Текст книги "Поміж ворогами"

Автор книги: Іван Нечуй-Левицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

Паничі знайшли пришиб і пристали до берега. Паничі й панни сходили з човнів на берег. Хисткі рибальські човники хитались під їх ногами й гнали од себе по ставку широкі хвилі. Хвилі та брижжі пішли кружалами далеко од берега, а панни з реготом посунулись через густі лози, одхиляючи їх од лиця руками.

– Ну, в цих лозах добре лазить козам, а не паннам, – гукала в лозах Антося.

– Мабуть, не тільки козам, але й паннам, коли вони тепер лазять в лозах, – десь в листі обізвався Леонід Семенович, неначе за стіною.

– Ліпо! придержуй-бо лози, коли йдеш попереду! Ти пускаєш гілки, а вони мене б'ють та й б'ють по лиці, – кричала Антося до малої сестри.

– Це правда, що ми влізли в морське дерево! Ось і мене морснуло таки добре по носі, – сказав десь в кущах один вчитель.

За лозами вузенька стежечка на праву руку повилась берегом по траві до самої греблі. Паннам забажалося йти на прогуляння на греблю. І панни й паничі пішли тією стежечкою, розтягнувшись довгим рядком. Ватя зосталась позад усіх і неначе поганяла той довгий рядок. Леонід Семенович пристав до неї. Вона йшла стежечкою, він плутався ногами в некошеній густій побережній траві.

Ставши поруч з Ватею, Леонід Семенович почутив, що на його найшла поважність. Охота до жартів, до смішків, що ніколи не покидала його, неначе зслизла й зникла в одну мить. Він і сам не стямивсь, чого це найшла на його така поважність, чого він неначе почав приладжуваться до Ватиної вдачі. Тон його розмови став солідний, непустотливий.

– Яка розкіш тут у вас! І старий садок, і старі верби в березі, старі груші та липи на цвинтарі. Видко, що тут культура давня, не вчорашня, – почав Леонід Семенович.

– Цей садок, ці верби садив ще мій дід, як був молодим, то й не диво, що культура в цьому місці давня.

– А от у нас на хуторі така культура тільки що зачинається. Мій панотець, купивши землю, поставив дім і завів оселю на новому місці за селом, на своєму недавно купленому хуторі. Скрізь голо, порожньо! Ні на чому очей спинить! Садок тільки що вилазить з землі, а верби в березі над течією ще стримлять, мов позабивані кілки.

– Як поживете, то й діждете, що і в вас буде таке саме, як і в нас, – обізвалась Ватя.

– О, довгенько, мабуть, доведеться дожидать. А поки що в нас така нудьга кругом, неначе десь серед степу. О, вам тут весело жить серед такої розкоші! – сказав Леонід Семенович.

– То вам так здається, бо ви тут вперше. А я вже до цього всього придивилась, то мені про це все байдуже, – обізвалась Ватя.

– Невже ви тут нудьгуєте в цьому раї? – спитав Леонід Семенович.

– Влітку мене не дуже-то бере нудьга. Все-таки походиш тут, погуляєш. Приїдуть на вакації небожі, сестрині діти, – плаваємо човном по ставку. А от взимку так мене й справді бере нудьга. Цей садок занесе снігом, ставок замерзне. Сиди в хаті та ший або вештайся коло хазяйства.

– Взимку ви, мабуть, все читаєте? Ви любите, певно, наукові книжки? – спитав Леонід Семенович, бо йому здалося, що Ватя з тих сьогочасних молодих паннів, котрі люблять сьогочасні наукові книжки.

– Трохи люблю, але мені їх трудно доставать. Тато любить читати тільки газети й не купує наукових книжок, а в «Ниве» нема нічого такого поважного, цікавого, щоб варто було читать, – сказала Ватя.

Але вона говорила це так собі. Вона, правда, читала додатки до «Нивы», але тільки романи та повісті і пропускала без найменшої вваги навіть ті невеличкі розвідки, які там знаходились. Наукових книжок вона не любила читати, як більша частка сьогочасних молоденьких паннів. А як часом вона й починала в зимні вечори читать якусь наукову річ, то на неї нападав такий сон, що вона випускала книжку з рук і книжка летіла сторч додолу. В школі вона вчилась з невеликим поспіхом.

