Текст книги "Космiчний Гольфстрiм (на украинском языке)"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)

Нескуба зиркнув на нього, поворушив пiд ковдрою пальцями...

– Чого ви? Продовжуйте, я слухаю.

Очi Лойо Майо зблиснули, вiн нервово потер свої сухорлявi руки.

– Може, ще й рано про це говорити, але.,,

– Ви про повернення на Землю?

– Так. Про цю iдею.

– Iдею? – здивовано скинув бровами Нескуба. – Ви що, хiба не вiрите в можливiсть...

Лойо Майо поблажливо всмiхнувся:

– Вiдверто кажучи, шанс дiстатися до нашої Сонячної системи дорiвнює нулю.

– Тодi... я вас не розумiю. – Нескуба спробував навiть нiдвестися, та не вистачило сили i вiн тiльки похитав на подушцi головою. – Поставили хрест?

– Та що ви, капiтане! Я й дружину майже переконав. Почуваю: ще трiшечки – i вона погодиться. А як... Еола?

– З Еолою складнiше, – зiтхнув Нескуба. – Ви ж знаєте: чекаємо на продовжувача роду...

– Так... – Лойо Майо похнюпився, настрiй його одразу пiдупав.

– Продовжувача роду! – вже голоснiше повторив Нескуба. – Це... знаєте... подiя великої ваги.

– Авжеж. – Лойо Майо розвiв руками i похитав головою, наче йому забракло слiв.

Нескуба, скосивши на нього очi, спитав:

– То що ж виходить – шансiв, по-вашому, немає, а ви все-таки збираєтесь... Незрозумiло.

– Чому ж... Мене вабить не так мета польоту, як сам полiт, космiчна траса... Iдеальнi умови для спостережень!

– Але ж спостереження можна провадити i на орбiтi, – заперечив Нескуба. – "Вiкiнг" – це ж лiтаюча космiчна обсерваторiя, i ми не збираємось саджати його на Гантелю.

– Та, звичайно, можна й на орбiтi, – знизав плечима Лойо Майо, – але це... гiрший варiант, I головне, – астроном притишив голос, озирнувся, хоч у палатi, крiм них, нiкого не було,– головне: я не хочу стати здобиччю гумусу...

– Ви говорите.... загадками. – Нескуба кинув на Лойо Майо пильнiший погляд. – Що це має означати – "здобич гумусу"?

Астроном поблажливо посмiхнувся i, як здалося Нескубi, в очах у нього змигнув вогник.

– Це, якщо хочете, моя фiлософська система... Ще, правда, не опрацьована в усiх аспектах, але... Коротко кажучи, процес органiчного життя зводиться до гумусу. Цей тонкий родючий шар, що вкриває суходоли Землi та й цiєї Гантелi, забезпечує рiст усього живого – i рослинного, i тваринного свiту. Гумус – щедрий кредитор – бери, споживай потрiбнi елементи i сполуки, рости, набирайся сили, буяй! Але потiм... розплачуйся своїм життям. Не даремно сказано: ми вийшли iз землi i пiдемо в землю...

Лойо Майо передихнув, потер смагляве чоло долонею i провадив далi:

– Що ж виходить? Ми вважаємо, що вся природа створена для наших потреб, а насправдi – це форма iснування гумусу. Це вiн живе! I все плекає, вирощує лише для себе. Людям здається, що це вiн для них – i жито, й пшеницю... А вiн усе тiльки для себе! Людина приречена – repere per humum, – як сказав колись Горацiй, – повзати по землi.

– Ну, знаєте... – Тiнь досади перебiгла обличчям Нескуби. – Ця ваша схема... Лишається ще тiльки надiлити гумус якоюсь формою свiдомостi – i карикатура на Природу буде завершена... Злiсна карикатура... – Нескуба передихнув, зволожив язиком пошерхлi губи. – Скажiть, Лойо Майо, по-дружньому, довiрчо... Якi у вас родиннi стосунки? Ви – щасливий в особистому життi?

Астроном трiшечки зiщулився, губи його витягнулись в нiякову посмiшку.

– Я про фiлософськi концепцiї, а ви... До чого тут особисте життя? Я не бачу зв'язку...

– А я бачу, – лагiдно, але трохи зверхньо сказав Нескуба. – Ваша схема обмiну живої матерiї занадто похмура...

– Запевняю вас...

– Не треба, Лойо Майо. З того, який колiр домiнує у ваших уявленнях, можна поставити безпомилковий дiагноз. Ну, та на це я не маю права i не буду цього робити.

– А що ж ви скажете по сутi моєї гiпотези?

