Текст книги "Останнiй листок. Оповiдання"
Автор книги: Уильям О.Генри
Жанры:
Классическая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)
Коловорот життя
Мировий суддя Бинаджа Уїддеп сидів на порозі суду й смоктав бузинову люльку. На обрії, застигши на півдорозі до зеніту, височіло сіро-голубе в полудневому мареві пасмо Камберлендських гір. По-дурному кудкудакаючи, головною вулицею селища бундючно прошкандибала зозуляста курка.
Почалось рипіння коліс, і на дорозі, здіймаючи куряву, з'явилася запряжена биком бідарка, в якій сиділи Ренсі Білбро та його жінка. Бідарка зупинилася біля дверей суду, і подружжя злізло на землю. Сам Ренсі складався з засмаглої, аж коричневої шкіри і жовтої чуприни над нею на висоті шести з чимось футів. Незворушний спокій облягав його, мов сталеві лати. А жінка його, загорнута в чималу кількість ситцю з багатьма гострими кутами й припорошена нюхальним тютютном, була якась незграбна і стомлена від туманно усвідомлюваних бажань. Крізь усе це проглядав глухий протест ошуканої юності, яка ще не помічає, що вже відходить.
Мировий суддя з поваги до своєї гідності встромив ноги в черевики й відсунувся, даючи подружжю ввійти.
– Ми, знацця, – мовила жінка голосом, як ото гуде вітер у сосновому гіллі, – хочемо розлучитись. – Вона глянула на Ренсі, аби впевнитися, що в тому, як вона виклала суть справи, він не завважив якоїсь помилки, неясності, невиразності, небезсторонності чи прагнення до особистої вигоди.
– Так, розлучитися, – повторив Ренсі, поважно кивнувши головою. – Ми, знацця, ніяк не можемо вжитися. Коли чоловік і жінка дбають одне про одного, то й то самота в горах заїдає. А коли вона сичить, мов дика кішка, або сидить, надувшись, як сова, то чоловікові з такою жити несила.
– Коли він казна-яке ледащо, – не дуже завзято мовила жінка, – вештається без діла з різною поганню та контрабандистами, а потім вилежується, нажлуктавшись самогону, та ще морока із зграєю його шолудивих собак – їх треба годувати!
– Коли вона жбурляє покришками від каструль, – у тон їй відгукнувся Ренсі, – та ще ошпарила окропом найкращого в усьому Камберленді мисливського пса, варити чоловікові їсти їй аж з душі верне, а вночі не дає спати, все гризе за якісь дурниці!
– Коли ж він нічого заробити негоден, та ще на всі гори прославився як нікчема, то хіба тут до спання?
Мировий суддя неквапливо взявся до виконання своїх службових обов'язків. Підсунув до прохачів єдиний стілець і дерев'яний ослін. Розгорнув звід законів, що лежав на столі, і пробіг очима перелік статей. Потім протер окуляри і підсунув до себе чорнильницю.
– В кодексі законів, – проголосив суддя, – нічого не сказано про розлучення, стосовно до юрисдикції даного суду. Одначе з погляду справедливості, конституції та золотого правила – «роби іншим так, як хочеш, щоб вони робили тобі» – угода, яку не можна розірвати, є невигідна… Якщо мировий суддя може поженити якусь парочку, то ясно, що він зобов'язаний, якщо це треба, і розлучити її. Наш суд зараз винесе ухвалу про розлучення, впевнений, що Верховний суд визнає її правильною.
Ренсі Білбро видобув з кшені штанів, капшучок з тютюном. З капшучка витрусив на стіл п'ятидоларовий папірець.
– Вторгував за одну ведмежу і дві лисячі шкури, – сказав він. – Оце всі наші гроші.
– Встановлена в суді за розлучення плата, – сказав суддя, – дорівнює п'яти доларам. – І він удавано байдуже запхнув кредитку в кишеню свого домотканого жилета. Потім з великими фізичними й розумовими муками надряпав на половинці паперового аркуша ухвалу про розлучення й переписав її на другу половинку. Тоді прочитав Ренсі Білбро та його дружині документ, що давав їм свободу.
