355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Василий Бережной » Пiд крижаним щитом (на украинском языке) » Текст книги (страница 3)
Пiд крижаним щитом (на украинском языке)
  • Текст добавлен: 12 октября 2016, 07:15

Текст книги "Пiд крижаним щитом (на украинском языке)"


Автор книги: Василий Бережной



сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

– Ну, як ваш проект моделювання iсторiї? – перевела розмову на iнше Клара.

– Комiсiя експертiв схвалила.

– Он як! А ви особисто вважаєте, що вiн досконалий?

– На жаль, вiн далекий вiд досконалостi. Немає гарантiї, що наслiдки будуть не викривленi. Але час покаже. Спробувати варто.

– А що ви вважаєте слабким у ньому? Генрiх охоче виклав свої мiркування:

– Що таке, власне, iсторiя? Це подiї в часi i в просторi. Так от, якщо простiр ми забезпечуємо, то час... Ви ж розумiєте, ми не можемо розтягнути експеримент, скажiмо, на три тисячi рокiв. Потрiбне пришвидшення. I тут важливо визначити коефiцiєнт.

– Це було б комiчно: фiлософи не прогулюватимуться, а бiгатимуть i на бiгу проголошуватимуть свою мудрiсть.

– З фiлософами ще можна впоратись: думки їхнi вiдомi, гайнувати час нiхто їм не дозволить. А от пересування армiй, бої. Хоча швидкiсть подiй i процесiв – явище вiдносне. Може, порiвнюючи з яким-небудь суспiльством на другому кiнцi Галактики, земляни живуть у блискавичному, так би мовити, темпi.

– Можливо, – згодилась Клара. – Але iнша iнтенсивнiсть може привести й до iнших наслiдкiв. Та мене хвилює не це. Менi здається, проект у самiй своїй сутi антигуманний.

Генрiх не мiг погодитися з цим i пiдкреслив, що бiороботи – це, власне, механiзми, або, сказати б, символи колишнiх дiючих сил.

– Механiзми... з емоцiями? Чим же вони вiдрiзнятимуться вiд людей?

Генрiх пустився в мiркування про юридичний статус бiороботiв, їхнє походження. До того ж експеримент, мабуть, доведеться розчленити запрограмувати тiльки вузловi, критичнi моменти, якi впливали на хiд iсторiї. Але Клара не вiдступалася, i Генрiх зрештою постарався перевести розмову на iнше.

Зручно розташувавшись на сидiннi коло Великого фонтана, вони заговорили про Кларину роботу. З чемностi Генрiх поцiкавився новими вiдкриттями iнституту "Геомагнiтний полюс".

– Нiчого особливого, – без ентузiазму сказала Клара. – Виявлено тенденцiю до зниження напруги магнiтного поля.

– Цiкаво, як це пояснюють вашi теоретики?

– З'явилась чергова гiпотеза – синхронної перiодичної пульсацiї.

– I яку ж перiодичнiсть виявлено?

– Нинiшнi параметри вважаються початком нового перiоду, а скiльки вiн триватиме...

– Дуже цiкаво.

– А я не бачу в цьому нiчого особливого.

Пiсля недовгої мовчанки Генрiх делiкатно запропонував:

– А може, зробимо вилазку на снiг?

Клара винувато посмiхнулась:

– Я боюся холоду. Та й часу, не маю. – Пiдвелася i запитала: – Ви зараз куди: на Космiчну Пращу?

– Так. – У Генрiховому голосi забринiв сум. – Я мушу повернутися на свою базу.

– Щасливо долетiти!

– А чи можу я коли-небудь ще прибути сюди? – спитав Генрiх.

– Так, – стримано дозволила Клара.

Генрiхове обличчя осяялось щасливою усмiшкою.

XII

Язики полум'я лизнули Никифоровi одежу, поповзли по рукавi, по грудях, по спинi. За мить вогонь охопив його всього, золотистi пломiнцi танцюють, наче справляючи якесь жахливе торжество на голому тiлi. Боляче, ох, як нестерпно боляче! I всерединi вогонь: пече, не дає дихати. Ноги теж не слухаються, скiльки вiн не бiжить, а здається, все стоїть на мiсцi! Напружує останнi сили, бо хижак ось-ось наздожене. Никифор вже не оглядається, кожною клiтиною вiдчуває жах, крик застряє йому в горлi, а крiзь зуби проривається стогiн. Звiдкись проникають приглушенi слова: "Вiн марить". Хто це сказав? Може, Клара?.. Так, так, он вона побiгла вiд нього, також уся обсипана золотистими пелюстками. Та почекай же!.. Никифор на бiгу починає рукою збивати з себе скалки полум'я; вони падають у траву, перестрибують iз стебла на стебло, люто кидаються на соковиту поживу, аж сичать. I вiн бiжить по тих пекучих пломiнцях, бiжить i почуває, що ось-ось упаде. "Серце! Пiдтримайте йому серце!.." – знову долинуло здалеку-здалеку.