– Та що ж... Цю схему, – Нескуба навмисне повторював це слово i вимовляв його з помiтним притиском, – ви могли б використати у фантастичному романi... якби вона була не така безрадiсна. Ви ж астроном, Лойо Майо, а не побачили, що Всесвiт пройнятий свiтлом... Та, власне, i саме органiчне життя – це витвiр свiтла, дiяльнiсть променя... Згадайте хоча б процес фотосинтезу, без якого не було б i самого гумусу. Як дивовижно влаштований свiт! I звести всю його складнiсть до якогось одного елемента...

Їхня дискусiя точилася досить довго, аж Нескуба втомився, проте кожен з них так i лишився при своїй думцi. Об'єднувала їх лише мрiя про полiт, мрiя, що ятрила серце капiтановi, нестримно вабила i водночас вiдлякувала своєю фантастичнiстю. Нескуба слухав розмiрковування Лойо Майо, а сам думав: чи погодиться Еола? Як її переконати? Як побороти її незрозумiлу жiночу впертiсть? Вона вiдтягує вирiшення до родiв. Хитрує... От лисиця!..

– Так, сонця, галактики... – провадив своє Лойо Майо, – це прекрасно, тому ж я й прагну космосу... В кожному разi, тепер ви знаєте мої мотиви. Хiба я для того втiк вiд одного гумусу, щоб потрапити в лапи iншому? Якщо ми не полетимо, я, звичайно, працюватиму на орбiтi, а помру – то щоб попiл з мого тiла розсiяли в космосi.

– Все одно випаде на планету, – криво посмiхнувся Нескуба.

Лойо Майо знизав плечима, спитав нетерпляче:

– Ну, то як – чи засурмить нам стартова сурма?

Нескуба – колись такий вольовий, рiшучий i часто навiть прямолiнiйний зараз вагався. Обличчя його морщилось, неначе вiн силкувався щось пригадати, очi обмацували стелю, нiби сподiвалися знайти там вiдповiдь.

– Я... напевне ще не знаю... – нарештi вiн спромiгся на вiдповiдь. Розумiєте, Еола...

– Розумiю, – зiтхнув Лойо Майо. – Не Еола i не майбутнiй син тримають вас, капiтане. Це гумус не хоче випустити здобич, гантелянський гумус...

– Та йдiть ви до дiдька зi своїм гумусом! – незлобиво буркнув капiтан. – Гумус та гумус...

Втомлено заплющив очi, а коли розплющив – Лойо Майо в палатi не було. "Вiн i справдi тут, на цiй планетi, наче риба, викинута на пiсок, спiвчутливо подумав про астронома. – Його стихiя – космос... От i не може вгамуватися його дух. А я? Хiба мiй дух не нуртує?"

16

Перший гантелянець!

Народився вiн рано-вранцi, коли теплi променi Свiтила пофарбували в густо-червоний колiр навколишнi гори, що скидалися на велетенськi копицi сiна, нечутно спустилися нижче та й вихопили з чорноти ночi округлi пластиковi дахи селища. Немовби вивчаючи цi новоутворення, Свiтило почало мацати стiни, заглядати в чотирикутнi вiкна... Саме тiєї митi малюсiнький Нескуба голосним криком сповiстив про свою появу на свiт, про який вiн ще нiчогiсiнько не знав. Свiтило м'якими доторками обмацало i його бiленьке тiльце, з яким трохи нервово поралась молода жiнка, i одразу ж зробило його рожевим.

– Ув-ва! Ув-ва!

– Ого, який горлатий! – вигукнула лiкарка, i в її голосi бринiла радiсть. – Ану, давай ще, кричи, гукай свого татуся!

– А що, Гордiй тут? – пiдвела голову породiлля. – То впустiть його! Ренато, поклич...

– Лежи, Еоло, заспокойся. Чи ти забула, що вiн на "Вiкiнгу"? Його ще не сповiстили.

Еола знесилено опустила голову на подушку:

– Скажи, щоб негайно передали... Це дуже важливо...

– Скажу, скажу, не треба хвилюватись, от зараз ми трiшки загорнемось, щоб наше тепло не втiкало.., Це ж тiльки подумати – первiсток на Гантелi! Як ви його назвете?

– Побачимо. Ще не думали.

– Ув-ва! Ув-ва!

Хоча роди пройшли добре – Еола майже не вiдчувала болю, проте втрата кровi знесилила молоду матiр, i тяжкiсть у животi чомусь не втихала. їй хотiлося тишi, спокою, хотiлося вiдiтхнути пiсля того циклону, що спустошив її тiло, зараз їй зовсiм не до балачок. А на Ренату, завжди таку стриману, неначе щось найшло, говорила, говорила не вгаваючи.

