Текст книги "Ольвія"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

Частина третя

Розділ перший
Чи є у світі щастя?.

Якщо у світі є щастя, тоді звідки у нього стільки нещасливих?.. – не вперше думає Ясон і не знаходить відповіді. Бо всюди перед ним стіна – невидима, але тяжка, глуха, яку ні здолати, ні пробити, ні обійти…

Стіна, стіна, стіна…

І десь по той бік непробивних мурів заблукало його щастя. І заблукало, мабуть, назавжди. Тому й лишилася Ольвія в серці гострим наконечником скіфської стріли – і ні вирвати її, ні рану зцілити. Час – великий лікар, кажуть грецькі любомудри, та тільки не все підвладне й часові. Яким би не був лікарем час, але не видужає більше Ясон, і, мабуть, доведеться йому носити у серці скіфську стрілу до кінця своїх днів.

Та ще самотність. Ні порадитись з ким, ні душу перед ким відкрити. Серед людей він самотній, як мандрівник у пустелі. І куди він іде, того й сам не знає. Самотність, самотність, самотність… О, як страшно бути самотнім серед людей!

Після загибелі батька, полемарха Керікла, Ясон став полемархом міста. Хоча він був ще замолодим, як для такої посади, і навіть ще й бороди не носив, але так наполіг сам архонт. А Ясо ну було все одно.

Поверх рожевої хламиди, що спускалась йому до колін і була скріплена на плечах двома пряжками-фібулами, одягнув Ясон обтяжливого, незручного від незвички панцира із бронзових пластин, нашитих на міцну бичачу шкіру, насунув на білявий, ще по-хлоп'ячому задерикуватий чубчик важкий шолом з пишним султаном, до широкого шкіряного пояса меча причепив, і наче й не було більше колишнього мрійника, соромливого голубоокого вигадника.

Так і скінчилася коротка юність.

Родон в хітоні, поверх якого гарно задрапірований білий гіматій, у фетровому брилі з полями – зовсім мирний, похожий на філософа чоловік – з-під кущуватих брів пильно дивився на сина свого вірного товариша і побратима. Змінився хлопець, як змінився! Перед архонтом стояв чужий йому, незнайомий юнак: високий, худий, обличчя, колись округле і ніжне, тепер видовжилося, посіріло, зробилося шорстким і суворим, сухі губи міцно стиснені, а в кутиках уст залягли невидимі раніше зморшки… Вже не хлюпає блакить з його сумних очей, вони потемніли, так рано зблякли і дивляться на світ з мукою і відчаєм.

Щось схоже на співчуття ворухнулося в серці архонта, і його тверда і холодна рука лягла на плече юнака, та Родон вчасно схаменувся («Старію, – невдоволено подумав, – раніше я так не слабнув») і, поборовши ту миттєву слабість, рвучко відсмикнув руку і напустив на обличчя кам'яну непроникливість.

– Будь же таким відданим рідному місту, як був наш полемарх, а твій батько! – глухо мовив архонт. – Пам'ятай: тобі ми довіряємо місто і спокій громадян. Все роби для того, щоб наше місто, наша батьківщина завжди були щасливими!

Ясон звів на архонта засмучені очі, у яких з'явилась волога, і це вивело Родона із себе.

– Ти не воїн, а закоханий хлопчик! Метелик, котрий хоче одного: пурхати над барвистими квіточками. Я примушу тебе щоранку бігати навколо міста доти, доки ти не станеш справжнім мужчиною!

– Коли б це зарадило моєму горю, то я давно б уже бігав навколо міста, – зненацька вирвалось в Ясона, і він прикусив губу і відвернувся.

«Ну що ти йому будеш казати? – з тугою подумав Родон. – Що Ольвія виконала свій громадський обов'язок? Що вона допоможе нам налагодити стосунки із кочовиками? А це принесе мир і торгівлю, а отже, й добробут місту?.. Що скіфи прийняли її як свою повелительку, і вона тепер жона одного з наймогутніших вождів Скіфії?.. Що вона… вона втрачена для нас обох назавжди?..»

