Текст книги "Ольвія"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Розділ восьмий
Вогник у пітьмі

Летіло степами «велике вухо»; стооке – все бачить, стоязике – все передає, стокриле – всі відстані долає. Летіло «велике вухо» [20]20
  «Велике вухо» – так скіфи образно називали чутки.


[Закрыть]від долини до кряжа, від дороги до стежки, від колодязя до табуна, від табуна до кочовища… Летіло, ясу несло…

Зустрічаються в степу двоє кочовиків.

Після звичайних привітань:

– Чи здоровий ти?..

– Здоровий, а ти? Хай Папай дарує тобі здоров'я!

Відразу ж:

– Що чувати у степу? Які новини?

– О, багато новин у степу. А найперша така: Тапур з тисячею вершників ходив до греків і взяв собі дочку їхнього архонта. Така гарна!.. Ні в кого з вождів немає такої гречанки.

– Бувай!

– Бувай!.. Спішу передати новину.

І летить далі «велике вухо»:

– О, новин багато, а найперша така: Тапур зібрав усіх своїх людей і напав на греків. Захопив багато рабів, цілі валки добра нахапав.

– І везе ж тим хапунам!

– Еге, збагатилися. А тут сидимо на однім місці, і кибитки наші геть порожні… Бувай!

– Бувай!..

І знову летить «велике вухо» степами, розносячи вість про вдалий похід Тапура до греків, про багатства, які він у них захопив… Долетіло «велике вухо» й до владики Іданфірса: Тапур на греків біля лиману напав, греків розорив, багатства набрав, нахапав, нагріб…

Спалахнув гнівом владика.

– Ми з греками у мирі, а Тапур посмів на них нападати! Гінця!

Гінці з гнівом владики Скіфії ще ніколи не барилися. Швидкі коні несуть їх, як на крилах, і вони прибувають завжди негадано, невчасно…

Ось і до Тапура негадано примчав гонець. І прилетів у жовтім плащі, а жовтий плащ – то ознака гніву владики. Але, як велить звичай, Тапур гінця прийняв як гостя, запросив його до білого шатра.

З цікавістю розглядав молоде обличчя гінця з м'якими жіночими рисами, з ріденькою борідкою, що тільки-но почала прокльовуватись. Певно, знатного роду, коли такого молодого поставлено гінцем. А що гонець не простий, свідчив знак на його куртці: сонце, на якому схрещені три стріли.

Сонце – символ владики, отже, гінця треба приймати поштиво, а схрещені три стріли означають, що Іданфірс – владика неба, землі і людей Скіфії.

– Я слухаю тебе, гонець самого владики, – зовні ліниво цідив Тапур, напівлежачи на кошмі, а сам гадав: чому це гінця принесло, з якими вістями? Узявши з рук слуги чашу з кумисом, сперся ліктем на подушки, тягнув кумис. – Які вісті?.. – Кивнув слузі, щоб той пригостив гінця. – Як поживає владика? Боги, як завше, не обходять його милістю?

– О, так, – відповів гонець, беручи з рук слуги чашу з кумисом. – Владика Скіфського царства запрошує вождя Тапура прибути до нього і випити біля шатра золоту чашу вина.

«Біля шатра?.. – подумки зауважив Тапур. – Так запрошують винних. Але чаша золота. Виходить, владика ще шанує мене. Хоча щось затіває…»

Гонець передихнув, допив кумис і закінчив:

– Владика у гніві великому!

– Чим же Тапур прогнівив самого владику?

– «Велике вухо» принесло погані вісті: Тапур напав на греків біля лиману, розорив їх, набрав собі добра чимало.

– «Велике вухо» не завжди правду несе, – сказав Тапур спокійно.

– Владика у гніві великому за похід Тапура до греків!

Тапур промовчав, бо негоже йому, вождю, виправдовуватись перед гінцем.

– Іданфірс запрошує Тапура випити чашу із зав'язаними очима!

Он воно що! Владика вже виніс йому смертний вирок. Тільки благородний. Дасть на вибір три чаші з вином. В одній буде отрута… Гм… Тапур виправдовуватись не буде.

– Владика Скіфії своїми устами сказав: якщо Тапур має серце лева, то хай прибуде до нього. Якщо ж Тапур має заяче серце…

Тапур жбурнув чашу з кумисом, рвонувся вперед, вп'явся в кошму.

