Текст книги "Мартин Боруля"

Автор книги: Іван Карпенко-Карий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Ява II

Мартин, а потiм Палажка.

Мартин (один). Може, й на тройцю потанцюємо, тiлько не на Миколинiм весiллi. Бач, хлоп, пiднiжок пана Красовського! Туди ж, у рiдню лiзе, – умийся попереду!.. Якби не в моїй хатi, єй, наплював би Гервасiєвi у самiсiньку пику за його хлопськi речi… I вiн зо мною рiвняється!.. Далеко!.. От як приїде сьогодня з города наш жених – губернський секретар-регiстратор, – тодi милостi просю подивиться, за кого Боруля вiддає свою дочку!.. Ха!

Входе Палажка.

Палажка. Чого це Гервасiй i Матвiй заходили?

Мартин. Гервасiй свата нашу Марисю за свого Миколу.

Палажка. От i слава богу! Я рада, що такого зятя мати буду: поштивий, добрий i хазяйський син.

Мартин. I хлоп.

Палажка. Такий, як i ми.

Мартин. Дурна!

Палажка. Сам ти дурний! Чого лаєшся? Що ж ти маєш против Миколи?

Мартин. Слiпа!

Палажка. Тьфу! То тобi, мабуть, повилазило. Мартин. Глуха!

Палажка. Отже, єй-богу, так i вчеплюся у чуприну, як будеш лаяться!

Мартин (набiк). Чого доброго, вчепиться! Це буде не по-дворянськи. (До Палажки.) Не сердься, Палазю, а скажи менi – тiї бачила ту бумагу, що Степан привiз?

Палажка. Бачила.

Мартин. I чула, що вiн читав у бумазi?

Палажка. Чого ти причепився до мене? Не балакай навтямки; кажи товком: чи вiддамо Марисю за Миколу? Не мороч мене.

Мартин. Дiло шiсть мiсяцiв в герольдiї, не сьогодня-завтра утвердять в дворянствi, а я дочку вiддам за мужика!.. Що ж то я з глузду з’їхав, чи як?

Палажка. Здається менi, що з’їхав: не велиш нi менi, нi дочцi робить, сам не робиш, понаймав наймитiв, наймичок, хазяйство псується…

Мартин. Палазю! Дворянин – одно, хлоп – друге!.. Може, ти цього не розумiєш, то тобi яснiше скажу: сметана – одно, а кисле молоко – друге! О! Розумiєш?

Палажка. Одно розумiю, що ти стерявся розумом.

Мартин. О господи, о господи! Нащо ти мене довiв до того, що я одружився з простою мужичкою! Нiчого не тяме – як до пенька балакаєш. I казав же покiйний папiнька: женись, сину, на шляхтянцi. Нi, таки погнався за чорними бровами! От i дожив: брови злиняли, а гонору як не було; так i нема!

Палажка. Божевiльний! Єй-богу, божевiльний! Ти б дроку напився.

Мартин. Що ти з нею будеш балакать?… Хiба тобi краще буде бачить свою дочку за репаним мужиком Миколою, нiж за губернським секретарем-регiстратором? Краще? Кажи!

Палажка. А де ж вiн у бiса, той… ростератор?

Мартин. Регiстратор. Палажка. Та не вимовлю.

Мартин. Ото-то ж боже! Приїде, душко, приїде! Про нього же й казав Степановi на од’їздi – чула?

Палажка. То чом же ти менi не сказав? А то: i слiпа, i глуха – тiлько роздратував мене… Ну, а Марися?… Ти ж її питав, – може, вона не схоче?

Мартин. I питать не буду, нащо питать? Вона не дурна, в нiй батькова кров, розбере, не бiйсь, де пан, а де мужик!

Палажка. Дай боже! Хiба я їй ворог?

Мартин. I я не ворог своїм дiтям, хочу обох дiтей пристроїть по-дворянськи!.. Тiлько ти, Палазю-душко, здiла. й милость, не супереч менi, слухай мене.

Палажка. Не дратуй мене, то все буду робить, як звелиш.

