Текст книги "Космiчний Гольфстрiм (на украинском языке)"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

– Упевнений – ростимуть. Виведу гiбриди, вони швидше пристосуються. Взагалi, генетична iнженерiя вiдкриває такi можливостi...

Поклавши свiй вантаж, вийшли iз шлюзової камери, пропускаючи туди iнших. "Вiкiнг" скидався на потривожений мурашник: кожен щось пакував i нiс до камери. Коли її заповнювали, вхiд герметично закривався, i двоє чоловiкiв у скафандрах, вiдчинивши вихiдний люк, все те перевантажували в товсте черево так званого спускового контейнера, який здiйснював човниковi рейси "Вiкiнг"-Гантеля-"Вiкiнг".

Алк поспiшав за Еолою, i жiнка вiдчувала його дихання на своїй шиї.

– Виростуть i плодовi дерева, i твердi породи... – вигукував, неначе клятву.

– Шкода тiльки, що не пурхатимуть птахи, – зiтхнула Еола. – I спiв соловейка почуємо хiба в запису...

Ботанiк засмiявся:

– Спiв соловейка! Та навiщо вiн вам? Чи без того тьохкання не можна прожити? Хiба з нього матимеш якiсь калорiї?

Еола зиркнула на нього через плече i нiчого не сказала. Тiльки якась тiнь пробiгла в її очах.

– От якщо фiзiологи мають у своїх колбах курячi зародки... – дихав на її шию Алк. – У них там великий набiр. Почути на Гантелi кукурiкання пiвня оце була б радiсть! Згодьтеся, що куряча нiжка до пюре з хлорели не завадила б.

Еола знизала плечима, їй явно не хотiлось продовжувати цю кулiнарну тему. Знала, що для генетичних дослiджень на борт "Вiкiнга" було взято чимало живого матерiалу, але, зрештою, космiчний корабель – це не ноїв ковчег, де було всякої живностi по парi, та й програма польоту не передбачала заселення невiдомої планети... А що беруть для експериментiв? Культури бактерiй, маленьких акварiумних рибок, iкру деяких iнших видiв, може, ще – жаби, бiлi мишi. А спiвочi птахи... Та невже ж у лiсах Гантелi немає птахiв? Планетолог Сiагуру висловив припущення: життя на цiй планетi ще перебуває в рослиннiй стадiї. Але ж... Що означає це "але ж" – Еола й сама не знала. Просто їй дуже хотiлося, щоб лiтали, пурхали, щебетали птахи. Уява без найменшого зусилля миттю витворила живу картину – на поручнях, скобах, повсюди в коридорi сидять великi й маленькi, сiрi та яскравi птахи. Шугають над головами в оцих заклопотаних людей, якi поспiшають випотрошити корабель, щоб якнайскорiш спуститися на планету.

Клiпнула очима, i видиво зникло. "Що ж ми ще не склали? – намагалася пригадати Еола. – Здається, все. Електронного дiагноста нехай iнженери... А що робить Гордiй? Щось вiн не дуже квапиться..."

Попрямувала до рубки керування.

– Ну, як там медслужба? – спитав Нескуба, як тiльки вона переступила порiг. – Упорались?

– Майже, – кивнула головою Еола. – Залишається демонтувати дiагноста.

Окрiм Нескуби, тут були фiзик Iдерський, психолог Iлвала та двоє iнженерiв.

– А ми тут займаємось прогнозами, – сказав Нескуба. Еола звернула увагу: вираз обличчя в нього якийсь розгублений.

– Я не заважатиму?

– Навпаки, може, щось порадиш.

Еола вмостилася в крiсло, защiпнула пасок, щоб не попливти вгору, i настроїлась слухати.

– Отже, енергетика... – Нескуба замислено цокав пальцями по пiдлокiтнику.

– Чи є можливiсть збудувати хоч невеличку електростанцiю? – обiзвався Iлвала.

– Яку ти маєш на увазi?

– Ну, атомну, водяну чи теплову – яка рiзниця? Головне, щоб давала струм.

– Так, це головне. I побут, i електронiка – все життя колонiї потребуватиме електроенергiї. Вирiшальне слово за нашими фiзиками та iнженерами. – Нескуба поглянув у бiк Iдерського.

– Я гадаю, на перших порах ми обiйдемось переносними установками, згодом використаємо реактор "Гондоли"... – розважливо заговорив Iдерський.

Нескуба слухав, стиснувши губи, щоб не прохопитись якоюсь поспiшливою реплiкою. Над усе вiн боявся, що фiзик запропонує демонтаж силових агрегатiв "Вiкiнга". Цi потужностi могли б забезпечити енергiєю новостворене селище на сотню рокiв. Але це ж означало б зруйнувати мiст, єдиний мiст, за допомогою якого ще можна дiстатися до Землi. А втратити "Вiкiнг"... На саму думку про це капiтан ставав сам не свiй.