Але вголос сердито мовив:

– Так вести себе не подобає мужчині, яким би великим не було його горе. Та, зрештою, горе – це твоє, особисте, а ти мусиш дбати про загальне благополуччя. І ще затям: кохання – всього лише одне з почуттів людини. А людина мусить завжди і при будь-яких обставинах стояти вище своїх почуттів. На те вона і людина. А ти ще молодий і знайдеш собі пару. Не зійшовся ж світ клином на Ольвії?

Родон говорив, аби лише не мовчати, а сам болісно думав про свою далеку, навічно втрачену дружину… І як не силкувався, а не міг вигнати її образ із серця. Не міг його ні вирвати, ні зцілити рану… Вона подарувала йому короткочасне щастя і принесла довге-предовге горе, що терзає його увесь час і терзатиме до кінця днів. Відтоді, як він у пориві шаленого гніву так жорстоко покарав свою юну дружину, він не знаходить собі місця. Не знаходить місця, хоч і минуло вже вісімнадцять літ! Іноді він ладен степовим вовком вити, бо ж вісімнадцять літ кануло у безвість, а він і досі не в силі її забути. І сниться вона йому й досі, сниться чарівна, юна, бентежна… Він простягає до неї руки, та зненацька з'являється страховидна химера – демон з головою лева, тулуби-щем кози і хвостом дракона – і хапає юну й вродливу його дружину… І прокидається він з невимовним болем і мукою в серці… І ніхто, ніхто у всьому світі не може йому зарадити. Він то прохав крилатого Гіпноса не навіювати йому її образ у сні, то потай заздрив герою Лінкею, погляд якого проникав крізь землю й каміння. О, коли б йому таку здатність, щоб глянути хоч одним оком на неї: де вона і що з нею?..

Родон здригнувся, наче зі сну пробудився.

– Знайди в собі силу і перебори те кохання! – вигукнув у відчаї архонт, а сам подумав: «Але де брати ту силу?.. Я так і не знайшов її за вісімнадцять літ».

– А для чого?.. – зненацька запитав Ясон. – Щоб моє серце зробилося порожнім, як морська черепашка? Чи щоб закам'яніло без кохання, як земля без дощу?

– Серце воїна завжди кам'яне. Але від мужності й відваги!

«Він не людина, а ідол, – подумав Ясон. – Йому ніпочім людські болі і муки. У нього давно не серце у грудях, а камінь. Та й той уже встиг обрости мохом».

«Він молодий і дужий, – подумки заздрив архонт Ясону. – Він ще знайде в собі мужність, аби вирвати Ольвію з серця і назавжди забути її, а де я візьму силу на старості, коли замолоду не знайшов?.. І що мене чекає попереду?..

Одинока, самітна старість? Мав єдину дочку, і ту скіфи забрали з собою…»

Скреготнув зубами, аби подавити мимовільне зітхання, це йому вдалося, і обличчя його зробилося таким, яким воно завжди було на людях: холодним, різким і безжалісним.

– Надів панцир воїна – годі нидіти! – владно мовив, старанно маскуючи свій голос, аби він не забринів, бува, зрадливо: – Пам'ятай про свого славного батька, а мого побратима. Він був моїм найвірнішим Ахатом. Він був і назавжди залишився героєм нашого міста. Так будь же достойним його вчинків і пам'яті. Хай справедливість буде завше з тобою. Пригадуєш, як сказав поет:

 
Хай встане між нами з тобою правдивість!
Вище, святіш, як вона, нічого нема на землі!
 

А сам подумав: «Не те… Зовсім не те і не тими словами кажу. Простіше треба і – душевніше. Із сином свого побратима говорю. Та й слабкий ще Ясон духом. Не змужнілий, не загартований. Треба б частіше з ним зустрічатися, бесідувати…»

«Тиран!!! – люто думав про нього Ясон. – Деспот! Єдину дочку свою не здригнувшись кинув у пазурі того дикого кочівника! Нема в тебе ні людського, ні батьківського почуття!»

«Який він нещасний, – подумки зітхнув архонт. – І нікому у цілім світі його приголубити, пригріти… Ох, який він нещасний!..»

І хотів було наостанку сказати кілька теплих слів, але не знайшов їх, а натомість сухо кивнув головою і пішов важкою ходою самовпевненого і грізного владики міста, думаючи, що меч, який довірило Ясону місто, викує з нього справжнього воїна.

