355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Василий Бережной » Молодший брат сонця (на украинском языке) » Текст книги (страница 2)
Молодший брат сонця (на украинском языке)
  • Текст добавлен: 5 октября 2016, 02:09

Текст книги "Молодший брат сонця (на украинском языке)"


Автор книги: Василий Бережной



сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Вiдвернулася й пiшла до вiкна, в якому колихався океан.

– Що з тобою, Террi?

Вона мовчала. Девiд пiдiйшов i лагiдно поклав їй руку на плече:

– Ну, знаєш, так ми нi до чого не домовимось.

Вона ще деякий час мовчки дивилась у вiкно, зрештою сказала:

– Невже тобi нiчого не говорить серце?

– Серце, серце... – Девiд почав ходити з кутка в куток, то розмахуючи руками, то закладаючи їх за спину. – Тiльки в мелодрамах причиннi зв'язки пояснюють дiяльнiсть цього органа. А в життi все треба виважувати розумом, зрозумiло? Не серце, а розум головне!

Террi глянула на нього з острахом.

– Бiйся бога, Девiде. Серце визначає людину, її поведiнку, тiльки серце. Я в цьому глибоко переконана i сподiваюся, що й ти...

– А, облиш фiлософствувати, – перебив Девiд. – Тим бiльше, що твоя фiлософiя iнфантильна, їй-богу.

– Але я серцем вiдчуваю...

– Тут не вiдчувати треба, – знову перебив Девiд, – а знати, розумiти. Розум i сила волi – ось лоцмани в хаосi нашої доби!

Девiд говорив тоном, який виключав найменшi заперечення. Наче читав лекцiю нетямущiй студентцi, яка свою розчуленiсть поставила в принцип, а свiт жорстокий, не до сентиментiв. А Вiра не така вже беззахисна, як здається, та й вдумливi люди не повiрять плiткам, ситуацiя цiлком ясна, треба бути кретином, щоб не побачити, що й до чого.

Зиркнувши на годинника, Девiд не без iронiї подякував за невипиту каву i швидким кроком пiшов з дому. Террi ще трохи постояла, бездумно дивлячись у простiр, вщерть наповнений сонцем, а тодi зашторила вiкна i ввiмкнула телевiзор. Дивилася на екран, але нiчого там не бачила – думала про своє. Не так, зовсiм не так склалося її життя... Ще поки вчилася – мала перед собою мету. А останнi роки? Кухня, телевiзор, постiль; кухня, телевiзор, постiль... В головi порожнеча, нiяких задумiв, поривань...

Терезi стало тоскно, до щему жаль себе. Заплющила очi та й попливла на хвилях спогадiв. Бачила себе нiби збоку – зовсiм юною, веселою, смiхотливою. Чи це вони з Девiдом, iдучи з коледжу, вголос мрiють про майбутнє? I воно поставало перед ними – прекрасне, рожеве, iдилiчнi картини – сад, веселий котедж, музика, бiлоголовi дiти... Ех, коли б дiти... Це атомний реактор, бiля якого довго працював Девiд, знищив їхнiх дiтей задовго до їх народження... Авжеж, реактор... А тепер цi клятi пiрамiди...

Мозок Террi працював хаотично... Думки i oбрази напливали безладно, втомлювали, навiть голова розболiлася. Поволi калейдоскоп думок почав тьмянiти, унерухомлюватись, i вона й не помiтила, як заснула.

Прийшовши на обiд i побачивши, що вона спить, Девiд тихцем пробрався на кухню, дiстав з холодильника холодної шинки i з'їв бутерброд. Каву пiшов пити до бару.

Душевна криза у Террi продовжувалась кiлька днiв. Нарештi все стало на свої мiсця, i сiмейне життя Девiда Кiнга знову повернулося в свою колiю. Проте вiн не мiг не помiтити, що Террi стала невеселою, а часом смутною, вона мало розмовляла, а все бiльше заглиблювалась у свої роздуми, ставала все бiльш замкнутою. Годинами просиджувала бiля рояля, але грала здебiльшого меланхолiйнi речi. Ледь помiтна тiнь лягла на її лице. "Минеться, заспокоював себе Девiд. – Згодом зрозумiє i... пробачить".

Одного дня, повернувшись надвечiр, з приємнiстю вiдзначив, що настрiй у Террi покращав. Очi поблискували, обличчя посвiтлiшало, хоча в голосi та жестах вiдчувалася нервознiсть.

– Ах, шкода, що ти не прийшов трохи ранiше!

Девiд втомлено сiв у м'яке крiсло, запитливо поглядаючи на дружину.

– Цiкаво, що це пiдняло тобi настрiй?

