Текст книги "Ольвія"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

Розділ третій
А вранці вже буде пізно

В ту ніч все й скінчилося.

В ту ніч урвалося її життя у Скіфії, і вже не господинею, не дружиною всесильного вождя, а втікачкою мчала вона степами, і кінь летів у темряві ночі як стріла. А вершниці й той лет здавався повільним… Швидше, швидше, тільки б устигнути вислизнути з Тапурового краю, доки не вмерла рятівна ніч і не скочила у сідла погоня, доки кінь її не вибився з сил, доки злий Тапур не дав волю своєму гніву…

Страшно їй і Тапура, і скіфів, і чорної ночі… І за долю свою майбутню страшно, і за дочку свою страшно…

Спершу хотіла було кинутись у землі скіфів-хліборобів. Ті і нагодують, і притулок дадуть при нагоді. Та й шлях знайомий: караванною дорогою все на південь і на південь, а діставшись моря, не заблудиться. Чи трапиться в дорозі купецький караван – не полишить у біді самотню вершницю з дитиною на руках.

Подумала так і круто з півдня повернула на захід, пустивши коня в напрямку Борисфену. Адже Тапур недовго гадатиме, куди втекла Ольвія і на яких шляхах її ловити. Звичайно ж, на південній караванній дорозі. Іншого шляху додому вона не знала.

Тому Ольвія круто повернула на захід і зникла за обрієм, не лишивши й сліду. Навряд чи здогадаються шукати її саме тут. Цей шлях важкий, пустельний, хіба відважиться самітна жінка на таке?

Ольвія зважилась… Лише б дістатися до Борисфену, переправитись на правий берег, а там їй і калліпіди допоможуть, і алазони. Та й до своїх звідти близько. Лише б дістатися до Борисфену та повернути на південь… Скільки там днів путі лишиться до рідного міста!

Так гадалося першої ночі, найтяжчої ночі у її житті. Навіть коли скіфи везли її у свої степи, не було їй так тяжко, як тепер, коли вона од них утікає. Ат, що тепер!

Кінь трапився Ольвії добрий, надійної скіфської породи. Низькорослий, непоказний на вид, але витривалий, як дикий звір. Втоми не знає. Тільки вітер свистить у вухах вершниці та тупіт копит завмирає вдалині. Вірила, що врятується. Віднині Скіфія і Тапур стануть її далеким минулим…

Далеким, щасливим і гірким водночас.

Вірила, а сама думала: чи ж пощастить вирватися із Скіфії, чи ж дочку свою – тепле крихітне тільце, з-за якого все й зчинилося, – вдасться врятувати від гніву її несамовитого батька? Та донька про те не відала. Мирно спала в м'якому шкіряному кубельці на грудях у матері, і те кубельце колихалося з боку на бік, навіваючи малій ще міцніший, ще солодший сон.

Не випускаючи з рук повіддя, ліктями притримувала кубельце на грудях, щоб не надто хилиталося. Всю ніч над нею висіла велика світла зоря і летіла назирці за втікачкою на тлі чорного-чорного неба. Ольвія вірила, що то її зірка-захисниця. Допоки вона горить над її головою, відбиваючись у зіницях дочки, доти Ольвію обминатиме лихо. Світи, зоре, яскравіше, не заходь за хмару, не лишай мене наодинці із чорним степом та вовчим виттям, що відлунює десь за байраком.

Ніч, глуха, чорна, летіла разом з утікачкою і своїм жахним голосом – вовчим виттям – щось кричала їй, погрожуючи чи застерігаючи… Неси, коню, не зупиняйся, допоки вистачить у тебе сил.

Скіфія…

Ти дала короткочасне щастя і дочку. Спасибі за ті сонячні дні й золоті місячні ночі і за той найбільший скарб, котрий везу від тебе, мати Скіфіє! Але, мабуть, дарма коня жену. Від тебе й на крилах не втечеш, за синіми морями не заховаєшся, на краю світу не притаїшся.

Шелестить ковила під копитами коня, а Ольвії вчувається: не втечеш, не втечеш, не втечеш-ш-ш… І думає жінка: як я втечу від тебе, розгнівана Скіфіє? Адже ти будеш завше на мене дивитися очима цього немовляти, такими ж чорними, як і в батька, сміятимешся її сміхом, радітимеш її радістю, сумуватимеш її горем. І безмежні скіфські степи із запашною розмай-травою, гірким полином, дикою волею і диким свавіллям клекотітимуть в очах моєї доньки. То хіба ж втечеш од тебе, добра і зла мати Скіфіє?

