Текст книги "Без пуття"

Автор книги: Іван Нечуй-Левицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Вони посідали одне проти одного й знов почали тиху розмову, почали направлять свою декадентську ліру на передніший тон кохання та мрій, виливати в роблених, але штучних словах свої палкі почування, добираючи їх, неначе гарус до взорів. І вони вже були добренько направили свою ліру. Ліра почала пригравати. Коли це знов раптом задзеленькало в прихожій.

– Їй-богу, це прибігла котрась із моїх тіточок! – сказала Настуся, – або тітка Маня, або тітка Софа, або й обидві вкупі, бо хтось дуже здорово шарпнув за дріт, як шарпають тільки вони. Як зараз стукатиме в двері зонтиком або лупитиме кулаком, а може й коліном, то це безперечно вони, мої поліціянти. Це ж твоя дядина вже подала їм звісточку, де це я знаходжусь.

– Я звелів Гаврилові нікому не одчинять, – тихо обізвавсь Павлусь.

– І добре зробив, – сказала пошепки Настуся.

В прихожій й справді дзеленькав дзвоник, ніби сказивсь, ніби його хто лупив ломакою, а він верещав, що було сили. Потім застукотіло в двері, неначе хто штурхав палицею, а потім загуркало кулаком.

– Це котрась тітка добувається до твоїх покоїв. Це вони вже напитали і хочуть спасати мене од якоїсь напасті та спокуси. Як лупцює! Це вже. певно, лупить не кулаками, а коліньми. Нехай там казяться! Нехай трохи побрикаються, то на голову буде легше, – шепотіла Настуся.

Вона встала, одчинила двері, стала в дверях, висолопила язика до прихожої, а далі «стругнула редьки» тіткам, поклавши палець на палець навхрест і стружучи пальцем, наче редьку.

Тітки довго стукотіли та торгали дверима, аж замок та засув дзижчав, а далі й перестали. Знов у покоях стало тихо, як в усі. Гаврило затаївся десь у куточку й ніби на той час замер.

– Тітки вважають на мене, як на божевільну, – сказала Настуся, пірнаючи в м'якім кріслі. – Нехай собі так думають. На здоров'ячко їм! Мені за це байдуже! Але мене бере злість, що вони встрявають та вмикуються не в своє діло.

Вже смеркало. Надворі сутеніло. В кутках покою стали чорні тіні стовпами. Високі дзеркала на мраморних консолях ніби потопали в меланхолічному сутінку. Широкі лиснючі позолочені рами картин та портретів ніби припали густим порохом. Три чималі давні портрети якихсь козацьких полковників, Павлусевих предків, у стародавніх темних рамах ніби заснувались чорним павутинням. В каміні дотлівали поліна та трусок і ледве жевріли в попелі. Жар жеврів і вряди-годи спахав на головешках.

– От вже смеркає ваш день і світає мій ранок, – сказав Павлусь Малинка. – І навіщо бог сотворив той непоетичний день, якесь погане сонце? Мій ранок саме оце починається. Це мій час поезії, забавок та веселощів. Саме добрий час постановити нам вічний спіл кохання. Настає поетична година! година мрій!

– І справді мрійна година! – сказала Настуся, наблизившись до Павлуся й узявши його ніби за мраморну холодну руку. – Міняймось серцями, мій голубе сизий!

– Почекай трохи! нехай гаразд розвидниться ніч. Нехай добре свіне надворі мій чорний поетичний день і висипляться на небі зорі. Я щирий декадент по своїй природженій вдачі і, певно, таким і родився й охрестився. Я люблю ніч і ненавиджу день, і не люблю сонця, як не любить його нічиє птаство. Вночі в мене дужче і краще грає уява; мені якось охітніше грається в карти, п'ється вино, сипляться жарти. Вночі ніби й цигара смачніша, і дівоча краса краща, імлистіша й вогкіша, і любов солодша. Скільки поезії в гарній ночі!

– Твоя правда, мій коханий! Справді й музика та співи вночі якісь поетичніші й смачніші, і танці на балах вночі буйніші, неначе поетична хурдига та метелиця влітку на верхах Монблана. Ніч – це поетична мрійна відьма верхом на золотій кочерзі з брильянтовим помелом у руках. Я ладна хоч би й зараз перейти на твою віру – пристати до твоїх звичок. Мені вже день обрид і сонце остогидло. Мені вже все на світі обридло. Ще в шістнадцять год мені обридли танці та бали, в вісімнадцять мені вже остогидли, надокучили компліменти паничів та їх дурне причепливе залицяння, надокучили самі паничі, а в двадцять мені вже обридли Париж, Рим та Ніцца, як і наш Київ.

