Текст книги "Останнiй листок. Оповiдання"
Автор книги: Уильям О.Генри
Жанры:
Классическая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)
Стрижений вовк
Джефф Пітерс, як тільки суперечка заходила про моральний бік його ремесла, відразу починав гарячкувати.
– Єдине, – казав він, – у чому наша щира дружба з Енді Таккером давала тріщину – це оцінка нечесних доходів з погляду порядності, етики. Я мав свою думку, Енді – свою. Я ніколи не схвалював його намірів стягувати контрибуції з публіки, а він вважав, що я надто часто вдаюся до совісті, а це на шкоду фінансовим справам нашої фірми.
У своїх суперечках ми нерідко втрачали всяку міру. А якось дійшло навіть до того, що Енді обізвав мене Рокфеллером.
– Я знаю, Енді, на що ти натякаєш, – відповів тодї я. – Але ми з тобою надто давно товаришуємо, щоб я на тебе образився. Ось ти заспокоїшся і сам пошкодуєш за свої злі насмішки. Адже я ще зроду не підлещувався до судочинців.
Якось улітку ми з Енді надумали відпочити в Грассдейлі, гарненькому містечку в Кентуккійських горах. Нас прийняли там за торговців худобою, добропорядних громадян, що приїхали у відпустку. Грассдейлцям ми сподобались, і Енді та я вирішили, поки тут житимем, утриматися від свого ремесла й не морочити людям голови ні проспектами каучукових концесій, ні блиском бразільських діамантів.
Одного дня власник найбільшої у Грассдейлі крамниці залізних виробів прийшов до нас у готель і сів на балконі, щоб за компанію з нами покурити. Він любив грати пополудні на подвір'ї готелю в залізні кільця, і ми вже давно його знали. Це був галасливий рудий чоловік, досить огрядний, із задишкою, і все ж вельми поважний на вигляд. Отож ми побалакали з ним про се, про те, а тоді цей Меркісон – так звали чоловіка – стурбовано-безтурботно дістає з кишені якогось листа і дає нам почитати.
– Ну, що ви на це скажете? – питає він усміхаючись. – Такого листа – МЕНІ!
Глянувши на лист, ми з Енді одразу зметикували що й до чого, однак вдали, ніби читаємо уважно. Це був один із тих віддрукованих на машинці листів про фальшиві гроші, де пояснюється, як за тисячу доларів одержати цілих п'ять тисяч, причому такими банкнотами, що жоден експерт не відрізнить їх від справжніх. Далі в листі писалося, що ті долари надруковано з кліше, викрадених одним службовцем державного казначейства у Вашінгтоні.
– Ні, ви тільки подумайте! – не вгавав Меркісон. – Отакого листа надіслати МЕНІ!
– Такі листи часто одержують порядні люди, – каже Енді. – Якщо ви не відповісте на перший, то ці шахраї махнуть на вас рукою. А дасте відповідь – напишуть знову, запропонують принести гроші й зробити бізнес.
– Подумати тільки – написати такого листа саме МЕНІ! – знай обурюється Меркісон.
Через кілька днів він прийшов до нас знову.
– Слухайте, – каже, – я знаю, що ви люди порядні, а то б я не довірився вам. Я таки відповів тим негідникам. Просто так, задля сміху. І вони справді надіслали ще одного листа, пропонують приїхати в Чікаго. Пишуть, щоб дав телеграму на ім'я Дж. Сміта, коли виїжджатиму. А в Чікаго щоб став на розі такої-то вулиці і ждав чоловіка в сірому костюмі. Той підійде і впустить переді мною газету. Тоді я маю запитати у нього, чи тепла сьогодні вода, і так він узнає, що я – це я, а я узнаю, що він – то він.
– А-а, ну звісно, – широко позіхнув Енді. – Це нам не первина. Я не раз читав про таке в газетах. Потім він поведе вас у готель, а там у затишному куточку на вас чекатиме містер Джонс. Далі вони покажуть вам нові-новісінькі, справжні гроші. Купляйте, скільки душа забажає, – долар за п'ять. Потім у вас на очах вони впакують гроші в сумку – все як годиться, не підкопаєшся. А вдома глянете – в сумці не долари, а звичайнісінький обгортковий папір!
– А дзуськи! – каже Меркісон. – Я не такий. Не був би я тертим калачем, то дідька лисого мій бізнес давав би найбільші в Грассдейлі бариші. То ви кажете, містере Таккер, вони покажуть справжні гроші?