Хіба забудеш тебе, як у вухах боляче лунає і, напевне ж, ще довго лунатиме крик Тапура:

– О Папай!!! Хіба ти не посилав мені сина, щоб він народився людиною?!. Допоки ж йому бути деревом?.. Скажи мені, Папай: ти посилав його мені у сон?!! Я бачив сина уві сні. Де він зараз? Хто мене обманув?.. Ольвія?

Любив він Ольвію до безтями, може, тому і гнів його був безтямним? Все у нього було без меж: і радість, і лють. Не знав він золотої середини. От біда, так біда.

Не тямлячи себе, стрибнув до Ольвії, наче звір. В його чорних палаючих очах нуртували сліпа лють і образа.

– Ти обдурила мене, гречанко!.. – кричав їй в обличчя. – Ти ненавидиш мене, коли посміла народити дочку. Ти забагла посміятися, ошукати мене. Громове дерево обіцяло мені сина. Воно показувало його мені уві сні. Я вже бачив свого сина. Де він? Де, гречанко? Папай послав його народжуватися людиною. А ти не захотіла його народити. Ти вибрала дочку. Де мій син, гречанко? Хай, значить, сміються з Тапура, що три жінки так і не народили йому сина?! Геть з моїх очей! Ти мені більше не жона!

І з тріском зламав перед нею стрілу.

Ольвія чекала гіршого, але він не зачепив її.

Чула, як він гуркотів, як метався у шатрі, наче той вихор, зганяючи гнів на домочадцях, кричав, комусь погрожував, когось проклинав… А їй було байдуже, ніби не її він залякував найстрашнішими карами. Після пологів найшла апатія, безвілля…

Їй тоді було однаковісінько – зненавидів він її люто чи люто любить, берегтиме її чи знищить, як свого запеклого ворога. Боги тому свідки, вона багла сина. О, як вона хотіла сина! Але тепер… Чи не все одно тепер?.. Хай шаліє! Ольвія наче оглухла. Життя вже програно. А що з нею буде завтра, післязавтра, то її вже не цікавило.

І вона зрозуміла: вожак стрибнув!

Та ледве бабка-повитуха занесла немовля, що розпачливо кричало, Ольвія стрепенулась і кинулась до тієї крихітки.

Апатії, байдужості як не було. З тим дзвінким дитячим криком ніби якась цілюща сила влилася в її змучене тіло. А разом з нею з'явилася злість, навіть лють. Хай шаленіє Тапур, хай!.. На зло йому виростить дочку… Тремтячими руками тулила до грудей крихітне верескливе тільце, а коли відчула, як маля заплямкало, жадібно вхопило сосок і потягло з грудей молоко, то забула в ту мить про все на світі.

Опівночі, як табір заснув і навіть Тапур десь затих, до шатра Ольвії нечутно зайшла Мілена, тримаючи поперед себе витягнену руку з вузликом.

Ольвія не спала.

– Поглянь, яка в мене гарна донька, – шепнула рабині. – Чорний чубчик і чорні оченята в неї від Тапура, а личко – моє… Ось поглянь… – схаменувшись, прикусила язика, як глянула на червоні ямки замість очей у рабині.

– Ольвіє… – Рабиня вперше відважилась назвати свою господиню по імені. – Ось тобі харч на дорогу, – простягала вузлик. – Трохи сиру і в'яленого м'яса… Послухай мене, стару і сліпу, яка трохи знає цих скіфів. Рятуйся, втікай… Я домовилась. Тобі приготували коня. Збирайся, ради всіх богів, збирайся, господине, бо вранці буде пізно… Ти не знаєш скіфів, а я їх вивчила за роки неволі. Кажу, вранці буде пізно. Ти для мене – що сонце для сліпих очей. Коли що з тобою трапиться, я не перенесу. Тікай, господине, тікай!..

– Куди? – спокійно запитала Ольвія.

– У Грецію… Додому. Куди хочеш, аби подалі від Скіфії, – шепотіла Мілена й тремтіла вся, наче її тіпав плач. – Вождь нахваляється продати тебе савроматам у рабство. А Тапур слів на вітер не кидає, ти його просто ще не знаєш.

– Хай нахваляється…

– О, ти навіть не уявляєш, що таке рабство! – Мілена показала на ямки замість очей на своєму обличчі.

І тицяла їй вузлик.

– Ось тобі харч на дорогу… Тікай…

– Облиш, – Ольвія кволо відмахнулась рукою.