Мартин. Ну, годi! Сiдай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю i… кофiю. Чай я пив i знаю, як його настановлять, то сам тобi розкажу; а кофiю не знаю, як роблять… Пiди ти зараз до Сидоровички – вона зна – i повчися у неї. I розпитай гарненько, як його роблять i коли його подають: чи до борщу, чи на нiч? Палажка. А коли ж приїде жених?

Мартин. От Омелько привезе звiстку, а може, й самого привезе, бо недурно ж його так довго нема, мабуть, задержав, поки з присутствiя вийдуть.

Палажка. То я ж зараз i пiду, бо, може, сьогодня й привезе.

Мартин. Iди, iди, душко! Та розпитай гарненько про всi звичаї i порядки дворянськi.

Палажка пiшла.

Ява III

Мартин, а потiм Трохим i Омелько.

Мартин (один). Довго ж нема Омелька! Певно, привезе жениха. Та вже пора б йому й приїхать давно. Треба буде попросить на вечiр Протасiя; вiн гарно i багато умiє балакать… А важко i в дворянствi жить: рэзходу, розходу, – са. ми. м уробить якось, не приходиться…

Входе Трохим.

Трохим. Пане! Наших двi пари волiв i двi корови зайняв економ у двiр.

Мартин. Де ж вони паслись?

Трохим. Та в чередi, з череди й зайняв!

Мартин. Як вiн смiв?!

Трохим. Так пан Красовський звелiв.

Мартин. О, виродок з шляхетського заводу! О, гайдамака! Грабитель! За що ж?

Трохим. Каже, що на вас накинули чинш i поки не заплатите – не вiддасть.

Мартин. Не вiддасть?… Бери палицю i менi знайди доброго дрючка!.. Я їм покажу… Я… Ми їм покажемо!

Трохим. Нi, пане, я не пiду. Вiн похваляється i вам на спинi горба зробить. Каже: Боруля добивається бумажного горба, а я йому на спинi горба надрюкую.

Мартин. Хто це казав?

Трохим. Економ.

Мартин. О, хлоп поганий! Вiн, наймит Красовського, менi горба зробе? Менi?… Та я… Запрягай коней, поїду зараз в стан! Це грабiж, грабiж!..

Трохим. Нема ж натачанки ще з города.

Мартин. Бiжи до Сидоровички, позич.

Трохим пiшов.

Граблять!.. Граб… Граб… Це менi ще i на руку – нехай граблять!.. Разом за все отвiт даси! Нi, пане Красовський, Боруля ще потягається з тобою! Мабуть, почув, що дiло в герольдiї… апеляцiя… стрiчний iск йому в печiнку сiли… О пресвята дiво! Вмiшайся в моє дiло, поможи менi ворога; свого доканать.

Входе Трохим.

Трохим. Там прийшов Омелько.

Мартин. Який Омелько?

Трохим. Та наш же Омелько.

Мартин. Сам?

Трохим. Сам.

Мартин (набiк). Що ж це за знак: i забарився, i жениха не привiз? (До Трохима.) Запрягай же свiжих коней у нашу натачанку, та поїдемо зо мною у стан, а Омелько нехай зараз iде в хату…

Трохим. Вiн боїться iти в хату.

Мартин. Чи ти не здурiв? Чого вiн боїться?

Трохим. Та коней наших покрали в городi.

Мартин. Як?… О господи! Нова напасть… Тягни його сюди, за чуба тягни! (Бiжить до дверей.) Омелько! Iрод! Супостат! Iди в хату!

Входе Омелько, босий.

Мартин. Де конi, азiят?

Омелько. Украли.

Мартин. Украли?

Омелько. I чоботи, i кобеняк украли…

Мартин. Як же в тебе голови не вкрали?

Омелько. Бо нiкому не потрiбна: у кожного є своя, хоч поганенька.

Мартин. Що ж менi тепер з тобою робить? Га? Що?… Бодай ти галушки не проковтнув, щоб ти вареником подавився, кажи: шкуру з тебе здерти?… Розказуй, анахтема, як було дiло?