«Цим доводимо до відома всіх, що Ренсі Білбро та його дружина Еріела Білбро цього дня, бувши здорові тілом і душею, особисто з'явилися переді мною, дали обіцянку віднині й довіку не любити й не шанувати одне одного, ні в доброму, ні в поганому не слухатись одне одного й порушили справу про розлучення відповідно до спокою і гідності нашого штату. При цьому ухвали не порушувати, і нехай поможе вам бог.
Бинаджа Уїддеп, мировий суддя тут і в окрузі П'ємонт, штат Теннессі».
Суддя вже збирався вручити Ренсі один з папірців, але його затримав голос Еріели. Обидва чоловіки витріщились на неї. Їхня тупоумна чоловіча природа зіткнулася в особі цієї жінки з чимось несподіваним і непередбаченим.
– Суддя, ану почекай, не давай йому цю бамагу. Бо ж іще не все залагоджено. Спочатку захисти мої права. Я повинна одержати гроші на прожиток. Де це видано – чоловік має розлучення, а жінці щербатого цента не дає. А я збираюсь податися до свого брата Еда на Горбату гору. Отож мені потрібні черевики, тютюн, та й ще дещо. Коли Ренсі знайшов гроші на розлучення, то нехай знайде і мені на прожиток.
Ренсі Білбро аж рота роззявив з несподіванки. Раніше у них і мови не було про гроші на прожиття. Але від жінок завжди можна чекати приголомшливих несподіванок.
Мировий суддя Бинаджа Уїддеп зрозумів, що й цей пункт вимагає юридичного розв'язання. Проте в кодексі законів не було нічого сказано і щодо грошей на прожиття. Однак жінка була боса, а стежка до Горбатої гори – крута й кам'яниста.
– Еріело Білбро, – офіційним тоном запитав суддя, – у справі, що зараз оце слухається в суді, скажіть, яка сума, на вашу думку, буде справедливою і достатньою для прожитку.
– Думаю, – відповідає жінка, – на черевики та на все інше нехай буде п'ять доларів. Невеликі гроші, але дочалапати до брата Еда вистачить.
– Названа сума, – проголосив суддя, – не є надмірною. Ренсі Білбро, за рішенням суду, ви повинні сплатити позивачці п'ять доларів, щоб ухвала про розлучення набрала чинності.
– У мене вже нічого нема, – тяжко зітхнув Ренсі. – Я все вам оддав.
– У противному разі, – додав суддя, люто видивляючись поверх окулярів на Ренсі, – вас буде звинувачено у неповазі до суду.
– Ото я так собі думаю, якби ви почекали до завтра, – благально мовив Ренсі, – я б, може, десь і нашкріб чи позичив п'ятірку. Хіба ж я знав, що їй треба давати на прожиток?
– Слухання справи відкладається, – оголосив Бинаджа Уїддеп, – завтра ви обоє прийдете сюди і виконаєте судову ухвалу. Після чого вам буде видано свідоцтво про розлучення.
Він усівся на порозі й заходився шнурувати черевики.
– Доведеться їхати до дядька Зайї, – вирішив Ренсі, – там і переночуємо. – Він сів у бідарку з одного боку, Еріела залізла з другого. Низенький рудий бик, підкоряючись легенькому удару мотузяних віжок, повільно обійшов півколо, і підарка поповзла геть, збиваючи колесами куряву.
Мировий суддя Бинаджа Уїддеп сидів і смоктав бузинову люльку. Під вечір він дістав свою щотижневу газету й заходився читати. Читав доти, аж доки посутеніло і рядки газети почали розпливатися. Тоді він засвітив лойову свічку, що стояла на столі, й читав далі, поки не зійшов місяць, сповістивши, що пора вже вечеряти.
Суддя жив у складеній з товстих колод хатині на схилі горба, біля сухої тополі. Йдучи додому вечеряти, він перейшов струмок, що біг між густих лаврових заростей. Тут назустріч йому з-за кущів раптом ступила людська постать і наставила в груди рушницю. Капелюх у нападника був низько насунутий, більшу частину обличчя закривала якась шматина.
– Ану давай гроші, – мовила постать, – і не писни. Бо я нервовий, палець на гачку так і танцює.
– У м-мене тільки п-п'ять доларів, – запинаючись проказав суддя, витягуючи кредитку з жилетної кишені.