– Тапур страшний у гніві! – зойкнула рабиня. – Він тоді сліпне і глухне. Рятуй коли не себе, то дочку. Бо потім будеш за нею тужити, як я за своєю Ліктою…

– Дочку?.. – Ольвія стрепенулась і почала поспіхом збиратися. – О ні, дочку я не віддам на поталу!

– Швидше, швидше, – підганяла рабиня. – Доки темна ніч у степу, доти Тапур не велів тебе схопити.

– Мілено, – Ольвія обняла рабиню за плечі. – Я не забуду тебе. Може, ще побачимось, а може, й ні… Прощай… Доньку я Ліктою назву. Як ти колись свою назвала… Лікта… Вона завжди мені нагадуватиме про тебе, моя вірна Мілено.

…А світла зірка все пливе й пливе у темряві ночі, ні на мить не спускаючи з Ольвії свого турботливого, лагідного погляду.

«Мілено, люба моя Мілено, – шепоче Ольвія. – Я ніколи не забуду твоєї доброти і вірності».

Не знає втоми кінь, летить над нею яскрава зірка, і Ольвія вірить: все буде добре. Іноді згадує Тапура і (о диво дивнеє!) не відчуває до нього гніву, хіба що жіноча образа нуртує в її серці. А зла за душею не має. Розійшлися їхні дороги, втікає від нього, немов від звіра якого, а бач, не проклинає.

Прощай, Тапуре, прощай, Скіфіє!

Донька повсякчас, все життя нагадуватиме про вас, та ще хіба в сни прийдеш до мене, Скіфіє, з німим докором, що я не подарувала твоєму вождю бажаного сина…

Розділ четвертий
Перше випробування

Як витримала першу ніч, Ольвія гаразд не пригадує.

Здалося, що не ніч минула, а одна мить.

Спинилась лише вранці, як рожева Еос – богиня ранкової зірки – вже позолотила небо.

Кінь дрібно тремтів, ноги його підкошувались, він парував.

«Бідна тварина, – зітхнула Ольвія. – Так зажену його, а тоді… Що тоді робитиму в цім степу?..»

Ледве-ледве зсунулась з сідла.

Захитавшись, присіла на землю, але й земля під нею неслась у нестримному чвалі і здавалась Ольвії велетенським сідлом. Несила було ворухнути рукою чи ногою, але, прокинувшись, заплакала у кубельці на грудях Лікта… Мусила побороти себе, рухатись… Витягла грудь, зітхнула – небагато молока. Та й де воно візьметься після такої ночі?..

Дивилась, як Лікта смокче, дивилась на її чорні, блискучі, як у батька, очі, і втома поволі сходила з неї. Посміхнулася до Лікти, погладила пальцем її носик.

– Смокчи, маленька, не загинемо, – підбадьорливо мовила. – Виживемо наперекір всьому! Вночі гірше було, гнітючіше, а вдень дорога піде веселіше… День, два, а там і до Борисфену доскачемо. А Борисфен – то вже й наш край.

Глянула на коня. Він стояв, широко розставивши ноги й опустивши голову. З його боків шматтями сповзала піна.

– Стомився, бідненький? – ласкаво запитала Ольвія.

Кінь поволі звів голову, глянув на неї великим затуманеним оком, хитнув головою, наче розумів її мову.

– Ну, пробач, що так гнала тебе. Сам розумієш, треба було спішити. Але більше не буду… Та ти не стій, піди попасися. Бачиш, яка гарна трава, де й сила в тебе візьметься…

Кінь з шумом видихнув повітря і пішов на тремтячих ногах пастися. Насмоктавшись молока, Лікта затихла, подивилася на матір, позіхнула раз-другий і заснула…

Ольвія насмикала ковили, вимостила постіль, вклала спати Лікту. А сама, звівшись, оглянулась. До самого обрію ланцюгами тяглися горби, де-де стояли поодинокі дерева, лише на півночі, під кряжем, щось темніло – бір чи перелісок. А на південь, скільки сягало око, зеленіли трави. А небо висіло сіре, наче попелом всипане, сонце ледве пробивалося крізь ту пелену, багаттям немічним жевріло…

Ольвія, аби впевнитись у безпеці, ще раз уважно обдивилася усі сторони світу, вдихнула вітер. Він видався їй з полиновим духом і… димом. Піднявшись на взгірок, Ольвія подивилась на північ і побачила на обрії дими. Були вони далеко звідси, і вона заспокоїлась.