Омелько. Та так було дiло. То як приїхали ми з паничем, зараз понаходило тих судейських видимо-невидимо. IIослали за горiлкою, панич достали сало, курей i прийнялися трощить та пить. А далi, спасибi їм, i мене почастували; а чарка така, що й собака не перескочить; я довго не хотiв випить повяої i таки випив; випив, закусив салом – у мене з дому було своє сало i хлiб…

Мартин. Мерщiй розказуй! Ти з мене печiнки витягнеш.

Омелько. Не перебаранчайте, пане, бо ви мене зiб’єте з пантелику.

Мартин. Я тебе з нiг зiб’ю i шерсть на тобi вискубу!

Омелько. От я й забув, що казав.

Мартин. Говори, говори, бiсова патяка, буду мовчать, говори!..

Омелько. Випив, закусив салом.

Мартин. Ну?

Омелько. У мене з дому було своє сало i хлiб.

Мартин. (крiзь зуби). Чув, чув!..

Омелько. Напоїв коней i хотiв спать лягать, а тут, спасибi їм, ще пiднесли… Потiм третiй раз почастували, i вже не скажу вам: чи частували ще й четвертий раз, чи нi, бо не пам’ятаю, як i заснув. Вранцi, до схiд сонця, прокинувся – не можу голови пiдвести… Почав пригадувать: де я? Не пригадаю. Глянув набiк: чиїсь босi ноги на полудрабку. Що воно за твар, думаю собi, втислася до мене на повозку, чи не Горпина. Далi думаю: коли є ноги, то повинна буть i голова, – а голови не видко, тiлько моя, та й своєї голови не бачу, а чую, що на в’язах щось таке важке телiпається, мов хто начепив клунок з пiском… Помалу-помалу пiдвiв я голову. Дивлюсь: нiкого нема, кругом чужа оселя… Боже мiй! Тут зразу голова моя зробилась легка, як вiвсяна полова, i я догадався, де я i що зо мною було! Схопивсь… сюди, туд’и – нема нi коней, нi чобiт, нi кобеняка! Сiв я та й заплакав.

Мартин. Заплакав?

Омелько. Заплакав. Гiркими сльозами заплакав: чоботи були настоящi шкаповi i кобеняк…

Мартин. Луципiр! А коней тобi не жаль?

Омелько. Та конi знайдуться, бо там якийсь судейський, з мiдною бляхою на грудях, списав усе: i як коней звуть на ймення, i до якого полудрабка котра коняка була прив’язана, i полудрабки розглядiли, – усе як слiд, я розказав усi прикмети. Записали i те, що як удариш батогом, то Кулкат крутить хвостом собе а, Зозуля крутить хвостом цабе, – все записали, конi знайдуться!.. (Зiтхає.) А чоботи i кобеняк…

Мартин. Геть з очей, паршивий робiтник! Тобi гиндйкя пасти, а не коней глядiть! Самi кращi конi пропали! Будеш же ти одслужувать менi за коней шiсть лiт.

Омелько. А буду. Таке дiло. (Набiк.) А хто ж менi одслуже за чоботи та за кобеняк? Якби не ти, то я б їх i не брав.

Мартин (до Трохима). Бiжи до Сидоровички, вiзьми натачанку чи вiзок, запрягай коней, та хоч уночi поїдемо до станового.

Трохим вийшов.

(Омельковi). Ти чого стоїш? Пiшов, не печи моїх очей!

Омелько. Та тут ще лист вiд панича.

Мартин. Чого ж мовчиш? Давай мерщiй, шелепа!

Омелько. (достає з шапки). Та не гримайте ж хоч за листа, бачите, зашив як далеко – боявся, щоб хто не вкрав. Думаю: «Хоч шапку i вкраде, то лист буде цiлий, чорта з два найде». Нате.

Мартин. (прочитавши). Що його робить?… Жених обiщав приїхать, як коней пришлю за натачанкою… Тут грабiж… там коней покрали!.. Памороки забило… (До Омелька.) Iди, розумна голово, надiвай постоли, поїдем зо мною у стан, а Трохим поїде в город зараз же, щоб завтра i натачанку привiз… Упряж де ти зоставив?

