Текст книги "Останнiй листок. Оповiдання"

Автор книги: Уильям О.Генри

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

Короткий тріумф Тільді

Якщо ви не знаєте «Закусочної та родинного ресторану» Богля, ви багато втратили. Бо коли ви один з тих щасливих, хто їсть дорогі обіди, вам слід було б поцікавитись, як споживає продовольство друга половина людства. Коли ж ви належите до тієї половини, для якої поданий офіціантом рахунок є подією, то вам слід познайомитися з Боглем, бо там ви одержите за свої гроші – те, що вам належить (принаймні по кількості).

Ресторан Богля міститься на головній магістралі буржуазного кварталу, бульварі Брауна-Джонса-Робінсона – на Восьмій авеню. У залі два ряди столиків, по шість у кожному ряду. На кожному столику стоїть судок, а в ньому пляшечка з різними приправами. З перечниці можна витрусити хмарку чогось меланхолійного, без смаку, як вулканічний пил. Можете й не чекати, що вам пощастить добути що-небудь із сільниці. Навіть людина, здатна витиснути червоний сік з білої ріпи, зазнає поразки, якщо захоче видобути сіль з Боглевої сільниці. На кожному столі стоїть також пляшечка підробки під той самий чудовий соус, що виготовляється «за рецептом одного індійського раджі».

За касою сидить Богль, холодний, повільний, грізний і корисливий, він приймає гроші. Виглядаючи з-за гори зубочисток, Богль дає вам здачу, наколює ваш чек і уривчасто, наче жаба, кидає вам кілька слів про погоду. Найкраще – не ризикувати і обмежитися підтвердженням його метеорологічних висновків. Ви не друг Богля, ви тільки випадковий відвідувач – прийшли до нього поїсти і, можливо, не зустрінетеся з ним до того дня, коли сурма Гавриїла скличе всіх на останній обід. Так от, беріть здачу і йдіть собі – хоч до дідька. Так думає Богль.

Їжу відвідувачам Богля подавали дві офіціантки та Голос. Одну офіціантку звали Ейлін. Вона була висока, красива, жвава, привітна й уміла позубоскалити. Її прізвище? У ресторані Богля потреби у прізвищах було не більше, ніж у полоскальницях для рук.

Ім'я другої офіціантки було Тільді. Чому неодмінно Матільда? Вслухайтесь іще раз: Тільді, Тільді. Тільді була кремезна, некрасива і надто прагнула всім догодити. Перечитайте останнє речення разів два-три – і ви впевнитесь, що повторення в ньому має певний сенс.

Голос у ресторані Богля був невидимкою. Він виходив з кухні і не вражав оригінальністю. Це був неосвічений Голос, який задовольнявся простим повторенням кулінарних вигуків офіціанток.

Сподіваюсь, вам не набридне слухати, коли я знову нагадаю, що Ейлін була красива. Якби вона наділа вбрання на кількасот доларів та пройшлася в ньому на великдень по вулиці, і ви б побачили її, то й самі поспішили б сказати те саме.

Відвідувачі ресторану Богля були її рабами. Вона вміла обслуговувати відразу шість столиків. Ті, що квапилися, стримували своє нетерпіння заради насолоди помилуватись її швидкими руками та граціозною поставою. Ті, що вже кінчали їсти, знову замовляли що-небудь, щоб довше побути в сяйві її усмішок. Кожен чоловік, – а відвідувачі були переважно чоловіки, – намагався справити на неї враження.

Ейлін уміла обмінюватись жартами одночасно з дюжиною клієнтів і робила це з успіхом. Кожна її усмішка влучала, як дробинки з дробовика, в багато сердець. І в той же час вона проявляла чудеса спритності, подаючи на столи свинину з квасолею, рагу, яєчню, ковбасу з пшеничним соусом та багато інших страв у сковородах і сотейниках. Ці учти, флірт і веселі дотепи робили ресторан Богля дуже схожим на салон, у якому Ейлін грала роль мадам Рекам'є.

Навіть випадкові клієнти захоплювались чарівною Ейлін, а постійні відвідувачі були просто закохані в неї. Між ними було серйозне суперництво. Ейлін могла б проводити час із своїми залицяльниками хоч кожного вечора. Щонайменше двічі на тиждень хтось із них водив її в театр чи на танці. Один гладкий джентльмен, якого вони з Тільді прозвали між собою Кабаном, подарував їй перстень з бірюзою. Другий, що працював у ремонтній майстерні трамвайної компанії і дістав прізвисько Нахаба, збирався подарувати їй пуделя, як тільки його брат-візник одержить підряд на Дев'ятій вулиці. А мужчина, який завжди їв свинячу порібрину з шпинатом і казав, що він біржовий маклер, запросив її на «Парсифалю».