– Я дивилася транспланетну передачу. В усьому свiтi таврують ганьбою правителiв Пiвденної Республiки...

– I все?

– Нi, тебе разом з ними. – В її голосi звучала зловтiха. – Змова проти миру, виклик людству... Нi, це треба було почути!

– Значить, Вiра не припинила...

– I не припинить, дохи ви з генералами будете робити що пекельну справу. Молодчина Вiра!

Террi сподiвалася, що вiн схопиться, вибухне гнiвом i на Вiру, й на неї, але Девiд навiть не спохмурнiв. Сидiв, заклавши ногу на ногу, i спокiйно, майже з замилуванням дивився на неї.

– Ти... чого так дивишся? – розгубилась Террi.

– В пiднесеному настрої ти дуже гарна, – усмiхнувся Девiд. – Кожна риса обличчя оживає, вся так i пашиш енергiєю.

Рвучко пiдхопився й мiцно притиснув її до себе.

– Так ти вважаєш... – пручалася Террi, вiдхиляючи голову. – Ти вважаєш, що то марна балаканина?

– Не тривожся, люба, все йде, як i належить.

Вона була зовсiм спантеличена: хiба розгадаєш цього хитрого впертюха? Визволилась з його обiймiв i, щось бурмочучи, пiшла до кухнi накривати стiл для вечерi. Всупереч усяким сподiванням Девiд цiлий вечiр був у хорошому настрої, жартував, навiть анекдоти розказував. Уже вимкнувши свiтло, сказав серйозно:

– Все-таки люди можуть порозумiтися.

Вона промовчала, дивлячись на стелю, вкриту мереживом свiтляних плям. Кого вiн має на увазi? Якщо її та його,– то яке ж тут порозумiння? "Все йде, як i належить..." О, вона знає, що в бетонованому пiдземеллi вже стоять десятки тих пекельних пiрамiд, i расистськi верховоди потирають руки... "Все йде, як i належить..." Отже, вiн закiнчує програму? I цей диявольський план завершиться успiхом? Але ж люди можуть порозумiтися, адже ж можуть...

– Слухай, – нарештi обiзвалась Террi. – Ось ти сказав, що можна порозумiтися.

– Авжеж, люба, хiба ж даремно природа подарувала людинi такий потужний мозок?

– Подарувала... – В голосi Террi чулася iронiя. – Може, й сама не рада.

– Чому?

– В дуже багатьох мозок тiльки й вигадує, як би завдати шкоди, а то й зовсiм знищити цю саму природу...

– Е... ти дуже песимiстично дивишся на... учених.

– Облишмо цю тему, – раптом сказала Террi. – Я хочу домовитися з тобою про iнше.

– Про що? – насторожено обiзвався Девiд i подумав: чи не хоче Террi виїхати з острова?

– Давай усi твої пiрамiди – отам у пiдземеллi – знищимо!

– Що ти сказала? – Девiд пiдвiвся й сiв у постелi, не вiрячи своїм вухам. – Чи я не те почув?

Террi теж сiла, зсунувши ковдру на живiт. Навiть у тьмавому свiтлi ночi голова її золотилась.

– Я кажу: давай знищимо тi пекельнi пiрамiди, а самi...

– А самi вiдлетимо на небо? – засмiявся Девiд. – Разом з островом, кiлькома кубiчними кiлометрами води, еге? У клубах пари – красиво, чи не так?

– Я думала, ти здатний на героїчний вчинок...

– Ляж, Террi, заспокойся. В тебе дитяче уявлення про героїку... Ну, не треба ображатися, їй-богу. Якщо можеш, повiр менi: там така гiгантська енергiя, що гратися з нею не можна. Розумiєш, не до грання. Там не якiсь атомнi чи водневi бомби...

Террi мовчки лягла, поклавши свої бронзовi руки на ковдру. Звичайно ж, вона була в пригнiченому настрої. I не тому, що Девiд знову дорiкнув їй тiєю дитячiстю, а тому, що не могла хоч якось вплинути на подiї. Бач, вiн говорить про якесь порозумiння, а сам не поступиться нi на мiкрон.

Напiвжартома, напiвсерйозно Девiд умовляв її не гнiватись, щось зрозумiти, довiряти йому, i все буде добре, все буде успiшно. Але Террi не обзивалась, заплющила очi, нiби заснула.

Рiзнi думки роїлися в її головi. От вона живе в цьому великому свiтi зовсiм, ну, зовсiм самотня, навiть найближча людина – Девiд, i то замкнена перед нею. Вiн майже нiколи не говорить того, що думає. Невже всi люди на свiтi – отак, закритi системи, кожен сам по собi? Це було б жахливо... Але нi, так бути не може, без контактiв, без спiвробiтництва припинилося б життя... Виходить, тiльки вона... сама вона... Що ж робити? Невже отак i нидiти? Ех, якби в неї була дитина... Хлопчик чи дiвчинка... Синьооке таке, iде, щось лепече, простягає до тебе рученята...