Та Родон помилився: військова служба не полонила юнака, не вигоїла його зранену душу, не загартувала сили волі. Життя віднині втратило для нього смак і з кожним днем, що минав без Ольвії, здавалось йому зайвим і непотрібним гнітом, котрий він мусить як приречений нести і нести… А куди? А для чого?.. Немає відповіді, всюди стіна, стіна, стіна… І пустеля. І самотній він серед людей, самотній, і ні з ким поговорити, ні перед ким відвести свою душу.

Хоч він зовні ніби й чинно походжав містом і щоранку з'являвся в магістратурі, доповідаючи, що все гаразд і ніхто не загрожує місту, але очікуваної ревності чи бодай зацікавленості справою, не виявляв. Так і текли його самотні, сірі й надто гнітючі дні.

Негадана і така тяжка для нього загибель батька спершу ніби відсторонила Ольвію, в ті дні він не згадував її, бо серце ятрив інший біль. Та батька поховали у «царстві тіней», поховали, як він і прохав, біля Лії, і життя пішло своїм, узвичаєним шляхом. Про полемарха говорили в місті ще кілька днів, співчували його синові, а потім почали забувати – інші клопоти стали на часі. Перші дні Ясон відвідував могилу батька, а як вона почала заростати молодою травою – все рідше і рідше з'являвся в некрополі. Там уже ховали інших городян, і загибель полемарха відійшла в минуле. «Та й чого журитися, – спокійно кажуть городяни, – всі будемо в «царстві тіней»».

Отож все рідше й рідше ходив Ясон до батька. Та й чого ходити, з того світу його все одно не повернеш. А живий про живе думає, життя ж бо не стоїть на місці…

Ось тоді, як він почав потроху заспокоюватись, перед ним знову постала Ольвія, і він уже нічого не міг із собою вдіяти. Бачив дівчину так зримо, наче вона була поруч, здавалось, руку простягни, і він доторкнеться до неї. І очі заплющував, а все одно її бачив. Ночами ж у сни приходила. І зовсім витіснила вона із його серця батьків образ. Та, зрештою, батько на тім світі зустріне матір, а кого він зустріне на цім світі?

Служба його не цікавила.

Спершу гопліти дивувалися: кого це над ними поставлено? Мало того, що безвусого юнака, так ще й байдужого до охорони міста, до військової справи. Та згодом звикли. Службу свою несли справно і, здавалось, зовсім обходились без начальника. І він також не звертав на них уваги. Завше ото був зайнятий своїми думками, нікого не бачив і нікого не чув. Та, мабуть, і не хотів нікого бачити чи чути.

Іноді вийде Ясон за місто, зійде на узвишшя, мовчазно стоїть, насуплений та відлюдькуватий. А що в нього на серці – піди розберися. Але й так видно – немилий йому світ білий і життя не життя, відколи скіфи забрали архонтову дочку. Але чому за нею так журитися? Чому тліти? Хіба мало у місті дівчат?

А Ясон у степ поглядає, ніби кого виглядає. Порожній степ, тільки вихор, крутячись-вертячись, несе пил і мчить із свистом в далину… А перед Ясоном стеляться чужі степи, чужа далина. Там, у тих далеких і загадкових степах, живуть ненависні йому скіфи – бородаті, чубаті, хижі, підступні… Там бродять їхні нелічені табуни, іржуть коні, здіймаються дими… Там гуртуються до нових набігів невловимі кочовики.

Там Ольвія…

Його Ольвія…

Черконе акінаком біль по серці, закипить кров.

То не просто Ольвія, не просто дівчина – дівчат у місті і справді багато, то його сонце, його щастя, його доля, віддана у тяжку неволю кам'яним архонтом. Далека і назавжди втрачена радість…

«Ольвіє!!! – хоче крикнути Ясон. – Як ти можеш… у тій дикій Скіфії жити і… любити? Опам'ятайся, Ольвіє, тебе силоміць забрано! І не повірю, що ти знайшла у Скіфії свою долю. То – наврочено тобі, наврочено!»

Мовчить Ольвія, з марева степів випливає і мовчить.

