Текст книги "Молодший брат сонця (на украинском языке)"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Його спокiйний голос, дружня посмiшка розвiяли важкий настрiй Натанiела, i вже ситуацiя на островi не здавалась йому такою похмурою, вже вiн помiчав i хвилi, i сонце, i пальми... Мудро сказав якось Девiд: мозок людини – думаюча маса, яку треба вiдповiдно органiзувати й настроїти!..

Повернулися до лабораторiї i одразу поринули в роботу. З'явився Дафф, але чомусь не сiв за свiй робочий стiл, а тiльки пройшовся сюди-туди, нiби чогось шукаючи, i одразу шмигнув за дверi. Девiд i Натанiел здивовано перезирнулися. Та вони б не дивувалися, коли б знали те, що знав цей Дафф. Годину тому Рада Безпеки одностайно вирiшила застосувати превентивнi санкцiї проти Пiвденної Республiки, щоб запобiгти порушенню миру, який людство добуло великими жертвами. Як зреагує на це уряд Пiвденної Республiки – ще невiдомо, але боса викликав прем'єр-мiнiстр, i той уже вiдлетiв з острова, лишивши замiсть себу Даффа, який до того ж мав iнструкцiї вiд Секретної служби iз самої столицi. I нiхто не знав, Дафф у тому числi, що збiгає останнiй день їхньої роботи на островi Сирен.

Вечiр пройшов звичайно, якщо не рахувати того, що "з технiчних причин" було припинено подачу струму до всiх житлових примiщень, i екрани телевiзорiв скидалися на бiльма. Острiв оповила тиша.

У котеджi Девiда було, мабуть, найтихiше; телевiзор мовчав, i Террi мовчала. Сам Девiд нервував, не знаючи, за що б його взятися. То мовчки сидiв у крiслi, то ходив по всiй квартирi, не знаходячи собi мiсця. Нарештi зайшов до спальнi i, побачивши, що дружина не спить, присiв на край лiжка. Заговорив глухим, трохи хрипким голосом:

– Террi, послухай... Я розумiю твiй настрiй, але ж i ти мене зрозумiй. Постарайся, люба... – Террi не обiзвалася, вiн трохи помовчав, поглядаючи на її золотаву голову, потiм продовжував: – Не думай, що я отак живу для власної приємностi, мiщанської втiхи, насолоди. Коли б у мене була така життєва фiлософiя, я був би схожий на слiпого, котрий у темнiй кiмнатi ловить чорного кота, якого там немає. Незабаром ти дiзнаєшся про все чуєш? – про все. В життi кожної людини бувають критичнi моменти. Ось такий настає i для нас... Скоро звiльнимось, вийдемо на волю! А зараз... ну, скажи, що ти не гнiваєшся на мене, скажи...

Террi мовчки дивилась на стелю.

– Ну, тодi давай зiграємо! Ти ж любиш... Моцарта.

Як вiн зрадiв, коли Террi, накинувши халат, пiшла до рояля! Аж усмiхнувся. Взяв свою легеньку скрипочку, притиснув пiдборiддя до деки. Вже першi акорди, що зазвучали вiд доторку її пальцiв,– нiжнi, прозорi, дзвiнкi, озвалися хвилею щастя. Вона почала його улюблену "Фантазiю".

Ще мить, i смичок рушив у свою чарiвливу подорож, i вже їх огорнуло якесь трепетне, прекрасне почуття. Обоє опинилися у фантастичному свiтi, а навколо – барвисте сяйво, що поєднало землю i небо. То щемливе, то солодке вiдчуття стискувало серце – Террi нiколи ще не грала з таким натхненням. Наче передчувала, що це востаннє...

Перед свiтанком, саме в той час, коли темрява ще не поступається свiтлу нового дня, острiв Сирен прокинувся вiд реву моторiв. Дрижали шибки у вiкнах, хиталися, вiбрували люстри, наче вiд землетрусу.

Девiд миттю вискочив на веранду. Роззирнувся ще сонними очима – у передсвiтанковому небi бовванiли грудомахи вертольотiв. Десант!

Метнувся у спальню – Террi схопилась у самiй сорочцi, – загукав:

– Нарештi сталося!

– Нар-рештi, нар-рештi, – обiзвався з клiтки Ара.

– Що сталося? – скрикнула Террi.

