Текст книги "Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Казки бабусі Палажки

Закоханий вуж

Жила в їднім селі дівчина краси неписаної, з лицем як молоко паране, з довгою косою, аж до п’ят, та така, що ни тико хлопци, а й гинчи дівки та й діди задивлєлися. Їдні кажуть – Марусею звали, а другі – що Ганкою. Та як би там ни було, вдатною дівка та виросла.

От пуйшла вона в ліс по ягоди. Збирає, збирає, а там неї вуж побачив, та такою вона йому любою, красивою здалася, що вуж у неї залюбився. Повз за нею, доки дівка збирала ягоди, а потім одстав. Та з тих пір життє йому нимиле стало без неї. Сумує, мишей ни ловить ци яку комаху й ту ни хоче.

І рішив до села поповзти, тамечки знайти тую дівчину, щоб на неї ще хоч раз подивитися. Повзав од хати до хати, все виглядав, котра дівчина на двір вийде, та все ни та. Але до крайньої хати приповз, дивиться, а там волоссє миє, та таке пишне – вона. Глядить на неї вуж, од любові мліє. А дівка взяла відро, до сусіцького колодязя пушла води набрати, щоб волоссє, в любистку скупане, пополоскати. Та там подружку стрітила, та про хлопця свого стала розказувати, то й заговорелисє.

А тим часом неїн молодший брат, теї дівчини, надвір вийшов та змію побачив. Схопив дрючка і ну того вужа бити. Як зовсім забив, до хати побіг, кричить: «Мамо, мамо, я гадюку вбив!» Мати вийшла, дивеця та й каже: «То, синку, ни гадюка, а вуж, онде й корона вужача на голові». А в нього й справді корона на голові намальована, бо то був ни простий вуж, а син вужачого царя.

Коли чують якийсь крик наче на вулиці, а тоді щось шелестіти стало. Дивляться, а на двір другий вуж заповзає та до того першого, мертвого, пудповз, голову на него поклав і собі вмер.

– Ой, синку, що ж ти наробив, то ж, певно, його вужова наречена! – закричала мати.

Рішили однести тих вужів на край лісу. А як вернулися, дивляться, а дівчини їхньої ніде нима. Скіко ни кликали – ни озивається. Тут мати й врозуміла – то ж їхня дочка була, що на вужє голову поклала. Заголосила, заплакала. Отака сильна любов у тех змій, кажуть люде.

Та ни супся, внучку, чого ж ти дрижеш, моє маленьке? У лісі ожив той вужик, бо батько-цар траву таку знав, що оживлєти вміє. Тико вуж дівку-вужицю, що тоже ожила, ни одпустив – що правда, то правда.

Селезень

А то казка про другу любов. Жив собі на світі селезень. І тоже вельми красивий вдався. Пір’я зверху ни сіре, а синє, переливається, а збоку – зелені пір’їни. На голові – чубчик такий, трохи на гребінь схожий, хвіст – ніби й не селезень, а півень.

Тож не дивно, що як підріс, то переміг старого селезня й став ватагом, мовби царем цілої стаї. І всі качечки його, й усі од нього умлівають. Та тико в качок так повелося, що мусить бути одна, найлюбіша. Ну, качки подивляються – котру то вибере, щоб була йому як царівна-королівна.

Тико селезень нияк не міг вибрати. І та не така, і та, і третя, й десята. Бо ж вважєв, що він парубок ого-го, а всі качки якісь незавидні. Став до сусіцького гурту придивлєтися. Там качки як побачили такого красеня – їдна, друга за ним полетіли. Пробував їхній селезень вернути назад, та де там. Наш як дзьобне, та як крякне – переміг.

Тико ж й нові качечки до великого смаку отаманові не прийшлеся. Не такі і все – то та пір’ям не така, то кряче, ніби каркає, то ряску з води не вміє як слід витягати.

Та їдного разу зобачив той селезень на березі річечки дивну пару. Їден птах такий красний та пишний – на дзьоба червоний кетяг звисає, а як хвоста розпустить, то, здається, на цілий світ. І ходить він за ни вельми й гарною пташиною. Та вже так перед нею хвоста розпускає й ґелґоче.