Її пройняло щемливе почуття втрати... Усе її здорове, пружне тiло, сповнене життєвої сили, зiщулилось пiд ковдрою. Жаль до отих невiдомих, ненароджених дiтей шпигонув у серце, i Террi вiдчула себе такою нещасною, що аж застогнала. Девiд подумав, що це вона зi сну, i не обiзвався. Зрештою Террi затихла, почулося її рiвне дихання, i, заспокоєний, Девiд заснув.

Може, через пiвгодини, упевнившись, що вiн спить, Террi тихцем пiдвелася й навшпиньки вийшла iз спальнi. Накинувши халат, взувши м'якi тапочки, прокралась на веранду. Висвiтлений прожекторами острiв спав. Чути було шум хвиль i якесь низьке гудiння, мабуть, вiд електростанцiї, наче бринiла басова струна.

А кругом, поза свiтловим куполом, стояла темна нiч, здавалося, вона так i чигає, щоб упасти на острiв, затопити, поглинути його разом з отими корпусами, котеджами й сторожовими вежами.

Террi була в якомусь дивному станi. Здавалось, її веде, керує нею чиясь стороння воля. От вона пiде й пiдiрве цей арсенал. Загине? Що ж, нехай i смерть, зате вона вiдверне свiтове побоїще, яке готують расисти. Вхiд, звичайно, пильнують, але вона ще вдень запримiтила кiлька вентиляцiйних люкiв... Головне, щоб її не побачили вартовi, що стовбичать на вежi. А коли вона вскочить у люк – нехай хоч стрiляють.

Террi тихцем зiйшла з веранди й поринула в тiнь невеличкої пальмової алеї. Серце калатало, i вся вона тремтiла зi страху. Згадала слова Девiда про гiгантську енергiю. Катастрофа? їй, звичайно, жаль i Девiда, i всiх iнших, окрiм хахакаючого генерала та боса (їх давно ждуть у пеклi). Але... Нехай згорить у полум'ї анiгiляцiї це злочинне гнiздо!

Кiнчилась алея – кiнчились i тiнi. Террi шарпнулася бiгти, щоб швидше проскочити освiтлений простiр, але одразу ж зупинилась. Яке глупство! Це одразу приверне увагу вартових. Треба, якраз навпаки, iти повiльно, зовсiм повiльно, наче на прогулянцi. Хiба не можна? У неї безсоння, вийшла подихати свiжим повiтрям...

Пiшла повiльною ходою, тримаючись тiнi. Робила великi зигзаги, вiдходячи зовсiм убiк, але десь так, може, через годину опинилася навпроти зловiсного складу. Вiд товстелезних залiзобетонних плит, що вкривають пiдземелля, її вiддiляло не бiльше ста метрiв. Тут уже нiяких тiней, десятки прожекторiв так висвiчують кожен квадратний сантиметр, що добре видно не лише металевi петлi на плитах, а й кожну травинку побiля них.

Роззирнулась – нiде нiкогiсiнько. На вежi, звичайно, стовбичать вартовi, але, може, вони задрiмали? От якби...

Вийшла на свiтло й наче спалахнула в тому нещадному промiннi. Крок, ще крок... Он i овал душника... Може, кинутись бiгом? Нi, краще йти спроквола. Слiпуче свiтло рiзало очi, i вона мимохiть нахилила голову. Бачила перед собою примарнi попелястi овали. Ноги не чули землi, наче вона була в станi невагомостi.

Тиша. Тiльки кров шугає в скронях.

Ближче, ближче...

Раптом як завиє сирена! Пронизливе те завивання пройняло її наскрiзь, оглушило, паралiзувало, просто дивно, як утрималась на ногах.

Пiдбiгло двоє з автоматами напоготовi.

Тереза тремтячим голосом сказала:

– Що сталося? В мене безсоння, я вийшла подихати свiжим повiтрям... Хiба тут заборонено...

– А... це мiстрiс*...– iронiчно сказав один з вартових, певне, старший.– Так, тут заборонена зона. Пробачте, але вам доведеться знайти собi iнше мiсце для прогулянок.

______________ * Хазяйка, коханка (англ.).

Знервована, перестрашена, Террi повернулася додому сама не своя. Добре, хоч Девiд спав i нiчого не чув. Пройшла на кухню, взяла з холодильника пляшку шампанського й пила доти, доки не почала кружляти перед очима пiдлога. Упала на канапу – наче провалилася в чорну безодню.