– Та я сам стільки разів... Я сам багато разів читав про таке в газетах, – каже Енді.
– Знаєте, що я скажу, – мовить Меркісон, – чорта з два тим шахраям вдасться обвести мене круг пальця. Я думаю прихопити з собою дві тисячі, піду до тих шахраїв і втру їм носа. Якщо вже Білл Меркісон накине око на ті грошики, то вони будуть його. Дають за один долар п'ять? Що ж, коли я за них візьмуся, їм таки доведеться труснути гаманцем. О, Білл Меркісон торгувати вміє! Авжеж, я поїду в Чікаго і візьму з того Дж. Сміта за кожен долар п'ять. Думаю, водичка ого-го як нагріється!
Ми з Енді намагаємося вибити Меркісонові з голови цю божевільну фінансову операцію. Де там! Меркісон не хоче більш нічого, тільки виконати свій громадянський обов'язок і загнати тих грабіжників у ними ж таки наставлену пастку. Може, мовляв, це їх чогось навчить.
Меркісон пішов, а ми з Енді сидимо й мовчки думаємо про те, яка ж єресь часом спадає людині на думку. Ми з ним взагалі любили у вільні години поміркувати про вдосконалення душі, високі пориви...
– Ти знаєш, Джеффе, – озиваєтьоя по довгій мовчанці Енді, – частенько, ох частенько у мене свербіли руки полічити тобі зуби, коли ти починав жувати жуйку про свій «чесний бізнес». Видно, я часто помилявся. Але гадаю, що цього разу нам неважко буде дійти згоди. Мені здається, що з нашого боку буде помилкою відпустити містера Меркісона в Чікаго до тих шахраїв самого. Хіба ти не бачиш, чим це скінчиться? Невже тобі не здається, що нам буде спокійніше на душі, коли ми якось втрутимось і поламаємо це діло?
Я встаю, тисну Енді Таккерові руку і довго не випусскаю її з своєї.
– Енді, – кажу, – якщо я іноді й сердився, і думав про те, що в тебе нема совісті, то тепер змінив свою думку. Все-таки в тобі десь є крупинка людяності й добра. І це робить тобі честь. Щойно я сам подумав про те, що ти оце сказав. Було б нечесно, нешляхетно, – кажу, – якби ми пустили Меркісона самого здійснити те, що він надумав. Коли його так бере нетерплячка, то що ж, поїдемо з ним і не дамо тим розбишакам зробити своє чорне діло.
Енді погодився зі мною, і як приємно було бачити, що він не на жарт запалився бажанням зірвати махінацію з фальшивими грішми.
– Ти знаєш, Енді, – кажу, – в питаннях моралі я не вважаю себе побожною людиною чи фанатиком. Але я не можу сидіти склавши руки, коли людину, яка своїм потом, розумом, не боячись ризику, створила солідний бізнес, коли цю людину серед білого дня грабує якийсь безсовісний пройдисвіт, що загрожує суспільному добру.
– Правильно, Джеффе, – каже Енді. – Якщо Меркісон не передумає і поїде, ми ні на мить не покинемо його самого й покладемо край цьому нечистому ділу. Мені, як і тобі, дуже не хотілося б, щоб такі гроші попали, хтозна-куди.
І ми подалися до Меркісона.
– Ні, хлопці, – каже Меркісон, – не хочу я, щоб солодкі співи тих чікагських сирен розвіяв у мене перед носом літній вітерець. Я або витоплю смалець із тих ignis fatuus 1 , або пропалю дірку в сковороді. Але буду смертельно радий, якщо ви поїдете зі мною. Може, ви й справді станете в пригоді, коли мені доведеться згрібати всі оті поміняні гроші. Справді, друзі, я буду на сьомому небі, якщо ми поїдемо разом.
І ось Меркісон пускає в Грассдейлі чутку, нібито він їде з містером Пітерсом та містером Таккером на кілька днів до Західної Віргінії дивитися якісь залізні копальні. А сам телеграфує Дж. Сміту, що, мовляв, такого-то дня бажає потрапити в його тенета. І ми поспішаємо втрьох до Чікаго.
Дорогою Меркісон уже наперед тішиться передчуттям веселих пригод і приємних спогадів.
– У сірому костюмчику, – каже він, – на південно-західному розі Уобаш-авеню і Лейк-стріт... Він упускає газету, а я питаю, яка там сьогодні водичка. Ха-ха-ха! – І Меркісон хвилин п'ять трясеться зо сміху.