– Може, Гордiйчик.

– Може.

– Ув-ва!..

– Ох ти ж бутузик!

– Треба сповiстити Гордiя... Чуєш, Ренато... Ой...

– Тобi погано, Еолочко? Заспокойся, моя люба, радiограма долетить миттю. От ми вже й укутанi, вже й не плачемо, тепер наш органiзмик досяг теплової рiвноваги... – Рената Павзевей спритно поклала малюка на лiжечко, присунуте до постелi матерi. – Отак, лежи собi, Нескубенятко, набирайся сили для життєвої мандрiвки...

– Ренато... – простогнала Еола. – Пiди вже... радiограму...

– Бiжу, вже побiгла!

Рената швидким кроком вийшла, причинивши за собою дверi. Еола повернула голову на подушцi у бiк свого малого, поглянула на його дрiбнесеньке обличчя i чомусь подумала про батька – учора, як тiльки їй довелося лягти в родильне вiддiлення, вiн поквапливо вiдлетiв разом з Лойо Майо на "Вiкiнг". На прощання похапцем поцiлував її в чоло, для годиться, кинув якiсь заспокiйливi слова та й був такий. Щось непокоїло Еолу, з'явилося невиразне, як густа мла, важке передчуття. В ньому втонула радiсть, натомiсть була сама тривога i бiль. Як було б оце добре, коли б Гордiй сидiв тут, бiля дитячого лiжка...

Дивилася на свою крихiтку i, замiсть радiти, вiдчувала тiльки подив. От вона стала матiр'ю... Вiд неї вiддiлилась малесенька iстота.... Яка тайна Природи! А справдi, як же ми його назвемо? Довго не повертається Рената... А бiль, здається, посилюється... Червоний серпанок... На Землi рожевi лише свiтанки та ще надвечiр'я, а тут – цiлiсiнький день руда мла застилає очi. Невже що-небудь сталося з Гордiєм?

Рiзкий бiль наче ножем полоснув низ живота. Еола скрикнула, в нестямi шарпнула з себе ковдру, звивалася, корчилась, благаючи полегшення, та бiль невiдступно краяв тiло, душив за шию, аж в очах стало темно.

– А-а-а...

Отямилась, почувши приглушенi голоси – вони нiби пробивались крiзь товщу води.

– Уже опритомнює...

– Як же ви могли залишити її саму?

– Треба було дати радiограму. А цю...

– Ш... ш... вона розплющила очi. Як вам, Еоло? Мовчiть, мовчiть, вам уже легшає. Глибокий шок уже минув. Дайте їй попити.

Через кiлька хвилин Еола зовсiм опритомнiла.

– Що це було? – спитала, ледве ворушачи пересохлими губами.

– Бачте, нiхто ж не сподiвався близнят, – почувся густий баритон головного лiкаря, – i обезболювання...

– Що ви кажете? – шарпнулась Еола. – Якi близнята?

– А ось якi! – Рената показала їй другий завинутий кокон. – Дiвча! Тепер маємо двох Нескубенят...

Зморщене личко донечки нiчим не вирiзнялося, було таке самiсiньке, як i в малюка, проте Еола затримала свiй погляд на ньому довше. Це створiння з'явилося несподiвано, самовiльно, завдавши їй страшного болю. Кутиком ока Еола одночасно дивилася i на Ренату, що тримала дитину над нею. Обличчя у Ренати було усмiхнене, а очi якiсь невеселi.

Почулося чиєсь бубонiння:

– Закон компенсацiї...

– Облиште... Почався демографiчний вибух, i це добре. Нам потрiбна не компенсацiя, а зростання...

"Про що вони говорять? – подумки здивувалась Еола. – Якась компенсацiя... I Рената чомусь вiдводить погляд".

– Що там вiд Гордiя?.. – здавленим голосом спитала Еола. – Уже знає?

Рената, вiдвернувшись, умощувала в лiжечко дiвчинку, щось там поправляла, пiдсмикувала.

– Аякже, Еолочко! Дуже зрадiв, каже: тепер я щасливий! Вiтає, звичайно, поздоровляє, ну, ти ж знаєш, в такi хвилини чоловiки наче чадiють...

Щось в її голосi насторожувало Еолу, якась ледь помiтна навмиснiсть, перебiльшення тону.

– ...А тобi ще треба полежати, Еолочко, набратися сили. Годуватимеш двiйнят – це, знаєш, навантаження. Павзевей також мрiє...

– Ну, от що, Ренато, ви ж не залишайте породiллю саму. На випадок чого – викликайте. Та я сподiваюсь – усе буде добре, тепер уже добре. Одужуйте!