«Чому ти не захотіла втікати зі мною, як я під личиною купця проник у лігво Тапура, твого поневолювача?»

Мовчить Ольвія, з марева степів випливає і мовчить.

«Ольвіє, невже ти любиш його?»

Мовчить Ольвія, з марева степів випливає і мовчить.

«Ні!!! – кричить Ясон. – Не повірю!!! Зачарували тебе варвари, одурманили травами скіфські знахарі. Приспали тебе, убили, отруїли в тобі все живе… Як тебе оживити, щастя моє, як скіфську полуду з очей твоїх зняти, як сонце ясне тобі повернути?.. Як?.. Як, Ольвіє?.. Підкажи!..»

Мовчить Ольвія, з марева степів випливає і мовчить.

Опускаються руки в Ясона.

Меркне йому ясний день.

Так і дні минають, ночі…

Швидко плине час, вже далекими степами бродить холодна осінь. Ранками по всьому обширу біліє паморозь, наче хто сріблом вистеляє степи. Ось-ось із далекої півночі прилетить зима, закружляє із неба біле пір'я, закрутиться-загуде, злий, колючий вітер засвище і замете, загатить снігами єдину караванну дорогу в Скіфію.

Прощай тоді, Ольвіє!

Будеш ти міцно захована за тими заметами, за холодами, за вітрами, за кряжами, за далиною…

І не догукаєшся до тебе, і не докличешся.

Віє холодом із Скіфії, ще пустельніше, ще крижаніше стає на серці в Ясона. Не відає, де йому подітися, у якому краї світу від розпачу заховатися. Тісно у рідному місті. Ой, як тісно та душно! Наче у в'язниці мурованій. Боляче ходити вулицями, де все нагадує про тебе, Ольвіє. Ще важче жити, знаючи, що ти належиш іншому. Кинутись би у вирву, знайти у ній забуття. Чи вимолити богів, аби дали ковток води із царства Плутона?.. Ковтнути і забути земне життя і місто, що носить твоє ім'я, і самого себе насамкінець забути.

Все частіше й частіше спадають на думку рядки поета Фелгніда:

 
Краща доля для смертних —
ніколи на світ не з'являтися
І ніколи не бачить яскравого сонця проміння.
А якщо вже народився,
увійти пошвидше у ворота Аїда
І глибоко під землею
в темній могилі лежать…
 

Одного дня його викликав архонт і сказав заклопотано:

– До мене дійшли неприємні вісті: над нашим краєм запахло війною. На Балканах з'явилися перси. Буцімто веде їх сам цар Дарій. Про його наміри я ще нічого не відаю, але від Балкан до нас – рукою подати. Ходять чутки, що перси збираються напасти на Скіфію. Так це чи ні, покаже час, а тому пильнуй місто вдень і вночі. Бо може статися, що південне крило перської орди зачепить і нас.

Вийшов Ясон від архонта наче хмільний.

Перси на Балканах!

Перси йдуть походом на Скіфію!

І Ясон придумував для Тапура найжахливіші тортури, і від того трохи легшало на душі, ніби світ трохи розвиднявся.

Марилось… Розіб'ють перси ненависних скіфів, а Тапура… А Тапура поженуть у рабство, поженуть, прив'язаного до перської колісниці, а Ольвія… Ольвію сам Дарій велить віддати йому.

Так і скаже перський владика:

– У кого вона відібрана, до того хай і повертається!

Минали місяці.

Все холодніше й холодніше ставало у степах Скіфії. Іноді зривався сніг, танув… Знову пускався… Над Скіфією висіли важкі сірі хмари. З півночі дули холодні вітри.

Ось-ось замете-загатить скіфські шляхи-дороги, і тоді до весни кочовики врятовані.

А перси все ще барилися.

І надія Ясона на перський меч, що покарає його заклятого ворога, почала підупадати. Але чекав. Терпів, жив віднині лише однією мрією, що перси прийдуть… Так і зима спливла у тому чеканні, а про персів і чуток більше не було. Десь ніби на Балканах зазимували… А може, вони й не дійшли до Балкан, а тільки збиралися в похід, чутки їх випередили?..