Вiн притискує долоню до грудей, де замiсть серця бурхає клубок вогню, i вiдчуває легкi поштовхи. I нараз з грудей спадають пекучi кайдани. Ах, як гарно, коли тебе не пече! Гарно лежати в травi, луки гойдаються, наче зелена палуба корабля, заколисують. Повiки склеплюються, нема болю, нема вогню. Похитується земля – плавно так. Спати, спати...

...Тепер голоси звучать ближче, Никифор чує їх крiзь туманну пелену сну, але не може прокинутись. "Криза минула. Сказати по правдi, я дуже боявся сепсису. Iнфекцiя почала атаку одразу, i коли б рана не була оброблена вчасно, важко б ручатися за щасливий кiнець. Довелося б, певне, ампутувати ногу..." Голоси вiддаляються, тануть, i тодi Никифор таки розплющує очi. Де це вiн?

Згорбившись, сидить бiля нього, пiдперши голову кулачком, дiвчина.

– Вiруню... – впiзнає вiн дiвчину i шепоче пошерхлими вустами.

– Тсс... – свариться пальцем вона, у великих її очах i ляк, i радiсть. – Мовчи, тобi не можна говорити.

Никифор мовчить, тiльки дивиться. Потiм облизує пошерхлi губи i шепоче:

– Так, значить, мiг бути й сепсис?.. – У Вiри затрiпотiли густi вiї. В кращому разi ампутацiя?

– Лежи спокiйно, Ник. Минулося, от i добре.

– Та-ак, минулося... – Никифор перевiв погляд на прозору стiну, за якою виднiлася зеленкувата вода басейну. – А якби не ти?.. Недаремно менi Пiфiя казала, що я щасливий. Слухай...

А що слухати, не сказав. Зiтхнув i тiльки промовисто подивився на дiвчину. Вiра здогадалася: мабуть, хоче спитати про Клару. Болiсна гримаса з'явилася на її обличчi: ну що йому сказати?

– Бач, як виходить... – обiзвався Никифор. – Знову я опинився на цiй вiллi. Тут вiдпочивала Клара?

– Так, – хитнула головою Вiра. – Я сюди перебралася.

– Якесь зачароване коло...

– Може, перевезти тебе додому?

– Нi, не турбуйся...

"Йому тут приємно, – подумала Вiра. – Все нагадує про Клару. А коли асоцiацiї позитивнi, швидше одужає. Iнколи й iлюзiї бувають корисними". I справдi, його пам'ять вiдбирала з минулого лише радiсне, хороше. "Це ж тут вона була, – думав Никифор. – Цi стiни пам'ятають її голос, меблi ще, мабуть, не забули її тiла. I що в нiй такого... Дiзнатися б про це – значить зробити велике вiдкриття!"

Стiна за ним ледь помiтно засвiтилася й погасла – пенати викликають Вiру на зв'язок. Тепер, коли в примiщеннi з'явився хворий, вони перестали користуватися звуковими сигналами. Вiра полегшено зiтхнула, пiдвелася i вийшла, м'яко ступаючи по голубому пластику. Никифор дивився їй вслiд очима, сповненими надiї, сподiвання. Повернувшись за хвилину, Вiра побачила той самий вираз очей i сказала:

– Це Клара. Цiкавилась твоїм здоров'ям, просила вiтати...

Яким радiсним блиском засяяли його очi! Щось там у глибинi заяснiло, засвiтилося, запромiнилось. Вона цiкавилась! Просила вiтати!.. Невже не все втрачено? Можливо, Клара зрозумiла, що вiн завдав їй прикрощiв, з надмiру почуттiв?

А Вiра ледве стримувалася, щоб не заплакати. В серцi росла заздрiсть до подруги, i це було страшенно погано. Розмовляла вона зовсiм не з Кларою. Клара невiдомо де, Клара не хоче обзиватися, то Охоронцi Здоров'я цiкавились, чи все гаразд. Ех, Ник, Ник...

XIII

Побачивши на екранi Никового батька, Вiра прожогом кинулася по юнака. Батько дивився з екрана, як накульгує син, i спитав:

– Ну, як з ногою?

– Бачиш, уже ходжу!

Помовчали. Батько хмурився, торкався пальцями старанно поголеного пiдборiддя.

– Ну, а що збираєшся робити? – запитав згодом.

– Як тiльки одужаю, подамся в Антарктиду. Я доведу... Я всiм покажу... що Никифор Ярковий слiв на вiтер не кидає!

– I що ж ти доведеш?

– Я зроблю таке вiдкриття, таке вiдкриття!

