Текст книги "Мартин Боруля"

Автор книги: Іван Карпенко-Карий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Іван Карпенко-Карий
МАРТИН БОРУЛЯ

Комедiя в 5 дiях

Дiєвi люде

Мартин Боруля – багатий шляхтич, чиншовик.

Палажка – його жiнка.

Марися – їх дочка.

Степан – син їх, канцелярист земського суду.

Гервасiй Гуляницький – багатий шляхтич, чиновик.

Микола – його син, парубок.

Нацiєвський – регiстратор з ратушi.

Трандалєв – повiрений.

Протасiй Пеньонжка, Матвiй Дульський – чиновики.

Омелько, Трохим – наймити Борулi.

Гостi.

ДIЯ ПЕРША

Кiмната в хатi Мартина Борулi. Дверi прямо i другi з правого боку. Грубка з лежанкою. Дерев’янi стiльцi, канапка i стiл, покритий бiлою скатеркою.

Ява I

За столом сидять Трандалєв, а з бокових дверей виходить Боруля з бумагою в руках.

Боруля. Нате, читайте! (Дає бумагу). Читайте вiдцiля.

Трандалєв. (чита). По выслушании всех вышеизложенных обстоятельств и на основании представленных документов Дворянское депутатское собрание определяет: Мартына, Геннадиева сына, внука Матвея Карлова, правнука Гервасия Протасьева, Борулю з сыном Степаном, согласно 61 ст[атьи] IX тома Свода законов о состояниях, издания 1857 года сопричислить к дворянскому его роду, признанно йому в дворянском достоинстве, по определению сего собрания, состоявшемуся 14 декабря 1801 года, со внесением во 2-ю часть дворянской родословной книги и дело сие с копиями, как настоящего определения, так равно и определения от 14-го декабря 1801 года представить на утверждение в Правительствующий Сенат, по Департаменту Герольдии.

Мартин. О!.. Виходить, я – не бидло i син мiй – не теля!.. I щоб пiсля цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обiду? Та скорiще у мене на лисинi виросте таке волосся, як у їжака, нiж я йому подарую.

Трандалєв. Так, виходить, вiзьмемо на апеляцiю?

Мартин. (б’є кулаком по столу). На апеляцiю! Безпремiнно на апеляцiю! Що то за суд такий, що признав обiду обоюдною?… Я вас питаю: яка тут обоюдна обiда? Вiн каже на мене – бидло, а я мовчи? Вiн кричить на сина, на чиновника земського суда – теля, а я мовчи? Мовчи, коли дворянина так лають? То що ж би я був тодi за дворянин? Ну, i я сказав йому: свиня, безштанько, приймак!.. Але яка ж це обоюдна обiда?

Трандалєв. Стривайте, не гарячiться! Будем апелювать.

Мартин. Апелювать!

Трандалєв. А за вивод подамо встрєчний iск.

Мартин. А коли треба, то й поперечний! Трандалєв. Поперечних не полагається. Ви заспокойтесь, уголовна палата одмiнить рiшенiє – ми виграємо дiло. Когда я був ще фотографом, то для практики вiв дiло Горбенка з Щербиною, таке саме дiло, як ваше, тiлько там не словесная була мiж ними обiда, а кулачная. Щербина, знаєте, схопив Горбенка за чуба i так ним мотнув кругом себе, що i сам не вдержався на ногах – упав! А магiстрат признав, що драка була обоюдна. В рiшенiї сказано було: «Хотя Щербина, взяв Горбенка за волоса, обвел его вокруг себя, причем в руках остался значительный пучок волос, имеющийся при деле как вещественное доказательство; но, принимая во внимание, что при этом действии, тяжестью тела Горбенка и сам Щербина был повергнут на землю, то признать обiду обоюдною»!.. Це було перве моє дiло, я апелював, i уголовна палата одмшила… I по вашему дiлу одмiнить – не журiться… Iтак, виходить, по дiлу об обiдi апеляцiя?

Мартин. Апеляцiя! Та таку апеляцiю напишiть, щоб у Красовського у носi закрутило, щоб йому свербiло!.. Я грошей не пожалiю, аби менi Красовського у острог посадить.

Трандалєв. О, не я буду, – ми йому докажемо! Всi ходи знаю, вже менi прошенiй не вернуть за нехворменноє написанiє, нi! Як напишу, то прямо точная копiя з форми – усе по пунктах.