І подумав селезень: «Раз такий красень за той птицею упадає, значить, вона того варта». Рішив: моєю вона буде, і на берег вибрався, та ну перед тою кралею походжати, покрякувати, за собою кликати. А то були гиндик з гиндичкою. Ну, в них так прийнято – гиндик пишний такий, я в пана бачила нашого, а гиндичка – вона ніби сіра, та я видила, як вона ото ходить…

Ну, та гиндичка, як зобачила селезня, здивувалася – ніякий такий птах перед нею досі не походжав. Воно низенький, али ж яке піря, тако блищить, то тобі не гиндичий червоний блискіт, ну око геть дивує і сліпить.

Їдне слово, гиндичка влюбелася у того селезня. За ним уже дибає. Ну, гиндик попробував одбити неї, тико ж селезень тоже не дурний, зметикував – та як підстрибнув, та як злетів і на гиндика приземлився, на спину вакурат. І ну зверху дзьобати! Гиндик – а він же був цар у свему гиндичому царстві – не звик, що на нього нападають, розгубився, заґелґотав і геть із соромом одступив. Тут селезень перед гиндичкою поклонився і повів неї до води. Зайшов у воду та й поплив. А тая закохана гиндичка берегом ходить, щось по-свему ґелґоче, то ступить у воду, то назад – бо ж боїться, як всякий гиндик ци курка, води.

Селезень проплив туди-сюди. Подивився на берег. А там гиндичка ходить, по-свему ще гучніше ґелґоче, аж до землі припадає. А у воду зайти не одважується. Селезень так і сяк, то по воді плаває, то до берега підпливає, а все ни може збагнути, чого його нова подруга у воду не одважиться ступити.

Зрештою вийшов він на берег, тико гиндичка якося так горделиво на нього глєнула. Ну, й він на неї так само. Поґелґотали, покрякали, покричєли по-своєму та й розійшлися.

Тико кажуть люде, що не повів той селезень свою зграю у вирій. Гиндичка ж до свого першого коханка ни вернулася. А як осінь прийшла, ни полетів селезень у теплі краї, а гиндичка з-пуд ножа вирвалася. І як випав перший сніг, то селезень по річці підплив до того берега, де стрітив кохану, а гиндичка на берег пришкандибала, бо хтось (мо’, гиндик, а мо’, хазяїн) ногу їй підбив. Ну й пришкутильгала якося.

Він тико плавав, а вона по берегу ходила. Ну геть-чисто люди. Він кря-кря, і вона щось по-своєму. Він пір’я розпустить, і вона присідає.

Чого ти слізоньки рониш, онучку? Полетіла тая гиндичка, бо ж селезень їй крило їдне позичив… Ну, мо’, й не їдне, а цілих два. Вона полетіла, а він остався. Ой, Господи Боженьку мій, обоє полетіли. Та так далеко, що хіба на другу весну вернуться.

(Тут я спитав бабусю: «А як же качки, а гиндик?» Бабуся: «Качки полетіли, бо хіба мало селезнів на світі? А гиндик… Та ба, який у нього хвіст? Що йому найти другу гиндичку…»)

Досі пам’ятаю, як зітхала бабуся.

Тимошик-цар і золота ящірка

Колись давно, як ото хлопци пудростали й мали вже на повних правах вечорничниками ставати й дівчину собі обирати, а там і весіллє справлєти, то мали воне пройти випробування. Гуртом пусля Великодніх свят, а чєсом пусля Петрівки, як ото косовиця уже пройшла, а жнива ще не настали, вирушали до лісу. Тре’ було там доказувати, що ти вже чоловік: і стежки лісові читати, і дерево зрубати, й силу та кмітливість показати. Їдне слово – чоловік.

На теї походеньки хлопци межі собою обирали головного, начальника, що хлоп’яцьким царем звався. Був йому особливий почот, ну і як з лісу верталися, то мав право дівчину собі вибрати, а тая ни сміла одказувати.