– Що-о??? Я – боягуз??? Твій владика гадає, що Тапур останній боягуз і що він не прийде до шатра владики? І тоді з нього будуть потішатися степи?

Гонець мовчав, він своє завдання виконав, все, що велено, передав, а решта його не цікавить.

– Мені пора… – зводиться він.

– Де зараз кочує владика? – прохрипів Тапур.

– Владика біля річки Тірасу, – відповів гонець, зводячись. – Він поїхав прикластися до сліду Геракла.

– Передай владиці, що Тапур… Тапур негайно примчить до нього у гості, і владика ще переконається, у кого яке серце!

Гонець вклонився і швидко вийшов із шатра, і відразу ж почувся тупіт копит його коня. Тапур закружляв по шатру, як поранений звір. Хрипів, щось вигукував, хапався за руків'я акінака… Але гнів пік його вогнем і не давав спокою. Зрештою Тапур вибіг із шатра, скочив на свого коня і помчав у степ.

А коли повернувся, кінь його був у піні і дрібно тремтів. До коня кинулися було слуги, але Ольвія жестом веліла їм відійти, вирвала пучок ковили і сама заходилася витирати мокрі боки коня, зганяючи вниз білу піну… Тапур потушився біля неї, а тоді вирвав і собі ковили і заходився витирати коня з другого боку. Так вони мовчки робили своє, аж доки не зустрілися біля голови коня.

– Владика забаг посміятися з мене, – поскаржився їй Тапур. – Та так посміятися, щоб потім мене зневажала уся Скіфія. А степ ніколи не прощає боягузтва!

– Ти поїдеш до нього? – запитала вона з тривогою.

– Неодмінно. Я доведу йому, що в Тапура серце не зайця. Тапур вип'є чашу із зав'язаними очима!

– Не їдь… – вихопилося в неї.

Він люто блиснув очима.

– На такі запросини не поїде тільки останній нікчема! Після такої ганьби мені доведеться тікати із скіфських степів і навіки покрити своє ім'я ганьбою! Краще випити чашу із зав'язаними очима і заснути вічним сном, аніж жити із серцем зайця!

– А я?.. – тремтячим голосом запитала вона.

Він помовчав, а тоді сказав злим голосом:

– Якщо доля зі мною зіграє зле, ти теж підеш зі мною у світ предків!

…Повсть гасить звуки, тиша в шатрі така, що хоч кричи про поміч. І – душно. Гнітюче… Сон утікав од неї, сиділа на кошмі, обхопивши коліна руками і поклавши на них голову.

Тапур поїхав до владики.

По життя своє поїхав чи по смерть?

Свою честь він збереже, а життя?

І їй починає бачитися то чорна повозка, у якій його везуть од владики, то глибока яма, яку вже копають йому біля могили Ора, то волосяна петля, якою її будуть душити, щоб покласти у могилу вождя. Але ні страху, ні відчаю не відчувала. Було тільки душно, гнітюче, та ще хотілося, щоб поруч була хоч одна жива душа… Ще ніколи не гнітила її так самотність, як тієї ночі.

Застогнала крізь стиснені зуби.

Ще тяжче стало на серці.

– Та чи є хто живий у цій Скіфії?.. – вихопилося у неї. – Чи закінчиться коли-небудь ця чорна ніч?!

Щось ніби війнуло на неї, мигнула десь скалка світла, і вона рвучко звела голову. В шатро нечутно зайшла сліпа рабиня, несучи поперед себе глиняний світильник. Вогонь непотрібний сліпій, тож несла його для своєї господині.

– Мілено?! – радо вигукнула Ольвія і відчула, що їй трохи легше стало. – А я про тебе й забула. Як добре, що ти є… Збожеволіти можна у цій Скіфії!

– Хай спокій осяє тебе, моя добра господине, як ласкаве весняне сонце степ, – тихо озвалася рабиня м'яким, заспокійливим голосом. – Спи, господине, Мілена чатуватиме твій сон.

Ольвія дивилася згори вниз на свою слухняну й покірну рабиню. Звикла вже до її сліпоти, порожні очі рабині більше не лякають її. Мілена завжди поралась вправно, хутко виконувала повеління своєї господині, наче була зрячою, бо ніколи не збивалася з дороги й не натрапляла на перешкоди. Та хіба їй – жорстоко осліпленій – легше від того?