«Певно, там кочує якесь скіфське плем'я», – подумала вона, повертаючись до дитини. І тільки тепер відчула, як зголодніла. Підійшла до коня, що пасся неподалік, відв'язала від сідла торбу. Кінь навіть голови не повернув, жадібно гризучи траву, губи його були в зеленій піні… Хотіла зняти сідло, та передумала. Хай буде про всяк випадок. Мало що може трапитись кожної хвилини у степу. Насмикала пучок трави, витерла коневі боки і спину, поляскала його по шиї.

– Пасися, конику, набирайся сил, бо в нас ще довга дорога. Борисфен звідси на заході, тож сонце мусить бути всю дорогу ліворуч. Так по сонцю і дістанемось…

Кінь подивився на неї, і очі його вже трохи просвітліли. Ольвія посміхнулась.

– Відходиш, бідолахо? Потерпи, дістанемось до міста, ніхто й пальцем тебе не зачепить. А мій сауран так і лишився у Скіфії.

Згадка про скіфів знову навіяла їй Тапура, але вона, аби не терзати себе подумки, викинула його з голови і примусила себе думати про щось інше.

Ще раз обдивившись обрії і впевнившись, що всюди тихо, якщо ж не рахувати тих далеких димів на півночі, вона присіла біля дочки. Їла над силу, не відчуваючи смаку. Жувала сухий сир, доки й не заснула сидячи.

Снилося їй рідне Гостинне море, білі чайки над хвилями, яскраве сонце… Тихо так, гарно, безжурно на душі в Ольвії! І легко їй, ніби щойно на білий світ народилася… Аж раптом чує, хтось гука її.

– Ольвіє?! Ольвіє?!

Глянула – випливає з моря дельфін і каже:

– Гостинне море дарує тобі доньку. Вона сидить у мене на спині й простягає до тебе руки.

Затремтіла Ольвія, кинулась до своєї дочки, і раптом білий світ померк, пірнув у густу чорну пітьму.

– Дельфін! Дельфін!.. – злякано закричала Ольвія. – Чому я тебе не бачу? Де ти, відгукнися!

– Я тут, – сказав дельфін. – Біля тебе.

– А моя донька де?

– У мене на спині.

– Чому я не бачу ні моря, ні тебе, ні доньки?

Зареготав у чорній пітьмі дельфін.

– А тому, що ти вже осліплена!

– Неправда!

– Ха-ха-ха!! – реготав десь у тьмі дельфін. – Адже ти рабиня. Тапур продав тебе в рабство савроматам, а ті, щоб ти не втекла, викололи тобі очі. Як скіфи Мілені.

Закричала, заголосила Ольвія:

– Дайте мені очі… Очі мої верніть. Я хочу подивитись на свою Лікту. Мою маленьку Лікту…

– А-а-а… – плакала десь дитина.

– Я тут, Лікта-а… Я зараз… за-ара-аз…

Кинулась наосліп, але всюди її зустрічала стіна важкого мороку, вона розсовувала його руками, грудьми, плечима, вірячи, що там, за мороком, буде світло.

– А-а-а-а… – кричала дитина.

– Я тут!.. Я зараз!.. – кричала Ольвія. – Де ти, Лікта?!

Зойкнула і прокинулась.

Важко дихала. Мала таке відчуття, що й досі гребеться в мороці. Боже мій, як страшно бути сліпій! Навіть на мить, навіть уві сні… Але що це? Плаче Лікта? Не у сні, а наяву…

Стривожено пирхав кінь, тицявся губами у плече, наче хотів її розбудити. Ольвія відчула щось недобре, схопилася. За ближнім горбом мигнув сірий звір.

Вовк?

Глянула ліворуч і обімліла: зграя вовків! Здригнулась, ніби хто облив її крижаною водою.

Лікта зайшлась плачем, Ольвія нарешті отямилась, схопила кубельце, квапно наділа його собі на шию, зав'язала кінці. А в самої тремтіли руки, билася сполошна думка: що робити, де шукати порятунку?..

Кінь знову штовхнув її у спину.

«О боги, – жахнулась Ольвія. – Як хоч він з переляку не втік?..»

Крайній вовк подав голос – виття його було пронизливе і моторошне. І вчувалася в ньому радість. Ольвія тієї ж миті опинилася у сідлі. Кінь наче ждав цього, бо з місця рвонувся так, що аж у вухах вершниці засвистів вітер.

Вовча зграя повела очима, проводжаючи коня, ліниво затрусила й собі слідом. Хижаки були певні, що в цьому пустельному краї здобич далеко від них не втече.

Ольвія оглянулась.

Материй вожак – здоровенний, широкогрудий вовчище з рудими підпалинами на боках – рикнув, і зграя, піднявши хвости, почала набирати швидкість.

