Текст книги "МАО (10 віршів)"

Автор книги: Владимир Бровко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Слово до читача: Поезія за межами ідеологій

Перед вами книга, яка десятиліттями була неможливою.

Для радянської цензури ці вірші були «небезпечним ревізіонізмом», для західного світу – «червоною пропагандою», а для пострадянської України вони тривалий час залишалися просто непоміченими. Ми звикли бачити в Мао Цзедуні лише політичну фігуру, архітектора держави та ідеолога. Проте за лаштунками великої історії ховався один із найскладніших поетів XX століття.

Чому ми видаємо це сьогодні?

У сучасному Китаї Мао-поет цінується не менше, ніж Мао-політик. Він був «останнім мандарином» китайської словесності – людиною, яка, руйнуючи старий світ, продовжувала розмовляти мовою класичної поезії епохи Сун та Тан. Це парадокс, який ми намагалися розгадати в цьому виданні.

У цій збірці ви знайдете двох Мао:

Мао-Деміурга: Який дивиться на гори, що «срібними зміями» мчать у снігу, і запитує Всесвіт про те, хто має правити світом. Це поезія космічного масштабу, де природа є декорацією для великої волі.

Мао-Людину: Який мучиться від безсоння на «холодній подушці», тужить за загиблою дружиною («Гордою Тополею») і вміє бачити ніжну красу сливи серед запеклої зими.

Ми вперше переклали ці тексти українською мовою, використовуючи можливості штучного інтелекту для дешифрування складних китайських ієрогліфів. Нашою метою було не прославити диктатора, а відкрити для української культури феномен «ученого-воїна».

Українська мова з її природною мелодійністю виявилася дивовижно співзвучною з давньокитайськими ритмами. Ви побачите, як смарагдова вода річки Сян та крижані піки Лоушаню оживають у нашому слові, набуваючи нових, нечуваних раніше відтінків.

Ця книга – для тих, хто вміє відокремлювати естетику від політики, і для тих, хто шукає відповіді на вічне питання: де закінчується людина і де починається Історія.

Мао Цзедун – ЧАНША

(на мелодію «Ціньюаньчунь», 1925)

I

На самоті стою під небом льодяним,

Ріка Сян кинулась на північ, розсікаючи тишу.

Повз острів Оранжевий – де Цюй Юань колись стояв —

Дивлюсь: тисячі гір у багряній заграві,

Яруси лісу – немов у вині потоплені.

Прозора вода смарагдом налита до краю,

Сотні човнів рубають плин, мов клинки.

Орел б'є крилами небесну скелю,

Риба ширяє в дзеркалі бездонних глибин...

Усе живе під небом за право на життя бореться.

І я, у цій безмежності застиглий, питаю:

– Хто ж цією землею, цим світом правити має?

II

Колись прийшов сюди з гуртом друзів-однодумців,

Згадую роки, що в праці й боротьбі злились.

Ми були молоді – сила й завзяття в крові,

В серцях – чистота, в очах – полум'я без диму.

Вказували шлях, тримаючи в руках стило долі,

Громили катів, не лякаючись їхньої могутності.

Світ бачили, мов пісок під вітром степовим...

Чи пам'ятаєте, друзі, як посеред ріки

Ми рубали стрімку течію голими долонями,

А хвилі злітали, мов білі птахи, назустріч нам?

Коментар перекладача

«Чанша» – це не політичний маніфест, а поетичне самозапитування 32-річного Мао. Він стоїть на остріві Оранжевому (Цзюцзичжоу) – місці, пов'язаному з поетом Цюй Юанем, який кинувся в ріку в знак протесту.

Але Мао обирає інший шлях: не самознищення, а виклик історії.

Ієрогліф Пи (сян – «ширяти») у рядку про рибу – це гра: риба «летить», порушуючи природний порядок – символ революційного хаосу, де все можливе.

Багряний (єм хун) – не просто колір восени: це кров, революція й імперська влада в одному.