– Мілено…

– Спасибі тобі, господине.

– За віщо ти дякуєш? – здивувалась Ольвія.

– За те, що звеш мене, як людину, по імені, а не рабинею. Не худобою і не собакою, як звуть мене скіфи.

Ольвія зітхнула.

– Мілено, тобі кортить побувати у Греції?

– Ні, господине, не хочеться.

– Гм… Але ж ти гречанка, і тебе мусить тягти на батьківщину. Навіть журавлів повесні тягне у рідний край.

– У журавлів є місце на батьківщині, а в мене… Та і яка я тепер гречанка?

– Була гречанкою.

– Колись була… – згодилась Мілена. – А що було, те загуло.

– Не відчаюйся.

– А від чого мені радіти? – запитала Мілена. – Я рабиня. А яка батьківщина у рабині? Та що там… Я вже й тут звикла. У Греції в мене нікого немає, і нікого я вже там не побачу. То для чого мучити душу? Як дозволиш, господине, я доживу свій вік при тобі. Його в мене лишилося, що в зайця хвоста. Куди на старості зриватися? У скіфів я рабиня і дома, зрозуміло, господинею не стану. То чи не все одно, де свій вік проклятий доживати?

– А жити хочеш?

– Якщо вже народилася, то треба жити. Доки пан мій бажає, доти й житиму. А скаже: здохни! Здохну!

Помовчала, та ось якась квола усмішка мигнула на її зморшкуватім, змученім личку.

– Питаєш, господине, чи хочу я жити?.. Жити, звісно, хочеться. Чого там… Хоч і сліпа, хоч і рабиня, а жити хочу. Бо життя – воно одне, яке б не було горьоване, а іншого не буде. А що зло… Так мусить же десь бути і добро. Бо для чого тоді боги засвітили білий світ? Для добра ж… Бо для зла й темрява годиться. Ось тільки не знаю, де воно, добро? А вірю: є добро, господине моя хороша, є. От і ти добра, виходить, таки є добро у світі. Є! – Повела порожніми ямками очей на Ольвію. – А бажання моє… Хочеться подивитися на тебе, господине моя. У тебе такий гарний голос. Коли слухаю його, щось бентежить мене, щось далеке вчувається. Сама не своя роблюся. Ніби юність свою чую… Ой, що ж це я… Не слухай, господине, що бурмотить стара рабиня. Рабам не велено виливати душу перед панами.

Вмовкла, ворушачи губами.

– Що ти шепчеш? – поспитала Ольвія.

– Твоє ім'я, господине, – по хвилі відповіла рабиня. – Тебе так дивно звати… Ольвія… Ольвія… У юності я знала одне місто на березі лиману з таким ім'ям.

– Воно і досі є, – відповіла Ольвія. – Я звідти. Чому ти так здригнулася, Мілено?

– Ти хороша, добра, моя господине, а місто твоє страшне. – Мілена обхопила руками сиву голову свою. – Ой, зле, господине, ліпше б його ніколи не знати!

Ольвія з жалем дивилася на нещасну жінку.

– Тобі завдали горя у моєму місті?

– Не згадуй, господине, про те місто. Воно й так вкоротило мені віку… – Помовчала. – Ой, не так місто, як теє кохання…

– Ти… – здивовано вигукнула Ольвія, – любила?

– Господиня гадає, що я народилася старою, сліпою рабинею?

Ольвія підсіла до Мілени, легенько обняла її за худі, кістляві плечі.

– Розкажи мені про своє кохання…

– О боги… – прошепотіла рабиня, дрож пробігла по її тілу, і на руку Ольвії щось капнуло.

– Ти… плачеш?