Був серед хлопців їден, Тимошем звався. Такий собі ни вельми завидний хлопак, смирний, боязкий, про таких кажуть, що й з мишею вітається. Та який ни був, залюбевся у вельми гарну дівку та ще й з багатої симні, Улясею звали. Зітхав, як стрічався, ци на гульбищах за тином ще стояли, бо ж малі, то норовив поруч стати і тоже тильки зітхав.

А вельми йому хтілося, щоб Уляся його була. Щоб він, як з лісу вийдуть, мав право неї вибрати. А вона тоді йому ни одкаже, чоловіком і жінкою стануть. Думав-думав, як то зробити, і надумав. До ворожки пуйшов, грошей поніс, у батька випросив, нібито на нові чоботи, та курку сусідську крадькома зловив, та бабусині пацьори з куфира дістав.

Прийшов до ворожки: так і так, дєдинко, хочу вельми царем бути серед хлопців, поможіте, я от вам дарунків за те приніс.

– Добре, – каже ворожка. – Так і бути, поможу. Шкода мині тибе, горопашного. Дарунків твоїх ни треба, знаю, як їх дустав. А от як станеш царем, обіцяй, що десять ночей підряд служити мені будеш, як покличу.

– Обіцяю, – сказав Тимошик.

Днів два потому на зборі хлоп’яцькому радилися, кого ж царем обрати. І тут на диво всім – їден, і другий, і третій, ну геть усі кажуть, що Тимошик на царя найліпший. Самі з себе дивувалися хлопци, що так рішили. Ни знали, що до хати кожного перед тим ворожка вночі навідалася та перед порогом зілля ворожільного насипала.

Пішли хлопци до лісу. І тут виявилося, що ни вельми чого Тимошик-цар знає. Ни стежок мисливських ци грибних до пуття, ни через рів ни перестрибне, ни вогонь швидко ни розпалить. Про силу, щоб поборотися, то й ни кажи. Хлопци сміються, з себе дивуються – як такого плентуха царем вибрали, що за наваждєніє таке?

Настало останнє випробування. До лісового Святого озера треба було різними стежками крізь хащі прийти. І найбистріше мав прийти цар, іначе буде йому прилюдна ганьба.

От рушили, кожен по своїй стежці. Тимошик ішов і скоро відчув, що заблудився. Став і думає, що робети, кудою далі йти? Коли рушив, тико ногу пудняв, а гля – стежину маленька ящірка золотиста переповзає. Він ногу підняв, щоб не наступити, переждав, поки відповзе. І тут чує людський голос:

– Спасибі, хлопче, що не наступив, пожалів. Чим тобі помогти можу? Бачу, заблудився.

Здивувався Тимошик, а потім збагнув, що то ж ящірка до нього каже.

– Заблудив я й справді, – одказує. – Мині б до Святого озера швидше потрапити.

– Підніми ногу повище, – каже ящірка. – Тепер другу. Не бійся – не впадеш. І руками змахни, ніби летиш.

Зробив Тиміш як веліла. І вмить на березі Святого озера опинився. Першим.

Ну, хлопци прийшли і здивувалися. Визнали – таки в чомусь перший їхній цар.

А як у сило вернулися, то хлопци дружно сказали, що він був хорошим царем. Зрозумів Тимошик, що й тут помогла золота ящірка. Тилько стидно стало йому й признався він, яким був невмійком. І дівчини собі ни вибрав, а тут ще й ворожка нагадала, що служити обіцяв.

Мусив парубок увечері до неї приходити, а ворожка та відьмою була, то сідлала хлопця, як коня, вмощувалася на плечі й поганяла. А він мусив бігти, аж летіти. Тая ж відьма на відьомські шабаші їздила. Ото приїдуть у ліс, на галявину, де всілякі свої розваги нечиста сила справлєла, ворожка-відьма прив’яже Тимошика до дерева, як правдешнього коня, й мусить він, горопашний, ждати, доки там не нависелється. А тоді назад їдуть.

От їдного разу, за п’ятим ци шостим приїздом, стоїть Тиміш, тєжко йому на душі, аж чує голосок тоненький. Глєнув на те місце, а там – золота ящірка. Геть світиться.