– Скрути її, – почувся наказ, – і засунь у дуло. Кредитка була нова й хрустка. Навіть незграбними і тремтячими від страху пальцями її неважко було скрутити в рурочку і значно важче – запхнути в ствол рушниці.
– А тепер іди собі, – сказав грабіжник.
І суддя не загаявся скористатися з цього дозволу.
На другий день рудий бичок знову притягнув бідарку до дверей суду. Суддя Бинаджа Уїддеп був у черевиках, бо вже давно ждав відвідувачів. У його присутності Ренсі Білбро дав своїй дружині п'ятидоларовий папірець. Очі судді вп'ялися в нього. Папірець мав такий вигляд, наче недавно був скручений і застромлений у ствол рушниці, Але суддя утримався від коментарів. Адже будь-якому папірцю може забандюритися скрутитись. І він вручив кожному відвідувачеві свідоцтво про розлучення. Обоє стояли, не знаючи, що сказати, і мовчки згортали одержані гарантії своєї свободи. Жінка кинула боязкий погляд на Ренсі.
– То ти зараз на бідарці додому, – сказала вона. – Хліб на полиці, в бляшаній коробці. А шмат свинини я поклала в казанок, щоб собаки не дістали. Увечері не забудь накрутити годинника.
– А ти, знацця, до брата Еда? – спитав Ренсі, тонко вдаючи байдужого.
– Та до ночі треба було б добратися. Мабуть, не дуже вони зрадіють, коли я до них заявлюся, а де ж більше мені подітися. Це – не близький світ, я вже піду. Ну, попрощаємось, Ренсі, хоч ти, може, й не захочеш попрощатись…
– Я ж не якийсь там пес, – мученицьким тоном мовив Ренсі, – щоб не захотіти попрощатись, це ти рвешся скоріше втекти звідси, то, може, сама не хочеш, щоб я попрощався.
Еріела мовчала. Вона ретельно згорнула п'ятидоларову кредитку та свідоцтво про розлучення і сховала за пазуху. Дивлячись крізь окуляри, Бинаджа Уїддеп з сумом простежив, як зникли гроші.
Суддя думав про своє і незабаром сказав слова, які свідчили, що він належить до дуже численної категорії людей, здатних співчувати, або до значно менш численної категорії видатних фінансистів.
– Самотньо тобі буде в старій хатині сьогодні вночі, Ренсі, – мовила Еріела.
Ренсі Білбро розглядав Камберлендське пасмо гір, ясно-синє в сонячному промінні. На Еріелу він не дивився.
– Авжеж самотньо, – відповів. – Та коли хтось дуріє і добивається розлучення, то його силоміць не втримаєш.
– Є ще дехто, хто хоче розлучення, – сказала Еріела, звертаючись до стільця. – І не хоче, щоб дехто залишився.
– А ніхто й не казав, що не хоче.
– А ніхто й не казав, що хоче. Краще вже мені не баритись, а йти до брата Еда.
– Тепер ніхто не зможе накрутити того старого годинника.
– Може, мені поїхати з тобою на бідарці, Ренсі, та накрутити тобі годинника? Вираз обличчя горянина зостався непроникним, на ньому не відбилось ніяких почуттів. Але він простягнув свою широченну п'ятірню, і тонка, засмагла рука Еріели сховалася в ній. На мить душа цієї жінки прозирнула крізь незворушні риси її лиця, одухотворивши їх.
– Собачня тепер не набридатиме тобі, – сказав Рейсі. – Згоден, я поводився з тобою погано. Накручуй вже того годинника ти, Еріело.
– Моє серце там, у нашій хатині, – прошепотіла Еріела, – з тобою. Я більше не казитимусь. Їдьмо додому, Ренсі, щоб устигнути завидна.
І вони попрямували до дверей, забувши про мирового суддю, але Бинаджа Уїддеп зупинив їх.
– Іменем штату Теннессі, – проголосив він, – я забороняю вам порушувати його закони і порядки. Нашому суду приємно і дуже радісно бачити, що хмари незлагоди й взаємонерозуміння, які нависли були над двома люблячими серцями, розвіялись. Але суд повинен оберігати мораль і духовну чистоту штату. Суд нагадує вам, що ви більше не є чоловіком і жінкою, подружжям, оскільки вас розлучено відповідальною судовою ухвалою і внаслідок цього ви не маєте права користуватися благами матрімоніального стану.