– Плачу… Бо ж дивно. Сліпа рабиня – і раптом – кохання… – Мілена і плакала, і посміхалася сама до себе. – А кохала ж… Ой, кохала ж… Невже б я могла перенести рабство, якби не любила, якби не було його… Розумієш, господине, його… єдиного… Чи вижила б…

Розворушивши спогади, Мілена заговорила збуджено, гаряче:

– Без кохання свого, як торішній сніг, загинула б! А то згадаю свою любов і його… рабства ніби й не було. На душі легшає. І не сліпою себе почуваю, а зрячою, молодою… От, господине, коли заблудишся в степу. Ніч, вітрисько виє голодним вовком, відчай тебе, як комашня, обсяде… З путі зіб'єшся, кидаєшся сюди-туди, не відаючи, де твоя єдина путь… Сил уже немає. Все, думаєш, кінець. І ось негадано – блись на обрії… В пітьмі ночі вогонь палає… Та не вогонь, а вогник тремтливий. Цяточка мерехтлива. Але для тебе вона рятівна. Де в тебе і сили візьмуться. Ноги самі несуть на той вогник… Падаєш, встаєш і знову ідеш… Так і моє кохання. Я все життя іду до того крихітного тремтливого вогника мого сліпого життя… І сліпа – бачу той вогник… Далеко-далеко, а бачу… І гріє те кохання стару і сліпу скіфську рабиню…

Ольвія мовчала, вражена почутим.

– Трохи легшає від сліз, – плакала Мілена. – О, якби ти знала, господине, як я дорого заплатила за своє кохання.

Мабуть, ніхто такої ціни не давав. І не дасть більше. – Мілена застогнала і довго мовчала, похитуючись усім тілом. – А була ж я щасливою… І його любила… Ой, як любила, сонечко моє! А потім… Потім мене віддали за іншого. Силоміць. Він був старіший, нелюдимий. Я не могла його полюбити. А мені кажуть: живи, звикнеш. І я жила. І народила йому дитину. Але не звикла, не полюбила його. Більше того, я ненавиділа його. Ховала у серці свою ненависть… А тоді прийшов коханий. Бо не міг мене забути. І я його… Гори все вогнем! Втекла до коханого. Три дні була щаслива. О, ті три дні!

Вмовкла, важко дихаючи.

– А потім?.. – швидко запитала Ольвія. – Що було потім?

– А потім… потім… – застогнала рабиня. – Потім чоловік мене спіймав. Він був ревнивий. І жорстокий. О, як він знущався… Спершу хотів мене кинджалом заколоти. Передумав. Надто легка смерть. Йому хотілося, щоб я мучилася все життя. Як Тантал. Щоб каралась день і ніч… І придумав… Скіфам у рабство продав… А бач – помилився. Зі мною кохання. І легше терпіти невільницькі муки. Хоч очі в мене забрали, так серце зі мною…

– Так ось ти яка?.. – вражено прошепотіла Ольвія. – Я тебе після цього ще більше шануватиму. І берегтиму.

Розділ дев'ятий
Біля стопи бога Геракла

Щовесни, як після зимової сплячки оживають степи і все пробуджується і з новою силою йде у ріст, як скіфи з південних степів перекочовують у північні, владика великого Скіфського царства Іданфірс незмінно приїздить на берег річки Тірасу [21]21
  Tipас – Дністер.


[Закрыть], щоб прикластися до стопи бога Геракла, родоначальника і батька усієї Скіфії.

Одна з давніх легенд розповідає, що колись, у сиву минувшину, ці степи були пустельними, і в них ніхто не кочував. І жила у степу дочка Борисфена – напівдіва, напівзмія. І жила вона у великій печері, біля батька свого Борисфена. І от якось у ці степи забрів Геракл із кіньми. І застукала його тут зима. Почалася хурделиця, світу білого не видно. Геракл замотався у лев'ячу шкуру і заснув у затишному місці. А коли прокинувся, глядь, а коней немає. Пішов він на пошуки, всю засніжену рівнину виходив – немає коней. Скільки не шукав коней, та жодної живої душі не зустрів у степу. Ні диму від багаття, ні сліду…