– Я безщасна через те, що не маю ні сестри молодої, ні брата; нема в мене товаришки в хаті. Мама вже стара, тато теж старий. І я неначе ніби стала стара коло їх, – сказала Ватя й засміялась.

Леонід Семенович і собі засміявся, але сміх його був не штукарський. Ватя була така ще молода, що могла безпечно сказать такий жарт про себе, і той жарт вийшов смішний.

– От ви живете в Києві цілий рік. Мене бере зависність до тих, що живуть не на селі, а в місті, – почала Ватя. – Ви бачитесь з живими людьми, і людьми освіченими, за щось поважне побалакаєте, про щось почуєте, поміняєтесь думками.

– Це правда.

– Що правда, то правда… – сказала Ватя й задумалась. Вона любила місто, і її тягло туди, як і усіх теперішніх дочок священиків, що вчилися в Києві чи в гімназіях, чи в духовних школах. Усі такі панни страшенно нудяться на селі й марять день і ніч, якби добратись до Києва або й жити хоч не в Києві, то поблизу в якомусь місті.

– В вас є народна школа в селі. От би вам стать за вчительку в школі, то й робота була б, – сказав Леонід Семенович.

Сказав він це зовсім не через те, що дуже спочував до народної просвіти. Йому про це було байдуже, але це слово так прийшлося до речі.

– Мій тато не дозволив би мені бути вчителькою. Правда, мої дві близькі сусідки й товаришки поставали вчительками в сільських школах, але, мабуть, через те, що їх батько дуже сім'янистий: в його п’ять дочок. Дві оті старші заробляють собі гроші на одежу, а це вже велика полегкість для батька. Мені цього не треба, бо ми люде заможні…

Ватя трохи не прохопилась, що її панотець має кільки тисяч карбованців в київському банку.

– Я помагаю мамі в господарстві, – говорила Ватя далі, – бо мама вже нездужає. Я й люблю хатнє господарство. А більшої й кращої діяльності не можу знайти для себе на селі, хоч би й хотіла…

Ватя в душі почувала, що говорила це в високому тоні так собі, аби говорить: вона не цікавилась нітрішечки ніякою ідейною роботою й не шукала ніякої вищої діяльності. Але вона постерігала, що треба виявить таку думку перед Леонідом Семеновичем, щоб цим вйявком своїх думок підійти під його смак. Вона помилялась: і панич співав високим тоном більш через нову поведенцію; і в панича не було ніякого ідейного прямування, як і в неї його не було.

Стежечка дійшла до тину. Через тин був перелаз: два товсті низькі кілки були повбивані по обидва боки тину, а на їх лежала дощечка, просунута в тин наскрізь. Вона була прибита кілочками. Довгий рядок молодих паничів та паннів почав плигать через перелаз так зручно й швидко, як плигають кози. Ватя й сама не знала, чи лізти через перелаз, чи ні: вона спинилась і трохи гордо глянула на перелаз.

– Це такі сільські ворота. В місті, мабуть, таких чудернацьких хвірток нема, – почала промовлять до перелазу Ватя. І вона сама не знала, на яку ногу ступить: чи поводиться тоном аристократичним, чи держать себе просто й натурально – по-простацькому.

Ватя довгенько-таки постояла коло перелазу, а далі подумала: «Ні, треба лізти. Паничі тепер більше люблять простоту…» І вона вхопилась рукою за кілок.

Леонід Семенович підхопив її під руку й допоміг стати на дощечку. Ватя перелазила через тин якось ніби не вміючи, неначе вона зроду-звіку ніколи ще не перелазила через тин. Леонід Семенович вхопивсь обома руками за кілки, підобгав ноги і в одну мить перекинув свою легку постать за тин у город.

Усі побігли по широкій греблі, обсадженій знизу вербами. По другий бік греблі стояв млин, неначе притаївся за греблею в молодих вербах та лозах. За млином на пригорку піднімала вгору свою високу червону покрівлю гуральня.