– Бачу, – каже, – ни солодко тобі, Тимошику. Та дарма. Я тобі поможу. Тико поцілуй мене.

– Добре вже, – зітхнув Тимошик. – Поцілую. Ти ж мені помогла.

Ящірка по нозі на нього вилізла. Він і поцілував. І тої ж миті в лісі геть посвітліло. Перед хлопцем стоїть дівчина-краса в золотій короні. А на галявині вереск здійнявся, нечисть у різні боки розбігається.

А то була царівна з царства світла, яку злий ворожбит зачарував, як вона спала. Тепер уже вона знов царівною стала.

Тимошик дивився на неї – не міг надивитися.

– Що би ти хотів ще? – питає та царівна.

– Щоби ти моєю стала, – несміливо прошептав Тимошик.

– Стану я твоєю, – сказала царівна. – Бо знаю, що ти правдивий чоловік будеш, раз не зміг брехню про себе прийняти.

Женились вони й став Тимошик – хлопський цар – правдивим царем у великім золотім царстві.

Заєць-посланець

В їднім лісі за царя був, як і ведеться, Ведмідь. Тико злий був, недобрий, ричав на звірів, а то й на стежці ци дорозі, як стріне яку звірину, хапав і їв. Ну, зібралися звіри на раду, що ж робети, бо життя ни стало, всі бояться, рикне: «А йди-но сюди», – то навіть Вовк або Лисиця мусять іти.

Радились-радились і рішили послати до Ведмедя-царя посла. Щоби прохання подав: так, мовляв, і так, просимо милосерднішим бути, бо геть з лісу підемо, царюй сам над собою. А кого послати? У Вовка заболіла лапа, Лисиця хитрюща ягід об’їлася, геть живіт рознесло, Борсук каже, що глухий, ничого ни чує, то як пойме, що йому цар скаже, яку таку відповідь дасть… Одним словом, у всіх знайшлася причина, щоб ни йти. І всі дружно на Зайця показали, всі його хвалять: от хто в посли годиться. І швидко бігає, і шерсть м’якенька, а що вже вушка!

– Та він же мине з’їсть, – труситься Заєць. – А я й говорити ни вмію. Як побачу лисицю ци вовка, одразу німію, а що вже про Ведмедя казати!

– Нічого, щось скажеш, – хитра Лисиця хвостом меть-меть до Вовка:

– Кажи, сіроманцю, хай іде до Ведмедя.

Той як загарчить! Заєць злякався – піду я вже, піду. І потопав. Йде, сльозами заливається, хлипає. Та так голосно, аж Сова проснулася, з дупла висунулася та пугукнула. Заєць аж присів з переляку.

– Чого рюмсаєш? – питає Сова.

Заєць й розказав про свою біду.

– Не бійся, – сказала Сова. – Йди сміло й скажи Ведмедю, що ти сам прийшов, бо вельми царя свого любиш і хочеш, щоб він тебе з’їв.

Заєць іще більше затрусився, що ж ти радиш, питає.

– А ти далі послухай, – Сова каже. – Ти скажи, що як ішов коло мого дупла, то Сова з дупла щось викинула, на тебе попало і в тебе геть усе свербить. Та тіло дери весь час.

Пуйшов Заєць до Ведмедя й сказав усе, як Сова веліла. Ведмідь хтів би з’їсти Зайця. Тико подумав: а що там та баньката таке викинула, може, зараза яка. Зайця ще вспію з’їсти, думає, піду-но спитаю, що то таке.

Пуйшов, ревом Сову збудив та питає. А Сова:

– Та то ми, сови, луску таку викидаємо. Ой, прости, царю, ни знала, що в твого вухатого вцілю. Мо’, ти з’їв його, то тепер і ти будеш весь час чухатися та ревіти.

– Не з’їв я його і їсти ни буду, – сердиться клишоногий.

З тих пір ведмеді й не їдять зайців. Малину збирають та рибою ласують. Та ще корінці викопують.

