Текст книги "Чарівний талісман (збірник)"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розділ третій,
у якому Бровко знову поводиться не так, як завжди. Жмурки на озері… піду додому», – каже Марусик

Вони бігли мовчки, не розбираючи дороги, просто у той бік. куди подався Бровко. Нараз вони почули його басовитий гавкіт десь далеко праворуч. І звернули туди.

– О! Загавкав! У свинячий голос! – прохекав на бігу Сашко Циган. – Було б раніше гавкати. На… на незнайомця… А то…

– Ага, – хекнув у відповідь Марусик. Журавель хекав собі мовчки.

Бровко чекав їх на галявині. Він сидів, схиливши голову набік, і винувато позирав на хлопців. «Вибачте, хлопці. Вибачте, дорогі, – говорив його погляд. – Сам не знаю, що зі мною сталося, чому це я так дивно поводився із тим незнайомцем… Сам не знаю…»

І тільки тепер, може, хлопці по-справжньому зрозуміли, що ж таке з ними трапилося.

Сашко Циган розтиснув кулак. Суха жаб'яча лапка лежала в нього на долоні.

– Ну!.. – прохопився Марусик.

– Тю! – почухав потилицю Журавель.

– Та! – вигукнув Сашко Циган і зробив рух, збираючись викинути жаб'ячу лапку.

– Стривай! – зупинив його Марусик.

– А ти що – віриш? – засміявся Циган, проте лапку не викинув.

– Не вірю. Але що ми – не встигнемо? Викинути ніколи не пізно. Не хочеш – давай мені, – Марусик простягнув руку.

– Чого це тобі? – Сашко Циган умить затиснув кулак. – Ач. швидкий! Переб'єшся!

– А чого ж ти?

– Нічого.

– Слухайте! А ходімте глянемо, що він там робить. Га? – сказав Журавель. – Справді якийсь дивак. Я таких зроду не бачив.

– От-от! І я зроду… – підхопив Марусик. – «Сонце сідає… Мені поспішати треба…» Може, він… – Марусик стишив голос. – Може. він… в озері живе?..

Не можна сказати, що Марусик був такий уже закінчений боягуз. Ні! Але природа наділила його дещо хворобливою фантазією, і. коли ішлося про щось небезпечне або ж незрозуміло-загадкове, та фантазія малювала Марусикові такі яскраві картини, від яких і в найвідчайдушнішого сміливця затрусилися б жижки.

– Скажеш! – махнув рукою Сашко Циган. – Може, ти ще й роги в нього набачив?

– Роги не роги, але скільки ще тих загадок, таємниць у природі. І снігові люди, і племена різні невідомі… – Марусик багатозначно примружився. – Ти бачив, яка в нього голова?

– Та ну тебе з твоїми таємницями! Просто розіграв нас дядько і все. Подивився на тебе. Бачить, дурні хлопці. Відсталий елемент. Вірять у загадки природи. І розіграв. Сміється, мабуть, зараз, аж гай шумить. – Сашко Циган підморгнув.

– От і ходімте глянемо, як він сміється. – сказав Журавель. – Мені дуже кортить ще раз на нього подивитися. Хоч здаля.

– Ходім. А я що… – Сашко Циган знизав плечима.

– Тільки так. щоб він нас не бачив. А то… – Марусик одвів очі. щоб хлопці не помітили, що немає в них зараз великої мужності й відваги. – Просив же чоловік не заважати…

– Авжеж, – погодився Журавель. – Заважати не будемо. Здаля тільки глянемо. І все.

– Ходімо! – рішуче, по-командирському сказав Сашко Циган. – А голова… Мало які голови бувають у людей. От у тебе, Марусик, теж голова… на кавун схожа. І нічого. Живеш.

Хлопці рушили назад, до озера. І знову сталася дивна річ.

Бровко, що. як завжди, біг попереду, раптом спинився (мабуть, зрозумівши, куди вони йдуть), обернувсь і винувато заметляв хвостом.

«Е, хлопці, ні!.. Як собі хочете, але я туди не піду. І вам не раджу». Він стиха гавкнув, припав на передні лапи, наче вклонився, скочив і побіг убік.

