Текст книги "Симон Петлюра"
Автор книги: Володимир Косик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)
Висадження союзників на півдні є складовою частиною плану, що передбачав боротьбу проти більшовизму з метою реставрації колишньої Росії, “єдиної і неподільної”. Отже, війська, які висадилися на берег, мали служити підмогою для анти-радянської боротьби. Але висадження військ не викликало захоплення серед населення, радше навпаки. Партизанські загони отамана Григор’єва, які перейшли на бік більшовиків, розпочали боротьбу з союзницькими військами та армією Денікіна.
Українці ведуть переговори із союзниками в Одесі, потім у Бірзулі, намагаючись дістати визнання своєї держави та допомогу у війні із совєтською Росією. Більшовицькі агітатори хапаються за цей факт, щоб розповсюдити чутки про “негідні” домовленості, які український уряд немовби має із представниками Антанти.
Насправді переговори з Антантою зовсім не просувалися. Французька делегація на чолі з полковником Фрейденберґом, що представляла Антанту, була під повним впливом оточення Денікіна, Колчака та інших білогвардійських генералів, прихильників реставрування старої Росії. Всі вони були вороже наставлені до незалежної української держави.
З російської точки зору українці – це бандити, ворохобники, бунтівники. Звичайно, зараз вони потрібні для того, щоб подолати більшовизм, але для білих політиків українські вожді і члени уряду – Винниченко і Чехівський – є більшовиками, так само як і інші лідери-соціалісти. А Петлюра – це ватажок бунтівників, бандитів, з яким французька армія не повинна підтримувати жодного контакту. Полковник Фрейденберґ думає так само, він різко та неввічливо сповістив про це українській делегації. Він вимагає, щоб ті “більшовики” вийшли з уряду. Вже тоді поширюються чутки про те, що війська під орудуванням Петлюри організують погроми євреїв99
Стахів М. Україна в добі директорії УНР. Т.5. Скрентон, 1964. С. 80.
[Закрыть]. Такі вістки розповсюджуються як більшовиками, так і росіянами-антибільшовиками. Причина цього проста: Петлюра користується певною популярністю і через те становить небезпеку їхнім планам.
Піддаючись тискові Фрейденберґа, українські лідери-соціалісти, котрих вважали надто лівими, – Винниченко, Чехівський, Шаповал і навіть Грушевсь-кий – сходять із політичної сцени і виїжджають за кордон. Лише Симон Петлюра погодився залишитись, але він змушений вийти із соціал-демократичної партії, щоб бути більш прийнятним для Фрейденберґа. 11 лютого 1919 року він стає головою Директорії, тобто керівником держави, залишивши за собою пост головнокомандувача війська.
Та це вже відбувається у Вінниці, бо совєтські війська 6 лютого захопили Київ. Петлюра цілком віддається організації боротьби проти більшовицького загарбника. Більшість часу він проводить у потязі, недалеко від фронту1010
У цей час фронт просувався переважно вздовж залізничних шляхів за допомогою війська і панцерних (броньованих) поїздів з гарматами.
[Закрыть]. Ситуація всередині країни блискавично погіршується. Панують неспокій та анархія.
Упродовж десяти місяців Симон Петлюра намагається вирівняти ситуацію. Але регулярне національне військо нараховує лише 20 тисяч вояків. Оскільки нова урядова коаліція неспроможна покращити ситуацію, а переговори з французами привели до краху (проте союзники будуть змушені залишити чорноморський берег), Петлюра вирішує повернути у свій уряд соціалістів. Та його урядування обмежується лише Поділлям і Волинню. Часто уряд змушений змінювати свою резиденцію – стає на постій відповідно до пересування фронту (Вінниця, Жмеринка, Проскурів, Кам’янець, Рівне).
У травні-червні 1919 року ситуація на фронті покращується. У липні, відступаючи перед великими польськими силами, західноукраїнська армія об’єднується з армією під командуванням Петлюри. Виснажене, без медикаментів, спорядження та необхідної зброї, українське військо знов сповнюється надією і веде контрнаступ на більшовицькому фронті в напрямі Києва. Місто звільнене ЗО серпня 1919 року, але того ж дня українці покидають Київ, залишаючи його білогвардійським військам Денікіна. Українське військо знову відступає. До цих труднощів додається страшна епідемія черевного тифу, яка спустошує військо. Ситуація стає безвихідною.