– Те, на що я сподiвався. Десант! Ох, i молодчина Вiра! Бачиш – на машинах знак ООН!..

– А до чого тут Вiра?

– Вiр-ра, Вiр-ра, – повторив папуга.

– Вона таки дотримала слова. З неї буде хороший фiзик, а полiтична дiячка вже є... Ох, i ревище!

– Р-ревище... – встрявав у розмову Ара.

Обличчя Террi яснiшало, очi зблискували радiстю. Аж тепер Девiд розповiв їй усе: з самого початку вiн зрозумiв, що погарячився, пiдписавши контракт з расистською клiкою, яка плекає далекосяжнi агресивнi плани. Вiра теж була такої думки i не приховувала цього. Почали разом шукати виходу. I знайшли. Оту "легенду" з нещасним випадком вифантазувала Вiра – недаремно ж ще в школi брала участь у самодiяльностi, батьки вже думали, що з неї буде артистка, та любов до фiзики перемогла. Ну, i вся ота кампанiя в пресi – це те, про що її просив сам Девiд, бо нащо йому озброювати горил? А пiрамiди пристрої для добування гiгантської енергiї – йому потрiбнi для космiчного експерименту.

– Чому ж ти менi зразу...

Ох, ця Террi, наївна, як дитина! Неначе не знає, як за ними стежили...

– Вони нiколи повнiстю не довiряли менi. Був момент, коли я подумав, що провалився. Довелося б зiрвати острiв...

– Зiр-рвати остр-рiв, – повторив Ара.

А вертольоти все спускалися й спускалися з неба – певне, кiлька авiаматок направило сюди об'єднане людство. З машин вискакували озброєнi солдати i швидко займали позицiї. Високо в небi кружляли винищувачi, там уже свiтило сонце, i вони здавалися золотими стрiлами.

Операцiя завершилася менш як за годину. Гарнiзон острова склав зброю чи то з наказу його командування, чи тому, що опiр був би цiлком безнадiйний. Солдати ООН – з-пiд касок виднiлися чорнi, бiлi, жовтi обличчя – зайняли вежу, стали на вартi коло арсеналу i лабораторiї. Увесь персонал Пiвденної Республiки – як вiйськовий, так i цивiльний, негайно почали перевозити на пасажирський теплохiд, що бiлiв на рейдi.

Девiд i Террi стояли на верандi, коли побачили в кiнцi алеї джип iз прапором ООН. Здогадалися: то їде командувач. Террi сяяла, мов iменинниця.адже здiйснилась її мрiя, расистськi авантюристи зазнали краху!

Машина пiд'їхала так близько, що вже видно було обличчя людей, якi сидiли в нiй, – три ряди по троє.

– Вiра! – вигукнула Террi. – Бачиш – там Вiра, це вона, правда?

– Вiр-ра, Вiр-ра, – обiзвався з клiтки стривожений птах.

Девiдовi також здалося, що в машинi сидить Вiра, але вiн не встиг вимовити й слова, як гримнув пострiл, i побiля вуха йому цьвохнула куля. На веранду посипались осколки пластикових плиток.

Террi миттю помiтила, звiдки стрiляли.

– Онде вiн, на пальмi, негiдник! – Ставши поперед Девiда, вона вказувала рукою на високу пальму лiвiше алеї.

– Назад, назад, Террi! – Девiд ухопив її за талiю, але не встиг вiдтягнути. На тiй пальмi знову зблиснуло, гримнув пострiл. Террi здригнулася, одразу обм'якла, стала неймовiрно важкою. – Террi...

Прострочила автоматна черга i, обламуючи зеленi вiяла, на землю гупнув той, що стрiляв у Девiда й Террi. Згодом труп упiзнали. То був Дафф.

Але Девiд не чув нi стрiлянини, нi гамору й крику. Його наче оглушило, нiчого не чув i не бачив, окрiм Террi. Понiс її в кiмнату, поклав на канапу, тремтячими пальцями хапав якесь шмаття, тулив їй до грудей, намагаючись зупинити кров. Очi йому застилала сiра пелена, а в головi наче молотом гупало: "Загинула... загинула Террi..."