– О! – багатозначно підняв догори палець Марусик. Сашко Циган і Журавель тільки мовчки перезирнулись. Далі до озера йшли пригнувшись, крадькома, пильнуючи, щоб не тріснула й гілка під ногами. Аж от…

– Ну! – схвильовано прошепотів Марусик. На березі нікого не було.

Від того моменту, коли вони залишили незнайомця, минуло хвилин десять, не більше. Незнайомець наче ж не збирався одразу йти. Навіть навпаки. Відправив хлопців, щоб не заважали. І раптом…

– Дивіться! – знову зашепотів Марусик, показуючи на озеро.

Чорна вода Бакаю. що завжди вражала нерухомістю своєї дзеркальної поверхні, була зараз укрита брижами, наче хто пірнув у її непроникну безодню.

– Га? – ледь ворушачи губами, прохрипів Марусик. – Що я казав?

– Та ну тебе! – нервово сіпнув головою Сашко Циган. – Страхопуд нещасний! Сам боїться ще й інших лякає.

– То. ма… мабуть, шишка з сосни впала, – криво усміхнувся Журавель.

Справді, на поверхні води плавала соснова шишка.

– А він де ж подівся? – промимрив Марусик.

– Пішов, мабуть… – непевно підняв одне плече Журавель.

– Авжеж, пішов! Звичайно!.. То, мабуть, художник. Хотів Бакай малювати. Забалакався з нами. Освітлення помінялось. Він плюнув і пішов.

Як я вже казав. Сашко Циган не вмів довго сумувати. І зараз він не стільки вмовляв хлопців, скільки самого себе. І це йому вдалося. Він одразу повеселішав і вже був готовий кепкувати з друзів.

– Ех ви! Страхополохи! Зайці нещасні!.. У час космічних польотів і електронної техніки в чаклуна повірили! Дикуни! Пігмеї!

Мені соромно за вас! Швидше ходімо по гриби, а то й поганої сироїжки не знайдемо. Все без нас визбирають.

– Та! – махнув рукою Марусик. – Не піду я. Нема настрою. Та й забув я зовсім. Мені мати загадувала яблуню обтрусити. Малинівку, а то пропадає. Я піду додому.

– Отаке-е! – зневажливо протягнув Сашко Циган. – Теж мені герой! Ну й іди. А ми з Журавлем…

– Ай справді… Щось пропав настрій. – ніяково глянув на Цигана Журавель. – Може, давай… Мені теж повітку треба…

– Ех ви! Та ну вас! З вами зв'яжись. З вами щось робити… Тьху! Тьху! І ще раз – тьху!

Присоромлені хлопці поодвертались.

Та не одвертайтесь, хлопці! Чого ви одвертаєтесь? Якби ж ви не одверталися, а пильно глянули в очі Сашкові Цигану, ви б зрозуміли, що то тьхукає не він. а його характер гонористий і самолюбний. А сам Сашко Циган цілком з вами згодний. Йому теж страшенно не хочеться йти по гриби, а хочеться якнайшвидше вибратися з того лісу, тільки він соромиться признатися в цьому і ото тьхукає.

Бровко зустрів їх за озером на галявині. Глянув на них уважно і похитав головою: «Ага!.. Вертаєтесь… А що я вам гавкав? Що? Ото слухали б мене краще. Не треба було йти до того клятого озера. Не треба!..»

По дорозі додому вони не вимовили жодного слова.

Розділ четвертий,
у якому автор щиро вам радить: «Тримайте себе в руках!» – бо починаються події незвичайні і неймовірні. «Розпрягайте, хлопці, коні…»

А тепер тримайте себе в руках. Якщо ви читаєте сидячи, то вхопіться міцніше за стільця, щоб не впасти. Але я раджу, починаючи з цього розділу, лягти краще на диван чи канапу і далі читати лежачи. Так буде безпечніше. Бо починається найголовніше-дивовижне й неймовірне…

Це було того самого дня. тільки десь уже надвечір.

Журавель порався біля повітки, лагодив скособочені двері і несподівано побачив Сашка Цигана. Вигляд у Цигана був такий незвичний, що Журавель упустив із рук обценьки і вони вдарили його по нозі. Проте Журавель зовсім не відчув болю. І «ой!», яке вирвалося в нього, стосувалося пише Циганового вигляду.