– ...Зрештою, – продовжував Iдерський, – планета багата на термальну воду.

– А водоспади? А енергiя морських хвиль? – кинув реплiку Нескуба. Еола вiдчула: йому одлягло вiд серця. – Гантеля дуже багата на гiдроенергiю.

Iнженери також пiдкинули чимало несподiваних iдей: космiчна електростанцiя, змонтована тут, на орбiтi супутника, зможе використовувати променi центрального свiтила i передавати енергiю на поверхню планети; установки, що дiятимуть за рахунок фотосинтезу...

Нескуба поставився до цих проектiв скептично, мовляв, теоретизувати це одне, а втiлити iдею, здiйснити її – зовсiм iнше.

– Такi технологiчно складнi проекти – справа майбутнього... А напочатку, певне, доведеться спорудити звичайну парову установку, паливо для якої даватимуть лiси, а їх, на щастя, тут сила-силенна... I навiть таку електростанцiю на голому мiсцi, без потужної технiчної бази побудувати зовсiм не просто...

"I справдi, – думала Еола, слухаючи тепер уже рiвний, заспокоєний голос чоловiка,– iнженери i механiки зроблять сяку-гаку турбiну. А котел? А лiнiя передачi? Трансформатори? Ох, i доведеться ж нам... Та найголовнiше все-таки не це... Мiкросвiт планети... Океан мiкробiв, бактерiй, вiрусiв... Чужих, невiдомих, може, в тисячу разiв небезпечнiших, анiж земнi... Бiологiчний захист – ось що треба обмiркувати насамперед",

Нескуба неначе вгадав її думки:

– А що скаже представниця служби здоров'я?

– Мене дуже непокоїть бiологiчне середовище i... байдужiсть до нього. Чи не слiд щонайперше виробити програму бiозахисту? А то нiкому буде споруджувати отi самi електростанцiї...

– Ви, шановна, трохи запiзнилися, тому й не в курсi. Розмова на цю тему вже була, i не одна. Мiкробiолог та головний лiкар зараз опрацьовують програму бiозахисту.

Жартiвливий тон, яким говорив Нескуба, подобався Еолi, бо це ж засвiдчувало хороший настрiй чоловiка.

– Чи можна сподiватись, що й ви пiдключите свiй неабиякий iнтелект до розробки цього проекту? – провадив далi Нескуба.

– Сподiвайтеся, – усмiхнулась Еола.

Коли вони прийшли до своєї каюти на вiдпочинок, Еола зауважила:

– Менi здається, ти не дуже квапишся залишати корабель.

– А ще ж у давнину був такий звичай: капiтан сходить останнiм.

– Нi, серйозно. Я, наприклад, так звикла на "Вiкiнгу", що не уявляю, як житиму без нього.

– Розумiю, – замислено сказав Нескуба. – До того ж i простору там, унизу, одразу не буде. Так, так, не дивуйся. Довший час доведеться тулитися в санiтарних палатках.

– Карантин? Скiльки ж вiн триватиме?

– Доки не будуть виявленi усi шкiдливi фактори середовища. Сама розумiєш...

Довго мовчали. Гордiй поклав їй руку на плече, заговорив тихо, упiвголоса, неначе розкривав їй секрет.

– Ну, скажи, що то за життя без великої мети? По-моєму, кожен, хто мислить, мусить поставити перед собою надзавдання. Iнакше...

– А ти поставив? – перебила Еола.

– Так, я хочу здiйснити зворотний рейс на Землю. Еола здригнулася.

– На Землю? – прошепотiла враз пересохлими губами. – Опам'ятайся, це неможливо! Ну, пригадай собi, як ми потрапили сюди... Повернутися на Землю... Це прекрасна мрiя, може, колись, у далекому майбутньому нашi нащадки... А тепер – це безумство, зрозумiй, Гордiю... I вже ж були суперечки, усi ж висловились проти... Голос її лунав то високо, гучно, то знижувався до шепоту. Кiлька разiв притуляла до рота тюбик з водою.

– Опанувати нову планету – ось наше надзавдання.

– А я сподiвався, що ти... пiдтримаєш... – Нескуба подивився їй у вiчi. – Досi ми були солiдарними...

Еолу обсипало жаром. Те, що замислив цей упертий чоловiк, було абсолютно нездiйсненним, означало його загибель, – то навiщо ж... який сенс?

– А ти все зважив? Усе продумав?