«Справа зовсім кепська, – подумала вона й відчула, як щось закрижаніло в душі. – Кінь зморений і навряд чи зуміє відірватися від зграї. А в цих краях кричи – не докричишся!..»

Лікта плакала не затихаючи, та матері було не до неї. Міцно намотавши на ліву руку повіддя, вона затиснула в правій акінак. Страху не відчувала, тільки на серці чомусь стало сумно і гірко. Та ще захотілося побачити Тапура, хоч здалеку, хоч мигцем… Невже кінець?..

Оглянулась… Так і є, вовки вже здоганяють, зграя на ходу ділиться надвоє. Певно, хочуть охопити коня з обох боків.

Ех, Тапур!.. Ну для чого ти мене забрав з Ольвії? Для чого хижим шулікою вихопив із гнізда? Щоб отак глупо розтерзали мене вовки у степу, як твою матір, коли вона втекла, щоб не лягати з мертвим Ором у могилу?..

Невже і її чекає така жахлива доля?..

Занесла руку з акінаком для удару, ні на мить не спускаючи тривожного погляду з вожака… Прикусила губу… Ну, стрибай, сіроманець. Стрибай же!.. Все зараз залежить від вожака. Схибить вожак, вона врятується, а вчепиться коневі в шию… Але про те краще не думати. Ще є мить. Одна мить. А потім… потім, можливо, вже й думати буде пізно…

Рука з акінаком напружилась…

Вожак уже здоганяє.

Ольвія бачить його білі гострі ікла, червоний язик. І люті жовті очі… Він уже зовсім близько. Порівнявся з конем, повертає до нього ошкірену пащеку.

Буде стрибати?.. Але ні, здається, хоче трохи випередити свою жертву, щоб одним ривком полетіти їй на шию… Кінь несеться з останніх сил, але тих сил уже не досить, щоб відірватися від переслідувачів. Наче в якомусь тумані, чує Ольвія крик дочки, хоче озватися до неї, й несила розімкнути стиснені зуби. Рука з акінаком закам'яніла… Тільки б не схибить. Тільки б точно розрахувати удар…

Вожак несеться з такою швидкістю, що, здається, пливе поруч з конем. Ольвія бачить, як роздуваються у нього руді боки, як летить піна з пащеки, й висне обабіч морди павутинням…

Ольвія перехиляється трохи на правий бік, готуючись до удару. Тіло її стає твердим, наче кам'яним, і вона відчуває: не схибить!

І тут переярки зліва вирвались вперед, кінь шарпнувся від них у протилежний бік… Вожак, певно, цього й чекав. Не збавляючи швидкості, він зненацька почав підніматися, виростати на очах…

Ось він уже зростом став завбільшки з коня.

І вона зрозуміла: вожак стрибнув!

Рука Ольвії, описавши півколо в повітрі, згори вниз полетіла йому навстріч, акінак по саме руків'я м'яко увійшов вожакові у бік, під ребро. Він якось по-собачому гавкнув, наче гекнув, перевернувся в повітрі, мигнув світлішим черевом і лишився далеко позаду. І там, де падав, щось зачервоніло…

Розділ п'ятий
Той, хто знищує вовків

– Ар-р-р-а-а-а-а!!! – не тямлячи себе, закричала Ольвія. Та радість її виявилась передчасною: хижацька зграя в запалі погоні навіть не звернула уваги на загибель вожака. Передній вовк, вирвавшись на місце вожака, з розгону стрибнув на круп коня, щоб дістати вершницю. На щастя, він не втримався, перелетів на другий бік. Але кінь з несподіванки присів на задні ноги, сповільнив біг…

Його враз оточили вовки.

І в ту мить з-за горба вилетів вершник… Щоправда, Ольвія не встигла розібрати, хто ж сидів у сідлі, – вигулькнуло щось кудлате, все вбране у сіре хутро. Замиготів меч у руках того химеруватого вершника, він щось хрипло кричав, і кричав з такою люттю, що вовки почали розбігатися. А він ганявся за ними, і закривавлений меч у його руках із свистом розсікав повітря.

Розігнавши вовків, він повернув коня до Ольвії.

– Жива?

Голос його був хриплий, якийсь аж звіриний, він важко і часто дихав. Вбраний був у вовчі хутра. На голові мав великий закудланий малахай, насунутий аж на самі очі, на плечах, спині і грудях звисали вовчі лапи з пазурами.

Лице невідомого так густо було заросле щетиною, що Ольвія ледве вгледіла його очі та кінчик носа.

