Текст книги "Катастрофа в раю."

Автор книги: Вильям Лигостов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Вільям ЛІГОСТОВ

КАТАСТРОФА В РАЮ

ПОДАЧА ЧЕТВЕРТА

ПОДАЧА П’ЯТА

ПОДАЧА ШОСТА

ПОДАЧА СЬОМА

ПОДАЧА ВОСЬМА

ПОДАЧА ДЕСЯТА

notes

1

Вільям ЛІГОСТОВ

КАТАСТРОФА В РАЮ

Космічний репортаж

ПОДАЧА ПЕРША

З КОСМОСУ ПОТРАПЛЯЮ В РАЙ,

А З РАЮ – У ВИТВЕРЕЗНИК

Це на Землі я мов сліпе цуценя. Серед білого дня на Хрещатику, трапляється, заблукаєш і отямлюєшся хтозна-де аж наступного ранку.

А от у космосі почуваю себе напрочуд упевнено. Ані тобі знайомих, ані заманливих вивісок, ані дільничних уповноважених... Отож ще й не продер як слід очі, а вже зметикував; кубічні квандрики хмеленції не перевищують квадратних кубриків конгруенції.

Подумки, ніби насіння лузаючи, розв’язав низку метаскладних рівнянь (задля доступності викладу не наводитиму їх тут) і дійшов простого висновку, що

звідки з усією очевидністю випливає загальновідоме:

Отже, якщо врахуєте “ефект Допплера” і внесете поправку на третій закон Кеплера, то легко встановите: наша ракета перебувала точно за 7,876 парсека від Землі.

Екіпаж непробудно спав. Навігатори не перепились, ні. Після отієї сенсації з американською командою, котра, перебравши, врізалася в Сатурн, спиртним у космосі, самі знаєте, й не пахне. То був примусовий сон. Ракету вивели на потрібний курс, і відразу всі космонавти, крім капітана, проковтнули по три таблетки снотворного. Половину поснулих капітан увів згодом у стан глибокого анабіозу на шість космічних місяців, востаннє перевірив роботу автоматичних пристроїв, та й сам задав хропака. Проти дідуся Ейнштейна не попреш – у космічній мандрівці час тягнеться таки неймовірно повільно. Вже почав проклинати себе за легковажну хитрість, до якої так необачно вдався, проковтнувши не три, а одну таблетку. Будь-хто з членів екіпажу, напевно, знайшов би, чим розважитись. А я – космічний вовк... Намацав у кишені невикористане снотворне... Ні, хай йому грець, скільки можна вилежуватись! Так, чого доброго, всю подорож проспиш і повернешся додому з чистою плівкою.

Добру годину стовбичив з фотоапаратом у кабіні головного автонавігатора. Та скільки не витріщав очей, нічого цікавого, вартого уваги, не побачив. Все ті ж мільярди зірок, скупчень, галактик, котрі знаю як свої п’ять пальців. Хоч би тобі яка паршивенька “наднова” спалахнула...

Страшенно хотілося перекинутися з ким-небудь бодай невеличкою формулою. Поплентався до салону. Тут сопіли у підвісних ліжках члени екіпажу. Швидко переконався: хоч як горлай – нікого не збудиш.

Подався до спеціального відсіку, де в прозорих герметичних коритах, наповнених густою світло-синьою рідиною, погойдувалися тіла свіжозаморожених науковців. Цих і гарматним пострілом не розворушиш. Анабіоз. Сфотографувати? Ні-ні. Надто вже непривабливий вигляд. Ніби з крейди витесані. Та й кого здивуєш таким знімком?..

Кепські справи!

А скільки було галасу напередодні старту... Цілком новий маршрут! Космічна цілина! Першопрохідники! Загадкові тіла! Цілком можлива зустріч з невідомою цивілізаціею!.. І от маєш! Чи варто було рипатися? Тривіальна трансгалактична прогулянка. На Хрещатику в будній день цікавіше.

Чортихнувшись, хряснув спересердя дверима відсіку, кинув у салоні на крісло фотоапарат. Пішов коридором у хвіст ракети. Минув екологічний комплекс і стукнувся лобом у двері з світловим табло АК. Ще перед стартом капітан усіх навчав тут, як слід поводитись у разі несподіваної аварії.

Варто відчинити двері – і потрапиш у вузенький коридор, по обидва боки якого у кілька поверхів червоніють задраєні люки. Кожен з них веде до одномісної аварійної капсули.