– А що, Антоніно Григорівно, куди підемо заглядать: чи в млин, чи в гуральню? – спитав Леонід Семенович.

– Я маю більше потягу оглянуть млин, – обізвалась Антося, – в гуральні горілка, а я до горілки й неохоча, і не ласа до неї.

– Не станемо ж ми п'яницями, коли побуваємо в гуральні, та ще й од одного горілчаного духу, – жартував Леонід Семенович.

– Не знаю, як хто; але добре знаю, що я не стану, – одбивалась і собі жартами Антося, – про мене, як у гуральню, то й в гуральню.

– А ви ж бачили на своєму віку, як роблять те добро, що горілкою зветься? – спитав в Антосі один вчитель.

– І зроду не бачила, хоч і хотіла б побачить, – сказала Антося.

– Хоч і хочете, та не побачите, бо тепер гуральня замкнута, – сказала Ватя.

– А коли вона замкнута, то вертаймось назад. Ми вже геть-то загулялись, – сказала Антося.

Але нікому не хотілось вертаться в душні кімнати. Усі розсипались по греблі, балакали й жартували. Сонце вже спустилось низько. На греблі під вербами був чудовий холодок. Од води несло вогкістю, тхнуло жабуринням. Зелені очерети в березі неначе дрімали, заглядаючи в воду, своїми легенькими, як пух, нагнутими китицями-вершечками. Довгі тіні од верб простяглися трохи не до половини ставка. Гори, вкриті лісом, неначе як жар, пашіли теплом і робили надзвичайно ефектний контраст з супротилежним затіненим берегом, звідкіль потягувало холодком та вогкістю.

– Вертаймось додому! Час вертаться! – сказала Антося й побігла назад по греблі.

За нею слідком рушила уся компанія. Ватя, йдучи позад усіх, поруч з Леонідом Семеновичем, задумалась.

«Який чудовий вечір трапився в моєму житті! Чи був хоч один такий вечір для мене? Ще ніколи я не почувала себе такою щасливою. Усе на світі стало гарне для мене. Скрізь весело, скрізь радісно. Он пастушки женуть корови до води, біжать, хвиськають батіжками, неначе граються. Мабуть, і їм весело жить на світі. Он дівчата в березі перуть сорочки й гукають та вигукують пісні, аж луна йде між вербами. Певно, вони щасливі. Може, такого другого вечора вже й не буде в моєму житті…»

Ватя зирнула скоса на Леоніда Семеновича, він ішов мовчки, задумався, втиривши очі в землю. Йому вперше прийшла думка про оженіння. За цілий університетський курс така думка не спадала йому в голову. То за наукою, то за гульнею йому не було часу про це й гадати. Тепер чогось несподівано ця думка та гадка виникла в його в голові от тут, на греблі, серед зелених верб, коло дрімаючого берега, дрімаючої в вечірньому світі води. Поетична обстава, молоді панни, поетичний вечір, наводячий на душу задуманість, викликаючий думи, втихомирюючий серце, – все це якось проти його волі зворушило в йому це поважне питання. Він глянув на Ватю й почутив, що її вид, поважність та солідність чогось навели на його поважну думу.

«Швидко буде кінець моєму вчінню; через рік я буду доктором, вийду в світ, почну жити самостійним життям… Мені треба шукати пари», – думав Леонід Семенович, і він згадав за всіх паннів, яких знав і в Києві, і на селах.

І ні одна з їх не підходила йому під пару, не припадала до вподоби. Ватя починала йому подобатись, але Леонід Семенович був син практичного батька і, невважаючи на свою жартовливу вдачу, думав і за придане за своєю будущою жінкою.

«Цей о. Артемій, коли тому правда, що люде кажуть, дуже грошовитий чоловік. Цікаво б знати, скільки в його тисячок сховано в банку», – подумав Леонід Семенович.

Ця думка так зацікавила його, що він трохи не спитав у Ваті: «А скільки за вами дадуть приданого?» Він ледве вдержав свій цікавий язик.

