Текст книги "Сходження Ганнібала"

Автор книги: Томас Гарріс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

26

Чійо готувалася до від’їзду в Японію й інтенсивно навчала Ганнібала елементарних японських виразів, сподіваючись, що він зможе хоч трохи спілкуватися з леді Мурасакі і тим полегшить її втому від розмов англійською мовою.

Їй трапився талановитий учень, здатний до спілкування в хеянській[55]55
  Хеян – історичний період (794—1185), що уславився занепадом політичного життя і найвищим розвитком аристократичної культури Японії.


[Закрыть] поетичній традиції, вона призвичаїла його до обміну віршованими листами, зізнавшись по секрету, що відсутність ліричного дару є найбільшим недоліком її перспективного жениха. Вона змушувала Ганнібала присягатися у вірності леді Мурасакі різноманітними клятвами на речах, котрі, як їй здавалося, західні люди вважають священними. Вимагала клятв то перед олтарем на горищі, то на крові, протикаючи йому й собі пальці булавкою.

Біг часу неможливо було стримати за бажанням. Чійо збиралася до Японії, а леді Мурасакі з Ганнібалом пакували речі, готуючись переїжджати до Парижа. Серж із Ганнібалом занесли скриню дівчини у поїзд, що відходив із Ліонського вокзалу[56]56
  Великий красивий вокзал у Парижі, побудований до Всесвітньої виставки 1900 року; з Ліонського вокзалу відходить дуже багато поїздів, зокрема на порт Марсель.


[Закрыть] і прибував до порту якраз перед відплиттям її пароплава. Леді Мурасакі сиділа з Чійо в купе, тримаючи її за руку до останньої хвилини. Незнайомець, що міг бачити їхнє розставання, назвав би їх сухими – попрощалися вони, обмінявшись стриманими поклонами.

Ганнібал і леді Мурасакі гостро відчули відсутність Чійо вже по дорозі додому. Тепер вони залишилися тільки вдвох.

* * *

Паризька квартира, яку перед війною займав батько леді Мурасакі, виглядала суто японською завдяки делікатній грі тіней і світла на лакованих поверхнях. Напевне, знімаючи черговий чохол із того чи іншого предмета обстановки, леді Мурасакі згадувала батька, проте не виказувала своїх емоцій.

Вони з Ганнібалом розв’язали й розсунули важкі портьєри, впустивши сонце. Ганнібал задивився вниз на площу Вогезів[57]57
  Place de Vosges – старовинна площа в кварталі Маре, неподалік від площі Бастилії. Колись звалася Королівською, під час Великої Французької революції дістала сучасну назву на честь гірського департаменту Вож на північному сході Франції.


[Закрыть] – світлий простір, акцентований теплою червоною цеглою, одна з найпрекрасніших площ Парижа, дарма що парк так і стоїть занедбаний з війни.

Внизу, на цьому полі, король Генріх II[58]58
  Генріх II (1519–1559) – герцог Анрі Орлеанський, король Франції, загинув від поранення, випадково заподіяного йому турнірним супротивником – капітаном королівської шотландської гвардії графом Монтгомері.


[Закрыть] бився в лицарському турнірі під кольорами Діани де Пуатьє[59]59
  Діана де Пуатьє (1499–1566) – красуня, розумниця й мисливиця, коханка Генріха II, старша за нього на 18 років, котрій він подарував титул «герцогиня Валенгинуа».


[Закрыть] і впав, смертельно поранений обломком списа в око, й сам Везалій,[60]60
  4 Андреас Везалій (1514–1564) – італієць родом із Брюсселя, вчений, анатом, професор Падуйського університету.


[Закрыть] хоч і не відходив від його ліжка, не зміг урятувати короля.

Ганнібал заплющив одне око і намагався вирахувати, де саме міг упасти Генріх – певне, отам, де зараз із квітковим вазоном у руках стояв інспектор Попіль і дивився вгору на вікна. Ганнібал не помахав йому.

– Здається, до вас візитер, моя леді, – промовив він через плече.

Леді Мурасакі не спитала його хто. Коли почувся стук, вона витримала хвилину, а вже потім пішла до дверей.

* * *

Попіль з’явився з квіткою і пакунком солодощів від Фушона.[61]61
  «Fauchon» – заснована Августом Фушоном 1886 року найдорожча в Парижі цукерня, сьогодні – світова мережа.


[Закрыть] Смішну ніяковість, коли він, тримаючи в обох руках пакунки, намагався стягнути з себе капелюха, розрядила леді Мурасакі, вона сама зняла з нього капелюх.

– Вітаю вас у Парижі, леді Мурасакі. Флорист поклявся мені, що ця квітка чудово почуватиметься на вашому балконі.