28 жовтня 1919 року Петлюра пише своєму другові Жану Пелісіє, директору Бюро національностей у Парижі:
“Багато вже минуло часу, коли я з Вами бачився. З цього часу пережили ми багато тяжких моментів і не один сивий волос вказує на ті болючі етапи тієї дороги, якою ми пішли. Ми маємо багато ворогів, але через те власне скристалізувалась єдність волі нашого народу, через те й запалало могутнім вогнем бажання нашої країни до власної суверенности. Під теперішню пору нашим найтяжчим ворогом є Денікін, який замість воювати з більшовиками, обернув проти нас гармати й кріси, які одержав від Антанти. Ми маємо усі підстави вважати, що Денікін, який одержує гроші від Антанти, одержує їх також і від Німеччини; його старшини заявляють цілком відверто, що коли буде повалено Україну, вони вестимуть війну з Польщею і Румунією.
Ми не отримали досі жодної помочі; ні амуніції, ні технічних апаратів, ні санітарного матеріялу. Нічого! Ах, коли б Ви знали, Друже, скільки трагічних моментів пройшлось нам пережити через це цілковите опущення нас! Траплялось часто, що нашим козакам бракувало патронів! І тоді приходилось їм класти свою голову в багнетній боротьбі з більшовиками! Приміри їхнього героїзму й ті великі криваві жертви, які вони несли, це щось одиноке, нечуване в історії війни.
Три четвертини наших козаків без чобіт і одежі; однак їх дух не погас! Ми не маємо ліків;
тиф десяткує ряди нашої армії, багато з ранених вмирає, бо не маємо ні медикаментів, ні білизни. А антантські держави, які проголошують високі принципи, забороняють Червоному Хрестові прибути до нас! Ми вмираємо, а Антанта, мов Пилат, вмиває руки, й нам не остається більш нічого, як кликнути їм: “Morituri te salutant”!
Та Ви знаєте це добре, Друже! Осторонь від переворотів і політичних комбінацій стоять незмінені принципи гуманности і філянтропії. Для осягнення цих принципів закладено Червоний Хрест. Його відділ мусить прибути на Україну, щоб рятувати хворих і ранених, і тим дати доказ, що милосердя й любов до ближнього не знає ріжниць і що вона не ділить людей на добрих і злих, на овець та вояків!
Через Вас звертаюсь я до великої французької демократії. Ті діяльність, її посвята мусить подвоїтись. Нехай вона трубить алярм! Нехай вона примусить того, кого слід, шанувати закони любови і людяности! Нехай французький уряд зніме блокаду і тим дасть змогу купити для нашої армії та нашого народу медичні средства і ліки.
У нас цього року гарні жнива, і ми за ці речі заплатимо хлібом, щоб тільки допомогти нашому народові, який гине на полях битви і якого нищать епідемічні хвороби.
Я вірю, що мій поклик не пролунає без сліду й що він знайде широкий відгомін у демократичних колах Франції.
Наш народ ненавидить більшовиків і вважає їх своїми смертельними ворогами; так само відноситься він і до правих, деспотичних і жорстоких приклонників Денікіна. Ці останні вживають тих самих метод, яких вживають і більшовики, і між одними і другими існує певного роду спільний стратегічний плян відносно України й українців. Денікін ллє воду на совєтський млин і цю воду доливає Антанта! Що за сумне явище! Тут мається діло з цілковитою політичною сліпотою! Я з цілого серця бажаю, щоб антантські кола увільнилися від подібної хвороби й почали дивитись на справи правдивими очима.
У тих тяжких трагічних умовах, серед яких ми будуємо свою долю, ведемо свою визвольну боротьбу, ми потішаємося думкою, що є ще люди, які мимо цієї загальної сліпоти правдиво оцінюють наше становище і усувають всякі перешкоди, пересуди й недовір’я. Це все дозволяє мені й моїм приятелям легше нести цей тяжкий хрест, який на нас поклало Провидіння. Ви, мій Друже, є одним з тих, хто sine ira et studio виступаєте в обороні нашої нації, і я вірю, що настане день, коли правда і справедливість побідить.