Батько поглянув синовi у вiчi:

– Це добре, Ник, що в тебе завзяття. От тiльки мотиви менi не подобаються. Покажу, доведу... Це хлоп'яцтво. Помiркуй спокiйно, сам зрозумiєш. Тобi треба почати з усвiдомлення того факту, що ти живеш у суспiльствi...

– Суспiльство не визнає мене, iгнорує!

– Насамперед ти повинен...

– Я повинен! Та що я, зрештою, такого вчинив?!

– Ти порушив закон недоторканостi особи i житла. Це атавiзм, рецидив анархiї, i суспiльство...

– Навигадували казна-скiльки обмежень, рухайся в лабiринтi законiв i традицiй. А я не хочу! Менi потрiбен простiр i простiр!

– Неконтрольованi емоцiї...

– Я знаю: вам якби тiльки логiка i ще раз логiка!

– А як же, сину? Емоцiї треба пiдпорядковувати розуму, iнакше нiяка система не функцiонуватиме, переважить ентропiя.

– Ну й нехай!

– Оце вже нерозважливо, Ник.

– Та як же менi бути розважливим? Вони там займаються всiлякими дурницями, а спробуй висловитись – слухати не хочуть!

– Може, ти менi розповiси?

– Якщо цiкавишся... Прошу. Спостереження за магнiтним полем Землi за останнi сто рокiв показали, що воно слабне дедалi бiльше. Хiба це не свiдчить про вичерпання речовини, яка його створює? Отже, в надрах Землi, десь в Антарктидi, є поклади матерiї з природним магнетизмом. Чи повиннi ми ждати, доки крива iнтенсивностi її випромiнювання дiйде до нуля? Хiба не ясно, чим загрожує не те що зникнення, а лише ослаблення магнiтного поля, скажiмо, наполовину? Жорстока радiацiя космосу, не маючи перед собою потужного магнiтного панцира, сягатиме поверхнi Землi...

– А хiба атмосфера не захищає нас?

– Такої iнтенсивної радiацiї атмосфера неспроможна поглинути. її захоплюють радiацiйнi пояси планети – магнiтнi вловлювачi. Я гадаю, що наспiв час знайти родовище магнiтної матерiї, вивчити її з тим, аби синтезувати її штучно. Ось про що я хотiв говорити з колегами, та вони вiдвернулись од мене. Але я... я їм доведу!

– Ах, Ник, – перебив старший Ярковий, – коли ти говориш як учений, тебе цiкаво слухати, а як тiльки починаєш "якати"... Ну, та до цього ми ще повернемось. Що ж до твоєї гiпотези, то можу сказати: вона цiкава i навiть вiрогiдна, хоча й будується на фантастичнiй основi. Проти неї можна висунути серйознi заперечення.

– Якi?

– От хоча б таке: що ти скажеш про магнiтне поле Сонця? Там теж "поклади" якоїсь особливої матерiї?

Батько очiкуюче подивився на сина. Десь у глибинi душi вiн захоплювався ним, навiть схвалював його бунт, але не наважувався зiзнатися собi в цьому.

– Що ж, заперечення цiкаве... – бубонiв Ник. – Я якось про це й не подумав... Перше, що з'являється на думку, це... Аналогiчнi явища можуть виникати з рiзних причин... Хоча чому б Сонцю не мати такої матерiї? Адже модель сонячних надр гiпотетична.

– Ну що ж, сину, все це цiкаво, але насамперед ти мусиш... увiйти в колiю.

Никифор засмiявся, вiдкинувши голову назад i притуливши долонi до грудей. Так само, як колись смiявся i старший Ярковий.

– Оце влучно сказано: в колiю! Ввiйти в колiю традицiй, а голову – в ошийник звичаїв.

Вiра дослухалась до кожного їхнього слова. Аргументацiя Никового батька здавалась їй переконливiшою, проте в душi чомусь схилялась на бiк Ника, всупереч логiцi симпатизувала його запереченням. А коли б хто спитав її "чому?", не знала 6, що й вiдповiсти.

– Рано чи пiзно, а тобi доведеться пiти на компромiс, – сказав на закiнчення батько. – I чим ранiше, тим краще для тебе.

– Нiяких компромiсiв!

– Тiльки без хлоп'яцтва. Ти вже дорослий, вiдповiдальний член суспiльства. Не забувай про це.

"Дорослий, вiдповiдальний...– думав Никифор, втупившись у порожнiй екран.– А що я такого зробив?"

