Текст книги "Космiчний Гольфстрiм (на украинском языке)"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

"Фанатик науки, йому аби вивчати, найцiннiший для нього сам процес вивчення, – подумав Нескуба, слухаючи тираду Лойо Майо. – А навiщо всi цi спостереження, коли вони не наближаються до Землi?"

Осипов пiдтримав свого колегу:

– Звичайно, вiсь вiд центра до периферiї Галактики найперспективнiша...

"I цей туди ж, – подумки коментував Нескуба, поглядаючи на суворе обличчя промовця, на острiшки його брiв, зсунутi над перенiссям... – Мабуть, вони обидва втратили надiю на повернення. А що з тих знань, коли їх не можна передати людству? Певне, для астрономiв спостереження космiчних тiл – це форма i сенс iснування, але... чи не вузько? Людство – ось альфа i омега нашого життя!"

Планетолог Сiагуру, звичайно, обстоював "планетну програму".

– Окрiм своїх, Сонячних планет, людина досi ще не побувала нi на яких iнших. Може, в цiй Галактицi нам пощастить?

"Не дуже ти нудьгуєш за своєю Африкою, – думав Нескуба. – Його, бач, ваблять чужi планети..."

Коли Сiагуру скiнчив свою пiсню, капiтан окинув поглядом присутнiх i не без досади вiдзначив, що багато хто симпатизує планетологовi, а в очах iнших проглядає байдужiсть i безнадiя. I фiзик Iдерський, i бiолог Алк, i астронавiгатор Павзевей, i навiть психолог Iлвала були якiсь iнертнi на вигляд, здавалось, їх зовсiм не цiкавить тема дискусiї.

Нескуба все ж таки сподiвався, що до нього приєднається бiльшiсть, а щодо пiдтримки з боку Павзе-вея та Iлвали не мав нiякого сумнiву.

– Скажу одразу, товаришi, що з пропозицiєю нашого... астроблоку я погодитись не можу, – почав Нескуба, позираючи на зоряне скупчення, що срiблилось на оглядовому екранi. – Мусимо усвiдомлювати себе частиною людства...

Капiтан доводив, що летiти треба якраз в напрямку до ядра Галактики. Це дасть хоч невеличкий шанс натрапити на "чорну дiрку", яка допровадила б їх у свою Галактику. Вiн розвивав гiпотезу про обмiн матерiєю помiж Всесвiтами-сусiдами.

– Якщо "Вiкiнга" винесла в цей Всесвiт гравiтацiйна течiя Космiчного Гольфстрiму, то чому не припустити, що десь є i зворотний рух? Як ви вважаєте, Iдерський?

Заручитися пiдтримкою фiзика Нескуба вважав дуже важливим.

Iдерський поворушив пальцями на пiдлокiтниках, потiм торкнувся защiпки еластичного пояса, що втримував його на крiслi, нарештi пiдвiв голову:

– У принципi я з вами цiлком згоден, капiтане...

– Це вже добре, – квапливо обiзвався Нескуба, окинувши його теплим поглядом. – Я так i сподiвався.

– ...Але тiльки в принципi, – похитав головою Iдерський. – Так, менi теж iмпонує гiпотеза про взаємний обмiн матерiєю мiж сусiднiми Свiтами. Цiлком можливо, що саме так воно й є. Але у ваших мiркуваннях вiдсутня навiть згадка про... час i вiдстань. Ви тiльки прикиньте – i одразу переконаєтесь, що коли б перед нами була ще тисяча рокiв життя, то й тодi ми не наблизилися б до ядра цiєї Галактики на якусь помiтну вiдстань. А камер анабiозу на "Вiкiнгу" нема.

– А може, до того тунелю кiлька мiсяцiв польоту! – кинув реплiку Нескуба, розчарований мiркуваннями Iдерського. – Може, тут рукою подати!

Iдерський видивився на капiтана, поплямкав губами i вибачливо всмiхнувся:

– Ви менi даруйте, але це вже, знаєте, ворожiння. Може, близько, а може, недосяжно далеко – це не науковий пiдхiд до проблеми.

– Що ж ви пропонуєте? – холодно спитав Нескуба, уже шкодуючи, що вирвалось оте "може".

– Я вважаю: треба промацувати простiр за допомогою гравiметрiв, i коли виявиться гравiтацiйний осередок, прямувати до нього.

– Так, гравiметричнi дослiдження треба провадити безперервно, погодився капiтан. – Але їхнiй ефект мiг би бути значно бiльшим, коли б "Вiкiнг" рухався у напрямку ядра.

