Текст книги "Капелюх Чарівника"
Автор книги: Туве Янссон
Жанр:
Детская проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)
То був гарний день. Хоча, можливо, й не надто ясний, бо сонце заслонив легенький серпанок. «Пригода» з напнутими білими вітрилами стрілою летіла до виднокола. Хвилі плюскотіли, пестячи її боки, співав вітер, а морські тролі та русалки витанцьовували перед носом судна.
Чмих прив’язав свої іграшкові кораблики один за одним, тож у кільватері «Пригоди» пливла ціла флотилія. Тато Мумі-троля стояв коло стерна, а Мама сиділа поруч, подрімуючи. Нечасто їй траплялася нагода насолодитися тишею та спокоєм. Угорі над ними кружляли великі білі птахи.
– Куди попрямуємо? – запитав Хропусь.
– Пливімо до якогось острова! – попросила Хропся. – Я ще ніколи не бувала на острові!
– Побуваєш неодмінно! – пообіцяв Мумі-тато. – Пристанемо до першого ж острівця, який нам трапиться на шляху.
Мумі-троль сидів на самому дзьобку носа човна, пильнуючи, щоб не наскочити на мілину. Він заворожено вдивлявся у зеленаву глибінь моря, яку, збиваючи довкруги себе шумовиння, розтинала «Пригода».
– Ого-го! – вигукнув радісно Мумі-троль. – Ми пливемо на острів!
Далеко в морі лежав самотній острів гатіфнатів, об високі скелі якого розбивалися пінисті хвилі прибою.
Раз на рік гатіфнати збиралися на ньому напередодні своєї безконечної мандрівки довкола світу. Вони прибували сюди з усіх сторін світу, мовчазні, поважні, з незворушними блідими обличчями. Навіщо здалися їм ці щорічні зустрічі, важко сказати, бо ж вони не чули, не розмовляли і ні на чому не зосереджували свого погляду, окрім далекої, тільки їм самим відомої мети вічної подорожі.
Можливо, їм таки хочеться мати місце, де б вони почувалися як удома, могли трохи перепочити і побачитися зі знайомими. Щорічна зустріч гатіфнатів відбувається завжди у червні, тож цього року збіглося так, що родина Мумі-тролів та гатіфнати прибули на самотній острів майже водночас. Дикий і манливий, виростав він з моря, в облямівку білого шумовиння хвиль, увінчаний зеленою короною лісу.
– Земля попереду! – заволав Мумі-троль.
Усі перехилилися через борт, щоб ліпше бачити.
– Там є піщаний пляж! – зраділа Хропся.
– І затишна гавань! – додав Тато Мумі-троля.
Вправно стернуючи, Тато допровадив човна до берега поміж підступними підводними каменями. Ніс «Пригоди» м’яко тицьнувся у пісок, Мумі-троль зістрибнув на суходіл зі швартовим канатом. Невдовзі на березі закипіла робота. Мама Мумі-троля скотила докупи камені, облаштовуючи місце для вогнища, щоб розігріти оладки. Потім назбирала дров, розстелила скатертину на піску, притиснувши кожний кут камінцем, аби її не зірвало вітром. Тоді виклала рядком горнятка, маслянку з маслом прикопала у вогкому піску в затінку великої кам’яної брили, а на довершення всього прикрасила стіл букетом водяних лілій.
Може, чимось допомогти? – запитав Мумі-троль, коли все вже було готове.
– Ліпше огляньте острів, – відказала Мама (вона знала, чого дітям праглося найдужче). – Важливо з’ясувати, де ми опинилися і чи не таїться тут якась небезпека…
– Я теж собі так думав, – втішився Мумі-троль.
Не гаючи часу, він з хропусями та Чмихом подався до південного узбережжя острова, а Нюхмумрик, котрий полюбляв робити всілякі відкриття на самоті, попростував північним берегом.
Гемуль узяв свою ботанічну лопатку, зелену коробку для гербарію, збільшувальне скло і рушив углиб лісу, сподіваючись відшукати там рідкісні, ніким ще не бачені рослини.
Мумі-тато тим часом прилаштувався на прибережній скелі порибалити. Сонце поволі хилилося до пообіднього пругу, вдалині над морем купчилися грозові хмари.
Посеред острова зеленіла галявина в оточенні квітучого чагарника. Саме тут знаходилося потаємне місце гатіфнатів, де вони збиралися раз на рік на Купала.
