Текст книги "Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Бабусині медитації

Слова «медитації» тоді, зрозуміло, на Поліссі не знали.

Полісся жило за своїми законами, невідомо ким писаними, в якім лісі чи на хуторі виплеканими, а швидше передаваними з роду в рід, з вуст в уста, з хутора на хутір. Гадаю, поліський кодекс складався століттями, і авторів у нього було, як у нас казали, цимало.

Та поки що про поліські медитації.

Бабуся вічно була у клопотах по господарству – коло живності (корови, телиць, свиней, курей, качок, гусей), на городі, полі, в садку. «Щось ряба не так ремигала, як з паші йшла, піду-но я подивлюся», «А ота зозуляста, чую, третій день яєць не несе, чого б то півень неї минав, насварюся на холєрника», «Хоть би вижило те тилєтко, доси ж од вітру хитається, піду-но, тої травички, що з осені заготовила, дам понюхати, може, й молочка захочеться, а то ж од цицьки коровичої одвертається, як кіт од цибулі», «Піду-но я в сило, казали, хрещена моя Харитинка щось низдорова, мо’, помолитися коло дитини тре’, неїну зірочку за здоровлє попросити…»

То тільки кілька висловів, що запам’яталися і характеризують бабусю.

Але випадали такі моменти, що й бабуся відпочивала.

– Ходи-но, внучку, посидимо та на світ Божий поглядимо…

– А де той світ? – питався я. – То ж тико наш хутір?

– Там він ген за тею стежкою, за тою берізкою, до нас проситься.

Дивна то була мова у нечасті сидіння з бабусею – на порозі хати, на колоді коло погреба, на узвишші – пагорбку коло ковбані, в якій прали одежу, на лавочці при виході з хутора – дід неї змайстрував на вимогу бабусі – іноді присісти, щоб стежку оглянути перед тим, як кудись іти, в те ж село, наприклад.

Ми сиділи, бабуся думала щось своє, я – своє, доки не починав діймати запитаннями.

І слова її пам’ятаю:

– Треба, як думати сідаєш, пострушувати те, що ни хотів би далі з собою брати. У думці пострушуй, то воно й на душі не останеться.

Медитативні думки Пелагеї:

– Сидячи, стежку розмотай, що перед тобою, хай поведе тебе сама, куди вона знає.

– Пригорни в думці того, кого хотів би пригорнути – так удвох і сидіте, доки не зігрієтесь.

– Сонце поклич, навіть як його не бачиш, посади промінчик на долоню, хай посидить, доки хочеш, щоб сидів.

– Між деревами небо знайди, хоч у маленькій щілинці, найди місце таке, щоб воно бачилося, стань перед ним у думці й постій так, а за тобою світ, що тебе обіймає – разом із ним пливи в думці.

– Часом варто подумати – я сама (сам) єдина, тико я сиджу серед хутора, серед лісу, повторюй – сама я, більш никого нима, то все моє, тико я серед всього, ходи по тому, що твоє, доки ни захочеться вийти, піти до світу, до людей.

– Хоть раз посидь у думці на хмарі, десь там у небі, й ни про що ни думай, хай буде просто добре тобі.

– Складай свою молитву своїми словами, тули ті слова до грудей, думай тими словами, тико щоб було то од щирого серця – і звалиться з серця каміння, що там приросло.

– Три слова вибери, які б тобі хотілося найбільше повторяти, й повторяй їх, мовби виспівуй у думці, доки не стануть одним словом, тим, що ти хотів би почути.

– А прийде час, коли думати ни хочеться, – ни про що ни думай, посидь собі, мовби вся робота пороблена і никому нима до тебе діла, й тобі нима ні до кого, заплющ очі й проганяй думки, і полетиш серед чогось тобі невідомого, де тико ти й никого нима, сама й вернешся.

– Кота поклич і гладь його, а як нима кота, то думай, що є і що ти його гладиш, сидиш собі й гладиш, і кіт той до тибе муркоче, вам удвох добре.

– А вночі захочеться побути самою, то зірку свою шукай, вона до тебе безпремінно озветься, перед тобою стане, приголубить, і тривогу їй свою розкажи.

– Коли вставати і йти до світу, ноги самі підкажуть, – сказала якось бабуся.