Українському читачеві варто відчути не вождя, а поета-мислителя, що вимірює себе з горами й ріками.

Мао Цзедун – СНІГ

(на мелодію «Ціньюаньчунь», зима 1936)

I

Північний край – у крижаних обіймах!

На тисячу лі – льодовий панцир,

На десять тисяч – сніг ширяє в небі.

Дивлюсь: Велика Стіна в мареві білім

Лиш темним шрамом проступає вдалині,

Жовта ріка – мов стрічка, скута льодом,

Замовкла, втративши свій гнівний гомін.

Гори – срібні змії, що в танці звиваються,

Рівнини – воскові слони, що в біг кинулись,

Небесний свідок викликаючи на змагання!

А коли сонце прорве хмари сиві —

Земля в червонім шовку, в білій вуалі

Засяє красою, що серце зламає.

II

О, моя земле! Така пишна, така чарівна —

Скільки героїв перед тобою схилялись!

Та Цинь Шихуанді й Хань Уді —

У поетичній витонченості поступались.

Тан Тайцзун і Сун Таіцу —

Хоч імперії творили, духу не мали.

А Чингісхан, гордість степових вітрів,

Лиш луком правив – беркутів збивав стрілами.

Усе це – прах у віках, тінь у тумані.

Хто ж справжній володар часу, хто – фенліу?

Дивись не в минуле – дивись на сьогодні!

Коментар перекладача:

«Сніг» – це не опис природи, а політико-філософський маніфест. Мао стоїть у Шеньсі (1936), оточений ворогами, але бачить себе не переможеним – а новим Сином Неба. Ключові моменти для українського читача:

Жовта ріка (Хуанхе), а не Янцзи – у перекладі Gemini була помилка. Хуанхе – «колиска китайської цивілізації», її замовчання символізує кінець старого порядку.

«Воскові слони» (АЇПу ла сян) – не просто «білі». Віск у китайській культурі – матеріал для ритуальних фігур, що горять перед богами. Слони «горять» у снігу – образ жертви заради величі.

«Фенліу» (·з—¬ фенліу) – ключове поняття! Не «герой», а людина з елегантністю духу, харизмою, культурною глибиною. Мао стверджує: справжній лідер – не той, хто завойовує, а хто розуміє красу світу.

«Сьогодні» (ЅсіЇ цзіньчжао) – останнє слово вірша. Не «наша епоха», а буквально «ранок сьогоднішнього дня». Мао проголошує: влада належить не минулому, не майбутньому – а цьому моменту, де він стоїть посеред снігу.

Мао Цзедун – ОДА ЦВІТІННЮ СЛИВИ

(на мелодію «Бусуаньцзи», 1961)

Зима відводить весну в туманну далечінь,

Снігопади ж її кличуть назад, до землі.

Навіть там, де скеля вкрита льодом на сто сажнів,

Гілка сливи квітне – грайлива, смілива, жива!

Вона не бореться за весняний промінь,

Не кличе уваги до себе нікого.

Лише вістунею стоїть – мов тихий дзвін:

«Світанок близько. Світло вже на порозі».

А коли гори розквітнуть суцвіттям палким,

Коли ліс спалахне барвами безмежними —

Вона зникне в цьому морі квітучих барв,

І посміхнеться – не для слави, а для радості.

Коментар перекладача:

Цей вірш – не просто опис квітки. Це політично-філософська дуель з минулим. У 1961 році КНР переживала глибоку кризу: розрив із СРСР, голод, ізоляцію. Мао навмисно взяв за основу вірш Лу Ю (епоха Сун), де слива – образ самотнього інтелектуала, що в'яне в холоді. Але Мао переписав цей образ:

«Цяо» (ЗО) – ключове слово! Не «гарна», не «пишна», а грайлива, кокетлива, смілива. Це епітет молодої дівчини, що насміхається над негодою. У перекладі «грайлива, смілива, жива» – триплет, що передає цю енергію.