Мартин. I скажiть, що буде коштувать?

Трандалєв. Стрiчний iск… i апеляцiя… (Набiк.) Як би не продешевить! (До Мартина.) Щоб i для вас не було обiдно… з бумагою… Сто рублiв, а непредвiдєнниє расходи на ваш кошт.

Мартин. Дам сто двадцять! Тiлько ж i накрутiть йому; щоб нюхав, чхав, щоб… Усi закони виставте!

Входе Омелько.

Омелько. Конi їх готовi, фурман послав мене сказать, що той…

Мартин. Скажи там, щоб дали на дорогу двi мiрки вiвса, – ну, чого очi вивалив?

Омелько. (iде). Нiколи вiн тобi не дасть договорить. (Пiшов.)

Трандалєв. Я б вам i не казав… знаю, що вiд вас будлi-коли получиш… та… здержався…

Мартин. Грошi? За цим дiло не стане – я зараз! (Пiшов у боковi дверi.)

Ява II

Трандалєв. (сам). Добре дiло це повiренничество, єй-богу! Другого такого прибильного не знайдеш. А поки-то я на цей шлях вибрався, то чим не був? Був i писарем в пiтейнiй конторi, був обер-об’їждчиком, був прикащиком по економiях, держав биржу в городi, служив у маклера, – скрiзь важко! I роботи до бiса, i користi мало, а тiлько схибив дерощот, i бiгай, шукай мiсця… Зробився я сам хазяїном: купив машину, одкрив фотографiю… Хлiб не важкий, i на первих порах копiйчина гарна стала перепадать; коли ж i тут бiда: усi патрети виходили без очей! Приняв я у компанiю лабаранта Плащинського, i як ми не билися – не виходять очi. Усе як слiд, а очей нема… Плащинський i очi добре од руки навчився робить, а дiло не пiшло. Скасував я свою фотографiю i взявся за повiренничество – пiшло як по маслу. От i тепер: дiло Борулi веду протiй Красовського, а дiло Красовського протiв Борулi. їздю на своїх конях по просителях, – i коней годують, i мене годують, i фурмана годують, i платять!.. Наберу дiл доволi, приїду в город, пiду до столоначальника, до того-таки самого, щ, о й дiла послi буде рiшать, i вiн менi напише, що треба, а я тiлько пiдпишу, якщо маю довiренность, а нi, то однесу пiдписать просителю. Апеляцiю треба – так саме: той же, що рiшав дiло, i апеляцiю напише, а коли дiло замисловате – вдаришся до секретаря. Мало чим дорожче заплатиш. Нарештi: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи – не тужи! Все одно що лiкар: чи вилiчив, чи залiчив – плати!

Входе Мартин.

Мартин (дає грошi). Я вже на вас покладаю всi свої надiї.

Трандалєв. Не турбуйтесь – докажемо! Ну, прощайте.

Чоломкаються i цiлуються.

Якщо буде нове дiло, то дайте звiстку, я приїду; а може, и сам заверну. (Пiшов.)

Ява III

Мартин, а потiм Степан.

Мартин. Дiловий чоловiк! Нема розумнiшої служби, як гражданська! Здається, якби мене опредiлив був покiйний папiнька на гражданську, то вийшов би первий чиновник! Коли ж покiйний i не думав про це – все дбав про хазяйство. Пасiка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий свiт настав: треба чина, дворянства; а поки-то вилiзеш в люде, станеш на дворянську ногу, то багато клопоту! От сина опредiлив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, бог дасть, натреться, тодi повiреного не треба – самi всi iски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чоловiка. Щось Степан менi казав про одного чиновника… Треба з ним побалакать.

Входе Степан.

Степан. Я вже зiбрався, папiнька, в дорогу.

Мартин. От зараз конi запряжуть, та й з богом!. (У дверi) Омелько! Запрягай коней, та натачанку пiдмазать не забудь! Я хотiв з тобою ще побалакать про того… як його? От що був у нас з тобою на масницi…5 А, дай бог пам’ять… чиновник. На гитарi добре грає.

Степан. Нацiєвський.

Мартин. Еге-ге! Нацiєвський! Ти, здається, казав, що йому Марися уподобалась?

Степан. Вiн питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то, певно, уподобалась.

Мартин. А вiн же сам має який чин чи так ще – канцелярист?

Степан. Нi, вiн уже губернський секретар6.

Мартин. О, чин має немалий!