На якийсь там день Геракл дійшов до Борисфену і наткнувся на печеру, у якій жила дочка Борисфена – напівдіва, напівзмія. Геракл дуже здивувався, побачивши її, але подиву свого не видав, а запитав її, чи не бачила його коней. Діва-змія і каже, що коні у неї, а віддасть вона йому лише тоді, як він поживе з нею… І Геракл став жити з нею, і народила діва-змія трьох синів: Агафірса, Гелона і Скіфа. І лише тоді віддала Гераклу його коней. Я зберегла твоїх коней, сказала вона, а ти відплатив мені за це, я маю трьох синів. І зібрався Геракл додому, а діва-змія і питає його: що їй робити із синами? Чи поселити їх у цих степах, а чи послати до нього? От Геракл дав їй свій великий лук та пояс з акінаком і чашею на пряжці і каже: як виростуть сини, дай їм лук і пояс, хто зуміє натягнути тятиву цього лука і підпережеться поясом, той і буде жити у цих степах… Коли виросли сини, першим узяв батьків лук Агафірс, але не здужав натягнути тятиву. І Гелон не впорався з тятивою того здоровенного лука. І тільки третій, найменший, Скіф, натягнув тятиву і підперезався батьковим поясом з акінаком. Мати вигнала Агафірса й Гелона, а жити у степах лишився Скіф. Від нього й пішли усі скіфи з поясами, з чашами на пряжках і луками.

А Геракл, повертаючись у свій край, лишив на скелі біля Тірасу слід своєї стопи довжиною у два лікті, щоб скіфи ніколи не забували свого прабатька і теж лишали на землі свої сліди. Той слід прабатькової ноги зберігся й понині, і кажуть: всім, хто до нього доторкнеться, Геракл дає силу свою богатирську.

За силою і їздив щовесни старий Гданфірс на захід скіфських земель, до сірих скель Тірасу, де зберігся слід прабатька. Все у нього є: велике царство з войовничим народом, табуни коней і зброя ясна, ось тільки сили вже не ті, що були колись… Як-не-як восьмий десяток розміняв, пожив чимало. Джерело його життя, мабуть, замулилось, бо не б'є цілющою водою, як колись, у добрі молоді літа.

Отож за молодою силою і приїздить владика щовесни на західний край скіфських земель до неспокійного, гнівного Тірасу. Численний почет з вождів, знатних мужів, воїнів та старійшин стає табором у долині, неподалік ріки.

Владика, віддавши слугам коня, сам простує до сірого громаддя скель… Незважаючи на похилий вік, перший цар Скіфії йде легкою, пружною ходою, і вітер має його білою бородою. Літа трохи зсутулили колись рівну поставу, обважнили душу спогадами…

Хоча він і сідлає ще сам коня і мовби ж по-молодечому сідає в сідло, але не гнеться під ним уже кінь, як то було колись, – легкий став Іданфірс, висохлий.

Владика Скіфії зодягнений просто й буденно: шкіряна куртка без комірця, вишита на грудях і по краях рослинним орнаментом, шкіряні штани, холоші яких зібрані й перев'язані стрічками на халявах сап'янців… На голові – гостроверхий повстяний башлик, з-під якого вибивається довге сиве волосся, рідке й м'яке. Тонкий сухий стан перехоплений шкіряним поясом з чашею на пряжці й акінаком у піхвах.

І – жодної золотої прикраси.

Так просто зодягалися скіфи, коли вперше з'явилися у цих степах, так зодягнений і владика, бо йде він прикладатися до стопи прабатька свого. Глянеш збоку – звичайний собі скіф, воїн чи пастух. Чи просто собі мудрий дід із сухим, зморшкуватим лицем, на якому викарбувалися його довгі, нелегкі роки… Лише зіркі очі, швидкі та гострі. Гляне – мов акінаком полосне. Гострий ніс і кістляве підборіддя роблять його лице видовженим, завше суворим і владним. А звідтоді, як владика Скіфії втратив у численних битвах одного за одним сімох своїх синів, усмішка більше ніколи не з'являлася на його захмареному лиці. Біля рота залягли тверді складки, очі завжди прикриті повіками, дивляться на світ крізь вузькі щілини, і що в очах владики, того ніхто не бачив.

Дарма, що він без царського одягу і золотих прикрас, його впізнає кожен скіф і з трепетом замре у низькому поклоні. Його поважають, адже владика не гребує простим вбранням воїна чи пастуха і завжди підкреслює, що він такий же, як і всі… Такий, та не такий, – думають скіфи, – якщо боги вибрали його владикою, то виходить, що не такий, як усі. Мудріший, славетніший, знатніший!

Владика простує травою навпрошки, і від зеленої соковитої розмай-трави у нього піднімається настрій. Чим Скіфія багата, так це травами. Та ще ріками – чистими і світлими…

Далиною і ясним небом… Любо іти рідною землею, були б лише сила та молодість. Що ж, молодість уже не повернеш, як не повернули її його батько, і дід, і прадід – всі у землю лягли, на той світ пішли. Піде і він, як вичерпає свої дні у цім світі, такий закон життя. Але доки він тут, силу від себе ще не відпустить. І силу йому дасть прабатько Скіфії – славетний Геракл.