VI. ВIСТI З IО

Кожен, хто працював на островi Сирен, очiкував на цю космiчну передачу з особливим почуттям i настроєм. А надто Вiра Малахова. Задовго до початку сеансу зв'язку дiвчина позирала на годинника i вийшла з лабораторiї, не дiждавшись закiнчення робочого дня. Ходила попiд пальмами, зовнi спокiйна, безжурна, а насправдi – як на голках. Дивилась на морську синяву, що широкою смугою обрамляла острiв, а уява малювала давно зниклi образи, витворювала їх зримо, чiтко, хоч Вiра зовсiм i не бажала цього. Там он була красива гора, яка зникла пiд час пробного вибуху, а там Вiра впала, натираючи собi очi перцем...

Три довгих роки промайнуло з того часу, а вона й зараз чує пострiли i зойки, бачить смертельно-блiде обличчя Террi, страшнi, наче божевiльнi, очi Девiда...

Ясна рiч, переживши таку трагедiю, вiн не мiг залишатися тут i почав кампанiю за органiзацiю експедицiї до Юпiтера.

Вiра зiтхає й мимоволi дивиться на вечiрнє небо – нi, ще не зiйшов. Кортiло ж i їй полетiти разом з Девiдом, ой, як же кортiло! Один з кiлькох найвiдомiших фiзикiв планети! Але, мабуть, не лише це вабило Вiру до нього... Який вiн красивий був у хвилину прощання! Красивий i нiжний... Але несхитний у здiйсненнi своїх намiрiв. Боже, як вона хотiла, щоб вiн лишився тут, як тiльки не вмовляла! Справдi, хiба екiпажi двох космiчних кораблiв не доставили б тi пiрамiди в космос без нього? Так нi, вiн конче мусить бути там – а раптом доведеться мiняти параметри експерименту. I не тiльки сам полетiв, але ще взяв i Натанiела. "Попрацюйте, Вiро, кiлька рокiв без нас. Ось вам чорновий начерк проекту, i, поки ми повернемось, ви сконструюєте експериментальну модель. Умови для працi тут iдеальнi, острiв Сирен переходить пiд егiду ООН, бо був незаконно загарбаний Пiвденною Республiкою, так що нiякi воєннi аномалiї вам не заважатимуть..."

Сумовитi тони позначали його слова, помiтно було, що йому й самому хотiлося б лишитися та збудувати ним же задуманий анiгiляцiйний реактор, але проект С-2 все-таки переважив. Вiра дивується: хiба зробити керованою, приручити анiгiляцiю – це менше, анiж бомбувати Юпiтер? Фiзики, запрошенi сюди, на острiв Сирен, мало не остовпiли, такi були враженi, дiзнавшись про тему роботи. Анiгiляцiйний реактор? Неймовiрно! Фантастично! А Девiд вважає це епiзодом у своїх наукових пошуках. "Юпiтер – ось найголовнiша моя тема,сказав у вiдповiдь на її умовляння лишитись. – Принципи побудови анiгiляцiйного реактора менi яснi, сподiваюся, що ваша потужна група здiйснить цей проект. А от Юпiтер... Моя мрiя, моє життя. Справдi велетенське завдання, яке будь-коли випадало на долю людини".

Авжеж, гiгантське. Вiра прекрасно усвiдомлює, що в сьогоденнi криються зерна майбутнього, i треба думати, дбати про це майбутнє.

Вона переклала книгу Девiда Кiнга "Молодший брат Сонця" ще з рукопису. Це суто науковий твiр, проте хвилює, захоплює, кличе до великого дiяння. I хто з учених, полiтикiв чи дипломатiв не подав голосу за цю iсторичну експедицiю до Юпiтера? Таких не знайшлося, i не дивно. Кожному, хто хоч трохи вiдчуває пульс мiжнародного життя, ясно, що така експедицiя – а вона не пiд силу однiй країнi – зближує народи планети. Це яскравий вияв мирного спiвiснування, найвищий пiк у розвитку самої науки. I Девiд вирiшив летiти, бо це ж його iдея, його задум, його заповiтна мрiя.

Може, й справдi йому, як авторовi проекту, належить бути там? Хiба можна до кiнця зрозумiти незвичайну людину? Але ж Вiрине серце чомусь болiсно стискується, ще мить, i холодок млосно проймає груди. Як вони там вiч-на-вiч з гiгантом планетної сiм'ї? Якi новини принесе сьогоднi тоненький лазерний промiнь з космiчної далини? Все-таки на Землi затишнiше, хоч i бiля анiгiляцiйного реактора...