Це голос головного лiкаря. Стукнули дверi, вийшов, усi пiшли, окрiм Ренати.

Еола пiдкликала її до себе i, коли подруга сiла на стiлець бiля лiжка, торкнулася її теплої руки:

– Слухай, Ренато, що сталося?

Подруга зобразила на своєму хлоп'ячому обличчi щире здивування:

– Нiчого такого. Звiдки ти взяла?

Намагалася говорити природним тоном, але це їй не вдавалося, Еола вiдчувала нещирiсть. Що ж трапилось?

Свiтило пiднялося вище, i в кiмнатi стало трохи прозорiше, рожевiсть пом'якшала. Еолi на мить згадалися бiлi, чистi, прозорi днi на Землi. А тут, певне, i снiг червонястий... Малесенькi поснули, але губенята ворушаться... Несамохiть торкнулася своїх обважнiлих грудей, що напинали сорочку.

– Все гаразд, Еоло, все йде, як i належить, – говорила тим часом Рената. – Головне для тебе зараз – спокiй, тобi потрiбно енергiї ще й на оцих смоктунцiв. Перiод особливо...

Рената замахала руками у бiк дверей, i вони швидко зачинилися. Проте Еола встигла помiтити великi чорнi очi дружини астронома. Тi очi зблиснули, як зорi, i зникли.

– То дружина Лойо Майо? Чому ти не впустила?

– Я ж кажу: тобi потрiбен спокiй, тиша. Саме час годувати немовлят.

I знову Еола вiдчула якусь навмиснiсть, недомовки. Воно й справдi зараз не до стороннiх розмов, але... Хоча б уже швидше пiдвестися та самiй... Коли б уже порозмовляти з Гордiєм! Як тiльки можна буде встати, одразу ж пiде в апаратну, викличе Гордiя, покаже йому маленьких...

При цiй думцi Еола усмiхнулася, i Рената засяяла теж.

– Ну, ти й молодчина, Еоло! Привести двiйнят – оце щастя!

Тепер її голос був правдивим, щирим, i Еола вже веселiше сказала:

– Ти, може, також... Мабуть, пiдуть двiйнята й трiйнята...

– Чому ти так гадаєш? – Рената пiдвела її i пiдклала пiд плечi подушку. – Так буде зручнiше.

– Просто, я думаю, що природа не байдужа до людського роду. Вона забезпечить продовження виду. Адже нас тут жменька... – Беручи малого з рук Ренати, спитала: – А ти хотiла б отаких?.. – I виразно поглянула на її округлий живiт.

Подруга всмiхнулася:

– А хто б же вiдмовився? Зажди, скоро Гантеля наповниться дитячим галасом!

Рената розговорилася про майбутнє – великi гамiрливi мiста на цiй планетi, електропоїзди, морськi лайнери. Та Еола чула її одним вухом, всю її увагу зараз привертало крихiтне тепле тiльце на руках, вона прислухалася до смоктання, i її поступово охоплювало не знане досi блаженство. Як вона мрiяла стати матiр'ю! В довгi роки космiчного польоту, роки, яким, здавалося, й кiнця не буде, не можна було й думати про материнство, але ця трепетна мрiя нiколи не полишала її. То був непогамовний поклик життя, яке жадає свого продовження, вiдгомiн дивовижного процесу, що є суттю часу i простору. I ось вона – мати... Невже це не сон, а дiйснiсть?

Подушечками пальцiв ледь чутно доторкнулася до голiвки сина, вкритої рiденьким волоссям, неначе хотiла впевнитись, що це справдi... А онде й донечка ворушить губенятами. Зажди, зараз i тебе погодую...

Але ж Гордiй – затятий космонавт. Невже не можна перервати програму дослiджень хоч на один день? Мiг би спуститися з тiєї орбiти...

– Нашi дiти про Землю дiзнаються з кiнофiльмiв, картин, фотографiй. Рената забрала малого i подала Еолi доньку. – А побачити вже не побачать...

Еола зiтхнула:

– Будемо сподiватись, що Гантеля для них стане такою ж прекрасною, як для нас була Земля.

– Мабуть, так воно й буде, – покивала головою Рената. – Зразка для порiвняння не матимуть, що їм залишатиметься, як не полюбити свою рiдну планету?

– Маєш рацiю, – погодилась Еола. – А ми всi подумки на Землi... Як там нашi рiднi? Чи не забули нас друзi?

Ренатине обличчя скривилося в болiсну гримасу, кутики вуст здригнулися, жiнка нервово пирснула чи то смiхом, чи плачем.

– Не треба про це, принаймнi хоч зараз.

Одвернулася, щоб непомiтно витерти вологi очi.