Але часом Меркісон раптом стає серйозний, ніби намагається прогнати від себе якісь гнітючі думки.
– Хлопці, – каже він, – я б і за десять тисяч доларів не згодився, аби про це діло довідалися в Грассдейлі. Тоді мені довелося б піти з торбою по світу. Але ж я знаю: ви хлопці чудові. Мені здається, – провадить він, – що обов'язок кожного громадянина – зробити все, щоб прибрати до рук отих розбійників, які обдурюють довірливих людей. Знатимуть вони в мене, чи тепла водичка! Дж. Сміт пропонує за долар цілих п'ять, і йому доведеться виконати цю умову, коли вже він напав на Білла Меркісона!
До Чікаго ми приїхали близько сьомої вечора. А з чоловіком у сірому костюмі Меркісон мав зустрітись о пів на десяту. Ми пообідали в готелі і пішли в номер Меркісона чекати призначеного часу.
– Ну, друзі, – каже Меркісон, – давайте гуртом помізкуємо і виробимо тактику розгрому нашого противника. А що як зробимо так. Я обмінююсь сигналами з тим сірим членом зграї, що приманює простачків, а ви, джентльмени, тим часом проходите мимо – так ніби випадкове, самі розумієте, – вигукуєте: «Здоров був, Мерке!», – дивуєтеся несподіваній зустрічі і по-дружньому тиснете мені руку. Потім я відвожу того типа вбік і кажу, що ви – теж із Грассдейла, звати вас Дженкінс і Браун, один держить бакалійну крамницю, другий торгує фуражем. Одне слово, порядні люди і теж не проти спробувати на чужині своє щастя. «Тоді беріть і їх з собою, – скаже, звісно, той тип, – якщо вже їм так кортить прилаштувати свої гроші». Ну, як вам подобається мій план?
– Що ти на це скажеш, Джеффе? – питає Енді й дивиться на мене.
– Гаразд, я скажу вам свою думку, – відповідаю я. – Я скажу ось що: давайте залагодимо це діло відразу, отут. Бо я не бачу причини марнувати час. – Потім дістаю з кишені свій нікельований револьвер тридцять восьмого калібру і кілька разів прокручую барабан. – Ану ти, безбожний, іродів, підступний кабан, – звертаюся до Меркісона, – клади на стіл свої дві тисячі. Та не барись, – кажу, – а то пошкодуєш. Я загалом чоловік м'якосердий, але часом і в мене терпець уривається. Через таких, як ти, – веду я після того, як Меркісон виклав на стіл гроші, – на світі і створено суди та в'язниці. Ти приїхав сюди забрати в людей їхні гроші. А хіба це виправдання, – питаю, – що вони збиралися обікрасти тебе? Ні, добродію, тобі однаково, кого оббирати, – чорта чи біса. Ти, – кажу, – вдесятеро більша сволота за того, що гендлює фальшивими доларами. Вдома ти ходиш до церкви і прикидаєшся добропорядним чоловіком, а тоді вирушаєш до Чікаго і обкрадаєш людей, що створили надійне, вигідне діло і вишукують таких нікчемних падлюк, до яких ти намагався сьогодні приєднатися. Звідки тобі знати, – кажу, – може, у того чоловіка з фальшивими доларами на руках велика сім'я, що тільки й живе надією на його вдачу? Ви нібито поважні, шановані люди, а самі такі дивитесь, де на дурничку підживитися, – кажу. – Це на вас у цій країні тримаються всякі фальшиві лотереї, підставні фірми, фондові біржі, перехоплювачі телеграм. Якби ви їх не підгодовували, вони б зникли самі по собі. А той чоловік з фальшивими доларами, якого ти збирався обчистити, – кажу, – може, він роками вчився свого ремесла? Щоразу він ризикує розпрощатися з усіма своїми грішми, свободою, а то й життям. А ти приїздиш сюди як преподобник, озброєний своєю респектабельністю й таємною адресою, і намагаєшся його ошукати. Якщо твої гроші дістануться йому, ти зразу в крик – поліція! А якщо його гроші дістануться тобі, він мовчки проковтне свою невдачу і понесе заставляти свій сірий костюмчик, аби заплатити собі за вечерю. Ми з містером Таккером тебе розкусили, – кажу я далі, – і приїхали сюди побачити, як ти дістанеш по заслузі. Ану забери від грошей руки! – кажу. – Ти, преподобний пес!