– Я не знаю, де це «Парсифаль», – завважила Ейлін, обговорюючи все з Тільді, – але я не зроблю й стібка на своїй дорожній сукні, доки у мене на пальці не буде обручки. Правильно чи ні?

А Тільді…

В ресторані Богля, повному пари, балаканини та запаху капусти, розігрувалась душевна трагедія. До Тільді, незграбної, з приплюснутим носом, волоссям кольору соломи та ластовинням на обличчі, ніхто ніколи не залицявся. Чоловіки не проводжали її поглядом, коли вона бігала туди й сюди по ресторану, за винятком тих випадків, коли вони, голодні, як вовки, шукали очима замовлену страву. Жоден з них не загравав з нею, викликаючи на кокетливий обмін дотепами. Жоден з них не жартував з нею вранці, як з Ейлін, і, коли траплялися якісь затримки з сніданками, не казав їй, що вона, певно, вчора пізно гуляла й тому сьогодні така млява. Жоден не подарував їй персня з бірюзою і не кликав її в мандрівку до таємничого, далекого «Парсифалю».

Тільді була хороша офіціантка, і чоловіки терпіли її. Ті, що сиділи за її столиками, говорили до неї короткими цитатками з меню, а потім уже зовсім іншим, медовим голосом зверталися до красуні Ейлін. Вони нахилялися, сидячи на стільцях, щоб десь за Тільді побачити Ейлін і щоб її краса обернула їхню яєчню з салом на амброзію.

І Тільді задовольнялася своїм становищем скромної трудівниці, до якої ніхто не залицяється, аби тільки Ейлін діставалися лестощі та схиляння. Приплюснутий ніс був вірнопідданим короткого грецького носика. Вона була другом Ейлін і раділа, коли бачила, як Ейлін панує над серцями і відвертає увагу чоловіків від смачного пирога та лимонного крему. Але у всіх нас, навіть зовсім невродливих, десь глибоко під поцяткованою ластовинням шкірою і волоссям кольору соломи криється мрія про принца або принцесу, які прийдуть не для когось, а тільки для нас.

Якось уранці Ейлін прийшла на роботу з підбитим оком, і Тільді так співчувала їй, що того співчуття було 6 досить, аби вилікувати будь-які хвороби очей.

– Уяви собі, якийсь нахаба, – пояснювала Ейлін, – учора ввечері, коли я поверталась додому, причепився до. мене на розі Двадцять третьої та Шостої вулиць. Але не на таку напав! Я відшила його як слід, і він одчепився. А потім виявилося, що він ішов за мною і на Вісімнадцятій знову спробував приставати. Я як мазнула його просто в морду! Тоді він мені й підбив око. Воно справді має жахливий вигляд, Тіль? Як мені прикро, що містер Нікольсон побачить це, коли о десятій прийде пити чай з кексом.

Тільді слухала розповіді про цю пригоду, затамувавши подих від-захоплення. Жоден мужчина ніколи й не пробував приставати до неї. На вулиці вона була в цілковитій безпеці в будь-який час усі двадцять чотири години. Яке це, мабуть, блаженство, коли мужчина пристає до тебе і від любові підбиває тобі око!

Серед відвідувачів ресторану Богля був юнак на прізвище Сідерс, який працював у пральні. Містер Сідерс був худий та білявий, і здавалося, що його тільки-но висушили та накрохмалили. Він був надто сором'язливий, щоб добиватись уваги Ейлін, тому звичайно сідав за один з столиків Тільді, прирікаючи себе на мовчанку і варену рибу.

Одного разу містер Сідерс прийшов трохи напідпитку. В ресторані було тільки два чи три відвідувачі. Покінчивши з рибою, містер Сідерс підвівся, обняв Тільді за талію, гучно й безцеремонно поцілував її, вийшов на вулицю, показав своїй пральні дулю і подався в пасаж, де були всілякі атракціони, опускати центи в гральні автомати. Тільді на мить скам'яніла, потім до її свідомості дійшло, що Ейлін погрожує їй пальцем і каже:

– Оце так Тіль, от ти яка! Ну й хитрюга! Так ти відіб'єш у мене всіх моїх хлопців. Доведеться мені за тобою стежити, моя мила.