А повесні негадано заскрипів скіфський караван до Ольвії. Як угледів Ясон повозки на високих дерев'яних колесах, запряжені двома парами комолих биків, як побачив бородатих, чубатих скіфів у повстяних куртках і таких же башликах, то й світ йому потемнів. Живі-здорові скіфи, і нічого з ними не трапилось, ще й торгувати приїхали.

І бородатий скіф посміхається до його воїнів.

– З весною, греки!.. Як зимувалося? Що нового біля моря?

Шкірив проклятий скіф білі зуби, а очі його були повні сміху.

– Варвар!.. – процідив крізь зуби Ясон. – Дикун!..

А скіф шкірив білі зуби, і очі його були повні сміху.

– Може, й дикуни. Та хліб ви, греки, наш їсте. Скіфський.

І та єхидна усмішка вивела Ясона з себе.

– Цить, мерзенний поганцю! – кричав він, не тямлячи себе. – Ви – найгірший народ, який я будь-коли бачив!!

– Пан, мабуть, далі свого безвусого носа і не бачить? – ледь посміхаючись, запитав його скіф.

І тоді, не відаючи, що робить, Ясон велів варті не впускати у місто скіфський караван.

Вартівники хоч і виконали наказ, але вкрай розгубилися. О, такого ще не траплялося, звідколи стоїть Ольвія. Що чинить цей нерозумний начальник? Чи він справді, як казав скіф, не бачить далі свого безвусого носа?..

Тільки стало про це відомо у місті, спішно примчав стратег, перед скіфами вибачились, а зухвалого полемарха обеззброїли, скрутили йому руки і кинули до міської в'язниці. Так велів архонт.

– Все одно скіфи знайдуть погибель від перського меча!!! – кричав Ясон, коли його запроторювали до в'язниці. – А заодно скуштує гніву Немезіди і ваш архонт, тиран із тиранів! Торговець власною дочкою! Кам'яний ідол!

Хоч архонту й доповіли про нахвалки Ясона, та він велів і пальцем не чіпати бранця. А сам все думав і думав, що чинити із сином загиблого полемарха, як його врятувати, як до життя повернути. Гине-бо хлопець, ой, гине…

А другого дня йому доповіли, що Ясон утік із в'язниці, забивши каменем памороки вартівнику, і зумів вислизнути не лише з підземелля, а й навіть із міста.

– Гаразд, – сухо мовив архонт, – я розпоряджуся, щоб організували погоню…

Про погоню він нікому і не заїкнувся.

«Може, й краще, що втік Ясон, – думав він, і від такої думки легшало на серці. – Хай походить хлопець по світах білих, охолоне, тугу свою на чужих вітрах розвіє, розуму набереться. А в далеких краях, де ніщо йому не буде нагадувати про Ольвію, легше горе своє перенесе…»

Розділ другий
Як летіли від моря дрохви…

Як у скіфські степи з теплими дощами й першими громами, із соковитими травами й галасливим птаством завітала справжня весна і заквітчала землю зелом, а небо – блакиттю, як Тапурів рід кочував у долині Семи Вітрів, в Ольвії почалися пологи.

З півдня, від берегів далекого Понту, летіли барвисті хохітви, а дрохви так хмарами сунули у скіфські степи. Прилетіло їх тієї весни, як ніколи! А днини які стояли! Промчать вершники, наконечники списів аж горять у сонячному промінні. Наче з чистого золота вони. По всьому обширу – від обрію й до обрію, від кряжа до кряжа – котилися ковилою зелені хвилі. В кочовищах уже спали просто неба, радуючись і ясним дням, і золотим місячним ночам. То влітку сонце як вогнем випалить степи, а зараз, повесні, радуйся, живи.

Летіли перепели.

Високо у весняному небі курликали журавлі – не сумовито, як восени, не прощально, а радісно, бентежно. Життя виходило на нове коло, що воно принесе скіфам?

