Текст книги "Молодший брат сонця (на украинском языке)"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Бережной Василий Павлович
Молодший брат сонця (на украинском языке)

Василь Бережний

Молодший брат сонця

Повiсть

I. ВИПРОБУВАННЯ

Бункер був обставлений з такою розкiшнiстю, що бiльше скидався на салон у фешенебельному готелi. Стiни вшитi буковими дошками, полiрованi м'якi меблi, опасистi люстри. з яких лилося денне свiтло, великий бар, заставлений батареями пляшок, що iскрилися всiма кольорами спектра. I все-таки Террi було тут незатишно, нiби за всiма цими лаштунками вона вiдчувала вагу холодного бетону i вологої землi. Вкутала шаллю напiввiдкритi плечi, окинула присутнiх поглядом своїх великих темних очей. Боже, скiльки тут вiйськових! А кабiна лiфта через кожнi три хвилини викидає новi й новi групки.

– Тобi холодно, люба? – спитав Девiд. – Тут не менше двадцяти градусiв. Може, вип'єш мадери?

"Багато i швидко говорить, – майнула в неї думка, – певне, хвилюється... Та я й сама... Дрож проймає..."

– А в мадерi хiба бiльше?

Обличчя Девiда трохи прояснiло:

– Двадцять плюс вiсiмнадцять – мусить зiгрiти.

Вино справдi трохи зiгрiло, та нервової напруги не зняло – вона вiдчувалася в рухах i науковцiв, i вiйськових ("секретних людей", як їх прозвала Террi), у виразах їхнiх здерев'янiлих облич, ба навiть висiла в повiтрi. Тривожне очiкування наче паралiзувало кожного, крiм хiба самого Девiда.

Террi вловлювала ледь помiтнi торжествуючi зблиски в його очах, здавалося, вiн от-от почне потирати руки. А чого, власне, йому радiти? Якби вiн винайшов щось корисне для людства, тодi б... А то – ще одна бомба... Ех, Девiд, Девiд, що з тобою сталося? Тридцять рокiв – фiзик iз свiтовим iм'ям, учасник мiжнародних конгресiв на захист миру, i раптом... Ну, навiщо йому було встрявати...

Очi Террi повняться смутком. Щось сталося з її чоловiком, а що – не можна розгадати. Зробився потайливий, замкнутий. Вона, звичайно, розумiє, що така секретнiсть, як тут, накладає вiдбиток i на характер, але все-таки... Ранiше анiчогiсiнько не приховував од неї, а тепер... Навiть контракт пiдписав, не порадившись. Тiльки вже тут, коли вони причалили до цього злощасного острова, промимрив щось про важливiсть, необхiднiсть i велич дослiджень, якими взявся керувати. Засоби руйнацiї – велич... Невже це той самий її Девiд... Який сенс? Навiщо гратися з вогнем?

Для Террi було як грiм з ясного неба, коли дiзналася, що проект С-2 повнiстю фiнансує расистський уряд Пiвденної Республiки. Вона так обурилась, що хотiла одразу ж повернутися додому, порвати з Девiдом. Та вiн усе ж таки ублагав: "Зрозумiй, що я ненавиджу їх не менше, нiж ти, але треба, повiр це треба... для мене, для нас!" Зрозумiти щось тут важко було, але вона повiрила, хоч i сама не знала, як це сталося, невже її Девiд, рафiнований вчений, якого, крiм науки i сiм'ї, нiщо не цiкавило, раптом зробився грошолюбом? I хоч гонорар i саму її приголомшив – п'ятдесят мiльйонiв доларiв до успiшного випробування i сто п'ятдесят мiльйонiв пiсля завершення проекту! – Террi була переконана: щастя нi за якi скарби на свiтi не купиш... А в гонитвi за мiльйонами i життя змарнуєш. I взагалi, на цьому островi – як у в'язницi...

Їй до болю, до щему в грудях захотiлось вирватися звiдси, втекти катером, лiтаком... Та вона добре усвiдомлювала, що це неможливо, i тiльки важко зiтхнула.

Девiд уже сидiв бiля маленького пульта, встановленого посеред залу, i поглядав на годинника. Розсунулися важкi портьєри на стiнi, вiдкриваючи великий стереоскопiчний екран. У бункерi погасло свiтло, гомiн враз ущух, i Террi не тiльки побачила, а й почула шурхiт хвиль на екранi. Вони легко набiгали на прибережний пiсок, хлюпотiли бiля пiднiжжя великої скелi, що високо здiймалася над водою. В масштабах острова це, власне, була гора, мальовничi схили якої там i сям поросли кущами. Лише в бiк океану гора настовбурчилась базальтом i гранiтом.