Філософія бабусі: Яйце

Відоме одвічне питання: «Що було раніше – курка чи яйце?» Якщо курка, то звідки вона взялася? Віруючі люди скажуть, що створив Бог. А тоді вже яйце. Хоча спершу могло бути і яйце, з якого вилупилася курка. Пробило курчатко шкаралупу, просячись на світ. Отже, яйце було запліднене? Втім, Божий промисел нам не осягти. І все ж питання, як те курча об шкаралупу, стукає до мозку.

Одного разу запитання про те, що було раніше, я, почувши таку розмову в школі, поставив бабусі Палажці. Поставив, примруживши око.

Бабуся відповіла:

– Те знає тико Бог.

Але після паузи додала:

– Знаєш, внучку, яйце – то не просто Боже творіння, така собі кругла штука. Господь у яйце велику мудрість заклав. Воно не просто кругле, воно ж без кінця й краю. І їжу нам дарує, і лікує, і багато чого підказує.

Справді, на той час я вже знав чимало бабусиних дійств із отим самим яйцем. Що цікаво, у господарстві на хуторі водилися й качки, й гуси, а під кінець шістдесятих іще й індики з’явилися. Але для своїх лікувальних ворожінь і передбачень бабуся обирала саме куряче яйце. В усякому разі, я так бачив. Отже, яйце.

Яйцем можна викачувати, виганяти вроки – тобто коли на людину вплинуло чуже недобре око. Або ж людина була загіпнотизована. Тоді треба сирим яйцем поводити довкола голови, покачати по скронях. Тоді тримати на долоні перед очима і поступово відводити руку далі й далі. Якщо голова не перестає боліти й слабкість не проходить, то процедура повторювалася ще двічі, вже з іншими яйцями. Потім яйця відносилися далеко від дому й викидалися або ж закопувалися в землю. Та існувало повір’я, що таке яйце може знайти звір (особливо лисиця) й принести до домівки хворого. Це означало, що хвороба не пройшла, тільки заховалася. Якщо ж яйце приносилося до знахарки, значить, воно очищене.

Лікувала яйцем і застуду (тепле яйце прикладала до грудей), і зубний біль та закладання носа (нежить і, очевидно, гайморит). При цьому яйце замотувалося в хустку (бажано білу) і трималося прикладеним до носа чи зуба. Лікували яйцем і вавки (висипки на губах).

На яйці бабуся ворожила. Розкручене на столі, воно мало показати, де дівоча чи жіноча доля (гострішим кінцем) і звідки небезпека (тупішим).

Яйце використовувала поряд із виливанням воску од переляку. Та й від вроків. Ще один спосіб. Яйце на очах зівроченого (а зіврочували, пригадую, переважно дітей) розбивала, виливала в миску, причому повільно. При цьому жовток мав би збитися, забираючи недобру силу.

Одне із замовлянь, яке зберегла жінка з нашого села від бабусі:

Обіжи, недобре око і сила зла,

Докруг яйця і заблудися.

Яйце кругле, без кінця,

Яйце чисте тибе злякає.

Чорную нитку повитягає.

Як болєсть є у воці й голові,

Хай біжить і не спиняється,

У траві заплутається, духом заб’ється,

На світі хай буде чисте око.

Врочниця сліпне, од (ім’я) одходить.

Яйце ще клалося на стежку, й до нього обов’язково мав прийти кіт або курка і покотити в якийсь бік. То вже при гаданні, чим закінчиться сварка з сусідкою чи з кимось із родини. Якщо в другий бік од того, звідки з’явився кіт чи курка, то мине сварка й неприємності швидко забудуться, а в той бік, звідки прийшов, то ще не раз повториться.

Ще бабуся берегла шкаралупу від свячених яєць. Потовчена, вона помагала од гикавки і при запаленні й висипках довкола очей (ячменю). Шкаралупа таких яєць зберігалася до наступного Великодня і тільки після цього розсіювалася по полю. Бабуся розказувала, що коли розговітися свяченим яйцем з добрими думками, то на тому полі, де шкаралупу посіяли, виросте три колоски, по яких можна визначити, чи буде добрий урожай і яка в людини доля. Але як те робилося, не знаю.