До будинку апаратної вiд лiкарнi – рукою подати, проте для Еоли ця вiдстань здавалася величезною. Ось вона йде i нiяк не дiйде. Може, тому, що дуже ослабли ноги, чи того, що колотиться серце? "Слухай, звертається вона подумки до самої себе, ти ж невропатолог, радиш iншим дисциплiнувати свої нерви, а сама не можеш упоратись iз хвилюванням. Не хвилювання, а тривога? Ну й що? Тим бiльше потрiбне самовладання..."

Селище – дехто називав його Тимчасовим, а дехто – Пiонерським – мало всього кiлька споруд, досить кумедних в архiтектурному вiдношеннi. Воно притулилося попiд невисокими горами, суцiль порослими лiсом. Якщо не рахувати антени, встановленої на пологiй вершинi гори, то всiх будiвель було чотири. Каменю навозили тiльки для пiдмуркiв, стiни i стелi склали з дерева, а зверху напнули мiцнi пластиковi шатра, пiдпертi каркасами з алюмiнiю. Головний корпус, в якому розмiстилися житловi кiмнати, схожi на каюти космiчного корабля, тiльки набагато просторiшi, поставили метрiв за 150-200 вiд пiднiжжя гiр. До нього з одного торця приєднувалося примiщення кухнi та їдальнi, з другого – медичний сектор. Для складiв (продуктового i технiчного), а також для гаража Самсон i Далiла пробили тунелi в сусiднiх горах. Апаратну поставили у видолинку пiд горою, на якiй вивищувалась антена.

Вийшовши з клiнiки, Еола наче потрапила в лазню. Це вiдчувалося особливо рiзко, бо в примiщення повiтря подавалося крiзь фiльтри. А надворi було волого i жарко. На її обличчi одразу ж з'явилися дрiбненькi крапельки поту, сорочка прилипла до грудей. Повернула за рiг, i до слуху дiйшов шум невидимої звiдси рiчки. Що ж вона скаже своєму Нескубi? Нести близнят їй не порадили, покаже їх татусевi згодом. А зараз... Хотiлося i посварити, i приголубити Гордiя... Чи той будиночок апаратної вiдсувається, чи що? А пульс частiшає, кров шугає у вуха. Ну, зажди, космiчний вовче, дам я тобi перцю!

Свiтило пiдбивалося до зенiту, але навколо домiнували тi ж самi два основнi кольори – червонястий i темний у тiнях. Ця картина скидалася на земне надвечiр'я, i Еола зiтхнула на ту згадку. Апаратну з двох бокiв огортали чорнi пелюстки, вiкна – голубуватi з рожевим полиском, наче сполохи далекої пожежi. Це чомусь ще дужче стривожило знервовану Еолу. Пiдходила задихана, нiби зiйшла на високу гору.

Переступивши порiг апаратної, потрапила в цiлком iнший свiт. Лампи по-земному денного свiтла! Джеркотання апаратури, зеленi хвильки на екранах осцилографiв...

– Як ви сказали? Повторiть ще раз! – гукав оператор, схилившись до невеликого екрана. – Слiди цивiлiзацiї?

Еола пiдiйшла ближче, щоб через його плече поглянути на екран. Звiдти якийсь зарослий чоловiк сипав словами:

– Скелi цi нависають над широкою рiчкою, кожна з них – скульптура, одноокi, розумiєш, голови...

Еола нiяк не могла пригадати, хто це такий – не стрижуться, не голяться...

– Може, там живе Полiфем iз своєю сiмейкою? – глузливо сказав оператор. – Будь обачним, Алк!

"Так, це Алк, – упевнилась i Еола. – I як я одразу не впiзнала... Такi сердитi очi тiльки в нього..."

– Ти знову iронiзуєш,– обурювався з екрана ботанiк, а я кажу: природа такого не зумiє...

– Ну, це вже зухвальство, – в тому ж дусi продовжував оператор. – Вiд тебе, друга природи, я такого не чекав... Якщо природа могла створити отакого тебе...

Вони, мабуть, ще довго так перемовлялися б, та Еола торкнула оператора за плече, i лише тепер вiн помiтив її присутнiсть.

– Ну, гаразд, Алче, i цю твою iнформацiю ми обговоримо. Фотографуй, занотовуй. Цiкавих тобi гербарiїв!

– Усiм привiт,– встиг сказати Алк i розтанув в екраннiй млi.

Оператор пiдвiвся якось трохи дивно, очiкувально дивлячись на Еолу, торкнувся своєї густої бороди i одразу вiдсмикнув руку, наче припекло.

– Я хотiла б... Чи можна викликати "Вiкiнг"?