Степан. Давно веде iсходящу.

Мартин. Iсходящу? А що то за штука та iсходяща?

Степан. Така книга. Через його руки всi бумаги iсходять: вiн їх i в розноснi записує i печата пакети. Без нього нi одна бумага не вийде з ратушi.

Мартин. Виходить, важна птиця.

Степан. Скоро i вступающi йому поручать.

Мартин. Вступающi?!

Степан. Тодi вже всi бумаги i в ратушу, i з ратушi будуть iти через його руки.

Мартин. Яка ж це должность?

Степан. Регiстратор.

Мартин. Губерський секретар, ще й регiстратор7!.. Якраз для нашої Марисi жених, а за придане нехай не турбується. Скажи, щоб приїздив. Коли хоче, то нехай на наших же конях i приїде, я його i звiдцiля одвезу в город на своїх. Побалакай з ним… так, знаєш, полiтичне, i, коли тепер не приїде, то напиши менi, що скаже.

Входе Марися.

Марися. Тату, Степане, iдiть: мати кличуть!

Мартин. Марисю, скiлько раз я вже тобi приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.

Марися. Ну, а як же? Я забуваю.

Мартин. Он як Степан каже: папiнька, мамiнька…

Степан. Або: папаша, мамаша.

Мартин. Чiлi: папаша, мамаша… треба так казать, як дворянськi дiти кажуть.

Марися. Я так i не вимовлю.

Мартин. Привчайся: ти на такiй линiї. (До Степана.) Ходiм! (Обнiма його за стан.) Канцелярист!

Пiшли.

Ява IV

Марися, а потiм Микола.

Марися (одна). I що це з батьком сталось, все переначують! Папiнька… Мамiнька… Аж чудно! Папаша… Мамаша… ще чуднiще! Ха-ха-ха! Не можу я так балакать. Входе Микола.

А ти чого притисся?

Микола. Хiба не можна?

Марися. Та нема часу й побалакать з тобою: Степана виряджаємо в город. А я люблю з тобою сидiть i розмовлять так, щоб нам нiхто не заважав i нiхто нас не бачив.

Микола. А менi вже обридло ждать i ховаться од людей. Сьогодня скажу своєму батьковi, щоб побалакав з твоїм, а пiсля провiд i поженимся. Чи так, Марисю?

Марися. Авжеж так, чого ще ждать?

Микола. Поклич менi Степана, я хотiв з ним побалакать.

Марися. Зараз.

Микола. А йому сказать?

Марися. З якої речi?

Микола. А щоб на весiлля приїхав.

Марися. Поспiємо ще. (Iде.)

Микола (оглядається). Марисю!

Марися. Чого?

Микола. (пiдходе). Не будеш сердиться, я тебе поцiлую?

Марися. Ну, мерщiй!

Микола цiлує її раз, хоче ще, Марися одводить його.

Годi! (На вiдходi.) А то ти до весiлля нацiлуєшся, а послi обридну. (Пiшла.)

Ява V

Микола, а потiм Степан.

Микола (один). I нiколи бiльше разу не хоче, тiлько оскому наб’є!.. Стривай же, я женюсь. Завтра батько побалакають з дядьком Мартином, а через два тижнi Марися буде моя жiнка! Жiнка моя!.. Тiлько подумать – та й гарно, а як оженюсь? О Мариночко моя кохана, ти, моє сонечко, i свiтиш менi, i грiєш мене.

Входе Степан. Здрастуй, Степане!

Чоломкаються.

Сьогодня вже й їдеш? А до нас не зайшов. Може, гордуєш?

Степан. Та знаєш, не через те, щоб там що… а вiд того, що… той… якось часу не було – короткий отпуск. Непремений засiдатель одпустив мене на малий срок з родителями повидаться… А тут бумаги про дворянство… то все з папiнькою читали… А ти ж як поживаєш?

Микола. Нам що? Вдень наробишся, а ввечерi, разом з соловейком, щебечемо по садках!.. От у вас, мабуть, скучно там у городi?

Степан. Чого нам скучать? У нас є бiлiярд, бульвар чудесний, панночок скiлько хочеш: у недiлю бульвар ними цвiте, мов маком всiяний… А то збереться компанiя, та поїдемо на Сугаклей, варимо кашу, ловимо рибу, печеруємо раки iлi запиваємо трехпробною i спiваємо крам-бамбулi!