– Мої обіди аж у глупу ніч, а вечеря аж світом, а снідання аж увечері, – обізвавсь понуро Павлусь. – Так воно буває в оперних артистів та в нас, бо й ми ж артисти свого штучництва, – сказав Павлусь.

– А справді, я велика артистка душею, я велика естетичка! Як я люблю все гарне, все красне! Як я люблю всяке штучництво! Музика та співи – це дихання моєї душі; малярство, картини – це зір моїх очей. Я давно була б пішла на сцену, та моя небіжка мама спротивилась і закляла мене, щоб я не була на сцені, – сказала Настуся.

– Одже ж вже дніє вечірня темрява. Саме настає поетичний час здійснить наш обряд поетичних заручин. Загаємось, забалакаємось, то ще й смеркне наша поетична ніч, гляне противне сонце, і чари зникнуть… А я тепереньки ввесь у чарах та в мріях по самісіньку шию! Вже з головою пірнув у чари!

– І я, серце, як тільки переступила через твій поріг, поріг мого щастя, моєї любові, то одразу стала по коліна в чарах, неначе по коліна в густій пшениці. Вже чую – духи шептом шепочуть мені з твого каміна, щось гомонять у кочерзі коло каміна…

Він підвівсь і став, пишний, мов золотий ідол Ваала. Вона стояла блискуча, неначе золота відьма на скляному Броккені. Вони обоє були в чарах кохання, неначе в золотих шатах.

– Ти золота Афродіта в моєму храмі кохання. Я заколю себе, проштрикну своє серце й спалю себе в багатті на жертвоприносини для тебе, моя богине! – крикнув з ефектом Павлусь.

– Ти пишний Зевес моїх мрій, Зевес Олімпійський, увесь з слонової кості, оповитий через могутнє плече золотою мантією! Ти огнистий Молох, бо твій вогонь мене от-от поглине. Ти Молох, а я твоя жертва. Пали ж мене на поетичному багатті кохання! Мерщій кидай у багаття кришталевий трусок та мрійні сухі тріски! Огняна середньовікова поема!

– Середньовікова поема! пишна, пахуча поема! – сказав Павлусь палко. – Чи може бути що краще за середньовікову поему кохання? Я чую над нами подих середніх віків: от лицар грає на бандурі, дама його серця виходить на замкову високу башту, на високий повітряний балкон…

– Музика янголів у небі! Небесні мелодії мрій, мрій любові!..

– Вона стоїть високо на повітрі. Він шугає орлом на хмарах мрій з солодкогучною бандурою в руках. Міста горять, села палають. Дим клубками крутиться, валує. Здоровецькі армії, заковані в блискучі кольчуги, прикриті золотими шликами, сунуться, неначе незліченні татарські орди. Армії звалюють твердині, руйнують замки, башти та стіни. Люде стогнуть, ойкають. А з замків, з високих башт, десь ніби з хмар, ллється тиха делікатна музика, мелодійна пісня, висока поезія, летять з подихом вітру високі небесні мелодії…

– Правда, гарно! І страшно, і гарно! Препишна поезія! – молов Павлусь.

– Ой гарно ж! Ой яка ж то була висока поезія! Які тоді були поетичні любощі! Якби я тоді жила, за мною не ганялась би слідком погана, зубата, таранкувата та кирпата нудьга по всіх усюдах. Пишно! Гарно! І страшно, і гарно! Скільки поезії!.. – аж верещала Настуся.

– Ми постановимо спіл наших душ, – сказав Павлусь, – поміняймось серцями серед лицарської поезії, в чаду помершої поезії, серед померших поетичних душ, померших мрій, померших, але не похованих на кладовищі, не закопаних у сиру землю, бо… вони й досі животіють у нас… Еге, животіють?

– Я почуваю уявки, що вони живуть і досі в наших душах. – сказала Настуся. – Сідай за рояль і пригравай! Виклич мелодіями минувше! Виклич чаклунством музики давні чари! Виклич символістичний профіль середніх віків! Ти сам чарівник. Ти зробиш це чарівництво!