– Iмовiрнiсть тут не набагато вища вiд нуля, – не поступався фiзик. – А от пошуки в "поясi життя", як висловився Лойо Майо, вiдкривають бiльшу перспективу. Висадившись на котрiйсь iз планет, а вони тут, безперечно, явище не рiдкiсне, ми тим самим утвердимо, закрiпимо найдальшу межу земної ноосфери*. Хiба це не велична мета?

______________ * Ноос (грецьк.) – розум.

– Не бачу нiякої величi в тому, щоб вiдмовитись вiд усього людства, сказав Нескуба. – Наше iснування втрачає сенс.

Деякий час усi мовчали. Капiтанова реплiка змусила багатьох замислитись.

– Як на мене, – обiзвався психолог Iлвала, – то напрямок до ядра видається перспективним. Збiльшується iмовiрнiсть попадання, а найголовнiше – з'являється орiєнтир, мета, до якої слiд прагнути. Маю на увазi те, що нагадав капiтан, – наш Всесвiт, рiдну Землю...

Нескуба слухав Iлвалу, i настрiй його кращав з кожним словом психолога. Може, таки вдасться переконати упертi голови!

Услiд за їлвалою пiдтримав капiтана Павзевей. Але астрофiзик Хоупман... Цей вважав, що пошуки зворотного тунелю – справа цiлком безнадiйна, i вiд неї треба вiдмовитись iз самого початку, щоб потiм не зазнати гiркоти невдачi й розчарувань.

– Ви кличете нас у примарний свiт iлюзiй, але той, хто не зважає на реальнiсть, неминуче зазнає краху.

"От тобi i Хоупман, – з прикрiстю думав капiтан, – отакий маленький, кволий чоловiчок, а розговорився – Цiцерон!"

– Тут капiтан i психолог дуже красиво говорили про "Рiдну Землю", певне, цi слова в них з великої лiтери, – зворушливо говорили. Справдi, хто з нас не хотiв би повернутися додому – пiд шатро голубого неба, у сферу звичного тяжiння? Хто не хотiв би з'єднатися з людством, яке, певно, досi вже пiднялося на ще вищий щабель. Та погляньмо правдi у вiчi. Де наш Всесвiт? Де наша Земля? Чи є хоч найменший шанс повернутися? Хоч один з мiльйона, ба навiть мiльярда? Можна з певнiстю сказати: немає. Ми назавжди втратили Землю, вiд неї нас вiддiляють океани Часу...

"Говори, говори, безкрилий чоловiче... – хмурився Нескуба. – Яке ж то життя без великої мети?"

– Та ще й невiдомо, якi властивостi даного простору, – провадив далi Хоупман, – як вiн себе поводитиме. То чи не краще всi зусилля спрямувати на пошуки планети, на якiй можна осiсти?

– Логiчно, – вигукнув Алк. – Якщо пiдходящий грунт... Я в широкому розумiннi...

"Ще цей ботанiк встряє, – роздратовано подумав Нескуба. – Хоупман голова! А яке там у тебе "широке розумiння"?

Капiтановi було неприємно слухати Алка, вiдчував якесь глухе невдоволення проти ботанiка. I водночас було прикро з цього. "Невже ревнощi? – подумки дивувався Нескуба. – Ще цього бракувало!"

Долю дискусiї вирiшило жiноцтво. I не на користь пропозицiї капiтана Нескуби. Навiть Еола висловилась за те, щоб шукати притулок тут, у цьому незвiданому космосi.

– Хочеться простору, вiтру, пахощiв трави!.. – Еола аж руками змахнула, аж засмiялася. – А то в гонитвi за нездiйсненним отак i звiкуємо у цiй металевiй бочцi!

В її словах стiльки було запалу i сама вона свiтилась такою жагучою красою, що Нескуба на мить завагався: а може, й справдi облишити мрiю про Землю? Закоренитися тут, започаткувати нову цивiлiзацiю? Але нi, його натура не могла примиритися з цим. Вiдчував гiркоту на душi, а "новопланетникiв" вважав мало не вiдступниками. Та нiчого не вдiєш, коли вони взяли гору.

– Ну що ж, – зiтхнув капiтан, закриваючи нараду, – нехай буде так, як того хоче бiльшiсть...

"Вiкiнг" почав заглиблюватись у "Пояс життя".

Минали довгi, тяжкi роки, протягом яких екiпаж "Вiкiнга" зазнавав жорстокої скрути, коли нервове i фiзичне виснаження навiть у найвитривалiших викликало апатiю. Навколишнiй простiр здавався пустелею без берегiв, у глибинах якої ледь мрiли свiтнi цятки. Життя на кораблi зробилося таким одноманiтним, що iнколи здавалося, нiби зупинився час. Звичайно, робилися спроби розворушити, чимось зацiкавити людей – iгри, вiкторини, спектаклi i т.п., але нiщо не могло сколихнути тяжкої води байдужостi. Навiть шахи... Не нудьгували тiльки вченi та ще Алк, – той у своїй оранжереї невтомно провадив селекцiйнi дослiди. Лише вiдкриття, може, навiть потрясiння могло збадьорити екiпаж, зарядити наснагою. I таке вiдкриття сталося. На 6-му роцi нового лiточислення недремнi вартовi космосу – астрономи – помiтили планетну систему, досi приховану вiд їхнiх очей хмарою космiчного пилу.