IV. КОМЕДIЯ З ПЕРЕВДЯГАННЯМ

Якщо сiмейне життя порiвняти з спектаклем, то пiсля тiєї нiчної пригоди Террi почала розiгрувати комедiю. Вона перестала розмовляти з Девiдом.

Спочатку чоловiк думав, що це дитячi вибрики, але минали днi за днями, а Террi – як води в рот набрала. Намагалася виконувати свої нескладнi обов'язки господинi, але все мовчки, без жодного слова. Була знесилена, в'яла, рухалась, немов сомнамбула.

"Глибока iпохондрiя, – думав Девiд, з тривогою поглядаючи на змарнiле лице дружини. – В такому станi вона може наробити дурниць..." У грудях занило, i вiн зовсiм не знав, чим допомогти жiнцi, яку так щиро любив.

– Террi, що з тобою? Скажи, що треба, i я все зроблю.

Певне, його жалiсливий голос зворушив ЇЇ. Взяла аркушик паперу i написала: "Це не в твоїй владi, ти не контролюєш подiй. I я не хочу з тобою розмовляти".

– Я не контролюю подiй?! – вигукнув Девiд, розмахуючи папiрцем перед її обличчям. – Терпiння, Террi, терпiння, i ти переконаєшся, що головнi подiї ("головнi", – вимовив з натиском) нiколи не виходили з-пiд мого контролю!

З того часу отак i спiлкувалися: вiн говорив, а вона писала записки. Девiд часто iронiзував з цього, але в душi радiв: усе-таки її депресiя потроху слабшає. А записки... Звертаючись до папуги, що поглядав на нього з великої зеленої клiтки на вiкнi, сказав:

– Чим би дитина не бавилась, аби не плакала. Правда, Ара?

– Пр-равда, Ара, пр-равда, Ара,– прокричав птах.

Але Террi нiяк не реагувала на цей дiалог.

Вiльний вiд роботи час Девiд тепер здебiльшого проводив у товариствi свого найближчого помiчника Натанiела. Високий, худорлявий, головний iнженер рiдко заходив до їхнього котеджу. Натомiсть вони зв'язувались з допомогою мiнiатюрних радiоприладiв i зустрiчалися де-небудь на березi моря.

Мiж тим i ситуацiя на островi характеризувалась нервознiстю й напруженням. Раптом виявилось, що пiрамiди, виготовлення яких уже наближалось до запланованої кiлькостi, нестандартнi – їх не можна припасувати до ракет. Поговорювали навiть про саботаж, але Девiд рiшуче захистив головного iнженера вiд нападок. Розслiдування показало, що це просто неузгодженiсть мiж вiдомствами, бо технологiчнi характеристики затвердженi вiдповiдними iнстанцiями. Проте вiд цього нiкому не полегшало. Генерал поплатився своїми золотими погонами й бiльше не хахакав.

Наявний запас пiрамiд вирiшено було передати авiацiї, а для ракетних вiйськ виготовити новi боєголовки. Вiйськове мiнiстерство тиснуло на боса, то i у свою чергу вимагав iнтенсивної роботи лабораторiї, а Дсвiд не приступав до нової програми, посилаючись на вiдсутнiсть затверджених параметрiв.

Бос i вiйськовi помiтно нервували, в той час як учений демонстрував чудову витримку. Лице його було незворушне навiть тодi, коли читач статтi в свiтовiй пресi, що рiзко засуджували його "каїнову роботу".

Кампанiя проти правителiв Пiвденної Республiки i проти нього, як їхнього спiльника, розгорялась з усе бiльшою силою. Статтi в газетах набирали все рiзкiшого тону, обуренням гримiло радiо й телебачення. Нарештi було створено громадський Комiтет врятування миру, до якого ввiйшли авторитетнi представники багатьох народiв Європи i Америки.

Девiд гiрко усмiхнувся, побачивши в складi Комiтету прiзвище директора фiзичного iнституту, який свого часу вiдмовився видiлити йому лабораторiю для проведення дослiдiв. Коли б тодi пiшли йому назустрiч, то вiн би не опинився на цьому островi Сирен...

Хмари лежали над обрiєм безкiнечними пасмами, що нагадувало Девiду диск Юпiтера. Призахiдне сонце кривавилось помiж двома нижнiми сувоями, ну достеменно як славнозвiсна червона пляма планети-гiганта. Девiд стояв на верандi, зiпершись руками на перила, i милувався краєвидом. Бачив диск Сонця, а думав про ту червону пляму на далекому Юпiтерi. Що воно за структурний елемент? Може, то атомний реактор планети?

Затурчав мотор, i Девiд тiльки тепер помiтив машину, що пiдкотила до самiсiнької веранди.