Він в одну мить кинувсь до рояля, котрого направщик не направляв, може, вже років з десять, і вдарив по клавішах. Торкнуті клавіші увігнулись під його тонкими, неначе пазури, пальцями. Струни, ніби перелякані в десятирічному спокої та сні, задзижчали, зашипіли, котра сторч, котра в борщ. Рояль загуркотів, застукотів, неначе гармати Валленштейна. Настуся вгляділа на столику купу газет, кинулась до столика з грацією справдешньої парижанки, побігла, неначе легенька серна поскакала, через покоїк, налапала здоровецький жмут газет, розгорнула здоровецькі листки й почала шпурлять їх у камін на тліючі головешки. Папір зайнявся й спахнув. Вона ніби гралась у якоїсь іграшки, дуже цікавої й нової, хапала листки, бгала їх у руках і оберемками кидала в камін на жар. Полум'я спахнуло й шугнуло з каміна на кімнату, лизнуло червоними язиками високо вгору по каміні. Дим клубками повивсь попід стелею, покотився по стінах, по козацьких полковниках. А вона все ніби пустувала, підкидала того сухого труску, ніби гралась, наче маленька пустотлива школярка. Червоний світ замиготів по стінах, задрижав по золочених рамах. Козацькі темні голови виглядали з диму, неначе з хмар.

– Правда, це полум'я дуже вдатно й символістично нагадує середньовікові пожежі, – сказала Настуся. – І страшно, і гарно: і полум'я пожежі, і дим, і згарятина, і мелодії арф та бубонів, і гук гармат. Ой гарно!.. Ой як весело!..

І Настусі здавалось, що вона або грає в якісь оригінальні ляльки, або виступає на сцені в якомусь дуже чудному спектаклі.

– От теперечки мої мрії в тобі, твої мрії в мені! Теперечки міняймось серцями, – криконув він несамовито, скочивши од рояля до неї, неначе тигр легким та граціозним скоком з-за пальмових кущів. – На ножа! розпанахай мені груди, виріж моє серце. Я розпанахаю твої груди й виріжу твоє серце. Ти вкладеш своє серце мені в груди, я вкладу своє живе серце в твої живі груди. І ми почутимо поетичне гаряче й тонке мрійне кохання середніх віків, раювання лицарів та їх дам серця! Ми почутимо кохання й раювання усіх віків, і кохання Зевеса з Герою, і Геркулеса з Венерою, і Ромео з Джульеттою!

Старий Павлусів лакей Гаврило, почувши з своєї кімнати дим, одхилив двері й заглянув. Подумавши, що в каміні зайнялася сажа, він ухопив відро з водою й прибіг, щоб заливати пожежу.

– Ти чого, Гавриле! Пішов геть і зачини двері! Чи ти не здурів часом?

– Я думав, що ви, пустуючи, наробили пожежі, та оце прибіг заливать. Ой господи! Ще спалять батьків дім і господу!

– Іди собі та не появляй сюди очей! – крикнув Павлусь.

– Ой як гарно! То це ми й справді загарбаємо собі кохання всіх віків і народів? Скільки кохання! ой-ой-ой! Скільки зітхання любощів! Вийде буря й вихор од одних зітханнів любові! Яка величність! – сказала вона.

– Кохання всіх богів і богинь од Ваала й Молоха й до київських відьом на Лисій горі. – сказав Павлусь.

Він вибіг до другого покою й виніс здорового блискучого ножа, котрим крають хліб на скибки. Вона десь налапала на столику перед дзеркалом ножиці й ухопила їх заразом вкупі з довгим гребінцем. Вони обоє стояли перед каміном і дивились обопільне одне на одного. Ясний червонястий одлиск од паперового багаття миготів хвильками по їх щоках, по білих чолах.

– Яка ти пишна в цьому фантастичному середньовіковому освітленні!

– Який ти гарний!

– На! – сказав Павлусь і тикнув їй в руки довгого ножа, – принеси мене на жертву, на приносини Діані та Афродиті!

– На! – сказала Настуся й сунула йому в руки ножиці вкупі з гребінцем. – Принось мене на жертву тільки собі, бо ти мій бог.

– А це навіщо така проза? Якийсь нікчемний гребінець? Це не символістична річ. Пхе! – сказав він і кинув гребінця в полум'я.

– Вибачай. Я так стурбована коханням, що гребінець здався мені списом. Мені забило памороки. Голова туманіє. Мені дух забиває. Я скаженію, я навіснію од кохання. – сказала вона. – Виймай мерщій своє серце й дай мені цей великоцінний подарунок. Як я бажаю побачити написану на йому твою любов, понюхать ті пахощі любові, котрими воно, певно, теперечки парує! Виймай швидше моє серце ножем!