Еріела схопила Ренсі за руку. Що вона чує? Чи не означає це, що вона повинна втратити його тоді, коли життя добре навчило їх обох?
– Проте суд готовий, – вів далі суддя, – скасувати поразку в правах, спричинену ухвалою про розлучення. Суд перед вами і може здійснити урочистий обряд вашого одруження, щоб усе стало на свої місця і щоб сторони, які позиваються, могли знову набути почесного і облагороджуючого матрімоніального стану, до якого вони прагнуть. Платня за здійснення згаданого вище обряду в даному разі становить п'ять доларів.
Від останніх слів судді в серці.Еріели зажевріла надія, її рука швидко ковзнула за пазуху. Звідти випурхнула і опустилася вільною голубкою на суддівський стіл кредитка. Бліді щоки Еріели зарожевіли, коли вони стояли, тримаючись за руки, і слухали слова, що знову поєднували їх.
Ренсі допоміг їй залізти в бідарку і сів поряд. Рудий бичок знов обійшов півколо, і вони, все так же тримаючись за руки, вирушили в гори.
Мировий суддя Бинаджа Уїддеп усівся на порозі і скинув черевики. Ще раз помацав пальцями п'ятидоларову кредитку, засунуту в жилетну кишеню. Знову закурив свою бузинову люльку. А головною вулицею селища, по-дурному кудкудакаючи, знову бундючно прошкандибала зозуляста курка.
Дороги, які ми вибираємо
За двадцять миль на захід від Таксона «Вечірній експрес» зупинився біля водокачки набрати води. Окрім потрібної для паровоза води, цей славнозвісний експрес прихопив і ще дещо не дуже корисне для себе.
Поки кочегар відчіплював шланг, Боб Тидбол, Акула Додсон та на чверть індіанець з племені кріків, якого звали Джон Великий Пес, вилізли на паровоз і показали машиністові три круглі дірки на кінцях стволів своїх кишенькових гармат. Ці дірки і їхні можливості справили на машиніста таке сильне враження, що він негайно підняв руки догори, як це роблять вигукуючи: «Та ви що!», «Не може бути!»
На рішучу й чітку команду Акули Додсона, який був командиром атакуючих сил, машиніст зійшов на землю й відчепив паровоз і тендер. Після цього Джон Великий Пес видерся на купу вугілля, грайливо спрямував на машиніста й кочегара два револьвери і запропонував їм відвести паровоз на п'ятдесят ярдів від состава й чекати там подальших розпоряджень.
Акула Додсон з Бобом Тидболом, зневажливо відмовившись пропускати крізь решето таку бідну на золото породу, як пасажири, кинулися до багатих покладів поштового вагона. Провідника вони захопили зненацька – той був певен, що «Вечірній експрес» не набере нічого гіршого й небезпечнішого, ніж aquo pura 1. Поки Боб руків'ям свого шестизарядного кольта вибивав цю помилкову думку з голови провідника, Акула Додсон, не гаючи часу, підкладав під сейф у поштовому вагоні чималенький заряд динаміту.
Сейф вибухнув на суму тридцять тисяч доларів золотом і кредитками. Пасажири подекуди висовувалися з вікон, щоб подивитися, де це гримить грім і звідки насувається грозова хмара. Кондуктор смикнув за вірьовку дзвінка, вона подалася за рукою, не вчинивши ніякого опору. Акула Додсон і Боб Тидбол, запхавши здобич у міцну брезентову торбу, вистрибнули з поштового вагона на землю і, спотикаючись у своїх чоботях на високих підборах, незграбно побігли до паровоза.
Машиніст, похмурий і злий, проте досить розумний, підкоряючись їхньому наказу, швидко погнав паровоз геть від непорушного состава. Але ще до цього провідник поштового вагона, очунявши від застосованого до нього Бобом Тидболом засобу для додержання нейтралітету, вискочив на насип з вінчестером у руках і взяв участь у цій грі. Містер Джон Великий Пес, сидячи на тендері з вугіллям, ненароком зробив помилковий хід, підставивши себе під кулю, і провідник вдарив його козиром. З кулею між лопаток метис – лицар з великої дороги – гепнувся додолу, збільшивши в такий спосіб частку здобичі кожного із своїх партнерів на одну шосту.