І ще одна думка засяяла у свідомості Тільді. Ця дівчина з безнадійної, тихої поклонниці вмить перетворилась у таку ж дочку Єви, як всемогутня Ейлін. Вона сама тепер стала Цірцеєю, мішенню для стріл Купідона, сабінянкою, яка повинна стерегтися, коли римляни бенкетують. Мужчина визнав її талію привабливою, а її губи бажаними. Цей стрімкий, закоханий Сідерс, здавалося, вчинив з нею за одну мить таке чудо, як роблять у пральні. Він зняв з неї ряднину непривабливості, виправ, висушив, накрохмалив, випрасував і дав їй легке, прозоре, вишиване вбрання, гідне самої Венери.

Ластовиння на щоках Тільді зникло в полум'ї рум'янцю. Тепер Цірцея і Психея виглядали з її променистих очей. Навіть саму Ейлін ніхто не обіймав і не цілував в ресторані у всіх на очах.

Тільді не могла втримати в собі цю чудову таємницю. В хвилину короткого затишшя вона підійшла і стала біля каси, де сидів Богль. Очі її сяяли, вона старалася говорити так, щоб у її словах не чути було гордості або хвастощів.

– Один джентльмен сьогодні образив мене, – сказала вона. – Він обняв мене за талію і поцілував.

– Справді? – спитав Богль, на мить відхиливши забрало своєї діловитості. – 3 наступного тижня ви одержуватимете на долар більше.

Коли в ресторані знову було повно відвідувачів, Тільді, подаючи страви знайомим, кожному казала скромно, як жінка, чиї принади не потребують підтвердження:

– Один джентльмен образив мене сьогодні в ресторані. Він обняв мене за талію і поцілував.

Ті сприймали це признання по-різному: одні недовірливо, другі поздоровляли її, треті почали засипати її жартами, які досі призначалися тільки Ейлін. А серце Тільді сповнювалося щастям – на обрії сірої рівнини, по якій вона так довго блукала, з'явилися вежі романтики.

Два дні містер Сідерс не приходив. За цей час Тільді твердо стала на позицію жінки, до якої залицяються. Вона накупила стрічок, зробила таку саму зачіску, як у Ейлін, і затягнула свою талію ще на два дюйми. їй ставало і моторошно, й приємно від самої думки про те, що містер Сідерс може вдертися до ресторану і застрелити її з пістолета. Він, мабуть, безнадійно закоханий у неї, а ці палкі закохані завжди страшенно ревниві. Навіть у Ейлін ніхто не стріляв з пістолета. І Тільді вирішила, що краще було б, щоб він не стріляв у неї; вона ж завжди була вірною подругою Ейлін і не хотіла затьмарити свою подругу.

На третій день о четвертій годині дня містер Сідерс прийшов. За столиками не було нікого. В глибині ресторану Тільді накладала гірчицю, а Ейлін різала пиріг. Містер Сідерс підійшов до них.

Тільді підвела очі й побачила його. Їй перехопило подих, і вона притисла до серця ложку, якою накладала гірчицю, її волосся було пов'язане червоним бантом, на шиї видніла емблема Венери з Восьмої авеню – блакитне намисто з символічним срібним сердечком.

Містер Сідерс червонів та ніяковів. Одну руку він засунув у кишеню штанів, а другу – у свіжий пиріг з гарбузом.

– Міс Тільді, – мовив він, – я хочу просити вибачення за те, що зробив того вечора. Правду кажучи, я тоді добряче хильнув, а то ніколи не дозволив би собі таке. Я б ніколи з жодною жінкою так не вчинив би, якби був тверезий. Сподіваюсь, міс Тільді, що ви приймете моє вибачення й повірите, що я б ніколи цього не зробив, якби не був п'яний і тямив, що роблю.

Виголосивши цю захисну промову, містер Сідерс позадкував до дверей і вийшов, відчуваючи, що загладив свою провину.