– Хелло, док! – змахнув рукою бос, вiдчинивши дверцята. – До нас прибула пiдмога!

З машини вискочив мiцної статури чоловiк i привiтався легким нахилом голови.

– Прошу, заходьте, – приховуючи досаду, сказав Девiд, i обидва прибульцi загупали по дерев'яних схiдцях.

Террi не виходила iз спальнi, для Девiда це було краще, анiж терпiти її мовчанку при стороннiх. Вона й до зв'язкiвця, який сьогоднi лагодив телефонний апарат, не обiзвалася. А цi високопоставленi персони були б шокованi.

Розташувалися в кабiнетi. Димлячи сигарою, бос знову повторив:

– Пiдмога прибула. Оце ось, док, призначили вам ще одного помiчника. Познайомтесь. Фiзик-теоретик i... експериментатор.

Пiдвiвшись, вони потиснули один одному руки i знову посiдали. Бос попихкував сигарою.

– Сподiваюсь, ви спрацюєтесь. Дафф має великий досвiд роботи на прискорювачах...

Дафф зобразив усмiшку на сухорлявому лицi:

– Менi буде приємно працювати пiд керiвництвом такого славетного вченого...

"Усмiхається, а в очах – крижини, – подумав Девiд. – I виправка... Одягнений занадто акуратно як для вченого..." Новенький чомусь викликав настороженiсть i... антипатiю. В його мовi чулося багато фальшi, награностi. Розмова, як i слiд було сподiватися, точилася навколо нової серiї пiрамiд.

В теоретичних питаннях Дафф орiєнтувався добре, але все ж недостатньо, i це порадувало Девiда, бо вiн не збирався нiкому i нi за яких обставин розкривати хiд винайденої ним реакцiї. А той якраз i вiв розмову в цьому напрямку.

– Я дещо читав про вашi дослiдження, – казав новоприбулий, – але публiкацiї, зрозумiла рiч, дуже скупi... А цiкаво! От хоча б магнiтна сiть... Як вам удалося домогтися її стабiльностi? Цього ви, звичайно, не розшифровуєте...

"I не скоро розшифрую, – думає Девiд, – аж поки ситуацiя в свiтi не змiниться на краще",

Бос кидав на нього пильнi погляди, немов хотiв пронизати, зазирнути в глибину його мозку. Та Девiд увесь час був насторожi, не проронив жодного випадкового слова, навiть мiмiкою, виразом обличчя не виявив своїх потаємних думок. Це буле схоже на химерну гру в карти, коли один має козиря, а двоє навiть не знають, який той козир.

Закiнчили розмову при свiтлi. Наперекiр домаганням боса, Девiд заявив, що розпочне роботу над новою серiєю лише пiсля того, як буде пiдписано контракт, одержано технiчну документацiю i... пiдтвердження банку iз Швейцарiї про одержання ста мiльйонiв доларiв на його рахунок.

– От вам i вчений, – бурмотiв бос у машинi, – та вiн переплюне всякого бiзнесмена!

– Нiчого, – потер долонi Дафф, – ми пiдберемо до нього ключi...

А Девiд зайшов до Террi i проголосив довжелезний монолог:

– Уявляєш? Комедiя з перевдяганням! Я одразу вiдчув, що цей Дафф вiйськовий. Мабуть, ще вчора був у погонах. Фiзикою, певне, зайнявся недавно, коли одержав завдання... Хочу знати, яке завдання?

– Комедiя пер... пер-р... – обiзвався Ара.

Террi мовчки встала з крiсла, кинула на нього журнал, який читала перед тим, i пiдiйшла до скляних дверей. Надворi шумiв дощ, краплi миготiли в променях лiхтарiв, над теплим камiнням здiймалася легка пара.

– Так от, – продовжував свiй монолог Девiд, – вiн одержав завдання вивiдати мою таємницю, зорiєнтуватися по самому технологiчному процесу... Вони не хочуть залежати вiд мене, їм потрiбна свобода рук i дiй!

Террi обернулася, губи їй сiпнулись, але не сказала нiчого. Пiдiйшла до журнального столика i швидко написала:

"Я давно попереджала тебе!"

– Так, ти добре орiєнтувалася в ситуацiї. А ти гадаєш, що я цього не припускав? Але вони всього не знають, i ти не знаєш!

Вiн ще довго говорив, ходячи з кутка в куток i розмахуючи руками. Нарештi, вiдчувши полегшення, перестав. Попросив кави й пiшов до свого письмового столу, зручно сiвши в легке крiселко, розпочав свою щовечiрню розмову з портативним, завбiльшки з друкарську машинку, комп'ютером, якого вiн звав "Сезам". Вставляв до приймальної щiлини картку за карткою i одразу ж одержував акуратнi рядки-вiдповiдi. Террi принесла каву. Девiд кивнув на комп'ютер i, усмiхаючись, сказав:

– Ми з Сезамом розмовляємо, наче з тобою. Тiльки вiн пише, мабуть, в тисячу разiв швидше...