– Ми з тобою ще молодi, – заговорив розважливо Нескуба. – Часу вистачить. А сповiстити на Землю про нашi вiдкриття – це завдання iсторичної ваги, наш святий обов'язок. От зберемо всю можливу iнформацiю про Гантелю, плескате сонце...

– Слухай, а це не втеча? Тут буде страшенно важко, небезпечно, а ти...

Нескуба зiтхнув.

– Невже ти хоч на мить могла припустити, що я вiзьму та й утечу вiд свого колективу? Залишу друзiв, товаришiв напризволяще, перед невiдомiстю? Гай, гай, Еоло... – Поплескав її по плечу. – Не треба так погано думати про свого чоловiка. Доки наша колонiя не вкорiниться на Гантелi, доки не запрацює автономний, незалежний од "Вiкiнга" механiзм життя, – доти я буду разом з усiма. А коли без моєї допомоги зможуть обiйтися, отодi вже матиму моральне право повести "Вiкiнг" у далекий рейс.

На вiдмiну вiд Еоли, вiн увесь час говорив тихо, здавалося, навiть спокiйно, але в голосi була така несхитна воля, така рiшучiсть, переконанiсть, що Еола зрозумiла: усе давно обмiрковано, зважено, i нiякi умовляння тут не допоможуть. Проте не хотiла вiдступати, в неї був ще один аргумент...

– Я тобi ще не казала: я стану матiр'ю.

Гордiй мiцно обняв її i, цiлуючи в щоки, губи, очi, приговорював:

– Ось тобi, ось тобi – за те, що мовчала!

Еола почервонiла, як троянда. Ну, тепер Гордiй залишиться тут, її славетний, любий Гордiй...

– Ох, як це здорово! – вигукнув, i в Еоли радiсно тенькнуло серце: лишиться! – Чудово! – Нас у кораблi буде троє! Уявляєш? Утрьох прилетимо на Землю!

Розчарована Еола похнюпилась, тяжко зiтхнула.

– Нi, Гордiю, я не хочу, щоб мiй син народився у невагомостi. Небезпечно, ти ж знаєш.

Її обличчя потемнiло, губи склалися в рiвну лiнiю i вiд того здавалися тоншими, анiж були насправдi.

– Ну, заспокойся, – сказав лагiдно i заглянув у вiчi. – Вiн може народитися i на Гантелi, а що? Пiдождемо, доки перший гантелянин зiпнеться на ноги...

"Усе-таки в чоловiкiв черствi серця... – думала Еола. – Навiть дитина... Про майбутнього сина говорить, як про стороннього, – перший гантелянин... Вигадав слiвце... А це ж твоє рiдне, це iскринка нашого життя передалася в естафетi поколiнь... I що ж – хiба на цьому наш обов'язок скiнчився? Треба ж виплекати, вiдстояти цю пелюсточку, щоб не загинула в суворих, може, навiть ворожих обставинах... Вiн, звичайно, скаже: у кожного своя логiка. Це так, у кожного своя... Але ж правда, iстина – одна?"

– Ну зрозумiй же, Еоло, чуєш? Ятрить менi серце Земля, рiдний край...

– А менi, гадаєш, не ятрить?

Губи її затiпались, Еола не стрималась i заплакала. Сльози роїлись бiля очей, а коли жiнка стрiпувала вiями – вiдпливали у простiр, огинаючи Еолину голову по елiптичних орбiтах.

– Оцього ще бракувало: перетворити каюту на акварiум! – спробував пожартувати Нескуба. Та дружина жарту не сприйняла, блискучi кульки вiдскакували вiд очей ще iнтенсивнiше. Тодi вiн похмуро сказав: – Ну, от що, нехай буде по-твоєму – сам я не полечу. Якщо ти не передумаєш i нiхто iнший не пiдтримає мене – стану гантелянином. Крапка. Сам не впораюсь. Та й психологiчно... не витримаю. Але...

– Що? – Еола нетерпляче змахнула рукою, вiдганяючи краплини з-перед очей.

– ...Але я все-таки сподiваюсь, що ти передумаєш. В кожному разi, переконуватиму, – а раптом прозрiєш, уперта гантелянка?

На заплаканому обличчi в неї проступила якась нiякова, несмiлива посмiшка.

14

Не один десяток виткiв зробив навколо Гантелi "Вiкiнг", доки на поверхню планети було спущено важку технiку, легке спорядження, рiзноманiтнi припаси, електронних роботiв – Самсона i Далiлу, а слiдом i весь екiпаж. На борту корабля-супутника залишалось тiльки двоє: капiтан Нескуба i астроном Лойо Майо.