"А все-таки далеченько розташувалися, – подумала Террi, стежачи поглядом за чайкою, що повiльно пливла в повiтрi бiля скелi, – невже це так небезпечно? Ах, шкода, вибух може знищити зелень на схилах..."

Екран створював такий разючий "ефект присутностi", що здавалося, нiби прибрали стiну, i ось перед очима жива панорама – долина з порудiлою травою, важка гора над синiми хвилями, кигикання чайок, автомобiльнi гудки...

Раптом проревiла сирена. Певне, сигнал, щоб усi ховалися, щоб острiв принишк, завмер, затаїв подих.

Девiдовi щось доповiдають, вiн киває головою, але поки що рука його лежить на краю пульта – Террi бачить бiлий манжет, червоний камiнь запонки i довгi закляклi пальцi. Наче музикант сiв до рояля, та нiяк не наважиться вдарити по клавiшах.

"Ану, побачимо, яка буде музика... – думає Террi, дивлячись на екран. Щось яскрiє на схилi гори – маленька, наче iграшкова пiрамiдка. – I невже отаке мiзерне поколупає гору та ще й вогняним язиком злиже рослиннiсть на схилi? А що, все може бути, можливо, то ящик Пандори..."

– Вимикаємось, – тихо сказав Девiд, i тiєї ж митi погас, померк яскравий сонячний день, i в примарному освiтленнi бункера забовванiли постатi. Важкi портьєри знову закрили екран.

Девiд заговорив у мiкрофон:

– П'ять хвилин до початку...

– Чотири...

– Три...

Тi хвилини тяглися болiсно довго, Террi шарпнулася ходити, ступнула кiлька крокiв, але де тут походиш, коли увесь бункер заставлений непорушними надовбнями в мундирах? I Террi теж закам'янiла.

– Пуск! – трохи iстерично вигукнув Девiд, i його кiстлявий палець утопив червону кнопку.

Террi очiкувала гуркоту, струсу, але нiчого не сталося, було тихо, найменшого дрижання пiдлоги не вiдчула. "От якби не вдалося! – зловтiшно тенькнуло серце. – Щоб увесь проект, як мильна булька..."

– Екран! – порушив напружену тишу чийсь владний голос. – Чому не вмикаєте, док?

– Екран увiмкнуто, – сказав Девiд, i всi глипнули в той бiк i побачили, що штори розсунутi. – Мабуть, вийшла з ладу передаюча антена... Так воно й є.

В його рiвному голосi Террi вiдчула впевненiсть, стримане торжество. Значить, усе... вдалося?

– Встановити запасну антену, – говорив Девiд у мiкрофон, – перевiрити вмикання...

Коли екран засвiтився, Террi скрикнула. Не те що рослинностi, самої гори не було! Там, де щойно стояла важка скеля, – парувала вода, i вiтер зносив сизi пасма в далечiнь океану. Була гора – i нема. Наче страхiтливий джин пожадливо надкусив цей шмат суходолу та й проковтнув скелю.

Усi в бункерi зацiпенiли. Потiм прорвало:

– Вiтаю, док!

– Це колосально...

– Грандiозно!

– I нiякої радiацiї?

Пiсля взяття проб грунту, повiтря, води, рослин та iнших матерiалiв, що були в зонi вибуху, Девiд урочисто оголосив:

– Так, панове, жорсткого випромiнювання не зареєстровано. Це справдi чистий заряд... Стерильно чистий!

– Вiн може зробити стерильним цiлий континент, ха-ха-ха! – набундючився генерал. – От прогрес!

Террi аж пересмикнуло вiд його дурного хахакання. Одiйшла в другий кiнець бункера, щоб не чути пожадливих, торжествуючих голосiв. Настрiй остаточно зiпсувався – може, вiд усвiдомлення безсилля. Бо й справдi, що вона може вдiяти супроти цього бездушного, добре злагодженого механiзму? Та навiть виїхати звiдси неможливо!

Сiвши у м'який фотель бiля журнального столика, почала знiчев'я перегортати iлюстрованi журнали. Але й сюди пригупав хахакаючий генерал.

– Дозвольте вас привiтати з успiхом... вашого чоловiка! Ми – х-ха дуже радi... Зараз я передам рапорт урядовi...

Вiн ухопив її руку своїми двома, шанобливо схилився i поцiлував. їй було страшенно гидко, хотiлося вiдсмикнути руку, але натомiсть зобразила усмiшку i щось сказала поблажливе. О боже, що з нею робиться? Що це за суспiльство, коли, всупереч своїм бажанням, поглядам, вона змушена потискувати руку вбивцi, усмiхатися до ката, одягненого в мундир? Суспiльство? А сама ти хiба не винна? Ну, чому, чому не дала йому ляпаса?