Півмідь

Звірі знайшли золотий горішок і вирішили, що він чарівний і виконає будь-яке бажання. Мудра Сова сказала, що бажання повинно стосуватися когось іншого – така вже натура в цього горішка.

Звірі загадували бажання, але кожному хотілося щось попросити насамперед для себе. Бажання здійснювалися, але після того від кожного звіра лишалася тільки його половина.

– Так і ходять по тому лісі чудернацькі звірі з одним боком і двома лапами – півмідь, пів-вовк, півсиця, півниця, всіх по половинці. І не знають, як свою другу половинку назад повернути, – закінчила бабуся.

Поліські міфи й легенди, почуті од бабусі Пелагеї

Пташка, або Народження світу (використаний у романі «Століття Якова»)

Мав Бог колись пташку, маленьку, співучу, ну, може, як соловейко ци ще ліпшу. Тико трохи більшу. І білу-білу, за голуба білішу ци лебедя. І сказав якось: «Хочу, щоб ти полетіла далеко-далеко, на землю, що я сотворив. Абись там життє засіялось, усе, що має бути на тий землі, з’явилося. На от тобі маленьку зернину, тримай неї у дзьобі. Як прилетиш, у землю загорни. З тої зернини й ростиме все живе. Спершу трава, потому квіти, дерева. І всяка всячина. Рай на землі буде. А ще потому я людей сотворю, щоб у тім раю жили. Ну, лети та назад вертайся».

Полетіла тая біла пташка. Довго летіла, доки землі не дісталася. Як наказував Бог, зернину в землю посадила. Перепочила й хотіла злетіти, щоб назад вернутися, в далеку свою другу землю, звідки неї Бог послав. Та, піднявшись трохи й пролетівши пару верстов, зрозуміла, що нима у неї сили, щоб назад летіти, не долетить і півшляху, а мо’, й менше, геть усе забрав шлях сюди.

І тоді пташка зібрала решту сили, піднялася вище й заспівала. То була пісня, в якій переплелися і радість, і біль, і журба, і щось таке, що й словами не описати. Кажуть люде, що досі мона почути тую пісню. І хто її почує, буде по-особливому щасливим, несучи в собі таємницю свого щастя, і щось йому відкриється таке, що цей світ у собі криє.

(В. Л.: Мені тепер здається, що бабуся Палажка почула цю пісню.)

Народження Прип’яті

Через наше село Згорани протікає річка Нережа, єдина річка, яка впадає у Велике Згоранське озеро. Та то тепер. А раніше одні кажуть, що губилася у приприп’ятських болотах, інші – що впадала у Прип’ять, найбільшу праву притоку Дніпра, котра починає свою течію з маленького джерела за 8-10 кілометрів од села. У тридцяті роки, за другої Польщі (Друга Жеч Посполита, Польська держава, що існувала в 1918–1939 роках), русло Нережі повернули до озера, а колись навіть вважали, що то сама Прип’ять протікає через село. Все ж шаноба до великої річки існувала в поліщуків із давніх-давен. Вона й породила легенду про народження Прип’яті, яку розповіла, а мо’, й сама створила бабуся.

Отож колись у сиву давнину жила у наших краях жінка-вдовиця. Чоловік десь на війні загинув, лишивши неї бездітною. Сваталися до вдовиці чоловіки, та тільки берегла вона пам’ять про коханого й вірність йому. Але дуже їй хотілося дитину мати. Донечку. Аж марила тим. Тико як же народиш дитину без чоловіка?

Підпустила таки до себе парубка, що в неї був залюблений. І змилостивився над нею Бог, почув неїні просьби. Через дев’ять місяців народилася донечка, та таке красиве голубооке дитєтко. Мати не натішиться. Та й дід з бабою ни вельми сварили – і їм утіха.

Так тривало, доки не приснився одної ночі сон. Мовбито чує вдова стукіт у вікно, підходить, а там лице чоловіка неїного. І злякалася, і зраділа жінка. Двері вже відчиняє, а чоловік до неї припадає, і вона до чоловіка. Обціловує чоловіка, а сама думає: «Як же ж я йому про дитину скажу?»