І я кладу дві його тисячі до внутрішньої кишені свого піджака. Ціла пачка по двадцять доларів.
– А тепер, – кажу далі Меркісонові, – діставай годинник. Ні, він мені не потрібен, – заспокоюю його. – Поклади годинник на стіл і сиди, поки він процокає годину. Тоді можеш устати. А як спробуєш наробити галасу чи встанеш раніше, ми роздзвонимо про тебе на весь Грассдейл. Мені здається, твоя репутація тобі дорожча, ніж дві тисячі доларів.
І ми з Енді пішли.
В поїзді Енді довго мовчав. Нарешті каже:
– Джеффе, можна поставити тобі одне запитання?
– Навіть двоє, – кажу я. – Чи хоч сорок.
– Коли ти все це придумав – іще до того, як ми вирушили з Меркісоном у дорогу?
– Ну звісно, – кажу я. – А то ж як? Хіба ти мав на думці не те саме?
Добрих півгодини Енді знов мовчить. Певне, бувають у нього хвилини, коли він зовсім не розуміє моїх правил добропорядності й систему моральної гігієни.
– Джеффе, – нарешті озивається він, – колись, як матимеш вільну часинку, будь ласка, накресль мені діаграму твоєї совісті. Тільки щоб з примітками, з поясненнями. Я б хотів час від часу нею користуватися.
Примітки
1. Мандрівних вогників (лат.).
Свиняча етика
Зайшовши до курильного вагона трансконтинентального експреса, побачив там Джефферсона Пітерса, який один з усіх людей, що живуть на захід від річки Уобаш, має голову на в'язах і може ворушити одразу обома великими півкулями мозку та ще й мозочком на додачу.
Поле діяльності Джеффа не якесь там незаконне шахрайство. Удовам і сиротам його боятися нічого: він забирає тільки лишки. Найчастіше він полюбляє уподібнювати себе до мішені у вигляді пташки, в яку перший-ліпший марнотрат або нерозважливий вкладник може пошпурити кількома зайвими доларами. Знаючи, що на Джеффові голосові зв'язки добре впливає тютюн, я з допомогою двох грубезних і легкозаймистих сигар «брева» почув історію його останньої афери.
– В нашому ділі, – сказав Джефф, – найважче знайти благородного, надійного, бездоганно чесного партнера, з яким можна було б шахрувати спокійно. Найкращі фахівці, з якими мені випадало здійснювати ту чи іншу комбінацію, іноді вдавалися до крутійства.
Ось чому торік улітку я надумав податися в такий закутень, де ще не встиг побувати змій-спокусник, і глянути, чи не знайду там собі помічника, який має хист до злочинства, але ще не розбещений успіхом.
Натрапив я на одне містечко, здавалося, цілком підходяще. Жителі ще не знали про те, що Адама витурили з райського саду, й розкошували як в Едемі, даючи імена всіляким тваринам і вбиваючи гадюк. Містечко мало назву Маунт-Нібоу й розташоване було приблизно там, де сходяться разом Кентуккі, Західна Віргінія та Північна Кароліна. Як? Ці штати не межують між собою? Дарма, в усякому разі десь там поблизу.
Згайнувавши цілий тиждень на те, щоб переконати жителів містечка, що я не збирач податків, я одного разу заглянув до крамнички, де збиралися місцеві пустобрехи, і почав розвідувати обстановку.
– Джентльмени, – кажу я, після того як ми вже потерлися носами й гуртом обступили барильце з сушеними яблуками, – по-моєму, ніде на землі немає таких людей, як у вашому місті. Ви безмежно далекі від будь-якого гріха чи плутні. Всі жінки у вас хоробрі й доброзичливі, всі чоловіки чесні й запопадливі. Життя тут, певно, прямо ідилія. Мимоволі згадуєш, –кажу, –прекрасну баладу Гольдштайна «Покинуте село», де є такі чудові рядки:
Став здобиччю знегод лихих цей край;
Хто здатний чарам злим покласти край?
Суддя повільно їхав мимо, мамо.
Я стану королевою, і край.
– Ваша правда, містере Пітерс, – каже крамар. – Таких доброчесних і млявих громадян, як ми, ви не знайдете в усіх Блакитних горах. Але ви, мабуть, не знаєте Руфа Тейтема?