– Балкон? Я так і думала, що ви провадите слідство щодо мене, інспекторе, ось ви вже й знаєте, що в мене є балкон.

– Не тільки це – я вже упевнився в наявності фойє, а тепер маю серйозну підозру, що у вас є також кухня.

– Схоже, ви збираєтесь обшукувати кімнату за кімнатою?

– Так, це мій метод, від кімнати до кімнати.

– Допоки ви не дістанетеся куди? – Вона помітила, як почервоніло його обличчя, і зглянулася: – Поставимо квітку ближче до світла?

Коли вони увійшли до кімнати, Ганнібал саме розпаковував обладунок.

Він стояв біля ящика з самурайською маскою в руках. Він не розвернувся тілом, а обернув до поліцейського тільки голову, як сова. Побачивши в руках леді Мурасакі капелюх Попіля, він прикинув розмір і вагу його голови – 19,5 сантиметрів і шість кіло.

– Ви часто вдягаєте цю маску?

– Я не заслужив її.

– Цікаво.

– А ви часто вдягаєте свої численні нагороди, інспекторе?

– Коли це вимагається правилами церемонії.

– Шоколад від Фушона. Дуже логічно, інспекторе. Знищує запахи табору.

– Але не запах гвоздичної олії, леді Мурасакі, нам треба обговорити питання вашого резидентського статусу.

Попіль із леді Мурасакі розмовляли на балконі, Ганнібал поглядав на них крізь шибку, він уже встиг уточнити визначений ним на око розмір Попілевого капелюха – 20 см. Впродовж бесіди Попіль із леді Мурасакі кілька разів переставляли вазон, вибираючи для квітки найкраще місце під сонцем. Їм чимось треба було зайняти собі руки.

Ганнібал припинив розпаковувати обладунок, але закляк на колінах біля ящика, поклавши руку на шагреневу шкіру руків’я короткого меча. На поліцейського він дивився крізь очні прорізи маски.

Побачив, як розсміялася леді Мурасакі. Певне, інспектор Попіль силується легко жартувати, і вона це робить із жалості, здогадався Ганнібал. Коли вони повернулися до кімнати, леді Мурасакі залишила їх удвох.

– Ганнібале, перед своєю смертю твій дядько ще намагався довідатися, що трапилося з твоєю сестрою в Литві. Я теж можу спробувати. У Балтїї важко зараз – совєти інколи відгукуються на запити, але частіше ні. Та я з них не злізу.

– Дякую.

– Що ти сам пам’ятаєш?

– Ми жили в лісовому будинку. Стався вибух. Пам’ятаю, як мене підібрали солдати і привезли на танку в село. Що було між тим, я не знаю. Намагаюся пригадати.

І не можу.

– Я говорив із доктором Руфіном.

Ніякої помітної реакції.

– Він не схотів обговорювати нічого з ваших із ним бесід.

Знову мовчанка.

– Але він сказав, що ти дуже прив’язаний до своєї сестри, це зрозуміло. Він сказав, що згодом пам’ять до тебе може повернутися. Якщо ти пригадаєш хоч щось, дай мені знати, будь ласка.

Ганнібал задумливо подивився на інспектора.

– Чому б і ні.

Йому схотілося почути звук годинника. Добре було б почути годинник.

– Коли ми розмовляли після… інциденту з Полем Момундом, я казав тобі, що втратив рідних у війну. Мені дуже важко думати про це. Ти знаєш чому?

– Скажіть мені чому, інспекторе?

– Тому що мені здається, ніби я міг їх врятувати, мене жахає думка, що я можу натрапити на щось, що я міг би тоді зробити, а не зробив. Якщо в тебе схожі на мої жахи, не дозволяй їм глушити спомини, які могли б допомогти Міші. Ти можеш розповідати мені все-все.

До кімнати увійшла леді Мурасакі. Попіль підвівся й перемінив тему.

– Ліцей – доволі гарний заклад, і ти заслужив собі там місце. Якщо я можу тобі допомогти, зроблю це. Я заглядатиму до школи час від часу.

– Хіба вам не цікавіше було б заходити сюди? – спитав Ганнібал.

– Приємно вас бачити, – сказала леді Мурасакі.

– Гарного вам дня, інспекторе, – попрощався Ганнібал.

Леді Мурасакі провела Попіля й повернулася розгніваною.

– Ви подобаєтеся інспектору Попілю, це написано на його обличчі, – сказав Ганнібал.

– А що написано на вашому? Небезпечно так дрочити його.

– Вас від нього знудить.

– Мене нудить від вашої нечемності. Це зовсім на вас не схоже. Якщо вам подобається бути нечемним, робіть це у власному домі, – сказала леді Мурасакі.

– Леді Мурасакі, я хочу жити з вами тут.

Роздратування покинуло її.