Звiстка, наче електричний розряд, миттю пронеслася по всьому кораблю.

– Планети?!

– Невже це правда?

– Пристань...

– Нарештi!..

Люди нiби прокинулись зi сну: вигуки, смiх, жарти, – усiх охопила ейфорiя.

А в рубцi керування йшла iнтенсивна робота. Дослiджувались параметри планет, спектр центрального свiтила, яке мало незвичайну будову, плескатий, видовжений диск, його фотографiя тремтiла в руцi Нескуби, капiтан з гiркотою думав: "Чуже сонце..."

Майже пiвроку бортового часу втратили на попереднє вивчення планетної системи. Iз вiсiмнадцяти масивних планет для посадки обрали п'яту, яку одразу ж i охрестили: Гантеля. Маса її майже втричi перевищує масу Землi, а за формою вона скидається на гiгантську гантелю. (Iншi також мають неправильну форму – то схожi на бруски, то на зрiзанi пiрамiди тощо).

Основнi характеристики Гантелi:

– Атмосфера має приблизно 32% кисню, 65% азоту;

– тяжiння помiтно рiзниться на полюсах i в центрi, в середньому

на якихось 15-20% перевищує земне;

– гiдросфера – 31% усiєї поверхнi в основному зосереджена в

океанi, який заповнює центральну впадину помiж двома пiвкулями, тобто

покриває ручку "гантелi". Досить велика хмарнiсть;

– щiльнiсть – 7,5 г/см3.

– Гантеля робить один оберт навколо своєї вiсi за 13 годин.

– Тривалiсть року – 218 земних дiб.

– Ну, що ж, дiм нiбито непоганий, – сказав Iлвала, сподiваючись хоч трохи розворушити капiтана, що похмуро переглядав картки, виданi електронним мозком, – усього є доволi.

Нескуба, помовчавши, буркнув:

– Невiдомо тiльки, чи цей дiм порожнiй...

– О, якщо там є господарi – це ще цiкавiше! Капiтан поглянув на нього, як на пiдлiтка:

– Цiкавiше... А що, коли вони агресивнi? Що, коли їхня мораль велить проганяти непроханих гостей? Ви над цим не замислювались?

– Правду кажучи, менi це й на думку не спадало, – спокiйно вiдповiв Iлвала.

– А ми ж зовсiм беззбройнi. Це вас не турбує?

– Анiскiлечки. Я глибоко впевнений, що свiй витвiр, який зветься "Людство", Природа видала в одному-єдиному екземплярi.

– Цей висновок, можливо, справедливий щодо нашого Всесвiту, поступився капiтан. – А де гарантiя, що в цiй, сусiднiй сферi немає ще одного примiрника?

Павзевей, що сидiв за пультом керування, обернувся до спiврозмовникiв:

– Нiчого, якщо й є, то ми встигнемо пiдготуватись! Вийдемо на планетарну орбiту – пильнiше придивимось до планети...

– Звичайно, таких гарантiй немає,– замислено сказав психолог,– але вiрогiднiше припустити: раз фундаментальнi закони Природи зберiгають свою силу i тут...

– Саме з огляду на це, – перебив Нескуба, – можна сподiватись, що й тут виникла мисляча матерiя!

– Якщо виходити з припущення iзольованостi, окремiшностi свiтiв, – не вiдступав Iлвала. – А я дотримуюсь того погляду, що всi вони, скiльки б їх не було, поєднанi мiж собою i становлять, якщо хочете, єдиний Надвсесвiт.

На це Нескуба не вiдповiв нiчого, лише знизав плечима i знову взявся перебирати картки.

Iлвала подався до обсерваторiї, де Лойо Майо та Олександр Осипов навперемiну спостерiгали жадану для землян планету.

З усього екiпажу чи не найбiльше радiв Алк. Це ж тiльки подумати: тридцять два вiдсотки кисню! Отже, чого-чого, а хлорофiлу на Гантелi хоч вiдбавляй, рослинне життя, певне, буяє. Отам вiн зможе селекцiонувати... I Космiчну Алку вiдродить.

Зустрiвши Еолу, яка поверталась iз медичного блоку, запросив її до оранжереї.

