Текст книги "Син"

Автор книги: Валер'ян Підмогильний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

                                      Валер'ян Підмогильний

                                                    СИН

                                               Оповідання

Васюренко зліз із платформи, заваленої залізняком, і почав обтрушуватися. Його сірі полотняні штани стали брудно-червоні від залізнякового пилу, й він даремно бив себе по колінах своєю великою, схудлою рукою.

– Доведеться ва річці випрати, – подумав він і одійшов набік.

Йому не хотілось іти геть, поки не рушить потяг. Віл любив машини, зокрема паротяги. Химерно вигадано – само себе везе, ще й вагони тягне. А цей потяг він чекав був так довго у місті – аж півтори доби, валяючись у бруді коло станції, блукаючи як неприкаяний, вздовж і поперек, влаштовуючись раптом спати, то зненацька зриваючись на тремтячі ноги а наболілим бажанням податись геть далеко, світ за очі, і заблудитися, і померти. Але він знову сідав накарачки і з обважнілою головою водив язиком по губах, що запеклися й щеміли. Він міг би напитись води, але знав, що ту воду йому викине зсередини. Часом його й без води починало нудити, весь світ брався в його очах червоними, страшними колами, й під горло котилась огидна гикавка. Він лягав тоді на спину й починав звільна дихати, примруживши очі. Проте йому пощастило витримати цілий день, з'ївши тільки вранці шматочок хліба, з долоню завбільшки. І тільки коли вечір минув і ніч прийшла – пригрю котів оцей нотяг і забрав його, виснаженого з безсоння й голоду, ніби міцно задуманого. Але він ще мав у собі досить сили, хоч м'язи його були ніби павутинням опови ті. Додому ще було йти п'ятнадцять верстов. Він тепер не буде такий дурний, щоб їсти вранці. Це дурниця – потім мучитись цілий день. Краще потерпіти до обіду, а там до вечора, мабуть, легше буде. Потяг загув і рушив. Васюренко провів його очима за горбок і повернувся йти. Тільки тепер він побачив аж у кутку коло станції свого шуряка, Олексу Корній чука, що сидів у гурті ще п'ятьох селян на купі повних лантухів. Вони теж вернулись цим потягом. Серце його затіпалось млосно, стискуючись у безнадії й заздрості. Підійшовши до них, вів побачив, що вони їдять сало з хлібом.

– Здорові були, – привітався Васюренко.

Корнійчук підвів до його голову й засміявся.

– І ти тут? – спитав він. – Яким це вітром?

– У городі був, – сказав Васюренко, – їздив дещо спродати. З останнього. Та тільки... – Він махнув рукою: – Бодай не жити! Брав спідницю материну дівочу, брав сорочку свою вишивану, брав граблі й лопату, а ось що маю.

Він показав паляницю, що тримав її під пахвою. Корнійчук посміхнувся всім своїм голеним обличчям.

– А ми аж у Полтавщину забились були... Еге, як там дядьки живуть! Ти, хлопче, мабуть, і забув про таке життя. Там не собачину, а свинятину в борщ кладуть, а хліб, хлопчве не з макухи, ні, ні! Ну, й наміняли, не диво. – Він ударив рукою по лантухові, на якому сидів.

Васюренко похмуро дивився на Корнійчука, на гурт, на лантухи – в них він почував чисте, добірне зерно. В його заворушилася думка, що сестра Марійка хоч клуно чок принесе йому того зерна... Та ні, що там надіятись! Не така вона, не такий Олекса, щоб дати! Він швидше себе дасть зарізати, ніж поступиться хоч зернятком. А Корнійчук провадив: – Туди б тобі, хлопче, податися на заробітки. Там робітників потрібно, о, ще й як! Заробив би собі добре. Чого тут нидіти?

– А мати? – понуро спитав Васюренко.

– О! – здивувався Корнійчук.

– Та хіба вона не померла?

– Ще слабують...

– Живуча з біса стара Васюриха! Ну, та й їй не два віки жити, – як помре, то згадай моє слово, мандруй на Полтавщину. Там і заробиш, і дівчину собі знайдеш. А в красуні єсть, нехай їм трясця! Як заведе пісню, так і в старого серце затіпається!

Корнійчук хляснув парубка до нозі в затим узявся до сала. Васюренко стояв, похиливши голову.

– Піду я вже, – промовив він врешті.

– Так ти скажи моєму Василеві, щоб виїхав. От і добре, добродії, іти нікому не треба. А то ж просто хоч жеребок кидав, кому яги.