– Ла-ла-ла-ла… – белькотів Сашко Циган, дивлячись на Журавля крутими від жаху очима. Губи в нього тремтіли.

– Що?! Що таке?! – схвильовано вигукнув Журавель.

– Ста-ло-лося… – тільки й зміг вимовити Циган.

– Що? Що сталося?

– Оте саме…

– Що?

– Жа-жа… жаб'яча лапка… – розпачливо видихнув Сашко Циган.

– Що?! – Журавель відчув, як по спині в нього побігли колючі мурашки.

Минуло не менше п'яти хвилин, поки Сашко Циган спромігся розповісти, що саме сталося. Розповідав він, затинаючись, повторюючи по кілька разів одне й те саме.

Щоб не утруднювати вам читання, подаємо його розповідь у скороченні.

– Ото як розійшлися ми по хатах, ходив я. ходив, тинявся-тинявся (а в кишені ж лежить «чарівний талісман» – жаб'яча лапка. Лежить, муляє мою душу). Я. звичайно, сміюсь. Знайшов дурнів! Вірити у якусь нісенітницю, у старі бабські забобони. Ну, яке-таке бажання може виконати ота висушена на сонці жаб'яча лапка? Дурниці! І все-таки… Ану дай, думаю, загадаю. Для сміху. Що б же ж його таке загадати? Думав-думав і надумав. О! Машину! Автомобіль! А що? Як загадувати, то вже загадувати. Не зошита ж у косу лінійку. Ходжу. Посміююсь. Ну, де ж там мій автомобіль? Де? Щось не бачу. Ха-ха!.. Держись, незнайомець з великим носом! Держись, жаб'яча лапко! Посміявся-посміявся та й годі про неї думати. Сів книжку читати. Читаю, захопився.

Аж тут Кузьма-поштар пошту на велосипеді привіз. Розгорнув я газету. Дивлюсь – у газеті тираж грошово-речової лотереї. Мене щось одразу в серце – коль!.. Згадав я про отой білет, що нам колись тітка Галя у крамниці на здачу дала, як ми цукерки купляли. Ще ж, пам'ятаєш, казала: «Машину, хлопці, виграєте!»

– Тю!.. Так-так! Точно! – закивав головою Журавель. – Я про нього й забув.

– І я забув. А тепер тремтячими руками дістав я того білета. Він у мене в «Зоології» лежав. До таблиці. І… повіриш, думав, що тут і вклякну, дуба вріжу… Серце просто зупинилося і все. Глянь! – і він простягнув Журавлю газету й білет.

Журавель узяв, провів пальцем по таблиці і сторопів:

– Тю!

– От іменно, що «тю»! Що ж тепер робити? – Сашко Циган безпорадно подивився на Журавля.

– Як – що? Негайно брати машину та й квит! Га-га! «Запорожець». Усім класом кататимемось!

– А… а жаб'яча лапка?

– А… що папка? При чому тут лапка? Скільки людей виграють! Просто щасливий збіг обставин.

– Ти думаєш?

– Думаю!

– Добре, що я до тебе одразу пішов, а не до Марусика. Він би. забобонний, розквоктався про жаб’ячу лапку. Такого б туману напустив. Я б не знав, куди йти, що робити.

– Але йому треба все-таки сказати зараз, а то…

– Та скажу, звичайно. Аякже. Ходімо!

В тому, що Сашко Циган побажав саме автомашину, не було нічого дивного. Дивно було б навпаки, якби він побажав щось інше – літак, яхту абощо. Сашко Циган захоплювався автомашинами. Він збирав фотографії, вирізки, колекціонував сувенірні іграшкові моделі машин.

Більшого знавця автомобілів, як наших, вітчизняних, так і закордонних, не було, мабуть, не лише в Гарбузянах, айв усьому районі…

Марусик саме трусив малинівку. Вся земля піддеревом була рясно вкрита червоними запашними яблуками.

Почувши, у чім річ, Марусик хитнувся і мало не впав з яблуні.

– О! О! О!.. – аж застогнав він. злазячи на землю. – А ви казали! А ви казали! Ну й ну! – Він скривився, наче вкусив кислицю.

– «Художник»! От вам і «художник»! Що ж тепер буде? Ой! Що ж тепер буде?..

Сашко Циган стурбовано глянув на Журавля.