Вже прибуло майже три сотні гатіфнатів, очікувалося прибуття ще близько чотирьохсот п’ятдесяти. Вони мовчки вешталися галявиною, поважно кланяючись один одному. Посеред галяви вони вкопали високий стовп, а на нього повісили великого барометра. Щоразу, проходячи повз барометр, гатіфнати віддавали йому глибокий уклін, що виглядало доволі кумедно.
Гемуль тим часом тинявся лісом, його увагу цілковито поглинули диво-квіти, що яскріли на кожному кроці. Вони анітрохи не нагадували квіти Долини Мумі-тролів, були яскравішими й мали дивовижні форми. Однак Гемуль не помічав їхньої краси, він водно лічив тичинки, пелюстки і бурмотів сам до себе:
– Номер двісті дев’ятнадцятий у моїй колекції!
Зрештою він забрів на галявину гатіфнатів і почалапав нею, видивляючись у траві, чи не трапиться якийсь незвичайний екземпляр. Підвів голову аж тоді, коли гримнув чолом об стовп гатіфнатів. Тепер лишень Гемуль вражено роззирнувся. Зроду-віку не доводилося йому бачити такої тьми гатіфнатів нараз. Вони роїлися повсюди, і всі як один витріщалися на нього своїми маленькими вицвілими очицями.
«Цікаво, злі вони чи добрі? – занепокоєно подумав Гемуль. – Хоч і крихітні, та їх тут сила-силенна!»
Він глипнув на великий блискучий барометр, зроблений з червоного дерева. Стрілка показувала «Дощ і вітер».
– Чудасія, – мугикнув Гемуль, примружившись до сонця.
Він постукав по склу, і стрілка впала ще нижче.
Гатіфнати погрозливо зашурхотіли й ступили крок до нього.
– Усе гаразд! – злякався Гемуль. – Не потрібен мені ваш барометр!
Та гатіфнати не чули його слів. Вони підступали все ближче, шеренга за шеренгою, шелестячи і вимахуючи лапами. Серце Гемулеві впало у п’яти, він озирався навкруги, шукаючи порятунку, але ворог стояв щільним муром зусібіч і сунув на нього. З хащ на узлісся виходили все нові гатіфнати, такі ж мовчазні, з нетямними очима.
– Забирайтеся геть! – зарепетував Гемуль. – Тпрусь на вас! Тпрусь!
Та гатіфнати безгучно сунули далі. Гемуль враз підібрав свої спідниці і подерся на стовп. Стовп був слизький і бридкий на дотик, однак страх додав йому негемульської сили. Він виліз на вершок і сидів, тремтячи усім тілом, міцно вчепившись у барометр.
Гатіфнати зімкнулися колом біля підніжжя стовпа й чекали. Уся галявина була вкрита ними, немов білим килимом, і Гемулеві запаморочилося в голові лише від думки про те, що буде, якщо він гепнеться додолу.
– Допоможіть! – волав він ослаблим від ляку голосом. – Рятуйте!
Та ліс німував.
Тоді Гемуль заклав два пальці до рота і свиснув: три короткі посвисти, три довгі, три короткі. Три короткі, три довгі, три короткі… SOS.
Нюхмумрик, який мандрував північним узбережжям острова, почув тривожний сигнал Гемуля. Визначивши напрямок, звідки долинав поклик на порятунок, Нюхмумрик стрілою кинувся визволяти друга. Слабкий спершу свист чувся тепер виразніше. «Уже десь поряд», – подумав Нюхмумрик і почав обережно скрадатися вперед. Між деревами з’явився просвіт. Він побачив перед собою галявину, юрмисько гатіфнатів і Гемуля, що немов приріс до стовпа. «Погані справи», – пробурмотів стиха Нюхмумрик і гукнув:
– Агов! Я тут! Як тобі вдалося так розізлити миролюбних гатіфнатів?
– Я лише постукав по їхньому барометру, – жалібно проскімлив Гемуль. – Стрілка впала… Любий Нюхмумрику, спробуй відігнати цих гидких покручів!
– Зараз подумаю, як це зробити, – відповів Нюхмумрик.
(Жодного слова з цієї розмови гатіфнати не чули, бо ж не мають вух).
За якусь хвилю Гемуль знову заблагав:
– Швидше думай! Я вже ледве тримаюся!
– Слухай! – заговорив Нюхмумрик. – Пам’ятаєш нашестя польових мишей у нашому саду? Тато Мумі-троля позакопував у землю багато кілків і повісив на них вітрячки. Вітрячки закрутилися, від того завібрувала земля, миші налякалися і втекли!
