Текст книги "Симон Петлюра"
Автор книги: Володимир Косик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)
Єдиною боротьбою, упертою і безкопромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свободу й державну незалежність.
Симон Петлюра
BORYS MARTCHENKO
SIMON PETLURA
Paris 1976
BIBLIOTHEQUE UKRAINIENNE SIMON PETLURA A PARIS
НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ.ШЕВЧЕНКА ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
ВОЛОДИМИР косик
СИМОН ПЕТЛЮРА
Переклав з французької Ярема Кравець
ЛЬВІВ 2000
УДК 94(477)
ББК 63.3 (4 Укр) 624 К71
Косик В.М.
К71 Симон Петлюра / Перекл. з фр. Я.Кра-вець. – Львів: НТШ, 2000. – 88 с.
ISBN 966-02-1833-8
Ім’я професора Володимира Косика добре відоме колові українських науковців (книжки і статті французькою мовою виходили під псевдонімом Борис Марченко). У новому виданні розповідається про життя і діяльність видатного українського діяча Симона Петлюри. Висвітлюються політичні події в Україні 1905-1920 pp.
Для науковців, педагогів, студентів та школярів.
© Володимир Косик, 2000 ISBN 966-02-1833-8 © Переклад. Ярема Кравець, 2000
Симон Петлюра (23.05.1879—25.05.1926)
Автор портрета С.Петлюри Іван Крислач
ПОЧАТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
Симон Петлюра народився 23 травня 1879 року в Полтаві у незаможній сім’ї нащадка українських козаків, який, покинувши рідне село, оселився у цьому місті і заснував невелике візницьке підприємство. Життя у Василя Петлюри та його дружини Ольги було нелегким. Мусили прогодувати дев’ятьох дітей: чотирьох синів і п’ятьох дочок. Лише перший син Симон вчився в міській семінарії, на навчання інших дітей не було грошей. Отже, дитинство і юність Симона Петлюри проминули у його рідному місті.
У той час український національний рух знаме-нувався яскравим виявом ідей відродження, яке трохи раніше було зупинене двома протиукраїнсь-кими заходами російського уряду. Перший із них, циркуляр 1863 року, вирішував долю української мови таким чином: ніякої малоросійської мови “не бьіло, нет и бьіть не может”. Циркуляром заборонялося будь-яке видання книжок для народу і наукових праць українською мовою, а також вживання слів “Україна” і “українець”.
Другий захід – Емський указ 1876 року – зміцнював рішення першого. Окрім видання книжок, заборонялися будь-які театральні вистави, конференції, друкування текстів музичних творів “малоросійським діалектом”, а також привезення із закордону книжок чи іншої друкованої продукції таким “діалектом”. Остання заборона спрямовувалася проти українських публікацій в “австрійській Україні” (в Галичині), яка після циркуляра 1863 року стала головним центром українського інтелектуального життя.
З початку 90-х років поволі організовується український національний рух. Кілька студентів, які 1892 року прибули на паломництво до могили великого українського поета Тараса Шевченка (1814-1861), засновують “Братство тарасівців”, що поставило собі за мету боротьбу за національну свободу України. Змагаючись у нелегальних гуртках, національний рух зміцнюють різноманітні студентські групи.
Симон Петлюра входить в один із таких гуртків з 1898 року у віці дев’ятнадцяти років. Молоді українці розповсюджують україномовні брошури та книжки, нелегально привезені із Західної України, друкують і роздають летючки.
“При кінці століття, – пише історик М. Гру-шевський, – український рух набрав розмаху, який ледве чи можна було собі уявити двадцять років раніше. Його завоювання не обмежувалися політичною сферою, він виявляє свою могутність у літературі, науках і мистецтві. Він більше не задовільняється тим, що теоретично обгрунтовує своє право на існування, але переходить до творчої праці на терені практичного життя”1.
На початку 1900 року молоді українські інтелігенти створюють у Харкові Українську революційну партію (УРП), яка першою проголошує активну боротьбу задля політичної свободи цілої України, “від Карпат аж до Кавказу” та її об’єднання в єдину незалежну державу. Програма партії була накреслена у промові Миколи Міхновського, виголошеній на зборах членів партії у Харкові 18 лютого 1900 року. Ця промова була незадовго надрукована у Львові окремою брошурою і розповсюджувалася в Україні. За програмою партії, українці повинні розпочати збройну революційну боротьбу для завоювання своїх прав, здобуття незалежності України, без якої не можна досягти суспільної справедливості.