– Авжеж, не знає, – озивається міський констебль. – Та й де б вони могли познайомитися? Цей Руф, безсумнівно, найзапекліший негідник з усіх, що будь-коли уникнули шибениці. До речі, я згадав, що іще позавчора мав випустити Руфа з холодної. Він уже відсидів свої тридцять діб, які йому присудили за вбивство Янса Гудло. А втім, зайвий день чи два Руфові не завадять.
– Щоб я провалився, – кажу я їхньою гірською говіркою. – Невже в Маунт-Нібоу є такий душогуб?
– Гірше, – відповідає крамар. – Він краде свиней.
Я надумав розшукати цього містера Тейтема. Через кілька днів після того, як констебль випустив його з тюрми, я познайомився з Тейтемом і запросив його на околицю міста; ми сіли на якусь колоду й завели ділову розмову.
Мені був потрібен компаньйон сільської зовнішності для одноходової комбінації, яку я збирався проробити під час запланованого турне по деяких містах Заходу, і Руф Тейтем був ніби створений для відведеної йому ролі, більш підходящої кандидатури годі було бажати.
Він був здоровенний, як добрий гравець в бейсбол, а очі мав блакитні й непевні, немов у порцелянового песика на каміні, з яким бавилася тітка Гаррієт, ще будучи маленькою дівчинкою. Волосся кучеряве, наче в дискобола в Римі, і колір його нагадував картину «Захід сонця у Великому Каньйоні», намальовану американським художником і почеплену в салоні, щоб затулити каглу. Це було втілення Сільського Простака. Ви б пізнали його навіть на сцені вар'єте, з бавовняною шлейкою через плече й соломинкою за вухом.
Я виклав своє діло й побачив, що пропозиція припала йому до душі.
– Облишмо таку банальну дрібницю, як смертовбивство, – кажу я. – Чи зробили ви щось істотніше в галузі махінацій і крутні, на що ви могли б послатися – з гордістю чи без гордості – як на доказ вашої фахової придатності?
– А хіба, – каже він, по-південному розтягуючи слова, – хіба ви ще про мене не чули? В усіх Блакитних горах жодна людина – чи то негр, чи білий – не вміє так спритно вкрасти порося: не чутно, не видно, та ще й замести за собою сліди. Я можу поцупити порося, – веде він далі, – із хліва, з-під рундука, біля корита, у лісі, вдень і вночі, звідки завгодно і як завгодно – і ручаюсь, що ніхто не почує навіть кувікання. Весь секрет у тому, як узяти порося і як його нести. Сподіваюсь, – розповідає цей благородний спустошувач свинячих хлівів, – що колись мене визнають чемпіоном серед свинокрадів.
– Гонор, – кажу я, – похвальна річ, і для Маунт-Нібоу свинокрадство неабияке досягнення, але на ширшій арені, містере Тейтем, ваше заняття вважатимуть безнадійно провінціальним. А втім, воно свідчить про вашу лояльність і надійність. Я беру вас у компаньйони. Капіталу в мене тисяча доларів готівкою, і завдяки вашому простацькому вигляду ми здобудемо на грошовому ринку кілька привілейованих акцій «Шукай вітра».
Я законтрактував Руфа, і ми рушили з Маунт-Нібоу в долину. По дорозі я муштрував його для задуманої мною операції. Перед тим я два місяці пробайдикував на Флорідському узбережжі й відчував приплив неабиякої енергії, а в голові у мене аж гуло від усяких планів та задумів.
Я тоді хотів прочесати гребенем завширшки дев'ять миль увесь фермерський район на Середньому Заході, куди ми й подались. Але, діставшись до Лексінгтона, ми застали там цирк братів Бінклі. Місто аж кишіло репаною голотою, що припхалася сюди з навколишніх сіл і грюкала своїми саморобними черевиками по бельгійському бруку вулиць. Я ніколи не пропускаю цирку без того, щоб не залізти в чужу кишеню й не розжитись якоюсь дещицею. Тому я найняв дві кімнати зі столом для Руфа й для себе недалеко від цирку в домі однієї солідної вдови, яку звали місіс Піві. Потім я повів Руфа до крамниці готового одягу й спорядив його з ніг до голови як сущого джентльмена. У своєму новому вбранні, яке ми йому вибрали разом зі старим Місфіцьким, він мав дуже ефектний вигляд: яскраво-блакитний костюм у жовто-зелену кліточку, модна жилетка кольору засмаглої шкіри, червоний галстук і найжовтіші в місті черевики.