– Ні, ми будемо разом у вихідні і на свята, але ви мусите жити в пансіонаті, як того вимагають шкільні правила. Ви знаєте, моя рука завжди належить вашому серцю.

І вона поклала свою руку йому на груди.

На його серці. Та рука, що тримала Попілевого капелюха, лежить на його серці. Рука, що стискала ніж, приставлений до горла Момундового брата. Рука, котра взяла за волосся голову різника, поклала її до торби і встановила на поштовій скриньці. Серце його билося об її долоню. Незбагненне її обличчя.

27

Жаби зберігалися у формальдегіді ще з до війни, все колишнє розмаїття кольорів їх органів давно зблякло. Одна ропуха припадала на шість студентів у зловонній шкільній лабораторії. Навкруг кожної тарелі, на якій покоївся маленький трупик, стояло коло школярів, на стіл сипався порох їхніх грубих підчисток, поки вони замальовували препарат. У кімнаті було холодно, вугілля ще залишалося дефіцитом, на декому були рукавички з обрізаними пальцями.

Ганнібал підійшов, поглянув на жабу і повернувся до своєї парти. Він зробив два підходи. Професор Б’єнвіль відзначався вчительською підозріливістю до тих, хто волів сидіти в дальньому кінці класу. Він підібрався до Ганнібала з флангу, підозри виявилися недаремними: професор побачив, що учень, замість жаби, малює чиєсь обличчя.

– Ганнібале Лектер, чому ви не малюєте препарат?

– Я вже намалював, пане.

Ганнібал відгорнув верхній аркуш, під ним виявилася жаба, зображена точно, в анатомічній позі, ще й обведена колом на кшталт знаменитого малюнка людини Леонардо. Її нутрощі були заштриховані й відтінені.

Професор уважно подивився Ганнібалові в обличчя. Він поставив язиком на місце свою штучну щелепу і мовив:

– Я візьму цей малюнок. Декому його треба побачити. Ви отримаєте за нього гарну оцінку.

Професор перегорнув назад верхню сторінку альбому і подивився на портрет.

– Хто це?

– Не знаю, пане професор. Чиєсь обличчя, десь побачене.

Фактично то було лице Владіса Ґрутаса, та Ганнібал не знав його імені. Цей образ він бачив уночі на місяці і на стелі над своєю головою.

Рік сірого світла крізь шибки класної кімнати. Принаймні достатньо розсіяного, щоб при ньому можна було малювати, хоч кімнати змінювалися разом із викладачами, при переході з класу в наступний клас.

Канікули нарешті.

У першу осінь після смерті графа і від’їзду Чійо леді Мурасакі особливо гостро відчувала свої втрати. Коли її чоловік був живий, восени вона влаштовувала пікніки на леваді неподалік шато, там вони з графом Лектером, Ганнібалом та Чійо споглядали схід місяця і слухали музику осінніх цвіркунів.

Зараз на балконі паризької квартири вона читала Ганнібалові листа від Чійо, у якому дівчина описувала свої приготування до весілля, місяць вгорі наближався до повні, але не чутно було жодних цвіркунів.

Ганнібал рано-вранці зібрав свою розкладачку у вітальні і поїхав велосипедом на інший бік Сени до Жарден де Плян,[62]62
  Jardin des Plantes – королівський сад лікарських рослин, закладений за часів Людовіка XIII у 1626 році, найстаріший ботанічний сад Парижа.


[Закрыть] де у тамтешньому звіринці поставив кілька вже стандартних запитань. Сьогодні він нарешті щось отримав, записку з адресою…

Десять хвилин їзди на південь до площі Монж, і на вулиці Ортолан він знайшов крамничку «Тропічні риби, пташки та інші екзотичні тварини».

Ганнібал дістав із велосипедної планшетки свій невеличкий портфоліо і зайшов до магазину.

Там рядами стояли мовчазні акваріуми та клітки, у яких цвірінькало і щебетало птаство, а хом’ячки крутили свої колеса. Пахло зерном, теплим пір’ям і риб’ячим кормом.

З клітки поряд із касовим апаратом до Ганнібала японською мовою звернувся великий папуга. З задньої кімнати, де готувалася їжа, з’явився літній японець із приязною усмішкою.

– Гомекудасаї, мсьє? – звернувся до нього Ганнібал.

– Іррассяймасе, мсьє, – відповів крамар.

– Іррассяймасе, мсьє, – повторив папуга.

– Чи є у вас на продаж цвіркун судзумуші, мсьє?

– Ні, на жаль, нема, – відповів крамар французькою.

– Ні, на жаль, нема, – повторив французькою папуга.

Крамар суворо глипнув на набридливого птаха і перейшов на англійську.