“...Коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче вливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не
' Hrouchevskyi М. Histoire de l‘Ukraine. Editions P.I.U.F. Paris, 1959. P.202.
обмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індиві-дуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, – тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”11
Міхновський М. Самостійна Україна. Лондон, 1967. С.13-14.
[Закрыть].
Симон Петлюра стає членом Української революційної партії і керує її полтавським осередком. Через рік, 1901 року, про його підпільну діяльність дізнається дирекція духовної семінарії, і Петлюру відраховують з навчального закладу. Він готується складати іспити екстерном, дає приватні уроки, аби заробити на життя, однак не полишає політичної діяльності.
Проте восени 1902 року, переслідуваний, ризикуючи бути арештованим, Симон Петлюра змушений виїхати до Катеринодара, на Кубань, де знаходить роботу в архіві штабу Кубанського війська. У цій установі він працює під керівництвом члена-кореспондента Академії наук Ф. Щербини. За допомогою свого приятеля П. Понятенка і багатьох інших молодих людей Симон Петлюра засновує в Катеринодарі товариство “Вільна громада”, що стало філією Української революційної партії. Але у грудні 1903 року він був заарештований і до березня 1904 року перебував в ув’язненні. Звільнений “на поруки”, повертається до Києва.
На той час український національний рух не був ні єдиним, ні однорідним. Існували інші політичні групи, створювалися нові партії. Загалом українська інтелігенція відчувала на собі сильний вплив федералізму і соціалізму.
Федералістські тенденції, які спостерігалися також в інтелігенції інших слов’янських народів, виникли на початку XIX століття під впливом панславістських ідей та слов’янофільства. Усвідомлюючи особливість слов’янських народів, деякі письменники мріяли про можливе створення федерації чи конфедерації всіх вільних, рівних і незалежних слов’янських народів. В Україні цю ідею знаходимо у програмі Українського Кирило-Мефо-діївського братства (1846-1847). У другій половині XIX століття федералістська ідея ще більше проймає українські кола, але вона йде в руслі трансформації Російської імперії у федерацію вільних народів, які мали б користуватися однаковими правами та автономією.
Оскільки така трансформація могла б відбутися лише із зникненням деспотизму та царського централізму, із встановленням конституційного режиму, треба було насамперед боротися з владою царизму. З другого боку, соціальна несправедливість, неписьменність та неймовірні злидні народу спричинилися до того, що в ідеалістичному пориві молоді інтелектуали віддавали перевагу соціальному питанню, бажали боротися насамперед за права народу, його рівність та гідність. Така ситуація ослабила національні ідеї в Україні і сприяла утриманню ідей федералістських. Але швидкому розвитку українського національного духу насамперед заважали репресії та численні обмеження.
Восени 1904 року, через декілька місяців після повернення з Кубані, відчуваючи загрозу нового арешту, Симон Петлюра нелегально перетинає кордон і прибуває до Львова, в Галичину, де проживає під іменем Святослава Тагона. Тут мешкало багато втікачів з “російської” України, тому можливості для культурної діяльності і національної політики були великими. Симон Петлюра стає членом зовнішнього відділка Української революційної партії.
У той час одна фракція Української революційної партії зближується з Російською соціал-демократичною робітничою партією, тоді як партійна більшість під час II з’їзду (грудень 1905 року) вирішує перетворити УРП на Українську соціал-демократичну робітничу партію. Її члени беруть за основу своєї політичної програми принципи, прийняті на соціалістичній конференції в Ерфурті, додаючи до них вимогу національної автономії для України. Симон Петлюра залишатиметься серед керівних членів цієї партії до 1919 року.
Революція 1905 року викликала деяке покращення у внутрішньому житті та становищі національностей. Прийнято конституцію, знято деякі обмеження, оголошено амністію для політичних вигнанців. У грудні 1905 року Симон Петлюра повертається до Києва. Через місяць він разом з Понятенком і Поршем делегований Центральним комітетом партії до Петербурга, щоб там виконувати обов’язки редактора місячника “Вільна Україна”. Через шість місяців він повертається до Києва, працює секретарем газети “Рада”, а далі редактором “Слова” – органу своєї партії. 1909 року Симон Петлюра оселився у Москві, де знаходить посаду бухгалтера і одружується з Ольгою Більською. 31912 року стає одним з редакторів місячника “Украинская жизнь”, що друкується у Москві російською мовою і виходить до початку 1917 року.