Васюренко обійшов станцію і вийшов на великий шлях. Соває вже високо підбилось і починало парити. Жовтий, мертвий степ розлігся перед ним скільки сягало око. Він посунуз повз вигорілі нива, що світили миршавими стовбурцями заведбаного хліба. Здебільшого їх ве кошено навіть на сіно. І що далі він заглиблювався у степи, то більша тиша 6 спека огортали його. Навіть коники же сюрчали, ве літала мушва. Безкрая палюча жовтизна різала очі. Вів ішов ніби на руїнах великої пожежі, де огонь знищив усе рідне й близьке, де навіть спалено частину його серця. Одійшовши з чотири верстви од станції, він побачив коло шляху зв'язаного мотузком чоловіка, що лежав собі непорушне. Нахилившись до нього, Васюреико впізнав свого земляка, Степана Безрукавого. Ножа не було, й парубок зубами розв'язав вузли; дядько Степан тільки стогнав.

– Що це вам, дядьку? – спитав Васюреико. – Хто це вас так? Я аж злякався, побачивши.

– Ой, не питай, хлопче! – стонав Безрукавий, розминаючи нога та руки. – На цій мотузці й повіситись... Всього рішили, всього як єсть...

Він надсилу відвівся і пильно озирнувся. В канаві коло шляху лежала перепічка, чорна, як земля. Безрукавий схопив її, одломвв половину й жадібно почав запихатися. Васюренкове серце йойкнуло, раптом бризнуда йому в рот слива, й. він одвернувся. Дядько Степан мовчки сопів, ковтаючи зашкарублі шматки. З'ївши воловину перепічки, він з жалем подивився на другу воловину й засунув її за пазуху. Потім видобув із кишені книжку, одірвав клапоть, витру сив із заяложеного кисета решту тютюну, досипав тро хи сухого зілля, що валялося долі, й скрутив цигарку.

– Огню немав?

– Ні.

Васюренко сів біля його й витер рукавом на шиї піт. Дядько Степан зітхнув і розказав:

– Ти ж знаєш, хлопче, крім жінки, п'ять ротів маю, та все добрі роти, молоді, та все хлопці, як ті каченя та ненажерливі. З'їли пшеничку, з'їли ячмінь – не розвиднюється нам. Діти на ґвалт кричать, жінці хліб увижатися став... Здохла кобила – зварили юшку. Перший раз їли – ригали, другий раз ригали, а на третій – пішло. Та чи надовго? Почав я розумом розкидати – другу кобилу різати треба, однаково хитається. А тут жінка в одну душу – забирай усе на воза, їдь куди знаєш, може, хліба наміняєш. Видима річ – жінка! Винесли все з хати, запріг я кобилу – не тягне. Приро бив я збоку посторонку, надів шлейку собі на плечі – поїхали ми. Ой, хлопче, муки прийняв я! Пилюка очі засипає, коліна підгинаються, а я тягну, тільки плююся. А виміняв-таки пудів з десяток зерна і кобилу напас, кобила моя вже хвостом хвицав, сама тягне. Ну, думаю, ра дість везу, а далі ще, може, розстараюся. Дурень думкою багатіє. Позавчор вночі їдемо, я на возі куняю, кобила сама путь веде. І незчувся, і не крикнув, як зв'язано мене, – хто – не бачив, ніч, бач, глупа була. Кинули мене коло шляху, а ще хтось гукнув, – дай йому щось – так оце перепічка. Вйокнули на кобилу й поторохкотіли. Я почав гукати – вбийте мене – а вже не почули, мабуть. Лежав день цілий, пролежав ніч, ноги затекли чисто, а оце ти визволив мене, та не знаю, чи дякувати.

– А з обличчя їх не примітили? – спитав Васюренко.

– Де там з обличчя! Ніч, кажу, глупісінька була.

Дядько Степан мовчки посмоктав незапалеиу цигарку й сплюнув.

– Чого я не передумав, отут лежачи! Мав час, спати не хотілось. Стара Кандзюбиха каже: од Бога. А люди й вуха розвісили. А я собі гадаю – ми як бур'яни при дорозі, як реп'яхи. Ростемо собі, поки дощ іде, а сонце впече – жовкнемо, гинемо. Дурницями. Тільки гонору в нас багато. Та чого не гонорувати, коли їсти маєш? А скільки їх по селах швендяє високогонвристих, городян цебто, що гукали: ми! ми! Он у Піщанському млині за сторожа прохфесор служить, десять, кажуть, мов, і татарську знав. А нема чого кусати – й науку, хлопче, кинув. Збило їм гонор, усім видно, що ми – так собі, тьху – вітер повіє, ми й котимось. Еге, якби Бог був, не так було б!

– Так, по-вашому, й жити не треба? – спитав Васюренко.

– Авжеж, хлопче, видима річ! Тільки звичка у нас погана. Ось хоч би й я – звик тютюн уживати. І знаю, що чортзна-що, а ось нема запалити – і ссе мене. І життя, як тютюн: куриш – гірке, а після його дим вітер носить. Васюренко раптом схопився.