– Вiдкрию вам секрет, – сказав, схиляючись до неї i нiби ненароком черкнувшись щокою її щоки. – Окрiм зерен злакiв, я тут маю насiння квiтiв... Як ви гадаєте, приживуться на Гантелi земнi квiти?

Подих ботанiка грiв Еолину щоку, i жiнка вiдхилилася. "Невже таки закохався? – думка про це збентежила її. – Цiкаво б почути, як вiн освiдчується..."

Промовила чомусь занадто голосно:

– А чого ж! Може, Гантеля буде до них ласкава.

– Ну, а ви, Еоло, – все дужче розпалювався Алк, – ви будете ласкавою... до них?

– Ще б пак! – не стримала усмiшки. – Кожна жiнка любить квiти.

Алк необережно схопився з мiсця, присоски його пiдошов з ляскотом одiрвалися од пiдлоги, вiн замахав руками i... поплив по оранжереї, вигукуючи:

– Я прикрашу квiтами всю планету! От побачите...

Палку ботанiкову балачку перервав зойк i чортихання – Алк зненацька вдарився колiном об арматуру. Перебираючи руками, дiстався до металевого стiльця i вже й рота розкрив, щоб продовжити розповiдь про свої плани пiдкорення планети, коли з гучномовця пролунало:

– Увага, увага! Всiм зайняти свої мiсця!

– Можете лишатися тут, – великодушно запропонував Алк.

– Нi, я пiду, – вона вiдчинила дверi. – Сказано ж: свої мiсця!

Ботанiк дивився на зачиненi дверi i на сiрому тлi бачив її бiлий силует. "Оце космiчна квiтка! – подума-лось ботанiку. – Пишна, як... як..." В уявi одна за одною виникали троянди, пiвонiї, лiлеї...

А гучномовець закликав:

– Негайно зайняти свої мiсця!..

"Певне, виходимо на планетарну орбiту, – подумав Алк, вмощуючись у протиперевантажувальне крiсло. – Хоча б уже швидше..."

– Починаю вiдлiк часу. Дванадцять, одинадцять, десять...

"Нехай би краще замiсть Кантора – Нескуба... – снувалося в Алковiй головi. – Отодi б Еола... Ну й дурнi ж з'являються думки... Нечесно так, погано. Нехай вiн буде живий i здоровий... А Еола... Еола хай розлюбить його, покине... Дуже просто: "Обрид ти менi, Гордiю, осточортiв. Тiльки й знаєш свiй пульт. А квiтку хоч одну виростив?"

Цiєї митi загримiли двигуни, по велетенському тiлу "Вiкiнга" пройшов дрож.

11

Все вирувало на "Вiкiнгу": готувалася висадка експедицiї на Гантелю. Iнженери-механiки перевiряли "Гондолу", яка має облетiти Гантелю на невеликiй висотi – "заглянути планетi в очi", як сказав Iлвала, i визначити мiсце для висадки землян. Звичайно, капiтан не полишив без уваги нi операторiв зв'язку, що готували лазерну лiнiю, нi вчених, що перевiряли бортову апаратуру, нi працiвникiв харчоблоку, якi вкладали iндивiдуальнi пайки в герметичнi пакети, нi медикiв, що комплектували аптечки, – встигав за всiм простежити, пiдказати, порадити. Лише про Еолу вiн, здається, забув, зате вона поглядала на нього люблячим оком, отакий – у русi, в кипучiй дiяльностi – чоловiк пiдносився над сiрiстю буднiв, робився iнакшим, натхненним.

Згодом (уперше, коли вiн хапливо обiдав) запримiтила ознаки нервозностi. Жестикуляцiя, рiзкий голос. Чому б це? Перевтомився?

– Ти б вiдпочив хоч годину, – сказала якось, торкнувшись його плеча.

– Для вiдпочинку ще час буде, – блиснув очима Нескуба. – А зараз не до цього!

Невиразне, пiдсвiдоме передчуття якоїсь бiди непокоїло Еолу, та хiба можна було здогадатися, що обмiрковував, яке рiшення приймав капiтан Нескуба, гарячково готуючи висадку на невiдому планету? Це потiм, повертаючись думкою до подiй цього часу, Еола згадає промовистi деталi, риси, якi мали б насторожити її. А зараз... Така подiя! Зараз усi були неначе в лихоманцi, нервове напруження охопило навiть врiвноважених. Чи прийме їх Гантеля? Чи стане для них другою матiр'ю?

– Вiльним вiд вахти зiбратися бiля "Гондоли"!

От i настало те, чого так нетерпляче ждали, до чого прагнули.

...Перед вхiдним люком "Гондоли" стояло троє космонавтiв на чолi з Павзевеєм. У Саке Мацу зосереджене, навiть суворе лице. Сiагуру усмiхався, i зуби в нього бiлiли, як разок намиста. Потиски рук, побажання, поради. У жiнок зблискують сльози на очах, а коли урочисто зазвучав "Гiмн планети Земля", Павзевеєва дружина не змогла погамувати нерви i зайшлася плачем.