– Ми подивимось, понюхаємо й проковтнемо; ти проковтнеш моє серце, а я твоє, – сказав він з запалом.

Настуся заметушилась, бо очевидячки вже позабувала модну заграничну символістичну мову і все збивалась з ролі на мову свійську, вселюдську.

– Твоє ж серце сире. Я… я сирого не зможу проковтнуть.

– Ми обіллємо наші серця лимоновим соком, неначе морську черепашку. І усолодимось цим олімпійським поживком невмирущих. Ми наштрикнемо їх на небесну шпичку обоє докупи й пришкваримо їх на оцьому вогні поетичної символістичної пожежі.

– Край же швидше мої груди! Я навіженію, я швидко збожеволію! – криконула вона й почала й справді розстібати свою кофту та виставлять свої груди.

«Цур дурної навісної! Невже вона оце гадає й думає, шо я справді патратиму її й себе, неначе заколоте порося?» – подумав Павлусь, а потім голосно сказав. – Pardon, мила Настусю! Ти, очевидячки, вже давно з Парижа. Ти вже спростилась от тут у глушині. Ти забула вже модну мову символістики, – промовив Павлусь, прочитавши на її божевільних очах, на її виду справдешню наважливість викраять серце з грудей.

Настусі стало ніяково. Вона спустила очі додолу, неначе школяр-провинник, їй стало сором.

– Твоя правда, мій милий, мій чарівний. Я одстала од моди, од віку, од прогресу. В цьому вовчому дохлому закутку хоч-не-хоч, то одстанеш, стаєш такою, як усе тутешнє плебейське громадянство.

Він притулив ножа до її серця, потім до свого й передав його Настусі. Настуся притулила ножа до його серця, потім до свого й вернула йому.

– Поміняймось символами! – сказав він тихим, тихим голосом.

– Поміняймось і будемо од цього часу носити їх коло свого серця. Еге, так? – сказала вона солоденьким голосом.

– Візьми мій символ просто з мого самісінького серця! – сказав він.

Павлусь розстебнув жилетку й одчикнув ножицями ліву половину своєї синьої жилетки.

– Висока ідея мрій! Ти даєш мені пахощі свого пишного тіла, – промовила вона.

І Настуся розстебнулась і одшматувала ножем ліве погруддя своєї кофти.

– На частку мене самої й люби мене по віки вічні. Вони помінялись символами, понюхали, поцілували в притулили їх до гарячих видів, до очей, до лобів.

Вони довго тулили, нюхали, лизали – й раювали!..

– Я пришию твою жилетку до оцієї обчикриженої кофти й буду носити, і буду почувать тебе коло мого серця, – мовила вона.

– І я пришию шматок твоєї юбки до своєї жилетки й буду носити навіть при людях, не побоюся смішків, спатиму в ній, щоб ти й у сні дихала своїм духом через юбку на мене. Це наші святощі! – сказав він.

– Це на нас будуть латки Будди, ті, що й досі їх нашивають на шовкових ризах благочестиві жерці Будди, – казала вона. – Одкрай мені ще пасмо твого пахучого волосся. Я покладу його в свій альбом і нюхатиму твій дух і сховаю в будуарі, щоб тобою пропахався й мій будуар.

І він одкраяв для неї пасмо свого волосся й подав їй, потім ще одкраяв шматок підтяжки й подав їй.

Вона поцілувала й раювала. І вона одтяла ножицями пасмо своєї коси й подала йому. Він поцілував і раював.

– А ти одкрай мені шматочок своєї панчохи, щоб вкинути твій рожевий дух у мій портсигар, щоб я курив твою любов.

І вона сміливо закотила поділ, одкраяла шматок панчохи й подала йому.

Він поцілував, посмоктав і вклав у свій портсигар.

Він раював. Він став рожевий!

Вона раювала. Вона стала блакитна!

Він ще дужче раював, дивлячись на неї. Він став перістий!

Вона ще дужче раювала. Вона стала ряба. Вона стала пахучою веброю африканського гарячого сонця; вона стала пахучою рябою куркою в небесній блакиті на острішку загати. Її любов пишалась, як собака в човні.

Їх кохання сяяло на всю світлицю усіма кольорами північного сяєва.

Їх любов міняла кольори, перебрала усі кольори веселки.