– Ой, дядьку, – гукнув він, – ходімо додому!

– Ну та й пече, – промовив дядько Степан, поволі відводячись, – бачив я таке скло, що як настановити його проти сонця, так можна цигарку запалити. Добра річ!

Знову розгорнулись перед ними висохлі лани; дрібний пил, злітаючи з-під ніг, обсипав їх, мов іскрами; гаряче повітря душило груди.

– Го-го! – гукнув дядько Степан, – Пам'ятаєш, хлопче, приїздив торік агітатор. Кричав, що ми, мовляв, машиною оратимем, машиною й дощу напустимо. А де він, сукин син, тепер із своєю машиною? Бога, кажуть, немає, а самі в боженята пнуться.

Далі вони йшли мовчки. На околиці села, коли вони розходились, дядько Степан сумно сказав:

– Висипалась моя цигарка. Ех! Васюренко простував до своєї хати, не зустрічаючи нікого по дорозі. Так само, як у степу, в селі було порожньо, тихо й пекучо. Він минав хати в зачиненими віконницями, з заваленими клунями, з дворами, порослими лободою. В повітрі був тільки задушливий пил, що повстав з-під ніг; ані брехіт собак, ані рохкання свиней, ні людський гомін не хвилював того задушливого пилу; а спереду, на чистому обрію, село вирізнялось, як намальована бездушна картина. Коли він був уже близько хати, з бічної вулиці повільною ходою пройшла стара Кандаюбиха, простуючи до зборні. Там тепер зосередилось життя села. Аж зранку чоловіки з люльками, часом порожніми, жінки а дітьми лишали свої хати, де не було праці й хліба, де було моторошно з повільного вмирання, – і сходились до зборні. Там з дня на день точились одноманітні розмови про голод, про лиху долю, про те, що сіяти нічого й нічим, обговорювано новини, якщо вони були, а коли ві, то й так обходились. Стара Кандзюбиха, якій було вже коло сотні років, теж щодня одвідувала зборню. Там вона повчала моло диць та й чоловіків, коли ті її слухали. Васюренко зайшов у своє подвір'я. Його хата була та ка стара, що її довелося підперти кілками, «взяти в рямці», як сміявся небіжчик волосний писар. Поруч неї стояв напівзавалений льох, а клуню вія давно вже про дав на дрова за пуд ячменю добрим людям. В сінях було темно й прохолодно; він спинився й глибоко вдихнув у себе вогкувате повітря. А в.хаті густий сморід, важчий за розпечений вуличний пил, ударив йому в голову, й він мимоволі затримав віддих. Його вмить занудило, спаз ми ядушная горло 6 перед очима попливли червоні кола. Він прихилявся до стінки. Слабкий голос тихо запитав:

– А хто там?.. Ох...

Васюренко не зразу відповів; спазми вив'ялили його, й важка подорож зараз дала себе чути. Ноги його трем тіли, руки звисли, і він стояв, прихилений до стійки, ковтаючи повітря.

– Це я, мамо, – врешті вимовив він.

Не буде навіть на чому сісти. Стільці, лаву, стіл, скриню давко вже продано за час довгої хвороби господині. Ніби випадком потрапили люди в цю порожнечу і зараз підуть геть, лишаючи подерті стіни, роззявлену піч і рештки паперових окрас, що безладно звисали із стелі. Васюренко підійшов до полу, де лежала мати, й сів коло неї.

– Зморився я, – промовив він, мов перепрошуючи, – ніч не спав, іти далеко... Хліба привіз. А ви як? Чи при ходила Марійка?

Мати довго не відповідала. І Васюренко подумав, що Марійка таки приходила, годувала матір, опорядковувала її, і він почав умить марити, що вона й далі приходитиме, а може, й зовсім візьме матір до себе. Аж ось хвора прошепотіла: – Не було... Так. Не приходила дочка до матері і не прийшла. Проклята багатійка.

– Мамо, – сказав він, – я розмочу хліба, а ви поїсте. А тоді скинете все, я заберу й постіль на річку, прати.

Тут задуха. Та разом і риби, може, піймаю вам на юшку. Мати мовчала. Вже вісім місяців вона лежала висохла, заклякла, напівнепритомна, без руху, тихо стогнучи вдень і вночі. Часом вона не пізнавала й сина; байдуже приймала їжу, коли їй давано в рот, і ніколи не прохала сама. На полу, в купі хабоття, її зовсім не примітне було, і для всіх вона й справді не існувала. Тільки син дочував на собі вагу її мертвого життя.