Була мить, коли Террi могла це зробити. Але мить промигнула, рiшучостi забракло, i вона продовжила люб'язну розмову.

– Доктор пропонує вийти... х-ха-ха – прогулятися до мiсця вибуху. Ви пiдете?

Террi, не замислюючись, сказала:

– Якщо Девiд запрошує... Я йому вiрю.

– А ми почекаємо, хм, побудемо тут. Хоча й ми цiлком певнi, що радiацiї нема.

– То чому ж?

– Ну, знаєте... Хiба можна врахувати всi фактори?

Все, що накипiло Террi на серцi, прорвалося нещадними дошкульними словами:

– Ви просто боягуз, генерале. Звичайнiсiнький боягуз! Тому ви й хочете цiєю бомбою компенсувати брак хоробростi...

Генерал клiпав очима, навiщось обсмикував френч i насторожено озирався.

З неприємного становища його виручив Девiд. Як завжди, швидкий, енергiйний, вiн пiдiйшов до них i кинув дружинi:

– Террi, я пiднiмуся, може, на пiвгодини...

– Подихати свiжим повiтрям?

– Так.

– В епiцентрi вибуху? Тодi й я з тобою! Бо тут i справдi задушливо.

– Поки що, генерале, – сказав Девiд, – ви зможете спостерiгати нас на екранi.

– Та вже ж, – ущипливо докинула Террi, – тут безпечнiше.

Одутле обличчя генерала пересмикнулося, але вiн промовчав, тiльки поворушив м'ясистими губами та кинув услiд гострi дротики поглядiв.

Хвилi набiгали, як i ранiше, океан обдавав теплим подихом, а скелi не було... На її мiсцi зяяла рвана рана, яку залила прозора вода.

– Боже мiй, – прошепотiла Террi, – яка жахлива сила... Такий невеличкий ящичок...

– Ефект вражаючий, – роздумливо промовив Девiд. – Коефiцiєнт корисної дiї – сто вiдсоткiв!

– Девiд! – Террi стала i пильно поглянула йому в вiчi. – Про яку "корисну дiю" тут можна говорити?

Лагiдно усмiхаючись, вiн поклав їй руку на плече.

– Не гарячкуй, Террi. По-перше, це – технiчний вислiв, а по-друге...

– Що "по-друге"?

– Поглянь, який краєвид!

Террi зiтхнула: тут i поговорити не можна...

– Та що ж краєвид... Менi здається, планетi боляче...

– Ну, не треба так перебiльшувати, – сказав Девiд. – Земля велика, дуже велика, i така подряпина...

– "Подряпина"! Зникла цiла гора... До речi, де вона дiлася?

– Матерiя, що брала участь у цiй реакцiї, анiгiлювалась.

– Тобто знищилась?

– Слово "анiгiляцiя" означає знищення, але ти ж знаєш, що матерiю знищити не можна, – почав пояснювати Девiд, i голос його набрав лекторського вiдтiнку. – При анiгiляцiї видiляється енергiя в сотню разiв бiльша, нiж при термоядерному синтезi...

– Жахливо...

– Нiчого жахливого. Вiдбувається перетворення часточок i античасточок в iншi, скажiмо, у фотони...

– Свiтло, променi?

– Так.

– Виходить, скеля зблиснула i... розсiялась свiтлом у космосi?

– I притому нiякої шкiдливої радiацiї, забруднення середовища...

– Справдi "чиста" робота. Але ти не враховуєш, Девiд, що середовищу таки завдається шкоди. Щойно ви пограбували планету...

– Не драматизуй, Террi. Кожного року наша Земля одержує з космосу приблизно десять тисяч тонн метеоритiв. Так що ця втрата швидко поповниться.

– Але ж ти знову...

– Нi, бiльше випробувань не буде, це – перше i останнє. Далi – серiйне виробництво таких... пристроїв.

– Казав би вже – бомб. Серiйне виробництво!

Обличчя їй затьмарилось, бiля вуст з'явилися зморшки, наче їй щось заболiло. В очах, якi так любив Девiд, темнiв смуток. Девiд стривожився за її здоров'я.

– Не треба так хвилюватися, Террi. Повiр менi, що все буде добре, все буде гаразд.

– Серiйне виробництво... – повторювала Террi. – Мабуть, уже дiдько потирає вiд утiхи свої пазуристi лапи: невдовзi на Землi загине все живе.

Девiд заспокоював її, але сказати мiг дуже мало, бо всю їхню розмову чути ж у бункерi! Тому й вiдбувся загальниками, на зразок: "Заспокойся, не треба згущувати фарб, усе стане на свої мiсця" i т.п. Террi тiльки зiтхала. Почувалася загнаною в кут, у безвихiдь.