– Дорогi друзi! – капiтанiв голос бринiв стриманою радiстю i, може, щоб приховати її, Нескуба насуплював брови. – Усе готове до польоту. Системи життєзабезпечення перевiренi якнайпильнiше. "Гондола" оснащена комп'ютером, який, враховуючи змiни ситуацiй, зможе мiняти програму, задану електроннiй автоматицi. На випадок необхiдностi – перейдете на ручне управлiння. Бережiть машину, i вона збереже вас. – Капiтан окинув поглядом Павзевея i його товаришiв. – Отже, технiчнi засоби в цiлковитiй готовностi. А ви – чи готовi перекинути мiст до чужої планети?

– Готовi!

– Претензiї? Вимоги?..

– Нема, – Павзевей зиркнув на Саке Мацу i Сiагуру, вони лише кивнули головами.

– Тодi – щасливо! – Капiтан потиснув космонавтам руки.

– До побачення! – гукнув Павзевей до всiх.

Дружини кинулись обнiмати своїх чоловiкiв, неначе прощалися з ними назавжди.

– Щасливого повернення!

– Привiт Гантелi!

– А ви тут не нудьгуйте без нас! – махнув рукою Сiагуру.

Пiд звуки гiмну екiпаж зайняв свої мiсця в "Гондолi". Люк закрився, i всi поспiшили iз шлюзу. "Гондола" спокiйно лежала мiж рейками, немов зернина в стручку, ждучи, коли її вилущать з нього.

Капiтан уже був за пультом керування. На одному з екранiв почали проступати тьмавi обриси кабiни "Гондоли", ось уже видно й самих космонавтiв.

– Як ви там? – спитав Нескуба.

– Все нормально, – вiдгукнувся Павзевей. – Готовi до старту.

– Даю старт.

Нечутно розсунулися шлюзовi ворiтницi, "Гондола" посунулась спочатку повiльно, ледь помiтно, потiм швидше, швидше, змигнуло кiлька секунд – i вона зiсковзнула у вiльний простiр. "Вiкiнг" злегка гойднувся, а "Гондолу" вже можна було бачити не лише на екранi, а й у вiдшторенi iлюмiнатори. Освiтлений променями плескатого сонця, космiчний човен, як показували контрольнi прилади, швидко виходив на розраховану траєкторiю...

З "Вiкiнга" пильно стежили за "Гондолою", її екiпаж був ось тут поряд екран показував усе, що вiдбувалось у їхнiй забитiй апаратурою кабiнi.

Павзевей наче прикипiв до пульта керування, обидва його товаришi вже працювали з приладами, скеровуючи об'єктиви на планету.

"Цi прокладуть шлях, – спокiйно думав Нескуба. – Досвiдченi, не пiдведуть. От якби тiльки не пiдвела "Гантеля..."

Еола удвох з дружиною Павзевея спостерiгала за "Гондолою" в iлюмiнатор правої прогулянкової палуби. Спочатку вона скидалась на золоту рибину, а вже через кiлька хвилин зробилася кометою.

– Все-таки могли б i мене включити... – зiтхнула Павзевеєва. – Занадто самовпевненi... А без нас, лiкарiв... Усе ж може трапитись.

– Не журися, Ренато. – Еола погладила подругу по спинi. – Ось побачиш усе буде гаразд.

– Але ти, я бачу, теж хвилюєшся?

– Та всi, мабуть, хвилюються перед висадкою... Як ми там будемо жити? Що, коли справдi на Гантелi є аборигени?

– Може, й є. Родильний будинок наче непоганий, чому ж вiн має бути порожнiм?

– Добре, якщо напiвдикi...

– Чому ж добре?

– Вважали б нас за богiв. Ти б хотiла пожити богинею?

– Не мели дурниць, – усмiхнулась Рената. – Якщо вони антропоїди...

– Нi, в принципi, ти б не заперечувала? Так, як ото змальовували колись у фантастичних романах: з неба на вогненних колiсницях спускаються космонавти, i темне населення, охоплене страхом, падає перед ними ниць.

– Читала... їхнi автори вважали, що вiра в бога виникала зi страху. Я їх розумiю: в їхнiй час на Землi панував Страх. А первiсна людина, може, якраз нiчого й не боялася. Все це дуже складне...

– Ну, а все-таки, – жартiвливо наполягала Еола, – невже ти вiдмовилася б вiд статусу богинi?