– Ну, чого ти? Чого? – лагідно, наче хворому, сказав Марусикові Журавель. – Машину виграли, а він… Візьми себе в руки.

Марусик якусь мить отетеріло кліпав очима, потім, наче схаменувшись, перевів погляд на Сашка Цигана.

– Ага. Машину… Справді… Це добре… Але все одно… все одно… страшно.

– Ну, чого страшно? Чого, дурненький? Подумай! – терпляче вмовляв його Журавель. – Навіть якщо той незнайомець і не художник, хоча я не вірю, то що ж страшного?.. Ну… ну захотілося йому довести, що… – І прекрасно! Спасибі йому. Він собі довів, а нам – будь ласка, машина. Що ж страшного? Добре! Для нас добре, а не страшно.

– Все одно… – не здавався Марусик. – Все одно… Якось…

А взагалі… Хіба сталося щось неймовірне, казкове? Був тираж, випав виграш. Усе нормально.

– Авжеж! – наче прокинувся Сашко Циган. – Авжеж! Усе нормально. Хтось же мусив виграти. І виграли ми. Це ж здорово!

Хай живе грошово-речова лотерея! Слава тому, хто її придумав! Радіти треба, а не… Ех ти, Марусик! – І він хвицнув Марусика ногою, або. як у нас кажуть, дав йому киселю.

І це стало наче поштовхом для зміни настрою.

– Та ви розумієте, хлопці, що сталося?! В нас буде своя машина! Справжня! «Запорожець»! – підскочив Сашко Циган.

– Га-га! – і собі незграбно, наче лелека, підстрибнув Журавель. – Водити навчимось. У подорож гайнемо. У Сибір, на Далекий Схід… Недарма мені такий сон сьогодні приснився. Про «Москвича». Недарма.

Заусміхався й Марусик.

– Взагалі машина – це таки непогано. Навіть добре. Тільки… чи видадуть її нам?

– Ну, то дурниці! – махнув рукою Сашко Циган. – Батьків підпряжемо. Подумаєш! Головне, що виграли! От що головне!

З вулиці почулося дирчання мотоцикла. То повернулися з роботи Циганові батьки.

Батько Сашка Цигана Павло Максимович Непорожній, смаглявий і чорночубий, з ледь помітною іскрою сивини, з широкими плечима і могутніми мозолястими руками, не був ледарем. Люди з такими руками, як правило, ледарями не бувають.

І в колгоспі він ніколи не пас задніх (за що його й висунули на бригадира), і в себе вдома хазяйнував справно. Хата стояла як лялечка, дерева в садку аж гнулися від плодів, на городі чого тільки не було! А великий мурований льох був схожий на станцію метро.

Мати – Ганна Трохимівна Непорожня, русокоса голубоока красуня, – була схожа на свого чоловіка. Така ж хазяйновита й працьовита. І на свинофермі, і вдома по господарству поралася, не знаючи втоми.

Все було начебто гаразд.

Єдине, що не дуже влаштовувало їхнього сина Сашка Цигана. – це те, що батьки й від нього вимагали такої ж хазяйновитості. Але, маючи дванадцять років і бурхливий темперамент заводіяки і отамана, хіба ж дуже хочеться поратися на городі або в саду? На цьому ґрунті між старшим і молодшим поколінням Циганів виникали конфлікти.

«Еге! – ображено чухався після них Сашко. – Хазяйнуй, хазяйнуй. А як до мотоцикла, то: «Одійди! Не чіпай!» Хай же вам Бровко хазяйнує після цього!»

Отже, як ви розумієте, для Сашка Цигана виграш «Запорожця» мав ще й принципове внутрішньосімейне значення.

«Що мені тепера ваш мотоцикл! Ха-ха! У мене машина!»

Батьки не одразу второпали, що й до чого.

А коли второпали, не одразу повірили. І тільки коли їм було показано і білет, і таблицю, мати вигукнула «ой!» і вдарила руками об поли, а батько радісно зареготав:

– Диви!.. Справді!.. Виграли!.. От малишня! Машину виграли. Це ж треба…

У цей час саме повернулися з роботи й Марусикові батьки – тато Семен Семенович Байда і мама Байда Марія Омелянівна.