Васюренно пішов до двору свого шуряка, Корнійчука. Перейшов великий шлях, вузьку бічну вулицю й спинався коло хати з бляшаним дахом і мальованими віконцями. Гарна хата, а багато клопоту мав через неї Олекса. Хоч хто наступав був – його хату під штаб браво. А за клунею розстріляно двох гетьманців, шістьох махновців та трьох комуністів. Довго кров видно було, діти ходили дивитись. На подвір'ї не було нікого, і Васюренко зайшов у сіни. Тільки-но репнули двері, з-за хати вибігла Марійка.

– Це ти?! – гукнула вона. – Ой, боже мій, що то як нема собаки і я за хатою дитину колишу – в хаті дихати нічим, – а тут у хату простісінько йди й бери що хоч. Кудись хлопці повіялись... Сірка нашого вкрадено, знаю й хто: Зіяченки прокляті з'їли його, сама бачила його хвоста у їх за клунею. От злидні, прости господи! А вчора одвихнулась до льоху, дивлюсь – Грицаєнків Юрко окраєць хліба з хати тягне. Аж за городами його, сукиного сина, нагнала, чисто руки покусав, як одіймала Вернулась – уже в мого Серьоги дітвора хліб одібрала. Одна мука, прости господи!

– Оце я прийшов сповістити, – сказав Васюренко, – був я на станції, так і Олекса там. Казав виїхати кіньми, та щоб і іншим переказали.

Марійка кинулась гукати хлопця з кіньми:

– Василю, Василю, веди коні

Васюренко сів на призьбі. Не кличе його Марійка до хати. Боїться, щоб їсти не попрохав. Коли віз заторохкотів а двору. Марійка ніби знову помітила брата.

– Ти ще тут? – спитала вона. – Треба хату замкнути, піду дитину люляти, щоб не зайшов хто.

– Марійко, – сказав Васюренко, – ходив я в город, на останнє виміняв паляницю. Прийшов я, матір нагодував. А чи надовго стане? Все виніс – порожня хата, а я оце – як єсть. Олекса зерно привіз – позичте пуд. Я одроблю вдвічі. Здоровий я, тільки змарнів тепер. Не вік голоду бути – уродить, заживемо. Сама знаєш, який я робітник, еге, як робив був! Позич, Марійко! Не для мене це – для матері просю.

– Пуд зерна! – гукнула Марійка, – Господи помилуй, де ж у нас ті пуди! Четверо дітей з голоду пухнуть, напозичались так, що коні скоро продаватимем. Та чи тобі замакітрилось – отаке сказати: дайте пуд зерна. Вигадали люди, що в нас єсть, а ти й ербії Ну, та то сторонні, їм рота не замажеш, а ти ж рідний, теж базікаєш. Діждала од брата, прости господи!

– З матір'ю останнім поділитися треба, – сказав Васюренко, не підводячи очей. – А ти хоч зернятко хіба дала?

Марійка мов не дочула останніх слів; вона похитала головою.

– Всі кажуть, і я скажу: погано ти з матір'ю робиш! Не малий ти, слава богу, двадцять три маєш, а як дитина. Матір Бог кличе, а ти її нагло на світі держиш. Мучиш ти її, гріх тобі, Грицю. Не просить вона їсти, а ти її запихаєш. Та чи вона тобі рідніша, ніж мені, чи як? А бачу я – божа тут воля, гріх великий проти Бога йти, – Марійка витерла сльози: – Дай їй спокійно померти...

Васюренко посміхнувся й махнув рукою.

– То значить, як матір помирає, так придушити її? Так, як Володченко жінку або Петриха дитину?

Він підвівся й глянув на сестру – бач, яка гладка, до кісточки не щипнеш!

– Ти що про Бога згадуєш... Та як він бачить з неба, то покарав тебе за скнарість.

Марійка перехрестилась.

– Хай мене Бог боронить од твоєї лютості!

Васюренко пішов геть. Не діжде вона, щоб він ще просив її. Ех, недурно ото пишуть на куркулів – не душі, а залізо, камінь твердий. Він поволі простував до .своєї хати. Оце вже дійшов він до краю, нікуди далі. Хе, паляниця на двох – це ненадовго! А більше немає і взяти ніде. Коло хати Андрія Чоботаря він спинився й скинув подраний картуз: Андрій з жінкою виносили на кладовище своїх хлопців. Зробили нари з ліси, поклали їх, непокритих, і несуть удвох.

– Коли померли? – спитав Васюренко.

– Одно вчора ввечері, а друге сьогодні зрання...

– Та оце поспішаємо, – промовила жінка, – бо, кажуть, сьогодні батюшка ходитиме на могилках, похованих гуртом запечатуватиме.

– Он воно як, – зітхнув Андрій, – несемо... а нас хто нестиме? Так і згниємо в хаті. Ворушись, Парасю!