Під час війни 1914-1917 років Симон Петлюра залишається у Москві, продовжує разом з
О. Саліковським редагувати журнал “Украинская жизнь” і займає посаду в “Союзі земств і міст”, тобто у місцевій та провінційній адміністрації, що працює фактично для фронту.
РОЛЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ У СТВОРЕННІ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА
У березні 1917 року в Петрограді вибухає революція, що приводить до падіння старого режиму і спричинюється до розпаду Російської імперії. У Росії ця революція, природно, набирає суто соціального характеру. Але в інших кутках імперії – в Україні, Литві, Грузії тощо – це початок іншої революції, характер якої не лише соціальний, але й національний.
Через п’ять днів після перемоги революції в Петрограді, 17 березня 1917 року, в Києві створюється національна інституція – Центральна рада. Через місяць скликано Національний з’їзд, де призначено постійних членів ради, яка стає тимчасовим парламентом країни. Україна починає реалізацію програми-мінімум: організацію політичного, економічного, національно-культурного життя, встановлення порядку і спокою, для того щоб здобути автономію краю в його етнографічних кордонах.
Проте деякі діячі усвідомлюють, що здійснення такої програми неможливе без національної армії.
У російській армії знаходилося 3-4 мільйони українців – вони були на фронті, в гарнізонах Петрограда, Москви та багатьох інших міст і являли собою дуже потужну силу. Українські солдати захоплено зустріли події в Україні і вітали створення Центральної ради. У квітні група офіцерів розпочала створення першого повністю українського полку імені Богдана Хмельницького. Російська влада виступила проти цього, у справу втрутилася преса. Але критика ще більше розповсюдила ідею створення українських національних частин всюди, де є українські солдати. Створення полку імені Богдана Хмельницького завершилося на початку травня 1917 року.
З 18 по 21 травня 1917 року відбувався І Всеукраїнський військовий з’їзд, який зібрав 700 делегатів – представників 1 580 700 українських солдатів, що перебували на фронті і в гарнізонах. Серед делегатів був і Симон Петлюра. Він представляв українських солдатів західного фронту (Росії і Білорусії). Його врівноважені виступи дістали загальне схвалення. З’їзд прийняв резолюцію з вимогою створити українське військо шляхом перегрупування українських вояків у національні частини, тобто шляхом “українізації” військових частин російської армії. З’їзд доручив цю справу створеному ним виконавчому комітету, що дістав назву Генеральний військовий комітет, головою якого обрано Симона Петлюру.
Проте Генеральний військовий комітет мав багато труднощів у здійсненні рішень Військового з’їзду. Російська влада категорично заперечувала створення національних частин. Однак Симон Петлюра підтримував дуже тісні контакти з представниками солдатів, що знаходилися на фронтах та в гарнізонах. У порозумінні з керівниками Центральної ради він скликає 18 червня 1917 року II Військовий з’їзд. Тимчасовий російський уряд стурбований, а його військовий міністр Керенський формально забороняє з’їзд. Українці цією забороною нехтують. З’їзд відбувся, як планувалося, з участю понад 2 000 делегатів, що представляли 1 732 400 українських солдатів і офіцерів.
П Всеукраїнський військовий з’їзд проголошує безумовну підтримку Центральній раді і своєю резолюцією запрошує її без жодних зволікань розпочати здійснення автономії краю.
23 червня 1917 року Центральна рада проголошує 1-й Універсал, заявляючи, що український народ, не відокремлюючись од Росії, сам береться організувати своє життя на власний розсуд. Через п’ять днів Центральна рада ставить при владі Генеральний секретаріат – Тимчасовий український уряд. Усі посади в цьому уряді доручено соціалістам – членам соціал-демократичної, соціал-революційної і соціал-федералістської партій. Симон Петлюра призначений генеральним секретарем військових справ.
Після проголошення 1-го Універсалу Україна вважає себе автономним краєм. Поставлений перед доконаним фактом, Тимчасовий російський уряд дещо пізніше надсилає до Києва делегацію у складі трьох міністрів – Керенського, Церетелі, Терещенка. Обидві сторони погоджують форми автономії. 16 липня 1917 року Тимчасовий російський уряд врешті визнає автономію України з певними умовами.