Капiтан майже не вiдходив вiд пульта, а "фанатик науки" не вiдривався вiд телескопа. Нескуба не мав намiру турбувати його, пам'ятаючи астрономову пристрасть до вивчення тутешнього "поясу життя". Неску-бинi очi пильнували Гантелю, астрономовi – чорний простiр, нерiвномiрно поцяткований зорями. Дiлянку неба, затулену пиловою хмарою, Лойо Майо фотографував у рiзних фiльтрах. Iнколи, одержавши цiкавий знiмок, вiн поривався побiгти до Нескуби, подiлитися новиною, але передумував. Та й вiльного часу – так вiн вважав – не було й митi. Годинами марудився бiля телескопа-спектрометра, поставивши собi завдання "розширити дiапазон" iнструмента. А вже коли вiн поставить завдання, визначить мету, то добиватиметься свого, що б там не було, всю свою енергiю до найменшої краплинки спрямує на здiйснення задуманого. Воiстину дивовижна iстота людина: сама на себе плете сiтi! Виборсається з однiєї – одразу ж береться за другу.

Нескуба сидiв перед великим оком оглядового екрана, обiпершись об спинку крiсла i закинувши ногу на ногу. На екранi купчились знайомi лиця товаришiв, а вiн ловив себе на тому, що вже вiдчуває свою окремiшнiсть вiд них, дивиться, нiбито стороннiй. "От вони залишаться на Гантелi, а я полечу... Еола також буде поруч мене... I синок... А може, дочка?.. Можливо. Хоча я чомусь бажаю сина... Але й ви будете з нами на кораблi, усi до одного... Бачитиму вас на екранi, такими доставлю й на рiдну Землю – милi, заклопотанi обличчя, очi, в яких вiдбилося i щастя порятунку, i тривога перед невiдомiстю. Нiчого, друзi, Гантеля прийме вас... А згодом людство перекине космiчний мiст помiж двома свiтами..."

Нескуба час вiд часу натискував на пуск стереокомплекта, щоб зафiксувати найцiкавiшi й найсуттєвiшi, з його погляду, сцени. Хоча, як подумати, уся ця зорова iнформацiя – i дрiбнi епiзоди, i значнi подiї – в майбутньому буде неоцiненна як для нього, так i для Землi. Висадка на невiдому, неймовiрно далеку планету, може, перший струмочок нової цивiлiзацiї, який з плином часу розiллється так само широко, як i на Землi...

Худорлявий Хоупман, чорнявий Саке Мацу, статурний Павзевей, бiля нього – Рената, Iдерський розмовляє з iнженерами, до Еоли пiдiйшов Алк, показує рукою вдалину, туди, де темнiє лiс. Ну, ясно, його ботанiчна душа прагне до флори. Нескубинi пальцi ворухнулися, але не натиснули вимикача нехай... Хiба вiн ревнує, чи що? Цього йому не вистачало! Алк своїм нiяковiючим обличчям нагадував Нескубi переодягнену дiвчину, i тому капiтан ставився до ботанiка трохи iронiчно. Зараз, правда, його опанувало зовсiм iнше почуття: якась поблажлива доброзичливiсть до всiх взагалi i кожного зокрема. Нехай їм тут добре ведеться, на цiй Гантелi!

Тим часом на поверхнi планети хаотичний рух людей поволi ввiйшов у русло – створилася колона з тягачiв, фургонiв, платформ, яка рушила до мiсця тимчасового поселення. Попереду, важко переступаючи з ноги на ногу, крокував могутнiй робот – Самсон, а позаду човгала Далiла. їхнi об'єктиви i антени пильно стежили за навколишнiм простором, оберiгаючи спокiй та безпеку людей. Це добре, подумав капiтан, так i треба, хоч на суходолi не виявлено тваринного свiту, проте несподiванки не виключенi, океан ще залишається таємницею. Та й у лiсових нетрях...

Саме цiєї митi в Нескубинiй головi з'явилася самовiльна думка: а чи не лишитися? Вiн остерiгався цiєї думки, вiдганяв її, та вона все-таки проривалась крiзь психiчнi бар'єри, вносила сум'яття у свiдомiсть: може, таки залишитися? Планета цiлком нового типу – на її вивчення варто вiддати все життя. I товаришi, друзi, колектив – це ж осередок людства! Не кажучи вже про власну сiм'ю...

Нахмурилось обличчя, помiж бровами пролягла вертикальна зморшка, очi затуманились задумою. Все-таки життя складнiше за шахову партiю, тут важче вибрати хiд! Але можна вибирати... I вже ця можливiсть, ця свобода волi пiдносить, окрилює тебе. Почуваєшся людиною в неосяжному розумiннi цього слова, а не якимось бiороботом з обов'язковою програмою. Он як створила тебе Природа!