– Якщо Павзевей оголосить – не вiдмовлюся, – засмiялась Рената. Подивилась в iлюмiнатор, i обличчя її враз спохмурнiло. Зiрочка "Гондоли" така малесенька, така беззахисна – вже наближалася до планети, вкутаної сувоями хмар. – Наче падає сльоза, – прошепотiла Рената.

– Заспокойся, кажу тобi – все буде добре.

– Але ж ти не богиня, щоб це знати, – сумовито усмiхнулась Павзевеєва. – Планета... незвичайна, не вивчена, чужа... Це дуже складний органiзм, який живе за своїми законами. Як цей органiзм реагуватиме на втручання ззовнi? Чи полюбить нас, дiтей iншої планети, i чи полюбимо ми її, як другу матiр?

– Ми пристосуємось, – зiтхнула Еола. – Iншого виходу в нас нема. Пристосуємось i звикнемо...

Жiнки ще довго дивилися в iлюмiнатор, аж поки золота краплина не зникла з очей.

12

"Гондола" кружляла навколо планети майже три мiсяцi. Комплексна програма дослiджень вимагала напруженої роботи екiпажу, i, щоб пiдбадьорити колег, Павзевей iронiчно вигукував:

– Нiчого, працюємо для її величностi Iсторiї!..

Це й справдi було так – суспiльна iсторiя Гантелi тiльки оце починалася, i вони вперше вiдкривали завiсу нової сцени для людського дiйства. Звичайно, жоден iз космiчних вiкiнгiв не мiг не те що знати, а навiть i здогадуватись, яких метаморфоз цi подiї зазнають у майбутньому. Iнформацiя про заселення Гантелi через довгий ряд столiть змiниться настiльки, що перекази про iсторичний початок далекi нащадки вважатимуть мiфами, якi не мають нiякого реального грунту. "Небесний цикл" розглядатимуть як втiлення одвiчної мрiї людини про полiт у космос.

Та все це – в iмлi майбутнього. А поки що – буденна робота. "Гондола", снуючи свою траєкторiю навколо Гантелi, приглядалася до неї численними об'єктивами, промацувала її пульс, прислухалася до биття її серця, намагаючись уточнити хоча б найголовнiшi параметри. Показники були не оптимальнi, але з кожним витком ставало ясно: земляни зможуть пристосуватися до цих умов.

Першу посадку "Гондола" зробила на невисокому плато, власне, узгiр'ї, яке круто обривалося в океан. Павзевей сподiвався, що грунт у цих мiсцях злежаний, твердий, i не помилився. Навколо – вiд берега аж до самiсiнької гiрської гряди – крiзь рiденьку сизувату траву проступав гранiт чи, може, якась iнша тверда порода.

"Гондола" осiдала на газовiй подушцi повiльно, плавно, сантиметр за сантиметром. Рiдка пилова запона огорнула фюзеляж, та коли замовкла силова установка, пил почав швидко осiдати, вкриваючи тонким шаром крила та iлюмiнатори.

– Ну, що ж, вiтаю з прибуттям, – втомлено обiзвався Павзевей до своїх товаришiв, якi також мали не дуже бадьорий вигляд. Обснувати велетенську планету, зазнаючи перевантажень, було нелегко. Тим бiльше, що в умовах невагомостi на "Вiкiнгу" вони зовсiм детренувались.

– I ми вас вiтаємо, – сказав Саке Мацу, крiсло якого стояло поруч з командирським.

– А я вас обох! – вигукнув Сiагуру, що розташувався в кiнцi кабiни.

– Прибрати крила, – наказав Павзевей, i Саке Мацу пустив у дiю механiзм. Крiзь запиленi iлюмiнатори все-таки можна було бачити, як втягуються у свої гнiзда трикутники крил.

Деякий час десантники сидiли мовчки, наче до чогось прислухаючись.

Повiки в Сiагуру склепилися, гудiння в головi стихло, натомiсть учений почув шум прибою i нiби побачив Сахарське море. Ах, як йому зробилося гарно пiд щедрим африканським сонцем!..

А Саке Мацу, трохи повернувши голову, дивився на зубцi гiр, що вхромлювалися в небо, i згадував довершений конус Фудзi, який нiби пливе в повiтрi...

Павзевей, глянувши на годинника, ввiмкнув систему зв'язку.

– Я – "Гондола", ви мене чуєте? Я – "Гондола"...

– I чуємо, i бачимо! – пролунало з овального екрана, де виринуло обличчя капiтана Нескуби. – Як там у вас?

– Посадку зробили успiшно. Почуваємо себе... – Павзевей глянув на Саке Мацу – той кивнув головою, – потiм на сонного Сiагуру, – почуваємось трохи втомлено, але добре.