Їх любов стала ряба й смугнаста!

Кольори їх кохання згодом злились докупи: їх веселчана любов стала біла, неначе промінь сонця.

Їх любов стала жвавою оліндерською теличкою. Вона була ряба, періста й знов ставала біла, неначе усі сім проміннів веселки зливались докупи, то знов мінялись, ніби грали в хрещика, як пишне північне сяєво над Сибіром.

– Де ж буде наш перший поцілунок? – спитала вона згодом.

– На Монблані або на Монт-Розі в Швейцарії, високо, аж у хмарах! – сказав він.

– Коли ж це буде? Папа казав, що не швидко поїде за границю, бо мама розтринькала всі гроші.

– На Лисій горі над Дніпром, – обізвався він.

– Далеко, дуже далеко! – сказала вона.

– На Владимирській горі над Дніпром, коло Владимирового пам'ятника. Поезія! Дніпро! Височінь! Високо й поетично!

– Боюсь трохи за свою репутацію.

– На Соломенці, на шпилі, – сказав він, – все-таки ближче до неба, ще й під гаєм. Поезія!

– Добре! Там будемо на одшибі. Коли ж? – спитала вона. – В маї?

– О, до мая дуже довго. Я вмру од кохання до мая. Тепер ще тільки осінь і листопад. Але ж тепер саме май за екватором у Капштаді й Трансваалі. Цього з нас доволі. Ми з Соломенки нюхатимемо й бачитимемо африканський май. Почування здалеки! Яка поезія! Май здалеки, а близько мрійний або й справдешній поетичний туманець та імла на Соломенці, – сказала вона.

– Імла – це символ нашої мрійної любові. Так вже обридли в книжках романи в маї. Це щось дуже вже старомодне. Наша любов вогка й мокра, – сказав він.

– Наша любов дуже вогка, в густому тумані. Як оригінально й ново!

– Наша любов вогка! Наша любов – любов амфібій. Правда, це нова нечувана ідея, нечувана любов?

– І я лучче люблю вогку любов. Я вийду до тебе на самісіньке пилипівчане пущення під ліс на Соломенський шпиль. Там нас ніхто не побачить, ні одна тітка не зоритиме злим очком на нас; дядини та усякі зовиці-сестриці не побачать нас.

– Там ми зіллємось у хмарах мрій та в олімпійському тумані в першому поцілунку.

– Оригінально! дивно й дивовижно! – аж крикнула вона й заплескала в долоні.

– Виїду перед вечором на пущення й ждатиму там тебе в вогкому тумані, ніби на версі поетичного Монблана, – сказав він.

– Любов наша не суха, а мокра! Це пишно! Це дивно!

– А тим часом незабаром настане мій поетичний південь ночі. Мені вже час виходити з дому. Вже заворушився поетичний світ мари, русалок та привидів. Мені час обідати в ресторані з уланами офіцерами. Чи ти пак знаєш, чого це я сьогодні так заспав? Скажу тобі по секрету: я вчора був у Трансваалі, хотів битись з бурами й забрать золоті копальні. В мене грошей катма.

– І я заспала! Я спіритка й маю єднання з духами. В мене вчора ввечері була з візитом моя небіжка бабуся й не дала мені гаразд виспатись уночі. Вже лягома мій папа вийшов з кабінету, а бабуся йде за ним слідком, дивиться на мене, певно, щось хотіла мені сказать, але вернулась назад. Я лягла спати. Лампадка блимає перед образами. А бабуся загляне в двері та й знов сховається. Заглядала, заглядала й не дала мені гаразд виспатись, – сказала Настуся. – Прощай, серце! І тобі вже час іти з дому.

І вона, ніби попечена любов'ю, з виразками солоднечі в серці, крутнулась двічі на п'яті, переплигнула через поріг щастя з грацією, жваво, швидко, неначе кізочка через перелаз, і полетіла на крилах щастя додому.

III

Настуся прибігла додому, ніби в якомусь чаду. Вона була знервована. Все делікатне її тіло ніби трусилось. В душі ніби дзвеніли й лунали якісь дивні мелодії. Перший раз на віку вона закохалась щиро, закохалась без міри. Любов пойняла її, як весняне повіддя поймає луки та луги. Вона пила, захлиналась і не могла напитись того нового для неї щастя. Її батько, багатий український дідич Петро Михайлович Самусь, вже проспався по обіді, сидів за столом і допивав останній стакан чаю. Він був вже літній чоловік, високий, широкоплечий, русявий, кругловидий та повновидий, з веселим осміхом на повних устах, з веселим поглядом ясних очей. На голові й на пелехатих вусах тільки подекуди лисніли ніби срібні ниточки.