І Ватя, й Леонід Семенович мовчки вертались з гулянки й ледве перекидались кількома фразами серед веселого щебетання молодих паннів та паничів. Ватя примітила, що Леонід Семенович став неначе не той, що був передніше одну годину. В його в душі почався новий момент життя, тільки зародок нового життя, коли з молодого пустотливого хлопця починає ставати мужній, дорослий чоловік.

В садку під густими старими грушами та яблунями вже полягла густа тінь. Молода компанія перебігла його й розсипалась на широченькій прогалині перед домом, серед квітників. Тут ще було зовсім ясно, тут дотлівав вечір останнім одлиском на високих грушах та яблунях. Усім не хотілося йти в кімнати; усі неначе ждали, доки замре останній світ вечора, доки темна ніч не поглине останнього проміння поезії вечора в садку, в квітниках, на вольному свіжому повітрі.

– А давайте лиш будемо грать в кота та в мишки! – крикнула на ввесь садок Антося. – Леоніде Семеновичу! чого це ви задумались? «Ставайте вряд, та й буде лад!» Ви будете котом.

– Як котом, то й котом, – обізвався Леонід Семенович, – але як ви будете мишкою, то я боюсь…

– Чого? Щоб вас не вкусила? – спитала Антося.

– Боюсь, що вас не впіймаю, бо ви дуже прудкі, – одповів Леонід Семенович.

– Ну, од вас не втече ні одна мишка. Мені вас аж страшно, – зачіпала його Антося.

– Ставайте в кружало! Беріться за руки! – командувала Антося і вхопила за руку Ватю.

Усі побрались за руки. Поділили котові і мишчині вікна. Леоніда Семеновича таки обрали за кота, а Ліпу за мишку. Почалася біганина. Хоч Ліпа була й прудка, але кіт її швидко впіймав і поставив в ряд, а потім взяв за руку Ватю й вивів з кружка. Ватя опиналася та одмовлялась, але їй нічого не помогло. Вона мусила тікать од страшного кота. Важка на ході, вона грала, ніби нехтуючи цією простою іграшкою, і швидко, неначе зумисне, попалась котові в лапи. Тоді кіт обрав за мишку Антосю. Прудка, в'юнка, як гадючка, жвава, як пташка, Антося пірнала в вікна, зроблені з рук, вирнала за кружалом, звивалась попід руками. Леонід Семенович крутився, як муха в окропі, але таки застукав Антосю за кружалом. Антося з переляку кинулась утікать і потрапила між високі кущі оргінії, котрими був засаджений усей куток між домом і садком. Леонід Семенович погнався за нею в оргінію. Кущі коливались, гілки тріщали. Антося звивалась між кущами. Леонід Семенович спотання кинувся на мишку просто через кущ оргінії. Кущ затріщав, кіт впіймав мишку, але кущ оргінії повалився під ноги котові. Піднявся регіт. Леонід привів до кружала засапану мишку, котра ледве дихала.

– А бачте! Таки впіймав! – говорив Леонід Семенович, втираючи хусточкою піт на лобі.

– Впіймали, але й шкоди наробили, – докоряла йому Антося, – поламали оргінію, ще й грядки покопирсали закаблуками.

– Нічого – те! Невелика шкода. За цю шкоду можна вибачить. Зате ж ти таки не втекла, – сказала Ватя.

Паничі одначе кинулися поправлять ту шкоду. Леонід Семенович звів полеглу оргінію. Знайшли коло других кущів лико й прив'язали оргінію до кілка. Ватя стояла серед кущів, обсипаних здоровими квітками. Темно-зелена оргінія, червоні та жовті квітки надзвичайно приставали до її лиця. На тому квітчастому фоні, вся ніби обсипана оргініями, її показна постать визначувалась надзвичайно ефектно. Леонід Семенович примітив той ефект і несамохіть задивився на неї.

Коло ґанку рядком стояли чотири здорові вазони старих олеандрів, рясно обсипаних важкими китицями ясно-рожевих квіток. Старі олеандри були високі аж до стріхи. Леонід Семенович звернув на їх ввагу.

– Які пишні та здорові олеандри! – сказав він до Ваті.

– Ці олеандри садила ще моя мама тоді, як вийшла заміж. Не диво, що вони так розрослись, – промовила Ватя.

– Квітки й дерева садять на щастя. Мабуть, ваша мама була на своєму віку дуже щаслива, що олеандри цвітуть рясно, що й листя не знать, – промовив Леонід Семенович.

– Була щаслива, це правда, та шкода, що не кожному дається таке щастя, – сказала Ватя, ніби за себе, й подумала: «Яке ж то буде моє щастя, що зачалось в цей вечір?»

– В такий пишний вечір на вас чогось находять сумні думи, як я догадуюсь: молоді панни не повинні журиться, – обізвався Леонід Семенович, – правда, Антоніно Григорівно? – додав він, обертаючись до Антосі.

– Авжеж правда. Я ніколи не журюсь і не думаю журитись, – промовила Антося.

– Та, мабуть, і паничі не дуже-то журяться, – якось знехотя обізвалась Ватя, – хіба ви, Леоніде Семеновичу, з журливих? Я щось цього не примітила.

– Я не з журливих, але часом находить такий час, що й задумаєшся чогось. І не журишся, здається, але й журишся чогось, – промовив поважно Леонід Семенович і сам справді задумавсь.

Дорого дала б Ватя, щоб постерегти в його серці, про що то він задумується й журиться.

Леонід Семенович постояв трохи мовчки, потім, не знаючи, що робить, що промовляти, простяг руку до гілки олеандра, нахилив гнучку гілку, притулив пахучу китицю квіток до лиця й почав з якоюсь жагою ніби втягувать та всисати наркотичний дух квіток.

– Вирвіть квітку, будьте ласкаві, коли ви любите пахощі олеандра, – сказала Ватя.

– Нащо збавлять квітку! Вона розпукувалась з пуп'янків, може, місяць, поки дійшла до такої краси; а я вирву її та й покину, – сказав Леонід Семенович.

– Одже ви дуже церемонні та жалісливі! – сказала Ватя.

І вона вхопила одну гілку, нахилила, проворно зірвала два розкішні китяхи квіток і подала паничеві.

Леонід Семенович з якоюсь задумою простяг руку, взяв квітки й подякував.

– Ходім ще в садок, походимо по доріжках, – сказала Антося.

Ватя попростувала по доріжці в садок. Леонід Семенович йшов поруч з нею. Над доріжкою росли рядком здорові кущі розкішної зеленої рути. Він нахилився, нарвав рути та оксамитових черничок, обклав квітки олеандра червоно-чорними черничками, а потім почав обкладати букет зеленою рутою.

– Ого! та вмієте ж ви складать букети. Ви таки не без вподоби. Ій-богу, вийшов гарний букет, – сказала Ватя.

– Кому ж це ви повезете цей букет? А може, понесете вчительші? – жартувала Антося.

Леонід Семенович, очевидячки, трохи вагався, але, зв'язавши букет довгим стеблом барвінку, подав Ваті. Ватя взяла, подякувала й зробила йому аж геть-то церемонний поклін.

Ватя, взявши букет, дуже зраділа. Вона страхалась, що панич подасть букет Антосі. Антося мовчала: вона ждала букета задля себе.

Взявши букет в руки, Ватя стала ще поважнішою. Їй здалося, що вона зосталась побідницею над Антосею, побідила серце молодого панича. Поважно й тихою ходою вона попрямувала стежкою в садок і цим неначе закликала йти за собою й молодого хлопця. Леонід Семенович пішов слідком навздогінці за нею. За ними пішла й Антося. Це Ваті дуже не сподобалось.

Доріжка ніби пірнала в густий старий садок, як у тунель, пробитий в густому гіллі. В садку вже було поночі, ніби смеркло. Старі стовбури груш ледве мріли проти заходу. В садку стояла мертва тиша. І Ватя, і Антося, і Леонід Семенович йшли по доріжці й мовчали. Доріжка повилась наниз по згористому пригорну, де чорніла вже густа тінь. Під густим гіллям дерева стояла духота, як на печі. Ваті стало душно. Вона почувала, що в її серці вже не жевріє, а розгорюється вогонь кохання, її щоки ніби пашіли. Вона притулила до лиця букет, свіжий, холодний, і той холодок трохи прохолодив її лице. Наркотичний, важкий дух олеандрів та рути ворушив її нерви й неначе побільшував те нове гостре почування, що так раптово прокинулось і обхопило її серце, їй забажалось зостаться з Леонідом Семеновичем вдвох, забажалось, щоб та доріжка тяглася без кінця, без краю, щоб нею зайти з ним далеко од людей і не чути того реготу й галасу, котрий ледве долітав до неї через гущавину, неначе луна в лісі.

Ватя аж сама здивувалась, чого вона почала сердитись на Антосю. Вона сливе зненавиділа вже свою близьку приятельку, котру перше так любила за її щирість та веселість.

«І чого вона плентається за нами? І чого їй тут треба? Чом вона не зосталась там, в квітнику?» – думала Ватя, пригортаючи холодний букет до свого гарячого лиця.

«Грався, пустував зо мною, а букет дав Ваті, – думала Антося. – я знаю, що я йому подобаюсь… А чому ж не мені, а Ваті? А може, тим, що вона тут господиня в квітнику, а я гостя».

І Антосі забажалося стати між Ватею та Леонідом Семеновичем, розрізнить їх, одіпхнути її, щоб запобігти в його прихильності й ласки.

– Як тут тихо в садку! – ледве обізвався Леонід Семенович, щоб не мовчать в компанії.

І ці слова він і сам промовив так тихо, неначе боявся сполохать ту тишу, ту дрімоту засипаючого садка. Він боявся перервать свої думи, котрі роєм повились в його душі серед тієї тиші та темряви.

– Зовсім поночі; тут неначе вже ніч настала, – обізвалась Ватя так само тихо, перебиваючи свої думи.

«Обидві гарненькі, може, й обидві багатенькі, – думав Леонід Семенович, тихо ступаючи по траві. – Але з котрою я став би в парі на все живоття? – якось несподівано виникла в його думка. – Одна весела, наче майський ранок, друга поважна, мов осінній тихий день. З котрою я був би щасливіший в житті? І майський ранок веселий, і осінній день гарний та тихий… І карі очі веселі, і чорні очі гарні, мов гладять по душі».

– Як ми далеко зайшли! – обізвалась Антося. – Ондечки вже й верби в березі видно.

– От і далеко! Ще до ставка далеченько. Тут так гарно в цьому затишку! Я йшла б та йшла цією стежкою, та шкода, що кінець близько, – промовила Ватя.

– Ви не втомились? – спитав в неї Леонід Семенович.

– О, ні! Хіба ми так далеко зайшли? Тут тихо, а я люблю тишу та спокій, – сказала Ватя.

– А я люблю гармидер та гам, от такий, як там! – сказала Антося й показала рукою до дому, звідкіль лунав далекий сміх. – Що це ти, Ватю, так закохалась в тій тиші та смутку? Може, надумаєшся в черниці йти?

– А хто його знає? Часом доля поверне людину й в черниці, – обізвалась Ватя. Одно слово про смуток, сказане Антосею, чогось і справді навело на неї несподівано смуток.

Ватя повернула назад. Надворі вже зовсім смеркло. Знов вони втрьох пішли через садок, ледве промовляючи коротенькі фрази. Ватя повернула очі до Леоніда Семеновича, ловила його погляд, обвід його лиця, которий мрів в густій тіні од груш, їй забажалось, щоб він взяв її за руку, глянув своїми бистрими очима просто їй в вічі і промовив хоч очима, як не словами, про кохання.

Вони дійшли до квітника. Ватя попросила усіх до гостинної. Там вже світилось світло. Ватя ввійшла в гостинну з букетом. В неї очі блищали, щоки палали. Вона зирнула на маму, неначе хотіла почванитись букетом. На радощах вона вхопила стакан і поставила в стакані букет на п'яніно. Спохвату вона забулася навіть налити води в стакан.

Старші гості вже перейшли з столової в гостинну, сиділи за столом і балакали. Писарша сиділа коло стола; вона вже зовсім оговталась в компанії й розмовляла з дамами. Вчительша одбилася од гурту й сіла окроми, якнайдалі од писарші, аж у куточку коло скляних дверей. І шум, і веселий збір гостей, і ясне світло од ламп ще більше піджизнили Ватю, ще більше її звеселили. Вона бігала по гостинній, потім сіла за п'яніно і вдарила по клавішах сміливо й завзято. Веселий мотив вальса розлився на просторі в світлиці. Одна, друга пара схопилась, покрутилась, повертілась, як муха в окропі, та й перестала. В світлиці було душно: духота одбивала в молодих охоту до танців. А Ватя на це не вважала. Веселі польки, мазурки, вальси лилися з-під її білих пальців одні за другими. Вона неначе хотіла виграти, вилить в мотивах ті приємні почування, що сповняли її серце.

– Ватю! заспівай будлі-якої пісні або якогось романса, – просила Антося, – в хаті душно так, що й дихати важко, не то що стрибать. Заспівай, голубко!

– Та заспівайте, Валентино Артемівно! Я люблю й музику, й співи, – просив і собі Леонід Семенович.

Ватя заспівала народну пісню, а потім один романс. Вона співала непогано, але в неї голос був слабкий, ще й неначе трохи ніби розбитий на високих нотах. Дві-три високі ноти в її голосі неначе трохи дзижчали й шипіли, але вона співала з почуванням в серці. Було знать по пісні, що в неї в душі затаїлось глибоке почування, хоч вона на вдачу була трохи в'яла й нешвидка.

Антося, співуча зроду, не втерпіла: вона підхоплювала останні куплети пісні, і її дужий дзвінкий альт дзвенів і розливався, мов гучна струна дорогого рояля, торкнута клавішем. Ваті чомусь це Антосине приставання голосом не сподобалось.

Ваті хотілось, щоб тільки її саму слухав Леонід Семенович, щоб тільки чарувавсь її піснею. Ватя почала сердитись на Антосю й трохи не крикнула: «Та перестань-бо! не перебаранчай мені співать! Ти мені псуєш пісню. Перестань, бо покину грати!»

І Ватя справді не стерпіла довше: раптом перестала грати й співать і встала з стільця.

– Давайте грать в чогось! – командувала Ватя. – В сусіда або в квітника. Чого ж ми будемо дурно сидіти?

– Давайте грать в сусіда! – крикнула Антося й почала ставить стільці кружалом.

Паничі почали вибирать сусіду до пари.

«Ану, кого вибере Леонід Семенович: чи мене, чи Антосю?» – думала Ватя, поглядаючи на панича.

Леонід Семенович приступив до Ваті й вибрав її собі за сусіду. Він узяв її під руку й повів до стільця. Ватя невимовне зраділа. В неї аж серце закидалось.

Тим часом Сусана Уласівна звеліла застелять стіл.

Вже була пізня година. Стіл був сервірований дуже добре. Ватя посадовила писаршу за столом поруч з собою, а сама скоса поглядала, коло кого то сяде Леонід Семенович.

Він сів поруч з нею. Ватя розбалакалась з писаршею, розмовляла з нею так ласкаво й привітно, що всі це запримітили; вона вважала на писаршу, ніби вже на свою сестру. Сусана Уласівна видала на цей раз гостям таку багату вечерю, якої не постачала ще ніколи ні на одні свої іменини: на десерт подали морожене, щоб прохолодить гостей в душну ніч. Гості міркували й не могли доміркуваться, з якої це причини благочинна видала таку багату вечерю. Одна вчительша постерегла, для кого це така честь. Вона сіла за столом якнайдалі од писарші, з самого краєчку, і не зводила свого покмітливого цікавого ока з Ваті, писарші та Леоніда Семеновича. Ватя розговорилась, розчервонілась. Вона все підливала наливки в чарки то писарші, то Леонідові Семеновичу.

– Який веселий вечір я провів у вас сьогодні! – говорив Леонід Семенович до Ваті.

– А я і вдвоє веселий, – обізвалась несамохіть Ватя, – приїжджайте до нас частіше, то й будемо проводить веселі вечори. Я попрошу до себе своїх приятельок. В нас п'яніно. Я гратиму, а ви будете танцювать.

– Воно й справді той дім веселий, де є фортеп'ян, де грають та співають. Без музики було б невесело жити на світі людям, та ще й молодим, – сказав Леонід Семенович.

– Ви ще довго пробудете в нашій Горобцівці? – спитала Ватя.

– Треба післязавтра їхать додому, бо тато буде сердитись; коней треба для господарства, бо тепер саме заходить робочий час. Але я думаю одпроситься в батька та й прибуду до сестри і… до вас, – сказав Леонід Семенович.

«Коли б ти прибув та й навіки зостався зо мною. І грала б для тебе, і співала; й життя моє з тобою було б веселе, як оцей вечір був веселий в моєму житті», – думала молода дівчина.

І знов на неї несподівано найшов смуток та задума, і знов серед веселого шуму, гаму, серед веселої розмови гостей на неї найшла легенька журба. Ватя замовкла, неначе увійшла думкою в саму себе.

Вже почало розвиднюватись, як гості встали з-за стола, але не п’яні, як бувало в старовину. Гості стали роз'їжджаться.

– Прощайте та й нас не забувайте! – говорив о. Артемій до Леоніда Семеновича.

– Прощайте! Будьте знайомі! Прошу частіше заглядать у нашу Горобцівку та й нас не минать! – просила на прощанні Сусана Уласівна.

Вже вікна з чорних стали рожеві, як гості покатали з двору о. Артемія.

– А що, як тобі здалася Валентина Артемівна? Чи краща од Антосі? – питала писарша в брата, вертаючись додому.

– Антося доладна, тоненька й жвава, але утла, щупленька. А Ватя нічого собі, ще й добре нічого собі! Казали, що вона дуже непроворна. Але я примітив, що вона не зовсім-таки непроворна. Цілий вечір бігала, була жвава, веселенька; щоки розгорілись, очі засвітились. В неї дуже гарні темні очі, й сама здорова, випещена й трохи спаніла, – говорив Леонід Семенович.

– І до мене вона була дуже привітна. Все мені наливала в чарку наливки та вина. Їй-богу, думала, що вийду з-за стола п'яна та ще й заточуся, як баба в шинку, – сміялась писарша і все хвалила Ватю, поки вони й додому дійшли.

– А скільки в благочинного грошей в банку? – спитав Леонід Семенович, входячи в писарів двір.

– Бог його святий знає. Але кажуть, що о. Артемій дуже грошовитий чоловік і добре видав двох старших дочок, – обізвався понуро писар, в которого в голові таки добре шуміло. Він вкутав чималу порцію наливки та горілки.

Другого дня вранці, вже як сім'я сіла за чай, Сусана Уласівна зирнула через двері в гостинну і вгляділа на п'яніні букет.

– Еге, Ватю! от і не догляділа паничевого букета: мабуть, ти не налила води в стакан, бо твій букет пов'яв, – сказала мати до дочки.

Ватя схопилася з стільця, побігла в гостинну і винесла букет. Олеандри прив'яли, а зелена рута аж позвішувалась і теліпалась мертва кругом стакана. В Ваті очі стали перелякані, аж пригасли. Мати й собі наче зажурилась. Ватя вхопила стакан з водою, набрала води в рот і почала прискать на букет. Вона спохвату ввечері забула навіть налити води в стакан.

– Оце, яка причта! Оце випадок!.. Неначе це щось недобре віщує… Ото шкода! – говорила неспокійно Сусана Уласівна.

– Ото яке диво! Ото баби, а ще і вчені! І коли ви позбудитесь тих забобонів? Біжи, Ватю, до ворожки, до баби Чупринихи, нехай одворожить оте лихо! Ото баби! – реготався о. Артемю.

Ватя налила в стакан води, поставила букет на п'яніно й частенько наглядала. Олеандр трохи одійшов, – рута навіки пов'яла.