Стримано кивнула головою.

– Спасибі тобі, рятівнику, за поміч.

Він під'їхав до неї ближче, тримаючи за вуха відрубану вовчу голову, з якої ще капала червона, густа кров, пильно глянув на Ольвію, на її дитину на грудях.

– Вона тобі належить, – показуючи на вовчу голову, проказав глухим, трохи скрипучим голосом. – Я не питаю, хто ти і звідкіля. Але ти – мужня жінка, якщо заколола акінаком рудобокого вожака. Я полював за ним всю весну, але він вислизав. Хитрий був вовчисько, навіть стрілою його ніяк було дістати. А лютий був, що той злий дух! Таких вожаків у них небагато.

– Ти скіф?.. – запитала Ольвія з подивом і острахом, все ще недовірливо розглядаючи його вбрання із вовчих шкур.

– Я – Той, хто знищує вовків! – озвався він глухим голосом, і їй здалося, що говорить він з-під землі. – Мене знають всі околишні степи. Лютішого винищувача вовчого племені за мене немає. І боги свідки, я таки доберуся до їхнього царя!

«Як би пошвидше відкараскатись від цього дивного мисливця, – подумала Ольвія. – Страшний він якийсь і божевільний…»

– Будь мені за жінку! – раптом сказав Той, хто знищує вовків. – Удвох ми швидко переб'ємо степових хижаків.

– Я поспішаю, – вдала, що не почула його пропозиції Ольвія. – Покажи мені, де Борисфен.

Він махнув відрубаною вовчою головою на захід.

– Там! А тече він туди, на південь.

– Бувай, скіф! – Ольвія повернула коня на захід і спиною відчула неприємний холодок: а раптом він кинеться на неї?

– Я покажу тобі дорогу і проведу тебе степом, щоб сіроманці вдруге не напали, – буркнув він невдоволено. – Не хочеш бути моєю жоною – не неволю. Але й не можу тебе лишити саму. У цих краях вовче царство. Десь за тими горбами ховається їхній владика. Але я все одно до нього доберуся!

Тримаючи в руці вовчу голову із вже закипілою кров'ю, він їхав трохи попереду. Ольвія – за ним слідом, все ще не полишаючи думки при першій же зручній нагоді спекатись небажаного жениха. Уникала дивитися на його широку спину, на якій теліпалася висохла вовча голова з ошкіреною пащекою. Та й сам мисливець, закутаний у вовчі шкури, здавався їй велетенським звіром, що невідь-чому їде на коні.

– Дарма ти не хочеш стати моєю жоною, – не повертаючи голови, гудів Той, хто знищує вовків. – О, грізніших мисливців за нас не було б у цих краях!

– Я вже маю чоловіка, – стримано відказала Ольвія.

– Жаль… – щиро сказав він. – Коли я побачив, як ти штрикнула акінаком рудобокого ватажка, то зразу й подумав: світ об'їдь, а другої такої жінки не знайдеш. – І додав по хвилі: – Була колись і в мене жона… І син був…

Він зітхнув, як здалось Ольвії, тяжко і більше не промовив і слова. І їй шкода стало цього страшного на вигляд чоловіка.

– У тебе горе? – по хвилі запитала вона, і починала здогадуватися, що, певно, він від горя став таким…

Він здригнувся, прислухаючись до її голосу, а потім рвучко повернув своє заросле, відлюдькувате лице.

– За все моє життя у цих краях ще ніхто не цікавився моїм горем. Дозволь мені провести тебе до самого Борисфену. Я буду щасливий.

Ольвія кивнула головою, і далі вони їхали мовчки.

Іноді на обрії мелькали якісь вершники, то краєм мигнув табун, і Ольвія здогадувалася, що там кочує якесь скіфське плем'я. Іноді їй здавалося, що вона бачить далеко дими кочовища. Та ось горби, порослі кущами терну, скінчилися, вони вихопилися на м'яку типчакову рівнину. Вітер пах чебрецем, було тихо та лагідно. І сонце привітно виглянуло з-за сірих хмар. В Ольвії трохи відлягло від душі. На обрії рівнина закінчувалася ледь видними синіми кряжами.

– Борисфен – за кряжами! – не повертаючи голови, сказав Той, хто знищує вовків. – Але ця долина не зовсім безпечна. Тут водяться дикі коні, а де тарпани, там і вовки. Та й людоловів чимало в степу. Особливо у тім краї, – махнув він на північ, – де не буває сонце. Людолови часто спускаються вниз понад Борисфеном і чатують самотніх вершників. А буває, що й окремі сім ї захоплюють.