Дозвольте мені в доказ моєї вдячности за Вашу моральну поміч стиснути вашу руку”1111
Петлюра С. Qram'. К., 1993. С.186-188.
[Закрыть].
Звернення Петлюри залишилося без відповіді. Блокада України, схожа на ту, що Антанта застосувала до совєтської Росії, тривала. Зашарпане російськими військами – червоними і білими, а також поляками – українське військо було змушене здійснити загальний відступ до свого опорного району на північному сході. Нарешті, 4 грудня 1919 року український уряд вирішив перейти до партизанської війни. Поділені на численні групи залишки української армії (близько 8 тисяч осіб) проникають в Україну, окуповану військами совєтської Росії, і ведуть відчайдушну боротьбу упродовж зими 19191920 років, перш ніж повернутися на свої вихідні бази.
5 грудня 1919 року Петлюра покидає національні терени і виїздить до Варшави, шукаючи там підтримки поляків. У цей надзвичайно важкий час, думаючи лише про інтереси нації, майбутнє України, Симон Петлюра виявився великим проводирем, але самотнім, віч-на-віч із подіями. Він відзначався простотою і відвагою. Часто з’являвся на небезпечних ділянках фронту, спілкувався із солдатами, підтримував їхній дух, вітав із здобутими успіхами.
Під час політичної конференції 26 листопада 1919 року, в якій взяли участь члени уряду та представники політичних партій і війська, Петлюра заявив:
“В тому тяжкому стані... може, декому в серце закрадається думка – чи не пора, мовляв, нам сказати: “Не тратьте, куме, сили: пускайтеся на дноГ
Немає більшої помилки, коли б хто з нас так подумав. Чи ми своєю боротьбою здобули для України що-небудь? Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історичну тоді, коли весь світ не знав, що це таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність.
J3a час двохлітньбі нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого не залежно порядкувати на своїй землїп.
У цю хвилину Петлюра вже усвідомлював те, що внаслідок опору України і боротьби, яку повинна була вести совєтська Росія проти керованої ним української армії, “більшовизм не дійшов до Західньої Европиа совєтські війська не зуміли прийти на допомогу режиму Бела Куна в Угорщині і навіть піти ще далі, “допомагати робітничому класові” Баварії і т.ін. Москва ніколи не вибачить цього Петлюрі.
БОРОТЬБА СИМОНА ПЕТЛЮРИ ПРОТИ ЄВРЕЙСЬКИХ ПОГРОМІВ
Страшні погроми в Україні відбувалися головно у 1919 році. Щодо території, контрольованої українським урядом, то ці сумні події можна зрозуміти, лише дослідивши, хоча б побіжно, загальний контекст і єврейську проблему в Україні. Євреїв в Україні було набагато більше, аніж у Росії. Внаслідок того, що євреям в Росії дозволялось осідати лише поза певною лінією, єврейські общини проживали в основному в Україні, Білорусії, Литві та Польщі.
На час революції 1917 року в Україні було понад два мільйони євреїв. Вони жили окремо від українського населення, не змішувалися з ним, а отже, між українцями і євреями бракувало контакту і взаєморозуміння. Більшість євреїв проживала у містах. Щодо цього єврейський автор JI. Блюменталь писав у березні 1917 року:
“Українські міста зросійщень Там бачимо російську промислову буржуазію і зросійщений робітничий клас. Жидівська буржуазія охоче дозволила себе зросійщувати. Відмовляючись од своєї рідної мови – ідииі, вона прийняла не мову народу, а мову панівної культури. Жиди з позаміських поселень, які мають справу із селянами, вміють розмовляти українською мовою і використовують й зі своїми клієнтами: та це мова нижча...
Хто ви – росіяни чи українці? Поки що жидівська буржуазія відповідає: “Ми – росіяни Мойсеевої віри”. Але пролетаріат і велика кількість жидівського населення відповідає: “Ми – жиди”1212
Феденко П. Повстання націг. Збірник пам’яті Симона Петлюри. Прага, 1930. С. 101.
[Закрыть].