Ох, цей реактор!.. Малахову аж пересмикнуло, коли згадала, як через необережнiсть одного патлатого молодика мало не сталося вибуху... Але все-таки вони просунулись далеко вперед, бо зрозумiли головне: цю фортецю природи не можна брати штурмом, а тiльки облогою!

Зиркнула на годинника – лишається кiлька хвилин, можна й запiзнитися... Пришвидшила крок, а далi побiгла, хоч вузенька спiдничка й заважала. Прозвучали позивнi, з вiдчинених вiкон сусiднiх котеджiв уже залунав голос диктора.

Вскочила до вiтальнi захекана, сердита сама на себе. Клацнула вмикачем i почула кiнець речення;

– ...великого вченого нашого часу.

Поволi, наче з туману, на екранi проступило чиєсь обличчя. Зображення було дуже контрастне i часом навiть розпадалося на окремi структурнi елементи. Нарештi вiзерунок стабiлiзувався, i Вiра впiзнала Натанiела. Обличчя його було похмуре – втома чи настрiй? Говорив сухо, уривисто, i це чомусь тривожило Вiру.

– Iо – планетка бiльша за Мiсяць i ближча до Юпiтера, нiж Мiсяць до Землi. Тут не будеш милуватися небом. Похмурий, суворий куток всесвiту. Особливо грiзний нiчний бiк Юпiтера. Встає чорною стiною, гасить зорi, закриває майже все небо, навалюється, падає – от-от розчавить. Враження гнiтюче, важко звикнути. Червона пляма Юпiтера позирає хижо. Хлопцi кажуть: криваве око. Девiд назвав пляму вiконечком планетного реактора. Астрофiзичнi дослiдження показали... цей отвiр є каналом, по якому транспортується тепло з надр планети. Девiд Кiнг вирiшив скинути свої пiрамiди саме на Червону пляму.

"А де ж сам Девiд? – подумала Вiра. – Чому його не видно?"

Зображення Натанiела зникло. Натомiсть на екранi з'явилася цятка ракети – наче темний жучок поповз по великому дзеркалу. Збiльшення. Добре видно: вiд ракети-носiя вiддiляються i одна по однiй летять до того дзеркала чорнi мачинки... їхня траєкторiя викривлюється, ось випливає край Червоної плями – о, як вона пашить! – мачинки летять над нею рiденьким пунктиром i зникають у вогняному вировищi. Нi зблиску, нi бодай найменшого порушення поверхневої структури. "Значить, запрограмованi на глибину, – подумала Вiра. – Тiльки на яку? Певне ж, i Девiд там, на космiчному кораблi? Авжеж. Не така в нього вдача, щоб сидiти на базi та спостерiгати, як хтось iнший робитиме Юпiтеровi енергетичнi iн'єкцiї".

Знову з'явилось суворе обличчя Натанiела.

– Цiлком зрозумiло, що передбачити режим роботи такого "реактора", як Юпiтер, неможливо. Довелося ждати. Велися безперервнi спостереження, вся наша апаратура працювала безвiдмовно i з повним навантаженням. Коли б сталися найменшi змiни – чи температури, чи сили свiтностi, магнiтного поля тощо,– це було б зафiксовано негайно. Проте характеристики планети i космiчного простору бiля неї не мiнялися...

Вiра обiперлася лiктями об колiна, поклала голову на долонi й заплющила очi.

Сухорляве обличчя Натанiела дратувало її. Чого вiн тягне? Сказав би вже зразу, що сталося. По всьому ж видно, що експедицiя не змогла виконати свого завдання, то навiщо бубонiти...

Слухала його довгу й суху iнформацiю, а уява малювала живi картини. Девiд сердиться, насуплює брови, переглядаючи показання електронних систем. Сiдає до комп'ютера, ходить по своїй каютi, вiрнiш сказати – тупцяє, бо де вже там походиш у тиснявi, заставленiй приладами... Вiн не хоче, просто не може повiрити, що найбiльша справа його життя луснула, як мильна бульбашка. Знову обрахунки й обрахунки. Тривога виснажила його, щоки запали, горбатий нiс, здається, побiльшав, але очi блищали невгамовною енергiєю. Певне, якби в цей час зробили фотопсихограму його постатi, то зафiксували б сильне бiоелектричне поле навколо всього тiла. А в очах це помiтно i без фотографування. Де в нього й бралася та сила! Спав мало, не бiльше двох-трьох годин на земну добу, i як схопиться, то одразу ж до телефону: викликає чергових операторiв, сподiваючись почути щось втiшне. Але ситуацiя не мiнялася, характеристики були сталими.