Іданфірс виходить на кручу, ґрунт тут твердий, жорсткий, всюди виглядає каміння, і чимдалі, тим більше його і більше. Тягнеться воно табунами, наче визирають із землі спини коней, що навічно тут загрузли.

Піднявшись на вершину кручі, спинився прислухаючись. Вітер завивав голодним вовком, нишпорив у скелях, тоскно скімлив: у-у-у, у-у-у…

Там, внизу, невидима звідси ріка глухо билася, наче велетенський звір, що потрапив у западню і не міг вибратися на волю. Вона то важко, надсадно гарчала, з шумом борсаючись у кам'яній тісняві, і зозла вергала камінням, то в знемозі схлипувала, затихала, збираючись з новими силами… І знову шалено клекотіла й бісилася у безвиході…

«Духи Тірасу нуртують», – подумав Іданфірс, переступаючи з однієї скелі на іншу… Вони були слизькі, зарослі темно-зеленим мохом, і по них ступати було важко.

Та ось із-за гострої ребристої скелі вийшли два діди з рідкими білими бородами, які колошматив вітрисько. Спираючись на патериці, вони спинилися і низько вклонилися.

– Раді вітати тебе, владико землі скіфської.

– Я радий вас бачити, мудрі діди, – одказав Іданфірс і теж злегка кивнув головою. – Чи бережете ви слід ступні прабатька нашого?

– Оберігаємо, владико.

І старі повели владику на широку й плоску скелю, на якій, вдавлена у твердь, навічно застигла велика, схожа на людську нога… Видно п'яту, пальці… Це і є слід від ноги прабатька Геракла, котрий він лишив, покидаючи землю скіфську.

Діди з патерицями стають по обидва боки стопи.

– Великий прабатьку наш! До стопи твоєї божественної прибув владика Скіфії, мудрий і славний Іданфірс.

Діди зводять руки до неба, піднімають голови, шепчуть молитви. Потім опускаються на коліна, розводять руками над стопою, шепчуть заклинання… То враз схоплюються і пускаються в танок навколо стопи, підстрибують, трясуть руками й головами, стукають патерицями у скелю й вигукують щось нечленороздільне.

А вітер гуде, а вітер завиває у кам'яній тісняві, і десь унизу глухо і тяжко вергає каміння ріка.

Діди знеможено падають на коліна, простягають руки над слідом стопи, кладуть на них голови і завмирають, іноді здригаючись, як у конвульсіях…

Так вони лежать довго, й Іданфірс, покірно схиливши голову, чекає знаку…

Та ось діди зводять голови.

– Владико!.. Чуємо гул у тверді кам'яній!

– Прабатько йде!!!

– Прабатько йде!!! – вигукують вони вдруге і втретє. – Іде! – кричать вони і схоплюються, здіймаючи руки вгору. – Іде прабатько наш. Скіфською землею йде, вітаючи люд скіфський!

Іданфірс опускається на коліна біля сліду стопи, схиляє голову.

– Прабатьку наш! Ти лишив слід своєї стопи на віки вічні у землі скіфській, лишив на знак своєї милості до нас, дітей твоїх. Ти грізно і владно йдеш землею нашою, несучи нам благодатну весну. Молю тебе, прабатьку, не полишай Скіфії, шли її землі силу родючу, трави високі, а рікам ясні води, а зброї нашій – всеперемагаючу міць. А буде сильною Скіфія, буду і я, будемо всі ми. А трохи сили дай і мені. А синам моїм, котрі у битвах полягли і всі у світ пращурів пішли, – дай тугу нев'янучу за білим світом, щоб і там, у світі предків, не забували вони нас, пам'ятали той край, де народилися, сідлали коней, де любили і гнівались.

Владика розпростер руки над стопою, і ледве торкнувся пальцями сліду, вкарбованого у скелі, як відчув легкий трепет у тілі. То сила Геракла вливалася у його старе висохле тіло. Владика впав грудьми на слід і усім єством відчував ті живлющі сили, котрі вливалися у нього…

У таборі, що розкинувся в долині неподалік Тірасу, панує веселе пожвавлення. Стеляться дими над рівниною від численних багать, іржуть коні, котрих ведуть для жертви Гераклу.