Знахарські прикмети

Кіт умивається – гості будуть. Куди лапкою при тім показує – звідти й жди гостя. Як на схід при тім мордочкою повернутий – чекай гостя зранку (сьогодні або наступного дня), якщо на південь дивиться – опівдні й прийде гість, на захід – увечері, а коли на північ – нічний, несподіваний, тривожний гість.

Пташка сідає на підвіконня – до звістки. Синичка – добра звістка. Темна пташка (іноді на хуторі й шпак підлітав до вікна) – трапиться щось недобре. Коли пташка стукає дзьобом у вікно – просить вийти, подивитися на світ, піти за собою. Як приклад наводився випадок, коли підлітала синиця, потім горобець, стукав у скло, і виявилося, що телиця загрузла в болоті.

Людина, часом не помічаючи того, як у гості йде, в чорне геть удягається – а то ж біду несе або винести з хати хоче. Як винести, то буде на ній прикмета – біла нитка до одежі приліплена, або ж ув одежі вплетена.

Од злої сили тре’ часник тримати на підвіконні, а в снопі, що на покуті стоїть, хай буде квітка золотавка, та то вельми рідкісна квітка, ни на всякім лугові росте, маленька така, начеб золото блистить, навіть засушена і мовби всміхається (яка наукова чи загальноприйнята назва – не знаю. – В. Л.). А як ни знайдеш золотавку – ромашку поклади, встроми до снопа, тико ни менш як із див’ятьма пелюстками. Нечисть подумає, що то сонячне дитєтко, а з сонцем вони знатися ни хочуть.

Щоб на полі добре вродило, тре’ на краю його, по чотирьох вуглах його, мак дикий посіяти, тоді нечиста сила, що у колосся силу забирає, налякається, бо подумає, що то кров виросла, вона тико з людей п’є кров, а та, що із зела, то для неї – смерть.

Ни став рогача в хаті держаком доверху, бо то знак, що нима ляку тут для недоброї сили.

Бабуся вміла «читати» шум дерев і раптом казала: «Цієї ночі піде сніг» чи «Буде через день велика шура-бура».

Сорока близько біля хати – щось хоче сказати, що інші про тебе говорять: подумай, що б то могло бути?

Поліна в печі тріскотять – хтось на тебе сердиться. Якщо падав вогонь – «стріляв» – з печі чи грубки, мають передати од когось здалеку неприємну звістку. Ніби гуде піч – до чогось підштовхує, нагадує щось.

Коли людина хворіє, казала бабуся, заглянь їй за вуха. Навіть як вельми хвора, а там нема жовтизни – виздоровіє. Те, що за вухами жовтіє, називала воском смерті, прогнати його можна хіба, коли, помолившись, зішкребти й викинути у мутну воду, болото, приказуючи при тім: «А ще не пора тобі, осоружнице, цюю людину до себе кликати». Якщо після того вернешся до хати й погляд хворого посвітліє – таки не пора.

Щодо знаків на руці бабуся казала: якщо людині довго жити – поперечні й поздовжні лінії на обох долонях мусять тричі перетинатися, а більше – то ще ліпше. Дві лінії перетину – сім десятків, не більше одміряно. Притому між поздовжніми лініями мусить бути віддаль, не менша, ніж на крайній (малий) палець.

Бабуся казала: «У неї голуб в оці сидить». Або: «Ой, вороняка примостилася». Якось я спитав: «Хіба птах може сидіти в оці?» «Може», – відповіла бабуся. І пояснила: не всім дано то бачити. Та як би людина ни ховала те, що в неї всередині, яка душа – того птаха побачиш, така й людина. Добра чи зла, щира чи підла. Я довго сприймав це просто як образ. Але зараз думаю: а раптом бабуся справді щось особливе бачила в погляді людини?

Якщо дерево саме коло хати ламається – знак, що хтось із родини помре. Молоденьке – хтось молодий, старе – старший, далеко од хати – з далекої родини, близько – з близької.