На душі у Тапура бентежно. За що не візьметься – все з рук падає. Сина чекає. Певний Тапур – Ольвія неодмінно народить сина. З нього вистачить і чотирьох дочок. Бо дочки дочками, а син ось так потрібний. Продовжувач його роду. Тапур все має – кому те багатство передасть, в кому його кров нуртуватиме, коли він, відживши своє, у світ предків піде? У синові. Тож син ось так потрібний. А Тапур уже бачив його, сина свого. Доля вже показувала йому, яким буде його син, коли виросте. У сні показала. (Коли про що кріпко увечері перед сном подумаєш, забажаєш що побачити, те й присниться. А Тапур забажав у сні подивитися на свого майбутнього сина. От доля йому і показала.) А снилося Тапуру, що спинив він свого коня на узвишші, спішився біля дуба, обпаленого громом. То таке знане дерево, що скіфи, коли кочують у долині Семи Вітрів, неодмінно заїдуть до нього, щоб і самим подивитись, і синам своїм громове дерево показати. Впомку малим буде.

– Бачите?.. Дуб тут ріс на узвишші, та не дуб, а дубище! Десять чоловіків, узявшись за руки, не могли обхопити його. А високий був, аж до неба! Та все ріс і ріс, вшир і ввись. А хто вищий од усіх, той першим і удари на себе приймає. От грім і поцілив цього велетня, навпіл його перебив. І вогнем лютим обпік. Горів дуб, аж ген за отим кряжем видно було. В степу тоді чутки пронеслися: біда буде, у долині Семи Вітрів живий дуб горить од небесного вогню.

Та не здолав небесний вогонь дуба-степовика. Пень од нього лишився, високий пень, вершнику аж до пліч. Товстелезний. Так обпалений вогнем, що й місця на ньому живого немає. Ні кори на нім не зосталося, ні соку живлющого в нім. А бач… Зверху, де розчахнуте все, зелена гілка до сонця тягнеться. Така зелена на тлі чорного стовбура.

– Бачите, яка сила, яка жага життя у цього дуба, – неодмінно скаже батько синам своїм молодим. – Грім його бив, вогнем його пік, а силу життя не здолав. Синок росте у дуба, росте наперекір всьому! Із чорного пня зелений син росте. Ось так, сини мої, тримайтеся за землю, як оцей дуб, і ніякий грім тоді вас не здолає!..

Звідтоді й звуть той дуб громовим.

Ось і сниться Тапуру, що спішився він біля громового дуба, глядь, а перед ним стоїть молодий, дужий і знатний воїн. І поставою степовик вдався, і силою не зобиджений. І зброя у нього ясна, і сам він із себе удатний. Дивиться Тапур йому в лице, і дивно Тапуру уві сні: сам себе бачить. І чому це, думає він, я сам себе бачу? Та молодим себе бачу, гінким. А той другий Тапур, молодий і ставний, каже: «Я не Тапур, я син твій, Тапуре».

«Звати тебе як, сину?» – питається Тапур.

«У мене ще немає імені», – одказує він.

«Я тобі дам ім'я», – вигукує Тапур.

«Рано ще мені ім'я брати, – каже молодик. – Я ще нічого такого знатного у житті не вчинив: ні коня не сідлав, ні в битвах не бував. Та й не жив я ще зовсім, а тільки збираюся жити».

«Добре, синку, – одказує Тапур. – Ім'я треба ділами славними заслужити. Покажи себе, сину, в житті, щоб усі скіфи про тебе загомоніли. Ось тоді й буде у тебе знатне ім'я».

Відступився од нього молодик, розчахнулося громове дерево і сховало в собі того степовика, лицем на Тапура схожого.

«Я тебе чекаю, сину! – крикнув Тапур. – У світі білому чекаю, під сонцем нашим, посеред степу широкого!..»

Крикнув – і проснувся.

Віщий сон, буде у нього син. Бо чому б тоді громове дерево показувало йому того молодика ставного, ще й лицем на нього, Тапура, схожого? Буде син таким дужим та міцним, як той дуб. Ні грім його не візьме, ні блискавиця. А ймення йому давати поки що не треба. Просто: Тапурів син, і все тут. А коли виросте, то сам його ділами славними здобуде. Так сон віщий підказує, так і буде. З громового дерева син вийшов, о, він ще прогримить у цих степах.

Радий Тапур, місця собі не знаходить, чекаючи свого громенка. Із шатра вискочив, не вискочив – вилетів. Мимо шатра кінь біг, Тапур кішкою метнувся і на його спині опинився, охляп помчав у степ, на узвишшя, до знаного дерева.