Омелько. Злодiї взяли, тiлько черезсiдельник зостався.

Мартин. Щоб ти на ньому повiсився! I упряж позич в Сидоровички.

Омелько. А коней яких запрягать?

Мартин. Не питай мене!.. I дорогою не балакай до мене, бо я тебе, каплоуха собако, чисто всього обпатраю!

Омелько. Ну й сердитий… Що то пан! (Пiшов.)

Мартин. (один). I язик став як кiлок, i в ротi пересохло!.. А синок… синок!.. Я тут iз шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а вiн там п’янствує…

Входе Омелько.

Ти чого знову у вiчi лiзеш? Кортить, щоб поскуб?

Омелько. Письмоводитель станового приїхав, питається, чи ви дома, та я не знав, що й сказать, боявся, щоб не лаяли… Що йому сказать?

Мартин. Зви! Проси! Бачиш – дома, хiба тобi повилазило?

Омелько вийшов. Мартин бiжить до бокових дверей.

Палажко! Письмоводитель приїхав… I-i! Я й забув, що її нема! Марисю! Пошли за матiр’ю до Сидоровички, а сама вари вареники, печи курчат, нехай дiвчата печериць назбирають, у сметанi насмажиш, та яєць звари уснятку i молока спар!.. Нехай Омелько порося заколить… Та квас, квас щоб був, бо вiн раз у раз з похмiлля… Певно, привiз утвержденiє в дворянствi. Отепер, пане Красовський, я тобi покажу, яке я бидло i яке теля мiй син… (До дверей.) А, Нефодiй Осипович! Пожалуйте, пожалуйте, дорогий гостю!..

Завiса.

ДIЯ ТРЕТЯ

Декорацiя та ж.

Ява I

Мартин. Цiлу нiч з досади не спав! Як прочитав Нефодiй Осипович бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з iмєнiя Красовського, то наче п’ять котiв вскочило у груди i разом почали дряпать там своїми гострими кiгтями!.. Ну, пане Красовський! Сипеш ти грiшми, щоб мене вивести звiдцiля, – i я посиплю, де треба, щоб тебе у острог посадить!.. Нефодiй Осипович за грабiж узяв заявленiє, каже: це уголовне дiло!.. Красовський хвалиться та похваляється!.. Хвались, хвались!.. Коли б менi ще роздратувать його, щоб вiн розбiй який зробив, та на Сибiр… Що Сибiр? На каторгу його!.. Будеш ти знать Борулю i дiтям закажеш!.. Я не буду хвалиться, нi, а тим часом i в острог, i в Сибiр, i на каторгу тебе запру… О, не я буду! Якби не ждав сьогодня жениха, то зараз би поїхав у город – до повiреного, там голова: губерньою править! Ну, та день-два пiдожду… Гей, Омелько!.. Бог дасть, дочку пристрою, тодi заживу настоящим дворянином: собак розведу, буду на охоту їздить, у карти грать.

Входе Омелько.

Чого ти лiзеш, як черепаха?

Омелько. А хiба я птиця? Лiтать не можу, поки встанеш, поки прийдеш…

Мартин. Ну, ну, годi…

Омелько. Коли б чоловiк крила мав…

Мартин. Годi!

Омелько. (набiк). Нiколи не дасть договорить…

Мартин. Iди менi зараз аж на шпиль, звiдтiля видко верстов на п’ять по дорозi в город, там будеш сидiть i ждать…

Омелько. Чого?

Мартин. Слухай!

Омелько. Та я ж слухаю.

Мартин. Мовчки слухай!

Омелько. Мовчу…

Мартин. Як побачиш нашi конi i нашу натачанку i буде там сидiть двоє, прибiжиш додому попереду…

Омелько. А як я не добiжу попереду?

Мартин. Що ти йому будеш казать?

Омелько. Трохим же буде кiньми їхать, а я пiшком бiгтиму, то хоч би з мене й дух виперло, а я не поспiю вперед, хiба разом прибiжимо.