Справді, єврейська інтелігенція не цікавилась українськими проблемами. Євреї завжди були практично на боці влади та панівних класів, тобто, як говорилося, на боці “панівної культури”. Єврейський робітничий рух був у контакті з російськими і польськими рухами, а українців серед робітників міст було дуже мало.
Євреї, за винятком декількох осіб (наприклад, А. Марґоліна і 3. Марґуліса, членів української соціал-федералістської партії, та Й. Гермайзе, члена української соціал-демократичної робітничої партії), вели боротьбу в єврейських і російських робітничих політичних партіях. Проте з 1917 року представники єврейських партій одержали ЗО місць в Центральній раді (майже 20%) і 5 місць у Малій раді. У 19171919 роках багато євреїв були запрошені виконувати міністерські обов’язки (М. Зільберфарб, М. Рафес, О. Золотарьов, А. Ревуцький, Я. Вульф-Лацький, П. Красний, С. Гольдельман та ін.)1313
Енциклопедія Українознавства. Т.2. Львів, 1993. С. 673.
[Закрыть].
Відповідно до закону про національну та особисту автономію меншин (січень 1918 року) мова ідиш дістала всі права, було відкрито багато єврейських шкіл, а в Кам’янець-Подільському університеті створено кафедру єврейської історії і літератури. Такі здобутки стали унікальним фактом в історії європейських країн. У 1919 році в українському уряді було Міністерство у жидівських справах, при якому виконувала свої функції жидівська національна рада. Отож, для того щоб забезпечити євреям усі права і залучити їх до життя країни, докладалося багато зусиль.
Та все ж більшість єврейського населення України не хотіла підтримувати українську незалежність. Жоден єврейський делегат не голосував у січні 1918 року за незалежність; вони воліли утриматись або голосували проти. Єврейська буржуазія була прихильною до реставрації Російської імперії і надавала підтримку росіянам-антибіль-шовикам. Більша частина єврейської інтелігенції і робітничої маси симпатизувала росіянам-біль-шовикам. Таким чином, і перші, і другі були ворожими силами в Україні та виступали проти її незалежності. Однак 1919 року деякі єврейські політичні кола і частина середнього класу зблизилися з українською владою, виявляючи бажання співробітництва. Але погроми зробили таку співпрацю доволі хиткою.
У праці, видрукуваній 1923 року, єврейський автор І. Черіковер писав:
“Треба признатися, що українська ідея, не зважаючи на підтримку жидівських партій, не проникла у гущу жидівського населення. Побіч партій ще існував простий обиватель, який відчував до української справи цілком певне недовір*я, а в ліпшому випадку байдужість. Таке відношення проявлялося не тільки в підсміюванні над українською мовою й написами. На українізацію він відповідає пасивним спротивом... Давши певну кількість добровольців до Червоної Гвардії, жидівські робітники не дали жодного добровольця українцям...
Українська преса загально висловилась проти погромних ексцесів... Орган українських с.-д. “Робітнича Газета” писав: “Ми знаємо, що невід повід альні особи пробують поміж несвідомої маси представити більшовицькі події, як владу жидів, як жидівську інтригу. Ми повинні найбільш енергійним способом протестувати проти таких чуток і закликати до єдності і співпраці з єврейською демократією...” Виступила проти погромів також “Нова Рада” (орган с.-ф.): “Дику погромну акцію ведуть таємні чорносотенці й розбишаки, як також сумнівні “большевики”...
Але через кілька день “Нова Рада” помістила статті, що до певної міри констатували деякі факти, про які доцільніше було б промовчати, а саме: повторюючи не цілком точні оповідання військових, часопис написав: “...Нам вистрілили в спину. Жиди носили харчі большевикам, інформували їх про наші патрулі, червоними перев'язками на рукавах пролазили, щоб їм помогти. А коли большевики перемогли, вся жидівська молодь перейшла в шеренги червоноармійців. Жидівське населення нас не любить, не співчуває нам... Ми знаємо, що при новому випадку жиди знову зрадять нас, стрілятимуть в нас, доноситимуть на нас... Ми – солдати, на стрілянину відповідаємо стріляниною, на удар ударом...”1414
Іванис В. Симон Петлюра – президент України: Торонто, 1952. С. 160-164.