Вони вже поверталися до бункера, де мало вiдбутись офiцiйне обговорення випробування, коли наткнулись на Вiру – дiвчина лежала ниць на вигорiлiй землi, неначе мертва.

Террi кинулась до неї з криком:

– Вiро! Що сталося?!

Дiвчина застогнала:

– Очi... Мої очi... Дайте пов'язку...

Лаборантка обома долонями затуляла очi, кучма бiлого золотистого волосся видiлялася на тлi чорного грунту.

– От i маєш... грiх на своїй душi, – схлипнула Террi, зиркнувши на чоловiка.

Девiд, здавалося, зовсiм не розгубився.

– Як це сталося, Вiро? Хiба ви не чули попередження?

– Я думала, встигну... добiгти до бункера...

Террi метнулась до медпункту i за кiлька хвилин повернулася з лiкарем. Це був терапевт, вiн тiльки спромiгся накласти щiльну товсту пов'язку на очi. Дiвчинi допомогли пiдвестися, й, хоч вона ледве стояла на ногах, вiд карети вiдмовилася.

– На цьому пекельному островi немає окулiста! – бiдкалась Террi. – А їй потрiбна негайна квалiфiкована допомога...

– Доведеться вiдправити на материк, – спокiйно сказав Девiд.

Террi з лiкарем повели Вiру, а Девiд навдивовижу твердим кроком пiшов до бункера. "Чи в нього зовсiм здерев'янiло серце? – подумала Террi, ковзнувши поглядом по його безжурному, вдоволеному обличчi. – Нiби це зовсiм його не стосується!"

II. ВIРА ДАЄ ПРО СЕБЕ ЗНАТИ

Не без труднощiв Девiду вдалося вiдправити свою лаборантку на лiкування. Офiцер секретної служби (Террi ущипливо називає їх есесiвцями) категорично заперечував, твердячи, що лiкаря можна привезти сюди.

– Ще одну сторонню людину? – зауважив генерал. – В такому разi втрата iнформацiї буде куди бiльша...

– А в якiй мiрi вона була допущена до секретної роботи, док? поцiкавився офiцер.

Девiд пояснив:

– Вiра працювала не в спецiальнiй, а в звичайнiй фiзичнiй лабораторiї...

Зрештою авторитет i становище доктора Девiда – творця анiгiляцiйної бомби – вирiшило справу. Потерпiлу посадили на вертолiт, i через кiлька годин вона вже була на материку.

Террi зауважила, як хвилювався Девiд, прощаючись зi своєю лаборанткою, i дуже зрадiла: вiн-таки не зачерствiв тут, не все людське стерлося з його душi!

Та минали днi за днями, i Девiд ставав усе похмурiшим, замкнутим, навiть дражливим. Нiщо, крiм роботи, його не обходило, навiть скрипки не виймав з футляра, працював несамовито день i нiч. Бувало, що не виходив iз складального цеху по десять годин. Осунувся, зчорнiв, тiльки очi сяяли гострим блиском.

– Поглянь у дзеркало, – говорила дружина, – чи впiзнаєш себе? I навiщо тi мiльйони, коли не буде здоров'я?

Девiд пообiцяв давати собi вiдпочинок. Вечорами, якщо заходив Натанiел – друг i помiчник Девiда, вони влаштовували невеличкий концерт. Девiд, хоч i не вiртуозно, але, як для аматора, досить добре грав на скрипцi, Террi акомпанувала на роялi.

Часто прогулювались, слухаючи шум хвиль i милуючись зоряним небом. Особливе захоплення Девiда викликав Юпiтер.

– Поглянь, Террi, яка велич! А якби ти побачила цього гiганта в телескоп, iз супутниками... Сонячна система в мiнiатюрi!

– Ну, супроти Сонця Юпiтер малий, – зауважила Террi.

– Але вiн складається з тiєї самої речовини – водню й гелiю. Це, можна сказати, без пiвхвилини зiрка. Йому б ще трохи маси – i запрацювало б термоядерне горно...

Вони вiддавали данину i сонцю. Кожної недiлi, взявши з собою снiданок, iшли до найдальшого пляжу, що золотою габою обрамляв невеличку затоку. I то вже був їхнiй день, там вони могли i поговорити, i послухати легiт хвиль.

Дивлячись у далину, де в сизому маревi океан з'єднувався з небом, Девiд задумливо говорив:

– Зрозумiй, менi хочеться зробити щось велике...

Террi хитала головою, розсипаючи золотисте волосся на засмаглi плечi:

– I ти вважаєш, що бомба...

– Та нi, зовсiм нi! Справа не в бомбi, тут iдеться про концентрацiю енергiї в руках людини...