– Твої історії завжди дуже цікаві, – понуро мовив Гемуль, – та не розумію, що у них спільного з моїм безвихідним становищем!
– Усе дуже просто! – пояснював Нюхмумрик. – Що тут незрозумілого? Гатіфнати не говорять, не чують і дуже погано бачать. Зате добре відчувають! Спробуй похитати стовпом! Вони напевно відчують дрижання землі і злякаються. Органи чуття у них в животі…
Гемуль спробував похитати стовпом і нажахано заволав:
– Я зараз впаду!
– Потроху шарпай! – підбадьорював його Нюхмумрик. – Але частіше! Частіше!
Гемуль слухняно розхитував стовпом, гатіфнати врешті відчули під ногами неприємне тремтіння.
Вони зашурхотіли голосніше й неспокійно заворушилися. І враз сторчголов кинулися на всі боки, достоту як миші тоді у саду. За мить галявина спорожніла. Нюхмумрик відчував, як гатіфнати, втікаючи у ліс, терлися до його ніг, обпікаючи, немов кропивою.
З великої полегші Гемуль розтулив лапи і впав у траву.
– Бідне моє серце! – стогнав він. – Тепер воно застрягло мені в горлі. Відколи я пристав до родини Мумі-тролів, мене на кожному кроці переслідують нещастя!
– Заспокойся! – потішав його Нюхмумрик. – Ти чудово дав собі раду!
– Бридкі покручі! – лаявся Гемуль. – Але їхнього барометра заберу собі, хай знають!
– Я б не радив тобі цього робити! – застеріг Нюхмумрик.
Та Гемуль не послухався поради, відчепив блискучий барометр і переможно сховав під пахву.
– Можемо повертатися, – сказав він. – Я, до речі, жахливо голодний.
Коли Нюхмумрик з Гемулем повернулися до гурту, всі саме ласували упійманою Мумі-татом щукою.
– Привіт! А ми обійшли увесь острів! – похвалився Мумі-троль. – На протилежному боці громадяться неприступні скелі, які спадають просто у море.
– А ще бачили купу гатіфнатів, – додав Чмих. – Щонайменше сотню!
– Не згадуйте про них! – заблагав Гемуль. – Навіть чути про них не хочу! Ліпше погляньте на мій бойовий трофей!
Гемуль гордо виклав барометр на середину столу.
– Який блискучий і гарний! – вигукнула Хропся. – Це годинник?
– Ні, барометр, – пояснив Тато. – За ним визначають, якою буде погода – ясною чи дощовою. Інколи прогнози навіть справджуються.
Він постукав по склу приладу і спохмурнів.
– О, передбачає бурю!
– Велику бурю? – боязко забринів голосок Чмиха.
– Поглянь сам, – Мумі-тато простягнув малому барометр. – Стрілка стоїть на 00, а це найнижча позиція. Якщо він, звісно, не дурить…
Скидалося, однак, на те, що барометр не обманював. Імла згусла і стала жовто-сірого кольору, а море над видноколом зловісно почорніло.
– Негайно повертаймося додому! – закликав усіх Хропусь.
– Ще ні, – попрохала Хропся. – Ми ще не встигли як слід оглянути скелі на протилежному боці острова. І навіть не покупалися!
– Почекаймо трохи, подивимося, що буде далі, – запропонував Мумі-троль. – Прикро покидати щойно відкритий острів!
– Як налетить буря, ми застрягнемо надовго, – розсудливо намагався переконати друзів Хропусь.
– От і добре! – повеселів Чмих. – Залишимося тут назавжди.
– Цитьте, дітоньки, треба поміркувати, – втрутився Мумі-тато.
Він зійшов до води, понюшив повітря, повертів головою на всі боки і наморщив чоло. Вдалині загуркотіло.
– Гроза! – верескнув Чмих. – Ой, як страшно!
Над крайобрієм грізно здіймалося темно-синє хмаровище, женучи поперед себе світлі тендітні клаптики хмаринок. Час від часу море осявали спалахи блискавиць.
– Ми залишаємося! – вирішив Тато.
– На всю ніч? – перепитав про всяк випадок Чмих.
– Не інакше! Гайда будувати притулок, бо ось-ось налетить злива!
«Пригоду» затягнули далі на берег, з вітрил та ковдр квапно збудували на узліссі курінь. Мумі-мама попідтикала курінь з боків мохом, Хропусь обкопав його рівчаком для стоку води. Усі метушилися, галасували й штовхалися, ховаючи свій скарб під полотнищем. Здійнявся легкий вітерець, дерева злякано зашелестіли. Грім гуркотів усе ближче.