Вони рушили. Вдома Васюренко сів за хатою в холодку – ой, спека люта, останні сили потом сходять! А він уже й так був знесилений до краю; зомліли руки, обважниш ноги, тіло було мляве і якесь гидке. Було вже за полудень, і вів з'їв трохи хліва. Його занудило, й він мусив лягти від хатою на спину. Так лежав вів довго – вже совце схилилось на захід, а вів ями». Очей нве заплющував, під голову підклав руки – і думати ве думав, і спати не спав. Було тихо, невітряно, навіть у затінку душно, і вуличний пил, здавалось, туманом стелився перед очима. Буле тихо. Тільки раз затупали коній поторохкотіло – їхали зі станції Корнійчук та інші. Коли сонце заходило, йому здалося, що він трохи збадьорішав. Хотів відвестися, але з самої думки про це тіло його защеміло. Він зітхнув і почав засинати – потроху, поволі.

Вранці Васюренко прокинувся пізно – сонце вже добре зійшло. Довгий сон не зміцнив його, тільки ще Клине розв'яжи і розсотав йому тіло. В голові йому стукотіло, і рухи тремтіли. Всередині смоктало, тягло, живіт ніби відвело аж до горла. З рота Дому нашило гнилизною, і вів гикав, почуваючи той сморід. Хотів плювати, але слини не було. Хитаючись, вів пішов у хату. Дикою, страшною видалася йому яорояшеча хати, бруд і ледве чутні зітхання матері. Повітря було мов цвіла вода – здавалось, то сморід з його рога залив хаху. Васюренко спинився й узявся рукою за косяк дверей; вся хата потьмарніла веред ним і попливла від нього далеко геть. «Оце каюк мені», – подумав він, заплющуючи очі. Проте він ще мав у собі сили. Він підійшов до полу і сів, хоч гадову йому шматувало.

– Мамо, – промовив вів.

Хвора надсилу повернула голову. На його глянули байдужі загусклі очі з жовтого, аж синього обличчя; над очима, ковтуном збившись, звисало нечесане сиве волосся, а посередині безладною діркою чорнів на обличчі розтулений рот. Васюренкові здалося, що мати дивиться ротом, а не очима. Ніщо не нагадувало йому матір, ні колишнього життя кояо неї, ні Її турбот, ані праці. Все чуже було в її зморшках, у загостреному носі й у ни точках, що звисали з її плечей замість рук.

– Мамо, їстимете? – спитав Васюренко.

Хвора не ворухнулася: вона лежала на спині, й очі дивилися не моргаючи. Тоді парубок одломив трохи хліба, помочив у воді й поклав їй у рот.

– Мамо, ковтайте! – гукнув він.

Хвора поволі ковтнула й безгучно заворушила губами.

– Мамо, ковтайте! – гукнув він знову.

Спочатку він байдуже подавав матері хліб. А далі по чав відчувати серед хатньої задухи чисту, прекрасну пахощ розмоченого хліба. Ця запашність залоскотала йому душу, і він вдихнув її на поавні легені; він нахилився над паляницею й понюхав її зблизька – розкішні, п'янючі струмки повставали з-над неї. Вія затремтів; слива буйно ринула йому в рот, він ве спльовував її, і вона падала тягучими краплями а підборіддя на груди. «Вже час і мені їсти, – в захватом думав він, – раз на день, уже час...» Васюренка одломив шматок, поклав собі в рот і довго жував не ковтаючи; а далі почав ковтати швидко, за пихаючись, і з ножним ковтком лились йому всередину спокій і сила. Вів заспокоювався, яснішала його голова. «Здоровий я, – гадав він, – хто з хлопців виходив про ти мене на вулиці? Оце тільки трохи занепав. Гей, якби не мати – хіба пропадав би? На Полтавщину чи Київ щину подався б, скрізь зароблю. Мати приборкала ме не – тут нічого не вдаєш. Я не Марійка й не Володченко, щоб людей душити. Матір догляну – таке діло». І дедалі, то легше ставало йому й спокійніше. При спані голодом мрії огортали його. Він гадав про маши ну, якою можна напустити дощ. Що таку машину мож на збудувати – він був того певний. Йому уявлявся величезний паровик – може, сто разів більший за па ротяг, яким він приїхав, і довга-довжезна дуда, і встром лено її аж у окіян. По тій дуді тягне воду сюди, а тут її кидав догори, й вона падає дощем. Під ним красую ться ниви, наливають зерно, хилять додолу важкий колос... А дядько Степан каже, що ми – дурниця, так собі – плюнь та розітри. А потяг – теж тьху? А єроплан? А лістричество? О, він, читав, – як прийде комуна, тоді скрізь лістричество буде. А голод хіба за комуни буде? Він знає, що комуна – це добре, так треба, та тільки ж народ – хоч кілок на голові теши. Он Тиміш Удовенко, що пана вигонив був та з червоною хусткою через груди ходив, про свободу кричав – тепер собі до комерції взявся, по хліб їздить та каже:

– Чого це ви, люди добрі, не зберетесь та не всипете мені гарячих коло зборні за те, що я вас із пантелику збивав?