Семен Семенович був колгоспний бухгалтер.

Більшість людей при слові «бухгалтер» чомусь уявляє собі худого, лисого, у дротяних окулярах чоловіка.

Семен Семенович усім своїм виглядом заперечував таке уявлення. Це був кругловидий, рум’яний, завжди усміхнений здоровань.

Марія Омелянівна, симпатична веснянкувата блондинка, працювала у відділенні зв’язку, тобто на пошті.

Господарство в них велося не так бездоганно, як у Непорожніх. І хата була не така чепурна, і в садку, і на городі не той порядок, і льох був схожий не на станцію метро, а на лісову землянку.

Майже одночасно з Байдами з’явилися й родичі Журавля.

Я кажу «родичі», бо з батьків у Журавля в наявності була тільки мама. Катерина Іванівна Сирокваша, та ще бабуся, Горпина Улянівна Сагайдак. Тато. Полікарп Степанович Сирокваша. десь повіявся шукати безтурботного парубоцького життя, ще як малий Журавель не вмів і говорити. Отже слова «тато» Журавель так ніколи й не вимовив…

– Сусіди! А йдіть-но сюди! – загукав Павло Максимович. – Ідіть швидше. Ви ж іще нічого не знаєте!

І, коли всі підійшли, закричав на повні груди:

– Наші козаки машину виграли! «Запорожця»! В лотерею.

Тут, дорогі друзі, наберіться терпіння і почекайте трохи. Зробіть, як кажуть, паузу.

Бо відбулася німа сцена. Яку гоголівському «Ревізорі».

Особливо був вражений Семен Семенович. Так би мовити, професійно вражений. Його, як і всіх бухгалтерів світу, фінансово-матеріальні питання хвилювали надзвичайно гостро, до глибини душі.

І коли він потім звіряв білет з таблицею, на його носі і на рум’яних щоках від хвилювання виступили дрібні крапельки поту.

Жінки тільки сплескували руками і ойкали.

А Журавлева мати Катерина Іванівна навіть пустила сльозу.

– Я думаю, таку річ треба відзначити. – рішуче сказав Павло Максимович. – Ану, жінко, біжи в льох, тягни все, що є. А я стола надвір винесу.

І завирувало все навколо. З усіх трьох льохів потяглися до столу наїдки. Не минуло й кількох хвилин, як усі Бамбури вже знали про щасливу новину.

Довелося виносити ще два столи…

Стільки добрих слів і побажань хлопці не чули за все своє не дуже багате на добрі слова хлоп’яче життя. До пізньої ночі співали Бамбури на подвір'ї у бригадира. Особливо часто заводили «Розпрягайте, хлопці, коні»…

Причому співали її у новому, так би мовити, актуальному, злободенному на сьогодні варіанті:

 
Розпрягайте, хлопці, коні
Та лягайте спочивать.
А я піду в лотерею
«Запорожця» вигравать…
 

– Ви жтільки. хлопці, той… глядіть, обережно їздіть, шалапути… А то…

– Ага-га. Бо ондо у Васюківці один на «Жигулях» новеньких у кювет угнався… В одну мить новенькі «Жигулі» у старенькі обернулися…

– А з Дідівщини хлопець «Москвичем» КрАЗа вирішив протаранити. Так од того «Москвича», вірите, тільки підфарник лишився…

– …А я піду-гу в лоте-ге-рею-у-у «Запорожця»-га виграва-ать…

На землю опустилася ніч. Порозходилися по хатах Бамбури. Поснули втомлені від переживань хлопці. Поснули й батьки.

Тільки Бровко сидів біля будки, дивився на зоряне небо, про щось думав і раз у раз зітхав. Щось неспокійно було в нього н а серці…

А коли сонечко знову усміхнулося на наші Гарбузяни. то воно побачило, що Семен Семенович Байда, колгоспний бухгалтер, розмовляє із своїм заспаним сином Марусиком.

– Ти не думай нічого, синку, – надаючи своєму голосові якнайбільшої лагідності, говорив Семен Семенович. – Просто мені цікаво. Як там було з тим лотерейним білетом? Подробиці деякі…

– Та я вже не пам'ятаю, тату, подробиць. – розплющивши тільки одне око, сонно бурмотів Марусик.

– А ти згадай, синку, згадай. Що ви купували? Коли? Почім? Хто платив гроші?

– А яка різниця? Ну… ну… цукерки купляли. І лимонад. На свята це було. Травневі, здається.

– А гроші? Г роші чиї були?

– Спільні гроші. Трохи моїх. Ти мені перед святами дав. Пам'ятаєш? Трохи Циганових. Журавля трохи.

– А скільки, скільки чиїх? Згадай, синку.

– Та… та хіба це важливо? Хіба це має значення?

– Просто цікаво. Пригадай, пригадай.

– Ну… Моїх два карбованці, здається… Циганових, здається, карбованець з копійками. А Журавлевих копійок, мабуть, сорок…

– О! Ясно. Я ж добре пам'ятаю, що дав тобі тоді два карбованці. Ясно! Ну, йди, синку, йди! Досипай. Вибач, що збудив. Іди!

– А… а нащо тобі це?

– Просто цікаво. Йди!

І сонний Марусик, не дуже щось тямлячи, впав на подушку й одразу заснув.

Відомо, що на другий день після опублікування таблиці в ощадкасу нічого ще й потикатися. Тим паче, ощадкаси у селі не було. Ощадкаса була в районі. Семен Семенович не хвилювався. Спокійно пішов на роботу.

Розділ п'ятий,
з якого ви дізнаєтесь, що таке два карбованці, а що таке карбованець з копійками (не кажучи вже про сорок копійок). Батьки і діти

Чим займалися у той день наші герої, переповідати не буду. Тим паче, що нічим особливим вони не займалися. Ходили, тинялися по Бамбурах, намагаючись нікого не зустріти з односельців. Бо їм уже набридло розказувати про свій виграш і показувати щасливий білет. Та й показувати, чесно кажучи, було нічого. Павло Максимович ще вчора забрав у сина білет і сховав. Щоб ненароком не загубився.

Отже, залишмо на якийсь час юне покоління і надамо слово їхнім батькам. Бо саме вони у той день (а точніше, вечір) стали головними дійовими особами.

Після вечері Семен Семенович глянув виразно на дружину.

Вона мовчки підбадьорливо кивнула.

Семен Семенович рішуче кахикнув і попрямував до Непорожніх.

Павло Максимович, повечерявши, сидів на ґанку і курив цигарку, задумливо дивлячись удалину. Раз у раз із рота його випахкували круглі кільця диму, чимось схожі на автомобільні колеса. Так, у всякому разі, здалося Семенові Семеновичу…

– Добридень, чи пак добривечір, сусіде! Добривечір, дорогий! – почав Семен Семенович, усміхаючись сонцесяйно і привітио.

– Вечір добрий, сусіде! – ґречно відповів Павло Максимович. – Як ся маєте?

– Та нічого, дякую… А ви?

– Спасибі, теж нічого…

– Ви знаєте, сусіде, – мовби між іншим сказав Семен Семенович. – Я завтра якраз їду в район, у фінвідділ. То можу заодно отого хлоп'ячого білета в ощадкасу завезти. Щоб часу не гаяти. Бо його ж іще у Київ на перевірку посилатимуть. Давайте!

Павло Максимович якось дивно глянув на Семена Семеновича і враз став червоний, як мак.

– Гм… – він опустив очі. насупив брови, потім знову пильно глянув на сусіду. – Гм… Не турбуйтеся, любий. Не турбуйтеся. Я мотоциклом із самого раночку завезу. Мені не важко…

– Та нащо ж, сусіде, власний бензин витрачати, як я на колгоспному «бобику»…

– А мені у район однак треба. У сільгосптехніку.

– Овва! Чого це раптом, сусіде?

– Того самого, сусіде, чого й вам у фінвідділ.

Запала напружена тиша.

– Вбачаю у вашій впертості, сусіде, прихований задум. – звузив очі Семен Семенович. – І я вбачаю. У вашій, сусіде, настирливості.

– Шкода, сусіде, шкода, що ви так говорите.

– І мені вельми жаль.

– Між іншим, якщо вже на те пішло, мушу, сусіде, нагадати, що. коли ото діти купляли цукерки і тітка Галя, продавщиця, дала їм на здачу лотерейного білета, то у спільних грошах мого сина було два карбованці, а вашого – карбованець з копійка ми. І пише тому, що мій син добрий і поступливий, білет узяв додому ваш син.