НА ПОСАДІ СЕКРЕТАРЯ ВІЙСЬКОВИХ СПРАВ
Упродовж наступних місяців Симон Петлюра як голова Генерального військового комітету та секретар військових справ працює для усвідомлення українськими солдатами російської армії їхнього обов’язку щодо України, для українізації військових формувань, розкиданих у європейській частині імперії, і створення національної армії в Україні. Ця величезна робота наштовхується на систематичну протидію Тимчасового російського уряду і вагання численних українських лідерів-соціалістів, що дотримувались антимілітаристських настроїв.
У жовтні, напередодні ленінського державного перевороту в Росії, Симонові Петлюрі вдалося українізувати численні полки поза країною, а певна кількість надійних частин була введена в саму Україну. Петлюра користувався великим авторитетом як усередині українського уряду, так і серед вояків.
Враховуючи той факт, що в українських містах існували значні російські, єврейські і польські національні меншини, Центральна рада приймає їх представників у своє середовище; деякі з них призначаються членами Генерального секретаріату (уряду) України: Рафес (єврей) – головним державним контролером, Зільберфарб (єврей) – помічником секретаря в жидівських справах, Міцкєвич (поляк) – помічником секретаря у польських справах, Зарубін (росіянин) – секретарем у справах пошти і телеграфу.
Тимчасовий російський уряд починає зволікати і викручуватися, загальний стан у країні поступово погіршується. Україна шукає визнання і підтримки союзників, зокрема Франції. Просоюзницька тенденція всередині українського уряду дістає безперечну підтримку Симона Петлюри та Олександра Шульгина, генерального секретаря з національних, а потім з міжнародних справ. Починаючи з 15 серпня 1917 року, користуючись з кількаразового перебування в Києві спеціального посланника французького посла в Петербурзі журналіста Жана Пелісіє, обидва політичні мужі підтримують з ним дуже тісні контакти, не приховуючи, що покладають великі надії на допомогу Франції.
С. Петлюра чудово розуміє, що ця допомога особливо необхідна у справі творення українського війська. Україні бракує фінансових засобів і спеціалістів. Усе важче і важче втримувати дисципліну. Пацифістська пропаганда російських більшовиків та анархія, що охопили Росію, розповзаються на терени України.
Під час ленінського державного перевороту в Петрограді (7 листопада) у Києві відбувається ІП Військовий з’їзд, який приймає резолюцію з вимогою проголосити Українську республіку відповідно до права народів на самовизначення. З’їзд висловився проти більшовицького перевороту. Але в наступні дні наявні сили в Україні – Центральна рада, представники Тимчасового російського уряду та більшовики, кожна з яких мала власні війська, – ведуть боротьбу за захоплення влади.
Після короткотривалої сутички з російськими загонами, викликаної більшовицьким повстанням у Києві, перемогу отримують українці і стають господарями ситуації в усій Україні. Захоплення влади контролюється Генеральним військовим комітетом на чолі з С. Петлюрою. 15 листопада Симон Петлюра повідомляє ставку російського головнокомандувача й Антанту, що військова влада в Україні перейшла в його руки. 16 листопада Генеральний секретаріат офіційно заявляє, що відтепер він здійснює повноту влади в усій Україні. 20 листопада Центральна рада ухвалює Ш-й Універсал, яким вона проголошує встановлення Української Народної Республіки, що повинна стати членом майбутньої федерації народів колишньої Російської імперії.
Отже, Симон Петлюра був одним із головних виконавців взяття влади українцями, що дозволило проголосити Українську Народну Республіку. Окрім створення українського війська, спроможного гарантувати існування Республіки і тримати фронт, С. Петлюра займається забезпеченням порядку у країні. Коли 8 листопада більшовики прийняли відомий закон про мир, велика частина російських солдатів покинула фронт і розбрелася по Україні, шукаючи, як би це повернутися додому, в Росію. Звичними стали заворушення, грабунки. Спостерігаються факти пограбування євреїв і декілька спроб вчинити погроми. Після закликів до спокою, оголошених О. Шульгиним (генеральний секретар у справах національностей) і В. Вин-ниченком (генеральний секретар внутрішніх справ і голова Генерального секретаріату),,
С. Петлюра 28 листопада 1917 року звертається до вояків української армії:
“Ніякі погроми не повинні бути припущені на нашій землі. Я вже викликав українські полки і дивізії, щоб охоронити порядок на Україні. Одночасно з цим я українізуюрізні частини в тилу. (...) Війська будутьрозміщені по цілій Україні, по всіх залізничних лініях і шляхах, аби скінчити з безладом і погромами. Знайте, що все це я роблю по уповноваженню нашого правительства, прави-тельства Української Народної Республіки... що відповідальність я можу нести тільки тоді, коли я буду спиратися на вас, українські солдати”22
Іванис В. Симон Петлюра —президент України. Торонто, 1952. С.152.