А вчитель каже:

– Комуна – це дуля тобі під ніс. Дурний народ! Хліб хай дадуть, кажуть. Без комуни жили. Скрізь про смерть... Мале й старе – смерть, смерть. Мов нічого на світі немає. А самі на місці сидять – ну й косить їх... – Дурні, – голосно промовив він і примітив щось непевне.

Він злякано підвівся й озирнувся навкруги. Коло його замість учора початої паляниці лежав тільки невеличкий обламаний окраєць. Він не вірив своїм очам; він нахилився, заглянув від піл – чи не впав бува де шматок. Не було, не було. Це він з'їв паляницю, не помічаючи за думками. Жах налив йому душу; він стояв, мов здерев'янілий.

– Падлюка я, – шепотів він, – падлюка, стерво. Матір пограбував. З туги, з ненависті до самого себе він аж посірів. На матір соромно було глянути, гидко було почувати урчання свого шлунка. Він махнув рукою. – Пропадай усе!

В йому мов щось урвалось, і стало йому байдуже. Поволі він витяг з-під матері лахміття, взяв удочку і накопав черви; черви були глибоко, й він довго колупав ціпком суху землю. Потім він пішов до річки. Спека надворі нагнала на його ще більше байдужжя. Він ішов як сновида. Ось і річка. Васюренко спинився. Вода лежала перед ним спокійна, нерухома, одбиваючи на своїй рівнині так само завмерле безхмарне небо. Пісок і камінь пекли ноги. Він роздягся й почав прати. Без жалю бив жовте, аж руде з бруду, дрантя об камінь, тер піском і полоскав. Потім повісив його на каміннях сохнути, а сам, голий, взявся до ловитви. Блукав з каменя на камінь, закидаючи вудочку. Один бобир піймався – він тримав його в руці, – а більше не оралось. Посохла білизна, приходили корови пити, купались діти. Васюренко кинув пійманого бобиря у воду й почвалав додому.

Вдома він не міг знайти собі місця. Сів за хатою, але перейшов у сіни; тут було прохолодно, і він ліг, але нудьга й безнадія були з ним поруч. Він встав і знову вийшов на подвір'я – сонце пахнуло йому просто в обличчя, над головою тягнулося небо, як розпечений килим, і навкруги була тиша та завмерлі хати. «Та як же це я? – гадав він, – Як же я не примітив? Ех, сказано: голодне – безпам'ятне». Васюренко раз у раз ворушив цю думку, і дедалі тоскніше ставало йому й гидкіше. Голова його була похила й руки мляві. Він окинув оком завалений льох, бур'ян у дворі й свою хату в рямцях.

– Егей, – промовив він голосно, – приходять кінці. Хто хоч хату продати може, а мені зась.

Проте не такий він, щоб лягти та смерті ждати. Кажуть, що з курію хоч поганий, а єсть пожиток. Борошно якось із нього роблять. Піти розпитатись. Він насунув на лоба картуз і пішов до зборні. Коло зборні, як і завжди, вся громада. Куркулів не видко – та що їм, до них зборня сама прийде... Баби окремо, чоловіки самі, а часом зійдуться – тоді здіймається галас. Так і сьогодні – всі в одній купі. Посередині стара Кандзюбиха, а проти неї дядько Степан, розпатланий, без картуза.

– Дурна ти баба, – каже він, – дожила до сивого волосся, а розуму катма.

– А ти проклятий! – гукала баба. – А ти антихрист! Стороніться, люди добрі, в йому сатана сидить! Підіть самі в город подивіться. На свої очі бачила – Миколи-угодника ікона нова стали, матері божої – нова і вшестя нове. Народу – не пройдеш, а большовики нагаями розгонять. Боже мій, ото ж чудо! Велить Бог терпіти, милость свою являє. Пригубилась я, навколішки впала, господи, питаю, чи буде врожай? І чую – шопотить хтось: буде врожай. Ріжте мене на шматки, коли брешу!

– Та чи буде Бог з такою дурною балакати? – спитав дядько Степан. – Ех, бабо, хай мені Бог паляницю спече. Ви про Бога скрізь, а пуття з його ніякого. Ікони, бач, поновлює, а кому з того тепло?

Дядьки засміялись.

– Бачить Бог – зубожіли люди, – додав дядько Пилип, – то він сам собі ремонт робить. Але молодиці одвели бабу Кандзюбиху набік, і вона розповідала їм далі. Дядько Степан плюнув.

