Текст книги "Пiд крижаним щитом (на украинском языке)"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

– Так що, – гукала крiзь шум до Клари, – ми вже не в кризi?

– Нi, он поглянь, льодовик коло входу, а ми всерединi гори. Вона здiймається в товщi криги бiльш як на кiлометр.

– Ого!

– Рiчка, як бачиш, витiкає з-пiд гори. Мабуть, i магнiтний полюс омиває.

– Полюс? – вражено кинула Вiра. – А вiн хiба де?

– Якраз пiд горою.

– Та ти що? Пiд горою?

– А чи тобi не однаково? – тепер уже здивувалась Клара. – Чого це тебе хвилює?

– Та так... Хотiлося постояти на самiсiнькому полюсi...

– Еге, – хитнув зеленкуватим волоссям Генрiх, – такi мiсця притягують людей. Полюси, вершини найвищих гiр, найглибшi западини, найбiльшi водопади... Людська цивiлiзацiя розвивається по горизонталi.

– А я, наприклад, зовсiм байдужа до таких точок планети, – сказала Клара.

"Як же ми з Ником доберемося до того полюса?" – мiркувала Вiра.

– Яка ж вiдстань до нього звiдси? – повернула стурбоване лице до Клари.

– Ось вiдмiтка, – Клара вказала на червоне коло, намальоване на скелястiй долiвцi, в центрi якого стояв сiрий ящичок. – Бачиш цифру? Шiстсот метрiв. Це так близько, що ми назвали грот "Магнiтним полюсом". Всього за шiстсот метрiв звiдси пасма силових лiнiй магнiтного поля входять у земну кулю.

Вiра одразу ж похнюпилась. "Всього шiстсот метрiв... – повторювала в думцi. – Доведеться засмутити Никифора... Його задум нездiйсненний. Звичайно, коли б вiн звернувся по допомогу... Але нi, жоден з iнститутiв не прийме його проекту. Який жаль!"

XVIII

Никифор слухав розповiдь Вiри про поїздку в Антарктиду з нетерплячiстю, властивою нервовим людям. Ходив по кiмнатi i квапив:

– Конкретнiше! Коротше!

А коли Вiра обмовилася про зеленкуватого Ураноса, сердито кинув:

– Це нi до чого!

Докладно розпитував про грот "Магнiтний полюс", i Вiрi довелось нiяковiти: багато чого вона не знала. Якi породи? Глибина рiчки при входi в грот? Швидкiсть течiї? Температура води?..

– Треба ж орiєнтуватися на мiсцi!

Та найбiльше Вiра потерпала: як їй сказати про головне, про те, що до полюса з грота далеко, що, можливо, взагалi доведеться облишити всю цю затiю з експедицiєю? Розповiдала про лiфт, про тунелi в кризi, а Никифор усе пiдганяв:

– Ну, ну...

Йому вже малювалася картина: вони проберуться в грот, розпакують тюк i змонтують переносний бур. Джерело магнiтного поля може виявитися зовсiм близько вiд поверхнi. Керни, звичайно, ламатимуться, треба заготувати алмазнi. Спочатку вiн промацає породу ультразвуком.

Ех, коли б дiстати хоч шматочок тiєї таємничої речовини! Отодi б усi заметушилися, забули б про iгнорацiю. "От Ярковий! Iсторичне вiдкриття! Даремно не прислухалися до його слiв, ах, як негарно вийшло!"

Раптом зазвучав екран обов'язкового каналу зв'язку. Никифор закляк, Вiра обернулась до срiбного прямокутника. На ньому виринуло сухорляве, уже немолоде обличчя секретаря мiсцевої Ради Моралi й Етики.

– До уваги всiєї комуни! – промовив секретар. – Науковий працiвник Никифор Ярковий досi не визнав своєї провини. Рада Моралi й Етики оголошує йому перше попередження. Нагадуємо Ярковому, що пiсля третього попередження, згiдно з Кодексом, Рада буде вимушена винести рiшення про усамiтнення його на теренi Гренландiї.

Никифор стиснув кулаки:

– Чула? Погрожують! Та менi в Гренландiї було б краще, анiж тут. Але вони ще пошкодують... -Забiгав по кiмнатi, затим звернувся до притихлої Вiри: – А ти чого зiщулилась? Засуджуй мене, картай, iгноруй!

Вiра поглянула йому в розчервонiле обличчя:

– Заспокойся, Ник. Ситуацiя серйозна, треба все зважити... Я ж тобi не договорила про грот. Полюс же не в гротi, а за шiстсот метрiв у надрах гори, так що експедицiя наша сама собою...

– Що?! – Якусь хвилину вiн не мiг вимовити й слова, а тiльки дивився на неї. – Шiстсот метрiв... I ти гадаєш, мене злякають отi метри? Помиляєшся!