– Я вийду на мис, погляну, що робиться надворі, – мовив Нюхмумрик.
Натягнувши капелюх ще глибше на вуха, він подався на розвідини. Щасливий від того, що знову на самоті з самим собою, Нюхмумрик став на крайчику мису, спершись спиною на велику брилу.
Море змінилося до невпізнання: стало чорно-зеленим, забурунилося білими баранцями, підводні скелі мерехтіли, наче фосфор. З півдня, велично гуркочучи, насувалася гроза. Вона нап’яла над морем свої чорні вітрила, заслонивши вже пів неба, зловісно спалахуючи блискавицями.
«Суне просто на острів!» – подумав Нюхмумрик. Він тремтів від радості й захвату, дивлячись у вічі буревієві, що котився понад морем. Зненацька Нюхмумрик помітив маленького чорного вершника на чорному коні. Той з’явився лише на мить на тлі побілілої мов крейда стіни хмар; плащ його розвівався крильми, вершник і кінь здіймалися увись… Ще мить, і вони щезли у сліпучому спалаху блискавки; сонце зникло, дощ сірою пеленою насувався на острів.
«То був Чарівник! – здогадався Нюхмумрик. – Не хто інший, як Чарівник на своїй чорній пантері! Це не просто легенда, вони існують насправді…»
Нюхмумрик чимдуж побіг назад. Щойно він влетів до куреня, по полотнищу вітрила, що лопотіло на вітрі, затарабанили важкі дощові краплі. Хоч до вечора було ще далеко, увесь світ поринув у пітьму. Чмих з головою загорнувся у ковдру – так страшенно боявся бурі. Решта тулилися одні до одних. У курені духмяно пахло Гемулевими квітами. Ось уже громовиця над самими їхніми головами… Раз по раз схованку осявали білі пасмуги. З риком котила гроза свої залізні колісниці небом, море люто жбурляло на берег самотнього острова велетенські вали хвиль.
– Щастя, що ми не вийшли у море, – сказала Мама Мумі-троля. – Яка жахлива погода!
Хропся вклала свою тремтячу лапку в Мумі-тролеву долоню, і він враз відчув себе її захисником, мужнім та хоробрим.
Чмих хлипав під ковдрою.
– Гроза саме над нами! – озвався Тато.
У ту ж мить велетенська блискавка з шипінням вдарила просто в острів, а вслід за нею луснув грім.
– Десь недалеко вдарила, – мовив Хропусь.
То вже було занадто. Гемуль обхопив голову лапами.
– Безлад! Усюди суцільний безлад! – бурмотів він.
Буревій потроху відходив на північ. Грім відкочувався все далі, спалахи блискавок зблідли.
Незабаром лише злива періщила навколо та бушувало море.
«Зараз не час розповідати про Чарівника, – міркував Нюхмумрик. – Вони й так налякані…»
– Вилазь, Чмиху! – покликав він. – Усе вже минулося!
Чмих, мружачись, виборсався з-під ковдри. Йому було трохи соромно за свій переляк та хлипання, тож він чухався за вухом, вдаючи, ніби позіхає.
– Котра година? – запитав.
– Скоро восьма, – відповів Хропусь.
– Гадаю, час вкладатися до сну, – звеліла Мама. – У нас був важкий день.
– Цікаво було б поглянути, куди вдарила блискавка… – несміливо озвався Мумі-троль.
– Завтра! – суворо урвала його Мама. – Завтра все з’ясуємо і поплаваємо у морі. А зараз надворі мокро, сіро й неприємно.
Вона повкривала дітей ковдрами і сама заснула коло них, поклавши свою торбинку під подушку.
Негода розходилася знову. Дивні звуки домішувалися до ревиська хвиль: голоси, тупіт ніг, сміх та теленькання великих дзвонів десь на морі. Нюхмумрик тихо лежав, прислухаючись до нічних перегуків, мріяв і згадував про свої довколосвітні подорожі. «Невдовзі знову подамся в мандри, – думав він. – Але ще не зараз».
Розділ четвертий,
у якому Хропся позбулася гривки під час нічного нападу гатіфнатів і в якому розповідається про неймовірні знахідки на самотньому острові
Хропся прокинулася посеред ночі з відчуттям огиди: щось торкнулося її личка. Вона не наважилася визирнути з-під ковдри, лише сторожко принюхалася. Пахло паленим! Хропся натягнула ковдру на голову й тихо покликала:
– Мумі-тролю! Мумі-тролю!