Радісний сьогодні день! Владика Скіфії збагатився новою силою Геракла, повернувся від кам'яної стопи прабатька свіжим та здоровим, мовби й не давив його тягар прожитих літ. І всі запевняють, що владика помолодів!

Владика задоволений.

Аби щедро віддячити Гераклу, велів принести йому в жертву аж сто найкращих коней!

Царські слуги вже відбирають коней, на арканах приводять їх до жертовного місця, де в центрі знаходиться сам владика. По ліву руку сидить вождь Скопасіс, по праву – Таксакіс, найближчі, найзнатніші вожді Скіфії. А далі сидять знатні мужі, старійшини, воїни. Сто коней жертвує владика Гераклу! Всім сьогодні вистачить м'яса та хмільного бузату.

Сто великих бронзових казанів уже стоять на рівнині.

В очікуванні банкету всі нетерпеливляться.

Слуги накидають на шиї коням важкі петлі, вправно валять їх на спини і, вставивши в петлі палиці, крутять їх, душачи жертви.

Іржання і хрип коней, радісні вигуки людей сповняють рівнину.

Задушивши коней, здирають шкури, нутрощі розкидають по степу, а м'ясо розносять по казанах. Хмизу було обмаль у безліснім степу, тому під казан у вогонь попідкладали жирні кістки. Вогонь жадібно пожирає жир, кістки горять яскраво та жарко.

Час молитися і дякувати Гераклу за щедрість, за ту силу і молодість, котрою він наділив їхнього владику, а отже, – і всіх їх. Молиться і владика, дякує прабатькові за силу і твердість духу, за те, що і цього літа не обминув своєю милістю скіфську землю.

«Щоб кістки наших ворогів горіли так, як горять кістки жертовних коней, – подумки прохає прабатька владика. – А скіфи щоб завжди бенкетували на рідній землі».

Застигає владика, втуплює погляд у вогонь, бачить там своє життя… Коли дивишся у вогонь довго і невідривно, то побачиш там жовті, білі, криваві постаті, що товпляться, пожирають одна одну, знову з'являються… То духи вогню танцюють свій пекельний танок, викликаючи для владики його прожите життя.

Бачить Іданфірс своїх синів-соколів. Бачить себе, бачить молодого, сильного, повного зваги і снаги. Ось він примчав із степів на чолі свого війська, зістрибує з гарячого коня, йде, пропахлий полином, димом і кінським потом… Мружить проти сонця очі, а навстріч йому біжать сини…

Один, два, три… Семеро синів біжать йому навстріч.

Давно вже немає синів, давно пішли вони у світ пращурів – пішли ще молодими, і бачить їх владика як живих.

Та й у сни вони часто приходять.

Приходять живі, здорові, гарні, і владиці трохи легшає на душі: не забувають його сини, із того світу навідуються у гості. У сни приходять, батька радують…

Ось і зараз з'явилися вони до нього у полум'ї жертовних багать, і здається владиці, що бачить він і ту далеку та довгу дорогу із того світу у цей, по якій і приходять до нього сини. Спасибі, що відвідують батька! Скоро вже, зовсім скоро і він піде по тій дорозі до них, і будуть вони разом. А поки що він буде бачити їх у снах і полум'ях багать, знатиме, що вони є і пам'ятають про нього…

Голову першого жертовного коня було врочисто піднесено владиці.

Всі з благоговінням дивляться, як Гданфірс, діставши акінак, короткими вправними рухами зрізав із щік смужечки м'яса й неквапливо жував.

Другу голову – для бога Геракла – було настромлено на списа, а списа ткнули у землю.

– Просимо, прабатьку наш, у гості до нас! – хором вигукнули вожді та старійшини, і лише після того, позасукувавши рукава, заходилися трапезувати. Слуги забігали сюди-туди, розносячи жирні, паруючі шматки м'яса, з яких бив густий дух конини і стікав краплями жир, застигаючи на зеленій траві білими восковими кружальцями. У всіх залисніли від жиру руки і бороди, їх не було коли витирати, бо кожен, впоравшись з одним шматком, хапав інший.