Дружина знизала плечима i вийшла.

Девiд працював до самозабуття, не чуючи навiть телевiзора, що бубонiв у спальнi. Час вiд часу пiдводив голову i, здивовано роззирнувшись по кiмнатi, продовжував роботу.

Через вiдсутнiсть бiльш-менш точних даних про кiлькiсть водню в об'єктi дослiдження модель наростаючої ядерної реакцiї була ненадiйна, нестiйка. Зрозумiло, що Девiд не мiг заспокоїтись i невтомно конструював усе новi й новi схеми. Яку температуру повинен мати "сiрник", щоб розпалити ядерне "багаття" хоча б на мiльярд рокiв? – ось найголовнiше, що вiн прагнув установити.

Комп'ютер вуркотiв, наче жива iстота.

– Ану прикинь ще, Сезаме, – бурмотiв Девiд, вводячи нову картку, побачимо, що нам вiдкриється...

Почувся легкий стукiт у вiкно. Девiд пiдвiв голову i побачив там високу постать Натанiела. Неохоче, з досадою вимкнув комп'ютер i, накинувши на плечi куртку, вийшов. Не любив, коли йому заважали працювати, але Натанiел, певне, з'явився неспроста.

Крiзь заростi лавра вийшли на берег. Нiчна хвиля стиха шурхотiла, набiгаючи на прибережний пiсок.

– Вони щось замислили... – сказав Натанiел. – Вiд них можна всього чекати...

– Побачимо, – спокiйно вiдповiв Девiд. – Ти вже познайомився iз цим... Даффом? Просто комедiя...

Вiн розповiв про вiзит боса i його нового пiдручного. Натанiел спохмурнiв. Кинувши погляд в нiчну млу, прошепотiв:

– Субмарина патрулює за десять кiлометрiв. Можна викликати хоч зараз...

Девiд трохи помовчав, нiби вслухаючись у шурхоти ночi, потiм сказав:

– Нi, ми ще мусимо побути тут.

– Гляди, щоб не було запiзно.

Бiльше про це Натанiел не говорив, бо знав, що його друг нiколи й нi на якi умовляння не пiддається.

Через кiлька хвилин Девiд пiшов, певне, зовсiм не думаючи про втечу з цього пекельного острова.

Крадучись повз його котедж, Натанiел побачив, що вчений знову сидiв бiля комп'ютера i працював. "От витримка у чоловiка! – захоплено подумав головний iнженер. – Але якi в нього шанси у боротьбi з таким сильним ворогом? Це ж, власне, справжня вiйна проти могутньої й добре злагодженої воєнної машини цiлої держави!"

I вже нiякого захоплення, а тiльки жаль ворухнувся в грудях. Донкiхотство! Не може одна людина – хай вона буде тисячу разiв генiальна й мужня! – протистояти такiй силi.

Аж тепер Натанiела охопив страх – огидне самовiдчуття, коли пiдгинаються колiна i в усьому тiлi розливається така слабiсть, що от упав би й лежав крижем. I нащо йому було встрявати в цю iсторiю? Чому вiн послухав Девiда i притарганився на цей проклятий острiв?

Легка й тепла нiч раптом стала нестерпно важкою, так налягла на сухорлявi плечi Натанiела, що вiн аж зiгнувся. Iшов, як п'яний, заледве дочовгав до своєї холостяцької квартири. Тiльки опинившись у лiжку, почав поволi заспокоюватись. Зрештою, що сталось – те вже сталось.

Задзвонив телефон.

– Ще не спиш? – почувся бадьорий голос Девiда, – Пробач, але я не мiг... Хочу, щоб i ти зрадiв: я нарештi сконструював пiдходящу модель. Не журися, друже, ти ще будеш свiдком здiйснення проекту С-2!

Натанiел якусь мить мовчав, дихаючи в трубку, потiм обiзвався:

– Що ж, вiтаю... Це... епохально.

– Тобi, може, нездоровиться? – стурбувався Девiд.

– Та нi, це я ще сонний. Але розумiю – ти зробив науковий подвиг, друже, ще один подвиг! Так що вiтаю i таке iнше.

Вони ще перекинулись кiлькома фразами. Натанiел увесь час боявся, що Девiд може обмовитись про зустрiч, i тому багато не розводився. Полегшено зiтхнув, коли Девiд попрощався й поклав трубку.