[Закрыть]
До цього суто політичного фактора додався ше й соціальний. Цитований вище JI. Блюменталь зауважує: “В Україні жидівський елемент такий значний, як і в Польщі; серед жидівського населення переважають торговці Українці не мають середнього класу. Це переважно міцне селянське населення...”1515
Le Journal du Peuple. 1917. 21 вересня.
[Закрыть]
Отже, більшовицька пропаганда класової боротьби, ненависть до заможних людей, тих, хто начебто збагатився “крадіжками” (знане гасло: “Грабуй награбоване!”), сильно вплинули на масу солдатів, які поверталися з фронту в 1917-1918 роках, а також на недисциплінованих солдатів і партизанів 19181919 років. Оцінюючи загальну ситуацію, не можна нехтувати тодішню соціальну агітацію.
Окрім того, українці становили часом незначну масу у тих містах, де відбувалися погроми, але там існував доволі значний російський і польський пролетаріат. Отже, населення, яке брало участь у погромах, складалося не лише з українців.
І врешті, на той час відкрилась у Парижі мирна конференція. Український уряд сподівався на визнання та допомогу союзників, тому у Париж була відправлена дипломатична місія. Погроми могли, отже, скомпрометувати міжнародну позицію українського уряду. Петлюра чудово це знав, він бачив шкоду, яку погроми завдавали міжнародному авторитету України. Знав, що погроми дискредитують українську владу і взагалі українську справу. Саме тому С. Пелюра та його уряд робили все можливе для того, аби перешкодити погромам.
Але совєтська Росія, білогвардійці та інші численні політичні кола були безпосередньо зацікавлені в тому, щоб дискредитувати уряд незалежної України в очах євреїв та міжнародного світу. До речі, українська делегація в Парижі запропонувала відправити в Україну міжнародну слідчу комісію, що складалася б з євреїв, для вивчення цієї справи, але її пропозицію не прийняли1616
Іванис В. Симон Петлюра – президент України. Торонто, 1952. С. 179.
[Закрыть].
Звичайно, у погромах часто брали участь солдати, що належали до нерегулярних частин, або партизани. Такі партизанські з’єднання налічували інколи кілька десятків тисяч людей (ватажки – Гри-гор’єв, Махно та ін.). Вони часто переходили з одного табору в інший, воювали то з червоногвардійцями, то з білогвардійцями, а то й з українцями, перейшовши на бік більшовиків. Треба пам’ятати, що на той час в Україні протистояли одна одній три регулярні армії: російські – совєтська і антисовєтська та українська. На тій невеликій території, де виконувалася (часто номінально) влада Української Республіки, українській адміністрації було важко впроваджувати свої закони не лише через взаємне протистояння нерегулярних частин, але й через постійну агітацію, яку проводили більшовицькі агітаційні групи.
Саме при такій ситуації відбувалися найбільші погроми. Але вони траплялися не лише на українській території, але також – і часто в більших масштабах – на території, зайнятій червоною армією Леніна та білою армією Денікіна. Отже, несправедливо звинувачувати в єврейських погромах лише українське населення, всю українську національну армію, тим паче Петлюру.
Українська влада зробила все можливе для того, аби уникнути погромів, завадити їм. З 11 січня 1919 року український уряд звернувся із закликом, який підписали Винниченко, Петлюра та інші члени Директорії. У ньому, між іншим, говориться:
“У різноманітних частинах України окремими групами солдатів були здійснені акти жорстокості щодо жидів. За нашою інформацією, що дістала підтвердження, солдати були підштовхнеш до таких вчинків агентами-провокаторами~ Ці агенти провокатори мали на меті скомпрометувати республіканську армію України, викликати у країні нелад, апатію, врешті полегшити повернення до влади поміщиків та буржуазії.
Декотрі з тих провокаторів і ініціаторів погромів були вже заарештовані і розстріляні. Інших розшукує правосуддя і вони стануть перед військовим трибуналом’п.