Це був перший у житті Руфа костюм, досі він носив штани з домотканого полотна й просту сіру сорочку – одяг свого рідного краю. Не дивно, що він пишався своїм костюмом, наче дикий ігоррот – новим кільцем у носі.
Того ж вечора я подався до цирку й організував неподалік гру в скойки. Руф мав удавати стороннього і грати проти мене. Я дав йому пачку фальшивих грошей для ставок і залишив стільки ж собі у спеціальній кишені, щоб виплачувати його виграші. Не те, щоб я не довіряв йому; просто я не можу скерувати кульку на програш, коли бачу, що ставлять справжні гроші. Щоразу, коли я намагаюся це зробити, пальці мої страйкують.
Я поставив столик і заходився показувати, як легко вгадати, під якою скойкою горошина. Неписьменні телепні збилися щільним півколом і почали підштовхувати одне одного ліктями й під'юджувати робити ставки. Саме тут з натовпу мав вийти Руф, виграти кілька дрібних монет, щоб і іншим захотілось взяти участь у грі. Але де ж це Руф? його немає. Двічі чи тричі вигулькнув десь збоку, бачу: стоїть, вирячивши баньки на афіші й набивши рот арахісовими цукерками, а близько так і не підійшов.
Дехто із сміливців наважився поставити якусь дрібну монету, але грати в скойки без напарника – це все одно, що ловити рибу без наживки. Я припинив гру, маючи лише сорок два долари прибутку, хоч розраховував зідрати з цих неотес принаймні двісті. Об одинадцятій годині я вернувся додому й пішов спати. Мабуть, гадав я, цирк занадто сильна спокуса для Руфа, і він не встояв перед музикою та іншими принадами. Я вирішив добряче поговорити з ним уранці щодо принципів нашого бізнесу.
Тільки-но Морфей припнув мої плечі до злиденного матраца, як увесь будинок сповнився якимись непристойними вульгарними вигуками, схожими на крик дитини, коли вона об'їсться зелених яблук. Я схоплююся з ліжка, відхиляю двері в коридор, гукаю господиню і, коли вона висовує голову, кажу:
– Місіс Піві, шановна добродійко, будьте ласкаві, заткніть пельку вашій дитині, щоб чесні люди могли виспатися після важкого дня.
– Сер, – каже вона, – це не моя дитина. Це верещить свиня, яку дві години тому приніс до себе в кімнату ваш друг містер Тейтем. І якщо ви її кузен, чи дядько, чи брат, то я буду вам щиро вдячна, якщо ви самі, шановний добродію, заткнете їй пельку.
Я накинув якусь там одежину, необхідну в порядному товаристві, й пішов до Руфової кімнати. Він уже встав засвітив лампу й наливав у бляшанку молока для рябого, підсвинка, який верещав, аж заходився.
– Як же так, Руфе? – кажу я. – Ви знехтували своїми обов'язками й звели нанівець усю мою гру. І поясніть, звідки тут свиня? Ви, як видно, знову взялися за своє.
– Не гнівайтесь на мене, Джеффе, – каже він. – Ви ж знаєте, що я небайдужий до поросят. Красти їх – це вже моя друга натура. А сьогодні трапилася така чудова нагода, що я просто не міг стриматися.
– Ну й ну! – кажу я. – Може, ви й справді хворі на клептосвинію. Але хто знає, може, коли ми виберемось із смуги, де розводять свиней, ваше серце схилиться до якогось вищого й прибутковішого злочинства. Проте я ніяк не можу втямити одного: нащо вам обтяжувати своє сумління такою паскудною, недоумкуватою, зловредною, верескливою скотиною?
– Це через те, Джеффе, – каже він, – що ви не відчуваєте симпатії до поросят. Ви не розумієте їх так, як я. Ось це, приміром, обдароване непересічними розумовими здібностями й інтелектом. Щойно воно пройшлося по кімнаті на задніх ногах.
– Гаразд, я йду спати, – кажу. – Постарайтесь, якщо зумієте, вмовити свого любого інтелектуала, щоб він трохи вгамувався.
– Порося було голодне, – каже Руф. – А тепер воно засне й не кричатиме.