А Тільді за рятівною ширмою схилила свою голову на стіл і серед кружалець масла та чашок для кави виплакала біль свого серця. Виплакала й повернулася знову на сіру рівнину, де блукають такі, як вона, – з приплюснутими носами і волоссям кольору соломи. Вона зірвала з своєї зачіски червоний бант і кинула його на підлогу. Вона глибоко зневажала Сідерса. Його поцілунок видався їй тоді поцілунком сміливого казкового принца, який прийшов, щоб розбудити зачаровану країну сну і пустити в рух її годинники. Насправді ж той поцілунок був п'яний і випадковий. Фальшива тривога не сполохнула придворних, і Тільді назавжди судилося лишатися сплячою красунею.

Але не все ще було втрачено. Ейлін обняла її, червона рука Тільді намацала спочатку кружальця масла, а потім руку Ейлін і відчула теплий дружній потиск.

– Та ну його, не переживай, Тіль, – сказала Ейлін, яка не зовсім розуміла її. – Сідерс, у якого і обличчя схоже на ріпу, не вартий цього. Якби він був хоч трошки джентльмен, то ніколи не вибачився б.

Пімієнтські млинці

Коли в долині річки Фріо ми гуртували стадо худоби з тавром «Трикутник-О», довга галка сухого мескитового дерева зачепила моє дерев'яне стремено і я вивихнув ногу – довелося тиждень провалятись у таборі.

На третій день вимушеного неробства я виповз на світ божий біля фургона з харчами й безпорадно ліг на землю під словесним вогнем Джадсона Одома, табірного кухаря. Природа створила Джада для виголошення монологів, але доля, як завжди, все переплутала і накинула йому таку професію, при якій у нього здебільшого не було аудиторії.

Отож я став манною небесною в пустелі Джадового вимушеного мовчання. Але скоро у мене виникло природне для хворого бажання з'їсти щось таке, що не входило до нашого раціону. А після того, як мені явилося видіння матусиної комірчини, «спокусливе, мов молоде кохання,і сповнене безмежного жалю», я спитав.

– Джаде, ти вмієш пекти млинці?

Джад поклав свій шестизарядний револьвер, яким лаштувався потовкти шматки антилоп'ячого м'яса для відбивних, і став наді мною в позі, що не віщувала нічого доброго. Холодний, підозріливий погляд його блідо-голубих очей, яким він утупився в мене, красномовно підтверджував безпомилковість такого враження.

– Слухай, ти, – мовив він з неприхованим, хоч і не дуже великим гнівом, – ти це серйозно чи хочеш познущатися з мене? Мабуть, хлопці розказали тобі про оту халепу з млинцями?

– Ні, Джаде, це серйозно, – щиро запевнив я. – Зараз я ладен проміняти свого коня разом із сідлом на гірку жирних, підсмажених млинців і горщик свіжої новоорлеанської патоки. А хіба була якась історія з цими млинцями?

Побачивши, що я ні на що не натякаю, Джад відразу пом'якшав. Він приніс із продуктового фургона якісь таємничі торбинки та бляшанки й поклав усе це в тіні під кущем, де вмостився і я. Я стежив, як він, склавши з одного боку бляшанки, а з другого – торбинки, заходився розв'язувати численні шворки.

– Ні, не історія, – відповів Джад, розплутуючи шворки, – а просто логічна невідповідність між мною, червонооким вівчарем з улоговини Дохлого Мула й міс Уїллелою Лірайт. Зараз я тобі все розкажу.

Я пас тоді худобу у старого Білла Тумі на Сан-Мігуелі. І от одного разу мені наче перед погибеллю закортіло з'їсти чогось консервованого, що ніколи не мукало, не мекало, не рохкало і чого ніколи не відмірювали мірами ємкості сипких тіл. Отож я сідаю на свого малюка і лечу до крамниці дядечка Емслі Телфера, що примостилась на Пімієнтській переправі через Нуесес.

Близько третьої години дня я накинув поводи на сук мескитового дерева і пішки пройшов останніх двадцять ярдів до крамниці дядечка Емслі. Там я сів на прилавок і сказав, що, за всіма прикметами, світовому врожаю фруктів загрожує цілковите знищення. За хвилину біля мене були до моїх послуг лантух галет, ложка з довжелезним держаком і відкриті консервні банки з абрикосами, ананасами, вишнями та сливами, а дядечко Емслі вже заклопотано вирубував сікачем кришку на банці з жовтими персиками. Я почував себе як Адам до того дурного походу по яблука, гатив острогами в прилавок і завзято працював своєю двадцятичотирьохдюймовою ложкою. І раптом випадково глянув у вікно на подвір'я дядечкового будинку, що був поряд з крамницею.