Мумі-троль вмить розплющив очі.
– Що трапилося?
– Серед нас якесь страхіття! – жебоніла злякано з-під ковдри Хропся. – Я відчуваю, що тут якесь страхіття!
Мумі-троль вдивлявся у темряву. Так воно й було!
Крихітні світелка… Бліді світляні тіні сновигали між поснулими. Мумі-троль розтермосив зі сну Нюхмумрика.
– Поглянь, – прошепотів він вражено. – Примари!
– Та ні, – заспокоїв його Нюхмумрик. – То гатіфнати. Гроза наелектризувала їх, от вони й світяться. Не рухайся, бо вдарить струмом!
Гатіфнати, здавалося, щось шукали. Вони переворушили усі кошики, запах паленого посилився. Раптом маленькі істоти скупчилися в кутку, де спав Гемуль.
– Вони його не поб’ють? – захвилювався Мумі-троль.
– Гатіфнати шукають барометр, – збагнув Нюхмумрик. – Я ж казав йому не брати барометра! Ось вони його й знайшли!
Спільними зусиллями гатіфнати тягнули барометра. Щоб зручніше ухопитися, вони вилізли на Гемуля, і тепер від запаху паленого аж у носі крутило.
Прокинувся Чмих і зачмихав.
Зненацька в курені розлігся чийсь рев. То один із гатіфнатів наступив Гемулеві на носа.
Умить всі зірвалися на ноги. Зчинився неймовірний переполох. Тривожні запитання лунали впереміш із зойками, коли хтось, наступивши на гатіфната, обпікався або ж діставав удар струмом.
Гемуль плутався під ногами, завиваючи від страху й тицяючись наосліп по кутках, аж доки налетів на полотнище вітрила й завалив куреня. Це було щось жахливе.
Згодом Чмих стверджував, що вибиралися вони з-під вітрила щонайменше годину (можливо, він ледь переборщив).
Коли всі нарешті звільнилися з-під намету, гатіфнати вже давно зникли у лісі разом з барометром. Ні в кого не виникло жодного бажання кинутися їм навздогін. Гемуль, зойкаючи, запхав носа у мокрий пісок.
– Це вже занадто! – обурювався він. – Чому бідолашний безвинний ботанік не може жити у тиші й спокої?!
– Життя – не тиха заводь, – задоволено зауважив Нюхмумрик.
– Дощ ущух, – повідомив Мумі-тато. – Бачите, дітоньки? Небо розпогодилося. Скоро почне світати.
Мама Мумі-троля тремтіла від холоду, міцно притискаючи до себе свою торбинку. Вона глянула на бурхливе нічне море й запитала:
– Як вчинимо? Може, відбудуємо курінь і спробуємо ще поспати?
– Не варто, – мовив Мумі-троль. – Ліпше позагортаємося в ковдри і зачекаємо сходу сонця.
Усі посідали рядком на березі, попритулявшись один до одного. Чмих упхався посередині – йому здавалося, що так безпечніше.
– Не повірите, який то був жах, коли хтось у темряві торкнувся мого обличчя, – розповідала Хропся. – Не зрівняти з грозою!
Вони сиділи й дивилися, як над морем починає світати. Шторм уже вгамувався, однак великі хвилі все ще з ревом накочувалися на берег. Небо на сході зблідло, було страшенно холодно. І ось у цю передсвітанкову годину вони помітили гатіфнатів, котрі покидали острів. Човни один за одним, наче тіні, випливали з-за мису й виходили у відкрите море.
– Прекрасно! – зрадів Гемуль. – Сподіваюся, вони ніколи більше не потраплять мені на очі…
– Напевно, знайдуть собі інше місце для зібрань, – озвався Нюхмумрик. – Потайний острів, де їх ніхто не знайде!
Тужним поглядом дивився він услід легким суденцям вічних мандрівників.
Хропся спала, поклавши голову Мумі-тролеві на коліна. На східному видноколі з’явився перший рожевий пруг. Кілька загублених буревієм хмарок зашарілися, немов рожі, а потім з моря підняло свою осяйну голову сонце.
Мумі-троль нахилився, щоб розбудити Хропсю, й стетерів: її чудова гривка майже цілком обгоріла! Напевно, тоді, як гатіфнат торкнувся її у темряві. Що вона на це скаже? Як він зуміє розрадити її? То була справжня катастрофа!
Хропся розплющила очі й усміхнулася.
– Знаєш, дивні речі зі мною відбуваються! – швидко залопотів він. – Останнім часом мені почали подобатися дівчатка без гривок!