Уже по тому, як пересмикнулось його лице, вiдчула: щось трапилось.

– Гм... Хiба вам не сказали?..

– Нiхто нiчого не казав...

– Та, власне, нiчого особливого, це буває, – оператор говорив затинаючись. – Усякi технiчнi неполадки...

– Та скажiть, ради бога, що сталося?

– Я ж i кажу: зв'язок – це тонюсiнька ниточка...

– Ну?

– От вона i рветься. Саме це сталося вчора – зв'язок з "Вiкiнгом" перервався. Але я сподiваюсь... Та ви не хвилюйтеся – капiтан Нескуба i Лойо Майо живi-здоровi. А зв'язок...

Еола вже не дослухалася, що вiн говорив про вiдновлення зв'язку – її погляд упав на вузеньку стьожку з рулона, що лежала на панелi екрана пiд щiлиною видачi. Великими лiтерами там було надруковано:

Я радий, Еоло, що мрiя твоя здiйснилася i ти стала матiр'ю! Плекай наших дiток, повернемось – пригорну до серця.

Назавжди твiй Гордiй Нескуба.

Гантеля – Земля.

Еола спаленiла, губи їй затiпались, та вона нiчого не сказала, мовчки затиснула того папiрця у жменi i неквапом пiшла до виходу, сповнена якоїсь незрозумiлої для оператора гордостi.

17

На сiмнадцятому роцi досить одноманiтного польоту в космосi дослiдницький корабель "Орбiс" нарештi натрапив на якийсь об'єкт. Уперше цю свiтну точку помiтив старший екiпажу Анте-Ео i хоч не надавав цьому фактовi особливого значення, вирiшив звiритися з картами. Удвох iз своїм помiчником Кон-Тiро вони переглянули усi зображення, що зберiгалися в пам'ятi електронного мозку корабля, але цiєї точки не знайшли. Тодi почали приглядатися пильнiше, i виявилось, що свiтнiсть об'єкта протягом сталого вiдтинку часу змiнюється у великих межах, отже, це – довгасте тiло, яке обертається навколо поперечної осi.

Незабаром пеленгуюча апаратура виявила i радiосигнали, що надходили з точки простору, де перебуває невiдоме небесне тiло.

– Невже космiчний корабель? – Старший здивовано ворухнув шкiрою над очима. – Як ти вважаєш, Кон-Тiро?

Той, не вiдриваючи погляду вiд оглядового екрана, знизав плечима:

– Досi наша гантелянська наука жодної населеної планети не виявила, ти це добре знаєш, Анте-Ео. У радiусi мiльйона свiтлових рокiв вiд нашої системи взагалi немає планет. I це ти знаєш не згiрш вiд мене.

– "Знаєш, знаєш", – незлобиво повторив старший, погладжуючи свою велику, без жодної волосинки, голову. – Ми багато знаємо, та ще бiльше не знаємо.

Анте-Ео був не тiльки вiдважний, а й мудрий гантелянин, i його помiчник, трохи молодший, Кон-Тiро завжди був охочий подискутувати iз старшим. Коли б вони мали бодай рiдке волосся на головi та ще бороди й вуса, можна було б подумати, що в секторi керування у крiслах сидять два вчених Землi. Але жодної волосини на їхньому тiлi не було – черепи голi, обличчя безбровi й безвусi. Навiть вiй не було. I все-таки вони часом у задумi погладжували пальцями неiснуючi вуса й бороди.

– Iмовiрнiше, що це заблукав якийсь астероїд, – сказав Кон-Тiро, провiвши долонею по гладенькiй шкiрi голови. – Довга призма...

– А радiосигнали?

– Випадковий збiг. Просто астероїд потрапив у сектор, звiдки плине радiацiя. От вiн перемiститься – i джерело сигналiв опиниться збоку.

– Ну, що ж, нам залишається лише почекати, – розважливо промовив Анте-Ео. – Час розв'язує всi суперечки.

– Але скiльки б не минуло часу, гравiтацiйних сигналiв, певне, ми не дiждемось. А хiба космiчний корабель може обiйтися без гравiпередатчика? Не може, це тобi добре вiдомо.

Смагляве обличчя Кон-Тiро освiтилося вдоволеною посмiшкою.

– А чом би й нi? – заперечив Анте-Ео. – Електромагнiтнi хвилi використовувались для зв'язку i в нас, на Гантелi.

– Використовувались... до космiчної епохи. Хто ризикнув би виходити в космос, не опанувавши гравiтацiйного зв'язку? Для гравiтацiйних хвиль немає перепон, вони проходять крiзь усi тiла...