9 квітня 1919 року уряд Петлюри розпорядився про створення комісії з розслідування проскурівсь-кого погрому, а у травні – спеціальної комісії щодо антиєврейських погромів взагалі. В комюніке, видрукуваному 12 квітня, уряд заявляє, що він не наставлений в жодному разі терпіти погроми, а рішуче використовуватиме всі наявні засоби для того, щоб “боротися із негідними та небезпечними особами, які ганьблять націю в очах цивілізованих народів”1717
'Гам же. C. 148-149,151.
[Закрыть].
Упродовж 1919 року було вжито суворих заходів проти виконавців погромів. Уряд надав у розпорядження міністра з жидівських справ значні суми для того, щоб допомогти єврейському населенню, яке зазнало біди від погромів (11,4 млн гривень)1818
Choulguine A. L’Ukraine et le cauchemar rouge. Les massacres en Ukraine. Editions J.Talandier. Paris, 1927. P. 174.
[Закрыть].
Найстрашніший з погромів стався у Проскурові в середині лютого 1919 року. Обставини цього погрому доволі примітні: йому передувало повстання, організоване російськими більшовиками разом з місцевими євреями-комуністами. На цей час український уряд перебував у Жмеринці, недалеко від Проскурова. Більшовики сконцентрували свої підривні зусилля у цілому регіоні в надії підняти населення і навіть захопити український уряд. Про це розповів у брошурі, що з’явилася в Москві 1922 року, І. Алексеєв (Небутев), член Жмеринського більшовицького ревкому:
“Ситуація у Жмеринці знаменувалась тим фактом, що 10 лютого, несподівано, за двадцять чотири години прибуло шість поїздів, повних петлюрівського війська.
Вивчивши ситуацію, ми дійшли висновку, що треба було б починати з Проскурова. Повстання у Проскурові повинно було неминуче викликати відхід військових частин із Жмеринки для придушення повстання; серед військових частин, які залишаються на місці, розпочнеться паніка, яку слід було використати для того, щоб розпочати акцію у Жмеринці.
Ми, отже, вирішили закликати до повстання робітників і селян. Датою для повстання було визначено 16 лютого... Директорія прибула до Жмеринки із Вінниці. Захопити Директорію означало ліквідувати петлюрівський фронт. Така річ видалася нам дуже привабливою, вона виправдовувала необхідні жертви...
Що ж відбувалося тоді у Проскурові? Прибуття туди наших товаришів співпало із прибуттям нових військових частин. У Проскурові нема робітників. Єдина сила, на яку ми могли розраховувати, полягала у двадцяти чотирьох артилеристах, які були під впливом нашої пропаганди.
12 лютого, опівночі, члени проскурівського ревкому і ті, хто прибув із Жмеринки, прибули до артилеристів і, арештувавши їх офіцерів, примусили тих вийти на вулицю. За двадцять хвилин двірець був у руках повсталих; вони почали оточувати місто для того, щоб обеззброїти військові частини. Новина про бунт поширилася по місту. Гайдамаки1919
Так автор брошури називає солдатів частин під командою отамана Самосенка. (Прим, авт.)
[Закрыть] вийшли з казарм і втекли за місто. Та через годину вони пішли у контрнаступ. їхні гармати бомбили двірець. Ніхто не приєднався до повстанців. Наші підрахунки тих частин, які ми вважали деморалізованими, виявилися помилковими. “Відважним божевільцям” не лишалося нічого, як відпустити артилеристів. Через годину гайдамаки входили в місто – розпочався погром...
Усіх членів проскурівськогоревкому, за винятком одного, розстріляли. Ті, що прибули із Жмеринки, врятувалися, бо, коли погромісти прийшли до будинку, де ті знаходилися, назустріч їм вийшов Литви-ненко. Його українське походження та його “документ”, що забезпечував йому важливі повноваження, врятували будинок від погрому. Вони повернулися до Жмеринки морально розбиті, відчуваючи свою мимовільну причетність до цього погрому”2020
Алексеев И. Из воСпоминаний левого зсера. Подпольная работанаУкраине. Москва, 1922//Народна Воля. Скрептон, 1965. 16 ноября.
[Закрыть].