Сови завше відчувають, що людина умре, за два тижні (часом за вісімнадцять днів) прилітають до тої хати, де має бути небіжчик, і починають кричати. Крик сови може й означати, якщо жінка груба (вагітна), що роди будуть неблагополучні. Мама розповідала, що за тижнів три до того, як мала народити мого молодшого брата Івана, на хуторі почала кричати сова. Мама затривожилася в недоброму передчутті. Та за два тижні перед народженням брата помер дід Григорій, брат прабабусі Пріськи.

Існувало повір’я, що коли людину вдарила блискавка, то її треба по шию закопати в землю, і тоді земля забере паралізуючу силу блискавки. Бабуся ж розповідала, що їй передала жінка з іншого села: таку людину треба негайно обмотати липовим ликом, а на ноги натягти й через кілька хвилин швидко зняти гумові чоботи.

Прикметою смерті од блискавки є бажання людини попрощатися з рідними без видимої причини й відчуття вини перед родиною й тими, кого колись образив, ще за тиждень-два до смерті. Якщо таке з’являється, той чоловік чи жінка в грозу має не йти від дому, а застала гроза в полі – лягати в траву, накриватися зіллям, листом і повикидати все залізне. Так можна спробувати обдурити ту силу, що вже йде до людини.

Кіт знає, коли людина боліє, приходить, тулиться, хворобу мовби собі забирає. У нас казали: потому односить за село й викидає. А мо’, кіт і знає щось таке, що людині ни дано. Перед смертю кіт тулиться, чує, що має одійти людина, що баба в білій рядюжці десь близько ходить, одганяє неї, хоче захистити людину, шкода йому, а сказати ничого ни може. Али ни лякайтеся – од всякої хвороби кіт може врятувати, у нім тая мудрість, що нам ни доступна.

Свербить права рука – до зустрічі, потиску, ліва – до прибутку, хтось щось покладе в руку.

Ніби «горять» щоки, тимчасово, без температури – хтось про тебе говорить, обговорює, вуха «горять» – добре, якщо лоб – дуже добре.

Ніби гуде піч – до чогось підштовхує, нагадує про щось.

Якщо вперше побачив навесні боцюна (лелеку) в польоті – буде дуже щасливим рік, стоїть на гнізді – рік так собі, не вельми вдалий, а якщо сидить вперше побачений – важкий рік, із втратами.

Знайти гроші з першого разу в пиріжках, спечених на Сорок святих (22 березня), – а клали лише у кілька пиріжків (їх, до речі, завжди пекла бабуся) – на щастя, прибуток, знайти просто за другим, третім разом – теж прибуток, але менший, як і удача.

Побитий посуд, особливо череп’яний, – на щастя, фарфоровий («панський», казала бабуся) – на втрату, скляний – до віддаленої удачі.

Не засмічуйте душу

Прокльони завжди були невід’ємною частиною сільського життя, особливо сільського жіноцтва, охочого до сварок, – за межу, що раптом од сусіда почала з’їжджати, за сусідську курку, що забрела в город, за недобре око й чутку, з третьої чи четвертої хати принесену…

Скільки пам’ятаю, бабуся кляла дуже рідко. Дивні то були прокльони. До курей, котрі розгребли грядки:

– А щоб вам чоботиська на ноги повдягало.

До кішки, що до тарілки полізла:

– Киш, окаяна! А щоб до тебе щурисько посватався.

Часом нишком щось кидала на адресу діда, який на неї руку підняв:

– Та хай руки тобі патичками стануть.

Взагалі ж не сприймала бабуся прокльонів. Доньку не раз стримувала й того ж діда:

– І Бога ни боїшся, а чорта кличеш? Прийде й на плечі сяде, то згорбишся.

Кілька її думок:

– Од прокльонів душа в’яне, як стебло од жари.

– Слово, спересердя кинуте, – язик виплюнутий, ни його, ни доброго слова ни найдеш, скіко б не говорила.

– Як проклясти хочеться, вщіпни сибе і раз, і другий, доки сльоза ни з’явиться – вона лихе слово змиє.

– Найліпше хай буде – поклєв і забулося. Щоб ни було так – вороняки літають коло хати й літають, каркають і каркають.

– Хочеться нидобре слово мовити – поклади в рот дрібку солі. Як затрусить – клін виходить з тебе.

– На тибе кленуть – повернися лицем до того боку, куди вітер віє.