Микола. Що ж то: трехпробная i крамбамбулi? Степан. Ха-ха-ха! Трехпробная-водка, а крамбамбулi – романс! I скучать немає часу: у нас щодня бумаг приносять з пошти по мiшку…

Микола. Що ж ви з ними робите? Степан. Записуємо у дiжурну, а потiм у вступающу, списуємо копiї.

Микола. Навiщо ж то?

Степан. А якi є бумаги? Ай-ай-ай! Особливо як заведеться пререканiє: кому дiло треба зробить. Тут один другого бриє так… що аж пальцi знать!.. Наш секретар пише:

«Прошу не вдаваться в излишнюю, обременительную, безполезную и для времени разорительную переписку, ибо 215, 216 и 217 ст[атьи] XV тома II части издания 1857 года поучают, как следует сие дело направить…» А нам знову отвичають: «Если категорически вныкнуть в указанные статьи, то оные к делу не относятся, ибо…» Чудесно!

Микола. Ти їх, як молитви, знаєш…

Степан. Напам’ять заучую. Менi Антон Спиридоновнч совiтують виучувать бумаги напам’ять. Вiн тоже виучував, а тепер столоначальником по уголовнiй частi.

Микола. Ну, як собi хочеш, а я б скорiй рови копав, нiж таку роботу робить.

Степан. Да, ето правда-важко… Умственная робота – висшого порядка предмет! Я, брат, зразу аж плакав, як определили мене в казначейство. Дали менi, знаєш, якусь вiдомость: однi графки та цифри. Очi розбiглися – не знаю, котру поставив, котру ставить: проминув одну графiку, всунув цифру – не туди, нагородив харкiв-макогоникiв i заморочився так, що замiсть пiсошницi взяв чорнильницю i покропив вiдомость. Злякався, щоб не прив’язали до столу, та й утiк… А. потiм определили мене у земський суд. Тут зовсiм другi дiла… Два годи писав присяжнi листи та всякi копiї, а тепер i сочиняемо…

Микола. До чого ж ти там дослужишся?

Степан. Столоначальником буду, а потiм, може, й секретарем, чин дадуть, женюся на багатiй…

Микола. Так. А менi скучно за тобою: умiстi вчились у отця Ксенофонта, умiстi й науку скiнчили, та й розiйшлися! Пам’ятаєш, як на гречку отець Ксенофонт нас становив за те, що не вивчили дев’ятого псалма? А ми повтiкали додому й поховалися у бур’янах, а Марися нам їсти носила… Смiха!

Ява VI

Тi ж i Мартин.

Мартин. Ну, сину, поснiдаєш, та й з богом в путь! Уже конi готовi, щоб сьогодня за сонця в город поспiв, бо завтра i на службу треба, – це не то, що воза пiдмазувать або воли на пашу гнать, там дiла поважнiй. (До Миколи.) А ти, хлопче, все батьковi воли пасеш?

Микола. Пасу. Не всiм же, дядюшка Мартин, i в чиновники йти…

Мартин. Правда, правда! Не всякий може дiло розумiть… Кому до волiв, кому до бумаг – така жеч…

Микола (подає Степановi руку). Ну, прощай, брат, благополучної тобi дороги.

Степан. Спасибi.

Микола. Прощайте, дядюшка Мартин.

Мартин. Iди здоров! Микола пiшов. Чого вiн до тебе в’язне, якi ви товаришi? Мало чого, що з одного села, що однолiтки, та у кожного з вас iнша дорога! Ти, сину, не дружи з нерiвнею, краще з вищими, нiж з нижчими. Яка тобi компанiя Микола? Мужик – одно слово, а ти на такiй линiї, трешся мiж людьми iнчого колiна… Може, бог дасть, i столоначальником будеш або й письмоводителем у станового – це не то, що «цоб, половий!..», «цабе, перiстий!», а пiт йому ллє, а пил принада на лице, i смуги по всiй тварi, та дьогтьом смердить вiд нього, як вiд мазницi, а у тебе друга линiя! Одно те, що не сьогодня-завтра утвердять в дворянствi, та от тобi й чин на той рiк дадуть; атестат з уездного училища нужен, казав менi секретар, то ми достанемо; а друге, хоч би й зараз: глянь на себе i глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!.. Так-то!.. Ну, а як будеш колежеський регiстратор, то тобi й мундир який полагається, i кокарда?

Степан. Аякже. Воротник, вишитий по чорному бархату золотом, застiбається в один борт на дев’ять пугвиць!