Відчинив двері. Тут нічого не змінилося. М’яке синювате світло плафонів, червоні кришки люків. Смикнув за ручку однієї з них. Легко піддалася. Заліз у кабіну. Автоматично спалахнуло світло. Зручно вмостився в кріслі, заплющив очі і уявив:

...Реве аварійна сирена. Зореліт ось-ось спалахне. Або ще ліпше – в атомних котлах назріває некерований процес. У нашому запасі кілька хвилин, а може, й кільканадцять секунд... Термоядерний вибух не залишить від ракети жодної друзки. Разом з усіма біжу до аварійних капсул. Сідаю, прив’язуюсь реміняками. Тепер... Що тепер? Розплющив очі – й повернувся до суворої дійсності.

На щитку переді мною блимало принаймні два десятки сигнальних лампочок. Ноги впирались у важелі. Зосередився і почав відновлювати подробицю за подробицею... Так, насамперед слід пересвідчитись, чи надійно герметизована кабіна. Для цього... що для цього? Ага, натискуємо ось цей симпатичний синій пиптик. Над ним спалахнула зелена лампочка. Тепер слід перевірити справність автоматичної радіостанції. Вона має подавати сигнали SOS у космос, бо інакше хто ж відшукає твою капсулу... Ага, радіостанція обзивається. Далі... Далі мушу взяти чарівний контрольний ключик, що, як і в кожного члена екіпажу, теліпається у мене на шиї, встромити ось у цей отвір, захищений тонкою червоною плівкою, тричі повернути його за ходом годинникової стрілки. Тільки після цього система спрацює. Але ж я не збираюся катапультуватись насправді. Тож хай собі теліпається ключик на шиї, а я перевірю роботу двигуна.

Господи! Яка безглузда інструкція! Коли вже розсудити тверезо, то хто матиме час на ці перевірки? Виходить, перед тим, як розлетітися вдрузки, переконайся, чи діє радіостанція...

Ні, стоп! Збиткуватися з інструкцій всі мастаки.

Просидів у кабіні не менше трьох годин. Кілька разів збивався, починав усе спочатку. Десь на п’ятій спробі безпомилково дійшов від “а” майже до “я”. Залишився завершальний етап. Ось беру на себе середній важіль, натискую лівою ногою на педаль і... І капсула, вискочивши з обойми, плавно відірвалася від ракети. Залишаючи за собою вогненний хвіст, нестримно понеслась в напрямку, відомому хіба що Всевишньому.

– Е! Гей! Соб-цабе, тпр-у-у! – крутився в кріслі, ще не усвідомлюючи повністю того, що сталося. – Стоп! Я тренувався! Я не користувався контрольним ключиком! Ря-ту-у-уйте!

Тільки через годину перестав лементувати, усвідомивши нарешті: марно сподіватися на чиюсь поміч у моєму становищі.

Догрався... Дотренувався...

Через свою надмірну цікавість і раніше не раз потрапляв у неприємні ситуації. Пригадую... Хоча ні... Не до пам’ятних епізодів з автобіографії, коли настав час коротко підсумувати свій шлях і, як колись казали, закруглятися.

Як би там не було, а мушу відрекомендуватися.

Грицько Халепа. Дякую, дякую... І мені дуже приємно!

Халепа – самі вже здогадалися – прізвисько. Прилипло так давно і так міцно, що й сам забув уже власне прізвище.

Звісно, ні прізвище, ні прізвисько анічогісінько вам не скажуть. Час не такі прізвища та прізвиська стер безжально з скрижалів історії, куди їх заносили, здавалося б, навічно. А я ж ні на яких скрижалях не красувався, хоча в ті далекі часи, коли ваша поява на землі ще й не планувалась, моє ім’я – принаймні серед фотокорів, кіношників-документалістів – було досить відоме.

Опинившись у капсулі без фотоапарата і кінокамери, почував себе, як людина, котрій відтяли обидві руки. Якщо і вдасться, виживши, щось цікаве надибати, то як про це довідаються читачі? І вже тоді, в перші години самостійного польоту, переді мною вималювалася малоприваблива перспектива – доведеться писати. Незважаючи на органічну відразу до слова.

Те, що пропоную вам, – репортаж, звіт, ба навіть ні те ні се. Скоріше це всього-на-всього суха, лаконічна доповідна записка. Намагатимуся триматися фактів і тільки фактів.

Скажете: “Хто тебе, чоловіче, просить? Не хочеш – не пиши. На романи паперу не вистачає, а ти ще й з доповідною прешся...”