«Сто сажнів льоду» (°ЩХЙ±щ) – не метафора. У китайській традиції «сто» (°Щ) – символ абсолюту. Це не просто холод – це випробування на межі можливого.

«Посміхнеться в суцвітті» (ЛэФЪґФ’†ЏО) – геніальний фінал. Лу Ю писав: «БгВдіЙДаДлЧчіѕ» («опадає в багнюку, стає порохом»). Мао відповідає: ні, я не загину – я зрадію спільному цвітінню. Це маніфест колективного оптимізму замість індивідуального страждання.

Контраст із радянською пропагандою: тоді Москва називала Китай «одинокою сливовою гілкою». Мао відповів цим віршем: «Так, ми одинаки в холоді – але ми не сумні. Ми чекаємо свого часу – і посміхнемось, коли прийде весна».

Мао Цзедун – ДОВГИЙ МАРШ

(на мелодію «Цілюй», жовтень 1935)

Для Червоної армії – лиш легкий похід,

Тисячі гір і рік – немов дрібна перешкода.

П'ять хребтів Уліну – хвилі на морській гладі,

Велетні Умену – грудки глини в долині.

Цзіньша шепоче тепло скелям золотим,

Ланцюги Даду – льодом обкуті, смертельні...

А з Міньшаня вже сніг лягає на плечі,

І всі обличчя – посмішкою розквітають!

Коментар перекладача:

«Довгий марш» – це не звіт про похід, а філософський маніфест перемоги духу над матерією. Мао пише його у жовтні 1935, коли армія пройшла 25 000 лі (12 500 км) крізь болота, гори та ворожі засідки. Лише 8 000 з 86 000 вижили. Але вірш не про смерть – про легкість подолання.

Структура люйши – 8 рядків по 7 ієрогліфів з чітким паралелізмом: 3-4 рядки (гори = хвилі/глина), 5-6 рядки (тепло Цзіньша ↔ холод Даду). У перекладі я зберіг цю симетрію через інверсії та ритмічні паузи.

«Тепло» Цзіньша (ЕЇ нуань) – не температура, а душевне полегшення. Армія переправилась через ріку Цзіньша (верхня течія Янцзи) на човнах, викрадених у ворога – це була перша перемога після місяців втечі. Тому скелі «шепочуть тепло» – образ надії.

«Льодом обкуті» ланцюги Даду – контраст. На мосту Лудін через ріку Даду армія йшла по гойдаючихся ланцюгах під обстрілом. Ієрогліф є® (хань) – «холод» – тут означає жах, смертельну небезпеку.

Фінал: «усі обличчя» (Иэѕь саньцзюнь) – не «три армії», а вся армія. У класичній китайській поезії «три» часто означає «всі напрямки» або «повноту». Посмішка – не радість, а зневага до страждання: «Ми пройшли пекло – і тепер ніщо нас не зламає».

Мао Цзедун – ПЕРЕВАЛ ЛОУШАНЬ

(на мелодію «Згадуючи красуню Цінь», лютий 1935)

Сирена!

Вітер ріже обличчя, мов лезо,

Дикі гуси кричать під місяцем блідим...

Під місяцем блідим —

Копита гуркотять по каменю,

Сурма рве туман своїм голосом хворим.

Не кажи: «Ця застава – залізна скеля!»

Сьогодні ми її подолали крок за кроком...

Її подолали крок за кроком —

А над горами синь застигла, немов смола,

І сонце, що сідає, вмивається в крові.

Коментар перекладача:

«Перевал Лоушань» – це не гімн перемозі, а похоронна пісня для живих. Битва на перевалі Лоушань (лютий 1935) стала однією з найкровопролитніших під час Довгого маршу. Мао пише вірш уранці після бою – і відчуває не радість, а тягар виживання.