– I це я добре знаю, – усмiхнувся Анте-Ео. – I все-таки... Нашi легенди ще iз передвiку донесли розповiдi про космiчну лiтану. А в тi прадавнi часи про модуляцiю гравiтацiйних хвиль, звичайно, i мови не було.

– Так то ж легенди... – зiтхнув Кон-Тiро. – Чого тiльки в легендах немає... В однiй, наприклад, згадується волосяний покрив голови. Можеш уявити, який кумедний вигляд мали б ми та й нашi дружини, коли б раптом на головi виросло волосся?! Iнколи навiть незрозумiло, чим живилися подiбнi вимисли.

– Усе виростає iз зерняти. В легендах також є рацiональне зерно.

Кон-Тiро, повернувши своє крiсло пiд прямим кутом, здивовано поглянув на старшого:

– Ти вважаєш, Анте-Ео, що в основу легенд i переказiв лягли якiсь реальнi подiї?

– Так.

– I серед наших предкiв, якi поступово розселялися по планетi, були космонавти?

– Мабуть, що були, – не зовсiм впевнено з м'якою усмiшкою сказав Анте-Ео. – Iнформацiя в легендах i мiфах прихована глибоко, треба вмiти її вилущувати.

– Та, звичайно, певна iнформацiя там є, але тiльки художньо-емоцiйна, я вважаю, – мовив розгублений Кон-Тiро. – Як джерело iсторiї, легенди i казки, м'яко кажучи, не витримують критики...

Чим дужче розпалювався Кон-Тiро, доводячи неспроможнiсть фольклору як своєрiдного дзеркала дiйсностi, тим iронiчнiше вiдповiдав йому Анте-Ео i цим збивав свого помiчника з пантелику. Той не мiг уторопати, чи старший жартує, чи справдi здатний читати легенди iнакше, анiж вiн.

– Народна творчiсть – це мiкрофон, в який говорять тисячолiття, – знову загадково усмiхнувся Анте-Ео. – Вiдстань у часi велика, може, для кого й нерозбiрливо.

Тим часом вiдстань мiж "Орбiсом" i невiдомим об'єктом скорочувалась, на екранi почали проступати його обриси – спочатку розмитi, невиразнi, а потiм усе чiткiшi. Нарештi настав момент, коли вражений Кон-Тiро вигукнув:

– Схоже на те, що це – космiчний корабель! – На мить вiдiрвавши погляд вiд екрана, подивився на суворе, без тiнi усмiшки лице Анте-Ео. – Красивi пропорцiї... Велетенський цилiндр завершується конусом... I сигнал звiдти...

Старший, пильно вдивляючись у зображення на екранi, притишено сказав:

– Цей радiомаяк мене тривожить. Спробуймо встановити зв'язок.

Невiдомий корабель був глухий до їхнiх викликiв, переданих у рiзних режимах зв'язку. Тiльки радiомаяк продовжував посилати свої розпачливi сигнали.

З огляду на винятковiсть ситуацiї, старший вирiшив пробудити весь екiпаж з летаргiчного сну, i невдовзi на "Орбiсi" завирувала активна дiяльнiсть. Комплексне дослiдження невiдомого космiчного корабля за участю фахiвцiв рiзних профiлiв дало досить цiкавi наслiдки. Космiчна технiка цивiлiзацiї, якiй належить корабель, ще не досягла потрiбного рiвня, i здiйснення такої далекої експедицiї свiдчило про вiдчайдушну смiливiсть, зухвале поривання духу. I це всiм iмпонувало, усiх на "Орбiсi" захоплювало.

Було щось величне в самому обрисi корабля, що завис у просторi. Посмугована мiкрочасточками його обшивка нагадувала шкiру фантастичного велета, що побував у космiчних бувальцях. Але чи є ще в нього життєва сила?

Мовчить корабель, не обзивається. I рух його не уповiльнюється i не пришвидшується. Силовi установки вимкнено, гiгант нiби спочиває, вiддавшись на волю хвилям iнерцiї, що несуть його у просторi й часi.

Загальмувавши свiй рух, обережно маневруючи, "Орбiс" наблизився майже впритул, бiк у бiк, i деякий час iшов паралельним курсом, аж доки швидкiсть не зрiвнялася. Хоча невiдомий корабель поступався "Орбiсу" габаритами, корпус цього корабля – динамiчний, сказати б, витончений, свiдчив як про iнженерний, так i про естетичний генiй його творцiв. Лiнiї контуру замикають у собi могуття металу i мислячого духу.