Е-е-е, ні. Будь-що мушу пертися. Чому? Наберіться терпіння. Узнаєте.

Годі! Розпатякався, наче перекупка середини XX століття. А двигун капсули тим часом знову запрацював, і я знову відчув свою вагу. Робота двигуна може означати тільки одне – капсула увійшла в гравітаційне поле якогось космічного тіла. Тепер вона автоматично крутитиметься навколо нього, поки не натисну потрібну кнопку. Біда, що ніхто за мене не вирішить: натискувати чи ні.

Опустив забрала ілюмінаторів. Спостереження нічим не втішило. Я крутився навколо кулі, вкритої, здавалося, суцільним океаном. Змінив орбіту, вийшов на перигей і вирішив діяти наосліп. Так воно нібито надійніше. На самих інструкціях, та ще коли маєш справу з новітньою технікою, далеко не заїдеш.

Опустив забрала, заплющив очі і, полічивши до трьох, натис кнопку. Капсула увійшла в атмосферу планети, стала сторчма і, гальмуючи вихлопним струменем, стала опускатися. Хвилина, друга, третя... М’який удар!

Довго не наважувався піднімати забрала ілюмінаторів. Що побачу? На суші я чи на воді? Що принесе перший ковток повітря – бадьорість, свіжість чи смертельну задуху? Невідомість гнітила мене.

Повелося казати в таких випадках, що минула вічність. Хтозна, може, й вічність, та раптом до мене долинуло якесь невиразне човгання. Причаївся. Біля капсули хтось вовтузиться. Але хто? Первісна людина? А може, мамонт, бавлячись, розчавить зараз капсулу? А може, я вже в пащі якоїсь гігантської водоплавної потвори...

– Тук-тук-тук! – делікатно постукало по металевій обшивці і згодом ще тактовніше, ледь чутно: – Тук-тук-тук...

Лещата страху поволі попустили бідне серце. Мамонт нездатний на таку ввічливість.

– Хто там? – наважився.

Звісно, аж ніяк не сподівався почути врозумливу відповідь. Та, на превеликий подив, гарно поставлений голос чітко відрапортував ламаною англійською мовою:

– I am your obedient serwant, my master ^[1].

– Хто-хто?

– Ваш покірний слуга, мій володарю! – почувся той самий голос.

Стала розбирати цікавість. Навіть пробу атмосфери забув узяти. Кришка, вібруючи, повисла над люком, а я заплющив очі – засліпило яскраве світло.

Поволі оговтався, розтулив повіки. Ще й ще раз протер очі. Невже?! Невже я потрапив у простір Мебіуса і повернувся на Землю, так і не скориставшись космічною путівкою? Скільки грошей, та ще й позичених, пустив на вітер! Капсула стояла на майдані типового старого обласного центру. Майдан оточували нічим не примітні кількаповерхові будинки. Пошукав очима Дошку передовиків промисловості та сільського господарства. Ні, не видно. Не схоже на обласний центр. Посеред майдану, вимощеного сірими бетонними плитами, стирчить величезний п’єдестал у формі куба, на ньому – ще один куб, але менший. І – жодної живої душі... Куди ж подівся власник загадкового голосу? Куди мене занесло?

Від навколишнього світу кабіну відділяла тепер лише прозора синтетична плівка, якою завбачливо запнуто отвір люка. Довго не роздумуючи, вдарив у пружну плівку кулаком. Вона сухо репнула, і в легені полилося надзвичайно приємне духмяне повітря. Либонь,що й автомашин тут зовсім нема. Вистромив голову, глянув униз. Там стовбичила чудернацька подоба людини.

Власне кажучи, її зовнішній вигляд мало дивував. Отакого металевого робота, звичайно ж, можна побачити у нас в будь-якому районному музеї. Але навіщо випускати музейний мотлох на майдан? Зліплений, щоправда, не з металу, а з якогось еластичного матеріалу. Шкіра майже така, як людська, тільки темніша. Коричнювата. Кінцівки дуже схожі на людські. А от голова не зовсім вдала. По-перше, геть лиса. І замість вух – круглі металеві ситечка. Певно, мембрани мікрофонів. На маківці стирчать дві короткі телескопічні антени, як ріжки у чорта. Рот, ніс – звичайні. Робот глянув угору – і мені стало трішки моторошно: очі хоч і виготовлені майстерно, та все ж... Сухий скляний блиск, позбавлений живого вогню.

– Це ти зі мною розмовляв?

– Так точно, мій володарю.

– Та який я тобі володар? Називай мене... ну, хоча б людиною.

– Лю-ди-на, – покрутив лисою макітрою робот, – нове для мене поняття. Уклінно перепрошую, не розумію.

– Ну, гаразд. А куди я потрапив, ти скажеш?

– Ви на Центральному майдані імені “Адама”, мій володарю.

– Стривай. Подробиці потім. Які загальні координати?

– Ви в раю, мій володарю, на планеті Кібертонія.

Овва, здається, неабияк пощастило!

– Скажи, а ти часом не янгол?

– Я ваш покірний слуга, мій володарю, – без тіні усмішки мовив робот.

Я зіскочив униз, і тієї ж миті з провулка на майдан м’яко викотила валка рожевих атомокарів вишуканої форми. Один, два, три... дванадцять. Загальмували біля капсули, зупинилися. З переднього поволеньки виліз опецькуватий чорнявий здоровань, наділений чималеньким животом і бульбуватим червоно-сизим носом. Такі сотнями барложаться влітку на київських пляжах. Вони завжди дратують мене, бо тільки намацаєш видошукачем струнку жіночу фігуру, як неодмінно випнеться на передній план отакий пузанько. Але ж наші товстуни навіть на пляжі вважають за необхідне прикривати грішне тіло бодай вузенькими плавками. А цей – ач яку мармизу відпасі-розгулює по центру в чім мати народила. Добре, що бороду відпустив нижче колін, – прикриває грішне тіло. Якби з атомокара випурхнув янгол з осяйним німбом навколо голови, був би менш здивований. Не встиг і оком моргнути, як незнайомець уже приставив роботу до носа здоровенного кулака:

– Чого тут? Навіщо?

Робот став на коліна і збентежено забелькотав:

– Уклінно перепрошую... Я гадав, шановному володарю щось потрібно...

– Гада-а-ав! – передражнив його кучматий чорнявець. – Геть!

Робот швиденько підвівся і пустився навтьоки. Тільки тепер впали в око його червоні нейлонові трусики. Казна-що... Робот зодягнений, а цей... Що за чортівня?

– А ти чого? – спроквола запитав незнайомець. – Чому не на роботі? Ганьба, ганьба... І хто це тобі бороду відчикрижив? Га?

У космічних мандрах до будь-яких несподіванок звик, але тут і мені заціпило. Оце так рай! Не встиг як слід розгледітись, а вже хомут прилаштовують. Ця манера розмовляти, це панібратство...

Мобілізував усю свою гідність.

– Сподіваюся, у вас таки з’явиться бажання з’ясувати, хто я і звідки?

Співбесідник відкопилив губу й зневажливо чвиркнув на бетон.

– Все давно з’ясовано. Наш Кібер думає за нас...

– То принаймні скажіть, хто ви.

Він зміряв мене недовірливим поглядом:

– Не придурюйся. Усі знають. Я – Чудотворець Дванадцятий, вождь племені!

Он воно яка персона! Я так і завмер з роззявленим ротом.

– Ну, гаразд, – змилостивився вождь. – Ти, бачу, вчора перетрудився. Ми запізнюємось. Поїхали! – І, вхопивши мене за комір комбінезона, потягнув до машини.

За кермом сидів робот, дуже схожий на того, котрий допіру дременув у провулок. Вождь штурхнув його в плече:

– Паняй!

Машина м’яко зрушила з місця. Поруч зі мною сопів на задньому сидінні вождь, не виявляючи до мене ніякої цікавості. Я ж крадькома зиркав на нього. Опасисте тіло вкрите прегустим чорним волоссям. Ще на майдані помітив – руки надто видовжені, лоб низький. Уважніше придивився до його рук, складених на випнутому животі, і жахнувся. Тільки обидва великі пальці стирчали окремо, а решта міцно позростались, утворивши дві суцільнозварні жмені.

Глибоко посаджені маленькі очі надійно прикриті волохатими віями. Інколи повіки злипалися, і тоді важко було розібрати, куняє він чи тільки вдає, що спить.

Вождь не виявляв бажання продовжити розмову. Я теж вирішив мовчати. Майже заспокоївся. Кажу майже, бо турбували якісь дивні звуки. То була химерна подоба музики. Невидимий оркестр ритмічно вичавлював чи то собаче скавчання, чи то гусячий гелгіт... Ага, он воно що! У правому вусі вождя стримить сережка. Звичайнісінький транзистор.

З’ясувавши обстановку в машині, став звертати увагу на вулицю. Вулиця як вулиця. Тільки й того, що безлюдна. Зрідка на тротуарах, біля під’їздів будинків траплялися роботи, зайняті різними господарськими справами. Одні сновигали з пилососами в руках, інші мили вікна, підстригали дерева. Помітивши рожеву валку, кожен з них чомусь стрімголов мчав на край тротуару, ставав на коліна і бив низькі поклони нашій передній машині. Кільканадцять разів перед очима мелькали подвійні кубічні п’єдестали – точно такі ж, як і той, що на Центральному майдані. Нижній куб жовтий, верхній – рожевий.

Вразила відсутність вітрин. Жодної крамниці, жодного ресторану... Тільки дуже громіздкі механізми біля кожного будинку. Механізми схожі на наші колишні автомати “Газвода”, але значно більші. Хм, де ж у цьому раю підкріпитися можна? А вже не завадило б.

Машина мчала стрілою, і незабаром за вікнами замелькали парки околиці. Ага, цивілізація на вельми високому рівні, всі підприємства, очевидно, збудовано за межами міста з санітарних міркувань.

Ось і парки кінчилися. Шосе винесло нас на величезне рівне плато, і атомокар зупинився біля нескінченних шеренг білих лімузинів. Робот вискочив з машини і відчинив, згинаючись у три погибелі, дверцята. За вождем вийшов і я. Озирнувся. Внизу, скільки сягав зір, потопали в голубому мареві густі праліси. Високо в чистому небі кружляли голуби. Цілюще повітря п’янило.

Наші атомокари тим часом вишикувалися в рядочок, осторонь від білих, і мені в око впала ще одна подробиця. На лобовому склі кожної рожевої машини під трафарет наведено малюнок – схрещені суцільнозварні пригорщі на тлі глибокого полумиска. Фамільний герб?

Вождь позіхнув:

– Усе витрішки продаєш, а до праці не спішиш?

Ми стали на транспортер. Оговтавшись, помітив, що сунемо до величної” легкої споруди, схожої на ангар. На фронтоні золотом виблискувало: “Палац праці”. Споруда проковтнула транспортер, І’за мить ми сповзли з нього на невисокий поміст, засланий м’яким килимом. Нараз обізвався веселим маршем невидимий оркестр, і під високим прозорим склепінням дванадцять разів прогриміло радісне тисячоголосе: “Уря-я-я!”

Схопився на ноги. Не знав, на чому зупинити погляд. Жодної подробиці звичної обстановки.

Почну з того, що насамперед впало в око. Три довжелезних столи (обидва крайні – білі, а середній – рожевий) тяглись від помосту в глиб нескінченного залу. Столи без ніжок. Довгі-довгі, ніби туго напнуті скатертини. Але ті скатертини витримували неабиякий тягар! Густо заставлені різноманітними наїдками, напоями... Світло сонця легко пронизувало прозору покрівлю, вигравало на гранях штофів, фужерів, чарок. Тарілки виблискували всіма барвами райдуги.

Вздовж столів покотом лежали кібертонці – впереміжку жінки й чоловіки, літні й молоді, зовсім підлітки. Чомусь особливо густо обліпили середній рожевий стіл.

Мабуть, тут зібралося все плем’я. Якийсь врочистий прийом або бенкет після наради.

Всі лежали, а невидимий оркестр награвав марш. Якщо це прийом чи бенкет, подумалося, то мусили б зодягнути якщо не парадну форму, то принаймні звичайні туалети... Тільки біля Чудотворця, котрий розлігся долічерева, виструнчився, приклавши долоню правиці до крисів капелюха, робот, виряджений в чорний смокінг, в чорні гостроносі туфлі. Його груди прикривала сніжно-біла нейлонова сорочка, метелик стягував комірець. І обличчям, і постаттю – викапаний вождь. Тільки без бороди, та антенки продірявили капелюх.

Не знав, куди себе подіти, як поводитись. Втупився у вождя-двійника. Той на кивах дав зрозуміти-лягай. І справді, навіщо мозолити очі громаді. Ліг.

Оркестр взяв найвищу ноту, заверещав і вмовк. Чудотворець сперся на лікоть. Заворушилися і біля столів. Деякі сіли, по-турецьки схрестивши ноги, дехто напівлежав.

Чудотворець Дванадцятий ліниво кивнув своєму двійнику:

– Катай... промову.

Двійник зійшов на невеличку трибуну.

– Браття-кібертонці, славні чудотворці! Насамперед, хай живуть наш мудрий Всевишній Кібер і я, Чудотворець Дванадцятий, його повноважний представник. Вперше в нашому славному раю трапився прикрий інцидент. – Він передихнув і глипнув на вождя, бажаючи, очевидно, пересвідчитись, чи так почав. Вождь поблажливо кивнув – так, мовляв, катай далі. – Я зустрів опівдні ось цього брата на Центральному майдані. Тиняється біля якоїсь залізяки, править теревені з рядовим роботом. І зверніть увагу – в звичайний робочий день цей безбородий дурко вирядився, ніби на карнавал. Гляньте – замість телевізора начепив собі на шию якусь залізячку.

Я подивився вниз. Справді. Як же це раніше не звернув уваги? У кожного кібертонця теліпається на животі портативний телевізор. У кожного у вусі стримить транзистор-сережка.

Двійник замовк на хвильку. Чудотворець важко сопів і морщив чоло. Начебто він сам тільки-но виголосив довгу тираду.

– Я вже довго-довго, хай живе мудрість Всевишнього Кібера, очолюю плем’я, але з такою ганебною поведінкою зіткнувся вперше, – вів далі оратор. – Не знаю, що його й придумати. Яку міру покарання застосуємо?.. Вирішую колегіально і безповоротно: штрафну!

Зал одностайно заревів:

– Штрафну! Штра-а-а-афну-у-у! У-у-у!

Двійник підніс догори правицю, заспокоїв плем’я і скоромовкою кинув у зал:

– Хтопротинемахтоутримавсянема. Одноголосно!

Я опустив голову і заплющив очі.

Хай буде, що буде... Хіба зможу протистояти такому згуртованому збіговиську? Хай кидають у штрафний карцер чи посилають у штрафний батальйон... чи що тут у них ще є штрафне...

Ось уже шарпнули за комір. Підвів голову. Наді мною схилився оратор, тримаючи у правиці піввідровий кришталевий келих, виповнений по вінця прозорою рідиною. Ага, отрута... Що ж, смерть не з найгірших.

Зал заскандував:

– Пийдодна, пийдодна, пийдодна!

Припав без вагань до келиха, аби довго не мучитися. Збіговисько вгамувалося лише тоді, коли геть осушив його. Хм, щось не скидається на отруту. Чи то польська виборова, чи то німецький шнапс... Видно, не з відходів женуть.

– Чого, дурко, витріщився? – перепитав прем’єр. – Загризай. – Він кивнув на рожевий стіл, біля якого ми сиділи.

Стіл повільно посувався. Виявляється, то звичайнісінька стрічка конвейєра, оздоблена рожевим пластиком... Виринали і виринали наїдки. Чого тільки не було! Баличок, заливна осетрина, червона й чорна ікра, плитки свіжого масла, оселедці, притрушені цибулькою, маслини, солянка м’ясна гаряча, окрошка холодна, печеня в глечиках, кусні м’яса вареного і смаженого, хліб чорний, хліб білий, морозиво... І всього невпоїд. А пляшок, а карафок!!! Мабуть, не брешуть. Мабуть, справді рай.

Попри недавній переляк з рота покотилася слинка. Правду кажучи, таки добре зголоднів, зранку ж і рісочки не тримав у роті. Але цікавість не полишала мене.

– Скажіть, а що воно таке було у келиху?

Вождь на мить одірвався від добрячого кусня індичатини, зиркнув на мене посоловілими очима і буркнув сердито:

– Не патякай. Працюй.

“Якщо у вас така праця, то яким же мусить бути відпочинок?” – хотілося запитати, але вже встиг втямити: розмови і зайві запитання тут не в пошані. До того ж напій потроїв апетит. Ніяких ознак отруєння ще не відчував. Хоч наїмся перед смертю, вирішив, і присунувся ближче до чудодійного конвейєра. Ні виделок, ні ложок не побачив. Але ця дрібна незручність повністю компенсувалася відсутністю офіціанток.

Настрій з кожною хвилиною поліпшувався – чим більше перехиляв келихів.. Тепер сам вибирав їх. Напої вражали різноманітністю, вишуканістю, а головне – якістю. Вражали дуже переконливо, бо вже за якихось півгодини у голові загули джмелі. Але ж ніхто не відстає від мене. Навіть випереджають. Дивно тільки, що й досі ще не затягнули “Ой хмелю, мій хмелю...” чи “Розпрягайте, хлопці, коні”. Жлуктять, і їдять, і дудлять. Сам люблю попоїсти, але таких мастаків зустрів уперше. І не видно, щоб кого уже розібрало. Це підбадьорювало, закликало не відставати. Але переляк і втома таки далися взнаки. І незабаром поміст піді мною поволеньки захитався, зал пішов обертом... “Слабак! Нероба нещасний!” – тільки й зафіксувала моя затуманена свідомість чиюсь характеристику. Поринув у морок.

Пробудження після перепою неприємне на будь-якій планеті. Таке у мене було переконання. Помилкове, виявляється. Розплющивши очі, відчув приємну легкість у всьому тілі. Голова ясна, ніби вчора і в рот нічого не брав.

Простора кімната. Лежу на м’якій низенькій тахті. Стеля випромінює заспокійливе голубе світло. Потужні вентиляційні установки безперервно нагнітають збагачене киснем і якимись специфічними пахощами повітря. Воно лоскотало ніздрі, приємно холодило груди. Зашторені вікна ледь рожевіли. Бралося на світання.

Двері безшумно відчинилися, і два роботи ввійшли з черговим пацієнтом. Поставили носилки біля тахти, обережно вклали підопічного. Намагались вкрити пухнастим простирадлом, аби не застудився, але кібертонець пручався, дриґав ногами і варнякав таке, що в подібних випадках варнякають усі. Роботи докладали зусиль, аби прикрити тіло, поки одному з них пацієнт не загилив ногою прямо в голову – аж Іскри проскочили у того між антенами. Роботи, думав, зараз дадуть тобі гарненького прочухана! До нових віників пам’ятатимеш. Та ба – вони знову й знову дбайливо складали докупи руки й ноги нахаби. Нарешті знайшли вихід із становища – спеленали п’янюгу у його ж бороду.

Я сів на тахті, мізкуючи, як звідси вибратися. Хоч і гарно тут, але все ж краще не потрапляти. Та куди подівся одяг? І ключик, чарівний контрольний ключик... Скільки не нишпорив під матрацом, під подушкою – марно. Тим часом добра половина місць була зайнята, а двері раз у раз відчинялися. У кімнаті гамір дедалі наростав. Очевидно, недавно скінчилась їхня робота, і на світанку тут години пік. Треба швидше змотувати вудочки. Закутався у простирадло, вийшов.

У передпокої натрапив на робота, який, певно, виконував обов’язки чергового адміністратора. Він підвівся з стільця і чемно вклонився.

– Що вас турбує? Чи не бажаєте, мій володарю, похмелитися?

Мене турбувало інше – куди зник одяг?

– Вас привезли сюди в нормальному вигляді, без одягу, мій володарю.

Ага, виходить, ще в дорозі обчистили.

– Скільки з мене? – запитав за звичкою, але тут же схаменувся.

Питання прозвучало явно недоречно, бо й робот здивовано глипнув на мене і ще раз перепитав:

– Може, вам, мій володарю, таки слід перехилити чарчину?

Подякував за увагу і рушив до виходу, але адміністратор зупинив:

– Мій володарю, ви забули взяти телевізор. А транзистор, певно, загубили.

Він узяв з купи телевізорів перший-ліпший і почепив мені на шию. Потім витяг з шухляди в столі транзистор-сережку, але ні в правому, ні в лівому вусі ніяк не міг відшукати дірку. А згоріли б ви зі своїми транзисторами! Плутаючись в простирадлі, я вибіг на вулицю. Біля під’їзду витверезника юрмилися вільні атомокари, і ледве ступив на східці, як один з них під’їхав. Уже не здивувався, коли робот одчинив дверцята.

– Куди накажете, мій володарю?

Справді, куди? Взагалі, треба систематизувати перші враження. Аби виграти час, попросив просто покатати.

Атомокар поплив вулицею до центру. Назустріч неслися лімузини з бухариками. Зручніше вмостився на сидінні, замислився. Робот-водій аніскілечки не заважав, та хотілося побути наодинці, зібратися з думками, скласти якийсь план дій чи принаймні поведінки.

– У місті є готелі?

– Не розумію, мій володарю!

– Де я можу зупинитися на перепочинок?

– Де завгодно, мій володарю.

– І ось в цьому будинку? – Десятиповерхова крупнопанельна коробка височіла на розі двох вулиць.

– Будь ласка, мій володарю, – обізвався водій і загальмував біля під’їзду. Я вийшов. – Вас чекати, мій володарю?