"Трохи втомлено..." Не буде ж Павзевей доповiдати капiтановi, що кiлька разiв – над гiрськими пасмами i над океаном – вони потрапляли в жахливi ситуацiї, коли, здавалось, загибель неминуча. Над горами на "Гондолу" налетiв лютий шквал, закрутив, пожбурив у шалену круговерть, вони втратили керування, орiєнтацiю. I все ж таки Павзевею якимось чудом пощастило вирватись iз цiєї зони. Вiд кам'яного бескеття "Гондолу" вiддiляв промiжок не бiльше десятка метрiв.

Або над океаном. Буря виникла цiлком раптово, небо змiшалося з водою, i в цьому хаосi почалися такi електричнi розряди, якi хiба що могли приснитися в страхiтливому снi. Не блискавки, а цiлi стовпи яскраво-синьої плазми постали в океанi, i кожен тримався по кiлька хвилин. В якомусь екстазi природа споруджувала грiзний у своїй величi храм, невдоволена, трощила його, кидала в безодню i тут же зводила новий – ще грандiознiший.

Павзевей скеровував "Гондолу" в коридори помiж електричними колонадами, потерпаючи на саму думку, що може зiткнутися...

Було вiд чого "трохи втомитися"...

– Вiтаю вас! – Нескубин голос потеплiшав.

– Дякую. Сподiваюсь, на "Вiкiнгу" все гаразд?

– Так, усi здоровi, настрiй пiднесений. Радiють, що не виявлено аборигенiв, i цивiлiзацiю на планетi випадає починати з нуля.

– Мабуть, так воно й буде, – кивнув Павзевей. – Жодних ознак дiяльностi мислячих iстот ми не помiтили.

Так, нi шляхiв, нi мостiв, перекинутих через рiки, їхнi об'єктиви не зафiксували. А от кам'янi споруди... "Гондола" пролiтала над величезною рiвниною, коли на обрiї з'явився силует мiста. Першим його помiтив Сiагуру, що вiв спостереження по лiвому борту. "Мiсто!" – вигукнув планетолог, i в усiх стрепенулися серця. Невже справдi? А може, то мiраж? Павзевей скерував "Гондолу" в той бiк. I в мiру того, як вони наближалися, мiсто ширилось, виростало. Нi, це не мiраж. Ось уже добре видно потужнi фортечнi стiни, високi вежi, бiлостiннi палаци... Покружляли навколо, не зважуючись одразу пролетiти над мiстом, а коли перетнули його, то побачили, що це витвiр природи, її архiтектурна фантазiя...

– Жодних ознак? – перепитав Нескуба. – Це полегшує ситуацiю.

– Правда, одне мiсто ми вiдкрили...

– Що ви сказали? – нахмурив брови капiтан.

– Мiсто... збудоване природою. Справжнi архiтектурнi ансамблi в монументальному стилi. Майдани, вулицi, арки...

– То, може... мертва цивiлiзацiя?

– Виключається. Ми переконалися – гра природи. Але в майбутньому... Павзевей оглянувся на сонного Сiагуру. – В майбутньому, може, й виникне мiсто... Першим це чудо помiтив планетолог, то чи не назвати його iменем?

– Мiсто Сiагуру, – капiтан скинув бровами, – звучить непогано. Що збираєтесь робити зараз?

– Кортить якнайшвидше вийти на поверхню планети. Пил уже, здається, осiв...

– Можете виходити, – кивнув з екрана капiтан. – Зв'язок не вимикайте: ми всi тут хочемо побачити цю знаменну подiю.

– Зрозумiло.

– I хоча нi тварин, нi птахiв, за вашими спостереженнями, на планетi нема, ви мусите добре пильнувати, – по-товариському суворо нагадав капiтан. – Згодьтеся: не виключена можливiсть мiмiкрiї.

– Звичайно.

– I в синiх заростях, може, причаївся синiй дракон, – усмiхнувся Нескуба.

– Вiд "Iнструкцiї" не вiдхилимось нi на йоту, – запевнив командир "Гондоли".

– Не забувайте: "Iнструкцiя" не може передбачити усi можливi випадки.

– Там є пункт про iнiцiативу, iнтуїцiю, – спокiйно вiдповiв Павзевей. Вiн добре зрозумiв капiтанiв натяк на його, Павзевея, гiпертрофовану пунктуальнiсть.

– Бажаю успiху.

Екiпаж "Гондоли" одразу почав готуватися до виходу. Вони ще висаджуватимуться у бiлих полярних областях i в синiх лiсних масивах, у гiрськiй мiсцевостi i на берегах рiчок серед широких блакитних рiвнин, зрештою, звикнуть до цього. Але перший вихiд на планету не забудеться довiку.

Павзевей поторсав планетолога за плече i в такий спосiб швидко повернув його з берегiв Сахарського моря сюди, на Гантелю.