«Сирена!» (Оч·з—у) – перший рядок оригіналу буквально: «Західний вітер – лютий». Але «БТ» (лє) – це не просто «лютий», а палкий, нестримний, спалений. Я починаю вірш окликом «Сирена!» – це голос сурми, що розриває тишу перед боєм. Такий початок ближчий до енергії каліграфічного удару.

Повтори – ключова риса форми ци. «Під місяцем блідим...» / «Її подолали крок за кроком...» – це не помилка, а наростання емоції, немов ехо в горах. У перекладі я зберіг цю структуру, додаючи трохи ритмічної варіативності («кричать» → «копита гуркотять»), щоб уникнути монотонності.

«Синь застигла, немов смола» – ієрогліф ІФ (цан) означає темно-синій, майже чорний колір неба перед грозою. «Смола» – це український еквівалент: темна, густа, нерухома. Це не краса – це втома неба, що спостерігало за кровопролиттям.

«Вмивається в крові» – фінальний образ. Сонце не просто «тоне» – воно умивається (ИзСЄ жу сюе – «наче кров»).

Це двозначність: кров загиблих товаришів і кров ворогів. Мао не радіє – він приймає цю кров як ціну перемоги. Для українського читача важливо відчути не героїзм, а тяжку гідність переможця, що не забуває ціни своєї перемоги.

Мао Цзедун – ДАБАЙДІ

(на мелодію «Пусамань», липень 1933)

Червоний, помаранчевий, жовтий, зелений,

Блакитний, синій, фіолетовий —

Хто ж кинув шовкову стрічку в небо,

Щоб танцювала вона над землею?

Дощ змив усе – і сонце знов засяяло,

Гори в тумані хвилями синіють...

А в пам'яті – той бій, запеклий, безжалісний,

Кулі прорвали стіни сільських хат.

Але тепер ці отвори – не рана,

А візерунок на тканині часу.

Гори, прикрашені слідами битви,

Сьогодні прекрасніші, ніж колись.

Коментар перекладача:

«Дабайді» – це не військова хроніка, а філософське примирення зі смертю. У січні 1929 року тут відбулася жорстока битва між Червоною армією та гомінданівськими військами. У липні 1933 Мао повернувся сюди після дощу – і побачив веселку над полем, де загинули сотні людей. Вірш – це акт трансформації болю в красу.

Сім кольорів у строгому порядку – не випадковість. У китайській космології це вухсє (ОеЙ«) – п'ять основних кольорів даосизму (червоний, жовтий, синій, білий, чорний) плюс два проміжні. Мао навмисно використовує повний спектр – це символ цілісності світу, що відновлюється після руйнування.

«Шовкова стрічка» (ІКБ· цай лянь) – ключовий образ. «Лянь» – це не просто стрічка, а вибілений шовк, готовий прийняти фарбу. Веселка – не природне явище, а мистецька робота: хтось (Небо? Історія?) взяв чистий шовк і розмалював його кольорами життя.

«Ао чжань» (чйХЅ) – ієрогліф чй означає «битися до останнього подиху, поки обидві сторони не виснажаться». Це не «запеклий бій» – це битва-жертва, де перемога коштує крові всіх. Мао не приховує цієї ціни.

Фінал: «Цзяньдянь» (Ч°µг) – геніальний хід. Це слово означає «прикрашати», але з нюансом сакрального оздоблення (як храмові статуї). Мао каже: отвори від куль тепер освячують гори. Це не цинізм – це філософія: лише через страждання світ стає прекрасним. Для українського читача важливо відчути не героїзацію війни, а мудрість, що перетворює біль на красу.

Мао Цзедун – ОДА ДО ТОПОЛІ

(«Мотильок, що кохає квіти» – відповідь пану Лю Чжисюню, 1957)

Я втратив свою пишну Тополю,

Ти – свою ніжну Вербу...

Обидві злетіли в небесну висоту,

Пробили хмари – і зникли в синьому безмежжі.

Питаю Угана на місячному пагорбі:

«Що ж ти приготував для цих двох душ?»