Мартин. Не разом, бусурмене, не разом! А треба, щоб ти його здалеку побачив i вперед прибiг.

Омелько. Не прибiжу. Годiв п’ять тому назад, може б, i прибiг разом, а тепер не прибiжу. Та й нащо ж я буду бiгти разом з ним? Вiн буде їхать, а я буду бiгти бiля натачанки, на смiх людям, як собака! Та Трохим на зло менi запустить так коней, що й чорт з ним не збiжить.

Мартин. Хiба ж я тебе, супесе клятий, затим посилаю, щоб ти наввипередки з кiньми бiг?

Омелько. А хiба я знаю.

Мартин. (бере його за груди). Не знаєш?

Омелько. (набiк). Отже, останню свиту порве.

Мартин. Звiстку, звiстку, звiстку щоб подав вперед – гость важний приїде!

Омелько. То дозвольте коня взять.

Мартин. Бери, бодай тебе за пупа взяло, тiлько не муч мене!

Омелько. А якого ж коня взять? Я вiзьму Рака…

Мартин бере його за шиворот, поверта до дверей i виводить.

Та постривайте, пане, я сам пiду, а то ви менi свиту порвете. (Випхнув.)

Ява II

Мартин, а потiм Марися.

Мартин. От мука менi з цим каторжним Омельком! I вигнав би, жаль – давно служить, i привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А вiн, чорт його знає, чи нарошне дражнить мене, чи таки справдi дурний трохи зробився.

Входить Марися i несе клунок. Куди це? Що це?

Марися. Треба прати сорочки тощо, багато набралося вже шмаття.

Мартин. Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може, ще й на рiчку пiдеш? Для чого ж то я двох робiтниць найняв?

Марися. Вони на городi копають, а я ж що буду робить?

Мартин. (набiк). Справдi!.. i сам не знаю, що б вона робила, яку б їй роботу дворянську знайти… (До Марисi.) Нiчого не роби!

Марися. Та я ж так занудюсь без роботи, захворiю.

Мартин. Глупство? Наглядай, щоб другi робили, а сама надiнь менi зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночцi слiд. Та руки, руки менi мий разiв три на день, не жалiй мила. Ну, на лицi вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, – є таке борошенце, та не знаю, як його звуть i де воно продається…

Марися. Як собi хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидiть.

Мартин. Не смiй менi, кажу! (Набiк.) Яку б їй роботу найти пристойну?… А! (До Марисi.) Я тобi п’яльця достану, будеш вишивать у п’яльцях.

Марися. Та я ж не вмiю.

Мартин. Навчишся. Не святi горшки лiплять! А шмаття однеси назад.

Марися знизує плечима i виходить. Пiду справдi до Сидоровички, я бачив у неї п’яльця, вона вже стара, не бачить, то вiддасть для Марисi, для своєї хрещеницi, i покаже, як на них вишивать… Ох, поки-то все поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобi свердлом стане! (Пiшов.)

Ява III

Марися, а потiм Микола.

Марися. (одна). Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тiкай!.. Чую я, що батько все про дворянство балакають, а нiяк не розберу, чого-то дворянцi стидно робить. Дивно… Перше батько казали, що всякий чоловiк на свiтi живе затим, щоб робить, i що тiлько той має право їсти, хто їжу заробляє; тепер же все навиворiт. Коли б Миколу побачить… Вчора був його батько у нас, чи говорив же вiн про наше весiлля? Микола, певно, знає, хоч би прийшов заспокоїв мене, а то чогось невесело на душi, наче що недобре серце вiщує!.. Хотiла вчора увечерi вийти до Миколи, лихий принiс письмоводителя, з ним порались до пiвночi… поки нагодували… Сьогодня ввечерi побачусь…

Микола. (пiд вiкном). Марисю, можна зайти?

Марися. Микола! Заходь, заходь – я одна: нi батька, нi матерi нема.

Входе Микола.

Микола. Марисю, моя рибонько, що ж ми будемо робить?… Твiй батько не хоче вiддать тебе за мене!..

Марися. Чом?!