– Ой, вредна.оця баба! Тільки муть наводить. Надій тесь, каже, од Бога все. А яка там надія, коли пухнемо з голоду. Бачимо, яка житка ваша, нащо очі замазувати? Подихаємо, он воно що.

– Подихаємо, та не всі, – промовив маленький дядь ко Пилип, – он Тиміш рояля висе для дочки купив, учителя на музику найняв. Хвалиться, що на весну мотор купить молотити, – у мене, каже, по-європейському буде.

– Десять хат уже купив, – сумно додав хтось, – два пуди ячменю – та й хата. Їх була ціла компанія коло зборні. Жінки їхні померли, діти теж померли чи розбіглись, хату продано за два пуди ячменю. Нащо вона, хата, коли немає жінки, господарства, коли сам лишився як палець? І йдуть вони з тими пудами до зборні; тут живуть ці великі вусаті сироти, поки стане їхніх пудів, а як не стане – нічого не вдієш, треба пухнути. Сьогодні один опух, завтра – другий, а за день, дивись, уже й неживий. Однесуть його на кладовище, закопають, а на його місце новий уже сирота. Не меншав їхнього братстваї Не було тут скарг, нарікання, прокльонів. Смерть приймали без жалів, не дивувалися з неї. Вчора помер Василь, сьогодні Панас, завтра я. А такі, як дядько Пилив, так ще й глузували:

– Чи скоро, – питав, – мені амба буде? Мучились тихо, ховаючись. Тяжко тобі – піди десь і стогни. А на людях будь веселий, не скигли. Всім важ ко, не тобі самому. І так просто буває: ходить, ходить людина худа, аж кістяк стукотить, тоді, дивись, круглішати починає, соком ніби наливається, чобіт із себе здійняти по може, так товщав. Тільки сиза, аж синя з лиця робиться – тоді вже хоч і їсти їв дай, не поможе. Опух – значить край, каюк. Полазить так трохи, а тоді й дуба дасть на вулиці, під тином чи коло хати – де прийдеться.

– А ось і мій спаситель! – гукнув дядько Степан на Васюренка. – Здоров будь, хлопче! Як тобі йдеться?

– Погано, – відповів той, – кінці приходять. Оце хочу спитати, як його з курію хліб печуть? – Кинь про курій, – сказав дядько Пилип, – з його тільки швидше смерть бував. Розіпре живіт, покачаєшся трохи; та й на той світ. – Виходить, і тут не зачепишся, – промовив Васюренко.

– А нащо чіплятись? – промовив дядько Степан. – Спускайся на дно. І ото чудно мені – б'ється, б'ється сердяга, а однаково витягнеться. Ти на мене подивись. Прийшов я додому, як ти мене розв'язав, аж жінку мою вже до Бога однесли. А дітей п'ятеро, і біс їх не бере. Обсипали вругом, дивляться на мене. Як стуконув я кулаком по столі – тікайте куди знаєте, щоб і духу вашого не чув! Злякались, розсипались, як миші руді. Замкнув я хату й до зборні. Твій зятьок, Корнійчук, півтора нуда дав за хату, а неяе беру, хай подавиться. Що мені з того пуда? Дітей не нагодую ним, знаю, що пропаду, не врятує вів мене. Подохну, поїдять мене черви, оце 6 пожив, значить. Правда, товаришу? – він ударив по плечі дядька Пилипа. Малий дядько засміявся.

– Таке стерво і черви не їстимуть. Стару Кандзюбиху повели молодиці вгощати – вона з того жила.

Коло зборні стихало; сиділи по кілька й гомоніли тихо. Але Васюренко дізнався новини – американці, що про них давно вже балакають, таки мають завтра приїхати і їсти даватимуть малим та хворим. Ніхто тому не йняв віри. Васюренко кинувся до старости – записав матір. А староста каже:

– Багато вже попухло з американських обіцянок.

Але американці таки приїхали. Правда, не завтра, а черев три дні, і не американці, а управителі з повіту. Зібрали декого з шляхетних – старосту, вчителя, Тимоша та колишнього крамаря, порадились та й одкрили столову. Побились баби, кому куховарити, а стара Кавдзюбиха сказала: – Не їжте, люди добрі, тії страви. Вона од диявола, бо жиди їм возять. Тьху тричі! Коли видавали першу пайку, все село було кодо громадської хати. Дали тільки тим, що їх староста записав. Дали молочної каші, хліба білого й по склянці какао. Щасливі йшли швиденько геть, а інші похмуро казали:

– Якби хоч ячмінного, та всім. Отака правда. Казали, що староста записав, кого схотів, а себе пом'янув аж двічі. І родичів своїх, і приятелів.

Все товариство зі зборні стояло тут і мовчки дивилось, аж поки кінчили видавати.