Тодi вона знiмала свої темнi окуляри i дивилась на нього примруженими, такими чистими, дитячими очима:

– Але ж i ти сам, i твоя концентрована енергiя – в лапах горил!

– Ще донедавна люди одержували енергiю з єдиного джерела – Сонця. Тепер навчилися розщеплювати атом. Але хiба цього достатньо? – мiркував Девiд. – Я хочу викопати новий колодязь, допомогти...

– Горилам? – знову перебила Террi.

Губи їй пошерхли пiд морським вiтерцем, i вона раз у раз проводила по них язиком.

– Зрозумiй, що це – наука, дослiдження. А нiхто не взявся фiнансувати нi Асоцiацiя науки, нi Фонд розвитку, не кажучи вже про уряд. А цi, як ти кажеш, горили, фiнансують. Це якраз те, що менi треба.

– I тобi зовсiм байдуже, в чиїх... лапах...

– Ти дивишся на все крiзь темнi окуляри, Террi. Окрiм самого мене, нiхто не зможе пустити в дiю цi пристрої. Ну, а я... не буду ж я кидати їх на мiста!

– Ой Девiд, менi страшно... Ти граєшся з вогнем... А що, як отой тонкогубий iнженер пiдбере ключика? Вiн же не вiдходить вiд тебе й на крок. Остерiгайся цього типа! Бо якщо вiн зумiє прочитати твої формули... Тодi ти їм будеш просто непотрiбний, i вони...

– Я знаю, Террi, це дуже гостра шахова партiя, та не бiйся, я її виграю!

Скинула окуляри i поглянула в далечiнь, океан здiймався синьою стiною, очi вбирали прозору просторiнь, i тривога поволi вляглася, притихла. Може, й справдi вона згущує фарби?

– Гарна наша планета i маленька, мов лялечка.

– А звiдки ти знаєш, що маленька? – Девiд радiсно посмiхався, дивлячись на її принадне обличчя.

– Ну, як звiдки... Розмiри Землi вiдомi – радiус трохи бiльший за шiсть тисяч кiлометрiв...

– Так, параметри вiдомi, але все ж таки ми не спроможнi уявити нашу планету. Ну, от спробуй зараз, уяви Землю.

Террi заплющила очi, зосередилась.

– Ну, уявляю кулю...

– Глобус?

– Так, спочатку глобус, а зараз бiльшу, ще бiльшу...

– Не силкуйся: марна справа. Наша уява витворює тiльки модель, розумiєш, модель. I, звичайно, зменшену.

– А чому ти так вважаєш?

– Помiркуй сама: мозковi клiтини мiкроскопiчнi, отож i образи зовнiшнього свiту, якi в них вiдбиваються, мусять зменшитись, стиснутись... Отак i вмiщується велике в маленькому – дiалектика! I мої невеликi пристрої тримають у собi гiгантську енергiю...

Террi надiла окуляри i лягла горiлиць. Пiд сонячною зливою рожевий її купальник палахкотiв, огортав полум'ям засмагле тiло.

– Ти казав, що Сонце – недостатнє джерело енергiї. Хiба це так? Просто люди ще не навчилися вловлювати бiльше променистої енергiї, i вона розсiюється в космосi...

– В цьому ти маєш рацiю, Террi. Але треба дивитися далi, глибше. Сонце ж не вiчне?

– Що ти маєш на увазi?

– Чорнi дiрки космосу.

– Ти вважаєш, що й наше Сонце, витративши енергiю, почне колапсувати i стане чорною дiркою?

– Можливо, що саме так i вiдбувається еволюцiя зiрок. Людство мусить навчитися... засвiчувати погаслi зорi.

– Ти натякаєш, що оцi випробування твоїх... пристроїв...

– Я роблю першi кроки, Террi, тiльки першi кроки. Справжнє випробування ще попереду.

– О боже! – Вона сiла, зiрвала з себе окуляри. – Та чи ти забув про Вiру? Мало однiєї жертви?

– Нi, я про неї не забув, а от вона про нас...

– О, вона нiколи не забуде, якщо навiть вилiкує очi.

– Я теж так сподiваюся, а от сама бачиш... Нiякої звiстки.

Террi здалося, що вiн байдужий до нещастя Вiри i згадав бiдолашну дiвчину тiльки для годиться. А який вiн був колись чуйний, вразливий до чужого лиха! Tempora mutantur...*

______________ * Часи змiнюються... (Лат.)

Високо у блакитному небi виникла чорна цятка. З кожною хвилиною вона росла, збiльшувалась, ось уже й гуркiт чути. До острова наближалася велика зелена комаха – армiйський вертолiт.

– Такий ще не прилiтав, – сказала Террi, дивлячись, як машина з величезними пропелерами заходить на посадку.

– Певне, важлива персона... Та нехай, давай краще покупаємось!