– Громове дерево! – кричав біля згорілого дуба. – Це я, Тапур! Ти у сні мені сина показувало. Ось тобі мій акінак за добру вість.

Розстебнув широкий шкіряний пояс, зняв його з акінаком у золотих піхвах і кинув до чорного дуба.

– Бери, громове дерево! Тобі дарую за гарну вістку.

І з гиком та свистом помчав охляп у степ…

Довго його не було, повернувся збуджений, чорні очі горять-сяють… В шатро вскочив, башлик зняв, підкинув його над головою, засміявся.

– Ти чого… такий?.. – озвалася Ольвія, лице її було блідим і тому якимось незнайомим Тапуру, губа прикушена до крові. Лежала на спині, поклавши руку собі на випуклий живіт, наче прислухалася до чогось.

– Син буде! – крутнувся Тапур посеред шатра. – Я вже бачив його. Уві сні бачив. Він до свого народження деревом живе. От!

Ольвія тільки й озвалась:

– Вигадники ви, скіфи!

– Хіба ти не знаєш, що скіф до свого народження людиною кимось буває? – здивовано вигукнув він. – Як у вас, греків, не відаю, а в нас так. Хто вовком буває, хто птицею, хто якоюсь там билиною у степу чи звіриною. Або й комашкою. А потім приходить час, і Папай каже: йди і народися людиною, бо скіфам треба багато-багато людей. Він іде і народжується людиною.

Ольвія зацікавлено слухала Тапура, на мить навіть забувши про свої страхи.

– Говори, Тапуре, говори, – прохала, коли він вмовкав. – Мені легше, як тебе слухаю.

Він опустився біля неї на повсть, присів на зігнуту під собою ногу, рукою ляскав себе по коліні.

– Я, щоб ти знала, спершу конем був, – розповідав їй так, ніби то було звичайним явищем. – Так, так, конем був до народження, – повторив, бачачи, що вона недовірливо придивляється до нього. – Я навіть трохи пам'ятаю, як я був конем. Ноги пам'ятаю: прудкі та сильні ноги. І бігав я у степах, аж вітер у вухах свистів. І тепер мені іноді сниться, як я був конем. Сниться: мчу степом. Ніби я і ніби не я. А ніг у мене аж чотири, прудкі такі ноги, сильні. Мчу, аж вітер свистить, аж земля піді мною гуде. От яким прудконогим конем я був! А потім сказав Папай: досить тобі конем бути. Йди до вождя Ора, і його жона народить тебе людиною. Я пішов, і вона народила мене скіфом. І Ор мені був дуже радий. Ще б пак! Про такого сина, як я, він і мріяти не міг! – гордовито закінчив Тапур свою розповідь.

– Ти в мене найкращий, – кутиками уст посміхалася Ольвія від повноти щастя і ласкаво дивилась на нього сяючими тихими очима. – Поговори зі мною ще, мені боязко самій лишатися…

– А син наш, щоб ти знала, зараз деревом живе. – І він розповів їй про свій сон. – Тепер ти збагнула? Громове дерево показало мені нашого сина. От! Він у дереві, там, – махнув кудись рукою, – на узвишші. Уся Скіфія заговорить про мого сина із громового дерева. І Папай йому вже сказав: йди до Ольвії і народися людиною, і Тапур матиме сина-громенка. Він уже йде, і ти його скоро народиш. А я тобі дам за це багато золотих прикрас, найпишнішу білу юрту, коня дам і слуг та рабів дам. І тобі будуть заздрити усі сколотки. От!

Він підхопився на рівні, взяв свій башлик і, не кажучи й слова, вискочив із шатра. Аж війнуло за ним!

Ольвія якусь мить лежала непорушно, заколисана його мовою, вже й дрімати почала, як зненацька живіт її колихнувся, і вона тихо скрикнула:

– Ой… Мабуть, починається…

До шатра на руках і колінах заповзла Мілена, простяглася у ногах господині.

– Ти мене кликала, господине? Я тут.