Там стояла якась приїжджа дівчина з усім, що належить мати молодій особі; вона гралася крокетним молотком і розважала себе тим, що стежила за моїм методом заохочення роботи фруктово-консервної промисловості.

Я з'їхав з прилавка й передав свою лопату дядечкові Емслі.

– Це моя племінниця, – мовив він. – Міс Уїллела Лірайт, приїхала з Палестини ¹провідати мене. Хочеш, познайомлю?

«Із святої землі, – сказав я собі, і мої думки збилися докупи, наче вівці, коли їх намагаються загнати в кошару. – А чом би й ні? З усього видно, що ангели таки були в тій Палес…»

– Звичайно, дядечку Емслі, – мовив я вголос, – страшенно радий був би познайомитися з міс Лірайт.

Тоді дядечко Емслі повів мене у двір і познайомив нас.

Я ніколи не боявся жінок. І ніколи не міг зрозуміти, чого це дехто з чоловіків, здатних встигнути ще до сніданку об'їздити мустанга й поголитися в темряві, стають страшенно незграбні, обливаються потом і без кінця вибачаються, забачивши клапоть вибивного ситцю, обгорнутого довкола чогось усередині. Не минуло й восьми хвилин, як ми з міс Уїллелою вже нещадно ганяли крокетні кулі й почували себе так, немов троюрідні брат і сестра. Вона поглузувала щодо кількості з'їдених мною фруктових консервів, а я, не панькаючись, дав їй відкоша, нагадавши, що від однієї леді, яку звали Єва, почалися пов'язані з фруктами прикрощі, а було це на першому вільному пасовиську… «десь у Палестині, чи не так?» – докидаю я невимушено, немов заарканюю однолітку.

Отак я ввійшов у дружні стосунки з міс Уїллелою Лірайт, і що далі, то міцнішою ставала наша взаємна прихильність. Лірайт приїхала на Пімієнтську переправу, щоб зміцнити здоров'я, хоч воно й так було у неї чудове, і ще заради клімату, який був тут на сорок процентів жаркіший, ніж у Палестині.

Спочатку я приїжджав побачитися з нею раз на тиждень., а потім підрахував, що коли подвою кількість своїх приїздів, то бачитиму її вдвічі частіше.

Якось на одному тижні я вирвався до неї втретє, і ось тоді у гру втрутились млинці й червоноокий вівчар.

Сидячи того вечора на прилавку з персиком і двома сливами в роті, я спитав дядечка Емслі, що робить міс Уїллела.

– А вона, – каже дядечко Емслі, – поїхала з Джексоном Птицею, вівчарем з улоговини Дохлого Мула.

Я проковтнув персикову кісточку й дві сливові. Певно, хтось тримав прилавок за вуздечку, поки я з нього злазив. А потім я подався навпростець, поки не вперся лобом У мескитове дерево, до якого був прив'язаний мій чалий.

– Поїхала кататися, – прошепотів я на вухо своєму малюкові, – з Птицсоном Джицею, мулом з улоговини Дохлого Вівчаря. Ти це розумієш, старий?

Мій чалий аж заплакав, зрозуміло, на свій манір. Він був вихований, як ковбойський кінь, і не любив вівчарів.

Я повернувся до дядечка Емслі й спитав його: «То ти сказав, з вівчарем?»

– Так, я сказав – з вівчарем, – повторив дядечко Емслі. – Ти, певно, чув про Джексона Птицю. У нього вісім ділянок пасовиськ і чотири тисячі найкращих мериносів на південь од Північного полярного кола.

Я вийшов, сів на землю в тіні поблизу крамниці й прихилився до кактуса-опунції. Сам того не помічаючи, сипав собі за халяви пісок і якийсь час виголошував монологи про птицю, оздоблену пишним хвостом, – прізвищем Джексон.

Я ніколи не бив вівчарів і не думав, що це треба робити. Якось зустрів одного, він їхав верхи й читав латинську граматику, то я його й пальцем не зачепив! Вівчарі ніколи не дратували мене, як вони дратували більшість ковбоїв. Та й навряд чи треба нівечити і калічити цих нікчем, які їдять за столом, носять черевики й розмовляють з тобою на різні теми. Я ніколи не звертав на них уваги, як не звертаєш уваги на кролів, скажеш, було, щось ради чемності або кілька слів про погоду, але не зупиняєшся, щоб дати йому ковтнути із своєї фляги. Мені й на думку не спадало ставитися до вівчарів вороже. І через те, що я був з ними поблажливий, давав їм існувати, один такий катається зараз із міс Уїллелою Лірайт!