– А я б радила послухатися попередження...

– I що?

– Ну, зрозумiй же, Ник, для тебе ж буде краще.

– Ну, що ж... Якщо злякалась, можеш кинути мене. Я сподiвався...

Вiра пiдвелася i пiдiйшла до нього з вiдкритим поглядом.

– Ти не зрозумiв. Ми будемо разом. Адже тобi потрiбна моя допомога?

Никифор мовчки обiйняв її за плечi.

XIX

Стугонить, лютує пурга.

Вiра здригається, їй здається, що й "Електрон" дрiбно тремтить вiд холоду. За iлюмiнаторами – суцiль темiнь, по них шмагають без угаву снiжнi нагаї. У головi гуде, скронi стискує тупий бiль. Вiра чує важке Никове дихання i шепоче:

– Ник... Ти чуєш, Ник?..

Вiн щось бурмоче, довго чимось там шарудить, нарештi в його руцi спалахує лiхтарик.

– Жива?

– А ти?

– Я живучий...

Тепер вона бачить його розпухлу щоку, закривавлену губу.

– Та-ак... – каже Никифор. – Це ще добре, могло бути й гiрше.

– Будемо сподiватися, що тепер пiде на краще.

– Ще Прометей дав людям... слiпу надiю.

...Велика червоняста куля сонця сховалася десь за далекою Африкою, коли вони, подолавши води розбурханого Iндiйського океану, наблизилися до полярної снiгової пустелi. Вона зблиснула крижаною стiною, освiтленою прожекторами, об пiднiжжя прямовисних крижаних урвищ люто билися водянi вали, дроблячись, пiнячись у нiмому ревищi.

Вiра сидiла за спиною в Никифора (вiн як прикипiв до пульта управлiння) i через його плече дивилася в переднiй овальний iлюмiнатор. Панорама розгорталася непривiтна, сувора. Дiвчина зiщулилась, вiдчуваючи фiзично, вочевидячки свою слабосилiсть супроти стихiй природи.

– Тримайсь, Вiруню! – вигукнув Никифор, на мить обернувшись назад. їй здалося, що обличчя в нього пополотнiло.

Тiєї ж митi "Електрон" шугнув у чорне провалля антарктичної ночi. Отут i почалося. Апарат шпурляло, як скiпку. Ник намагався знайти сприятливу повiтряну течiю, то пiрнав униз, то кидався вгору, з острахом фiксував моменти, коли кермування вислизало з-пiд контролю i "Електрон" опинявся пiд владою стихiї. I чим далi пробивалися в глибину континенту, тим частiше це траплялося. То їх струшувало так, нiби вони котилися по камiнню, то перехиляло набiк, а одного разу "Електрон" перекинувся догори дном. Тодi Никовi ледь удалося стабiлiзувати апарат, але з кожною хвилиною керувати ставало все тяжче. Iлюмiнатори затягло памороззю, апаратура з трудом дотримувала висоти, прилади розпачливо мигали, немов благаючи про допомогу. Пiсля того, як буря вдруге перевернула апарат, Никифор вирiшив iти на спуск. Не вiчно ж отак лютуватиме хуртовина. Але тут низовi потоки повiтря внесли свої корективи – "Електрон" ударився об снiг, прокотився трохи i застряв...

– Не дуже гостинна зустрiч, – обiзвався Никифор. – Зараз вийду, побачу, чи можна щось зробити.

– Не смiй! Чуєш, Ник, не смiй! Спочатку одягни костюм з обiгрiвом. I маску.

Вiра, ставши на колiна, почала перебирати тюки, безладно розкиданi по борту. Нарештi знайшла. Никифор нехотя одягся.

– Ти ж далеко не вiдходь, – просила Вiра.

– Добре, добре, ти не хвилюйся.

Люк тепер був угорi, i поки Никифор видерся крiзь нього, дике ревище пороснуло снiгом у кабiну. Там стало так холодно, що Вiра й собi надягла костюм з обiгрiвом.

Минуло, може, з пiвгодини, а Ник не повертався. Вiрi ставало жахно на душi. Здавалося, вона одна тут на всьому континентi, серед снiгiв, буран засипле її, поховає живою, i нiхто не прийде на допомогу. Ввiмкнула антену i одразу ж почула якесь шкрябання, затим цокання. Прислухалася – стукають у люк. Невже заклинило? Мерщiй намацала кнопку, втопила її рiзким натиском люк почав одсуватися, поволi, з натугою, але все-таки отвiр бiльшав i бiльшав. Никифор завалився всередину, як лантух.

– Розумiєш, руки так закоцюбли... – говорив, розтираючи пальцi.

– А що я тобi казала?

– Ну й температурка...

– Дiйсно, краще було б уже розтопити цю кригу!