Террi пiшла в воду без особливої охоти. Але прозоро-синя вода так пестила, так нiжила тiло, що швидко настрiй покращав, i вона залюбки пiрнала, плавала з Девiдом навперейми.

Вони були далеченько вiд берега, коли побачили, що до пляжу мчить, пiдскакуючи на буграх, червоний мотоцикл. Не встаючи з сидiння, посильний боса – юнак у чорному беретi – посигналив їм, а потiм почав енергiйно махати рукою.

Коли Девiд i Террi пiдпливли ближче, вiн, не чекаючи, доки вони вийдуть з води, загукав:

– Термiново до боса, док! Просять негайно!

Мотоцикл загуркотiв i, тягнучи шлейф синього диму, понiс посильного назад.

– Ти вгадав: якась важлива птиця прилетiла, – сказала Террi, витираючи плечi пухнастим рушником.

– Украли такий день,– кивнув головою Девiд.

– Вони можуть украсти й цiле життя... Круки.

Девiд поплескав її по засмаглому плечу:

– Не панiкуй, Террi, все буде гаразд.

Насправдi ж вiн був дуже стривожений цим несподiваним викликом. Такого ще не бувало: турбувати його в час вiдпочинку! Щось, мабуть, i справдi екстраординарне...

Провiвши дружину до свого котеджу, Девiд попрямував по гравiєвiй дорiжцi у бiк адмiнiстративного центру – великої скляної призми, на пласкому даху якої виднiвся вертолiт. Гравiй шурхотiв пiд ногами заспокiйливо, та думки в Девiда були тривожнi.

Передчуття не обмануло вченого. Обличчя боса, що сидiв за своїм величезним полiрованим столом, було похмуре, перед ним лежала газета, по якiй вiн водив важким, олов'яним поглядом. Навiть вiвчарка, з якою той не розлучався, злiсно блимнула на Девiда янтарним оком. Двоє прибульцiв – один у вiйськовому, другий у цивiльному – сидiли в крiслах бiля столу i, як по командi, повернули голови, пильно дивлячись на Девiда. Генерал з одутлим обличчям стояв бiля вiкна, то поглядаючи на два дзьобастi крани, що застигли бiля причалу, то позираючи на боса.

Привiтавшись порухом голови, бос вiдсунув од себе газету:

– Я так i знав, що будуть неприємностi...

– Що сталося? – стурбовано запитав Девiд, пiдходячи до столу.

– Почитайте, що ця ваша лаборантка накоїла... Недаремне секретна служба...

"Нарештi! – подумав Девiд, узявши газету. – Нарештi Вiра дала про себе знати!"

На першiй сторiнцi палахкотiв надрукований червоним заголовок: "Супербомба в расистiв Пiвденної Республiки!"

Девiд неквапно сiв у крiсло, поклав ногу на ногу i почав читати, удаючи з себе спокiйну людину.

Бос вийняв з коробки сигару, малесенькими ножицями надрiзав її й запалив. Той, що в цивiльному, розклав на столику свою апаратуру портативний магнiтофон i два фотоапарати. Вiйськовий, не дiждавшись запрошення, простягнув руку до коробки з сигарами, намацав одну, але ножицями не скористався – вiдкусив кiнчик, наче бритвою вiдтяв. Бос вишкiрився й подав йому запальничку.

А Девiд читав, i жоден м'яз не ворухнувся на його лицi.

"Ми зустрiлися з Вiрою в кабiнетi головного лiкаря. Небезпека для її зору вже минула. Я задав їй лише одне запитання:

– Що бачили вашi очi на тому островi, вiд чого мало не ослiпли?

Вiра спохмурнiла, злякано озирнулася навколо. Лiкар, лагiдно усмiхнувшись, нагадав, що вона перебуває не в Пiвденнiй Республiцi i може говорити вiльно.

Дiвчина, зрештою, опанувала себе i розповiла вражаючi речi. Так званий дослiдницький центр на островi Сирен – це замаскована вiйськова база, де в умовах найсуворiшої секретностi вiдомий фiзик Девiд Кiнг створює для Пiвденної Республiки бомбу страхiтливої руйнiвної сили. Нещодавно була випробувана маленька модель цiєї супербомби. Гора, на якiй поставили мiнiатюрний пристрiй, зникла за кiлька секунд, наче її там i не було. Пiсля випробування лабораторiя професора Девiда Кiнга повинна розпочати виробництво бомби запроектованої потужностi. В матерiалах i устаткуваннi на островi нестачi немає – все доставляється на першу вимогу Кiнга як морським, так i повiтряним шляхом.