Мартин. От бач! Де ж йому рiвняться? Коли б, господи, тiлько утвердили у дворянствi мерщiй. Ти кажеш, що Каєтан Iванович завiря, що коли вже депутатське собранiє признало, то й сенат признає.

Степан. Каєтан Iванович казав менi: поклонись батьковi i скажи, що от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин, тепер безпремiнно утвердять, бо дiло в сенатi вже шостий мiсяць!..

Мартин. Треба йому четвертей п’ять вiвса послать. Там як побачиш Каєтана Iвановича, нагадай йому про мендаль, вiн вже знає. Скажи: папiнька просили за мендаль. Не забудь.

Степан. Добре, не забуду.

Мартин. Iди ж снiдай, а я дещо звелю Омельковi.

Степан пiшов.

Ява VII

Мартин, а потiм Омелько.

Мартин (один). Ну, тепер вже все одно що й дворянин! Треба тiлько дворянськi порядки позаводить… Вирядю Степана i приймусь за дворянськi порядки. (У дверi.) Омелько, Омелько!.. (До себе.) Хоч i коштує багато, та зате ж порiвняюся з Красовським.

Входе Омелько.

Ти б надiв чоботи.

Омелько. На бiса я їх буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре i в постолах.

Мартин. Що ти тямиш, гаво! Повезеш у город канцелярського – i в постолах!

Омелько. Хiба я його буду везти? Конi повезуть. А я сяду на повозку, ноги в сiно засуну, те менi й байдуже.

Мартин. Не базiкай! Надiнь, кажу тобi, чоботи!

Омелько. Та що ж мене там танцювать заставлятимуть, чи що?

Мартин. Роби, що велять! Вiзьми рядно велике квiтчасте та гарненько закрий сiно, щоб панич у реп’яхи не вбрався.

Омелько. Який панич?… Хiба Красовського панич поїде з нами?

Мартин. Сто чортiв тобi в потилицю! Наш панич, Степан Мартинович! Подавись ти своїм Красовським… Степан Мартинович – такий самий панич!

Омелько. Степан?! Давно ж його призвели, хазяїн?

Мартин. От я як трiсну тебе в пику твою репану, то ти не тiлько Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазяїном, а паном зватимеш.

Омелько. Та за що ж биться? Панич-то и панич, пан – то й пан! Хiба менi язик одпаде, коли я вас буду паном величать? Про мене, менi однаково. Звелите, то й юнкером вас зватиму.

Мартин. Та одшукай ще, там, у коморi, був вандальський дзвiнок, i причепи пiд дугу.

Омелько. Добре, пане.

Мартин. Ти яких коней запрiг?

Омелько. Лиску, Красавку i Блоху.

Мартин. Ну й не iрод ти? Всi три з лошатами, а у Блохи аж двоє… Панича везе в город тройкою з дзвiнком, i ззаду табун лошат буде бiгти? Зараз менi перепряжи!

Омелько. Та хiба я знав, що його призвели! Яких же запрягти, бо знову не вгодю, то до вечера буду запрягать та випрягать…

Мартин. Кулката в корiнь. Зозулю i Карякошку на пристяжку. Iди мерщiй!

Омелько. (про себе). Поки був чоловiком – i не вередував, а паном зробили – чорт тепер на нього й потрапе. (Пiшов.)

Ява VIII

Мартин, а потiм Степан i Палажка.

Мартин. (один). Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й самому наче трохи чудно: то було «Мартин, дядьку Мартине», а тепер – пан!.. Нiчого, призвичаяться!

Входять Степан i Палажка.

Палажка. Гляди ж менi сорочок, платкiв, щоб не порозкрадали. Там я тобi вирiзала три пари нових онучок i все поскладала як слiд.

Мартин. Яка це в тебе шинеля? Я ж тобi казав: зроби таку, як у столоначальника.

Степан. Сукна не стало на дармовiса.

Мартин. На ж тобi грошей i безпремiнно зроби дармовiса (дає), та купи самуваря, чаю, сахарю i… кофiю i пришлеш з Омельком. А там, що останеться, вiзьмеш собi: може, рукавички купиш… Дивись, як люде, так i ти. Та чоботи чисть раз у раз, щоб блищали, як у засiдателя; одежа – перве дiло. Та ще не забудь про те, що я тобi казав: нехай приїздить хоч i на наших конях – я його i назад одiшлю.