"Я можу або залишитися на Гантелi, – мiркував Нескуба, – або вирушити у зворотну мандрiвку... Треба все зважити, все врахувати... – Чоло нахмурилось, несамохiть погладив його пальцями. А чи можливо "все врахувати"? О, це вже починаються сумнiви. Ще цього менi бракувало! Можливо, чорт забирай, проаналiзувати все те, що тобi вiдомо, а чого не знаєш – то так i буде".

Колона перших поселенцiв Гантелi посувалася високим берегом рiчки, схожа на мастодонта, який вишукує собi мiсце, щоб залягти. Нарештi зупинилися бiля невисоких гiр, порослих лiсом. "Мабуть, Алк вважає цю мiсцину оптимальною для закладки поселення, – подумалось Нескубi. – Що ж, можливо, вiн має рацiю: пагорби захищатимуть од вiтрiв, за будiвельними матерiалами далеко не ходити – i деревина, i камiнь пiд рукою, та ще водна артерiя... I мiсцевiсть – навiть звiдси видно – мальовнича. Скiльки ж тут пагорбiв? Сiм? Оце збiг – точнiсiнько, як у Римi або в Києвi!"

I враз в уявi постали зеленi київськi гори, блакитноводий Днiпро,– аж серце защемiло. Таємничi слiди пам'ятi в мозку враз ожили яскравими картинами. Але їхня реальнiсть була така ж, як i реальнiсть сновидiння.

Гордiй Нескуба вимкнув зйомку i почав несамохiть малювати на екранi план майбутнього мiста, прив'язуючи забудову до рельєфа. Начеркав кiлька свiтних прямокутникiв, овалiв, провiв двi-три вулицi, перекинув через рiчку мiст i, нiяково усмiхнувшись, облишив це заняття. Спочатку, очевидно, доведеться жити в одному будинку, максимум у двох. Та ще спортивний комплекс. Минуть десятилiття, доки селище розростеться, то навiщо ж нав'язувати матрицю майбутнiм поколiнням? Чи не краще пустити рiст першого на планетi мiста на самоплив? Такi мiста завжди своєрiднi, неповторнi, як неповторний рельєф, подiї та обставини життя кожного людського осередку.

Плин думок Гордiя Нескуби перервала несподiвана поява Лойо Майо. Астроном влетiв до рубки керування, як метеор. Очi його сяяли, палали вогнем, i вже по цьому капiтан здогадався, що Лойо Майо заряджений якоюсь важливою iнформацiєю.

– Капiтане! – гукнув Лойо Майо, немов до глухого. – Тепер можна не боятися пiдступних чорних дiрок!

– Тобто? – Нескуба запитливо подивився на чорноголового астронома. Винайшли спосiб нейтралiзувати?

– Я закiнчив серiю випробувань... Ми з Осиповим сконструювали прилад приставку до телескопа, що дозволяє виявляти чорнi дiрки!.. Нейтринний спектрометр.

– Цiкаво, – досить байдуже сказав Нескуба. Його тон трохи охолодив астронома.

– Вам не цiкаво? – здивувався Лойо Майо.

– Я ж сказав: цiкаво, – iронiчна посмiшка скривила капiтановi губи. – Я слухаю.

– Але ж... – розгубився астроном. – Ви так говорите...

– Викладайте суть, Лойо Майо, не треба чiплятись до мого тону.

– Розумiєте, давно помiчено, що чорнi дiрки – це, найчастiше, системи подвiйних зiрок. Якщо з видимої зiрки витiкає матерiя, це значить, що її висмоктує невидима сусiдка, тобто чорна дiрка, яка має надзвичайно сильне гравiтацiйне поле. I ось коли шлейф зоряної речовини дiєю цього поля розганяється майже до швидкостi свiтла, виникає iнтенсивне випромiнювання нейтрино, яке реєструє наш спектрометр.

Розповiдь Лойо Майо зацiкавлювала капiтана з кожною хвилиною все дужче i дужче. З його обличчя зник вираз байдужостi, пальцi нетерпляче постукували по пiдлокiтнику.

– А як же намацати таку пару серед мiльярдiв зiрок? – не втерпiв Нескуба.

– Я вже зареєстрував одну пару. Ось як це сталось. Спостерiгаючи яскравiсть зiрок, я помiтив, що в однiєї вона то збiльшується, то зменшується. Амплiтуда коливань за перiод у три днi становить 0,3 зiркової величини!

– Що ж це означає? – знову прохопився Нескуба.

– Це означає, що зiрка витягується у бiк чорної дiрки i втрачає форму кулi, перетворюючись на елiпсоїд. При обертаннi навколо спiльного центру тяжiння, вона повертається до нас то малою, то великою вiссю. Дальшi спостереження виявили i шлейф...