– Там, на кораблi, вiдгукнiться!.. – гравiтацiйнi хвилi безперервно пронизували тiло корабля. Та навiть i тепер, зблизька, контакту встановити не вдалося. Мовчанка невiдомих зореплавцiв не вiщувала нiчого доброго. Анте-Ео спохмурнiв, передчуваючи лихе. Корабель не подає жодних ознак життя... Мабуть, щось сталося з його екiпажем...

– А може, це автоматичний зонд? – з надiєю в голосi сказав Кон-Тiро.

Старший заперечливо похитав головою:

– Не думаю... Та ми незабаром дiзнаємось... про все.

Кон-Тiро здогадався: iдеться про висадку дослiдницької групи на борт.

– Прошу доручити менi...

Першим на шершаву обшивку мовчазного корабля зiйшов Кон-Тiро, за ним шестеро. Усi в антирадiацiйних скафандрах, якi захищають вiд жорсткого випромiнювання, окрiм гравiтацiї та нейтрино. У цьому спорядженнi, та ще з линвою, вони скидалися на альпiнiстiв, що сходять на круту гору.

Кон-Тiро одразу попрямував до невеликого виступу, звiдки в простiр дивилося синювате око телескопа. Тут же виднiвся тiсний, якраз на одну людину, овальний люк. Розгерметизований...

Довгi коридори, примiщення рiзного призначення – скрiзь тут вiяло пусткою. Тепло життя, мабуть, давно покинуло корабель, i на поручнях, стiнах, люках пiд промiнням лiхтаря зблискував тоненький налiт iнею.

Серце в Кон-Тiро забилося дужче, коли вiн зайшов до рубки керування. Невже й тут немає нiкого? В примарному свiтлi аварiйних ламп спочатку важко було щось помiтити, але, ввiмкнувши свого рефлектора, Кон-Тiро побачив: там, бiля пульта, в крiслах сидять двоє. Ступнув ближче, раптом здалося, що вони зворухнулись. Але то зрушились лише тiнi; невiдомi зореплавцi, скованi космiчним холодом, вже не могли привiтати гостей.

До цього Кон-Тiро внутрiшньо був уже приготувався, але те, що вiн i його товаришi побачили наступної митi, так їх вразило, що вони самi мало не скам'янiли. Перед ними сидiли волосатi iстоти! У кожного на головi копиця переплутаного волосся, над очима – волосянi стьожки, а ротiв зовсiм не видно iз-за густих жмуткiв.

– Це – люди з наших легенд, – з легкою зажурою в голосi сказав Кон-Тiро.

– Я так i думав, – обiзвався з "Орбiса" Анте-Ео. Пiсля паузи додав чомусь притишеним голосом: – Ви ж там дiйте обережно, їх треба зберегти.

Це нагадування, мабуть, було зайве, але Кон-Тiро, щоб заспокоїти старшого та й своє хвилювання погамувати, сказав:

– Усе буде добре. Маємо час.

Дослiдницька група так i дiяла – надзвичайно обачно, без поспiху. Ознайомлення з матерiалами на борту проводилося за спiльно обмiркованою схемою. Вже в першi години роботи було вiдкрито багато цiкавих матерiалiв, та особливо цiнними виявились електромагнiтнi записи гантелянською прамовою. Лiнгвiст-фахiвець по контактах з iншими цивiлiзацiями, якому досi не траплялось нагоди застосовувати свої знання, з першого ж прокручування насторожився, увесь перетворився на увагу. Товаришi оточили його пiвколом, теж нашорошенi, чекали. Часом хто-небудь поглядав на тих двох волосатих людей, що закам'янiли у своїх крiслах. Це ж їхнi слова, почуття i думки звучать у навушниках...

Перше прослухування нiчого конкретного не дало, лiнгвiст лише багатозначно хмикав. Та коли пiдключили електронного аналiзатора, учений не без хвилювання повiдомив:

– Це – гантелянська прамова.

Гантелянська?.. Наче спалах яскравого свiтла освiтив усе довкола, багато що з iсторiї гантелян вiдразу стало зрозумiлим, але прийняти це без заперечень було важко, навiть для Кон-Тiро. Та лiнгвiст показав спiльнi коренi, вiднайшов знайомi суфiкси, дифтонги... А це вже – не припущення, не здогад, а знання.

В урочистiй тишi, з глибини тисячолiть лунали слова: – Ми будемо триматися до останнього ковтка повiтря... Треба прокласти трасу Гантеля-Земля...

На берегах широкої рiчки, там, де в сиву давнину було селище Тимчасове, тепер красується найбiльше ган-телянське мiсто. На високiй скелi височить стародавнiй космiчний корабель – символ мужностi, вiдваги i зухвальства людського духу.

Коли ранковi променi кидають на нього пелюстки вогню, здається: запрацювали двигуни корабля i вiн рушає у новий полiт...