– Ну, знаєте, це. сусіде, смішно. При чому тут два карбованці і карбованець з копійками? Недобираю!

– А при тому, що два карбованці, вибачте, більше, ніж карбованець з копійками. Це у першому класі проходять. Шкода, що ви не добираєте.

– Але білет коштує п'ятдесят копійок. І на карбованець з копійками можна купити не один навіть, а принаймні, вибачте, два білети. Це теж проходять у першому класі.

Знову запала хвилинна мовчанка.

– Так не дасте?

– Був би дурний, якби дав.

– Нзвпаки, сусіде, навпаки… Був би розумний. Ех! Скільки живу поряд з вами і не знав, що ви, пробачте, такий!

– Це я. значить, такий?! Я?! Це я. значить, прийшов до вас і почав вициганювати білет! Ха! Ну, красиво! Кра-си-во!.. Ви. сусіде…

– Це… це не я. сусіде, а ви. сусіде… Ви! Ви! – аж захлинувся Семен Семенович.

– Що?.. Що?.. – Павло Максимович звузив очі. – Ви. здається, хочете щось сказати!.. Ну. кажіть, кажіть!

– Хай вам ваш Бровко скаже! Я такого говорити не вмію…

Вони вже не говорили, а кричали.

Бровко, почувши, що хазяїн підвищив голос, і собі люто загавкав на Семена Семеновича.

Бамбури принишкли.

Ще вчора гаряче вітали вони сусідів з виграшем і співали «Розпрягайте, хлопці, коні…», а зараз, почувши сварку, вже стиха хихикали.

І не подумайте, будь ласка, що у нас на Бамбурах живуть люди погані, недоброзичливі. Ні! Усі гарні люди. Тільки ви ж знаєте, як розвинене в нашого народу почуття гумору. І це почуття ну просто примушувало у даний момент хихотіти. Не можна було втриматися.

Хлопці саме сиділи у Цигановому садку і їли яблука.

Хвилину тому вони жваво обговорювали маршрут першої подорожі на власному «Запорожці».

Сашко Циган наполягав на південному варіанті: Херсон – Одеса – Крим. Марусик схилявся до західного: Львів – Ужгород – Закарпаття. А Журавель одстоював східний: Урал – Сибір – Владивосток.

Тепер вони примовкли і, затамувавши подих, слухали батьків. Слухали, опустивши очі. не наважуючись глянути один на одного.

Марусик зітхнув і поклав надкушене яблуко на траву.

Журавель повагався і теж поклав, хоч то вже був недогризок, а не яблуко.

Сашко Циган густо почервонів і закусив губу.

У пригніченому мовчанні вислухали вони всю розмову до кінця.

– Ну. я піду. – не підводячи очей, тихо сказав Марусик.

– Ы я… – зітхнув Журавель.

Сашко Циган мовчки одвернувся.

У Семена Семеновича були білі очі й темні плями на обличчі.

– Щоб… щоб… щоб ти більше не смів водитися з тим Циганчуком! Чуєш! – затинаючись вигукну в він. побачивши сина.

У Марусика дрібно затремтіло підборіддя, він хотів щось сказати, але не зміг, захлинувся і голосно заплакав.

– От-от! Тільки й вмієш рюмсати! – як чайник кипів Семен Семенович. – Кожен може тебе обдурити. Ніколи, ніколи з тебе нічого не вийде! Нічого в житті ти не досягнеш. Нічого ніколи не матимеш Проживеш, як той горох при дорозі. Хто не йде. той скубне.

Довго ще вивергався, мов вулкан. Семен Семенович, доки мати Марія Омелянівна не зупинила його.

– Досить уже! Досить! Доведеш його до того, що він заїкатися почне.

Зовсім інша картина спостерігалась у хаті Непорожніх. Там наступальний бій почав син.

– Мені… мені… мені соромно! – закричав він. вбігаючи в хату.

– Овва! – спокійно підвів голову батько і примружив одне око. – Що таке? Чого це ти раптом засоромився? Ич. який сором'язливий став!

– Нащо… нащо ви так балакали з Семеном Семеновичем? Хіба можна?..