Батько навіть не спитав у дочки, де вона була: він звик до її вольних виходів з дому, до її никання по усіх усюдах і не впиняв ні в чому. Він знав, що вона його й не послухала б ні в чому.

Самовар вже погасав і шипів на всю просторну столову, потім запищав на п'ять тонів вище, підняв ще на три тони тонесенький голос, зачиркав, зацвірінькав, неначе горобець, і замовк.

– Це ти, папо, вже й допиваєш чай? – спитала Настуся й ніби впала на стілець коло самовара.

– Вже й напився. Я оце заспав по обіді. Вже година пізня. Я опізнився в клуб. Мене там, певно, вже ждуть та лають мої партнери.

Самусь позіхнув, і його кудлаті вуса ніби замахали вгору крилами, неначе птиці здіймалися кудись летіти в вирій. З-під вусів блиснули міцні зуби, сливень усі цілісінькі.

– А ти, певно, будеш тут сама нудиться. Пустив я твою компаньйонку чи економку додому на тиждень, а вона от і забарилась. Ти, серце, побігла б до котрої тітки, або до кузинки, або до дядини.

– Бог з ними, тими тітками. Вони своїми осудами наженуть на мене ще більшу нудьгу. Мені добре й самій тепер, найлучче самій, – сказала Настуся.

І в неї трусився чайник у руці, з котрого вона наливала собі чай у стакан; трусилась у другій руці ложечка, котру вона взяла й почала колотить чай. Батько вважливо глянув на її руки, на стривожене личко.

– А я оце почув новинку. Мені казали, що відомий красунь Павлусь залицяється до тебе, ще й дуже залицяється, слідком бігає за тобою по всіх усюдах.

Настуся липнула на батька ясними карими очима й з дива високо підняла свої густі тонкі, ніби намальовані чорні брови на широке чисте чоло.

– Хто тобі це казав? Певно, тіточка? – аж крикнула Настуся.

– Мені сорока на хвості принесла цю звістку. Але я мушу зауважить, що красунь Павлусь гультяй, ледащо та картяр: цілі ночі п'є та гуляє з такими, як він, по усяких ресторанах, великих і малих, і до решти гайнує батьківське добро. Прогуляли й промарнували вони вдвох з батьком по заграницях та в Монако на рулетці село й сахарню, а Павлусь незабаром прогайнує і той хутір Шелестуху, що зостався в його. Врешті він нестатковитий, пустий паничик, котрий тільки зугарний тинятись по Хрещатику та наводить своє пенсне на паннів. Це якийсь виродок колись славного, поважного роду на Україні.

– Там-то мені клопоту за твого Павлуся! Нехай гуляє на здоров'я, – промовила вона, ніби зобиджена.

– А до служби, яка б вона не була, або до будлі-якого діла він таки зроду нездатний. Він тільки й уміє їсти, пить, спати, розкішно жить та в карти добре грати.

Настя надула губки й насупила брівки.

– Там-то мені клопоту. Я не мати Павлусева, щоб пеклуватись про його долю.

– Та воно так! В Павлуся тільки всього, що його краса. Гарний, як намальований. П'є, гуляє сливе щоночі, а свіжий з лиця, як мак; вуха рожеві, неначе в йоркширського кабанця. Але я давно зауважив, що в тебе більше серця й фантазії, ніж просвітності, – бовкнув батько. – Ти й твоя неня схожі, як дві краплі води, і вродою, і вдачею, і вподобою, та ще й обидві нахапались за границею усякових найновомодніших штучок: і спіритизму, і гіпнотизму, і декадентства, і усякої нісенітниці…

– Не кажи мені, папо, про усякі найновомодніші штучки, про якихсь декадентів та символістів, бо скажу тобі просто в вічі, що ти в цьому нічогісінько не тямиш.

– Овва! Невже ж таки я такий нетяма, що й такої зовсім таки не мудрої нісенітниці не втямлю? – сказав батько насмішкувато.

Настусю вразив цей насмішкуватий та легковажний тон. Батько вразив її страшенне самолюбство, неначе шкрябнув нігтем по виразці. Вона спахнула.

– Мені, тату, про це неварт розводиться надаремно. В Росії суспільство ще таке грубе, таке нерозвите, що зовсім таки нездатне втямить гаразд цього тонкого нервового делікатного духу в поезії. Воно ще має занадто цупкий ніс, щоб почувать ці тонкі аромати. Волячими нервами, конячими носами не почутиш цих тонких, делікатних пахощів.

– Овва! Куди ж пак! Хвалити бога, і в нас носи на своєму місці, як і в заграничних людей.

– А про маму не кажи мені таки нічогісінько! Мама була свята. Мені важко слухать докори та нарікання на неї, коли вона вже в домовині, – крикнула Настуся й одразу заплакала.

– Твоя свята мама була для тебе ворогом через те, що вже без тями тебе дуже любила та пестила. Вона тебе навіки збавила своєю хоробливою любов'ю та сприянням, – сказав батько, важко зітхнувши.

Настуся брязнула ложечкою об стіл, знялася з стільця, крутнулася по столовій, ніби хтось вистрелив в неї й поранив, влучивши в груди; потім вхопила капелюш і спохвату не наділа, а настромила його на голову, ніби налагодилася кудись утікать.

– От так само була робила й твоя мама, як була молода! Наука, як бачу, таки не пішла в ліс! Скажу було за обідом не на докір, а так собі, ніби сам до себе, що вона справила надто вже дороге пальто й надаремно втелющила зайву сотню карбованців, а вона було схопиться з стільця, кине обідать, вхопить зонтик та прожогом і вискочить на вулицю. Та було й блукає та блукає, доки голова провітриться та висвіжиться од такої страшної кривди. Горенько мені з такими чудернацькими людьми!

– Я, папо, не так вихована, щоб слухать чиїсь докори. Я зросла на вольній волі й люблю повну волю. Мені вже до смерті обридли усякі напутіння од тіток та дурних дядин, та якихсь зовиць, та кузинок. Лучче повіситись, ніж повсякчас слухать якісь огидливі напутіння. Вони мене душать у горлі, – кричала Настуся в прихожій.

Вона натягла на себе пальто, вискочила на вулицю, гуркнувши дверима, і зслизла десь у темряві.

«Іста мама! Вся мамина врода і вдача, неначе дві паляниці одного печива. Занадто вже в їх багацько уяви, серця, нервів, хоровитої нечутливості, вередів та упертості. Коли чого заманеться, замандюриться, то вже й не говори й не кажи нічого, бо по-твоєму таки не буде: «Не мов мені ні словечка, нехай буде гречка!»

– Фаетон вже поданий, – обізвався Петро, держачи напоготові розіпнуте панове пальто, й хапки напнув його на могутні плечі.

«Погана справа буде й з дочкою, як була погана справа й з її мамою. Вони обидві, як бачу, одним миром мазані. А за Павлуся Малинку я дочки не оддам. Нехай Павлусь цього і в голові собі не покладає. Він, певно, думає, що в мене грошей повний міх, але й з мого «порожнього міха буде йому не велика втіха…»

І старий Самусь аж голову похилив од думок, сидячи в фаетоні. Важкі передчування несподівано налягли на його душу, неначе насунулись на небі важкі хмари тучного наглого дощу.

«Павлусь ніколи не каже: «мій батько», а все каже: «мій банк», як говорять в його дурному кружку молоді пещені гультіпаки. Він, певно, має на думці й у мені придбати собі не татуся, а «банк», замість свого «покійного банка». Ну, не на таківського натрапив, щоб дався йому в руки!»

В освітлених покоях, звідкіль виїхав Петро Михайлович і виплигнула Настуся, стало одразу тихо. Лампи були позасвічувані й освітлювали високу залу, трохи вищу од інших покоїв, освітлювали просторний кабінет з масивним дубовим столом, закладеним та закиданим хазяйськими книгами та паперами. Світло в залі одбивалось у двох здорових, сливе під стелю, дзеркалах. З стіни дивилась Настусина мати, штучно намальована, наче жива, ніби вона одна оглядала освітлені покої, ніби сподівалася в покої якихсь гостей.

Аж через годину задзеленькав дзвоник у прихожій. Настуся вернулася, роздяглась і ввійшла в освітлені покої. Вона сіла на оксамитовій канапі в залі, згорнула руки на грудях і ніби пірнула в свої думи, в свої мрії, похиливши гарну головку.

Рани обиди ще трохи нили й щеміли в її душі. Настуся була з тих виродково нервових вдач, котрі смертельно зобижаються тим, на що звичайні люде навіть не вважають і чого вони навіть не примічають. Щоб не зобидить Настусі, треба було хвалити її за все, як хвалила її мама: хвалити крам, що вона собі набрала в крамницях, хвалить її убрання, хвалити усі її вчинки, усі її речі, які б вони не були. Хто не хвалив цього, той неначе ножем різав її по серці. Щоб запобігти в неї ласки, треба було безперестанку кадить перед нею фіміами лестощів.

– Ти, Настусю, з мамою зобижаєтесь скрізь і в усьому, – часто було каже до їх батько, розсердившись на їх ремствування на людей за обиду. – Ви обидві маєте ніби попечену вроду: чи хто дихне на вас, чи хто скаже якесь неприємне вам слово, а вас вже корчать корчі. Ви обидві безщасні люде, якісь мучениці своєї хоробливої вдачі. Чи не декадентки ви часом? або чи не психопатки ви самолюбства?..

В Настусі серце ще трохи нило, як ниє болячка, котра вже гоїться, але й трохи болить, трохи свербить.

– Ой обридло мені тут жити! Ой не видержу! Усі мене кривдять, усі мені говорять за щось докори. І тато зобижав завжди маму, все казав, що мама дбає не для дому, а більше з дому, і мене кривдять і дядини й усякі кузинки.

– Одна ти, моя мамо, любила мене щиро, любила мене з моїми вразливими нервами, з моїми ледачими вередами, як кажуть тітки; любила без міри, без кінця…

І Настуся підвела голову й зирнула на материн портрет. Її небіжка мати, Поліна Павлівна, виглядала з широких позолочених рам, дуже штучно вироблених, неначе жива. Настуся була схожа на неї, як одна крапля води схожа на другу. Гарне та пишне, саме в цвіту краси й здоров'я, ніби дивилось живими гострими карими очима материне довгобразе, з широким закругленим білим чолом лице, з чорними густими різкими бровами, з випнутими устами, з завзяттям у гострих очах. Настуся встала, стала перед портретом і втупила свої очі в материн вид, ніби не могла надивитись на його. Мати гордовито дивилась на неї зверху, ніби давала дочці своїм видом взірець непохитної завзятості та самостійності.

– Ти одна на світі мене любила щиро, до саможертви. Ти не спала цілі ночі, коли я малою була слаба; один мій кашель зривав тебе з ліжка, щоб полегшить мої страждання; ти бігла до мене, стояла надо мною цілі години й очей не зводила з мене, доки я не засипала.

Настуся одійшла од портрета й пішла через ясно освітлений салон, через татів кабінет, почала ходить, похиливши голову.

Картини минувших дитячих літ заворушились у пам'яті, встали, як живі. Настуся ніби вгляділа їх наново в цьому самому салоні, вгляділа тісні рядки матерів та гувернанток, котрі сиділи стіснені попід стінами, неначе снопи в стіжку, стіснені щільними верствами. От вона виступає, вбрана за фею-царицю, в фантастичному білому куценькому вбранні, в оксамитовій малиновій корсетці, в фантастичній червоній шапочці, з рожами на плечах і на грудях. От вона стає в танець з дітьми, усі дивляться на неї, усі хвалять…

– Тричі дякую тобі, мамо! Ти мене так любила, що поклялась і побожилась не посилати мене ні до гімназії, ні давати в Інститут, а вчити дома. Я не зазнала труднації науки, не зазнала лиха вдосвіта вставать та хапком бігти бігцем до школи.

Настуся ходила вздовж ясно освітлених покоїв і ніби бачила на очі юрбу веселих дітей та гостей, бачила й своїх давніх вчительок, і свою дорогу маму, бачила всю тодішню обставу в покоях, ніби на свої очі. Усе пригадалось, усе стало перед її очима, ніби живе, ніби воно ворушилось.

Сон не брав Настусі, їй здалося чогось, ніби вона когось сподівається до себе, чи гостей, чи тата з клуба. Хтось несподівано задзеленькав у прихожій в дзвоник дуже здорово й якось з нетерплячкою, неначе дзвоник закричав: «Одчиняй зараз, бо маю діло! Одчиняй швидше, бо ще й вилаю, як задляєшся хоч на одну мить!» Настуся аж жахнулась, ніби хто затуркав їй над самісіньким вухом. А дзвоник ніби лящав та верещав, неначе малий опецьок, як зла мати часом стьобає його дубцем.