За годину до заходу сонця вони повернулись і зупинилися біля воріт дядечка Емслі. Овеча особа допомогла міс Уїллелі злізти з коня, і вони трохи постояли, жваво перекидаючись хитромудрими фразами. А потім цей тип скакає в сідло, легенько піднімає капелюха-сковорідку й трюхикає в напрямку свого баранячого ранчо. На той час я вже витрусив з чобіт пісок, відчепився від кактуса, а коли вівчар від'їхав на півмилі від Пімієнти, я на своєму чалому порівнявся з ним.

Я назвав цього нікчему червонооким, проте насправді він таким не був. Зорове пристосування його було досить сіре, але вії – червоні, а волосся – руде, тому й здавалося, що він червоноокий. Не вівчар, а, сказати б, ягняр – мале, з якоюсь жовтою шовковою хусткою на шиї і в черевиках із шнурками бантиком.

– Драсьтє, – кажу я йому. – Ви зараз їдете в товаристві вершника, якого тут називають Джадсон Дорога на Той Світ з огляду на його вміння стріляти. Коли я хочу познайомитися з кимось, то завжди роблю це до того, як вихоплю револьвер, бо терпіти не можу потискувати руку покійникам.

– А, – каже він, – я радий познайомитися з вами, містере Джадсон. Мене звуть Джексон Птиця, я з ранчо в улоговині Дохлого Мула.

Саме в цю мить одне моє око побачило куріпку, що бігла вистрибом униз із пагорба, а друге око помітило яструба – сидів на сухій гілляці береста. Щоб він зрозумів, з ким має діло, я поклав їх обох із свого сорокап'ятикаліберного.

– Дві з трьох, – кажу. – Птиці так і лізуть під мої кулі, куди б я не поткнувся.

– Добре стріляєте, – спокійнісінько зауважує вівчар. – А чи вам ніколи не траплялося на третьому пострілі промахнутися? Чудовий дощик пройшов минулого тижня, тепер молода травичка почне підніматися, правда ж, містере Джадсон?

– Трясогузка, – кажу я, під'їжджаючи ближче до його дамського коника, – ваші засліплені любов'ю батьки, може, й нарекли вас Джексоном, але ви, полинявши, з усього видно, перетворилися на трясогузку, та ще й цвірінькаєте. Досить аналізувати дощик та інші стихії, й перейдімо до розмови, що виходить за межі словника папуа. У вас з'явилася погана звичка кататися верхи з молодими дівчатами. Я знав пташок, – кажу, – яких засмажували й за менші гріхи. Міс Уїллела, – кажу я, – не потребує гнізда, звитого з овечої вовни пташечкою з джексонівської породи. То як ви – перестанете тут крутитися чи волієте з розгону наскочити на те, що означає додаток до мого імені? Майте на увазі, що в моєму прізвиську «Дорога на Той Світ», крім чотирьох слів, є ще принаймні одна похоронна процесія.

Джексон Птиця спочатку трохи почервонів, а потім засміявся.

– Ну, містере Джадсон, – каже він, – ви помиляєтесь. Я справді кілька разів заїжджав до міс Лірайт, але зовсім не для того, що ви собі уявили. Мій інтерес має чисто гастрономічний характер.

Я потягнувся до револьвера.

– Всякий койот, – кажу, – який насмілиться без належної поваги…

– Заждіть хвилинку, – каже цей Птиця, – зараз я все поясню. Нащо мені дружина? Шкода, що ви не бачили мого ранчо! Я сам варю собі їсти, сам латаю одяг. Їжа – в ній уся втіха, яку я маю від розведення овець. Містере Джадсон, ви коли-небудь куштували млинці, що їх пече міс Лірайт?

– Я? Ні, – відповідаю. – Ніколи не чув, що вона займається кулінарними маніпуляціями.

– Це ж золоте сонячне сяйво, – каже він, – підсмажене до медового кольору на божественно солодкому вогні Епікура. Я віддав би два роки життя, аби дізнатися, як готувати оті млинці. Ось чого я їжджу до міс Лірайт, – каже Джексон Птиця, – але вивідати мені нічого не вдається. Це старовинний рецепт, він зберігається в родині вже сімдесят п'ять років. Його передають з покоління в покоління, а нізащо не кажуть чужим. Якби я мав той рецепт, то пік би сам собі такі млинці на ранчо й був би щасливою людиною, – каже Птиця.