"I чого це Натанiел так детально розводиться? – з якимось пiдсвiдомим острахом подумала Вiра. – Це вже не iнформацiя, а репортаж..."

Очей не розплющувала, так їй краще, i монотонний голос, донесений лазерним променем з космосу, продовжував трансформуватись у живi сцени:

– Коли минули контрольнi строки, встановленi Девiдом, а картина не мiнялася, вiн вирiшив облетiти Юпiтер по найближчiй орбiтi, щоб перевiрити характеристики планети за допомогою бортових систем. Не всi схвалювали такий полiт, але Девiд на це не зважив. Погодився тiльки, щоб кораблем керували з бази, – електронна машина витримуватиме найбiльш оптимальну орбiту. Готувався до польоту ретельно. Буквально нафарширував корабель своїми пристроями та всiлякою апаратурою. Капаметр, що реєструє кiлькiсть антипротонiв, рiзних типiв аналiзатори, гiперонний мiкроскоп i навiть тахiтрон, величезний тороїд, призначений для переза-рядки атомiв. Це був не корабель, а лiтаюча космiчна лабораторiя.

Натанiел замовк, i Вiра розплющила очi. Нарештi побачила Девiда! Онде вiн вайлувато йде до корабля, певне, ще не звик до скафандра... Оглянувся, наче подивився у Вiринi очi, i той погляд був такий незвичайний, такий гострий, що дiвчину чомусь обсипало холодом.

"Дивно, – подумала Вiра, стежачи, як Девiд заходить у корабель, як закривається люк. – Така вiдстань у просторi й часi, а заряд емоцiї долинає..."

Згодом, вiдтворюючи запис цiєї вiдеопередачi й уже знаючи, що сталося, Вiра не могла вгамувати серце, – такий був той погляд щемливий, пекучий. Болiсний зойк i водночас торжество могутнього людського духу.

Старт. Ракета поволi, наче нехотя, почала здiйматися вгору – чорне веретено на ясному тлi диска Юпiтера.

Коли ракета зникла, знову зазвучав голос Натанiела, наче прокручувались залiзнi жорна. Неповних три витки зробив корабель за командами з бази. Потiм Девiд раптом повiдомив, що переходить на автономне керування. Це не було передбачено програмою, але нiяких пояснень вiн не дав. Радiозв'язок перервався. Востаннє корабель Девiда спостерiгали над Червоною плямою, пiсля чого вiн зник. Саме в цей час було зареєстровано перший протуберанець, який знявся над Червоною плямою Юпiтера на висоту п'ять тисяч кiлометрiв. Чи пов'язано це явище з фактом зникнення корабля Девiда Кiнга, ще не встановлено. Сам Натанiел схиляється до тiєї думки, що Девiд перезарядив речовину корабля, створивши в такий спосiб свою останню бомбу з антиматерiї й викликавши потужний анiгiляцiйний вибух. Чи це було продумано заздалегiдь, чи це наслiдок аварiї – невiдомо та й навряд чи коли стане вiдомо. Таємниця трагiчного кiнця Девiда Кiнга похована в розбурханих надрах Юпiтера.

Як би там не було, але Юпiтер прокинувся, його активнiсть посилюється з кожною годиною. Немає сумнiву – запрацювали новi могутнi джерела енергiї. Юпiтер почав випромiнювати у видимiй частинi спектра. Яскравiсть його зростає.

Експедицiя вже не могла залишатись на Iо i перебазувалась на безпечнiшу вiдстань, обравши для цього Каллiсто, що обертається навколо Юпiтера на вiдстанi майже два мiльйони кiлометрiв.

Натанiел ще говорив про останнi спостереження Юпiтера, але Вiра вже не слухала. Звiстка про загибель Девiда потрясла її до глибини душi.

Вийшла до моря, але не чула й не бачила його вечiрнiх хвиль. Поглянула на темно-синє небо i стала як укопана: Юпiтер сяяв так, що в його промiннi губилися зорi. Справдi, молодший брат Сонця!..

I ще подумала Вiра: хiба це трагiчна доля – запалити нове Сонце?