Та зайшли до хати, вона й промовила:

– Таке і таке діло, довго тебе ни було, згинув, казали, а мині дитинки вельми хотілося, то й согрішила.

– То нічого, – відказує чоловік. – Діло житейське, ти й так довго терпіла. Показуй дитинку. Як хлопчик – то за сина мені буде, а як дівчинка – то за дочку.

– Дівчинка, – каже жінка. – Ганнусею назвали.

Підвела жінка чоловіка до колиски, місяць личко донечки освітив, коли дивиться тая жінка – а там зовсім ни дочка лежить. Ни то кошеня, ни то цуценя, а потим геть на чортика маленького схожа.

– Що ж ти мені народила? – питає чоловік.

Закричала тоді з розпуки жінка й… прокинулася. І з тої ночі напала на неї тривога. Ночами довго заснути ни могла, все чудилося, що чоловік от-от у вікно постукає. Стала ждати-виглядати, за село виходити. Дитина їй немилою зробилася. А потім думка прийшла: чоловік ни вернеться, доки не позбудеться чужої дитини. Тико ж як позбутися? Вбити – гріх та й шкода. Комусь оддати? Та кому ж…

Раз літом пуйшла за пару верстов од сила сіно згрібати. А там за ровом люди з другого сила згрібали, низнакоми. От і надумала їм дитину підкинути.

Так і зробела. Тихенько поза корчами пробралася, поклала дитинку на покіс. Побачать, думає, то заберуть. Хутенько додом пуйшла.

Та тико мучити стала совість. Все чудилося, що чує, як дитина плаче, маму кличе. Побігла до тої сіножаті. Та людей з чужого сила вже нима, й дитини ниде ни видно. Сіла й заплакала.

Коли чує тоненький голосок:

– Ни плач, матінко, ни горюй. Ось же я, твоя донечка.

Озирнулася, та никого ни побачила. Тико джерельце з-пуд землі б’є, якого тут раніше ни було, а з джерельця струмочок тоненький витікає.

– То я, твоя донечка, джерельцем стала, річку нову зачала, – чує голос. – Ни хтіла ти, матусю, мине доглянути, то хоч людям послужуся.

Жінка ни знала, що й думати, що робити. Рішила, що, може, як путь перетне цій річечці, припне її до чогось, то вернеться вона назад і зновика стане дівчинкою, донечкою. Стала йти за річкою, а та все ширшає й ширшає. Та зрештою таки дійшла до краю течії, перетнула дорогу, каменем припнула. Али річечка з-пуд каменя витікати почала. Так робила килька разів, доки голос не почула:

– Ничого вже ни вернеш, матінко. Ліпше дорогу мині показуй. До води більшої я хочу, може, нею дустанусь того краю, де твій чоловік, що міг би мені батьком бути, лежить. Оживлю його цією живою водою, тоді обоє до вас, мамо, повернемося.

Що діяти? Рушила вдова, стала дорогу показувати. А води в неї за спиною все більшало, доки вона вже не пушла, а попливла. Так до більшої річки добралися. І уподобав красень Дніпро дівку Прип’ять, до себе взяв. А жінка на крипі ^[6] дісталася до моря, де на березі ждав неї чоловік. Удвох додому верталися. Не відпустив Дніпро свою наречену. Ни до землі, ни до каменю – до нього Прип’ять припнулася.

Що дісталося поліщукам

Бог як роздавав людям землю й те, що на ній, то поліщуки запізнилися.

– Уже все роздав, – каже Бог. – І землю добру, врожайну, і гори, і там, де трави ростуть великі, і де золота-срібла багато. Остались тико болото та ліс. Та річок і озер трохи.

Чухають потилиці поліщуки.

– Та вже як є, пане Боже, то хай так і буде.

Зрадів Бог, що воне такеї покірнії. У ріки та озера рибу запустив та раків. А в ліси – ягід та грибів. Так і живуть. Хоть земля й бідна, й мало неї, на ягодах та грибах і рибі перебиваються. Траву косять на болотах та з лози кошики плетуть. Ще й Богу дєкують, що так усього в нех багацько.

Їдне слово – поліщуки.