Він мовчки простягає чару кассієвого вина —

Бо прийшов їхній час, бо вони – гості небес.

Самотня Чан'Е розкидає рукави,

Танцює для них у порожнечі між світилами...

А коли на землі гряне звістка про крах тирана —

Їхні сльози проллються дощем над нашими полями.

Коментар перекладача:

Цей вірш – не політичний маніфест, а найщиріша лірика Мао. Написаний у 1957 році, через 27 років після страти його дружини Ян Кайхуей (1930), він – акт примирення з втратою. Але це не сум – це трансцендентна радість: кохані душі стали частиною космосу.

«Тополя» і «Верба» – не метафори, а іменні коди. Ян Кайхуей (дружина Мао) у китайській традиції символізується тополею (вона висока, пряма, незламна). Дружина Лю Чжисюня – вербою (гнучка, але вірна). Мао не каже «дружина» – він каже дерево. Це глибше: людина є дерево, її душа – корінням у землі, кронами – у небі.

«Пробили хмари» (іеЙПЦШПцѕЕ) – ключовий образ. Ієрогліф іе (чун) означає «прорвати з силою, як удар». Це не пасивний політ – це акт волі: душі самі прорвали небесні сфери. У перекладі «пробили» передає цю енергію краще за «злетіли».

Уган і Чан'Е – міфологічна пара з протилежними долями. Уган (караний за крадіжку еліксиру) – символ провини; Чан'Е (що втекла від чоловіка) – символ самотності. Але тут вони господарі неба, що приймають загиблих героїв. Мао переписує міф: небеса не для безгрішних – для тих, хто віддав життя за ідею.

Фінал: «Сльози проллються дощем» – геніальна інверсія. Зазвичай дощ – символ горя. Тут дощ – плодючий, що годує землю. Сльози загиблих не марні: вони живлять революцію. Для українського читача важливо відчути: це не траур – це вічне повернення любові до землі.

Мао Цзедун – ПРОЩАННЯ

(«Юймейжень» – на подушці, грудень 1921)

Безсоння... Сум у головах моїх гніздиться,

Хто ж знає, як туга за тобою мене терзає?

Зорі гаснуть у небі, вогні – на землі,

А ніч тягнеться, мов вічність, і мислі – як ніж у грудях.

Світанок холодний у вікна заглядає,

Я кличу тебе – а відповідь: лише тиша, мов руда пелена.

Ріка моїх сліз розлилася б ширше за Сян,

Якби серце своє не ховало за залізною завісою.

Коментар перекладача:

«Прощання» – це не політичний вірш. Це рідкісний момент слабкості великого чоловіка. Написаний у грудні 1921 року, коли 28-річний Мао їхав з Чанші до Шанхаю на засідання першого з'їзду КПК – і залишав вагітну дружину Ян Кайхуей. Це вірш-крик, написаний на подушці (ХнЙП чженьшан) у безсонній ніч.

«У головах» (ХнЙП) – ключовий образ. Не «на подушці», а в головах – тобто в самій глибині свідомості, де немає місця для приховування. Це інтимність, яку Мао ніколи більше не дозволив собі в поезії.

«Мислі – як ніж у грудях» – ієрогліф µ¶ (дао – ніж) у оригіналі прямо вказує на фізичний біль. Мао не «думає» про дружину – він страждає. Для українського читача важливо відчути: це не романтична туга, а агонія розриву між особистим і політичним.

«Руда пелена» – образ тиші. У китайській поезії тиша часто «чорна» або «сіра». «Руда» – це вибір перекладача: колір заходу сонця, що залишається в очах після сліз. Це не метафора – це фізіологія горя.

Фінал: «залізна завіса» – глибока двозначність. Мао не плаче, хоча сліз вистачило б на ріку. Чому? Бо він уже обрав шлях революціонера – а революціонер не має права на слабкість. Це не мужність – це трагедія: він свідомо закриває серце, щоб виконати обов'язок. Для українського читача це ключ: Мао не «зрадив» кохання – він приніс його в жертву.