– Он як? – здивувалася Хропся. – Чого б це?
– З волоссячком вони видаються такими нечупарами!
Хропся саме підняла лапки, щоб причесатися, та що це?! Замість гривки намацала лише обсмалений віхтик волосків. З жахом вона розглядала себе у дзеркальці.
– Ти облисіла! – повідомив Чмих.
– Тобі пасує, чесно! – втішав її Мумі-троль. – О ні, не плач!
Та Хропся впала у пісок, гірко ридаючи за втратою найгарнішої своєї окраси.
Друзі оточили її, намагаючись розвеселити. Намарно!
– Подивись на мене, я від народження лисий і зовсім за тим не шкодую, – переконував Гемуль.
– Натремо тобі голову олійкою, і волосся швидко відросте, ось побачиш, – заспокоював Мумі-тато.
– Ще й закучерявиться, – додала Мумі-мама.
– Правда? – схлипувала Хропся.
– Щира правда! – запевнила мама. – А як тобі личитимуть кучері!
Хропся перестала плакати й підвелася з піску.
– Погляньте на сонце! – вигукнув Нюхмумрик.
Свіжоскупане й усміхнене сонце вставало над морем. Увесь острів мерехтів та світився після дощу.
– Заспіваймо ранковий гімн, – запропонував Нюхмумрик, витягаючи з кишені гармонію. І всі дружно підхопили мелодію:
– Гайда купатися! – загукав Мумі-троль.
Усі одягнули купальники і побігли до моря (окрім Гемуля, Мами й Тата Мумі-троля – їм вода видалася надто холодною).
Кришталево-зелений з білими чубчиками прибій набігав на пісок.
О, яка то розкіш бути мумі-тролем і вигойдуватися на аквамаринових хвилях при сході сонця! Нічні негаразди забулися відразу, попереду чекав новий довгий червневий день. Немов дельфіни, пронизували вони хвилі й летіли на їхніх гребенях до берега, де у піску бавився Чмих. Нюхмумрик заплив далі у море, гойдався горілиць, милуючись небом, блакитним і прозорим.
Мама тим часом приготувала на обкладеному камінням вогнищі каву й заклопотано розшукувала заховану вчора від сонячного проміння у прибережному піску маслянку. Та пошуки не увінчалися успіхом – шторм змив маслянку в море.
– Чим я маститиму дітям канапки? – бідкалася Мама.
– Не переймайся; може, шторм приніс нам щось навзамін, – заспокоїв її Тато. – Після кави подамося на розвідини вздовж берега, подивимося, що буря викинула на суходіл.
Так і зробили.
По інший бік острова з моря стриміли відполіровані до блиску хребти скель. Поміж них можна було натрапити на невеличкі піщані латки, всіяні дрібними мушлями (танцювальні майданчики морських русалоньок), або чорні таємничі розпадини, в яких гуркотів прибій: здавалося, ніби хвилі розбиваються об залізні мури. Десь поміж брил прозирала невелика печерка, а десь скелі стрімко уривалися в котловани, на дні яких сичала й вирувала вода.
Гурт мандрівників розділився – кожен самостійно вирушив на пошуки предметів, які викинуло на берег море. Годі собі й уявити цікавіше заняття, бо ж інколи трапляються дивовижні речі, а визволити їх з полону моря – справа важка і часто небезпечна.
Мама Мумі-троля зійшла вниз до невеличкого піщаного пляжу, захищеного з усіх боків могутнім скелястим громаддям.
Там голубіли морські гвоздики, шелестів-шарудів морський овес, коли заблукалий вітер торкався його чуба. Мама лягла собі у затишку, звідси їй видно було тільки синє небо та пуп’янки гвоздик, що колисалися у неї над головою. «Я лише хвильку відпочину на теплому піску», – подумала вона, але одразу поринула у глибокий сон.
Хропусь видряпався на найвищу вершину, аби побачити, що діється навкруги. Острів лежав перед ним мов на долоні і був схожий на вінок із квітів, що пливе серед розбурханих морських хвиль. Он видніється крихітною цяточкою Чмих – ходить, шукає уламки кораблів; он майнув на мить капелюх Нюхмумрика, а далі – Гемуль викопує рідкісний екземпляр орхідеї… А там!.. То ось куди влучила блискавка! Велетенська скала, завбільшки як десять будиночків Мумі-тролів, розкололася від удару блискавки, наче яблуко, розчахнулася на дві половинки, утворивши прямовисну вирву. Хропусь, тремтячи мов осиковий листок, обережно злазив униз, з острахом оглядаючи темні стіни вирви. Таки тут вдарила блискавка! Вугільно-чорним зиґзаґом позначила свій слід на оголених нутрощах гори. Та обіч нього в’юнився інший слід, світлий і блискучий! Золото! Не інакше як золото!