Він повернув коня до одинокого дерева, під'їхали ближче. То був розлогий і товстелезний дуб. Той, хто знищує вовків, повернув до нього коня, Ольвія, повагавшись, поїхала слідом і під дубом побачила гору вовчих черепів з ошкіреними пащеками. Від того видовиська їй стало моторошно.

– Лежите?.. – глухо запитав він, звертаючись до черепів. – Лежіть, я вам ще одного привіз!

І кинув на купу вовчу голову. Черепи заторготіли, наче загарчали, і він зареготав:

– Ха-ха-ха!.. Шкірите мертві зуби? Шкірте! – І зненацька крикнув: – Ти чуєш мене, степовий владико?!! Це я, Той, хто знищує твою прокляту зграю! Я буду вас убивати доти, доки ваші черепи не здіймуться горою вище цього дуба! Стережися, вовчий владико, останньою на цю гору я кину твою царську голову!

Погрозивши вовкам, він пустив коня чвалом. Ольвія ледве встигала за ним. Вовча голова за його спиною метлялася з боку на бік, і Ольвія намагалася на неї не дивитися.

Довго їхали рівниною, полохаючи то куріпок, то перепелів, то довговухих і довгоногих земляних зайців – тушканчиків, згодом поминули могили з кам'яними ідолами на вершинах, що були «побілені» орлами, і знову попливли типчаковим морем. Гули бджоли і повзали по квітках конюшини, навколо було тихо, сонячно і зелено. Той, хто знищує вовків, не озивався жодним словом, мовчала й Ольвія. Лікта спала у неї на грудях.

Та ось зненацька пронісся гул, земля задвигтіла.

– Тарпани! – не повертаючи голови, кинув мисливець.

Наче з-під землі виринув у степу табун низькорослих, мишастого кольору коней з чорними смугами на спинах. Попереду мчав великий широкогрудий і тонконогий кінь, певно, вожак табуна, за ним – жеребці, потім кобили з лошатами, замикали табун знову жеребці.

– Вовки їх полохають, – пояснив супутник Ольвії.

Почулося протяжне виття, слідом за табуном вискочила сіра зграя і кинулась навперейми тарпанам.

– Шкода коней, – вихопилося в Ольвії.

Той, хто знищує вовків, нічого не сказавши, зупинив коня, пильно слідкуючи за тарпанами.

Зграя, намагаючись розколоти табун, розпорошити його по степу, заходила півколом. Але коні трималися купи. Ось вожак побіг по колу, тарпани потяглися за ним і зрештою замкнули коло: всередині опинилися кобили з лошатами. Жеребці по краях повернулися до нападників крупами. Вовки раз у раз кидались на табун, але всюди їх зустрічали копита. Якийсь нетерплячий вовк надто вихопився наперед, один з тарпанів дав задки, і сіроманець полетів з розтрощеним черепом.

Вожак заіржав, табун, наче велетенське колесо, покотився степом і зник за могилами. А за ним подалися і вовки.

– Ха-ха-ха!!! – зареготав Той, хто знищує вовків, і крикнув: – Ей ти, вовчий царю! Я сміюся з тебе! Не займай ліпше тарпанів, бо не одному розтрощать черепи.

Коли сонце піднялося високо і стало над головою, Той, хто знищує вовків, повернувши праворуч, почав спускатися у балку. Ольвія прямувала за ним. По схилах балки дерся вербняк, на дні, в неширокій долині, серед зеленої густої трави тихо жебонів струмок… Ольвія аж тепер відчула спрагу, її супутник, зіскочивши з коня, пустив його пастися.

– Почекай мене тут, – мовив не повертаючись, – я вполюю дрохву.

І зник з балки.

Ольвія спішилась, пустила й свого коня пастися, поклала на траву Лікту в кубельці, а сама пішла до струмка. Ставши на коліна, довго і жадібно пила воду, аж до болю в шлунку. Із струмка на неї дивилася чужа жінка з худим, гострим лицем, з темними колами під очима… Ольвія вмилась, відчувши приємну свіжість, трохи збадьорилась і, аби не дивитися на своє відображення у струмку, збовтала воду.

– То не я, – сказала до струмка. – То – чужа жінка!

І пішла годувати Лікту.