– Прокльони ж знімаються, казала бабуся, білою ниткою, довкола голови обв’язаною, на яку сім квіток нанизуються, треба нанизати бажано різних, походиш, так і кожна квітка лихе слово зніме.

– Ще прокльони знімає тепла вода, над якою треба провести громничною свічкою три рази (свічка, освячена й запалена на Громниці, тобто Стрітення, яке святкується 15 лютого. – В. Л.). Можна проказати: «Лихе слово хай обходить, тепле слово припливає, припливає і сідає на місце своє, у душу й губи». Пам’ятаю, бабуся вмочала в ту воду руки, проводила перед обличчям того, кого лікувала, і струшувала руки, мовби проганяла все зло.

Коли ми перебралися в село, пригадую, як сварилися дві наші сусідки. Та прийшла бабуся, стала між ними, повернулася спочатку до одної, потім до другої. І раптом одна з тих, що сварилися, почала сміятися, та все голосніше, аж до сліз. А висміявшись, сказала:

– А за що то ми з тобою сварилися?

І згадалося бабусине: хто проти зла стає – Боже діло робить, хто між двома злами – благодатний.

То були прості поліські жінки, та зло, проявлене у слові, вчила бабуся, з малого починається і великою блекотою проростає. І, до тебе вертаючись, засмічує душу.

Коли хтось із нас, дітлахів, ходив розхристаний, бабуся казала:

– Спинися, закрий душу.

Тому я довго вважав, що душа десь там, поверх грудей, коло горла.

А може, так і є, бо ж поруч серце…

А серце, за наукою бабусі, мусить із душею розмовляти.

Щирими ніжними словами.

Скарби Тучих гір

За кілометрів п’ять-сім од села в лісі знаходяться кілька горбиків, для нашого низовинного Полісся – гір. Називаються вони Тучі гори. З давніх-давен існує легенда, що в тих горах пан чи пани, можливо і знамениті в наших краях графи Браницькі, закопали скарби, як мусили у Європу од царського гніву втікати. Золото, срібло, дорогі речі.

За іншою версією, там ховала награбоване банда розбійників. А як половили їх, то скарби зосталися закопаними.

Хай там як було, та час від часу на моїх односельчан, як і жителів інших сіл, нападала сверблячка – знайти ті скарби. І поодинці, а то й гуртами, озброюючись лопатами та іншим інструментом, скарби шукали, перериваючи нещасні горбики та землю біля них. Нічого не знаходили (ходили чутки, що й знаходили), та спокуса час од часу оживала. Дід Федір якось признався, що в молодості теж ходив шукати. Дуже вже розбагатіти хотілося.

Цікаві вислови бабусі Пелагеї про скарби Тучих гір і багатство в цілому.

– Той, хто скарб знаходив, одразу ставав нещасним, – якось сказала вона. – Бо хотілося йому більше й вертався на те місце. Бо боявся, що гинчі знайдуть. Боявся, що вкрадуть скарб, кожної ночі у вікно йому хтось стукав.

– Шукай скарб ни десь, а поруч сибе. Що нажив – то твій скарб. Більшого у світі нима.

– Багацтво як вода: як ни крізь пальці, то крізь розум витече.

– Сів багач на торбу із золотом, думав – нихто ни вкраде. А миша дірку проробела й сміялася.

– Усе на світі мона купити, кажуть. Може, й мона. І дівку красну купиш. А от серця неїного ни купиш, скіко ни старайся.

– Серед усіх плачів найжалькіший той, коли серце за проданим тілом плаче.

– Де твоє багацтво, чоловіче? Та ни оглядайся, ще нихто його ни вкрав.

– Жебрак і багач по їдній землі ходять. Тилько жебрак копійку, а багач душу свою жебрає, та нихто ни подає.

– Як нажився – то вже не гонися.

– Той гріш найдорожчий, що потом вельми його чути.

– Чесна хата злагодою багата.

– На дорозі гроші ни валяються, а котрі валяються – то ни ти згубив.

– Їден півсвіту купив, а другий – півсвіту пропив. Чого ж обоє плачуть?

– Що заробев, приніс до хати – то вже назавше і багатий.

Десять порад від Пелагеї

– Кожен день починай з молитви й після «Отченашу» проси Бога на новий день тильки те, що дійсно хотів би, аби сталося – не лукав і не вимагай більшого.

– Почни з того, що ни закінчив учора, і день пробачить ни зроблене і додасть часу, аби зробити намічене.

– Чого не вдалося щось – питай тилько у себе. Нихто ліпше не порадить, ніж твоє щире слово, до себе звернуте.

– Проганяй навіть думки про підлість. Підлість – то хитрий звір, який потім тебе підстереже на життєвій стежці.

– Подавай тим, хто просить. Хто руку тобі за подаянням простягає – вже тим нещасний, навіть як хоче обманути.

– Заздрість, як скалку у нозі ци руці – заженеш, а потім дустати тєжко – гноїть і болить довго. Тому щасливий той, хто не заздрить.

– Радій малому, що трапляється зробити. Воно як зерно, що у велике стебло виростає.

– Не стримуй сльози й сміх. Зі слізьми горе й біда витікає, зі сміхом, як у нас кажуть, тепліше стає.

– Смійся, али не насміхайся, бо людина, що насміхається, з себе сміється.

– Не суди інших, а як судиш, то так суди, як би себе за те судив. Ти не суддя своїм батькам, сусідам і дітям. Вони чинять ни для тебе – для себе.

Бабуся ці життєві правила формулювала ще й коротко:

– Проси тільки те, чого насправді хочеш.

– Починай день тим, що не закінчив учора.

– Питай із себе за свої невдачі.

– Не чини підло, проганяй думки про підлість.

– Подавай тим, хто просить, просять од бідності ци бідної душі.

– Не заздри іншим, бо заздрість – то гнійник для твого тіла й душі.

– Вмій радіти малим удачам – і тоді прийде більша.

– Не стримуй сльози і сміх, печалься й веселій, не приховуй почуттів.

– Не насміхайся над іншими.

– Не суди інших, а як судиш, то так, як би себе судив.

Дрібні поради й випадкові думки

Були в бабусі думки, про які вона казала: «Трапилося щось, з язика й злетіло». І поради, про які мовила: «Та що то за порада? Дрібна, як макове зернятко».

Все ж, гадаю, що «дрібні поради» й «випадкові думки» теж цікаві. Подаю, як пригадувалися мені й іншим:

– У людини життє оборонєють три тини: дитина, хатина й родина.

– Хто ніг перед домою ни витирає, того дома ни всього й приймає.

– Ни пийте в жару вельми холодної води, як би ни хтілося. Як вельми вже хочеться, дрібку цукру або й солі перед на язик покладіте, посмокчіте, а тоді й запийте. Воно й побереже горло.

– Хліб, як кладете верхом донизу, – сердиться.

– Ніж покладеш гострим догори – колись і вріже.

– Нима чистішої комахи, як павук і оса.

– Забігався, внучку? Візьми когось за ручку.

– Як укусить пчола, стисни те місце, потім відпусти, не три, не розтирай.

– Бумага у взуванці гріє ліпше за шкарпетки, як шкарпеток нима.

– Приснилося щось тривожне – зразу подивися у вікно, сон і забудеться.

– Не дивися на місяць – зуби болітимуть.

– Де болить на спині – натисни пальцями на те місце, трохи так потримай.

– Бійся ни холоду зимою, а щоб ни протягло літом.

– Як скупаєш ноги у росі, то злякаються болячки всі.

– Те, що забув зразу, за вітром полетіло.

– Чєсом перед сном мона й подумати, що ти пташкою стала. Легше й заснеться.

– Ни вставай з ліжка схарапудженою. Цільний день та харапуда за тобою бігатиме.

– Переступай поріг із правої ноги. З лівої – загупає серце.

– Щось я забула сьогоднє зробети. Тре’ забувачку забути.

– Чєсом і поплакати мона, щоб до дурного ни тягло.

– Дупа платить за дурну голову. А за що заплатить дурна голова?

– Ни йди на чуже весіллє набурмосеним.

– Як кума обминає хату кума, то в неї нихороша дума.

– Навесні й вітатися з чужим добре.

– Чогось воно все якось до голови приходить.

– Не розтуляй рота проти вітру.

– Ни картай никого у тому, в чім ни певен.