– Приготуватись до виходу назовнi, – дав команду Павзевей. – Ви удвох виходите, я залишаюсь бiля пульта.

– Iсторичний момент, – сказав планетолог Сiагуру, пiдводячись iз свого крiсла. – О, Гантеля вже накинула на нас гравiтацiйну сiть.

– Адаптуємось, – обiзвався Саке Мацу. – I невагомiсть остогидла.

Сiагуру, за звичкою, хапаючись то за спинки сидiнь, то за петлi, що звисали з обшивки, похилитав до вихiдного люка.

– Скафандр, – сказав Павзевей.

– Навiщо? – здивувався Сiагуру. – Склад атмосфери вiдомий... – Його бiлозуба посмiшка могла обеззброїти хоч кого, але тiльки не Павзевея. – I температура оптимальна... як у тропiках...

– "Iнструкцiя", – твердо сказав командир, вставляючи мiнiатюрного навушника.

Планетолог перестав усмiхатися, бо коли вже йдеться про основний закон зореплавцiв, то тут не до жартiв. Дiстав свiй бiлий, як снiг, скафандр i почав надягати. Те саме робив i Саке Мацу, тiльки в нього скафандр був яскраво-жовтий. Перевiрили один в одного численнi застiбки, взяли деякi прилади (магнiтометр, спектрометр тощо), не забули й про iнструмент,– все це настовбурчило накладнi кишенi, наповнило ранцi, що горбились на плечах.

Дивлячись на їхнi незграбнi постатi, Павзевей вибачливо сказав:

– Пiсля того, як зробимо хiмiчнi аналiзи повiтря, грунту, рослин i якщо вони виявляться прийнятними, коли визначимо рiвень радiацiї i вiн не перевищуватиме норми, – отодi можна буде i в звичайних робочих костюмах...

– Все буде нормально! – прозвучав у командирському навушничку голос Сiагуру. – Ця планета вже на такiй стадiї розвитку... .

– Не "ця планета", – перебив Саке Мацу, – а наша Гантеля. Пора звикати.

– Слушно, – докинув i собi Павзевей.

– Згода, – провадив далi Сiагуру, – наша Гантеля, наша Гантеля! Так от, ця планета, тобто наша Гантеля, перебуває на такiй стадiї розвитку, коли їй не вистачає нас...

– Можна заходити до шлюзової камери, – сказав Павзевей.

З висоти вiсiмнадцяти тисяч кiлометрiв – там пролягає стацiонарна орбiта "Вiкiнга" – земляни, затамувавши серце, стежили, як "Гондола" викинула драбинчастий пандус i як по ньому зiйшли на поверхню планети два їхнi товаришi.

Сталося!

Сiагуру i Саке Мацу переставляли ноги обережно, нiби вивiряючи грунт на мiцнiсть, нiби ще не вiрячи, що тут, на цiй неймовiрно далекiй планетi, такiй не схожiй на рiдну Землю, доведеться боротись за життя їм, їхнiм дiтям, онукам i правнукам...

Та ось першi люди на Гантелi оговтались, пiшли твердiшим кроком, хоча й перевальцем, бо вiд незвички їх похитувало, наче п'яних. Вони таки й справдi сп'янiли вiд радостi, що пiсля довгих рокiв, сповнених небезпек, мiжзоряний Гольфстрiм винiс їх до справжнього порту.

Саке Мацу i Сiагуру обернулися, щоб їх обличчя видно було на екранах "Гондоли" i "Вiкiнга", i привiтально помахали руками.

Сталося!

Планетолог хотiв щось сказати, але тiльки поворушив губами: так схвилювався, що йому забракло повiтря, не мiг вимовити й слова.

А Саке Мацу подумки прощався зi своїм Фудзi, то вiн йому, бiлоголовому, помахував рукою, Фудзi i всiй Землi.

Сталося!..

13

– От i скiнчилася наша одiссея! – в голосi Алка бринiла дитяча радiсть, очi поблискували. – Я марив цим днем! Вiдкрию вам секрет, Еоло: крiм насiння основних поживних культур, я прихопив чимало й iншого. Будуть у нас i дерева, потрiбнi в господарствi. Негайно оброблю дослiднi дiлянки, проведу лабораторнi експерименти. I почнеться на Гантелi рослинна революцiя!

Евакуацiя "Вiкiнга" iшла повним ходом, вони здибались у шлюзовiй камерi, куди Алк принiс довгого ящика, а вона – кiлька пакункiв з медикаментами. В її присутностi учений розгублювався, говорив занадто голосно i червонiв, як дiвчина. Це смiшило Еолу, та вона не показувала виду. Говорила стримано, холоднувато.

– А чи приживуться? – висловила сумнiв. – Середовище тут незвичне.