Насмоктавшись, Лікта затихла, засопіла умиротворено і почала дрімати. Ольвія перепеленала її, попрала пелюшки у струмку й розіклала їх сушитися на траві. Сівши біля дочки, обхопила голову руками… І відразу ж світ завертівся перед нею: пологи, розпачливий крик Тапура, ніч, втеча, вовки… І, зрештою, Той, хто знищує вовків… На душі було важко і гнітюче. Сум здавив груди. Думала про Тапура, чи справді він би продав її у рабство? Губилася в думках… Чула, як повернувся її супутник, щось кинув на землю, потім трощив хмиз, зрештою витер вогонь. І теж ніби зітхав. Ольвія звела голову, біля неї лежала барвиста дрохва.

– По обличчю твоєму бачу, що ти не сколотка, – озвався він, роздмухуючи вогонь. – Хто ти?

– Гречанка.

– А батько хто? – кивнув він малахаєм на Лікту.

– Тапур.

Він глянув на неї з більшою повагою.

– Сам Тапур?..

– Сам… – невесело посміхнулася вона.

– Мабуть, дочка?

Ольвія зітхнула і нічого не відповіла.

Він хотів ще щось запитати, але стримався.

– У мене був син… – перегодя озвався глухо і наче застогнав: – Який син був…

Багаття розгорілося, він узяв дрохву, ніж і пішов до струмка потрошити птаху, потім довго її обмазував глиною, аж доки вона не стала схожою на вальок, з якого стирчали кінчики пір'їн. Повернувшись до багаття, загріб її у жар, зверху наклав хмизу.

– Був син… – зітхнув, дивлячись у вогонь.

Сидів горблячись, не скидаючи вовчого хутра, ще більше насунувши на лоба кудлатий малахай. Тільки іноді бликав на Ольвію бляклими, сумними очима, що визирали з його густої щетини, наче два затравлених звірка із схованки.

– Повідай про своє горе… – м'яко мовила Ольвія. – Я, на жаль, нічим не зможу тобі допомогти, бо сама шукаю допомоги і захистку, але тобі легше стане.

– О, так, мужня жінко, – по хвилі згодився він. – Я вже й забув, коли й балакав до людей у цій пустці. Ніхто не цікавиться моїм горем. Може, тому, що у світі багато горя і в кожного є своє?

– Ти живеш у цих степах?

– Там!.. – махнув він рукою на північ. – Землянка там у мене. Але я рідко буваю в землянці. Я живу всюди в степу. Мене знають, як найбільшого вовчого полювальника. О, я знищую сірих щодня, а голови їхні складаю під дубом. Мене бояться не тільки вовки, а й скіфи. Кажуть, що я не людина, а злий дух степів. Тому уникають зі мною зустрічатися.

«Він і справді схожий на якесь страховисько, – подумала Ольвія. – Може, саме таким, у вовчих хутрах, і уявляють скіфи злого духа степів?..»

– Боги свідки, що я не злий дух, – сам собі казав він. – Я людина і людям не заподіяв ніякого зла. Хоч вони й бояться мене. У жодне кочовище не впускають. Собаками цькують… Я кричу: не бійтеся… Я – Той, хто знищує вовків. Я – такий скіф, як і ви.

Він вмовк, важко дихаючи.

– Ти справді людина, – сказала Ольвія.

– Спасибі тобі, – глухо мовив він. – Я ніколи тебе не забуду, мужня і сердечна жінко, хай щасливою буде твоя дорога.

Запахло тушкованим м'ясом, спершу ледь-ледь, тоненькою цівкою потягло із багаття, а далі густіше, смачніше. Ольвія ковтнула слину, відчуваючи, як голод смокче під ложечкою. Навіть коні запирхали від того запаху і довго вертіли головами та з шумом втягували повітря, не тямлячи, звідки це раптом потягло таким пахом.

Скіф голими руками розворушив жар, витяг здоровенну грудку запеченої потрісканої глини, перекидав її з руки на руку, остуджуючи, а тоді заходився ламати глину. Вона відколювалась шматтям разом з пір'ям, оголюючи ніжне паруюче м'ясо. Обібравши всю глину і пір'я, мисливець розірвав тушку на дві половинки, більшу простягнув Ольвії, а меншу лишив собі. Вони мовчки впорались із смачним м'ясом, так же мовчки напилися з струмка.

– Я чув про Тапура, – зненацька озвався він.

Ольвія здригнулась і опустила голову.

– Це великий і славний вождь! – сказав він. – О, Тапур хижий, як найхижіший вовк! – Це прозвучало в його устах як найбільша похвала. – Кажуть, він навіть самого владику Іданфірса не боїться. Коли Тапур стане владикою Скіфії, грім буде гриміти у цих степах.

– Нам час їхати, – сказала Ольвія встаючи.