Микола. А що я не дворянин! I тепер мiй батько розсердились, хочуть, щоб я сватав дочку Котрвича.

Марися. Що ж ти зробиш?

Микола. Не знаю!.. Посватать, замiсть тебе, дочку Котовнча, розбить свої надiї, а з ними й серце – все одно що живим лягти у домовину!.. Знов же, не послухать батька, то прийдеться з ним посвариться! А тим часом ти, покiрна волi свого батька, пiдеш за другого, тодi удвоє тяжча моя мука буде: я потеряю i батькову ласку, i тебе!.. О, чом я не дворянин?!

Марися. Ти мене любиш?

Микола. Умру без тебе!

Марися. I я люблю тебе так само i нi на кого не промiняю. Слухай же мене. Корися батьковi свойому, та тiлько сватать Юльку не спiши! Проси його, щоб пiдождав, поки її ти сам не розпiзнаєш, – вiн тебе любить i згодиться! А я чим часом роздивлюсь, прислухаюсь i розмiркую, що робить.

Микола. (кидається до неї). Марисю! Ти мiй розум, моє серце, мої очi! Дай поцiлую тебе за пораду!

Марися. Тепер нам не до того! Iди додому краще, щоб нас тут не зуспiли, – тодi й замiри нашi розлетяться…

Микола. Iду, iду, Мариночко моя! А ввечерi ж ми зiйдемось знову?

Марися. Жди мене пiд яблуньою у садку…

Микола. О, коли б мерщiй зайшло сьогодня сонце! (Пiшов).

Ява IV

Марися, потiм Палажка.

Марися. (одна). Так от яке зуспiло мене горе! Дворянина батьковi в зятi схотiлось. О боже мiй! Та де ж на всiм широкiм свiтi знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мiй Микола? I я? Кого так щиро полюблю, щоб промiнять його, забуть? О, нiкого, нiкого! Краще смерть, нiж замiж за другого!..

Входе Палажка.

Мати! Вони, певне, не знають нiчого… Мамо!

Палажка. Чого, дитино моя?

Марися. Що в нас робиться? Чом батько вiд Миколи старостiв не прийняли? Я ж вам давно казала, що люблю його, що вiн буде мене сватать, i ви самi тому радiли…

Палажка. Ох, дитино моя! Не пристало тобi тепер iти за Миколу. Батько каже, що ми в дворяне вийшли – панами стали, а Микола не дворянин i через те нерiвня тобi.

Марися. Нерiвня?… Боже мiй! А хто ж нам рiвня? Хiба хочете, щоб я дiвкою посивiла?

Палажка. Не журись, дочко, не посивiєш – жених є… гарний… i чин має.

Марися. Є?! Хто?

Палажка. Отой судейський, що приїздив до нас з Стьопою на маслянiй… Ти йому уподобалась… Пам’ятаєш? Що грав на гитарi i спiвав… Чин великий на ньому… ростиратор, либонь…

Марися. Мамо, голубко моя! Я вже давно люблю Миколу, а того судейського тiлько раз бачила, не знаю його – i знать не хочу.

Палажка. Ох, не завдавай же i менi жалю! У мене у самої серце болить за Миколою, я сама його люблю… та що ж нам робить, що нам робить, коли тепер не приходиться тебе за простого вiддать, бо ми в дворяне вийшли.

Марися. Мамо! Жили ж ми перше без дворянства, i всi були щасливi!.. Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе? Коли через нього ви хочете мене нещасною зробить, занапастить мiй вiк молодий!.. Мамо! Я ж ваша кров, – не губiть мене, вiддайте замiж за Миколу. Я не хочу буть дворянкою! Краще жить на свiтi щасливим мужиком, нiж нещасним паном, – це всяке знає!..