– А ви певні, – кажу я йому, – що ганяєтеся не за рукою, яка місить тісто для млинців?

– Певен, – каже Джексон. – Міс Лірайт надзвичайно мила дівчина, проте можу заприсягтися, що' мої наміри не виходять за межі гастро… – Він помітив, як моя рука потяглася до кобури, і змінив вислів. – За моє бажання роздобути рецепт млинців.

– А ви не такий уже й поганий чолозічок, – кажу я, намагаючись бути справедливим. – Я надумав зробити ваших овець сиротами, але цього разу дозволю вам полетіти від мене цілим. Липніть до млинців, – кажу, – липніть так, як липне млинець до своїх сусідів, тільки не їздіть сюди й не змішуйте патоку з сентиментами, бо інакше на вашому ранчо співатимуть, а ви нічого не будете чути.

– Щоб переконати вас у моїй щирості, – каже вівчар, – я прошу допомогти мені. Ви з міс Лірайт великі друзі, і вона, мабуть, зробить для вас те, чого не хоче зробити для мене. Якщо ви дістанете мені рецепт млинців, то, даю слово, я ніколи до неї не приїду.

– Оце чесно, – кажу я і тисну Джексону Птиці руку. – Радий буду зробити вам послугу і дістати рецепт, якщо зможу.

Він повернув до порослої кактусами рівнини на П'єдрі в напрямі Дохлого Мула, а я взяв курс на північний захід до ранчо старого Білла Тумі.

Тільки через п'ять днів після цього я знову зміг заїхати в Пімієнту. Ми з міс Уїллелою провели приємний вечір у дядечка Емслі. Вона дещо заспівала й добряче помучила піаніно цитатами з опер. А я зображав гримучу змію, розповідав про новий спосіб оббілозувати корів, придуманий Снейкі Мак-Фі, і про те, як одного разу їздив до Сент-Луїса. Наша взаємна повага дедалі міцніла. І от, думаю я, якщо тепер мені вдасться переконати Джексона податись у вирій, перемога за мною. Згадавши Джексонову обіцянку, пов'язану з рецептом млинців, я вирішую умовити міс Уїллелу дати мені той рецепт, щоб переказати його Джексону; якщо я тоді знову зловлю тут пташенятко з Дохлого Мула, то скручу йому голову.

Отож десь близько десятої години я, напустивши на обличчя улесливу усмішку, кажу міс Уїллелі: «Знаєте, якщо мені й подобається щось більше, ніж бачити рудого бичка на зеленій траві, то це смак добрячого гарячого млинця, змазаного цукровою патокою».

Міс Уїллела аж підскочила на стільчику біля піаніно і якось дивно глянула на мене.

– Так, – каже вона, – це справді смачно. А як, ви казали, називається та вулиця в Сент-Луїсі, містере Одом, де ви загубили капелюха?

– Проспект Млинців, – кажу я, підморгнувши, аби показати, що знаю про родинний рецепт і на манівці мене не заведеш. – Ну, сміливіше, міс Уїллела, – кажу, – розкажіть, як ви їх робите. Млинці так і крутяться мені в голові, мов фургонні колеса. Починайте… фунт борошна, вісім дюжин яєць і так далі. Що там іще в списку складових частин?

– Пробачте, будь ласка, я на хвилиночку, – каже міс Уїллела і, косо глянувши на мене, сповзає зі стільчика. Потім швидко вибігає в другу кімнату, а звідти негайно виходить дядечко Емслі в жилетці і з пляшечкою води. Він повертається боком, щоб узяти зі столу склянку, і я бачу в кишені його штанів револьвер сорок п'ятого калібру.

«От тобі й маєш! – думаю я. – Ця сімейка так цінує свої кулінарні рецепти, що готова захищати їх вогнепальною зброєю. Інші люди не зайшли б так далеко навіть у разі спадкової родинної ворожнечі».

– Випий, – каже дядечко Емслі, даючи мені склянку води. – Ти сьогодні надто багато їздив, Джаде, і перехвилювався. Спробуй думати про щось інше.

– А ти знаєш, як пекти млинці, дядечку Емслі? – питаю.