Отже, вуличні бої переросли у погроми тому, що агенти-провокатори зуміли використати вибухову ситуацію і присутність євреїв серед повсталих. У Проскурові проживало тоді близько 50 тисяч мешканців, половину з яких складали євреї. Ось як свідчить про цей погром генерал А. Удовиченко:
“Б самому Проскурові в ту хвилину не було жодної регулярної військової частини, жодної цивільної влади – вона виїхала перед неминучим наступом червоних. Ми одержали вістку, передану залізничниками, про те, що у Проскурові відбувся комуністичний заколот, під час якого в місто увійшла банда нерегулярного війська під командою Самосенка. Розпочався вуличний бій, який переріс у погром. Банда Самосенка ніколи не входила в українську армію. Ця банда гуляла без жодного контролю та певної мети, як взагалі інші банди з їхніми ватажками-самозванцями по величезній території Української Республіки, яку ми не могли, на жаль, у той неспокійний час тримати під нашим контролем.
Звичайно, одержавши новину про погром у Проскурові, генеральний штаб південно-західного фронту відразу ж відправив туди загін кавалерії, але наше втручання було запізнілим. Проте, незадовго, відповідно до наказу українського генерального штабу, банда Самосенка була знищена, а її ватажка судили і розстріляли”2121
En notre âme et conscience. La vérité sur Simon Petlura. Paris, 1958. P. 66-67.
[Закрыть].
Дійсно, генеральний штаб Петлюри наказав арештувати Самосенка, який був переданий військовому трибуналу: його засудили на смерть і, як говорять численні автори, розстріляли у дворику в Ярмолинцях.
Ось уривки з декількох документів, що підтверджують ставлення української влади і Петлюри особисто до погромів:
“Головний отаман Петлюра відправив телеграму голові Ради, головнокомандувачу війська, воєнному міністрові і міністрові з жидівських справ, повідомляючи їх, що він сам, а також всі керівники української армії рішуче борються з погромами та безладдям, що спіткали жидівське населення, і проти того всього, що могло б породити конфлікт між двома населеннями, які живуть на тій самій землі...” (“Офіційний орган Української Республіки” від 9 липня 1919 року) 2222
Choulguine A. L ’Ukraine et le cauchemar rouge. Les massacres en Ukraine. Editions J.Talandier. Paris, 1927. P. 157.
[Закрыть].
“17 липня 1919року головний отаман Петлюра прийняв у Кам’янець-Подільському делегацію жидівського населення у такому складі: доктор Кляйдерман, представник общини; Альтерман, представник соціалістичної організації; Ґутман, представник робітників та інші.
Петлюра виступив перед делегацією із короткою промовою, в якій зазначив, що сам він, а також уряд завжди підтримували жидівський народ і боролися із злочинними елементами, які підбурювали несвідомі маси проти жидів... Петлюра пообіцяв вжити найстрогіших заходів проти агітаторів антисемітизму...” (Комюніке від 18 липня 1919 року)2323
Choulguine A. L ’Ukraine et le cauchemar rouge. Les massacres en Ukraine. Editions J.Talandier. Paris, 1927. P. 157.
[Закрыть].
“Наказую Державним Інспекторам широко вияснити козакам усю шкідливість для успіху нашої боротьби й спокою в тилу таких гидких і жорстоких вчинків проти мирного населення й перестерегти війська від провокації, до якої можуть їх кликати ворожі елементи... Підпис: Головний Державний інспектор В. Кедровський”. (Наказ від 2-го серпня 1919 року)2424
Іванис В. Симон Петлюра —президент України. Торонто, 1952. С. 165-166.
[Закрыть].
“Соціалістичний уряд, що стоїть на чолі Республіки, веде разом з головним отаманом Петлюрою рішучу боротьбу з погромами... Головний отаман Петлюра видав низку наказів, у яких він вимагає знищення в корні всякої спроби погромів та передачі погромщиків до розстрілу, покладаючи всю відповідальність на представників військової і цивільної влади. Надзвичайний військовий суд виніс ряд смертних вироків – багато погромщиків вже розстріляно... Підпис: Б. Мартос, Голова Ради Народних Міністрів; П. Красний, Народний Міністр жидівських справ”. (Звернення до жидівського громадянства, серпень 1919 року)2525
Іванис В. Симон Петлюра – президент України. Торонто, 1952. С. 167-170.