Хропусь пошкрябав смужку кишеньковим ножиком, від неї відкололася золота окрушина й упала йому на долоньку. Відколов ще і ще. Забувши про все на світі, Хропусь відколупував чимраз більші шматочки і нічого не бачив, окрім звільненої блискавкою з надр золотої жили. Тепер він уже не якийсь там підбирач корабельних уламків, а справжній золотошукач!
Чмихові трапилася дуже простенька знахідка, але радів він не менше. Малюк знайшов корковий рятівний пояс, який, хоч і підгнив трохи від морської води, проте пасував йому щонайліпше. «Тепер можна не боятися глибини, – подумав Чмих. – Неодмінно навчуся плавати незгірш за інших. Ото Мумі-троль здивується!»
Трохи віддалік, серед кори, поплавків від неводів та водоростей він знайшов іще рогожку, щербатого черпака та старого черевика без підбора – дивовижні скарби, тим цінніші, що відбираєш їх у моря!
Мумі-троля, котрий стояв у воді і щосили тягнув щось та шарпав, Чмих побачив здалеку. То було щось дуже велике! «Шкода, що не я першим побачив! – похнюпився Чмих. – Що воно таке, цікаво?»
Урешті Мумі-тролеві таки пощастило виволокти свою знахідку на берег, і він покотив її поперед себе по піску.
Чмих, скільки міг, натягав шию, і врешті таки побачив улов Мумі-троля: буй! Великий барвистий буй!
– Йо-хо! – загукав Мумі-троль. – Що скажеш?
– Цілком незле, – відгукнувся Чмих, схиливши набік голову й критично оглядаючи знахідку. – А як тобі мій улов?
Чмих поскладав свої трофеї рядочком на піску.
– Корковий пояс знадобиться, але навіщо тобі щербатий черпак? – чудувався Мумі-троль.
– Придасться на господарстві… Тільки воду вичерпувати доведеться дуже швидко… Послухай-но, Мумі-тролю! Міняймося! Рогожку, черпака й черевика віддаю за оцього старого буя!
– Нізащо! – як відрізав Мумі-троль. – Можу хіба згодитися на обмін коркового пояса на загадковий талісман, якого принесло морем з далеких країв.
З тими словами Мумі-троль досягнув з кишені скляну кулю і потрусив нею перед очима Чмиха. Усередині кулі вихором закружляли сніжинки і за мить знову вляглися, вкривши крихітну хатинку з віконцями зі срібного паперу.
– О-о, – простогнав Чмих.
Нещадна внутрішня боротьба відбувалася у душі Чмиха, який понад усе цінував власність.
– Дивись! – дражнив його Мумі-троль, знову потрясаючи кулею зі снігом.
– Я не знаю… – Чмих був у відчаї. – Я й справді не знаю, чого мені хочеться більше – коркового пояса чи зимового талісмана! Моє серце розривається надвоє!
– На дану мить цей сніговий талісман єдиний в усьому світі! – переконував Мумі-троль.
– Але я не можу відмовитися від пояса! – скімлив Чмих. – Любий Мумі-тролю, може, хай куля належить нам обом!
– Гм, – хмикнув Мумі-троль.
– Я лише інколи потримаю її в руках, – умовляв Чмих. – Скажімо, щонеділі…
Мумі-троль на якусь хвилю замислився.
– Гаразд, – врешті погодився він. – Можеш брати кулю щонеділі й щосереди.
У той час далеко від усіх берегом походжав Нюхмумрик. Він брів понад самою водою, і, коли хвилі з шипінням намагалися облизати його черевики, зі сміхом відстрибував убік. Як вони сердилися!
Неподалік мису Нюхмумрик зустрів Тата Мумі-троля, котрий тягав з води дошки та колоди.
– Чудовий матеріал, еге ж? – Мумі-тато засапався від зусиль. – З цього я змайструю причал для «Пригоди»!
– Допомогти вам? – запитав Нюхмумрик.
– Ні-ні, що ти! – аж наче злякався Тато. – Я й сам впораюся! Пошукай собі щось інше!