XIV

Кiлька днiв пiсля розмови з батьком Никифор був дуже мовчазний, нiчого не розпитував у Вiри, нiчого не розповiдав їй, навiть Кларою не цiкавився. Годинами лежав собi чи сидiв у крiслi навпроти скляної стiни, а його бездумний погляд блукав десь далеко-далеко. Вiра, остерiгаючись набриднути йому своєю увагою, заходила до кiмнати якомога рiдше. Увечерi, плаваючи в басейнi, спостерiгала крiзь плетиво гiлля, що його скляна стiна кидає в простiр лише тьмавi полиски.

А вечори пливли прозорi i такi тихi, що, здавалося, прислухайся – i почуєш шерхiт тiней. Вiру тягло кудись, байдуже куди, аби тiльки йти стежками, травами i щоб не самiй, а вдвох. Хай би Ник мовчав, i вона б мовчала, аби тiльки чула його дихання побiля себе. Ах, цi вечори! Кого вони не зачарують? Вiра зiтхала, накидала на плечi легкий халатик i неквапно йшла до свого покою.

Одного разу, коли вона вже спала, до вiлли прокралася темна постать, прочалапкала до Никової кiмнати i легенько постукала. Ник щось невдоволено буркнув, дверi прочинилися.

– До тебе можна? Тiльки не вмикай, будь ласка, освiтлення. Це я, Глiб. Не впiзнав?

– А чого ти так скрадаєшся? – здивувався Никифор.

– Та, знаєш, щоб Вiру не потурбувати... Я ненадовго... – Вiн сiв у крiсло бiля Никового лiжка, пiдiбравши ноги i обiпершись руками, наче готувався схопитися i побiгти. – Розумiєш, Ник... Ти не ображайся, що я ото так вiдповiв тобi... Знаєш, менi незручно було перед колегами...

– Незручно... – з iронiєю повторив Никифор. – Скажи просто: злякався.

– Ну, це ти занадто. Нiчого я не злякався, але, розумiєш, якось воно в такiй ситуацiї...

Никифор слухав i дивувався: що сталося з Глiбом? Колись поривистий, енергiйний, незалежний у мiркуваннях, зараз перетворився на свою протилежнiсть – боїться навiть Вiрi потрапити на очi, говорить зовсiм не те, що думає. Деякий час Никифор слухав, не перебиваючи, але слова товариша несли так мало iнформацiї, що вiн зрештою не витримав i махнув рукою:

– Досить! Ти не ввiв програми в свою електронну машину!

Глiб здивовано вирячився на нього.

– Ну, знаєш, я думав... просто побалакати...

– Формальна увага до товариша, який спiткнувся?

– Чого там формальна...

– А рецепти, поради, настанови, приписи для мене маєш?

– Порада одна, – твердiше заговорив Глiб. – Поки Рада Моралi й Етики не застосувала до тебе санкцiй, ти мусиш чесно визнати...

– Оце вже думка! Хоч i убога, нiкчемна за своєю суттю, але думка. А то лепече...

– Чому убога? Чому нiкчемна?

– Ти цього не зрозумiєш. А втiм, подумай.

Розмова явно не клеїлась. Глiбове моралiзаторство нiчого не дало. Трохи посидiвши, вiзитер вийшов так само тихо й непомiтно, як i зайшов. А Никифор довго не мiг заснути. I шкода було, що втратив друга (ех, як потрiбен йому зараз справжнiй товариш!), i якось нiби й легше стало на душi. Що ж зробиш, дрiбнокалiберним виявився Глiб. Проскочив сюди, мабуть, щоб i Льоля не знала... Ну й нехай собi, нехай... Може, й Клара хотiла, щоб я в нашийнику ходив... Клара... Пiфiя...

XV

Вiра посмiхалася, спостерiгаючи, як Никифор вимушено, але в силу необхiдностi пiдкоряється "кнопковiй цивiлiзацiї".

– Ну, як тобi, Ник, полегшало?

– Трохи.

– А дикого меду не кортить?

Вiн тiльки махав рукою i одвертався – мовляв, знайшла над чим жартувати. А згодом уже й сам смiявся:

– Якби ти знала, як вони накинулись! Хмарою! Коли б я не стрибнув униз та не вiдкотився пiд кущ...

– Не стрибнув, а гепнувся, – сварилась пальцем Вiра. – Бо й ногу поламав i бока обдер.

– Не будемо деталiзувати. Я затулив обличчя руками, а вони... Ох, i лютi!

– Не треба їм дорiкати: вони захищали свiй дiм.

– А чого ж переслiдували, коли я вiдступив?

– Ти хочеш сказати: коли вони тебе прогнали?

– Яка рiзниця?

– А така, що вони хотiли прогнати ворога якомога далi. Може, й гарячкували трохи.

– I все-таки вони злостивi...