Нерішуче стояв, поки не почув крик. Неподалік, біля механізму, що скидався на колишні наші автомати “Газвода”, репетував дідусь. Він гамселив обіруч автомат і вигукував:

– Халтурники!

Водій побіг до нього, а слідом за ним подався і я.

– Що сталося, мій володарю?

Дідок набурмосився і заволав, ніби його різали:

– А-а-а, скотина! Зовсім відбилися від рук! Партачите! – і ногою тиць робота в живіт.

– Та заспокойтеся, скажіть, що сталося? – спробував я вгамувати дідуся.

– А ти не лізь! Бачиш – зовсім розсобачилися.

– Та що все-таки сталося?

– Що сталося, що сталося? – невгавав дід. – Прошу кефіру, а він мені – коньяк! – Дід показав на тацю з низкою пластмасових чарок, наповнених коньяком.

Ухопив її і кинув роботу в обличчя. Той мовчки втерся і кинувся до механізму. За мить виструнчився перед дідом:

– Автомат справний, мій володарю. Дозволю собі припустити – ви натискували не ту кнопку.

– Ах ти ж бовдур! Видно, всі свої елементи розгубив! – знову напосів на нього дідок і, поправивши окуляри на носі, додав: – Та чи мені повилазило?! – Підійшов до табло, на якому світилися намальовані телячі язички з хріном, карась у сметані, холодець, салат із помідорів, салат з огірків, курка, сало, молоко, кефір, ряжанка, сметана, ковбаса...

Дід уткнувся сопливим носом у табло. Зрештою підняв руку, що немічно трусилась, і натиснув сухорлявим вказівним пальцем кнопку проти намальованої чарки з коричнюватою рідиною. В нутрощах механізму клацнуло, блимнула сигнальна лампочка, і на прилавок вискочила порція коньяку.

– Ну?! – гнівно озирнувся дід.

Робот ніяково шморгнув носом, а я не втримався:

– Та ви ж, діду, таки підсліпуваті. Дивіться! – відшукав потрібний малюнок і натиснув кнопку.

У механізмі знову клацнуло, привітно підморгнула сигнальна лампочка, і на прилавок вискочив пластмасовий кухлик з кефіром. Дід взяв його, недовірливо підніс до очей і вже майже спокійно пробурчав:

– Завжди вони щось та переплутають, анцихристи... Щоб ви голови собі позвертали, трясця вам у батареї, щоб вам усі контакти повикручувало!..

Тирада обіцяла бути довгою, і я попрямував до під’їзду. Водій перепитав:

– Вас чекати, мій володарю?

Відпустив його і зупинився біля парадного входу. На червоному фоні світлового табло виділялася цифра 18, на зеленому – 332.

Проблема житла, видно, кібертонців не хвилює. У вестибюлі чекав ліфт, та мені вже починав набридати повсюдний сервіс. Глянув на двері двох квартир першого поверху. Над ними світилися червоні таблички. Зійшов на другий. Те ж саме. На третьому обидві квартири вільні, але з цікавості піднявся аж до десятого. Виявилося, займають лише нижні поверхи. Певно, не хочуть занадто утруднювати себе. Сходячи вниз, на одному з поверхів механічно зупинився перед дверима. Вони гостинно розчинились – фотоелемент спрацював. Зайшов.

Комфортабельна квартира з трьох кімнат. Ванна і туалет. Кухні нема. Дві канапи у спальні, низенький стіл та м’які крісла у вітальні. Мене, безумовно, цікавив гардероб. Я не фарисей, я за прогрес, але без штанів все ж не зовсім зручно. Та де там – жодної ганчірки. Не видно ні книжок, ні паперів. У тумбочці кимось забута люлька, трішки тютюну, запальничка, транзистор-сережка. Працює. Безперервно чується скавчання та ґелґіт. І вимикача нема.

Вкутався у витверезницьке простирадло, ліг на канапу і з насолодою запалив.

Плин моїх невтішних і дуже неясних роздумів раптом обірвався, бо матовий квадрат на протилежній стіні засвітився, на ньому з’явилось обличчя стандартного робота.

– Шановні володарі! Шановні володарі! – механічно усміхнувся він, супроводжуючи свої слова енергійними жестами. – Уклінно перепрошую за турботу. Говорить телецентр. Нагадую вам: завтра -неробочий день. Завтра-неробочий день. Карнавал розпочнеться на Центральному майдані імені “Адама” опівдні. На майдані “Адама” опівдні. Прошу не запізнюватися. Для хворих і немічних буде вестися телерепортаж.