[Закрыть].
“Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішучо наказую викидати геть з нашого війська й віддавати під суд зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх учинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону... Підпис: С. Петлюра, Головний Отаман; отаман Юнаків, начальник штабу Головного Отамана”. (Наказ від 26 серпня 1919 року)2626
Там же. С.171.
[Закрыть].
“...Провокаціями, витрачаючи з цією метою значні кошти, вони (більшовики) бажають деморалізувати нас з середини, підкуповуючи злочинні елементи, які підбурюють наших солдатів до здійснення насильства і погромів над невинним жидівським населенням... Остерігайтесь провокацій і будьте безжалісні до провокаторів, до тих, хто готує погроми. Смертна кара може бути єдиною відповіддю погромістам і провокаторам. Підпис: Головний отаман Петлюра”. (Звернення від 27 серпня 1919 року)2727
Тамже. С. 172-173.
[Закрыть].
СОЮЗ ІЗ ПОЛЬЩЕЮ
У Варшаві Симон Петлюра хоче одержати від польського уряду Пілсудського воєнну допомогу, яка дозволила б звільнити Україну від червоного російського окупанта. За той час за згодою Пілсудського формуються дві українські дивізії. Українсько-польські переговори закінчуються укладенням 21 квітня 1920 року договору, за яким УНР визнано незалежною державою, союзницею Польщі, та передбачено військове співробітництво. Польщі натомість відходять західні терени України.
Договір з Польщею був, безперечно, єдиним можливим рішенням, але польські умови виявилися дуже складними. Відступаючи Західну Україну Польщі, Петлюра втрачав підтримку частини української громадськості. Окрім того, більшість українських політичних партій, які бажали отримати допомогу Польщі, заперечували проти того, щоб у наступальних боях за визволення України брали участь чужі війська. А за договором передбачався спільний наступ польського та українського військ.
Незадовго після підписання договору польсько-українські війська здійснюють швидкий наступ у київському напрямі і розбивають совєтські частини. 8 травня 1920 року звільнено столицю України. Але перемогу над росіянами з кількох причин не вдалося закріпити. Насамперед, порівняно із військом польським (понад 100 тисяч) українське військо було нечисленним (від 14 до 16 тисяч). Поляки не намагалися збільшувати його чисельність, безперечно, через те, що було обмаль часу, окрім того, вони боялися, що українці, володіючи сильною і добре оснащеною армією, стануть тяжким союзником. З другого боку, населення було вже надто виснажене війною та анархією, а тому повільно відгукувалося на заклики українського уряду. Безперечно, воно радісно вітало українське військо, але до поляків ставилося з осторогою. Насправді українське населення часто дивилося на них – справедливо чи несправедливо – як на завойовників. У таких умовах більшовицька пропаганда мала добру нагоду, щоб дезорієнтувати населення і навіть закликати його до боротьби із чужоземним загарбанням.
Совєтський контрнаступ, розпочатий у червні 1920 року, відкинув польсько-українські війська за вихідну лінію їхнього розташування. Велика територія Західної України опинилася в руках росіян, які продовжували наступ до околиць Варшави. Під час битви за Варшаву українські частини, зокрема 6-а дивізія, відіграли важливу роль і сприяли вирівнюванню фронту. Під сильним контрударом совєтська армія розпочинає загальний відступ, що не припинятиметься упродовж наступних тижнів.
Але в жовтні 1920 року під тиском союзників польський уряд розпочинає переговори з совєтсь-ким урядом і 12 жовтня укладає перемир’я та попередній договір, яким передбачено, між іншим, відмову поляків від українського союзника. Ризький договір від 18 березня 1921 року поклав край воєнному стану і визначив кордони між Польщею та совєтською Україною.
Українське військо, яке налічувало близько 20 тисяч військовиків, покинуте польським союзником, опиняється віч-на-віч з червоною армією, що кількісно переважала його майже вдесятеро. Збройне змагання, яке тривало ще кілька місяців, стає нерівним. 21 листопада 1920 року українське військо відступає в Західну Україну, що стала польською територією, де його роззброюють поляки. Українські жовніри прямують до таборів полонених, а Петлюра та його соратники стають звичайними емігрантами.