Палажка. Хто?

Мартин. А, послi! Як приїде, тодi побачиш. Присядьмо ж на дорогу, так годиться. Я на недiлю пришлю Каєтану Iвановичу вiвса i сiна, а ти, Стьопа, нагадай йому про мендаль…

Входе Омелько, в чоботях i в дранiм кобеняку.

Омелько. Та йдiть, бо Кулкат не стоїть, аж ляга.

Мартин. Ти б ще мiшок драний надiв на голову. Вiн там осоромить панича! Надiнь менi добрий кобеняк!

Омелько. Та ви ж за кобеняк нiчого не казали, а тiлько за чоботи! (Набiк.) От наказанiє господнє з таким паном: звелiв надiть чоботи, а чiпляється за кобеняка. (Пiшов.)

Мартин. Ну, тепер з богом! (Встає.) Прощай. (Цiлує Степана.) Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам’ять… трись, трись меж людьми – i з тебе будуть люде!

Палажка. Здоров’я бережи, шануйся, сину. (Цiлує його.) Молися богу по книжцi.

Степан. Прощайте, папiнька! Прощайте, мамiнька!!

Мартин. Кланяйся ж там Каєтану Iвановичу, Свириду Петровичу…

Виходять.

Завiса.

ДIЯ ДРУГА

Кiмната у Борулi.

Ява I

За столом сидять Мартин, Гервасiй i Матвiй.

Гервасiй. Так от яке дiло, пане Мартине: ти знаєш, що я чоловiк не бiдний, Микола у мене один, то. й вiн не буде бiдувать; а в тебе одна дочка… Мiй Микола i твоя Марися умiстi виросли i полюбили одно другого, а ми з тобою давнi приятелi… То як ти скажеш: чи не поженимо ми своїх дiтей? Нехай давня наша приязнь закiнчиться весiллям наших дiток!..

Матвiй. I яз охотою потанцюю на весiллi свого хрещеника! Ану, Мартине, рiшайте, бо менi вже й танцювать схотiлось!

Мартин. Так-то так, приятелю мiй, я знаю, що ти не бiдний, i, може, справдi дiти нашi любляться, та не випада тепер вiддать менi Марисю за твого Миколу.

Гервасiй. Чого так?!

Мартин. Дочка моя дворянка, а твiй син… нi дворянин, нi чиновник… так не приходиться дворянцi йти за простого хлiбороба, я тепер на такiй линiї…

Гервасiй. Он що! Я тебе, Мартине, не пiзнаю: поки ти не ганявся за дворянством, був чоловiк, як i всi люде; тепер же десь тебе вкусила шляхетська муха i так дворянство у тебе засвербiло, що ти рiвняєш себе з Красовським…

Мартин. Що менi Красовський! Я сам уродзоний шляхтич! Красовський був безштанько, i батько його так само сидiв у Шадурського на чиншi, як i ми; а що вiн женився на дочцi Шадурського i через те зробився державцем, то це ще не велика жеч! I мiй Степан, бог дасть, дослужиться до чина та жениться на Тридурськiй, i ми зовсiм тодi порiвняємся з Красовським!

Гервасiй. Далеко ходить! Красовський вчений, лiкар, Красовський державець, а ти надимаєшся через силу, щоб з ним порiвняться, бундючишся дутим дворянством, з добра-дива посварився з ним, – вiр менi, що як будеш отак роздувать свiй гонор, то Красовський з’їсть тебе!..

Мартин. Подавиться, пане Гервасiю, подавиться – я глевкий!

Матвiй. Глядiть, щоб вiн вас не пiдпiк, ха-ха-ха!

Гервасiй. Що ж ти тепер зробиш? От вiн не хоче, щоб ти сидiв на його власностi, – i вибирайся! А сам не пiдеш – пiд руки виведуть, за ноги витягнуть, викинуться за межу зо всiм збiжжям! Що. там рiвняться!..

Мартин. Мене викинуть? Мене за ноги витягнуть з прапрадiдiвського грунту?! О-о!.. Та хто посмiє? А стрiчний iск, а апеляцiя? Я його ще в острог посадю за обiду, я правду судом одшукаю, я йому покажу, яке я бидло i яке теля мiй син!

Гервасiй. Ти ослiп од дворянства! I поки ту правду знайдеш, то все хазяйство профиськаєш i все-таки нiчого не доб’єшся, i Красовський тебе випре звiдцiля!