– А як мені було з ним балакати, коли він…

– Треба було віддати йому того білета! Віддати! Справді в Марусика було більше грошей… І однак це наша спільна машина… Спільна! Усіх трьох.

– Ти диви! – обернувся батько до дружини. – Наше козеня стає дибки. Мабуть, хоче, щоб я йому добрих бебехів дав. – і вмить перемінився в лиці, гримнув на сина: – Ану цить! Воно мені… воно мене ще вчитиме!.. Ану!

І…

Подальшу розмову батька з сином переповідати не будемо, щоб не травмувати вразливих читачів.

Скажемо тільки, що після тієї розмови, лежачи на горищі й тихо схлипуючи, хлопець думав: «Ні! Нема правди на світі! Нема!.. І нащо я бажав, нащо я вигравав ту машину? Щоб тільки вважалось, ніби вона наша, а насправді батько не дозволить і пальцем приторкнутися, як до мотоцикла.

«Почекайте, поки виростете, поки права одержите. Тоді кататиметесь скільки влізе». Спасибі вам у шапочку! Ні! Не хочу!»

Ех, яка ж то страшна мука, коли ти бачиш, коли ти відчуваєш, що батьки твої щось не так роблять, що вони не праві!..

І яка ж то безвихідь!

Батьків же не поміняєш. Батьки ж даються людині раз і на все життя.

З самого народження вони для тебе… Вони для тебе – найрозумніші, найдобріші, найсправедливіші з людей земних.

І раптом…

Якби ті батьки знали! Якби вони тільки знали! Так ні! Вважають, що вони непогрішимі. Не доведеш їм. не переконаєш.

Ти не можеш бути правий, бо ти дитина!

Ех, які ж вони дорослі, ті батьки! Які вони безнадійно дорослі!

Отак у муках і переживаннях і заснув Сашко Циган…

І не чув він. звичайно, лежачи на горищі, як у своїй кімнаті кректали й бубоніли його батьки.

– Ну… ну. скажи, га? Хіба я не правий?! Ну…

– Ага…

– Я тобі чесно кажу, я ж хотів… хотів… Ото. думав, покурю і піду до нього. Чесне слово!.. Піду й скажу: «Сусіде. – скажу. – а сідаймо, сусіде, на мотоцикла та їдьмо у район. Здамо білета на ваше прізвище Ви ж, сусіде, бухгалтер, освічена людина, справу маєте з фінансами, хай буде на вас записано, поки хлопці не підростуть…» Чесне слово, отак думав… А він… Ех!.. Прийшов і – наче я собі!.. Ну!

– Не хвилюйся. Павлушо. годі. Знову до ранку не спатимеш…

– Я не хвилююсь, але… Оту-то… – Павло Максимович гупнув себе важезним кулаком у груди, аж у матраці дзенькнула пружина. – Отуто… наче хто мені ножа встромив і повертає, повертає… Запідозрити мене, що я… собі!.. Ну!

У матраці знову жалібно дзенькнула пружина.

І, немов луною прокотившись через два садки й два городи, дзенькнула їй у відповідь пружина в тахті сусідської хати. Там теж не спали.

– Стільки років жили душа в душу! Стільки років! – драматично шепотів Семен Семенович.

– Ех-хе-хе! – зітхала Марія Омелянівна.

– І я завжди… Ти ж пам'ятаєш, як я… І на правлінні, і… А він…

– Ех-хе-хе! – знову зітхнула Марія Омелянівна

– І що ж я – собі, чи що?! Я ж хотів якнайкраще… по-людськи хотів. Хотів зареєструвати. Оформити офіційно, щоб… він же в цьому не тямить… щоб нотаріально записано було… в документах… що машина, мовляв, належить усім трьом. І до повноліття поставити на консервацію… А він… От!..

– Та не кури. Сенчику! Ти ж кинув. Серце знову болітиме. Я тебе прошу. Не кури.

– Та обидно ж! Обидно! – вдарив себе в груди Семен Семенович. – Наче я собі!.. Ну!..

І дзенькнула пружина в тахті, покотилася луна через два садки й два городи. І забриніла тонким звуком у пружині ліжка Циганових батьків

Ну й складні ж ті дорослі! Ну й складні ж вони люди. Нічого іноді не зрозумієш.