На запитання, що саме трапилося з нею, Вiра сказала, що зайшла в небезпечну зону випадково, бо зовсiм не сподiвалася, що буде такий катаклiзм; вiд епiцентра вибуху вона перебувала щонайменше як за кiлометр... Якi ж новi фiзичнi явища вiдкрив професор Кiнг? Вiра розповiла, що робота в лабораторiї органiзована так, що кожен виконує лише певнi операцiї, якi не дають нiякого уявлення про загальну картину. До того ж секретна служба тримає пiд пильним наглядом кожен крок не лише наукового персоналу, а й усiх робiтникiв, навiть тих, що на пiдсобних роботах.

З усього, що розповiла Вiра, стає цiлком ясно, що уряд Пiвденної Республiки знехтував мiжнародну угоду про повне роззброєння i таємно нарощує воєнний потенцiал".

Дочитавши, Девiд мовчки поклав газету на стiл. Бос пiдвiв зiжмакане обличчя i, ледве стримуючи роздратування, спитав:

– Що ви на це скажете?

Девiд пройшовся по кабiнету. Вiвчарка наставила вуха i повела за ним очима, звiсивши червоного язика.

– Що ж тут можна сказати? – нарештi обiзвався Девiд. – Дурне дiвчисько.

Бос простяг руку з сигарою до попiльницi, але попiл упав на стiл.

– А ви за неї ручилися, Девiде. I скромна, й тиха – справжня тобi овечечка. А вона, бач, що намекала!

– Ви вважаєте, що можуть бути неприємностi?

Бос промовчав, за нього докинув генерал:

– Ого! Ще й якi!

– Але це ж... – Девiд поглянув на незнайомцiв, що уважно стежили за ним.– Це ж несерйозна балаканина молодої дiвчини. Дивно, що така солiдна газета...

– Правильно, – пiдхопив бос. – Несерйознi, безпiдставнi закиди. I їх треба спростувати, просто висмiяти. Це ось кореспондент радiо... – бос пiдсунув до себе вiзитну картку, – i нашої найбiльшої газети...

Цивiльний пiдвiвся з крiсла й подав ученому руку:

– Фоксi. Я хотiв би поставити вам кiлька запитань.

Девiд кивнув головою, Фоксi тiєї ж митi клацнув умикачем i пiднiс на рiвень обличчя мiкрофона.

– Ми на островi Сирен, де, як твердить "Ауе таймс", вiдкрито фiлiю пекла, пробачте, лабораторiю по випуску якихось супербомб, що здатнi знищувати цiлi континенти. Бiля нашого мiкрофона вчений-фiзик доктор Девiд Кiнг. Скажiть, будь ласка, якi дослiдження провадяться тут пiд вашим керiвництвом?

– Усiм вiдомо, – почав Девiд, прокашлявшись, – ще розвиток сучасної цивiлiзацiї серйозно гальмується енергетичними ресурсами. їхнє скорочення продовжує збiльшуватись. Перед нами постала проблема нових джерел енергiї. Саме цю проблему i розробляє наша лабораторiя.

– А що то за страхiтливий "катаклiзм", який так нажахав бiдолашну дiвчину?

– Було проведено пробне вивiльнення нового виду енергiї. Саме випробування пройшло без похибок, i ми дуже шкодуємо, що лаборантка Вiра зазнала травми. Але при наукових дослiдженнях трапляються й трагiчнi випадки.

– До речi, ця лаборантка – гарна дiвчина?

– Я зовсiм не маю часу розглядатись на дiвчат.

– До того ж ви, певне, ще й одружений?

– Так.

– А як ваша дружина ставилась до Вiри? Чи не ревнувала?

– Не знаю, праця не дає менi можливостi провадити такi спостереження.

– А що ви скажете про страхи щодо супербомби?

На високому чолi у Девiда зiбралися зморшки.

– Побоювання може викликати всяка енергiя... Небезпека загрожувала навiть при винайденнi сiрникiв, адже за теорiєю ймовiрностi сiрниками можна запалити увесь свiт!

– Дотепно сказано! Отже, i вашi "сiрники" не бiльш небезпечнi...

– До того ж ми вийшли з дитячого вiку i вже не граємося з вогнем.

– Авжеж, ви маєте цiлковиту рацiю.

Девiд усмiхнувся:

– Мати рацiю – замало. Треба ще мати її i не передчасно i не запiзно.

– Слушно сказано!

– У вас будуть ще якiсь запитання? Бо я хотiв трохи попляжитись.

– Здається, все. Дякую.

Кореспондент вимкнув магнiтофона, швидко вхопив фотоапарат, зробив кiлька знiмкiв.

Бос викликав охоронця i наказав провести кореспондента до бару.

– А що ви скажете нам? – з притиском промовив, обiпершись обома лiктями об стiл. Помiтивши запитливий погляд ученого, кивнув: – Познайомтеся. Це радник прем'єр-мiнiстра з питань оборони.