Довго, аж поки Никифор i не видужав, головною темою їхнiх iронiчно-веселих розмов були його контакт з природою, а особливо бджолине "частування". Жартами Вiра весь час намагалася приховати хвилювання, яке охоплювало її в присутностi юнака. Вiн же був чемний i... байдужий. Минали днi за днями, Вiра продовжила собi вiдпустку, i зрештою Никифор не мiг не розпочати наукової роботи. Зважаючи на iгнорацiю, вiн i не намагався зайняти своє мiсце в Науковому Центрi, але через Вiру одержував усi матерiали, якi його цiкавили, i просиджував над ними цiлi ночi. Особливе заiнтересування викликав у нього геомагнiтний полюс в Антарктидi.

– Це, мабуть, тому, що там Клара... – якось напiвжартома сказала Вiра.

– Ти так вважаєш? – Никифор пiдвiв голову вiд проекцiйного апарата.

Вiра пiдiйшла до Никифора i легенько торкнула за плече:

– Слухай, а ти... коли втечеш до Антарктиди?

– Не втечу, а вiдправлюсь, коли добре пiдготуюся, – I вiн заговорив на свою улюблену тему, немовби перевiряючи власнi висновки. Напруга поля, силовi лiнiї, функцiї – цi слова не зачiпали Вiриної душi. Дiвчина думала одне: "Поїде, поїде... Ну то й що? Але ж там Клара... Клара... Невже я ревную? Невже закохалась? От тобi й гра..."

– Ти чого мовчиш? – зупинився проти неї Никифор.

– А що? Хiба ти щось питав?

– Вже пiзно, iди спати.

– Ай справдi... – Встала, потяглася, помiтила, що вiн ковзнув поглядом по нiй, i зашарiлася. – Пора! Я так замрiялась... Ага, ти от кажеш: джерело... А це ж твоя вигадка? Навiть батько...

– А я доведу, от побачиш. Там, де полюс, там i джерело, вiрнiше навпаки: де джерело, там i полюс. Бо коли б це була функцiя всього ядра Землi, то полюсiв на поверхнi не було б. В кожному разi пора вивчити його, бо фактично про магнiтне поле Землi ми знаємо не бiльше, як у двадцятому столiттi. Ну, а ти, я сподiваюся, здогадуєшся, яке це має значення?

Останнi слова Никифор вимовив з iронiєю, але Вiра тiльки поблажливо усмiхнулась.

– А яке це має значення, коли я не здогадуюсь?

– Дуже велике, – не сприйняв жарту Никифор. – Я думав, ти менi допоможеш...

– Збиратися до Клари?

Никифор спохмурнiв. Останнiм часом вiн не любив говорити про своє захоплення, але Вiра не знала чому: чи охолов до Клари, чи, може, не хотiв роз'ятрювати болючої рани?

Пiдiйшла до нього, зазирнула в очi:

– Ти образився? Ну, не треба, я пожартувала. А про джерело магнетизму... Цiкава вигадка, можна б створити вiдеострiчку.

– Я думав: ти поїдеш зi мною...

Никифор притулився лобом до прозорої стiни i так стояв, дивлячись у чорну призму ночi. Вiрi забракло слiв, груди їй розпирали радощi, хотiла кинутися до нього, пригорнути, поцiлувати. Це ж те, про що вона боялась i мрiяти! Отже, гра продовжується! Ах, який вiн чудний!..

– А коли ми вирушаємо? – спитала якомога спокiйнiше.

Вiн обернувся, i першої митi на його обличчi сяйнула радiсть, але воно одразу ж зробилося непроникним, щiльно зiйшлися брови.

– Як тiльки пiдготуємось, так i вирушимо.

XVI

Виявилось, пiдготовка до експедицiї – не така вже й проста справа, як гадала Вiра. Найперше, вони не знали, скiльки це вiдбере часу, отже, який запас харчiв брати. Та й спорядження важко було вибрати. Снiг, крига, морози...

– А знаєш що, вiзьмемо все те, що беруть альпiнiсти!

– Хороша iдея, – погодився Никифор.

Вiра, звичайно, проконсультувалася в одному iз спортивних осередкiв i наступного дня привезла на вiллу два чудовi альпiнiстськi комплекти. Тут було i взуття, i одяг з електрообiгрiвом, i намет iз теплими надувними лiжками, сухi харчi на два тижнi, аптечка, рацiя i багато iншої дрiбноти.

Никифор днi i ночi просиджував над лiтературою про Антарктиду. З невеликої картки на нього дивився норвежець Руаль Амундсен – людина, що першою ступила на Пiвденний полюс. А геомагнiтний – майже поруч! Тепер, коли в цей район планети можна дiстатися комфортабельним геочовником, тiльки зусиллям фантазiї можна уявити собi, яка то була неймовiрно тяжка i небезпечна експедицiя! Невеличкий, як на теперiшню мiрку, вiдтинок шляху Амундсен з чотирма товаришами долав майже два мiсяцi. Транспорт – собача запряжка. Никифор усмiхнувся: а що, коли б i собi спробувати на собаках? Тiльки чи витримав би вiн подiбну подорож? Адже навiть такий досвiдчений полярний дослiдник, як англiєць Роберт-Фолкон Скотт, котрий вслiд за Амундсеном побував на Пiвденному полюсi, загинув у снiгах...

– Поглянь, Вiро, на оце довгасте обличчя, – показав портрет Амундсена. – Бачиш, якi суворi зморшки його покреслили?

– Мужнiй, видно, був чоловiк.

– Ех, як я йому заздрю. Перед ним були ще не займанi полюси...

– А я гадаю, вiн би нам позаздрив. Хiба не краще, коли мети можна досягнути меншими зусиллями?

– Е... – махнув рукою Никифор. – Ти не розумiєш.

– Не журись, нам теж є що вiдкривати. Якщо твоя гiпотеза справдиться... Це буде грандiозне вiдкриття!

Вiдкриття... Чи не в цьому сенс людського життя? Першi кроки дитини першi вiдкриття. Поступово, день за днем, рiк за роком, людина вiдкриває свiт i саму себе – у русi, звуках, кольорi, в думцi, у видимому i схованому вiд ока. Затаєне мусить стати явним! Потяг до вiдкриттiв – це органiчна потреба людського духу. Але звiдки починати? Як заглибитися до самiсiнького магнiтного джерела?

Никифор зробив безлiч начеркiв. Вирiшив, що насамперед треба дослiдити вже тисячу разiв дослiджений район магнiтного полюса в Антарктидi. Бо попередники дослiджували, маючи на оцi свої специфiчнi цiлi, але такої мети, як оце в нього, ще нi в кого не було! Регулярно складали магнiтнi мапи, визначали змiни величин вiкових варiацiй, але нiхто навiть не подумав копнути материк пiд крижаною товщею... А як, власне, вiн це зробить? Потужнiсть крижаного покриву – чотири кiлометри...

Никифор вивчав пiдлiдну карту, що є нiби рентгенiвським знiмком материка Антарктиди, а уява малювала йому чотирикiлометровий крижаний панцир. Десь там, глибоко-глибоко пiд мiцним, немов кремiнь, зеленкуватим льодом, схований таємничий об'єкт, а вони з Вiрою, як тi комашки, длубаються над ним на отакiй висотi...

– Слухай, Вiро, ти, здається, розповiдала, що тебе запрошували в гостi до Антарктиди?

Вiра саме примiряла альпiнiстськi бутси. Пiдвела до Никифора розчервонiле обличчя:

– Так, мене запрошувала Клара.

– I щось говорилося про тунелi в кризi?

– Так, Клара казала про крижанi гроти. – Вiра очiкувально дивилася на Никифора.

– Що ж про них... було сказано?

– Клара запевняє: там чарiвно.

– Перестань кларкати, цих гротiв на жоднiй картi немає. А коли тунелi йдуть на велику глибину i поблизу полюса...

– Розумiю, Ник.

– Так от, треба дiзнатися про тунелi все: розташування, довжину. I потiм: яким способом їх прокладено. Одне слово, все!

– Я зараз зв'яжуся з Антарктидою, i ми матимемо надiйну iнформацiю.

– Е, нi, краще там побувати i все побачити своїми очима.

"Он воно що...– подумала Вiра.– Ник обгрунтовує свiй вiзит..." У неї опустилися руки, обличчя набрало сумовитого вигляду.

– Ти чого скисла? – Никифор торкнув її за плечi. – Хiба це так важко?

– Чому важко? Упораєшся.

– Поїдеш ти.

– Я?.. Справдi, я?..

– Ти.

Дiвчина враз ожила. Никифор, значить, не їде до Клари. Ну що ж, коли кiн так вирiшив... їй хотiлося тупнути ногою, вiдштовхнутись од пiдлоги i попливти, попливти у танцi. Але на однiй ступнi в неї був тапок, а на другiй – важенний альпiнiстський черевичище. Вiра стукнула ним об пiдлогу, але стуку, власне, не вийшло – шипи вгрузли в килимовий пластик, i вона ледве що не впала.

– Поїду, поїду, Ник!

XVII

Антарктида так вiдрiзняється вiд решти материкiв, що Вiрi здалося, нiби вона потрапила на iншу планету. Коли пiдйомник винiс її з пiдземної платформи на поверхню, до прозорого купола, оточеного безмежним снiговим простором, дiвчина аж здригнулася. Навстрiч їй, усмiхаючись, iшла Клара. Шапка смолянистого волосся, карi, з сухим полиском очi й бiлi-пребiлi зуби... Вслiд за нею поштиво ступав невисокий, але, певне, мiцний молодик,

Клара радiсно привiтала подругу, познайомила з Генрiхом.

– Ах, як тут цiкаво! Я ж досi не була за Полярним колом!

– Ну, от бачиш, я ж давно запрошувала, – усмiхнулась Клара.

– Не уявляла, що тут така...

– Це загадковий материк, – сказав Генрiх. – Як ви вважаєте, Кларо?

– Так, вiн ще не зовсiм вивчений.

– А може, навпаки: зовсiм не вивчений? – кинула Вiра. – Тут ще безлiч таємниць.

Вiрi кортiло розповiсти про Никову гiпотезу, розпитати про тунелi в кризi i про все, що стосується магнiтного полюса, але вона вчасно стрималася. Навiщо гарячкувати?

– Таємниць? – здивувалася Клара. – Я б цього не сказала.

– А знаєте, Кларо, – вставив Генрiх, – уже те, що тут заморожено дев'яносто вiдсоткiв усiєї прiсної води, унiкально.

Всю дорогу до iнституту (а це становило трохи бiльше ста кiлометрiв) вони розмовляли про Антарктиду. Те, що Вiра називала загадковим, Клара вважала специфiчним, та й тiльки. Генрiх бiльше схилявся до Вiриних розмiркувань i цим викликав у неї симпатiю.

– Ви ж самi розповiдали, – гречно звертався до Клари, – що якихось двадцять п'ять тисяч рокiв тому тут був субтропiчний клiмат, i все, що тепер росте у ваших теплицях, росло собi на волi. Зеленiли долини, схили гiр, i хiба що на їхнiх вершинах взимку бiлiв снiг. Так що це, не таємниця?

Клара поблажливо усмiхалася:

– Нi для кого не секрет, що клiмат на Землi мiняється...

В Генрiха аж брови пiдкидалися з подиву: Клара завжди знайде, що вiдповiсти! Дивився на неї захоплено,, i це збуджувало якусь невиразну заздрiсть у Вiри.

В iнститутi Клара найперше одвела подругу до свого житла, щоб та вiдпочила з дороги. Вiра запевняла, що не стомилась, їй не терпiлось якомога швидше побувати в крижаних тунелях, але Клара була несхитна.

– Будь чемною, Вiру сю. Все-таки не близенький свiт. Ось душ, отам спальня...

– Та я не засну!

– Двi години, не менше! Ми за тобою зайдемо, правда, Генрiху?

– Так, так, – закивав головою Уранос, i Вiра помiтила, що його волосся пiд свiтильником набирало ще зеленiших вiдтiнкiв.

Клара щось поманiпулювала на пультi, встановленому при входi, i вони вийшли.

Всмак освiжившись пiд душем i з'ївши маленького бутерброда з якоюсь смачною рибою, Вiра лягла в постiль. Ну, звичайно ж, вона не засне. Здумала Никифора: як там вiн? Може, викликати до екрана? Нараз їй почувся притишений шелест. Пiдвелася на лiктi i крiзь овальне вiкно, якого ранiше не помiтила, побачила сад. Звичайний яблуневий сад. Невисокi густолистi яблунi, зелена стiна тополь... Накрапав дощик, шелестiв у листi. Вiра усмiхнулась: ну й Клара! Знає, чим приспати,– ввiмкнула дощик. Вiрi завжди приємно засинати пiд монотонне шелестiння дощу в листi...

Так з посмiшкою на лицi вона й заснула. Сон трохи розгладив той дитячий усмiх, але слiди його лишилися в кутиках уст i зникли тiльки тодi, коли Вiра розплющила свої великi очi й ворухнула губами. Дощ пройшов, надворi сяяло сонце, скiсне промiння торкнулося її обличчя – вiд цього, мабуть, i прокинулась. Коло постелi стояла Клара.

– Ну, вiдпочила? Вставай, пустунко, ми на тебе чекаємо в холi. Тiльки ж дивись, щоб нiчого металiчного в тебе не було, навiть значка.

Клара вимкнула i сад, i сонце, i вiкно. Кiмнату заповнило денне свiтло.

...Тепер уже Вiра не завагалася показатися квапливою i одразу нагадала Кларi про крижанi тунелi.

– А може, спочатку в оранжерею?

Клара розповiла, що то за диво в снiгах, яка прекрасна оаза серед цiєї бiлої пустелi. Уранос пiдтакував, киваючи зеленкуватою головою, але видно було, що i йому кортить униз. Вiра на умовляння не пiддалась i вiд оранжереї вiдмовилася одразу.

Йдучи в напрямку центральної штольнi, вона добре, приглядалась до лабiринта, прокладеного в кризi. Вiдчувала себе героїнею одного iз тих стародавнiх фiльмiв, якi довелося вiдновлювати в Iнститутi Реставрацiї Релiквiй, i це вiдчуття хвилювало. "Цiкаво, що сказала б Клара, коли б дiзналася, що я прибула на розвiдку?" – думала Вiра, позираючи на численнi табло i стрiлки, що вказували шлях. Уявляла, як вони пробиратимуться тут з Никифором.