Мартин. Не дiжде! Не будь я Мартин Боруля! Мав би все хазяйство сплюндрувать, а докажу Красовському, докажу, що я такий самий дворянин, як i вiн. (Б’є себе в груди.) Уродзоний шляхтич Мартин, Генадiєв син, внук Матвiя Кардова, правнук Протасiя Гервасiєва, Боруля з сином Степаном, герба Тшiвдар!.. О, стокроць дяблiв * його мамцi i його татковi!

Гервасiй. Гай-гай! Та ще й зелененький! Герб?… А звiдкiля, що означа те слово Тшiвдар, ти сам не знаєш.

Мартин. А нащо менi знать? Герб – то єсть знак шляхетського достоїнства!

Гервасiй. Де вже нам носиться з гербами! Правда, що ми всi шляхтичi i всi дворяни, тiльки щабльовi.

Матвiй. Ха-ха-ха! Щабльовi? Як-то, пане Гервасiю, щабльовi?

Гервасiй. Такi, виходить, маленькi, що повипадали крiзь щаблi своїх не вшитих лубками возiв i розгубились… Одно слово, голопуза шляхта!

Матвiй. Ха-ха-ха!

Мартин. – Може, ти й щабльовий, i голопузий шляхтич, а я уродзоний! Не вiриш? У мене е копiя з протоколу депутатського собранiя, коли хочеш – покажу; Я i сам не знав, а тепер довiдався, що прапрадiд мiй був стражником таможеного скарбу i на його бумагах пiдписаний сам суперетендент Севастян Подлевський… от що! I у Красовського не кращi бумаги.:

Гервасiй. Що там бумаги! Краеовський на лiкаря вивчився, то йому i шляхетство пристало. Тепер вiн їздить у калясi, його вже крiзь щаблi не протягнеш, а бумаги – тьфу! I в мене було їх доволi, а тiлько я переконався, що нам дворянство так личить, як коровi сiдло.

Мартин. Може, ти й корова; а мiй прапрадiд…

Гервасiй. Був, стражник? Чув! А мiй був пiдкоморий!

Мартин. Твiй пiд коморою тiлько сидiв, то iнша жеч…

Гервасiй. А твiй стерiг тiєї самої, комори, де. мiй сидiв?.

Матвiй. Ха-ха-ха! Та буде, панове, а то ще полаєтесь:! Цо там по титулi – коли нема нiц в шкатулi!.. Краще, пане Мартине, вiддайте Марисю за Миколу та зап’ємо могорич!

Мартин. Нi, пане Дульський… У мене, слава богу, є i в шкатулi… Я на другiй линiї…

Гервасiй. Вiн дворянин!

Мартин. Щоб ти знав!

Гервасiй. Горе з такими дворянами! А по-моєму, хто вчену голову; має, то дворянин, а вже як неграмотнi дворяне, то…

Мартин. Я неграмотний? Вибачай! То ти неграмотний, бо умiєш тiлько молитви читать, та й то по батькiвському молитвенику, а по чужому не втнеш!.. А я й скоропись розбираю. Гервасiй. По батькiвському молитвенику теплiше молиться.

Матвiй. Ну, годi, панове, бо я бачу, що посваритесь! Що там до титулу, якщо немає нiчого в гаманцi!..

Гервасiй. I справдi! Як наше не в лад, то ми з своїм назад!.. Прощайте, пане уродзоний! Тiлько глядiть, щоб не чухалися, як дворянство крiзь щаблi випаде. (Iде.)

Мартин. Не журись, у нас вози лубками вшитi!

Матвiй. От i не вгадав: думав могорич пить, а пiднесли дулю, – i нiс, здається, не свербiв.

Мартин. Чого ж, милостi просю: сiдайте, я зараз почастую, то одна жеч, а це друга.

Гервасiй. Де вже нам з дворянами за одним столом сидiть. (Пiшов.)

Матвiй. Прощайте, пане Мартине! Жаль, що так розходимось.

Мартин. Оставайся, закусимо.

Матвiй. Нехай другим разом, а тепер не приходиться: умiстi прийшли, умiстi й вийдем… Iще раз скажу: жаль, що ви не вiддаєте Марисю за мого хрещеника, славний парубiяка…

Мартин. Я й сам знаю… так не рiвня по званiю.

Матвiй. До зобачення! (На вiдходi.) Може, ще роздумаєте i на тройцю потанцюємо! (Пiшов.)