– Ну, що ти! Таке й скажеш... Це ж холодильник планети, не думай, що це примха природи. Втручатися в гармонiю природи треба обачно, бо наслiдки можуть бути трагiчнi.

"Ах, – думала щулячись Вiра, – якi б там не були наслiдки, аби тiльки не так холодно..."

– Що ж ти там побачив, Ник?

– Треба пiдкопати снiг, щоб "Електрон" став на днище. Лопата є? Ось трохи зiгрiюсь i вийду.

– Лопата? – Вiра наморщила лоба. – А от лопати й нема...

– Оце експедицiя! Всього понабирали, а лопати не взяли! Ех, нiкому провчити нас!

Мовчки взявся за налагодження освiтлення, перевiрив автоматичнi запобiжники, перехiднi колодки, трансформатори – все наче цiле, а свiтло не з'являлося. Може, вiд удару пошкодились лампочки? Никифор сопiв, чмихав i зiтхав: отак i передбачай непередбачене! Чого-чого, а такої посадки вiн не сподiвався.

– А чи не викликати допомогу? – обережно спитала Вiра, – Увiмкни антену, Ник, справдi, так буде краще.

– Уже й допомогу... Зажди трохи, самi виберемось.

Довго морщив лоба, обмiрковуючи якiсь варiанти. Вiра мовчала. Сидiла, склавши на колiнах руки i з приємнiстю вiдчуваючи тепло свого костюма: особливо гарно грiло у ноги. Боялася сама собi зiзнатися, що в її серцi зрiло велике почуття, загрожуючи вибухнути. Намагалася не думати про Ника, а воно думалось, старалася вгамувати те осяйне почуття, а воно виповнювало серце, пекло i сяяло. Ой, не розгаданi ще таємницi кохання! Та, мабуть, i нiколи не будуть розгаданi, бо скiльки людей – стiльки й таємниць...

– Ну, от що, – нарештi вiн обiзвався, – спробую зрушити. Тримайся хоч за сидiння, бо вдаришся.

Причепив лiхтаря собi на груди, лiвою рукою обхопив спинку свого сидiння, а праву простяг до пульта i ввiмкнув стартову систему. Пульт блимнув, почулося коротке приглушене гудiння. "Електрон" здригнувся i почав зсуватися, зсуватися...

– Падаємо! – скрикнула Вiра.

Никифор манiпулював з пультом, але рушiйний вiдсiк мовчав. "Електрон" продовжував важко зiсковзувати кудись униз.

XX

У своїй кiмнатi Клара працювала з компютером. Електронний картограф викреслював на величезному аркушi свiтлочутливого паперу горизонтальнi й вертикальнi складники магнiтного поля Антарктиди. Сiруватий аркуш з чiткими бiлими лiнiями то висовувався, то знову ховався у щiлинi функцiонального блока. Клара охоче займалася цiєю операторською роботою. Пальцi ЇЇ вже так звикли до численних клавiшiв, що безпомилково натискували потрiбний навiть тодi, коли вона не вiдривала очей вiд матового екранчика.

Було тихо й затишно. Мiцнi теплоiзоляцiйнi стiни надiйно вiдгороджували примiщення вiд лютої хуги, що не стихала вже двадцять чотири години. Денне свiтло наповнювало кiмнату, линула тиха-тиха музика, немов звучали фотони, снуючи вiд стелi до пiдлоги. Дiвчина рiдко вiдхиляється вiд екрана, прокресленого лiнiями i всiяного цифрами. Робота так захопила Клару, що вона забуває навiть попити, тiльки по-дитячому облизує язиком пересохлi губи.

Дверi вiдчинилися зовсiм нечутно, i хоч Клара сидiла до них спиною, проте одразу обернулася. Брови її здивовано пiдлетiли угору: зайшов Уранос! Перед кожним вiзитом вiн неодмiнно сповiщав, а це з'явився зовсiм несподiвано. Чого б це? Вимкнула компютер, устала i швидко пiшла йому навстрiч: їй не хотiлось, щоб їх побачили в робочiй кiмнатi. I так колеги вже помiтили Генрiхове вчащання, i хтось кинув нiби в жарт: "Вiн її колись украде!" Це Кларi було неприємно, тим бiльше, що не раз ловила себе на думцi, що боїться Ураноса. I зараз стривожилась, вiдчубиш на собi його вивчаючий зеленкуватий погляд.

– Що сталося?– холодно спитала, коли вийшли в оранжерею.

– Я прошу вибачення, Кларо, за несподiваний приїзд. Уявiть собi, менi чомусь здалося, що сюди знову прибула ваша подруга i нам "утрьох буде веселiше", як ви казали. От я й поспiшив...

– Вiри немає. Та вона й не збиралась.

– Правда? – здивувався Генрiх.

– Вона вас цiкавить?