Палажка. Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!.. Ти побалакала зо мною – i в мене наче полуда з очей упала. Сама бачу, що дворянство нам бiду робе. А почну батьковi казать, щоб не видумував нiчого, щоб жив по-старовинi, – то закричить, затопа ногами, почне читать менi якiсь бумаги про дворянство, затуркає мене, чагиркає, зiб’є з пантелику, i я думаю: може, ми й справдi вже дворяне, – i починаю по-панськи привчаться, i самiй тодi хочеться тебе за благородного вiддать замiж!.. Тепер не знаю, шд й казатi, що i робить, вимучилась зовсiм i одурiла. От вже другий день ходжу до Сидоровички, вчуся дворянським звичаям, щоб прийнять жениха, бо вiн сьогодня i приїде.

Марися. Сьогодня?! Мамо! Уговорiть же татка, щоб не губили мене!

Палажка. Ох, не можу, дочко, не можу, тiлько посваримось, дитино моя, а товку не буде! Ще й поб’ємось на старiсть, бо вже два рази мало-мало не бились…

За коном голос Мартина: «Сюди, сюди, помалу тiлько!»

Батько iде!.. Ходiм звiдцiля. (Пiшла.)

Марися. Що менi робить?… Ще батьковi упаду в ноги… (Пiшла.)

Ява V

Мартин, а за ним хлопець вносить п’яльця; потiм Марися.

Мартин. Отут, хлопче, постав та й iди собi.

Хлопець ставить п’яльця на мiсто i виходить.

П’яльця! I нехитра штука, а зараз красу господi придали. Якось аж веселiше горниця дивиться. Нехай Марися вчиться. Сидоровичка обiщала показать, спасибi їй. От i благородна кума в пригодi стала! Кумiв завше треба вибирать значних i благородних! А як, бог дасть, Марися вийде замiж, то первого онука он як охрестю: кумом вiзьму, полковника Лясковського, а за куму – генеральшу Яловську.

Входе Марися i пада йому в ноги.

Що це?!

Марися. Не губiть мене, не топiть мене – я у вас одна!

Мартин. Ото господи, як злякала, аж ноги затрусились… Встань! Чого тобi?

Марися. Не вiддавайте мене замiж за того жениха, що приїде з города, – я його не люблю, я за нього не хочу…

Мартин. Як?! За благородного чоловiка не хочеш? За кого ж тебе тодi вiддать?

Марися. Вiддайте мене за Миколу.

Мартин. Свiт навиворiт. Панночцi – мужика забажалось!.. Не смiй менi про це й заїкаться!

Марися. Я люблю Миколу, i вiн мене любить, ми будемо щасливi…

Мартин. Що то за слово таке – любить? Кажи менi, що то за слово таке?… Га? Що воно означа: чина чи дворянство?

Марися. Я не вмiю розказать… Я…

Мартин. Видумка! Витребеньки! Баб’ячi химерики! Чина, дворянство треба любить, а другої любовi нема на свiтi!..

Марися. Я собi смерть заподiю, коли…

Мартин. Не сердь мене, бо я порву на собi всю одежу!.. Чуєш?… Здурiла дiвка, ще й не розглядiла добре благородного жениха, а вже ерегується! Та жених такий, що хоч би яка панночка, то з охотою пiшла б за нього, – от приїде, то побачиш!.. А про Миколу i не думай! Та я скорiще вб’ю тебе, нiж вiддам за мужика; я тебе з дому вижену, я тебе!.. Та я не знаю, що зроблю!.. От дiтки! Ти для них пiклуєшся, побиваєшся, з шкури лiзеш, а вони, замiсть дяки, серце тобi надвоє роздирають! Мало менi муки з Красовським i так, та ще тебе вiддам за мужика, щоб вiн зуби скалив?… Iди! Жених, може, вже з гори з’їжджає… Iди одягнися менi у нове плаття, а цих речей щоб я бiльше не чув!

Марися. Тату?…

Мартин. Який я тато? Що то за тато?

Марися. Папiнька!

Мартин. I слухать не хочу! Iди роби, що велять.

Марися пiшла.

Не знає свого щастя; сказано: молоде – дурне… Ох, дiти-дiти! Якби ви знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хлiб їли… Якби-то знали… тодi б ви зрозумiли, що батьки не вороги вам… От трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества… А чого менi це коштує?… Колись подякує.

Входе Омелько.

Iдуть?