Я завжди перед сніданком читаю ранкову газету, якщо тільки опиняюся в такому місці, де поблизу є друкарська машина чи хоча б ручний верстат. Другого дня я встав рано і знайшов на парадному ґанку «Лексінгтонський щоденник», його щойно приніс листоноша. Мені насамперед упала в око об'ява на першій сторінці:
П'ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ ВИНАГОРОДИ
Зазначена сума буде виплачена без жодних розпитувань тому, хто поверне – живою й неушкодженою – славнозвісну європейську вчену свиню на прізвисько Беппо, яка пропала чи була вкрадена учора ввечері з виставочного павільйону цирку братів Бінклі.
Дж. Б. Теплі, комерційний директор цирку.
Я ретельно згорнув газету, поклав її у внутрішню кишеню й пішов до Руфа. Він був уже майже одягнений і годував свиню рештками молока та яблучним лушпинням.
– Здрастуйте, здрастуйте, доброго ранку всім вам! – вітаюсь я весело й приязно. – То ми вже на ногах? І поросятко снідає? Що ви збираєтеся з ним робити, Руфе?
– Запакую його в корзину, – каже Руф, – і відішлю моїй мамі в Маунт-Нібоу. Все ж буде їй якась забава, поки я вернусь.
– Яке чудове поросятко! – кажу я, чухаючи йому спину.
– А вчора ви обзивали його всякими поганими словами, – каже Руф.
– То ж учора, – відповідаю, – а сьогодні воно здається набагато кращим. Бачите, я виріс на фермі й дуже люблю свиней. Але я завжди лягав спати із заходом сонця й ніколи не бачив жодної свині при світлі лампи. Ось що я зроблю, Руфе, – кажу, – я дам вам за цю свиню десять доларів.
– Мабуть, я не продам цієї свинки, – каже він. –. Будь-яку іншу продав би, тільки не цю.
– А чому не цю? – питаю, потерпаючи від страху, що він уже щось пронюхав.
– А тому, – відказує Руф, – що це був найвидатніший подвиг у моєму житті. Ніхто інший не зміг би цього зробити. Якщо колись у мене буде сім'я і діти, то я сидітиму біля каміна й розповідатиму їм, як їхній тато украв свиню з напхом напханого людьми цирку. А може, і онукам розповідатиму. Мовляв, знай наших. А було це так, – каже він, – там стоять два намети, з'єднані між собою. Свинка лежала на помості, прив'язана маленьким ланцюжком. У другому наметі я побачив велетня і даму, геть порослу кудлатим сивим волоссям. Я взяв свинку й поповз назад під брезентом, а вона хоч би тобі писнула, сиділа тихше від миші. Я сховав її під піджак і пройшов повз добру сотню людей, поки вибрався на темну вулицю. Ні, мабуть, що я не продам цієї свинки, Джеффе. Я хочу, щоб мама зберегла її, це буде доказ мого великого подвигу.
– Свиня не проживе стільки років, – кажу я. – Навряд чи вона дотягне до того часу, коли ви почнете розповідати біля каміна свої старечі байки. Вашим онукам доведеться повірити вам на слово. Я даю вам за цю тварину сто доларів.
Руф глянув на мене здивовано.
– Свиня не може становити для вас такої цінності, – каже він. – Нащо вона вам?
– Розумієте, – відповідаю я, – з першого погляду, мало хто, побачивши мене, подумає, що я артист. І все ж у мені є артистична струнка. Я колекціоную свиней. Об'їздив увесь світ у пошуках рідкісних свиней. В долині Уобаш я тримаю ціле свиняче ранчо, а в ньому представники мало не всіх надзвичайних порід – від мериноса до польсько-китайських. Ця свиня, Руфе, – кажу я, – по-моєму, дуже цінної породи. Я гадаю, що це справжній беркшир. Ось чому мені хочеться придбати цю свинку.
– Я б з дорогою душею зробив вам послугу, – каже Руф, – але в мене теж артистична натура. Бо коли людина може так віртуозно вкрасти порося, то вона – артист. Поросята – моє натхнення. Особливо це. Я не віддам його навіть за двісті п'ятдесят доларів.
– Але послухайте, – кажу я, витираючи з лоба піт. – Для мене важить не так меркантильний бік справи, як мистецтво; і не стільки мистецтво, як любов до ближнього. Будучи експертом і аматором свиней, я вважаю за свій громадянський обов'язок придбати цю беркширську свиню для моєї колекції. Авжеж, сама свиня таких грошей не варта, але, виходячи з етики свиней як друзів і перших помічників людства, я пропоную вам за неї п'ятсот доларів.
– Джеффе, – відказує цей поросячий естет, – справа не в грошах, а в почутті.