– От мудрація, – сказав дядько Пилип, – дають дітям та хворим, а ми під цю категорію не підходимо.

– А де мої діти? – промовив дядько Степан. – Розвіялись, як курява, забігли десь... А воно й краще – повмирають малими, лиха не знатимуть.

Загадували дрова рубати в їдальню, але дядьки з зборні були вже на те безсилі. А дядько Степан показав свою руку – вона була пухка, як у немовлятка, і пучки були мов ниточками поперев'язувані. Опух дядько.

Васюренко похапцем ніс їжу до хати. Він чисто знемігся, стоячи в черзі, – з того дня, як поласував був паляницею, й зернятка в роті не мав. Три дні постив, а шматочок матері зберігав. Його обличчя змінилося: борода поросла нерівним клоччям, очі запали і ніс став тоненький, як трісочка. Сам він якось витягся вгору й видавався надміру високим. З'явилася в його звичка – терти рукою чоло, ніби витираючи набіглий піт. Ввійшовши до хати, Васюренко перевів дух і промовив хрипуче:

– Мамо, чуєте... дали, приніс вам...

Він на мить заплющив очі й потер долонею чоло. Йому хотілось зігнутись і так ходити. Мати не озивалась. Парубок поставив їжу на піл і нахилився над хворою – вона була нежива. Син ураз відчув мертвенну холоднечу її тіла, але ворушив її й гукав:

– Мамо, чуєте? їжа єсть, їстимете... каша, хліб добрий... Мамо, чуєте?

Та мати мовчала. Васюренко випростався й махнув рукою. Ех, не вижила мати, не доля їй. Бідкалась увесь вік і померла під лиху годину. І їсти він їй приніс, а вже не потрібно. Не врятував він її – може, якби не з'їв тоді паляниці та давав їй більше, то й додержала б. А так – пішло все прахом: ні йому, ні їй. Васюренко сів на піл і схилив голову. В кожному куточку свого тіла він почував утому й біль. Щеміли його руки, ноги, в голові було голодно і в роті сухо. В кімнаті він був ніби сам. Раптом він згадав про принесену їжу. Нащо їй пропадати? Мати померла, їй не потрібно, а він може з'їсти. Васюренко взяв миску в руки й несподівано міцно стиснув її. З першого ж ковтка його охопило якесь божевілля: він рвав хліб, стогнав, хекав і припадав до миски всім обличчям. За хвилину він усе спорожнив і вилизав миску язиком, їжа забрала йому останні сили; він упав коло полу й лежав, насолодно почуваюча млость свого тіла, спокій нестоми. Надвечір він підвівся й напився води. Він був кволий, але бадьоріший. Мати померла – гей, тепер шлях перед ним! Скрізь заробить, скрізь людиною буде. Піде на Київщину, подасться на Полтавщину – матиме хліб, бо робітник вів добрий, потрібний. Він потягнувся, але руки йому опустились. Сили немає... Хіба він до роботи годиться? Хіба він лантух підійме? Хто його, такого, візьме? А дорога ще далека підіб'ється, так і помре десь серед степу. Сум і добре знана нудьга обгорнули його. Він зга дав, що в хаті мрець, і йому моторошно стало серед при смерку. Вів одчинив двері – на небі зійшов блідий місяць і над обрієм низалися зорі. Васюренко стиснув кулака. Вперше за місяці голоду прокинулась у йому злість і здушила йому серце. Він зробився похмурий і насупив брови. «Он воно як, – гадав вів, – годував, нянькою був, а тепер померла й мене за собою тягне. Вміла мати жити й працювати, а вмерти не вміла. Е, та що й казати!» Він знав, що гине, що не животіти йому, і дика спрага до життя запалала в ньому шаленим вогнем. Він хотів працювати, він почував себе розумнішим од своїх земля ків, а якби ще підучитися трохи – куди там ті агітатори, що приїздили! І він мусить померти в цій хаті у рямцях? Вся істота його обурилась. А що, якби змовчати, не казати, що мати померли? Він аж остовпів а цієї думки. Даватимуть їжу ніби для неї, а він їстиме сам. Тільки три-чотири дні – і він подужчав, набереться сили і піде тоді на заробітки, виб'є ться, свого дійде. Ця думка охопила Васюренка й не пускала від себе. Тільки три дні змовчати – і він урятований. Та тільки хіба вдержиш мерця три дні в хаті під таку спеку? На три вулиці чути буде. Винести треба тіло... Побачать? Тоді все пропало. Що робити, яку раду дати? Він стояв замислений і ніколи не почував себе таким безсилим, нікчемним і нещасним. А жити хотілось, ой, та ще й як! Три дні, три дні – і він урятований. Васюренко гадав: «От була мати жива, чи я не доглянув її, чи не го дував до кінця? А тепер уже нема її. То не мати лежить там».