Мотлох, що його вихлюпнуло на берег морем, – невеликі бочівки, уламок стільця, кошик без дна, прасувальна дошка – не цікавив Нюхмумрика, бо то були громіздкі, обтяжливі речі. Нюхмумрик прошкував, заклавши руки до кишень і насвистуючи собі під ніс, відстрибував перед хвилями, а тоді наступав на них, дражнячись. Отак забавляючись, мандрував він довгим безлюдним берегом.
Хропся нипала між скелями на краю мису. Свою обпалену гривку вона сховала під віночком з водяних лілій і зосереджено шукала чогось такого, що викликало б здивування та заздрощі у решти. А коли всі удосталь надивуються, Хропся подарує свою знахідку Мумі-тролеві (якщо це, звісно, не буде якась прикраса). Дряпатися між камінням було дуже важко, та й вітер раз у раз норовив здмухнути з неї вінок. Принаймні море трохи вгомонилося. Ще нещодавно сердите море змінило барву з темно-зеленої на спокійнішу, блакитну, а баранці на гребенях хвиль стали радше окрасою, а не ознакою гніву. Хропся зійшла на вузеньку смужку каменистого пляжу між прибоєм та скелями, однак нічого, окрім водоростей та кількох уламків дощок, там не знайшла. Зневірена, побрела далі уздовж мису.
«Як прикро, що іншим завжди щастить на якісь вчинки, а мені ні, – журно міркувала собі Хропся. – То вони стрибають по крижинах, то ставлять загати на струмках або ж ловлять Мурашиних Левів. Хотілось би зробити щось нечуване самотужки і здобути визнання Мумі-троля».
Важко зітхнувши, вона задивилася понад пустельним берегом. І враз спинилася, мов уражена громом, а серце застугоніло їй у груденятах. На самому краю мису… О ні, надто страшно! На самому краю мису хтось лежав у воді, б’ючись головою до прибережного каміння. Хтось неймовірно великий, удесятеро більший за маленьку Хропсю!
«Побіжу й погукаю всіх!» – спалахнула в її голівці перша думка, але Хропся навіть не зрушила з місця.
«Ну чого знову злякалася?! – вмовляла Хропся саму себе. – Мусиш поглянути, хто там!» І вона, тремтячи, рушила далі. То була велика жінка…
Велика жінка без ніг… Який жах! Хропся ступила ще кілька непевних кроків і завмерла вражена. Велика жінка була з дерева! А яка ж вродлива! Крізь кришталеву воду прозирало її спокійне усміхнене обличчя з червоними щоками й устами, з широко розплющеними синіми очима. Волосся до пліч теж було помальоване в синій колір.
– Королева, – шанобливо прошепотіла Хропся.
Витончені руки жінки були складені навхрест на грудях, прикрашених золотими квітами та ланцюжками, а червона сукня спадала м’якими фалдами від тонкого стану до стіп. От лишень дивовижа – вродлива пані не мала спини…
Надто розкішний подарунок, хай навіть для Мумі-троля, міркувала Хропся, але вона таки подарує йому свою королеву!
Хропсю аж розпирало від гордощів, коли вона, сидячи верхи на животі дерев’яної королеви, припливла надвечір до бухти, де швартувалася їхня лодія.
– Ти знайшла човна? – запитав Хропусь.
– От молодець! Сама зуміла допровадити його сюди! – здивувався Мумі-троль.
– Це оздоба корабля, – пояснив Тато Мумі-троля, який у юні роки ходив морями. – Моряки часто увінчують форштевень судна дерев’яними фігурами королев.
– Навіщо? – упхав свого носа Чмих.
– Щоби прикрасити корабель!
– А чому у неї немає спини? – дивувався Гемуль.
– Бо саме спиною фігура прикріплюється до носа судна. Це й немовляті зрозуміло! – пирхнув Хропусь.
– Вона надто велика, щоб почепити її на «Пригоду»! Шкода! Страшенно шкода! – скрушно похитав головою Нюхмумрик.
– Яка вродлива пані! – зітхнула Мама Мумі-троля. – Подумати лишень, така гарна – і жодної їй втіхи з власної краси!
– Що ти з нею робитимеш? – поцікавився Чмих.
Хропся соромливо потупила очі.
– Подарую Мумі-тролеві!
Мумі-троль мало дар мови не втратив з несподіванки. Він почервонів по самі вуха, ступив крок наперед й уклонився. Хропся, зніяковівши, присіла в реверансі – збоку здавалося, наче вони на урочистому прийнятті.
– Сестричко! Ти ще не бачила, що я знайшов! – з ноткою погорди мовив Хропусь, показуючи на велику блискучу купу золота на піску.