Нарештi вони вийшли з тунелю до просторої округлої зали. Клара вказала на рамку дверей у стiнi:

– Це головний лiфт, що зв'язує нас з усiма горизонтами в глибинi крижаної мантiї Антарктиди. А ото, – вказала на такi самi дверi, що виднiлися метрiв за п'ятдесят, – запасна штольня, паралельна головнiй.

– I що, пiдйомники працюють цiлу добу? – спитала Вiра, оглядаючи залу.

– Цiлу антарктичну добу, – усмiхнулась Клара. – Дублююча кабiна вмикається, правда, лише у виключних випадках, а ця весь час. Проте стороннiх лiфт не прийме, тут є невеличкий секрет...

Клара швидко торкнулась кiлькох рiзноколiрних кнопок, що свiтились праворуч дверей, вони помiняли колiр, i реле спрацювало-дверi розсунулися. Вiра затямила, в якому порядку затискати кнопки, i в думцi повторила: оранжева, зелена, червона, синя... Ще один жест нiжної Клариної руки – i кабiна безшумно ковзнула вниз. На табло почали спалахувати номери горизонтiв через кожнi п'ятдесят метрiв глибини. Клара щось розповiдала про оцю трикiлометрову штольню в кризi: як її пробивали, як наткнулись на шар вулканiчного попелу...

Вiра майже не слухала, думаючи про найнижчий горизонт, звiдки можна буде найшвидше дiстатися до самого магнiтного полюса...

Найнижчий тунель вiдрiзнявся вiд усiх iнших не лише бiльшими розмiрами, а й пiдлогою: пiд ногами був грунт, а не крига. Зi стiн падало тьмянувате свiтло – на висотi, може, двох метрiв у крижаних нiшах прилаштованi довгастi свiтильники, схожi на гiгантськi плоди банана, наповненi так званим самосвiтним газом. Електрики сюди проводити не можна, щоб не збурювати магнiтного поля, отож вирiшили обходитися хоч i не яскравим, але все-таки достатнiм свiтiнням газу. Подекуди стiни iскрилися, як скло, а внизу був звичайний пiскуватий грунт.

– Iсторична мить, Вiро! – вигукнула Клара. – Ти вперше ступила на поверхню Антарктиди. Бо то все, – кивнула угору, – крижанiй щит, а сама вона ось...

Iшли, весело перемовляючись, дихалося легко, склепiння було високе, аж не вiрилось, що над головою десятки тисяч тонн.

– А чого нам боятися? – жартувала Клара. – 3 нами ж Атлант! Якщо склепiння почне осiдати, вiн пiдставить свої мiцнi плечi.

– А що ж? – оскiрився Генрiх. – Цю кригу можна розметати...

– Краще не треба, – кинула Вiра. – Не храбруйте, а то он я бачу трiщини...

Справдi, подекуди склепiння було покреслене трiщинами товщиною, може, з палець. Генрiх, задерши голову, поглянув на них i спитав у Клари:

– А що, бували випадки зсувiв?

– Жодного.

Улучивши хвилинку, коли Генрiх трохи вiдiйшов од них, Вiра спитала в подруги:

– I чим тобi подобається оцей зеленкуватий?

– Тим, що не надокучає. Цiкавиться моєю роботою, Антарктидою, а не те що... Вiн якийсь не такий, як iншi.

Уранос не дав їм договорити – роздивившись трiщину, приєднався до них. Вiра завважила, що чим далi, тим бiльше на вiдшлiфованiй поверхнi склепiння почала з'являтися паморозь.

– Чому це? – спитала, вказуючи на снiжну вату, що, нiби лишайник, вкривала стiни.

– Скоро дiзнаєшся, – загадково вiдповiла Клара, уповiльнюючи крок.

Незабаром долинув якийсь приглушений шум, а скоро можна було бачити, як прозорими сувоями клубочиться туман. Шум усе дужчав, i нарештi стало ясно: то шумить вода. Тунель вивiв їх до величезного грота, посеред якого текла досить широка, але не дуже глибока рiчка. Вода бурунила на камiннi, парувала, туман здiймався над її хвилями, слався берегами, спливав угору.

Довкруж панував напiвморок, i, може, тому грот нагадував стародавнiй храм – склепiння усе в загадкових шпичаках, попiд стiнами незчисленнi осяйнi, немов кришталь, колони, темно-зеленi нарости, схожi на бронзових iдолiв; Вiра стояла, мов заворожена, водила очима то в один, то в iнший бiк.

Рушили понад рiчкою.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю