Текст книги "Поміж ворогами"

Автор книги: Іван Нечуй-Левицький

І ці згадки й думки не давали Сусані Уласівні молитись. Вона неначе крізь сон чула, як проспівали «Достойно єсть», як співали святі пісні, як читали молитви, а важкі кривдні слова доти гули й неначе стукотіли в її гордій душі, доки скінчилась служба божа, доки люде з церкви повиходили.

І Ваті здавалось, неначе святі пісні співались десь далеко од неї; неначе до неї доносилась далека луна десь ніби з густого лісу. Інші думки, інші почування розбуркав в її душі колись милий вид. Вона вже почала забувать Леоніда Семеновича, а його самий вид вже ніби розійшовся туманом в її пам'яті. Ласкавий поклін, ласкавий його погляд несподівано розворушив її серце. Давня любов знов виникла несподівано.

На Ватю ніби звідкільсь дихнуло теплом, ароматом садка, пахощами пишного квітника. Серце несподівано затріпалось в грудях. Блискавкою майнули поетичні давні сцени стрічі з милим в садку, на ставку, над Россю, майнули, та й швидко згасли, мов та блискавка. А десь глибоко-глибоко, ніби на самому дні серця заворушились насмішкуваті жарти й слова, і всі вони виникли гуртом з надзвичайною виразністю. Ватя хотіла молитись, ставала навколішки, починала молитву, а молитва зникала з її пам'яті, а настирливі слова неначе налазили, чеплялись причепою. І молитва забувалась, а важке почування обиди й смішків все більше й дужче збурювало серце гордої дівчини.

Ватя почувала, що сльози приступають до очей, що вона от-от заплаче. І втрачена любов, і втрачене щастя, і ласкаві очі, і давня кривда, й недавній ласкавий позір перепечалили за якусь годину молоду дівчину. Ватя ледве стояла на ногах, насилу простояла до кінця служби божої.

«І чого він прийшов сюди? І чого він кинув на мене очима, ясними, ласкавими, кохаючими? І навіщо він дражнить мене тими очима? Нащо він знов украв у мене спокій і привіз з собою тугу?» – думала бідна дівчина, стоячи навколішки й безнадійно похиливши голову.

«А буду я дивиться, чи поверне Ватя голову, чи хоч раз подивиться на мене», – думав Леонід Семенович.

Він кмітив за Ватею цілу службу божу, не зводив з неї очей. Ватя ні разу не повернула голови, не глянула на той бік, де стояв Леонід Семенович.

«Погано! Пропала моя справа!» – Подумав Леонід Семенович і зітхнув так важко, що Феодосія одвела очі од хмар та янголів в бані й зирнула на брата.

Вже як вдарили в дзвін на «Достойно», у праві двері церкви увійшла вчительша. Вона завсігди ставала в церкві з правого боку коло Сусани Уласівни, щоб не ставать рядом з писаршею по лівому боці. Вчительша прямувала просто до іконостаса на своє місце. Коли зиркі – перед нею стоїть не Сусана Уласівна з Ватею, а писарша з братом. Вчительша аж жахнулась на ході й трохи не крикнула. Її неначе якась невидима сила спинила віжками. Вона сюди круть – туди верть, повернулась до стіни та й стала перед самісіньким кіотом святого Миколая й трохи не притулилась до його лицем, неначе хотіла сховаться в тому кіоті з колонами. Вчительша витріщила очі на образ та так і простояла до кінця служби. Але все-таки вона на ході встигла примітить, що в писарші в вухах теліпались довгі, здорові золоті сережки. І через ті сережки вона не могла ні хреститись, ні молиться до кінця служби божої. Її аж кинуло в піт, неначе хтось висипав на плечі здорову макітру жару.

Служба божа скінчилась. Народ рушив з церкви. Сусана Уласівна з Ватею вийшли в ліві двері, вчительша – в праві, а побідна писарша гордо підняла голову, попростувала через усю церкву й через бабинець вийшла просто в великі двері. Леонід Семенович поплентавсь слідком за нею.

«Ну, та й помилився ж я, що пішов до церкви з сестрою! Це через неї мені не поклонилась Сусана Уласівна, через неї гордо кивнула головою Ватя. Якби я був пішов до церкви сам, може б, діло вийшло корисніше задля мене; може б, вони й поклонились мені, а я після служби провів би їх трохи; може б, вони подобрішали, розговорились зо мною, а потім запросили б до себе на чай. Це вони одхилились од упертої та завзятущої сестри», – думав Леонід Семенович, простуючи через цвинтар.

Він розсердився на сестру й почав підіймать її на сміх та дражниться з нею.

– Сьогодні бачив я в церкві три панії, – почав Леонід Семенович, – вони усі чогось були червоні, неначе аж пашіли вогнем, мов залізка, витягнуті з жару. Якби хто об котрусь з їх тернув сірничком, те й сірник зайнявся б.

– За яких дам це ти верзеш? Це, певно, про тих червономордих шляхтянок з бровара, що стояли позад нас. Але я не примітила, щоб вони горіли, – обізвалась Феся.

– Які там шляхтянки? Чого пак було горіть тим овечатам? – сказав Леонід Семенович.

– Це, може, ти говориш проти Сусани Уласівни, вчительші та й про Ватю?

– Яку там Ватю! Ватя при тих паніях безвинна ягниця…

– То це ти, мабуть, говориш про мене? Хіба ж я горіла в церкві?

– Атож! Хіба ж ні? – сказав Леонід Семенович.

– А мені чого горіть? Стояла та молилась богу, та й не думала горіть.

– Її-богу, я вже хотів витягти з кишені сірники та здалеки приставить до вчительші! Вже був і руку встромив у кишеню, та тільки побоявся наробить пожежі, – жартував Леонід Семенович.

– Оце, може, й правда! Ця здатна запалить собою сірники й на верству од себе, та ще й проти вітру! – обізвалась Феодосія.

Леонід Семенович вловив очима постать Ватину, котра манячіла малиновою плямою між густим натовпом молодиць та дівчат, між квітчастими хустками, стрічками та вишиваними сорочками. Та постать манила його очі й надила душу. Ватя все одходила од його далі й далі і зникла на довгій вулиці за густими садками. Леонід Семенович почував, що Ватя одсовується од його навіки і вже ніколи не наблизиться до його. Він важко зітхнув.

«Тепер нічого я не вдію не так через себе, як через отих ворогів. Прощай навіки! Знаю, що вже більше нам не доведеться й побачиться», – подумав молодий хлопець і похнюпивсь та й зажурився.

Пообідавши в сестри, Леонід Семенович зараз-таки виїхав до батька.

– А що, сину? Чи був в о. Артемія? Чи бачив Ватю? – спитався в сина батько.

– Ат! – сказав син і тільки рукою махнув. – Ватю бачив тільки в церкві. Сусана Уласівна пройшла проз мене, й не поклонилась мені, і не глянула на мене. В Горобцівці оті вороги зачадили, здається, саме повітря. В мене аж голова запаморочилась од того чаду. Зять аж сичить од злості. Феся пиндючиться, Сусана Уласівна дметься. Цур їй, тій Горобцівці! Я туди зроду-звіку більше не поїду: може, вона запагубила мою долю й мій талан навіки.

– Шкода! – сказала мати. – А Ватині тисячки стали б тобі в пригоді.

– Ой, ще й як стали б! – обізвався батько. – Землі в нас обмаль. Треба б прикупить ще трохи поля, щоб розвести більше хазяйствечко, щоб тобі після нас можна було стать справжнім дідичем властивцем. Ти ж у мене одним один син. Помремо ми, тобі ж усе добро зостанеться, а не комусь іншому.

Леонід Семенович аж зітхнув важко. Йому заманулось і тисячок, але шкода було й Ваті, бо вона в той час ще більше надила його своїми очима та бровами.

– Невже, сину, ти не напитав там, де служиш, будлі-якої грошовитої панни? – спитала мати.

– Ой мамо! напитував я й розглядав, але тепер все панни якісь «безгрішні». А котра й є грошовита, не піде за такого, як я, бо гроші люблять гроші, – одповів син, похиливши голову.

– На Горобцівку нема ніякої надії. Поїду я оце до Антосі. Там хоч ворогами не тхне. Там мені буде легше дихати. Та вона й не без грошей таки, – сказав син перегодя.

– Їдь, сину, і до Антосі. Її батько чоловік грошовитий, – сказав батько.

І син почав вчащать до веселої Антосі і все їздив до неї в гості, доки пробував в гостях у батька.

X

Після служби божої о. Артемій прийшов додому й застав Сусану Уласівну та Ватю за столом коло самовара. Обидві вони пили чай і мовчали. В Ваті очі були ніби смутні й трохи заплакані. На виду розлилася блідота. Ватя сиділа засмучена; мати засмутилась і голову похилила.

– Сьогодні писарша була в церкві, та ще й з братом, – почав казать о. Артемій, сідаючи за стіл.

– Привела брата до церкви, певно, задля того, щоб подражниться з нами. Дивіться, мов! Був би ваш, та не буде, бо ми того не попустимо, – якось смутно обізвалась Сусана Уласівна.

– А бог з ним, з її братом! Не тільки світу, що в вікні, за вікном його ще більше. Тільки мені шкода, що вони тебе, Ватю, дурно тривожать, – сказав о. Артемій.

– Мене? Мені байдужісінько й за писаршу, і за її братів. За мене, тату, не клопочіться, – сказала Ватя гордо. Але по її блідому видові було знать, що для неї за це було зовсім не байдуже. Нервовий тон її голосу виявком виявляв її затаєний смуток.

Батько подивився на дочку довгим допитливим поглядом. Він догадавсь, що Ватя збентежена й сумна.

Ватя випила чай і слова не промовивши. Ласкавий, щирий погляд молодого хлопця не сходив в неї з думки. В серці знов заворушилось приємне почування: одроджувалось кохання. Ватя почувала, що її пригноблене серце знов одходить, як квітка весною. Вона аж жахнулась, бо боялась, щоб та квітка кохання знов удруге не зацвіла новим цвітом. Вона вже й так багато перепечалилась.

Через тижнів зо два Ватя поїхала в гості до Антосі. Антося розказала Ваті, що вона чула новинку од однієї своєї сусіди, а тій сусіді розказувала сама Леонідова мати, що Леонід думав сватать Ватю, навіть зумисне приїздив в Горобцівку, щоб побувать в о. Артемія та побачиться з Ватею, і тільки через ворогування писаря з о. Артемієм він не насміливсь заїхати з візитом до Ваті.

Ватя вернулась додому смутна, як осіння ніч.

Вона перестала говорить з батьком, все чогось ніби сердилась на матір, все чогось гомоніла, чеплялась до матері, ходила надута, бо вважала на їх як на притичину для свого щастя. І батько й мати запримітили таку зміну в Ваті.

– Ватю, чого ти ходиш така засмучена? Чом ти ні з ким не говориш ласкаво? Що це з тобою сталося? До всього чепляєшся, що я зроблю, що я заподію, що я скажу. Не можна до тебе й слова промовить, – промовила Сусана Уласівна до дочки.

– Ат! дайте мені, мамо, спокій! – знехотя обзивалась Ватя і все одходила од матері, неначе втікала од неї.

Згодом до Сусани Уласівни дійшла чутка про те, що Леоніда Семеновича одбило од Ваті завзятуще ворогування писаря та о. Артемія. Сусана Уласівна догадалась, чого сердиться Ватя й ніби цурається батька. Мати почала змовчувать дочці: їй стало шкода дочки.

Настала осінь. Почалась негода. В старому домі о. Артемія завсігди ніби був вечір. Старий садок кидав сумний сутінок на вікна. Небо то ніби плакало тихими дрібними слізьми, то цілі дні ніби ливцем лило сльози. Дощ хлюпав в вікна, і мокрі вікна ніби хлипали од гірких сліз. Ватя ходила по просторних сумних кімнатах і страшенно нудила світом. Вона брала книжку, хотіла читати – книжка випадала з рук; сідала вона за п'яніно, і весела музика ніби дратувала її, а жалібні мелодії допроваджували до сліз.

«Розбите моє живоття! Не бачу я й просвітку в дальшому моєму житті. Сидіти в цих сумних покоях і ждать!.. І чого сподіваться? І чого я діждуся? Нема мені надії… Я живу неначе в монастирі. Через ті змагання, через те нікчемне ворогування я втратила своє щастя. Піду я в монастир, піду в черниці. Там я сховаюсь од тієї лайки, од того дурного змагання, од того злостування старих, котре запагубило моє щастя. Там я знайду спокій, сховаюсь од лихих людей».

Ватя задумалась, ходячи по порожній світлиці; її сумні думи ставали ще сумніші. Вона пригадала, як колись ще малою дівчиною їздила з матір'ю в Лебединський панянський монастир, як вони заходили в келію до старої черниці, материної родички. Келійка старої черниці ясно увиджувалась їй, неначе вона тепер ненароком заглянула в неї: келійка невеличка, світла; в келійці чепурно й гарно, як у віночку. Тихо, привітно й пахучо. Під вікнами в квітнику багацько квіток та зеленого зілля.

На Ватю ніби повівало духом пахощів з тієї келійки, пахло васильками та левкоями, дихало спокоєм.

«Там я знайду спокій в молитві, нікого знати не хочу, нікого й бачить не буду, од усіх одкаснусь!» – думала Ватя, ходячи по світлиці.

За вечірнім чаєм Ватя сказала батькові й матері, що хоче їхать в Лебединський монастир і постригтись в черниці. Батько осміхнувся. Мати насупила брови й задумалась.

– Та то, Ватю, в тебе нерви розходились, розторсались! – обізвався батько. – І де оце молоде покоління понабиралось отієї модної нервовості? Чи воно повишукувало її в книжках чи в лексиконах? От ми, то й не знали про якісь там нерви.

Ватя супилась і мовчала. Цілу пилипівку вона все думала та марила про монастирський спокій, про тиху келію.

На різдво приїхала до неї в гості Антося з сестрами. Гостювали панни цілий день, ще й заночували. Антося недавно була в Києві, була в театрі, бачила оперу «Аіда». Цілий вечір в неї тільки було й розмови, що за оперу. Ватя трохи розважила себе, але монастирські сумні думки все-таки не виходили в неї з голови.

Після од'їзду Антосі й її сестер, ввечері Ватя все думала за монастир, лежачи в постелі. Вона уявляла собі, як вона стане черничкою, як вона в останній раз попрощається з матір'ю і піде на постриг, як на неї надінуть клобук… І чогось її легка мрія одразу перелетіла в інше місце. Ясний поетичний світ повного місяця лився в вікно. Перед нею блиснула картина, неначе освічена бенгальським світлом. Блиснула сцена в опері, сцена з «Аїди»: майнули високі пальми, піраміди, майнув артист – герой в військовій зброї, пишний і сміливий, з повними малиновими устами; потім майнула сцена в храмі, в підземній печері під храмом, в котрій жерці закладають камінням героя й героїню на смерть, страшну, голодну.

Ватя аж затрусилась і злякалась. Думка про живе живоття манила її, а палкі чорні очі дражнили ії мрії. Чогось одразу здалося їй, що вона саму себе хоче живцем замурувать в чернечій келії, як замурували Аїду під храмом.

Ватя аж здригнулася, аж жахнулась.

«Я хочу сама себе замурувать живцем в монастирі. А що буде, як потім оживе моє серце? Як тоді я вийду з тієї могили? І чи вийду? Ні! Там мені вже буть до смерті! Не маю я потягу до монастиря. Ні! Краще поїду я в місто та піду на вищі курси, засяду до науки».

І довго сон утікав од неї, і довго вона не могла навіть заплющить очей. А місяць лив в вікна веселий світ. В вікнах білів старий садок, вкритий білим та сизим густим інеєм. Поезія тихої зимньої ночі одганяла все далі та далі сумні думи про монастир.

«Це я з нестямки та нетямучості надумалась йти в черниці. Поїду завтра до Антосі та спитаю в неї поради, що мені діяти, що вчинить», – подумала Ватя в дрімоті.

І вона другого дня поїхала до Антосі на пораду. Довго вони радились і постановили їхать вдвох до Петербурга на дівочі вищі курси.

Вернувшись додому, Ватя сказала батькові за чаєм:

– Тату! я покинула думку про монастир.

– То й добре зробила. Я таки й думав, що на тебе найшло вередування, – знехотя обізвався батько.

– Ми оце з Антосею думаємо їхать до Петербурга та ходити на дівочі курси. Треба ж нам думать про шматок хліба заздалегідь.

– Так зарані? Ще тобі рано думать за шматок хліба! Хіба в нас хліба нема? – сказав батько.

– Хліб тепер в нас є, але треба дбать і за будуще. Нам заманулось вчитись. Ми сидимо на селах та тільки час дурно марнуємо, – сказала Ватя.

О. Артемій тільки порушив плечима мовчки. Він знав, що з тих замірів нічого путящого не вийде.

Ватя познаходила свої шкільні книжки, засіла за книжки, часто їздила до Антосі. Вони вчились вкупі, переглядали вивчене. Але швидко ті давно вивчені книжки остогидли їм обом. Вони їх покинули. Антося раяла Ваті їхать до Києва і вчиться в консерваторії, щоб вивчитись на артистку або вчительку музики.

– Мамо! Я вже передумала йти на курси. Наука мені не дається. Поїду я до Києва та вчитимусь музики в консерваторії, – сказала Ватя до матері.

Мати розказала про цю Ватину думку о. Артеміеві.

– От тобі й на! Ватя зовсім розвередувалась з нудьги. Місяць в думках побула черницею, місяць – курсисткою і, певно, місяць буде артисткою та й вернеться додому простою Ватею, – сказав насмішкувато батько.

– Щось вона дуже швидко змінює професії, – сказала мати.

– То певна річ, що з тих її професій нічого не вийде. Треба напитувать для Ваті жениха, та ще й не гаяться.

Ватя знов поїхала до Антосі. І вони вдвох довго марили, як гарно буть артисткою.

– Я вивчусь на співачку, а ти вивчишся грать на фортеп'яні. Я маю потяг до опери, – говорила Антося.

– А я буду давать концерти на фортеп'яні, як справжня артистка. Добудемо собі лаврів, – говорила Ватя.

– Я буду співать в концертах, а ти мені будеш пригравати. Об'їдемо усю Росію, побачимо світу! – тягла далі Антося.

– А як добудемо слави в Росії, поїдемо й за границю. Ще більше побачимо світу. Може, доплентаємось і до Америки.

– А чом же! Напелехаємо лаврів, як бутвини в огороді, повнісінькі приполи, ще й у Горобцівку привеземо. І справді! Чого ми будемо киснуть в цих селах? Що ми тут висидимо? – вже не жартуючи говорила Антося.

– Ніякого дідька не висидимо! Тільки нудьги наберемось! – аж сердилась Ватя. – Ой, як мені хочеться побачить світ!

– Не журись, Ватю! В тебе є талант до музики, а в мене до співу. Наші батьки мають багацько грошей. І вчиться буде весело, а добувати слави та лаврів буде ще веселіше. Душа моя чує, що я матиму великий поспіх у співах на сцені. Тоді я матиму й засіб, щоб животіти на світі.

– Як вернемось до Горобцівки з оберемками лаврів, от тоді писарша скрутиться од злості! – сказала Ватя.

– Тямить вона в тих лаврах! Якби для неї ті лаври, що кропивою звуться, то це вона втямила б добре. Я цими горобцівськими лаврами нещадимо дала б їй прочуханки, – жартувала Антося й реготалась.

– А я нещадимо нажалила б язика, щоб дать цій брехусі пам'ятного! – обізвалась Ватя й собі зареготалась.

– Ой Ватю! от коли б мені спосудилось потрапить на оперну сцену! – говорила Антося. – Як я грала б! Як я співала б! Увесь театр здурів би, якби мені довелось грать роль Маргарити в «Фавсті». А! я ту Маргариту так вдала б, так встругнула, що всі очамріли б з дива.

І Антося стала проти чималого дзеркала, завела веселої дрібної пісні й почала ніби грати роль Маргарити, передражнювала артисток. Антося вдавала, ніби надіває на руки браслети, на пальці – перстні, чепляє в вуха сережки, чепляє дороге намисто.

З великою грацією вона повертала голову, дивилась то на одну сережку, то на другу, оглядала намисто, закидала голову назад, наддавала очам втому, осміхалась до себе в дзеркалі, потім реготалась, сварилась пальчиком на свій одбиток в дзеркалі. Вона милувалась собою, кокетувала, лишала уста, блискала зубками.

– Яка я гарна! Яка я пишна в золотих сережках, в діяментах! Як блищить золото! Як блищать мої очі при золотії Ой, гарна я стала! Здуріє мій Фавст, як углядить мене в цьому убранні! – співала Антося, імпровізуючи слова.

Вона знов запишалась, блиснула зубками й посварилась на себе в дзеркало пальчиком.

– А, яка гарна моя вишивана сорочка! Тра-ля-ля! тра-ля-ля! Ой, як бряжчить моє діяментове намисто! Тру-лю-лю! тру-лю-лю!

І Антося підставляла до дзеркала то один рукав вишиваної сорочки, то другий, то брязкала разками скляних простих бусів на шиї.

– Хи-хи-хи! – засміялась Антося до дзеркала, блиснувши зубками, і посварилась на себе в дзеркало. -Хи-хи-хи!

І Антося сама зареготалась щирим реготом, мабуть, а свого діяментового намиста.

– Ой, як гарно блищить моє ізомрудне намисто! Я за його аж сорок копійок заплатила богуславській Рухлі. Хи-хи-хи! Тра-ля-ля!

І Антося зареготалась на всю світлицю з тих богуславських діяментів. Ватя й собі зареготалась. Зареготались і менші Антосині сестри. Світлиця аж дзвеніла одлясками од реготу.

– Ну та й гарна ж справді з тебе вийшла б Маргарита! – аж крикнула Ватя.

– А ти ж думала як! Мені аби б тільки доступиться до тієї сцени, а там я вже показала б себе.

Порадившись та посміявшись, Ватя вернулась додому багато веселіша.

Але Ваті не довелось їхать до Києва, щоб вчиться в консерваторії та добуть собі потім і слави, й засобу для свого животіння на світі.

Після великодніх свят о. Артемій зустрівся на ярмарку в містечку з дияконом Добриловським. Диякон вже докладно знав про всі події в Горобцівці. Він знав, що Леонід Семенович приїздив в Горобцівку до писаря і що він вернувсь на батьків хутір, не побувавши з одвідинами в о. Артемія. Він знав, що «з того пива не вийде дива», заздалегідь напитав гарного панича семінариста десь аж в Уманщині й заманив його спершу до себе в гості. Він потім нараяв йому поїхати до о. Артемія й подивиться на Ватю.

– Отче благочинний! В мене є один семінарист на приміті, – сказав Добриловський до о. Артемія нишком, ніби по секрету, – якщо дозволите, то я приїду до вас з ним та покажу його вам. Хоч той панич син бідного диякона, але гарний, хоч з лиця води напийся! Я знаю, що він буде уподобний панні. Тільки він убогий, ой який убогий! як той Іов на гноїщі!

– Та за це клопоту мені мало, – обізвався тихенько о. Артемій, – знайдемо чим причепурить його; знайдеться, чим і хабара підсунуть в консисторію, щоб достать добру парафію для його. Привозьте! Не гайте часу!

І Добриловський привіз того панича до о. Артемія. Він звався Степан Веледніцький. То був високий на зріст, поставний, пишний блондин з синіми очима. Ваті він одразу сподобавсь. Вона покинула усі думки та гадки за монастир і за консерваторію. Веледніцький пробував в Добриловського й звідтіль ціле літо вчащав до Ваті.

Восени він повінчався з Ватею, а о. Артемій своїми грішми допоміг йому в консисторії зайнять добру парафію. З Ваті вийшла дуже добра й розумна хазяйка, якою була й її мати.

А тим часом писар не давав спокою о. Артеміеві, намовляв проти його громаду, вигадував якісь діла й сипав на його прошения нібито од громади в консисторію. Писар дав таку направу громадянам, що доходи й приносини для о. Артемія поменшали сливе вдвоє.

Писар помаленьку та потихеньку викопав під о. Артемієм чималу яму. Але й сам необережний о. Артемій самохіть додав рук, щоб поширить під собою ту яму.

Вже давненько о. Артемій збудував в Горобцівці здорову чудову церкву, але коло церкви стриміла, нарізко од церкви, стара дзвіниця, зчорніла, низька, присадкувата й широка, неначе стара печериця.

О. Артемій звелів розкидать стару дзвіницю й збудував нову, гарненьку, височеньку, притуливши її до самої церкви. Вже й дзвіницю посвятили, але на цвинтарі валялась сила деревні, дощок, обаполків, трісок та здорового каміння, що зосталось од мурування фундаменту. О. Артемій в малі празники все запрохував людей зостаться після служби божої, прибрати та зчистить цвинтар, само по собі без плати. Люде не слухали і, звичайно байдужні до громадської справи, усі розходились додому. Тим часом наймать робітників не було за що. О. Артемій пішов на хитрощі.

Восени, в один невеличкий празник, він звелів титареві поставить коло церкви столи, зготувать закуску й випивачку. Титар понаставляв мисок та полумисків з таранею, з салом, з солоними огірками, з чехонею, пирогами та смаженою капустою; кругом стола поставив пляшки з горілкою, а щоб заманить та підмогоричить людей, о. Артемій звелів серед столів поставить довгий рядок бутлів, але не з горілкою, а з водою. Стіл аж захряс під усякими потравами та бутлями.

Люде вийшли з церкви, і як угляділи батарею пляшок та бутлів, то так усі й кинулись до роботи: поскочували та поскладали в кутку цвинтаря колоддя, оцупалки, обаполки; важкі камінюки трохи не на руках позносили під баркан. В одну мить зчистили й очепурили цвинтар так, що й трісочки, і скалочки, навіть оскомелка нігде не зосталось.

О. Артемій вийшов з церкви, поблагословив трапезу. Люде, втираючи з лобів піт, позирали з смаком на здорові графини та бутлі, вже наперед смакуючи не так закускою, як випивачкою. О. Артемій випив сам до людей, почастував титаря, а титар почастував чоловіків, але він частував все з малих пляшок. Уся закуска в одну мить зникла, ніби вогнем згоріла. Усім досталось по дві чарки горілки.

– Ой титарю! коли б хутчій достягти нам оті здоровецькі бутлі! – обізвався один нахабний чоловік, котрий мав велику припадку до горілки.

– Та то не горілка, а вода! – обізвався о. Артемій. – Я знав, що після важкої роботи буде людям душно, та для прохолоди звелів понаставлять холодної води. Та в панів же скрізь ставляють воду на стіл, як обідають. А вода погожа та холодна, – з моєї криниці!

О. Артемій налив стакан води й випив з півстакана, ще й вуса обсмоктав.

– А! та й добра ж вода! – промовив о. Артемій насмішкувато.

Чоловіки тільки зирнули один на одного й почухали потилиці. Вони зараз збагнули своїм розумом ту мудрацію отця Артемія.

О. Артемій подякував громадянам за послухання, попрощався, надів шапку й швиденько майнув з цвинтаря. Люде, як обступили стіл, так і стояли навкруги стола, ніби сподівались якогось чуда, щоб з води в бутлях стала горілка. Постояли, постояли вони, але, дивлячись, що таке чудо не здіялось, мусили помаленьку рушать додому.

– Ну та й мудрий же наш батюшка! Еге! Отаку штуку удрав, – гомоніли чоловіки, розходячись.

– Чи ти ба, як гарно піддурив! А я думав, що то все горілка, та так працював, так падкував! А то свята кринична вода. Я сам оце покуштував, – казав другий чоловік.

Люде були лихі, що батюшка встругнув таку штуку, і почали гомоніть по селі та ганить о. Артемія, що він хибний і облесливий чоловік. Хоч писар сам і не був тоді в церкві, але чутка про хитрощі та мудрощі о. Артемія зараз дійшла до його. Писар вже прохолов од своєї злості й теперечки задумав поглузувать з о. Артемія: він задумав написать на його вірші й нещадимо обсміять його.