– Ну, я не так обізнаний з їхньою анатомією, як дехто, – каже дядечко Емслі, – але, здається, треба взяти пів відра сироватки, трохи масла, соди та кукурудзяного борошна і змішати все це, як звичайно, з яйцями й сколотинами. А що, Джаде, чи не збирається старий Білл знову гнати худобу в Канзас-Сіті цієї весни?

Це була вся млинцева специфікація, яку мені пощастило дістати того вечора. Тож не дивно, що й Джексон Птиця нічого не добився в цьому ділі. Тому я облишив цю тему й трохи побалакав з дядечком Емслі про бичків та циклони. Потім увійшла міс Уїллела, сказала «на добраніч», і я поскакав до себе на ранчо.

Приблизно за тиждень після цього я зустрів Джексона Птицю, коли він повертався з Пімієнти, а я їхав туди. Ми зупинилися на дорозі й перекинулися кількома дріб'язковими фразами.

– Ну як, дістали список секретів ваших плескачів? – спитав я його.

– На жаль, ні, – каже Джексон. – І мені, мабуть, ніколи в цьому не пощастить. А ви пробували?

– Пробував, – кажу, – тільки це все одно, що викопати лугового собаку з його нори шкаралупою земляного горіха. Цей млинцевий рецепт, певно, вважається талісманом – так вони за нього тримаються.

– Я майже ладен облишити це діло, – каже Джексон так сумно, що я аж пожалів його, – але мені страшенно кортить дізнатись, як робити ці млинці, щоб їсти їх на своєму самотньому ранчо. Я ночами не сплю, все думаю, які вони смачні.

– Ну то не відступайтеся, – кажу йому, – і я теж старатимусь. Зрештою хтось із нас неодмінно накине їм на роги зашморга. Ну, бувайте, Джексі.

Розумієш, на той час ми були з ним у наймирніших стосунках. Коли я впевнився, що він не ганяється за міс Уїллелою, то почав дивитися на це руде ледащо більш терпимо. Щоб задовольнити потреби його апетиту, я все намагався виманити у міс Уїллели той рецепт. Але щоразу, коли я вимовляв слово «млинці», в очах у неї з'являлися якась відчуженість та неспокій, і вона старалася перемінити тему. Якщо ж я наполягав, то вона вислизала з кімнати й присилала дядечка Емслі з пляшечкою води й кишеньковою гарматою.

Одного дня я прискакав до крамнички з чималеньким букетом голубої вербени – я нарізав її у череді диких квітів на луках Отруєного Собаки. Дядечко Емслі глянув на букет, заплющивши одне око, та й питає:

– Чув новину?

– Мо, худоба подорожчала?

– Уїллела і Джексон Птиця повінчалися вчора в Палестині, – каже він. – Сьогодні вранці одержав від них листа.

Я впустив квіти в бочку з сухарями й почекав, поки ця новина пройде крізь мої вуха, потім далі до лівої верхньої кишені сорочки і нарешті ввійде в ноги.

– Чи не міг би ти, дядечку Емслі, повторити це ще раз? –кажу йому. – Мабуть, у мене щось негаразд із слухом і ти сказав тільки, що першокласні телята йдуть по чотири долари вісімдесят центів за голову або щось таке інше.

– Повінчалися вчора, – каже дядечко Емслі, – й поїхали в шлюбну подорож до Вако й Ніагарського водопаду. Хіба ти ніколи нічого не помічав? Джексон Птиця упадав коло Уїллели від того самого дня, як їздив з нею кататися.

– Чого ж тоді він плів мені всякі дурниці про млинці? – вигукнув я. – Поясни мені!

Коли я сказав «млинці», дядечко Емслі зробив такий рух, наче ухилявся від удару, і ступив крок назад.

– Хтось мене здорово пошив у дурні з тими млинцями, – кажу, – і я це з'ясую. Здається, ти все знаєш. Ану, признавайся, – кажу, – або зараз я зроблю з тебе тісто.

Я перескочив через прилавок і кинувся до дядечка Емслі. Він спробував схопити свою гармату, але вона лежала в шухляді, і він на два дюйми не дотягнувся до неї. Я вчепився йому в барки і штовхнув у куток.

– Розказуй про млинці, – кажу, – бо зараз сам перетворишся на млинець. Міс Уїллела пече їх чи ні?

– За все своє життя жодного не спекла, я її млинців і в очі не бачив, – втішає мене дядечко Емслі. – Та заспокойся, Джаде, заспокойся. Ти розхвилювався, і рана в голові затуманює твій розум. Постарайся не думати про млинці.