– Ну що ви, що ви! – Генрiх схилив набiк голову, зазираючи їй в обличчя. – Я скучив за вами, Кларо. А щодо Вiри, то я ж кажу: чогось подумав...

Ситуацiя не подобалась Кларi. "Треба негайно вiдправити його, вертiлася думка. – I взагалi, чи не забагато вiн собi дозволяє? Ще подумає: ревную. Яка дурниця!"

– Ви гнiваєтесь? – заговорив Уранос, i саме цiєї митi Клара нарештi зрозумiла, що їй не подобається в ньому. Голос! Так, голос з якимось неприємним акцентом, позбавлений тепла, без емоцiйних вiдтiнкiв. Ранiше не звертала на це уваги, а зараз чомусь вiдзначила, сказати б, вiдкрила. – Але ж я попросив пробачення, Кларо. В усьому винне моє почуття... Ах, я забув, що ви не любите цiєї теми...

– Чого б я мала гнiватись? – знизала плечима Клара. – Я тiльки шкодую, що не можу придiлити вам належної уваги: робочий час.

– О, я розумiю! Я почекаю.

"Ну що ж, нехай чекає. Демонстрацiя почуття! А даремно. Якщо в кого й було до мене почуття, то це в Ника..."

– А може, не треба?

– Ну, не гнiвайтеся, Кларо. Я погуляю тут або поброджу в тунелях. Ви знаєте, я люблю там бувати...

Так, вона знала, що Генрiх виявляє особливу цiкавiсть до Антарктиди. Iнколи, правда, їй здавалось, що це вiн тiльки так, щоб догодити їй. Але що з того? Це тiльки свiдчило про його серйознi намiри.

– Як хочете, Генрiх. Я мушу докiнчити роботу.

Вже була обернулась, щоб iти, але не ступила й кроку: на пiщанiй дорiжцi вiддалiк з'явилися якiсь двi кумеднi постатi в чорнiй одежi. Ступали вони важко, хилитаючись то в один, то в другий бiк, їхнi руки сплелися, i невiдомо, хто кого пiдтримував.

– Ну, от i вони! – голосно вигукнув Генрiх.

– Хто "вони"? – сторопiло зиркнула на нього Клара. – Я нiчого не розумiю.

Тi двоє знеможено сiли на лавку. Клара енергiйним кроком рушила до невiдомих – такого ще тут не бувало! Коли наблизилась, скрикнула:

– Вiро! Що з тобою? Що сталося?

Вiра насилу переставляла ноги, Клара пiдхопила її пiд пахви. Обличчя Вiрине взялося темною кiркою, набрякло, очi поменшали, губи напухли i потрiскались.

– Ну, та скажи, що трапилось? Чи ти не можеш i говорити?..

– Зараз... Вiдпочину трохи...

– Ну, сиди, сиди. Може, тобi щось...

Вiра заперечливо хитнула головою. Зараз, певно, їй хотiлося тiльки посидiти непорушно, щоб хоч трохи заспокоїтися.

Пiдiйшов Генрiх. Спокiйно, наче нiчого й не сталося, сказав до Вiри:

– А ми вас тут щойно згадували.

Вiра тiльки глипнула очима, а Клара закивала головою:

– Так-так. Генрiх передчував, що ти прибудеш.

– Правда, не сподiвався, що в такому виглядi...

Трохи перепочивши, Вiра хотiла розповiсти про свою з Ником пригоду, але їй так важко було говорити, що Клара зупинила:

– Спочатку проконсультуємось з Охоронцями Здоров'я. Потiм, потiм розповiси.

– Насамперед треба допомогти Никовi...

– Никовi?! – Клара остовпiла.

– Так.

– Навiщо ти його?..

– Не я, це вiн задумав експедицiю.

Клара прикусила нижню губу, м'яла травину в пальцях. Що робити? Взяти обох до свого мешкання? Але пiсля того, що сталося, вона взагалi не мусить з ним зустрiчатися. Попросити керiвництво iнституту також не випадає: Яркового оточує iгнорацiя! Хоча, звичайно, на час недуги...

Помiтивши її вагання, Генрiх сказав, чемно схиливши голову:

– Я вас виручу, Кларо. Якщо ви з Вiрою не заперечуєте, я допоможу Никифоровi Ярковому. Добре?

Навiть не чекаючи на вiдповiдь, кивнув головою i пружною ходою попростував до тiєї лавочки, на якiй стомлено прилiг Никифор. Клара зиркнула на його дебелу спину i подумала: "Вiн усе знає, цей Уранос! Що за диво?"

– Ходiмо, Вiруню, ходiмо, зараз тобi буде краще... Давай трохи розпакуємось, тут же тепло. А знаєш що? Скидай його зовсiм, цей панцир!

– Уже б скинула, – прошепотiла Вiра, – але не подужаю. Добре, що Ник хоч обiгрiв вимкнув, коли зайшли...