[Закрыть].
Однак минають тижні, але через брак коштів творення національної армії не просувається. Солдати все більше й більше деморалізовані більшовицькою пропагандою. Частина відданих військових з’єднань перебуває на фронті. За той час російський більшовицький уряд вирішує розпочати мирні переговори з австро-німецькими військами.
Відкриття 4 грудня 1917 року переговорів ставить український уряд у дуже складне становище. Українські солдати втомлені, вони також бажають миру. Окрім того, Київ вважає, що росіяни не повинні вести переговори від імені всіх народів колишньої імперії. Навіть у Бреет-Литовсь-кому Україну поиинні представляти лише українці. Український уряд боїться, що російський уряд може підписати мир на шкоду українським інтересам.
Українці відчайдушно шукають визнання і підтримки союзників, налагоджують контакти з французьким послом у Петрограді33
Archives du Ministère des affaires étrangères (AMAE). Guerre 19141918. Vol. 694. Russie. Ukraine. F. 299-300. Vol. 695. F.234.
[Закрыть]. Але Франція поводиться нерішуче. А за той час більшовики готуються виступити проти української влади. В Україні вони мають численні військові частини і червону гвардію. їхній збройний виступ запланований на 13 грудня 1917 року в Києві. Але в ніч з 12 на 13 грудня українці оточили більшовицькі загони, роззброїли російських вояків і товарняками відправили їх за російський кордон. Така сама доля спіткала численні російські частини у провінції.
Діями українського війська керує Симон Петлюра, який наказує арештувати в Києві кількох знаних більшовиків. Його поведінку деякі члени ради вважають надто різкою – вони не хочуть конфлікту з совєтами. Але Петлюру відвідують генерал Табуї і підполковник Лавернь, які перебувають на постої у Києві, і вітають його з енергійними діями44
АМАЕ. Vol. 694. F. 295.
[Закрыть].
Для забезпечення своєї життєздатності уряд Леніна потребує виходу на південь: у напрямі Дону, де гуртуються антибільшовицькі сили росіян і становлять для уряду серйозну загрозу, та у напрямі Донбасу і українських рівнин, щоб знайти там вугілля та продукти. 16 грудня 1917 року Ленін і Троцький надсилають українському народу “Маніфест”, підсилений ультимативними вимогами. Петроград визнає Українську Народну Республіку і її право на відокремлення од Росії, та водночас звинувачує український уряд в дезорганізації фронту внаслідок відкликання українських загонів, у роззброєнні совєтських військових частин, які перебувають в Україні, у відмові в переході російським військам, що прямують на Дон проти Каледіна. Якщо через 48 годин російський уряд не одержить задовільної відповіді, він “вважатиме Центральну Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росїі і на Україні55
Ленін В.І. Твори. Т. 35. С.139.
[Закрыть].
Оскільки український уряд відкинув цей ультиматум, розглядаючи його як втручання у внутрішні справи України, совєтська Росія розпочинає воєнні дії проти Української Республіки. Таким чином розпочалося перше вторгнення на Україну.
Віч-на-віч із цією критичною ситуацією, коли армія, за винятком кількох надійних частин, майже не існувала, всередині українського уряду виявилися розбіжності. Одні (серед них був Петлюра) вважали, що треба покладати надії на Францію і продовжувати воєнні змагання на боці союзників; інші, розчаровані пасивністю Франції та союзників, були переконані, що треба вийти зі стану війни і взяти участь у Брест-Литовських мирних переговорах.