Нескуба схопився та так рвучко, що мало не злетiв у повiтря. Стиснув своїми ручищами астрономовi плечi.

– Це ж здорово! Дуже здорово, Лойо Майо! Вiтаю! Це таке вiдкриття...

Астроном тiльки клiпав своїми густими чорними вiями.

– Тепер нам, вважай, вiдкритий шлях до нашого Свiту, до Землi!

– Хiба ви... збираєтесь?..

– I я, i ви, Лойо Майо, полетимо, правда?

Астроном не встиг нiчого сказати, як Нескуба обернув його й пiдштовхнув до виходу.

– Ходiмо швидше, я хочу побачити ту зiрку!

15

З великим зусиллям Гордiй Нескуба розлiпив повiки i довго не мiг збагнути, де вiн i що з ним. Замiсть круглого iлюмiнатора – чотирикутне вiкно з рожевим полиском, висока рiвна стеля...

– Ну як?

Упiзнав Еолин голос, але звiдки вiн лунає – важко було встановити. Спробував повернути голову, та вона чомусь навдивовижу важка, неначе налита оловом, i вiн ледве зворухнув її на подушцi. Проте й цього було досить, щоб поле зору розширилось, i крiзь рудувате марево проступило перед ним Еолине обличчя.

– Ти мене чуєш?

"Авжеж чую", – хотiв проказати голосно, як це було ранiше, та слова чомусь застряли в пересохлому горлi, губи ворушилися, а звуку не було. Тривога пройняла Гордiя Нескубу, прошила гострими голками. Чи вiн втратив мову? Ще цього йому бракувало!

– Не треба хвилюватися, любий... Усе буде добре... Голос її даленiв, слабшав, обличчя почало розпливатися в червоному серпанку, втрачати обриси...

Еола швидкими, несхибними пальцями взяла шприц, уже наповнений стимулiном, i зробила укол у передплiччя. Минуло не бiльше хвилини, як датчики кров'яного тиску, пульсу, температури показали, що цi системи органiзму Нескуби починають працювати трохи краще.

Помiтно обважнiла Еола сiла в головах у чоловiка, не вiдриваючи тривожного погляду вiд його змученого, посiрiлого обличчя. Бiдний, як йому тяжко...

Сама вона змарнiла, пiд очима синцi – не досипала, змучилася, були хвилини, коли вона втрачала надiю, розпач краяв серце гострими лезами, i дивно, як воно тiльки витримало. А їй же не можна, не можна хвилюватись! Та зараз безкiнечна нервова напруга спала. Гордiєва хвороба почала вiдступати, криза минула, тепер вiн доправлятиметься з кожним днем. Глибоко зiтхнувши, Еола важко опустилась бiля узголiв'я Нескуби. Позирала на його змарнiле обличчя, дослухалася, чи рiвно вiн дихає. I треба ж – отакий мiцнющий, кремiнь-чоловiк, який, здається, нiколи не хворiв, раптом злiг... Перший хворий на Гантелi. А як вiн кепкував, коли хто-небудь занедужає! "Людський органiзм – то космiчний корабель. I якщо ти поганий капiтан, не вмiєш керувати, от вiн i виходить з ладу". А сам? Докерувався...

З чого ж це почалося? У нього з'явилося легке запаморочення голови... Уперше це вiн зауважив, коли читав лежачи. Потiм загальна слабкiсть... Наступного дня симптоми хвороби проявилися рiзкiше. Бiль то вiдчувався у шлунку, то у м'язах рук i нiг – наче прокочувався хвилею по всьому тiлу. Переходячи кiмнату, Нескуба хитався, як п'яний. Ще через день не мiг уже й читати – усе розпливалося перед очима, звузилось поле зору... Еолi прикро згадувати, але спершу, коли Гордiй поскаржився на нездоров'я, вона... зрадiла, так, зрадiла! Хворiй, хворiй на здоров'ячко, тiльки не помишляй нi про який полiт!

Звичайно, тiєї хвилини їй i на думку не спадало, яка це небезпека: чужий, iнопланетний збудник накинувся на людину... Це вона втямила, коли побачила, як на звiстку про хворобу Нескуби пополотнiв головний лiкар, – а йому витримки не позичати! Одразу ж у селищi оголосив стан медичної тривоги, усi пройшли ретельну перевiрку – навiть лiмфатичну рiдину було взято на аналiз; проведено повторну стерилiзацiю примiщень, вихiд – лише в скафандрах БЗ (бiологiчний захист), проведено профiлактичнi заходи – мiкробiологiчнi, вiрусологiчнi i, звичайно, епiдемiологiчнi.

Он яка веремiя зчинилася!

Хто вiн – збудник захворювання Нескуби? Якi його агресивнi можливостi? Чи виробить людський органiзм iмунiтет проти цього збудника?

Настрiй колонiї землян помiтно пiдупав. Досi такi жвавi, енергiйнi, радi з того, що космiчний Гольфстрiм винiс їх до твердого берега, зараз всi посмутнiли. Патогенний вибух заскочив зненацька, посiяв непевнiсть i страх. Що на них чигає завтра? Нiхто нiчого не знав. А брак iнформацiї пригнiчує особливо дошкульно.

Сидячи бiля недужого чоловiка, Еола чого тiльки не передумала. Та його рiвне дихання потроху заспокоювало її, вiдчувала: тривога спадає, даючи мiсце надiї.

Нескуба знову розплющив очi. Шум у головi стихав, поволi верталася здатнiсть сприйняття навколишнього, почали з'являтися окремi найпростiшi поняття. Дивився i вiдзначав про себе: "свiтло", "вiкно", "примiщення". Потрiбне було зусилля, щоб це об'єдналось в одну думку. "Я в примiщеннi, куди проникає свiтло крiзь вiкно, – констатував Нескуба. – Вiкно? Та це ж..."

Нараз пам'ять освiтила подiї, що передували його стану. Будiвництво селища. Перемови й суперечки з Еолою. Тепер має грунт пiд ногами, над головою – небо, про космос не хоче й говорити. Але ж i грунт цей чужий, i небо – чуже!.. Так, вагiтнiсть... Хоча б син... Чи вистачить сили волi залишити їх тут? Навряд. I вона про це здогадується. Хитра: хоче виграти час. Але ж я її люблю, великий Космосе, як я її люблю!.. А ще ж синок, синочок...

Думка про сина викликала теплу млость в усьому тiлi. Нескуба поворухнувся й зiтхнув.

– Прокинувся? – обiзвалась Еола. Голос у неї був особливо нiжний, ласкавий. – Бачу, бачу: тобi набагато краще. Лице вже не таке сiре, i в очах – блиск життя... Ти перемiг!

Нескуба слабо посмiхнувся – може, не так устами, як очима. Прошепотiв:

– То не я перемiг, то вони...

– Хто?

– Екiпаж.

– Який екiпаж?

– Мої мiкроби.

– А-а... – непевно посмiхнулася Еола.

– Ця команда одразу кинулась на чужинцiв, сама бачила, якi запеклi бої точилися на борту.

– На якому борту? – прохопилась Еола, подумавши, що Нескуба марить. Що ти таке говориш?

Передихнувши, Гордiй провадив далi:

– Моє тiло для мiкроорганiзмiв – гiгантський космiчний корабель... Второпала? Отож i виходить, що я був ареною спустошливих боїв...

– Нiчого, мiй любий, – Еола злегка погладила йому чоло. – Незабаром тi спустошення позаживають. Твiй корабель має великi ресурси.

– Та вже ж... Нiбито оклигую. Але вiйна ще йде. Знаєш...

– Не втомлюй себе розмовою, – перебила Еола. – Прийми ось лiки й лежи тихо.

Слухняно проковтнувши сiру горошинку i запивши її теплою водою iз склянки, яку тримала дружина, Нескуба спитав:

– А як електростанцiя?

– Учора закiнчили котлован. Отож там ти й простудився, у тому котлованi. Спiтнiв, а потiм вiтер... Тут треба обачнiше... Лежи тихо.

– А фундамент? Ще не почали?

– Ще тiльки вiдкрили кар'єр. А як вони той камiнь нарiзатимуть... Лежи тихо.

– Нарiжуть... Це не складно. А от рефлектори-гелiостати...

– Дехто каже, що краще б не сонячну збудувати, а звичайну гiдростанцiю. Та ти будеш лежати менi тихо чи нi?

– Сонячна ефективнiша, – бурмотiв Нескуба. – Струм безпосередньо з промiння... У нас є кiлька комплектiв батарей. А де ти вiзьмеш гiдротурбiну?

– Слухай, ти порушуєш режим. Годi, перестань говорити й лежи тихо. Може, заснеш. А я пiду.

– Ну, не гнiвайся, – Гордiєвi губи скривилися в посмiшку. – Я – просто скучив.

Еола пiдвелася, ще раз погладила йому чоло, поправила ковдру i вийшла.

Нескуба заплющив очi, принишк, сподiваючись заснути. Але сон до нього не приходив, натомiсть почали обсiдати цiлком несподiванi думки. Чомусь звернув увагу: його руки лежать на грудях. Як у мерця.

I враз Нескубi уявилося щось схоже на ескалатор чи рухому стрiчку, де повно веселих людей з блискучими очима, в яких вiдбиваються все новi й новi мальовничi краєвиди. А неспинний ескалатор несе їх до чорного отвору тунелю, звiдки немає вороття...

Нескуба хмикнув. Здiйснюється закон ентропiї... Ну що ж, нехай собi здiйснюється...

Iнстинктивно прийняв руки з грудей, лiву пiдклав долонею пiд потилицю, праву простяг уздовж тiла. Нехай їй грець, тiй смертi, все-таки краще про неї не думати, щоб у кровi не з'явились її токсини... Природно, коли про неї думають старi, а йому ще рано, ще молодий. Мислю – значить живу, – нагадав собi вiдомий афоризм. Жити – це мiй обов'язок перед Природою, i мушу виконувати його якнайкраще. Ого, скiльки ще попереду нездiйсненого – тут, на цiй незвичайнiй планетi, i в космосi!.. Десь там загубилась у просторi голуба кулька... Та ще не пройдено й половини життя. Нерви треба гамувати, iнакше – розкиснеш...

Зусиллям волi Нескуба змусив себе заспокоїтись i коли емоцiйнi сплески вляглися, розпочав самотренування, перерване хворобою. Хiба вiн ще не командує на своєму живому космiчному кораблi, не контролює свого тiла i своєї психiки? Нi, анархiї вiн не допустить, у нього є мета, йому свiтить з далини провiдна зоря – рiдне Сонце, а бiля нього – Земля... I хоч їхнiй простiр зiмкнувся для нього до розмiрiв елементарної частки, – вiн все одно прагнутиме туди роками, десятилiттями, все життя. I вже йому вчувалася музика небесних сфер, уявлялося: розкриваються об'єми рiдного Всесвiту, i крiзь гравiтацiйнi шлюзи "Вiкiнг" випливає в той, свiй простiр... Для цього варто жити, жити i дiяти!

Незважаючи на фiзичну кволiсть, Нескубу все дужче проймав пiднесений настрiй. Думалося легко, в серпанку фантазiї виникали якiсь неяснi, проте знадливi картини майбутнього, i це давало наснагу, збуджувало радiсть буття.

Наступного дня, одразу пiсля медикiв, першим до палати обережно зайшов Лойо Майо. Сторожкий вираз його обличчя одразу почав танути, очi заяснiли: астронома втiшив Нескубин вигляд. Капiтан лежав хоч iзмарнiлий, змучений хворобою, але не подоланий нею. Погляд у нього не безвiльний, не пасивний, як то буває у тяжкохворих, навпаки,– в ньому вже вiдчувалася внутрiшня сила. Враження було таке, що Нескуба зараз устане й вiзьметься, як завжди, за роботу.

Секунду астроном мовчки дивився на недужого, немовби перевiряючи своє перше враження. Потiм закивав головою i, потираючи руки, пiдiйшов до лiжка.

– Навiть не медиковi видно – одужуєте...

– Потроху... наче оклигую, – обiзвався Нескуба. – Сiдайте.

Вiдвiдини астронома-дивака були йому приємнi. Лойо Майо став Нескубиним спiльником з того самого моменту, коли показав свiй прилад, за допомогою якого можна демаскувати чорнi дiрки космосу. В певному розумiннi вони були змовниками, i це їх зближувало. Та ще настрої дружин... Обидвi боялися ризику зворотного космiчного польоту i, здається, вже не мали сумнiву, що їхнi чоловiки "отямляться".

Лойо Майо знав, що Нескуби чекають дитини i прийшов дiзнатися, чи не змiнилися намiри капiтана, для якого синок був золотою мрiєю. Сам Лойо Майо до останньої клiтини належав космосу i не мiг зрозумiти, як це можна вiдмовитись вiд такої великої iдеї, хоча б i заради сiм'ї. З другого ж боку – а чому б жiнкам не поступитися? "Вiкiнг" – корабель величезний, для чотирьох вiн був би якщо не планетою, то астероїдом. Можна жити.

Згорбившись на стiльцi, Лойо Майо повiв тонку дипломатичну розмову, сповнену натякiв i недомовок. То нарiкав, що тут, на Гантелi, умови для спостереження неба надзвичайно несприятливi, i навiть Осипов – на що вже терплячий чоловiк! – i той невдоволений, – то вихваляв обсерваторiю на "Вiкiнгу".

Капiтан, звичайно, здогадався, що непокоїть астронома, але слухав не перебиваючи. Та коли заплющив очi, Лойо Майо умовк на пiвсловi.