Вiйськовий потиснув Девiду руку й похмуро промовив:

– Ситуацiя гiршає з кожним днем. Нам вiдомо, що готуються новi виступи преси, запити в парламентах i т.д. Я вже не кажу, який галас долинає з комунiстичних країн.

– О, їм тiльки попади на зуби!.. – обiзвався генерал, все ще не вiдходячи од вiкна.

– Я розумiю, – спокiйно сказав Девiд. – Може, уряд вирiшив згорнути програму?

– Нi в якому разi! – Радник засовався в крiслi. – Мiльярднi витрати зобов'язують...

– Чудово. Тодi ми повиннi подвоїти свої зусилля, перевести програму на iнтенсивний режим. – Девiд заходив по кабiнету, а вiвчарка водила за ним очима. – Треба негайно розширити деякi виробничi потужностi...

Коли вiн закiнчив стислий, але досить детальний виклад своїх пропозицiй, бос пiдвiвся з-за столу й потиснув йому руку.

– Саме цього ми й очiкували вiд вас.

– Можете розраховувати на цiлковиту пiдтримку уряду, – додав радник прем'єр-мiнiстра. Похмурiсть уже зiйшла з його лиця, очi поблискували вдоволенням. – Додатковi асигнування будуть видiленi на першу вашу вимогу.

Девiд Кiнг окинув їх обох вдячним поглядом;

– Спасибi, джентльмени.

Бос розвiв свої ручища i вишкiрився, показуючи металевi зуби:

– Ми працюємо заради майбутнього!

"Ти-то дбаєш тiльки про свої сейфи, – подумав Девiд, – щоб наповнити їх ще бiльше". Уголос промовив:

– Авжеж, в iм'я майбутнього.

На цьому вони й розстались.

Коли Девiд наближався до свого котеджу, зелена комаха вертольота з гуркотом i дзижчанням знялася в небо й невдовзi зникла з очей.

III. ТЕРЕЗА

Нервовим рухом Тереза вимкнула приймача, важко опустилася в крiсло й закрила долонями обличчя, нiби вранiшнє сонце, що виповняло помешкання, рiзало їй очi.

Ось-ось мав прийти Девiд на другий снiданок, вона нiчого не зготувала, навiть кави, i зовсiм не думала про це. Сидiла згорблена, мов закам'янiла, ледве стримуючи ридання. Пекучий клубок пiдкочувався їй до горла, i вона конвульсивно хапала ротом повiтря, щоб не задихнутися. Пiдiйшла до рояля, сiла, але навiть кришки не пiднiмала – обiперлась на неї лiктями, обхопила голову долонями. Чула, як зайшов Девiд, але не ворухнулася. Певне, здивований її станом, чоловiк деякий час мовчав, потiм поклав їй долоню на плече:

– Террi, що сталося? Ну ж бо, Террi...

Вiдкинула його руку, схопилася й заходила по кiмнатi. Золотистi пасма пiдскакували на плечах.

– Ганьба, яка ганьба...

Тепер уже дала волю сльозам, вони зблискували на вiях i падали на щоки.

– Заради бога, що сталося?

В голосi Девiда вже чулося роздратування.

– А ти й не знаєш? – Тереза стрiпнула головою i подивилась йому в вiчi. Девiд мимоволi усмiхнувся: розтрiпана, заплакана, вона здавалась особливо красивою. – Якби ти почув, то було б не до смiху...

– Що?

– Своє iнтерв'ю!

Тепер уже Девiд i справдi розсмiявся.

– Якi дурницi! I ти отак... розкисла?

– Там такi непристойнi натяки... Лаборантка закохана в професора...

– Невже ревнуєш?

– Коли б не знала Вiру, яка вона скромна дiвчина...

– А мене?

– I тебе... Хiба ж я не вiдчуваю...

– То чого ж ти впадаєш в iстерику?

– Гидко. На весь свiт обкидають грязюкою, а надто Вiру. Гангстери, просто гангстери!

– Я вiдчував, куди вiн хилить, але не надав цьому значення. Все це – i дурницi, i дрiбницi. Головне – виготовлення моїх пiрамiд iде повним ходом!

Террi поглянула на нього розширеними, блискучими вiд слiз очима, наче впiзнавала, наче хотiла зазирнути йому глибоко в душу. "Виготовлення пiрамiд – повним ходом,– крутилося їй в головi.– Невже вiн маньяк? Нi честi, нi совiстi... Вибуховi пiрамiди – ось головне. Коли ж ти втратив свої благороднi iдеали, свої голубi мрiї? Нiчого не видно в його очах – нi мук совiстi, нi сумнiву, нi вагання. Порожньо".