Клара допомогла подрузi вивiльнитися з костюма, i Вiра аж зiтхнула. Поправила прилипле до скронь волосся, осмикнула голубу блузку.

– Ой Кларонько, якби ти знала, з якої безоднi ми викарабкались! Коли б не Ник...

– Якби не вiн, ти не опинилася б у тiй безоднi. Вiн просто божевiльний, твiй Ник.

– Не кажи так...– обiзвалася Вiра, а сама подумала: "Ех, коли б то вiн був мiй!"

Бiльш нiчого не говорили до самого помешкання.

XXI

У теплiй кiмнатi, на зручнiй постелi Никифор швидко приходив до тями. Генрiх розташувався в сусiдньому помешканнi, але щодня довго просиджував бiля Ника, розповiдаючи про всяку всячину – i про моделювання iсторiї людства, i про зустрiч iз Кларою, i про подорож до Урана. Про Клару говорив навмисне якось безсторонньо, наче байдуже. Никифор слухав, не перебиваючи, хоча цi балачки, звiсна рiч, були йому неприємнi. "Який специфiчний голос... Де я його чув?.. – думав, поглядаючи на зеленкувате волосся свого суперника. – Ну що ж, Клара вибрала собi, так їй i треба!.." З радiстю вiдзначив, що ревнощiв у нього нема, а щоб Генрiх не подумав чого-небудь, говорив iз ним приязно, по-товариському.

– Дивно, але менi здається, наче ми вже бачились...

– На Островi Розваг, бiля ангара.

Никифор почав розпитувати про Уран.

– Холодна, пустельна планета, – говорив Генрiх, i якiсь iскорки проскакували йому в зiницях. – Бескеття водневих скель..

– А як хотiлося, щоб там були мислячi iстоти! – зiтхнув Никифор. Невже ми самотнi в Сонячнiй системi?

– Нi, я не думаю так. – Вiн спробував усмiхнутися. – Ось я представляю тут Уран. Так, так, мене ж Клара прозвала Ураносом.

– Уранос?.. Дотепно. Вам пощастило бачити Уран зблизька.

– Людство небезпечно далеко висунулось у космос. I заплатило за це величезною кiлькiстю жертв. А далi цiна ця буде катастрофiчно рости. Адже всi попереднi експедицiї на Уран пропали безслiдно. Та й наш останнiй корабель тiльки випадково вцiлiв.

– Ви проти польотiв на планети?

– Надмiрний апетит не сприяє здоров'ю.

Окинувши поглядом сухорляву постать спiврозмовника i пригадавши, що до їжi той навiть не доторкнувся, Ник подумав: "А ти апетитом, видно, не страждаєш зовсiм".

– Але ж цiкаво! Та, зрештою, й корисно: скiльки нового для науки дала, скажiмо, станцiя на Меркурiї?

Генрiх мовив:

– А нам Земля цiкавiша.

– Вам? Кому це?

– Iсторикам, археологам... Особливо тим, хто прибув iз космосу.

– Це парадоксально, – встав з лiжка Никифор, – про свою планету ми досi знаємо не бiльше, нiж про Марс.

– Згоден. – Генрiх вiдiйшов до дверей i став там бiля крiсла, обiпершись об нього рукою. – От хоча б земний магнетизм...

На саму тiльки згадку про магнетизм Никифор стрепенувся, очi йому засяяли внутрiшньою енергiєю. Магнетизм! Та це ж саме те, з-за чого вiн прибув до суворої Антарктиди.

– Явище унiкальне... – продовжував Генрiх. – Землю оточує магнiтне поле, сильнiше, нiж у самого Сонця! Тут є над чим замислитись.

– Ви маєте рацiю, – згодився Никифор. I довiрливо розповiв Генрiховi про хiд своїх мiркувань, поскаржився на колег, якi не звернули уваги на його "дику" гiпотезу.

– Але я не зупинюся! Я їм доведу... Вони ще почують про мене!

– Не вiдступати – це менi подобається. Я охоче вас пiдтримаю. – Уранос розправив свої вугластi рамена. – А те, що тут криється таємниця, – вiн показав на пiдлогу, – немає сумнiву.

– I ви так вважаєте? Оце добре, тепер у мене є спiльник!

– Та ще й який!– кивнув головою Уранос.

Никифор був страшенно радий: нарештi знайшовся однодумець! Ввiмкнувши лiтнiй день (за iлюзорними вiкнами зашелестiли iлюзорнi, але на вигляд справжнiсiнькi жита), вiн почав радитись з Ураносом, як ефективнiше органiзувати пошук покладiв магнiтної матерiї.

Генрiх уважно слухав i час вiд часу покивував головою.

– Я вважаю, що генератор поля близько поверхнi. Але як туди дiстатися?

Уранос замислився:

– Може, вибухiвка стане в пригодi?

– Близькiсть iнституту, їхнi датчики... Треба погоджувати програму, а я... – Никифор лише розвiв руками.

– О, то з вами повелися несправедливо, жорстоко! Викинути за борт такого проникливого вченого...

– Вони хочуть мого приниження, – стиснув кулаки Никифор. – Але не дiждуться, Ярковий не стане на колiна!

В Ураноса аж очi запалали:

– Я цiлком на вашому боцi!

Чим бiльше Никифор гримав на своїх опонентiв, тим охочiше його пiдтримував оцей новий колега, випадково зустрiнутий у крижанiй Антарктидi. Никифор був щиро вдячний долi, що нарештi звела з ученим, який не лише розумiв його, а i здатен допомогти. Хоча примороженi його щоки не загоїлись, щемiли i ятрились, вiн вирiшив негайно обслiдувати грот бiля полюса. Ним нiби заволодiла якась гарячка, вiн не схотiв навiть пiдождати Вiру, яка мала зайти з хвилини на хвилину.

– То що, ходiмо?

– Ходiмо, – не вагаючись сказав Уранос, i очi йому зблиснули зеленкуватими вогниками.

Дверi перед ними розсунулись i знову зiйшлися. А за неiснуючими вiкнами невидимий вiтерець гладив неiснуючi жита, i шелестiння колоскiв незримими хвилями котилося в помешкання.

XXII

Спочатку в сизуватiй iмлi годi було щось розгледiти, але потiм очi звикли, i Никифор почав розрiзняти попiд стiнами грота кучугури камiння. Деякi брили мали таку правильну форму кубiв i призм, що виникала думка: чи не обробленi людською рукою? Високо вгорi плавали сизуватi шалi пари. Ось i червоне коло на долiвцi, про яке розповiдала Вiра. Так, рiчка витiкає звiдти...

Никифор iшов попiд стiною, роздивляючись i обмацуючи породу, а Уранос мовчки стояв, опустивши короткi руки. Iнколи, правда, пiдносив лiву на рiвень обличчя, неначе поглядав на годинника, але там годинника не було, а виднiлася тiльки блискуча платiвка на вказiвному пальцi. Мабуть, та платiвка дуже йому подобалась, бо дивлячись на неї, Уранос аж губами ворушив. Скоро Ник дiстався кам'янистого берега рiчки, спустився у воду i, обережно ступаючи, перебрiв на протилежний бiк. Вода була зовсiм тепла i сягала йому до пояса. "Тепла... – мiркував Никифор. -А чому, власне, тепла? Де вона зiгрiвається?"

Обдивився друге пiвдужжя стiни. Картина та сама – гранiти, базальти, деiнде поблискує гiрський кришталь. Знову дiйшов до рiчки, тепер уже там, де течiя iз шумом виривалася з невисокого темного тунелю. Зазирнув – метрiв за три-чотири нiчого не видно. Але з темряви теж тягне теплом. Шiстсот метрiв... Хiба туди проб'єшся?

– Агей, Генрiху!

Уранос пiдiйшов до тунелю, схилився над водою, кумедно витягнувши голову на довгiй шиї.

– Треба спробувати... – гукав Никифор. – Пiду по руслу в тунель!

– Добре! – закивав головою Генрiх. -Я теж пiду. Пiдемо разом!

Ярковий стрибнув у воду i, пересилюючи течiю, пiшов у темряву тунелю. Генрiх чалапкав услiд, незграбно змахуючи руками. Вода спочатку сягала їм до пояса, але чимдалi русло глибшало. "Ех, треба була взяти лiхтаря... подумав Никифор, але вертатися не хотiлось. – Ну, та нiчого, тут не заблукаєш". Iшов, вiдчуваючи поблизу Генрiхiв лiкоть, i вiд цього було якось певнiше на душi. Скоро Уранос намацав його праву руку, взяв у свою i пiшов попереду. Довго йшли в чорному шумовиннi, дно все вiддалялося, нарештi вода сягнула їм пiд руки. Генрiх зупинився, певне, вирiшив вертатися. Тупцювали в нерiшучостi з хвилину.

– Ходiмо ще, ходiмо! – крикнув Никифор i легенько пiдштовхнув Генрiха вперед. Той послухав, i вони мало-помалу здолали ще якусь сотню крокiв. Дно нiби трохи пiднялося, а склепiння понижчало, довелося рухатися напiвзiгнувшись. Дихати було важко, обличчя Никове зросилося потом, але вiн уперто йшов уперед. Може, це русло виведе на той бiк гори...

– Свiтлiє... Помiчаєш?

Уранос щось сказав, але за шумом води Никифор не розчув, що саме. А довкола свiтлiло, уже он чiтко виднi-лися плями на водi. Чи не галюцинацiї? Нi, таки виднiє, виднiє! Никифор зрадiв: а що, як попереду отвiр назовнi?