"Дивовижний чоловiк... – думав про Девiда, лежачи в постелi. – Вiн, мабуть, i в камерi смертникiв конструював би рiзнi моделi... А хiба цей острiв – не та сама камера?.."

Ранок був похмурий, вiтряний. На хвилях бiлiли баранцi. Гостре листи пальм зi свистом рiзало повiтря, й крони їх були схожi на вiтродвигуни. Чайки з пронизливим криком кружляли неподалiк вiд берега, i вiтер ламав траєкторiї їхнього польоту, одним подихом розганяючи зграю врiзнобiч. Проте чайки збиралися знову – може, їм краще гуртом вишукувати здобич.

Невдовзi ожила i лабораторiя, але не так, як того бажав бос. Застигли стрiчки транспортерiв у складальному, не гудiли електроннi машини нi в магнiтнiй камерi, нi в контрольному бюро. Iнженери i технiки снували сюди й туди, знiчев'я збиралися групами порозмовляти про се, про те. Лише в невеликому порту кипiла робота – вивантажували новi заготовки.

Девiд, трохи втомлений нiчними заняттями, сидiв у своєму кабiнетi, ведучи телефоннi розмови. Натанiел, ходячи перед його столом iз закладеними за спину руками, iронiчно посмiхався. Девiд вiдтягує час, але що це дасть? Ситуацiя загострюється, напруження зростає, з хвилини на хвилину акули нападуть...

Подзвонив бос... "Ну, зараз почнеться... – подумав Натанiел. – Девiд нагадає i про контракт, i про патент..." Але, на диво, голос Девiда звучав примирливо:

– Ну що ж, якщо уряд так вважає... Дафф? Будемо спiвпрацювати, оскiльки йому дозволить пiдготовка...

Натанiел був страшенно здивований. Що за метаморфоза? Девiда наче хто замiнив!

Поклавши трубку, Девiд майже весело подивився на головного iнженера.

– Бос вимагає негайно починати виготовлення другої моделi. Зараз вiн буде тут.

Натанiел кинув виразний погляд на телефоннi апарати i обережно сказав:

– Я не думаю, що бос дiє без санкцiї уряду... принаймнi вiйськового мiнiстра.

– Мене це не обходить. Вiдповiдатиме вiн.

– Що ж, ти можеш поставити питання про новий контракт. Сподiваюсь, за гонораром дiло не стане.

Девiд здивовано зиркнув на свого помiчника, заклiпав очима i махнув рукою:

– А... це довга процедура...

Бос, Дафф i кiлька охоронцiв буквально вдерлися до кабiнету Девiда. Пускаючи клубки диму з тлiючої сигари, бос потряс у повiтрi газетою i гаркнув:

– Рада Безпеки засiдає... по нашому питанню, а вам – формальностi? Зрозумiйте, що далi зволiкати не можна. Ми просто не встигнемо!

I знову спостережливий Натанiел вловив радiсний вираз на обличчi свого шефа. Це була коротка мить, якийсь зловтiшний зблиск у глибинi душi.

Дафф похмуро оглядав кабiнет, очiкуючи, що скаже Девiд, здорованi з охорони стояли бiля дверей.

Девiд перечекав хвильку, доки бос, виговорившись, важко опустився в крiсло, а тодi сказав, наче нiчого й не трапилось:

– Ну, якщо ви берете це на себе...

– Беру, беру! – перебив бос. – За технiчнi характеристики вiдповiдаю я!

– В такому разi почнемо негайно, зараз, – сказав Девiд. – I не будемо даремно нервувати...

Ця коротка розмова, яка дуже здивувала Натанiела, завершилась справжньою iдилiєю. Бос тряс Девiда за плечi, тиснув йому руку, вигукуючи комплiменти, величаючи Девiда "найгенiальнiшим генiєм", "суперменом iз суперменiв" i т. п., а той усмiхався, наче iменинник, i все пiдтакував.

Натанiеловi стало просто гидко вiд цiєї "сердечностi", вiн вийшов на гравiєвий тротуар i, сердито сплюнувши, прошепотiв сам до себе:

– Оце справдi комедiя... перевдягання.

V. КРАХ АВАНТЮРИ

Кожного разу пiсля розмови з Даффом Девiд мав пригнiчений настрiй. Не лише Натанiеловi, а навiть i собi вiн не мiг би признатися, що нерви його здають, що йому чим далi, тим важче витримувати свинцевий погляд i металевий голос нового помiчника. Той, хоч i поводив себе коректно, силкувався навiть усмiхатися, але Девiд повсякчас вiдчував жорстке випромiнювання ворожостi, небезпеки. Тепер уже не мав сумнiву, що Дафф одержав завдання будь-що вивiдати саму суть його винаходу. Про якi б процеси не йшлося, вiн обов'язково пiдводив до найголовнiшого: як iзолюється антиречовина? Який механiзм її утворення?