Того ж таки вечора писар, наскрізь проминутий злістю, сів за стіл, узяв листок паперу й перо в зуби і почав митикувать, щоб написати смішні вірші. Він писав і сам реготавсь. Жінка виглянула з кімнати.

– Що ти там таке смішне пишеш, що аж сам регочешся? – спитала вона в чоловіка.

– Те, що тобі не варт і не слід знать, – сказав писар.

– Та скажи-бо! І що то він пише?

– Одчепись! Ти мені заважаєш писать. Йди собі в пекарню до роботи.

– Оце лишенько! Та скажи-бо! Хіба таки не можна сказать? – аж благала писарша.

– Тікай! – крикнув на неї сердито писар. – Одчепись од моєї душі! Це тобі не жарти! Геть з хати!

Писарша потихеньку вийшла й двері причинила. Хоч писар був прозаїк трохи не на всю губерню, як він сам думав за себе, але поет з його був нездатний, поганий. Вірші його вийшли насмішкуваті й ущипливі, але зовсім недоладні. Вони починались так:

 
Скакав, стрибав, брикав, хвицав, – доки дострибався,
Роздявила верша рота – хап! в вершу попався!
Звідсіль тісно, звідтіль тисне, верша ззаду муля.
«Ой господи милосердний, спаси ж мою душу!»
І борсався й побивався – верша не пускає;
І просився, і молився, потім вершу лає:
«Чи ти знаєш, гидка вершо, шо я чудотворець?
Натворив я за ввесь свій вік чуда повну жменю:
Чисту воду претворив я в спиртову горілку,
Напоїв я сімсот дурнів й одну стару дівку,
Та й дурнички залатав я на цвинтарі дірку»…
 

Писар нанизав таких перлин поезії цілу низку, списав ними увесь лист навкруги, добирав та ставив рядком такі рифми, що одна рифма витріщала очі на сусіду, мов перелякана вівця на вовка.

Писар перебідував свій утвір церковними буквами, і хоч нічого не казав про їх жінці, але таки не втерпів, щоб не прочитати їх своїм приятелям та не поглузувать з батюшки. Запечатавши в конверт, написавши адрес, писар вночі зайшов через садок й уткнув пакет в щілину дверей, котрі виходили в садок.

О. Артемій, вставши вранці, одчинив двері в садок і знайшов пакет. Він розгорнув його, прочитав і одразу догадався, хто стулив ті вірші. Прочитавши Сусані Уласівні ту поему, о. Артемій написав внизу свою рецензію:

«Писала дурна писака, накрутила хвостом писаці собака; вірші писані дьогтем, а писав їх, певно, богуславський дігтяр Лейба. Погано! Варто поставить нуля! Таланту в автора стільки, скільки в дияконового кудлатого Рябка, а поезії в віршах стільки, скільки в Берковій ярмулці. Погано! В віршомази не годишся. Єдиними читальниками цих дурних віршів будуть хіба миші та пацюки».

І о. Артемій написав на віршах єдиницю, запечатав в новий пакет, написав зверху на пакеті, що посилається з Богуслава, приліпив марку, написав писарів адрес й одіслав на богуславську поштову станцію.

Довго о. Артемій бідкався, морочивсь, але після того мусив-таки для свого спокою покинуть Горобцівку й перейшов на іншу парафію, помінявшись на парафію з своїй старшим зятем.

– А що! А чий батько дужчий? – чванився писар після того перед людьми. – А хто кого подужав? Я таки доказав, що я був горобцівським губернатором, бо зсадив з місця навіть благочинного.

І в той час, як писар справляв свої вхідчини в новий дім та переносний, о. Артемій справляв свої вихідчини на нову парафію.

Не довелося й Антосі грати на сцені роль Маргарити. Вона незабаром потім достала од Леоніда Семеновича лист, потім другий. Між ними почалось листування. Леонід Семенович другого літа знов прибув до батька й почав вчащать до Антосі в гості. Там не було ні писарші, ні вчительші, і вони їх не розраяли й не розсудили, щоб їх розлучить. Він посватав Антосю й виїхав з батькового хутора вдвох з молодою жінкою.

1893 року 4 липня