Хвилин через десять, мокрi й стомленi, Никифор з Ураносом викарабкалися на берег у просторiй печерi. Роздивилися. Рiчка текла тут не посерединi, як у гротi, а попiд боком, пiдмиваючи прямовисну стiну, бо тунелю далi нема. I свiтло... Звiдки воно?

Уранос показав на потiк – так i є; свiтиться вода. Фосфоресценцiя?

– То, може, отут i є магнiтний полюс?

Никифор подивився на свiй компас: стрiлка показувала в той бiк, звiдки витiкає вода. Значить, не дiйшли. Та, певне, якби саме тут був полюс, то, звичайно, стояла б i вимiрююча апаратура, в усякому разi, в цiй печерi побували б i до них. Полюс виявляється, збоку вiд тiєї лiнiї, яка з'єднує обидвi печери. Настрiй у Никифора пiдупав: доведеться вертатися нi з чим. Смiятимуться тепер з нього, i по заслузi. Що вiн тепер скаже Вiрi? Стiльки перемучилась дiвчина iз-за нього... Зиркнув на свого попутника – сидить собi, наче нiчого й не сталося.

– А ти маєш вибухiвку?

Уранос неквапно вийняв iз кишенi i подав Нику малесеньку пластиночку її можна затиснути в кулацi, не бiльша вiд звичайної харчової таблетки.

– Обережно, не стискуй! – скрикнув Уранос. – Бачиш, на торцi кулька? Повернеш її вбiк, i через п'ять хвилин – вибух.

– В який бiк повертати?

– Однаково.

– I воно здатне хоч трохи вiдколупати породу?

– Побачиш.

Уранос одiйшов подалi, сховався в темрявi за камiнням. Никифор, тримаючи пластинку на долонi, залiз у воду i побрiв до бiлястої стiни, з-пiд якої виривався потiк. Стiна була майже гладенька, i Никифоровi довго довелося брьохати вздовж неї, поки намацав такий виступ, на який можна було прилаштувати заряд, i мерщiй побрiв назад. Спину холодила небезпека, йому здавалося, що течiя не пускає, що вiн топчеться на мiсцi. П'ять хвилин... Лише ж п'ять хвилин! А коли, захеканий, присiв за високою брилою поряд iз Генрiхом, здалося, що час тягнеться надто повiльно. В головi пробiгло тисячi думок, мiж ними й така: а що, як завалить вихiд? Чи вiд струсу опуститься склепiння тунелю?..

Блиснуло. Гостро, сизо.

Гу-ух!

Никифор машинально обхопив голову руками, припав до самої долiвки. Над ними прокотилися тугi хвилi стиснутого повiтря, пороснуло дощем бризок, торохнуло камiнням об камiння, важко шубовснуло у воду, i вона завирувала, засичала. Те, що Никифор побачив, пiдвiвши голову, було таке неймовiрне, що вiн заплющив очi.

– Ти бачиш? – штовхнув Генрiха у плече. – Та подивися ж!

Той спроквола пiдвiвся, обiперся руками об камiнь i закляк.

– От тобi й пляма...

– Яка пляма? То металева стiна, складена з трубок! Упевнений металева.

– При просвiчуваннi Землi з космосу екран фiксував у цьому мiсцi якусь пляму.

– Яке просвiчування? – здивувався Никифор. – Я не чув.

– Ми зi свого корабля...

– А-а... То чого ж ми стоїмо? – вигукнув Никифор. – Ходiмо, ходiмо туди!

Забрiвши в рiчку, вiн поспiхом умився.

– Умийся! – гукнув Ураносовi. – Ти як мара.

Але той наче й не чув. I справдi, як мара, видерся у пролом i пiшов до вiдкритої споруди, раз у раз пiдносячи лiву руку до обличчя.

XXIII

В Никовому помешканнi все було так, наче вiн кудись вийшов на хвилинку. Лiжко не застелене, дверi стiнної шафи вiдсунутi, безладно кинутий одяг.

Вiра сiла в крiсло, обхопивши руками колiна. Куди ж вiн подався? З кожною хвилиною її охоплювало якесь невиразне передчуття бiди, що поступово переросло в тривогу. Встала, знiчев'я почала ходити по кiмнатi, нетерпляче поглядаючи на дверi. Чомусь пригадалося їй, як уперше побачила Никифора. Пiд веселим юнаковим поглядом вона тодi знiтилась. А скоро зiзналася собi, що той зухвалець щось заронив у її серце, i те "щось" не давало їй спокою.

Причулося, що дверi вiдсуваються. Рiзко обернулася – нi, нема нiкого. Тодi вона пiдбiгла до екрана i викликала Клару.

– Ти знаєш, його досi нема. Що робити?

Лице у Клари незворушне.

– Не треба даремно хвилюватися, люба. Почекай.

– Але я не можу бiльше чекати! Давай спустимось у грот, Кларочко. Ну, поїдьмо!

– Немає необхiдностi.

– Ну, тодi я сама...

– Як хочеш.

Вiра подалася до головного лiфта i мигцем спустилася на нижнiй горизонт. Проте в гротi нiкого не було. I здавався вiн зараз Вiрi темнiшим, похмурiшим.

– Ни-ки-фо-о-ре!

– ...о-ре-о-ре... – вiдгукнулося луною й стихло.

Слiдiв теж нiяких довкола, але Вiра так само, як i Никифор, пройшла понад потоком до тунелю i зазирнула в його чорноту. "Туди пiшов, подумала, – певно, що туди". Постояла в задумi, а потiм подалася до лiфта i злетiла вгору. Клару знайшла в робочiй кiмнатi. Ще з дверей видихнула:

– Нема!

– Про що ти? – обернулася Клара.

– Никифора нiде нема. I цього, твого зеленкуватого.

– Це мене зовсiм не хвилює.

– Дай менi лiхтаря.

– Нащо?

– Пiду в отой тунель... по водi.

Клара спробувала вiдговорити, але Вiра стояла на своєму. Вона не заспокоїться, поки не огляне того рiчища. Клара тiльки плечима знизала.

З лiхтарем у руцi Вiра знову опинилася в гротi. Не гаючи й хвилини, зайшла у воду i, кинувши перед собою снiп яскравого свiтла, побрела в тунель. Ноги ступали пружно, упевнено, але тривога давила груди. Вода масно блищала у свiтлi, проте Вiра помiтила кiлька неживих рибин, що гойдалися на хвилях догори животами. Звiдки тут ця риба, та ще й нежива?.. Спiткнулась об слизький камiнь i впала, мало не впустивши лiхтаря. Блузка прилипла до грудей, з волосся текли патьоки, та вона не зважала на це, iшла i йшла.

Здавалося, цьому тунелю не буде кiнця й краю. А коли склепiння притиснуло її до води, подумала, що зараз буде тупик. I яка ж була її радiсть, коли знову випросталась! Одразу ожила надiя знайти Никифора. Ну, де ж вiн може подiтися?

Побачивши звiддалiк печеру, Вiра остовпiла. Оце так несподiванка! Ну, певне ж, Ник тут. Але що то за пролом у бiлiй стiнi? За ним щось, без сумнiву, штучне. I це в таких глибоких надрах гори. Що ж воно таке? О, вже й голоси чиїсь чути...

XXIV

Стiна, складена з труб, оточувала примiщення, яке мало форму елiпса з довгою вiссю щонайменше чотириста метрiв. Кiнцi труб химерним вигином спускаються до пiднiжжя тiєї стiни, в якiй зараз зяяв пролом; з них ото й брала початок пiдземна рiчка Що це – охолодження? Бо чого ж тодi вода тепла? А може, в систему охолодження входить уся крига Антарктиди?..

Розмiри зали вражаючi. З одного її кiнця не можна розгледiти другого. А стеля... Задерши голови, Никифор i Уранос побачили над собою небо! Так, так, густо-синє, майже чорне, небо, всiяне зорями! Он i Пiвденний хрест... Так нiби над головою немає багатокiлометрової товщi криги, а лише бездонне провалля неба, мовчазний i холодний космос. Та придивившись, Никифор помiтив сiтку координат, що бiлою павутинкою розкреслила темний оксамит неба.

Так що ж це таке? Елiпсоїдна зала нагадує кабiну повiтряного лайнера, збiльшену в тисячi разiв. Але до чого тут кабiна?

Уранос пiшов до середини зали, час од часу пiдносячи лiву руку до обличчя. Никифор поволi рушив попiд стiною, розглядаючи нагромадження якихось пристроїв, що тяглися на кiлька десяткiв метрiв. Це був хаос форм i кольорiв – чорнi зрiзанi пiрамiди, що переходять у червонi довжелезнi цилiндри, синi куби з якимись голубими наростами, всiлякi призми, багатогранники, прозорi, нiби склянi, кулi – величезнi i зовсiм маленькi... Яке їхнє призначення? Хто i коли змонтував усе це тут? Адже людська цивiлiзацiя не вiдає про цi таємничi установки. I чи вони й тепер працюють, чи зупинилися?

Запитання, запитання... У Никифора вiд них аж почало гудiти в головi. Дiйшовши до протилежного кiнця зали, вiн зупинився ще бiльш вражений. Угорi, не прикрiплене нi до чого, просто в повiтрi ледь помiтно похитується напiвпрозоре веретеноподiбне голубе тiло з багатьма свiтними точками. Никифор, задерши голову, потирав чоло: чим воно тримається? Магнiтними силовими лiнiями? Що все це означає?