Через те що уряд схвалив друге рішення, Симон Петлюра покидає пост генерального секретаря військових справ 31 грудня 1917 року. Жозеф Нуленс, французький посол у Петрограді, стурбований таким поворотом подій, телеграфує міністрові закордонних справ С. Пішону, сповіщаючи 4 січня 1918 року, що відтепер инаші пропозиції українському урядові наштовхуються на ухильні відповіді... Зміна ставлення до нас є тим попередженням, яке ми повинні брати до уваги, змінюючи наше дальше поступування. Це тим більше потрібно зробити, бо пан Петлюра щойно полишив сесії функції генерального секретаря військових справ; його демісія може спричинити і демісію пана Шульгина. Опинившись без допомоги цих двох переконаних прихильників французького впливу, ми ризикуємо тим, що у здійсненні нашого завдання з*являться нові труднощі”66
АМАЕ. Vol. 695. F. 154.
[Закрыть].
РІК 1918-й
З першими тижнями січня 1918 року війська совєтської Росії прямують на північ і схід України. Склавши свої повноваження в кінці грудня, Симон Петлюра виїздить у провінцію, де займається організацією відданих частин, званих гайдамацькими (від назви, що дістали українські козаки та селяни Правобережної України, котрі повстали проти поляків у 1735-1768 роках). Упродовж цього часу розмови із французькими представниками, зокрема Комісаром Французької Республіки при українському уряді генералом Табуї, не дають ніякого позитивного результату. Українці прилучаються до Брест-Литовських переговорів. 22 січня 1918 року Центральна рада приймає IV-й Універсал, який формально проголошує незалежність України. У такий спосіб Центральна рада прагне не тільки задовольнити бажання українського народу, але й покращити правовий статус нової держави і, таким чином, перешкодити втручанню совєтської Росії в її внутрішні справи.
Ситуація, однак, була дуже складною. Війська совєтської Росії невпинно наближаються до центру і Києва. У кінці січня бунтують київські більшовики (близько 8 тисяч солдатів). Спочатку український уряд спроможний виставити проти них лише близько 1 000 вояків. Він кличе на допомогу С. Петлюру і його гайдамацькі частини, а також війська під командою Коновальця. Після кількох днів надзвичайно важких боїв 4 лютого 1918 року київський Арсенал захоплено, а повстання ліквідоване. Перемогою слід завдячувати частинам Петлюри, а також вправності їхнього командира. Совєтська Росія ніколи не вибачить йому тієї поразки.
У цей час до воріт столиці підступила армія Муравйова. 9 лютого українці змушені покинути місто. У відчаї український уряд того ж дня укладає мир із Німеччиною та її союзниками і відразу ж просить військової допомоги для боротьби з загарбником та його поплічниками. Симон Петлюра залишається на чолі своїх військ аж до відвоювання Києва 1 березня 1918 року українськими з’єднаннями, за якими просувалися німецькі частини.
Війна з совєтською Росією буде продовжуватись аж до повного звільнення української території, але Симон Петлюра залишає військо і політику. Він засуджує присутність німецького “союзника”, який поводиться радше як завойовник. А втім, німці незадовго скинули Центральну раду і арештували кількох українських міністрів, а також допомогли поставити при владі монархічний режим на чолі з гетьманом П. Скоропадським.
Обраний на посаду голови Всеукраїнського союзу земств (місцевих рад), Симон Петлюра присвячує себе регіональним справам, не втрачаючи контактів з опозицією. Запідозрений у протиурядовій змові, він був заарештований 12 липня 1918 року. Незадовго перед тим С. Петлюра підписав меморандум з вимогою припинити свавільні арешти в Україні.
У тюрмі Симон Петлюра перебуває два місяці. Звільнений 12 вересня 1918 року, приєднується до опозиційних сил, які гуртувалися навколо Українського національного союзу. Опозиція готує повстання, щоб скинути гетьманський уряд, який втратив популярність своїми рішеннями на користь великих землевласників (переважно російських або польських) і, спираючись на росіян, дійшов навіть до того, що оголосив федерацію України з майбутньою некомуністичною Росією. Проголошення такої федерації прискорило повстання 15 листопада 1918 року. С. Петлюра видав універсал про початок повстання під проводом Директорії проти гетьмана “за утворені ним злочинства проти самостійності Української республіки”.
Керівництво повстанням було доручене Директорії, що складалася з п’яти осіб – В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. ІІІвеця, П. Андрієвського, А. Мака-ренка. Симона Петлюру призначають Головним отаманом, себто головнокомандувачем республіканського війська. Бої тривають цілий місяць. 14 грудня 1918 року гетьман Скоропадський зрікається влади і виїжджає до Німеччини; його уряд передає владу Директорії. Того ж дня Симон Петлюра на чолі республіканського війська переможно вступає в Київ.