– Авжеж, Мілено, кликала, тільки ти сядь. Ось тут. – Мілена сіла біля Ольвії. – І не відходь од мене. Боюсь я… Тапур щойно повідав, що вже бачив нашого сина. Уві сні.

– То й буде все добре, господине моя. І не бійся. Немає солодшої муки у світі, аніж народити маленьку лялечку… Земля родить, все зело родить, птиця і звір теж діточками обзаводяться. То й жінка має родити, щоб рід людський не уривався під сонцем.

– Страшно…

– То – солодкий страх, господине.

– Аби син… – шепоче Ольвія побілілими губами. – Аби син… Новий крикун бойового кличу Тапурового роду.

– Поглянь, господине, з шатра. Запона піднята, бачиш, як степ цвіте, – шепотіла Мілена. – Я хоч і не бачу, але відчуваю. Такий теплий та ласкавий вітер обвіває моє лице, як із шатра виходжу, скільки пахощів зі степу несе. А як іржуть лошаки за кочовищем, весні радуються! Світ після зими ожив, у добру пору ти зібралась родити, господине моя.

До шатра донісся тупіт копит, що віддалявся.

– То вождь знову в степ помчав, – шепнула Мілена. – Од радощів він собі місця не знаходить. Сина чекає. А ти – не бійся, господине. Скіфи кажуть, що до породіллі сходяться усі боги. Сам бог богів, добрий та мудрий Папай, слідкує, щоб жінка народила щасно відважного сина чи красуню дочку.

– А я боюся, Мілено. Наче біду свою відчуваю…

– А ти поклич, господине, ще й грецьких богів. А найперше – добру Іліфію [22]22
  Іліфія – богиня дітонародження, зображувалася молодою жінкою із закутаною в плащ головою, але з оголеними руками, з факелом у руці – символ початку нового життя, немовляти, яке щойно народилося (грец.).


[Закрыть], – радить рабиня. – Я вже й забула, як молитися грецьким богам. А колись же і я родила… Ой… згадаю – не віриться… Пам'ятаю, з'явилася на світ моя донечка і кричить… А я – плачу. А донька кричить… Ой-ой, яка то радість була. Ліктою я назвала свою дочку. Ліктою… Що з тобою, господине?

– Ні, ні!! – раптом крикнула Ольвія. – Не може бути… Просто так… здалося…

І зненацька гострий біль різонув Ольвію.

Крикнула вона, зайшла баба-повитуха, поважна, сувора, від неї віяло силою та впевненістю. Мовчки заходилася засукувати рукава. Ольвія поглядала з надією на її грубезні, майже чоловічі руки.

На її крик поткнувся було й Тапур, але повитуха мовчки посунула до нього, застережливо виставивши вперед руки. Вождь, винувато кліпнувши, покірно вискочив із шатра.

А дрохви все летять і летять.

То там, то тут у долині падають, розбиваються на родини, і вже вусаті дрохвичі ведуть своїх дудучок у безпечні місця.

Тапур лишив слухняного коня за могилою, у башлик навтикав ковили і з луком в руках підкрадається ковилою. Ось він трохи зводиться, вибирає поглядом найбільшого птаха, натягує тугу тятиву. Цілиться під ліве крило вусатого дрохвича.

Ще мить, дзизне стріла, наче блискавка, прониже красеня птаха. Крикне він, ніби зойкне, рвонеться вперед і впаде у молоду траву, ламаючи крила, б'ючись у передсмертних судомах… А Тапур, як молодий хлопець, котрий уперше в житті поцілив здобич стрілою, підбіжить до нього, схопить його, красивого, закривавленого, підніме за крило, закричить:

– Го-го-го!!! Доброго дрохвича поцілив!

Давно вже так не полював Тапур, тож душу свою відведе.

Чи травина яка перед ним хитнулась, чи з куща надто висунулось древко стріли з бронзовим наконечником, а тільки птах, відчувши тривогу, зненацька круто повернув голову до Тапура, ступнув і загородив собою дудучку від біди.

І крикнув щось уривчасто-тривожне, і крила свої рвучко випростав.

– Гаразд, – сказав Тапур і засміявся, з ковили зводячись. – Милую тебе, вусатий. Лети. Я сьогодні добрий. У мене сьогодні народиться син.