За дві милі від водокачки машиністу наказали зупинитися. Грабіжники зухвало помахали йому на прощання рукою і, стрімголов скотившись з насипу, зникли в густих заростях, що тяглися вздовж залізниці. Через п'ять хвилин, продершись крізь хащі чапареля, вони дісталися до лісу, там до нижніх гілок високих дерев було прив'язано троє коней. Один з них чекав Джона Великого Пса, якому вже ніколи не судилося їздити на ньому ні вдень, ні вночі. Знявши з цього коня сідло й вуздечку, грабіжники відпустили його на волю. А на тих двох вони посідали самі, перекинувши торбу через луку сідла, і швидко, але обережно поскакали спочатку лісом, потім дикою пустельною ущелиною. Тут кінь, яким їхав Боб Тидбол, послизнувся на вкритому мохом камені і зламав передню ногу. Грабіжники негайно пристрелили його й сіли порадитись, як їм бути далі. Проскакавши звивисту й заплутану дорогу, вони поки що перебували в безпеці. Від найшвидшої погоні їх відділяло багато миль і годин. Кінь Акули Додсона з вуздечкою на шиї, тягнучи по землі вірьовку і поводячи боками, вдячно скуб траву на березі струмка. Боб Тидбол розв'язав торбу і, по-дитячому радісно сміючись, вигріб з неї обома руками акуратно заклеєні пачки кредиток і торбинку із золотими монетами.
– Слухай, старий розбійнику, – весело звернувся він до Акули Додсона, – ти правильно сказав, що діло вдасться. Щодо грошей, то ти в Арізоні хоч кого переплюнеш.
– Що ж нам робити з конем для тебе, Бобе? Довго сидіти тут нам не можна. Ще й не світатиме, як на наш слід нападуть.
– Ну, доведеться твоєму скакуну поки що везти нас двох, – відповів життєрадісний Боб. – А там прилучимо до нашого товариства першу ж коняку, яка попадеться. Хай йому всячина, добрячий улов, га? Якщо вірити позначкам на цих пачках, то тут тридцять тисяч доларів – по п'ятнадцять тисяч на ніс!
– Це менше, ніж я сподівався, – мовив Акула Додсон, легенько підштовхуючи носком чобота пачки грошей. І перевів замислений погляд на мокрі боки свого стомленого коня.
– Старий Болівар геть стомився, – повільно мовив. – Шкода, що твій гнідий поламав ногу.
– Ще б не шкода, – щиросердно погодився Боб, – але нічого не вдієш. Болівар у тебе як грім – він доставить нас туди, де ми зможемо добути свіжих коней, для нього це іграшки. Хай йому чорт. Акуло, це ж просто сміх, та й годі – ти приїхав із Сходу й даєш нам, хлопцям із Заходу, теж не в тім'я битим, сто очок наперед. З якого ти штату?
– З штату Нью-Йорк, – відповів Акула Додсон, сідаючи на валун і кусаючи якусь галузку. – Я народився на фермі в окрузі Олстер. В сімнадцять років утік з дому. На Захід я попав випадково. Ішов по дорозі з клунком, де був мій одяг, хотів потрапити в Нью-Йорк. Думав, прийду туди й почну гребти гроші. Я завжди вважав, що здатний на це. Якось надвечір дійшов до роздоріжжя і не знаю, куди йти. З півгодини думав, у який бік податись, а тоді повернув ліворуч. Коли споночіло, я догнав табір мандрівних циркачів-ковбоїв – вони давали вистави в різних містечках – і рушив з ними на Захід. Я часто питаю себе, що було б, якби я повернув в інший бік, якби вибрав іншу дорогу.
– О, було б, певно, те саме, – відгукнувся Боб Тидбол, радий нагоді пофілософствувати. – Річ не в дорогах, які ми вибираємо, головне в тій суті, що всередині у нас і примушує повертати чи сюди, чи туди.
Акула Додсон підвівся і прихилився до дерева.
– Мені страшенно шкода, що твій гнідий покалічив ногу, – майже розчулено повторив він.
– Мені теж, – погодився Боб, – бо першокласна була коняка. Ну та нічого, Болівар ще ого-го як нас вивезе.
Мабуть, нам треба рушати далі, Акуло. Ось я зберу всі гроші й подамося в гори.
Боб Тидбол склав здобич у торбу й міцно зав'язав її мотузкою. А коли підвів очі, то перше, що йому впало в око, було дуло сорокап'ятикаліберного кольта Акули Додсона, з якого той твердою рукою цілився в нього.
– Облиш ці жарти, – сказав Боб, шкірячи в посмішці зуби. – Нам треба рушати в дорогу.
– Сиди тихо, – звелів Акула. – Нікуди ти звідси не рушиш, Бобе. Мені дуже прикро казати тобі це, але шанс є тільки для одного з нас. Болівар зовсім стомився, двох йому не вивезти.
– Ми з тобою були товаришами аж три роки, Акуло Додсон, – спокійно мовив Боб. – Не раз ризикували життям. Я завжди поводився з тобою чесно, мав тебе за людину. Мені доводилось чути про тебе деякі дивні речі, ніби ти застрелив кількох чоловік за подібних обставин, але не вірив. Ну, якщо ти трохи зі мною пожартував, Акуло, то сховай свою гармату, сідаймо на Болівара – й гайда звідси. А якщо намірився стріляти, то стріляй, чорна твоя душа, тарантулове поріддя!
На обличчя Акули Додсона лягла глибока зажура.
– Ти навіть не уявляєш, Бобе, – зітхнув він, – як погано я себе почуваю від того, що твій гнідий поламав ногу.
Вираз його обличчя враз змінився – на ньому проглянули холодна лють і невблаганна жадність. Душа цього чоловіка визирнула на мить на поверхню, як визирає часом лихе обличчя з вікна поважного дому.
Бобу Тидболу таки не судилося рушити далі. Сорокап'ятикаліберний кольт у руці його зрадливого друга оглушливо вистрілив, сповнивши гуркотом ущелину, і стіни її відгукнулись обуреною луною. А Болівар, мимовільний співучасник злочину, швидко поніс геть останнього з бандитської зграї, що пограбувала «Вечірній експрес». Коневі не довелося напружувати сили, щоб везти подвійний вантаж.
Але в той час, як Акула Додсон скакав уперед, дерева перед ним почали ніби розпливатися, револьвер у правій руці перетворився на вигнуте бильце крісла червоного дерева, сідло стало якесь м'яке, і, розплющивши очі, він побачив, що ноги його не впираються в стремена, а спокійнісінько спочивають край дубового письмового столу. Отож я й кажу вам, що Додсон, глава маклерської контори «Додсон і Деклер» на Уолл-стріт, розплющив очі. Пібоді, довірений секретар, стояв біля його крісла, не наважуючись заговорити. Внизу чути було приглушений гуркіт коліс, заспокійливо хурчав електричний вентилятор.
– Гм! Пібоді, – сказав Додсон, моргаючи. – Я, здається, заснув. І бачив дивний сон. В чому річ? Пібоді?
– Містер Уїльямс із компанії «Тресі й Уїльямс» жде прийому, сер. Він прийшов розрахуватися за акції Ікс, Ігрек, Зет. Він з ними погорів, якщо пам'ятаєте, сер.
– Так, пам'ятаю. Який у них сьогодні курс, Пібоді?
– Один долар вісімдесят п'ять центів, сер.
– Отож і нехай платить по такій ціні.
– Пробачте, сер, – досить боязко сказав Пібоді, – що я вам набридаю, але я говорив з Уїльямсом. Він ваш давній друг, містере Додсон, а ви практично скупили всі акції цієї компанії. Я подумав, що ви могли б, тобто я подумав, що ви, мабуть, не пам'ятаєте, що він продав вам ці акції по дев'яносто вісім центів. Якщо йому доведеться платити по сьогоднішньому курсу, то він втратить усе до останнього цента.
Вираз Додсонового обличчя враз змінився – на ньому проглянула холодна лють і невблаганна жадність. Душа цього чоловіка визирнула на мить на поверхню, як визирає часом лихе обличчя з вікна поважного дому.
– Нехай платить по долару вісімдесят п'ять, – відказав Додсон. – Боліварові не вивезти двох.
Примітки
1. Чиста вода (лат.).