Бажаючи встановити гармонійну злагоду між українським населенням та національними меншинами, Директорія проголошує впровадження закону про автономію окремих національних меншин. Декрет скріплений підписами всіх членів Директорії. Уряд створює Міністерство у справах жидів, керівництво яким покладається на депутата національної жидівської ради С. Гольдельмана.
Симон Петлюра, як головнокомандувач українського війська, береться за організацію армії, що, за винятком кількох регулярних і дисциплінованих полків, насправді складається з різноманітних військових частин, сформованих з окремих партизанських груп, повсталих селян або з більш-менш незалежних об єднань, що слухали наказів лише своїх безпосередніх ватажків, як, скажімо, частини отамана Болбочана на Лівобережжі Дніпра, отамана Самосенка на правому березі, не кажучи вже про бунтівні загони “отаманів” Зеленого, Струка, Ангела та ін.
Організація війська практично ніколи не завершилася, бо для того, щоб поширити дисципліну і об’єднати всі військові частини на території України, потрібно було б декілька мирних місяців. А вже через два тижні після того, як Директорія прийшла до влади, совєтська Росія розпочинає друге вторгнення в Україну. Упродовж наступних місяців будуть відкриті два фронти. У країні починається жорстока війна.
Поле маневрування для українського уряду було вельми обмеженим. Уряд знав, що будь-який винятковий стан або непримиренність з його боку будуть використані більшовицькою пропагандою. Він волів радше дотримуватися демократії, навіть якщо тим ризикував виявити свою слабкість. Тому український уряд відновлює право на страйки, багатолюдні зібрання, восьмигодинний робочий день, що існувало у часи Центральної ради.
РІК 1919-й
На початку 1919 року в Україні налічувалося близько 70 тисяч військовиків, за іншими підрахунками – 130 тисяч. Але це була не регулярна армія, а лише військові формування озброєних людей, що перебували на українській території. Оскільки вони складалися з українців, існувала тенденція вважати їх частиною української армії. Отже, регулярне національне військо, дисциплінована армія, якою командував С. Петлюра, налічувала лише приблизно 40 тисяч осіб77
Стахів М .Друга Совітська республіка в Україні. Нью-Йорк, 1957. С.53.
[Закрыть]. Симон Петлюра намагається поширити владу уряду на якомога більшу кількість військових частин, але це завдання виявляється надлюдським через відсутність адміністративного апарату і потрібних кадрів. До цього незадовго додалась і мобільність фронтів. Спочатку їх було два, далі – три.
З кінця грудня 1918 року війська совєтської Росії, замасковані інколи під “українських повстанців”, часто з допомогою місцевих комуністів наступають на східні міста і Київ. На цьому фронті противник має близько 84 тисяч солдатів. Окрім того, в самій Україні він користується підтримкою груп саботажу, терору та агітаційної пропаганди.
Петроград не перестає надсилати в Україну нові регулярні частини. Моральний дух населення постійно підривається; нерегулярні частини провокують заворушення і погроми. Більшовицька пропаганда подає українську владу як “буржуазну” на службі в капіталістів, владу, що опозиційно настроєна до українського народу.
На заході з початку листопада 1918 року українці, а радше західноукраїнські війська, перебувають у стані війни з поляками, котрі хочуть відвоювати собі Західну Україну. Аби дістати підтримку союзників у війні з українцями, поляки показують їх “більшовиками”: “Зненацька захоплена несподіваним нападом української більшовицької армії, Польща не годна сама себе захищати5,1, – пише Падеревський представнику Вільсона. У січні 1919 року Антанта дає дозвіл на відправлення до Польщі спорядженої нею польської армії генерала Галл ера, що проходила вишкіл у Франції. На цьому фронті противник має декілька десятків тисяч людей, тоді як Українська галицька армія щойно формувалася.
На півдні і південному сході готуються вступити до бойових дій антибільшовицькі загони білогвардійців. Насправді південь (Одеса, Миколаїв, Херсон, Севастополь) з грудня 1918 року окупований військами Антанти (6 тисячами французьких, 2 тисячами грецьких та 5 тисячами польських з’єднань). З допомогою союзників швидко формується російська біла армія. Англійці і французи гарантують фінансову підтримку для 250 тисяч осіб88
КарпенкоО. Я. Імперіалістична інтервенція на Україні. 19181920. Львів, 1964. С.153.
[Закрыть].