З одного боку, це свiдчило, що вiн дуже далекий вiд iстини, раз вважає, що в пiрамiдах-бомбах антиречовина утримується в готовому виглядi, а з другого – виказувало його небезпеку, настирливу цiлеспрямованiсть. О, коли б йому вдалося досягти свого, то Девiд негайно опинився б поза грою i, напевне, поза життям.

Але гра продовжувалась! Кожної суботи точно за графiком була готова бомба нового, ракетного зразка. Спецiальною платформою на м'якому ходу її з величезною обережнiстю перевозили з цеху до арсеналу. Неначе то було новонароджене дитя або тендiтна квiтка, з якої можуть осипатися пелюстки.

Щоразу, спостерiгаючи цю урочисту операцiю, Девiд усмiхався.

"Чого вiн радiє? – думав Натанiел, побачивши його веселi очi.– Ще невiдомо, як усе це обернеться".

А Девiд тiшився тому, що добре знав, якi безпечнi цi пiрамiди зараз, до вмикання "магнiтного реверса". їх можна сунути бульдозером по камiнню. I навiть Натанiел про це не здогадувався, i нiхто на свiтi! От лише Дафф поглядає якось нiби пiдозрiливо... Ну, що ж, уже недовго... скоро ця гра скiнчиться, i Девiд зможе здiйснити свiй нечуваний експеримент!

Платформа з бомбою з'їхала на пандус, вистелений рельєфною гумою, i поволi спустилась униз, пiд бетонне покриття. Бос особисто стежив за всiєю процедурою i вертався до своєї контори лише пiсля того, як масивнi дверi складу зсувалися i перед ними ставало двоє вартових.

– Ну, от ще одна... – зiтхнув Натанiел.

– Радiй, друже! – Девiд поклав йому руку на плече. – Скоро закiнчуємо програму. Finis coronal opus!*

______________ * Кiнець – дiлу вiнець (лат.).

Натанiел невесело усмiхнувся:

– Дивлячись який фiнiш.

Вони пiшли пальмовою алеєю у бiк моря. I Натанiел розповiв про свої страхи. Вiн боявся, що Девiдовi не вдасться перехитрити клiку, з якою вони пiдписали контракт, що палiї вiйни, одержавши таку зброю, можуть кинутись в яку завгодно авантюру, а Девiда i його просто лiквiдують, щоб не заважали. Отож не можна гаяти часу, треба втiкати звiдси, доки не пiзно, втiкати негайно, цiєї ж ночi, Субмарина патрулює в мiжнародних водах, вишлють катер – тiльки подати сигнал.

– Ну, скажи, невже тобi охота балансувати над прiрвою? – Спитав наприкiнцi Натанiел.

Девiд поглянув у далечiнь i зiтхнув;

– По-перше, ми ще не виконали програми. Пiрамiдок треба...

– Пiклуєшся про контракт? – перебив Натанiел.

– Нi, – спокiйно вiдповiв Девiд, – пiрамiдки потрiбнi менi. Я готую один грандiозний експеримент...

– А вони готують воєнну авантюру!

– I потiм, – продовжував Девiд, iгноруючи реплiку друга, – треба дивитися на справу ширше... Чув же – засiдає Рада Безпеки! Що ж до субмарини, то тут можна потрапити iз вогню та в полум'я... Не дуже довiряй цим благодiйникам.

Вкрай спантеличений, Натанiал не знав, що й сказати, лише знизав плечима. Виходить, його славетний друг не розкриває усiх своїх задумiв, щось iнше має на думцi. Експеримент... Досi Натанiел був переконаний: саме те, що вони роблять тут, i є експеримент, а вiн, бач, вважає це лише пiдготовкою... Що ж це за експеримент може бути?

I раптом майнула думка: а що, коли Девiд... став маньяком? Нервове напруження останнiх мiсяцiв не могло не позначитись на його психiцi...

Та, поглянувши на засмагле обличчя, на його спокiйнi, навiть трохи замрiянi очi, Натанiел вiдiгнав цю думку. Нi, нi, Девiд мислить логiчно, тверезо, критично оцiнює ситуацiю, та й взагалi ясно, що вiн цiлком здоровий! А те, що потайливий,– саме життя цього вимагає...

– Не журись, Нат! Все буде добре. Потерпи трохи, незабаром повернешся до сiм'ї... – Девiд хотiв сказати про кругленьку суму, що вже лежала на рахунку Ната-нiела, та чомусь стримався, не сказав. Бо справа, зрештою, не в грошах, треба шанувати людськi почуття. – Я розумiю: дружина, дiти...


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю