Текст книги "Симон Петлюра"
Автор книги: Володимир Косик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)
В ЕМІГРАЦІЇ
Із втратою національної території керований Петлюрою український уряд стає еміграційним. Він продовжує свою політичну і дипломатичну діяльність 1921-1923 років. Україну струшують численні повстання і бунти. Однак Петлюра вважає за потрібне в такий час зосередити свою увагу на зовнішній політиці.
Українські дипломатичні місії ще активно діють у декількох європейських столицях, у тому числі в Парижі, де вирішується доля Європи. Звичайно, з підписанням Версальського миру союзники бажають насамперед спокою. Але Петлюра вважає, що завдяки інформаційним діям Західна Європа краще знатиме ситуацію у Східній Європі. Вона зрозуміє ту загрозу, яку становить для неї необмежена могутність та експансіоністська ідеологія совєтської Росії. Петлюра сподівається, що західні уряди зрозуміють, що мир у Європі проходить через незалежність України.
Симон Петлюра залишається на декілька тижнів у Тарнові, потім зупиняється у Варшаві під вигаданим прізвищем. В Україні народ ще намагається чинити опір. З цього часу совєтська пропаганда називає іменем “петлюрівець” усіх, хто перебуває в опозиції до влади, повстанців, навіть тих, хто не обов’язково є прихильником Петлюри. Вона продовжує дискредитувати Петлюру та його послідовників. Совєтська пропаганда доходить до того, що звинувачує в організації погромів повстанців, які відчайдушно ведуть партизанську війну проти окупаційної армії. В одному із звернень 1921 року до населення Петлюра відповідає так:
“Наші кати, більшовики, повсюдно розповсюджують звістки про те, що повстанці знищують жидівське населення... Я не вірю у це, бо знаю, що український народ, пригнічений завойовниками, не може пригнічувати інший народ, який також страждає від совєтської влади...
У своїй боротьбі з нашим народом більшовики використовують брехню і підкуп. Завдяки награбованому золоту, вони зуміли відправити своїх представників в усі країни і заснувати газети усіма мовами, в яких дискредитують нашу святу справу і визвольний рух нашого народу, подаючи його, як рух, що породжує бандитизм і погроми. На кожній сторінці вони говорять про жидівські погроми, виконавцями яких немов би є українські повстанці...
Як головний отаман війська українського наказую вам безжально карати усіх більшовиків, комуністів та інших бандитів, які здійснюють погроми і знищують населення, брати під захист виснажене населення і негайно карати бандитів, передаючи їх військовим трибуналам...”2828
Петлюра С. Статті, листи, документи. Нью-Йорк, 1956. С. 287-288.
[Закрыть]
Коли він мешкав у Варшаві, агенти совєтської політичної поліції восени 1923 року розгорнули велику діяльність для організації замаху на Петлюру. 31 грудня 1923 року під вигаданим іменем Симон Петлюра залишає Варшаву і їде до Будапешта, де ще функціонувала одна з двох останніх офіційних дипломатичних місій Української Республіки (друга існувала у Швейцарії). Звідти він їде до Відня, а далі – до Женеви, де українська дипломатична місія докладає багатьох зусиль для того, аби переконати Лігу Націй у справедливості української справи. Нарешті, у жовтні 1924 року Петлюра прибуває до Парижа, останнього етапу свого вигнання, куди незадовго приїдуть до нього дружина і донька.
Французький автор Ален Дерош2929
Справжнє прізвище О. Розенберґ, єврей, жив в Україні до 1920 року.
[Закрыть] писав про приїзд С. Петлюри до Франції: “Вірний друг Антанти і, зокрема, французького народу, Петлюра сподівався дістати в нашій країні гостинну зустріч. Щодо цього він не повинен був розчаруватися у своїх надіях. Франція завжди справляла на українського патріота своєрідний дивовижний вплив. Він захоплювався духом і цивілізацією нашого народу, який дав світові Декарта, Паскаля, Вольтера, Пастера... Він пройнявся глибокою повагою до палкої і шляхетної Франції, яка також якихось сто п'ятдесят років тому скинула ярмо тиранії, потрясаючи перед монархічними державами Європи славною “Декларацією прав людини і громадянина", провісницею нової ери"
Симон Петлюра провадить діяльне життя. Він керує українським урядом в екзилі, працює для здійснення єдності еміграції, пише статті, призначені д ля українських газет, особливо для “Тризуба”, органу його руху в Парижі. Політики, які згуртувалися довкола нього, розгортають інтенсивну інформаційну діяльність з нагоди кожної міжнародної конференції (Женева, Генуя, Канни тощо). Петлюра продовжує підтримувати контакти з Україною. Проте він усвідомлює, що не треба розраховувати на неминучу війну, бо міжнародна ситуація не готова до цього. Однак, якщо така ситуація триватиме роками, українці, постійно повторює Петлюра, повинні бути готові до того, щоб використовувати будь-який момент для здобуття свободи Україні, аби здійснити свої національні прагнення. Він підтримує зусилля для того, щоб привернути до української справи друзів та союзників у всіх європейських країнах.
“Колишній державний діяч жив у Парижі надзвичайно скромно, – зауважує Ален Дерош. – Його засоби були дуже обмежені, він не мав жодних статків. При кінці своєї кар’єри Симон Петлюра був таким самим бідним, як і на початку. Життя цього патріота завжди відповідало його духовності, а його ідеї були у повній гармонії з його діями. Дійшовши до вершини своєї могутності, цей чоловік, глибоко самобутній, повністю відданий своєму ідеалові, ніколи не відчував запаморочення од своєї влади. Він не пізнав ні почестей, ні багатства. Петлюра присвятив своє життя незалежності українського народу. Саме для досягнення цієї мети він стільки боровся і тоді, коли батьківщина потребувала його, взяв у свої руки віжки правління”3030
Desroches A. Le problème ukrainien et Simon Petlura. Nouvelles Editions Latines. Paris, 1962. P. 133.
[Закрыть].
ВБИВСТВО СИМОНА ПЕТЛЮРИ
25 травня 1926 року близько 13 години, вийшовши з ресторану на вулиці Расін, Симон Петлюра прямував до бульвару Сен-Мішель, коли перед вітриною книгарні його покликав якийсь перехожий. Петлюра озирнувся, а перехожий витягнув автоматичний пістолет і вистрілив упритул. Симон Пет-
’ Desroches A. Le problème ukrainien et Simon Petlura. Nouvelles Editions Latines. Paris, 1962. P. 135.
люра впав на землю, а вбивця продовжував ретельно стріляти. Чотири кулі завдали важких ран колишньому голові українського уряду, а п’ята виявилася смертельною. Дві інші кулі влучили у тротуар. Прибіг поліцай і вирвав зброю із рук злочинця. Перехожі були ошелешені таким огидним вчинком, сповнені обуренням, на вбивцю сипалися стусани. З великими зусиллями поліції вдалося врятувати його від гніву натовпу.
Привезений у лікарню, Симон Петлюра помирає о 14 годині 35 хвилин, не прийшовши до пам’яті.
Вбивця, якого доставили до поліційної дільниці, повідомив, що він єврей на ім’я Самюель (Шолом) Шварцбард. Свій злочин пояснює бажанням відомстити за антиєврейські погроми в Україні у 19191920 роках.
ЗО травня 1926 року відбувся величавий похорон Петлюри. З різних куточків Європи з’їхались еміг-ранти-українці, щоб віддати останню шану своєму національному героєві. Прибули численні представники сусідніх народів, аби приєднатися до жалобного походу, який супроводжував тіло покійного з румунської православної церкви в Парижі до цвинтаря Монпар-нас. Натовп оплакував велику людину і борця за свободу.
З важкозрозумілих причин процес над вбивцею відбувся майже через півтора року – з 18 до 26 жовтня 1927 року.
Хто був убивця? Народжений 1886 року в єврейській родині зі Смоленська (Білорусія), С. Шварцбард проживав коротко в Україні, потім нелегально перетнув кордон і подався до Відня. 1908 року його заарештувала австрійська поліція на місці крадіжки; трибунал засудив його на 4 місяці ув’язнення. Потім він мав подібні непорозуміння з угорською поліцією в Будапешті, яка знайшла при ньому брошури анархістського характеру. Вигнаний з Угорщини, оголошений небажаним в Австрії, Шварцбард з’являється 1910 року в Парижі, де одружується і закладає годинникову майстерню. Під час першої світової війни вступає у Французький іноземний легіон, потім його зараховують до піхотного полку. Діставши поранення, 1916 року залишає армію.
У вересні 1917 року відправляється до Росії, де вступає до червоної армії. Адвокат Шварцбарда Анрі Торрес не дозволив чіткіше з’ясувати, до якої “червоної армії” той вступив. Під час процесу розповідь вбивці на цю тему звучала доволі незрозуміло. Проте за певними документами і свідченнями можна встановити, що він служив у червоній армії і навіть командував в Україні одним репресивним загоном3131
Феденко П. Повстання нації. Збірник пам’яті Симона Петлюри. Прага, 1930. С. 231.
[Закрыть]. Та під час процесу на цьому особливо не наголошувалося.
Повернувшись 1920 року до Парижа, він знову береться за годинникарство і просить для себе натуралізації. Підтримує постійні контакти з анархістськими і просовєтськими колами. 1926 року він, зокрема, зав’язує контакт із совєтським агентом М. Володіним, який, здається, був основним організатором вбивства. Отже, Шварцбард є лише звичайнісіньким вбивцею на утриманні секретних служб Москви. Та під час судового процесу його захисники роблять усе, аби перешкодити з’ясувати цю деталь.
Проте від початку процесу численні спостерігачі впевнені у тому, що вбивство є справою секретних совєтських служб. Скажімо, один журналіст у газеті “Фігаро” від 19 травня 1927 року зазначив, що у цій справі існують “промовисті співпадіння між різними фактами: у Парижі з кишенями, повними грошей, знаходиться Юхим Геллер, агент совітів, у той час, коли Петлюра викликає занепокоєння III Інтернаціоналу. Юхим Геллер причетний до Червоної допомоги3232
“Червона міжнародна допомога є одним із найстрашніших формувань. Його мета полягає у захисті за кордоном комуністичних товаришів, яких переслідує мерзотний капіталізм; його справжня мета – підготовка терористичних дій” (Le Figaro, 13 травня 1927 p.).
[Закрыть], яка підготувала замах у Софії...; Юхим Геллер – польський жид; убивця Петлюри – польський жид, натуралізований француз... який заявляє про свою непричетність до Червоної допомоги і комунізму, має адвокатом штатного захисника Червоної допомоги, сильного захисника французьких комуністів і комуністів-імігрантів”.
Перед процесом щирий приятель вбивці Ілля Добковський, також єврей, подав генеральному прокурору розгорнену заяву, в котрій вимагав, щоб совєтсь-кий агент Володін, якого він знає особисто, був закликаний до судового слідчого і навіть арештований як співучасник Шварцбарда: Володін зізнався йому в участі у злочині. Але для Анрі Торреса Ілля Добковський був лише розумово хворий, божевільний. Він, до речі, заперечив проти того, щоб Добковського згадували на процесі як свідка. Слідчий суддя задовольнив прохання адвоката, котрий, можливо, вважав так само, як і він, що “жид, який спроможний заявляти, що Петлюра не був ні антисемітом, ні погромником, може бути лише божевільним”3333
Desroches A. Le problème ukrainien et Simon Petlura. Nouvelles Editions Latines. Paris, 1962. P. 191.
[Закрыть]. А коли твердження про те, що Шварцбард був агентом ЧК, пролунало з уст О. Шульгина, колишнього члена українського уряду, Анрі Торрес заявив, що це не доведено, зате він добре знає, що його клієнт – член організації, яка називається “Ліга прав людини”3434
Там же. C. 180.
[Закрыть].
Згадка про “Лігу прав людини” була принаймні недоречною, якщо не цинічною. Бо там, де йдеться про права людини, не могло бути мови про помсту, чи вбивство жертви, якій не зачитано прав на захист, на справедливий суд.
Сьогодні взагалі нема жодного сумніву в тому, що Петлюра став жертвою замаху, здійсненого за наказом з Москви. Після процесу одна газета російських емігрантів визнала, що, як засвідчив один совєтський агент, план вбивства був розроблений в Москві совєтськими секретними службами3535
Іванис В. Симон Петлюра – президент України. Торонто, 1952. С.242.
[Закрыть]. Після другої світової війни П. С. Дерябін, російський офіцер НКВС, який перейшов на Захід, заявив 26 березня 1965 року під присягою перед комісією американського Сенату, що він чув, як в “Еміграційному відділі” служби безпеки Москви говорили, що Петлюру вбила та сама служба безпеки3636
Murder International. Inc. Washington, 1965. P. 62.
[Закрыть].
Джон Беррон, спеціаліст з цього питання, пише так: “Відповідно до ленінських настанов, за яками все, що допомагає поступові комунізму, визначається моральним, Радянський Союз взявся вбивати і викрадати іноземців, починаючи з 1926 року, коли Сталін остаточно зміцнив свою владу. Того року агенти ДПУ вбили в Парижі українського керівника Симона Петлюру”3737
Barron J. KGB, Elsevier Séquoia. Paris; Bruxelles, 1975. P. 323.
[Закрыть].
Процес вбивці Шварцбарда перетворився на процес жертви, яка не могла більше себе захистити. Анрі Торрес з допомогою певних могутніх єврейських кіл Франції та світу чудово взявся за цю справу. Процес послужив для того, щоб безапеляційно засудити жертву “за жорстокості, здійснені його військом”. Винного за погроми знайшли, і єврейський народ, нарешті, помстився за себе... Насправді засудили і дискредитували справу української незалежності та український визвольний рух. Анрі Торрес стверджував: “...Треба сказати, що український національний рух з 1905 року мав германський дух...”3838
Torrès H. Le procès des pogroms. Paris, 1928. P. 41.
[Закрыть]
Подання свідків цивільної сторони, які намагалися захистити пам’ять Петлюри, мало що важили віч-на-віч із зусиллями Анрі Торреса та мобілізацією темних сил, репрезентованих кількома десятками фанатиків-“вигнанців”3939
Desroches A. Le problème ukrainien et Simon Petlura. Nouvelles Editions Latines. Paris, 1962. P.219.
[Закрыть]. Торрес, крім того, забезпечив собі підтримку відомих людей: А. Оларда, який ніколи не був в Україні, але засудив погроми, що відбувалися при уряді Петлюри; М. Гольдштейна, який ніколи на власні очі не бачив жодного погрому, але був упевнений, що вони були організовані, а відтак всі євреї стверджували, що то були погроми Петлюри, отже, це правда, до того ж головнокомандувач повинен відповідати за своє військо; Максима Горького і Жозефа Кесселя, які не були в Україні в 19171920 роках і не дали жодних доказів відповідальності Петлюри; Віктора Маргеріта, графині де Ноай, М. Сльосберга та ін.
Для Анрі Торреса на лаві підсудних сидів не Шварцбард, а погроми. Це “процес погромів”. І пан Торрес робить такий висновок у своєму звинуваченні:
“Панове судді! Щоб засудити вчорашні погроми, щоб попередити погроми завтрашні, щоб не були зганьблені найвеличніші гасла шляхетності Франції, за які ми всі відповідаємо, щоб не затьмянів священий світоч, який упродовж ста тридцяти років передають собі з рук в руки покоління нашої землі, за жидів і за французів, за мертвих і за живих – тут говорить не лише адвокат Шварцбарда, але разом з ним, одночасно з ним, промовляють тисячі і тисячі мучеників, а разом із ними голоси аббата Греґуара, Рабо Сент-Етьєна, Мірабо, Ґамбетти, Віктора Гюґо, за тих усіх мертвих і тих, хто живе, закликаю Вас, щоб його виправдали, щоб вийшла вільною ця людина, яка носить на чолі, як жахливу печать, усю трагедію свого народу”4040
Torrès H. Le procès des pogroms. Paris, 1928. P. 214.
[Закрыть].
Справу виграно. Шварцбард виправданий під оплески присутніх, де були переважно євреї, які вигукували: “Слава Франції!”4141
Там же. C. 9.
[Закрыть]
Таким чином, Петлюру визнали винним за ті злочини, які він не скоїв. Ні Шварцбард, ні Торрес не дали найменшого доказу його вини. “Так само, як Шварцбард і свідки захисту, пан Торрес у своєму патетичному виступі не зумів переконливо доказати легітимності злочинної дії, скоєної його клієнтом. Так само, як і інші, адвокат захисту не зумів переконати в тому, що бідолашна жертва взяла зі собою в могилу навіть часткову чи непряму відповідальність за ті страхіття, у яких намагалися її звинуватити”8.
Один із найвидатніших лідерів сіонізму В. Жа-ботинський так писав про Петлюру і погроми: “Ні Петлюра, ні Винниченко, ні інші дійсні члени українського уряду ніколи не були тими, кого називають “погромниками”. Хоча я не знав
їх особисто, але дуже добре знаю цей тип українського інтелектуала-націоналіста, зараженого соціалізмом. Я виростав з ними, я вів разом з ними боротьбу проти асиміляторів та русифікаторів – жидівських і українських. Не вдасться переконати ні мене, ні інших сіоністських інтелектуалів південної Росії, що людей цього типу можна вважати антисемітами. Це важливо, бо це приводить нас до найголовнішої речі* до глибокої правди, яку забувати небезпечно; ця правда полягає в тому, що небезпека криється не в суб’єктивному антисемітизмі людей, але в “активному антисемітизмі обставин...”4242
En notre âme et conscience. La vérité sur Simon Petlura. Paris, 1958.
P. 77.
[Закрыть]
У праці, видрукуваній у Москві на початку 1927 року перед процесом над вбивцею Шварц-бардом, що була призначена для того, аби вплинути на французьку суспільну думку, а отже, через неї навіть на суддів з-над Сени, стверджується, що у погромах, які відбулися в Україні в 1918-1921 роках, у 63% звинувачують “нерегулярні банди”, у 17,4% – Денікіна, у 16% – Петлюру чи радше військо, яким він командував, а у 0,6% – поляків4343
Там же. C. 70.
[Закрыть]. Отже, навіть з цієї праці, яка далеко не прихильна до українців, Петлюру не можна вважати головною відповідальною особою за погроми. До того ж, якщо погодитися, з такою статистикою, відповідальність Денікіна була більшою, аніж відповідальність, яку інкримінували Петлюрі. Проте жоден шварцбард не порушив спокійного життя Денікіна, котрий жив у Парижі до 1946 року. Знаємо, окрім того, що численні погроми були здійснені з підбурюванням більшовицького війська. Однак ніхто не визнав якусь особливу відповідальність за ці погроми Троцького чи Леніна.
Але, як зазначив А. Дерош, “огидний злочин, який зробив із Петлюри мученика, міг лише возвеличити в народній душі славу отамана. Підле вбивство, за відомими словами Фуше, “було більше, ніж злочин; воно було помилкоюІ”4444
Desroches A. Le problème ukrainien et Simon Petlura. Nouvelles Editions Latines. Paris, 1962. P.219.
* Цей розділ написаний автором на основі нових документів, що стали доступними після віщання книжки в 1976 році. u
[Закрыть]
Справді, для українців ім’я Петлюри завжди залишатиметься символом боротьби українського народу за свободу і незалежність, боротьби справедливої і священної, що повинна покінчити з національним пригніченням, якого наш народ зазнає вже так довго і розплачується стількома жертвами.
ПЕТЛЮРА І ФРАНЦІЯ *
Тему “Петлюра і Франція” порушували, безперечно, різні автори у загальних статтях. Все ж таки цікаво буде накреслити цілісний образ цього співвідношення від початку Першої світової війни до занепаду української незалежної держави, в керівництві якої майже два роки брав участь Симон Петлюра.
Вже з початком Першої світової війни С. Петлюра декларативно виявив свою політичну орієнтацію на боці потрійного союзу – Росії, Франції та Англії – у відомій статті “Війна і Українці”, що була написана ЗО липня 1914 року і надрукована в “Украинской Жизни”4545
Симон Петлюра. Статті лист, документ. Т.1. Нью-Йорк, 1956. С. 184-187.
[Закрыть]. А в листі до Остапа Назарука від 18 грудня 1914 року він писав, що “все, що діється нині галицькими емігрантами в напрямку австро-германської орієнтації, з погляду російських українців є помилкою, трагічним непорозумінням ситуації і тих перспектив, які відкриваються в зв'язку з перемогою потрійної комбінації держав”4646
Там же. С. 188.
[Закрыть].
Однак конкретна профранцузька орієнтація виявляється у С. Петлюри після революції 1917 року, (тобто після утворення Української Центральної ради і її виконавчого органу – генерального секретаріату), коли йому доручено пост генерального секретаря військових справ.
Відомо, що у 1917 році С. Петлюра з деякими іншими військовиками належав до організації “Молода Україна”, яка лише прикривалася цією назвою, а насправді була секретною масонською ложею, безпосередньо пов’язаною з французькими політичними і дипломатичними колами, в тому числі з французькою амбасадою у Петрограді.
У другій половині 1917 року, коли Україна поволі ступала на шлях незалежного політичного життя, коли валився фронт на Сході, французький уряд почав пильно цікавитися Україною та українською владою. Оскільки про Україну мало що знали, то ще до більшовицького перевороту через Петроград було скеровано журналіста Жана Пелісіє, якому доручили зібрати всі відомості про ситуацію в Україні та існуючі у Києві політичні сили.
Жан Пелісіє перший переслав до французького уряду обширні і об’єктивні повідомлення про ситуацію та український національний рух. Більше того, журналіст став близьким приятелем С. Петлюри.
Треба сказати, що організація “Молода Україна” визнавала повністю політичні і воєнні цілі Франції, а саме:
1. Продовження війни проти Німеччини й Австрії.
2. Безкомпромісну боротьбу з більшовизмом, який розкладає фронт і вирішив закінчити війну та вступити в переговори з ворогами Франції й Антанти.
3. Відновлення некомуністичної Росії, яка має перетворитися у федерацію.
За планами французьких і російських кіл, Україна мала стати базою відвоювання об’єднаної, але федеративної Росії.
Власне це й було основною причиною, чому Франція цікавилася Україною, а насамперед військовики, члени французьких військових місій, завданням яких було втримати за всяку ціну східний фронт і тим самим не допустити, щоб німці перекинули свої дивізії на західний. Генерал Табуї, член французької військової місії на румунському фронті, відвідав, між іншим, С. Петлюру у вересні 1917 року. У листопаді до Києва переїхали ан-тантські місії, які були при головному командуванні російської армії. Тоді генеральний секретар військових справ був у постійному контакті з французькою місією.
15 грудня 1917 року совєтська Росія підписала перемир’я в Бересті. Після відомого ультиматуму уряду Леніна 20 грудня російсько-совєтські війська почали наступ на Україну. Не маючи потрібних збройних сил, за винятком невеликих відділів, український уряд опинився в тяжкому становищі. На додаток він почав боятися, що Совєтська Росія буде вести переговори від імені “цілої Росії”, отже, й від імені України. Український уряд не бачив іншої розв’язки, як приступити до переговорів у Бересті. Ця політика, зрозуміло, йшла проти інтересів Франції й Антанти.
Не бажаючи підтримувати таку політику, С. Петлюра 31 грудня 1917 року залишив пост генерального секретаря військових справ і виїхав на Лівобережжя, де взявся організувати гайдамацькі відділи для боротьби проти совєтських військ. Дуже правдоподібно, що якусь фінансову допомогу для цього він отримав від французів.
У другій половині січня 1918 року російсько-совєтські війська підійшли до Києва. Перед тим український уряд Четвертим Універсалом формально проголосив незалежність України. Проантантсь-кі кола в Києві намагалися цього не допустити, навіть готували переворот. Але вони були випереджені більшовиками, які підняли повстання у столиці України. Не маючи достатньо військ для придушення повстання, український уряд звернувся за допомогою до С. Петлюри.
С. Петлюра негайно прибув до Києва зі своїми гайдамаками і перебрав керівництво операціями.
Українцям вдалося взяти Арсенал і розгромити повстання. Від цього моменту С. Петлюра залишився до смерті вірним справі незалежності України.
Протягом 1918 року контакти С. Петлюри з французьким політичним світом були майже ніякі, навіть у той час, коли він був членом Директорії. На початку 1919 року ці контакти поширилися. Тоді відбувалися переговори між українцями й Антантою, яка висадила свої війська на півдні України.
Під час цих переговорів французький полковник Фрейденберґ висловив домагання, щоб усунути з уряду всіх членів соціал-демократичної партії, яких Антанта вважала майже більшовиками. Внаслідок цього кілька членів уряду виїхали за кордон (Винниченко, Чехівський, М. Шаповал), а С. Петлюра вийшов з соціал-демократичної партії. Він залишився членом Директорії і невдовзі (11 лютого) став її головою.
Усі старання С. Петлюри, щоб Антанта, зокрема Франція, визнала незалежність України, в тому числі і перед Мирною конференцією, залишилися безуспішними. Антанта створила повну блокаду для України. Боротьба українців за незалежність вступила в період повної ізоляції від західного світу.
Ця ізоляція мала декілька причин. Політичні кола, які, дбаючи про інтереси держав Антанти, робили зусилля, щоб втримати східний фронт, вважали, що переговори в Бересті були ножем у спину Антанти. Ці самі впливові кола на Заході, явні і секретні, залишилися прихильниками ідеї неподільності Росії. Вони були радикальними противниками не лише совєтської влади Леніна, а й всіх “сепаратистів”, зокрема українських. Під впливом російських і польських політиків та дипломатів вони вважали, що, підписуючи договір з Німеччиною в Бересті, Україна зрадила, а український національний рух та уряд своєю діяльністю ведуть до розчленування Росії.
Почалася дипломатична, політична та ідеологічна боротьба проти ідеї незалежності України. Коли С. Петлюра став на чолі Директорії і взагалі боротьби України за незалежність, на Заході почали атакувати його особисто. Адже країну чи її режим завжди дискредитують атаками проти головних керівників.
Про те, які закиди робили С. Петлюрі, можна прочитати в газеті “La Victoire” від 7 квітня 1919 року. Автором статті був редактор газети Ґюстав Ерве. Він назвав С. Петлюру “большевизуючим” політиком, “керівником банди”, ворогом Росії, Франції і Антанти, “сепаратистом”, “шефом тої партії, яка підписала мир у Бресть-Литовському” і т.д. Правда, Петлюрі тоді ще не приписувалася відповідальність за погроми.
На захист С. Петлюри виступив Жан Пелісіє. У відкритому листі до Ґюстава Ерве він писав, що такі напади на С. Петлюру поглиблюють непорозуміння, яке виникло між Францією і Україною і не дозволяє залучити Україну до боротьби “проти більшовизму, цієї нової форми московської анархії і азіатського варварства”.
Далі Ж. Пелісіє відкидає інші твердження вищезгаданої статті. Він пише, що С. Петлюра – не більшовик, а навпаки “український націоналіст, завзятий противник комунізму”. Донедавна він був “федералістом”, а не “сепаратистом”. Але поширення більшовизму і політика росіян щодо відновлення імперії переконали його, що федерація з Росією неможлива, тому Україна повинна бути незалежною.
На думку Ж. Пелісіє, С. Петлюра вважав, що в той час найважливішим завданням України було “боронити себе і боронити Європу проти більшовиць-кбі їнвазй”. Ж. Пелісіє підкреслював, що С. Петлюра був “франкофілом”. Свою добру волю щодо Франції він виявив уже в 1917 році, коли був генеральним секретарем військових справ. Він відмовився визнати Криленка, призначеного Леніним на пост головнокомандувача російської армії. С. Петлюра перейменував південно-західний фронт на український. Він підписав наказ роззброювати більшовицькі частини в Києві і на території України.
На думку Ж. Пелісіє, від листопада 1917 року “українці, зокрема С. Петлюра, мабуть врятували європейську цивілізацію”. У відповідь на твердження, що С. Петлюра був керівником партії, яка підписала мир у Бересті, Ж. Пелісіє писав: “Навпаки, Петлюра – один з організаторів і керівників “Молодої України”, партії, на прапорі якої записана приязнь з Антантою і безпощадна боротьба проти німців та більшовиків”.
Спростовуючи інші неправдиві твердження, Ж. Пелісіє пригадував, що С. Петлюра не брав участі у переговорах у Бересті, а в грудні 1917 року залишив свій пост в уряді і виїхав у провінцію організовувати “вільно-козацькі відділи” для боротьби з більшовиками, потім героїчно боронив Київ перед наступом більшовицької армії. За німецької окупації був ініціатором опору німцям, а згодом, після звільнення з ув’язнення, став на чолі повстання проти німців і уряду гетьмана П. Скоропадського.
Ж. Пелісіє цитує думку О. Шульгина, який говорив, що С. Петлюра вже тоді став дуже популярний серед селянства, і порівнював його з Ґарібальді. Крім того, цей ніби “більшовизуючий” керівник українського уряду оголосив війну більшовикам і далі воює проти них. Ж. Пелісіє писав:
“...Вірний своїм почуванням приязні до Франції і Антанти, С. Петлюра посилав місії до Парижа і Одеси, щоб нав‘язати сердечні взаємини між Україною і Антантою та заключити з ними формальний союз для боротьби проти московської анархії.
Інтерпеляції Ернеста Ляфонта та Франклєн-Буйона в парламенті, як також ревеляції газети Journal de Geneve від 1-го квітня (1919 р.) нам говорять, в який спосіб відбулися переговори між командантом Одеси і представниками Петлюри. Я не думаю, що історія скаже, що відбулося це в спосіб, гідний традицій нашої країни і відповідно до наших інтересів”.
На думку Ж. Пелісіє, перед інтервенцією на півдні України Франція і Антанта повинні були поінформувати населення, що вони не підтримують “великоросійський імперіалізм”, але хочуть допомогти Україні в боротьбі проти більшовизму.
Відкритий лист Ж. Пелісіє не з‘явився в “La Victoire”. Його поширив у Парижі Office central des Nationalités. Боронити незалежність України і Петлюри ставало все важче. Не лише через те, що використовувалася справа погромів, а й тому, що Україна не мала прихильників та хороших дипломатів. У листі до Оксани Лотоцької від 20 серпня 1919 року Ж. Пелісіє висловив своє розчарування.
Завдяки його старанням і з допомогою депутата Франклєн-Буйона, який був головою комісії закордонних справ у палаті депутатів, представники українського уряду отримали візи і мали доступ до Мирної конференції. Представники українського уряду і дипломати, як тільки опинилися в Парижі, перестали шукати порад у французьких приятелів України. Вони робили по-своєму, створили видовище повної анархії, даючи аргументи в руки противників України. “Ніхто їх не брав серйозно і українська справа на цьому дуже потерпіла”, – писав Ж. Пелісіє.
Розчарований Ж. Пеліс’є поволі почав відходити від політичного життя і взявся писати книжку про Україну під німецькою окупацією у 1918 році. Декілька місяців пізніше він отримав листа від С. Петлюри з Кам’янця-Подільського, датованого 28 жовтня 1919 року, в якому Головний отаман з’ясовував трагічну ситуацію української армії4747
Текст листа наведений на с. 36-39.
[Закрыть].
Ж. Пелісіє переслав текст цього листа до французької преси. Однак Франція своєї політики не змінила. Під кінець лютого 1920 року Ж. Пелісіє видрукував окремий матеріал під назвою “Нотатки про Україну”, в якому запропонував вислати в
Україну хоча б медикаменти. Він писав, що 40 мільйонів населення, яке живе в найбагатшій і родючій країні Європи, кинуто поза законом і засуджено вмирати з холоду та через хвороби, “бо йому хочеться називати себе українським і мати свою незалежність, замість того, щоб називати себе російським і бути лише провінцією Росії”4848
Усі цитовані документи знаходяться в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі та особистому архіві автора.
[Закрыть].
Підписання договору з Польщею, непорозуміння між членами Директорії, зростаюча опозиція до політики С. Петлюри серед різних українських кіл, і не лише західноукраїнських, не допомогли виправити позицію України у Західній Європі.
Багато українських політиків опинилися у Відні. Ж. Пелісіє поїхав туди з надією, що йому вдасться об’єднати українські політичні кола довкола С. Петлюри. Там усі йому говорили, що роль С. Петлюри скінчена, він втратив підтримку серед населення.
У листі до голови комісії закордонних справ від 18 липня 1920 року писав, що С. Петлюра за допомогою політики зближення з Польщею надіявся отримати визнання його уряду Францією і Антантою, а також отримати допомогу у боротьбі проти більшовиків. Однак, як знаємо, український уряд не отримав ні визнання, ні допомоги.
Невдача польсько-української домовленості, поразка у війні проти советської Росії завершили період незалежності України. Уряд під головуванням С. Петлюри опинився в еміграції. Почався новий еміграційний період тяжкої боротьби С. Петлюри за життя української нації та її незалежність.
ЗМІСТ
Початок політичної діяльності
ВОЛОДИМИР косик