– Сімсот, – кажу я.
– Хай буде вісімсот, – каже Руф, – і я вирву це почуття із свого серця.
Я поліз до свого потайного пояса по гроші й відрахував йому сорок купюр по двадцять доларів.
– Я візьму її до себе в кімнату, – кажу, – і замкну, поки ми снідатимемо.
Я взяв свиню за задню ногу. Вона страшенно закувікала, немов паровий орган у цирку.
– Дайте-но я, – каже Руф, бере свиню під пахву, притримує її рукою за писок і несе до моєї кімнати, як спляче немовля.
У Руфа, відколи я причепурив його, з'явилася просто-таки хвороблива пристрасть до франтівства. Після сніданку він сказав мені, що піде до Місфіцького купити собі бузкові шкарпетки. Тільки-но він пішов, я заметушився, немов однорукий інвалід у кропив'яній пропасниці, коли він клеїть шпалери. Найняв старого негра з шарабаном; ми сунули свиню у мішок, зав'язали його мотузком і поїхали до цирку.
Джорджа Б. Теплі я знайшов у невеликому наметі біля відкритого віконечка. Це був огрядний чоловік з гострими очима, здоровенним діамантом на чотири карати на червоному жакеті і в чорній ярмулці.
– Ви Джорж Б. Теплі? – питаю я.
– Можу заприсягтися, що це я, – відповідає він.
– Так от, я привіз, – кажу.
– Висловлюйтеся точніше, – просить він. – Ви привезли морських свинок для азіатського удава чи люцерну для священного буйвола?
– Ні те, ні друге, – кажу. – Я привіз вам учену свиню Беппо, онде вона в мішку в моєму шарабані. Сьогодні вранці я натрапив на неї в моєму палісаднику, вона підривала квіти. Якщо для вас однаково, я хотів би одержати належні мені п'ять тисяч доларів великими банкнотами.
Джордж Б. Теплі вискакує із свого намету і просить мене йти за ним. Ми ввійшли в один із виставочних павільйонів. Там на сіні лежить чорна, як смола, свиня з рожевою стрічкою круг шиї і їсть моркву із рук якогось чоловіка.
– Гей, Маке! – гукає Джордж Б. Теплі. – Сьогодні вранці нічого не скоїлося з нашою всесвітньовідомою?
– З нею? Ні! – каже Мак. – У неї апетит, мов у хористки о першій годині ночі.
– Звідки у вас ці фантазії? – звертається до мене Теплі. – З'їли вчора на ніч забагато свинячих котлет?
Я виймаю газету й показую йому об'яву.
– Фальшивка! – заявляє він. – Нічого про це не знаю. Ви ж самі бачили, як прекрасне всесвітньовідоме диво чотириногого царства споживало з надприродною мудрістю свій ранковий сніданок; воно не пропало, і його не вкрадено. А тепер бувайте здорові!
Догадавшись про все, я сів у шарабан і звелів дядечкові Неду їхати до найближчої алеї. Там я вийняв свиню з мішка, поставив її на землю рилом уперед, старанно прицілився і дав їй такого копняка, що вона вилетіла з другого кінця алеї – на двадцять футів попереду від свого вереску.
Потім, заплативши дядечкові Неду п'ятдесят центів, я пішов до редакції газети. Мені хотілося почути голу, неприкрашену правду. Я покликав до віконця агента по прийому об'яв.
– Ми побилися об заклад і хочемо знати, хто виграв, – кажу я. – Чи не був той чоловік, який учора ввечері дав оцю об'яву, опецькуватий, з довгими чорними вусами і кульгавий?
– Ні, – відповідає. – На зріст він приблизно шість футів і чотири з половиною дюйми, волосся у нього кукурудзяного кольору, а вифранчений, немов оранжерейна квітка.
В обід я вернувся до місіс Піві.
– Залишити мені на вогні трохи супу для містера Тейтема? – питає вона.
– Якщо ви триматимете на вогні суп до його повернення, – кажу, – то вам доведеться перевести на паливо всі ліси й усі вугільні шахти на земній кулі, але й цього буде замало.
– Тепер ви розумієте, – закінчив свою розповідь Джефферсон Пітерс, – як важко знайти сумлінного й чесного ділового партнера.
– Але ж, – почав я, гадаючи, що давнє знайомство дає мені право на таке зауваження, – правило має бути чинним для обох сторін. Якби ви запропонували поділити обіцяну винагороду, ви б не втратили…