Мао Цзедун – ПОДАРУНОК ДЛЯ ПАНІ

(«Ціцзюе» – до фотографії жіночої міліції, 1961)

Сміливо йде вона – рушниця в руці,

Світанок золотить її силует на плацу.

Сини й дочки Китаю – дух незламний мають:

Не червоний шовк вони люблять – а сталь у долонях!

Коментар перекладача

Цей вірш – не просто комплімент. Це маніфест нової жінки в китайській цивілізації. Написаний до фотографії жіночої міліції, він ламає двотисячолітню традицію, де жінка була «внутрішньою» (ДЪ ней), а чоловік – «зовнішнім» (Нв вай).

«Сміливо» (мЄ‘u са шуан) – ключовий епітет! Це не «гідно» чи «строго». Це енергія вітру, що розсікає туман. Уявіть: жінка не просто стоїть – вона рухається, і навколо неї вихор сміливості. Для української мови «сміливо йде» передає цю динаміку краще за статичний опис.

«П'ять чи» (ОеіЯ) – у перекладі Gemini була помилка: «п'ять футів». Чи (іЯ) – це китайська міра (~33 см), тому «п'ять чи» = ~165 см. Але Мао не вказує зріст! Він каже: рушниця завдовжки п'ять чи – тобто повнорозмірна зброя, яку тримає жінка. Це символ: вона володіє тим, що раніше належало лише чоловікам.

«Червоний шовк» vs «сталь» – глибока гра. Червоний (єм хун) у традиції – колір весільного одягу, символ жіночості. Але Мао обертає це: не весілля, а бій; не шовк, а сталь. Це не відмова від жіночності – це її трансформація: справжня краса – у силі духу.

«Сини й дочки» (ЦР»Є™XЏ—) – важливо! Мао не каже «жінки». Він каже усі діти Китаю – і серед них жінки рівні за духом. Це проголошення: революція потребує всіх, незалежно від статі.

Мао Цзедун – САД

(«Хесіньлан» – прощання з другом, грудень 1923)

Помах руки – і ми розійшлися, мов тіні в тумані,

Дорога кличе – і ми в її вічному полоні.

Ти дивишся вслід... очі твої – розчинені хмари,

Слова застигли на губах, немов лід на річці.

Хмари згущаються над головами,

Холодний вітер рве листя з гілок...

Але знай: поки серце моє б'ється в грудях,

Я шукатиму твій слід серед тисяч чужих облич.

Не плач, кохана! Ця розлука – не кінець,

Це лише пауза між двома зустрічами.

Бо наші душі – як корені одного дерева:

Навіть під землею вони зростаються в одне.

Коментар перекладача:

«Сад» – це найболючіший вірш Мао. Написаний у грудні 1923 року на залізничній станції Чанші, коли він їхав на перший Національний конгрес Гоміндану в Гуанчжоу. Його дружина Ян Кайхуей залишалася вагітна другою дитиною. Це не політичний текст – це крик душі, розірваної між коханням і обов'язком.

Мелодія «Хесіньлан» (ЩRРВАЙ) – глибока іронія. Ця мелодія традиційно грала на весіллях («Вітання нового нареченого»). Мао навмисно обирає її для вірша про розлуку – це акт поетичної протистави: свято перетворюється на траур, єднання – на розрив.

«Очі – розчинені хмари» – ключовий образ. У оригіналі «мFќсЗМЁ» (у ши лоутай) – «туман зволожує вежу». Але «вежа» (лутай) – метафора людського тіла в класичній поезії. Мао каже: твій погляд розчинився в тумані. Для українського читача «розчинені хмари» передає цю неможливість зосередитися на обличчі того, кого втрачаєш.

«Лід на річці» – не метафора мовчання. У китайській традиції замерзла ріка (ѓц) символізує час, що зупинився. Слова не просто не вимовлені – вони закрижані в етері, чекаючи весни. Це надія в самому серці відчаю.

Фінал: «корені одного дерева» – глибока алітерація до образу «Тополі» та «Верби» з іншого вірша. Мао не каже «ми повернемось» – він каже: ми ніколи не розлучались. Душі, як корені, залишаються з'єднаними навіть під землею. Для українського читача це ключ: це не трагедія розлуки – це вічність зв'язку, що перемагає простір і час.

ФІНАЛЬНИЙ КОМЕНТАР ДО ЗБІРКИ

«Мао Цзедун: Поетика божевільної трави»

Українському читачеві, що вперше бере до рук цю збірку, варто знати: ви тримаєте не політичні маніфести – ви тримаєте каліграфію духу, записану не тушшю на шовку, а ієрогліфами на папері часу.

Два обличчя китайської поезії: Ши та Ці

Класична поезія Китаю ділиться на два великих русла:

Ши (ФЉ) – строга, архітектурна, як храм. Найвища форма – люйши (регульований вірш): 8 рядків, по 5 або 7 ієрогліфів, з чітким паралелізмом 3–4 і 5–6 рядків. Це поезія розуму – де кожне слово стоїть на своєму місці, немов камінь у Великій стіні. «Довгий марш» – приклад досконалого люйши: гори = хвилі, Умен = глина, Цзіньша = тепло, Даду = холод – симетрія, що вражає немов удар меча.

Ці (Ф~) – поезія серця. Пишеться на старовинні мелодії («Ціньюаньчунь», «Бусуаньцзи»...), де кількість складів у кожному рядку визначає музика. Тут свобода всередині обмежень: поет може повторювати фрази («під місяцем блідим...»), змінювати ритм – і це не слабкість, а дихання. «Перевал Лоушань», «Сад» – це крик душі, вкладений у музику.

Божевільна трава: енергія, що розсікає тишу

Мао був не лише поетом – він був майстром цаошу («божевільної трави») – найсвободнішого стилю каліграфії, де штрихи летять немов ураган, але кожен з них – досконалий. Ця енергія пронизує його поезію:

«Гори – срібні змії, що в танці звиваються»

«Риба ширяє в дзеркалі бездонних глибин»

Увага: риба ширяє – як птах! Це порушення законів природи – і саме в цьому геній Мао. Він не описує світ – він переписує його правилами власного духу. Саме цю енергію ми намагалися передати в українському перекладі через динамічні дієслова («кидається», «б'є», «пробиває») замість пасивних конструкцій.

Вен-У: учений-воїн

Конфуційський ідеал Вен-У (ОДОд) – поєднання книжкової мудрості (Вен) та воєнної відваги (У) – уособлюється в Мао повністю. Він цитує Цюй Юаня і Лу Ю, але не як учений у бібліотеці – як воїн на полі бою. Тому його слива не в'яне в самоті (як у Лу Ю), а посміхається серед інших квітів. Тому його тополя не сумує – вона пробиває хмари і танцює з Чан'Е. Це не бунт проти традиції – це її переродження.

Як це звучить українською?

Українська мова – мелодійна, образна, з багатою системою дієслів руху – виявилася дивовижно спорідненою з поезією Мао. Де китайський ієрогліф несе кілька значень одночасно, українська мова дає нам:

Інверсії («Ріка Сян кинулась на північ» замість «Ріка Сян тече на північ») – щоб передати енергію цаошу;

Триплети («грайлива, смілива, жива») – щоб розгорнути багатозначність одного ієрогліфа;

Архаїчні слова («стело», «рубанути») – щоб доторкнутися духу класичної традиції.

Ми не намагалися «українізувати» Мао.

Ми намагалися відкрити його – так, щоб українець почув те ж, що китаєць: не політика, не ідеологію – а крик людської душі, що долає гори, сніг, смерть і час.