– Маю великий вибір чудових бойових цвіркунів. Люті бійці, завжди перемагають, знамениті повсюди, де збираються шанувальники.

– Я хочу зробити подарунок одній леді з Японії, котра хиріє без пісні судзумуші о цій порі року. Звичайний цвіркун не годиться.

– Я б ніколи не наважився запропонувати вам французького цвіркуна, чия пісня є лише атрибутом пори року. Але в мене нема судзумуші на продаж. Та чи не розважить її папуга з великим запасом японських слів і виразів на будь-які життєві теми.

– А чи нема у вас власного судзумуші?

Торговець хвилину дивися вбік. З регуляцією імпорту комах і їхніх яєць у Новій республіці[63]63
  Нова республіка – повоєнна Франція з новою конституцією, яка діяла у 1946–1958 pp., пізніше той період назвали Четвертою республікою.


[Закрыть] не все ще було ясно.

– Ви хотіли б його послухати?

– Для мене це честь, – вклонився Ганнібал.

Торговець зник за шторою в задньому приміщенні крамниці і скоро повернувся з маленькою кліткою, огірком і ножем. Поставивши клітку на прилавок, він під пильним поглядом папуги відрізав тонку скибочку огірка і просунув її в клітку. Майже одразу почулося ясне, схоже на дзвіночок дзеленчання судзумуші. Торговець слухав із блаженним виразом, потім пісня повторилася.

Папуга спробував наслідувати пісню цвіркуна, як зумів – голосно й одноманітно.

Нічого не отримавши, він образився й почав лаятись, Ганнібал чомусь згадав свого дядька Елгара. Торговець накинув на клітку папуги покривало.

– Чи не міг би я брати у вас судзумуші напрокат, скажімо, щотижня?

– Яку плату ви вважали б у такому випадку адекватною? – спитав торговець.

– Я сподівався на обмін, – сказав Ганнібал і дістав із портфоліо невеличкий рисунок пером і аквареллю – жук на похиленому стеблі.

Торговець, обережно тримаючи рисунок за краї, повернув його до світла.

– Я розпитаю своїх колег. Ви можете зайти до мене знову ближче до полудня?

Ганнібал прогулявся неподалік, купив на вуличному базарчику чорносливу і з’їв. Побачив магазин спортивних знарядь із головами мисливських трофеїв у вітрині, там був і гірський козел із великими рогами, ібекс. У кутку вітрини стояла елегантна двоствольна рушниця «Ноlland&Holland». Її приклад було мистецьки скомпоновано з казенною частиною, деревина ніби обросла метал, а разом вони створювали звивистий ефект, неначе повзе дивна змія.

Вишукана рушниця відзначалася тією красою, що була притаманна леді Мурасакі. Від цієї думки він відчув дискомфорт під поглядами вбитих звірів.

Торговець чекав на нього з цвіркуном.

– Ви мені повернете клітку після жовтня?

– Йому ніяк не пережити осінь?

– Він може дожити до глибокої зими, якщо триматимете його в теплі. Ви можете принести мені клітку… у зручний для вас час.

Він вручив Ганнібалові огірок.

– Не давайте судзумуші одразу весь, – попередив торговець.

Леді Мурасакі після своєї молитви вийшла на балкон зі звичним осіннім виразом на обличчі.

Вечеря на балконі біля низького столика в присмерковому освітленні. Вони вже закінчували локшину, коли, підбадьорений шматочком огірка, цвіркун вразив її своїм криштальним співом, що полинув зі схованки, замаскованої в тіні під квітами. Леді Мурасакі здалося, що вона марить. Судзумуші знову задзеленчав чистим срібним дзвіночком.

Очі її пояснішали, вона прийшла до тями. Усміхнулася до Ганнібала:

– Я бачу вас, а цвіркун співає суголосно моєму серцю.

– Серце в мене тьохкає, коли я бачу вас, ту, що навчила моє серце співати.

Місяць сходив під пісню судзумуші. Здавалося, балкон здіймається вслід за ним, пов’язаний матеріалізованим місячним сяйвом, яке підносить їх кудись вище примарної землі, до місцини незайманої, де щастя – це просто бути разом.

Згодом треба буде сказати, що цвіркуна він позичив, що його треба буде повернути, коли місяць почне старішати. Краще не затримувати його в себе до глибокої осені.

28

Леді Мурасакі підтримувала доволі елегантний спосіб життя, організовуючи його, завдяки своїй розважливості і смаку, навіть при тих скромних статках, що їй залишилися після продажу шато і сплати податків на спадщину. Ганнібалові, якби він попросив, вона готова була купити будь-що, але він не просив нічого.

Роберт Лектер забезпечив мінімальні шкільні потреби Ганнібала, проте не більше того.

Найважливішим додатком до Ганнібалового бюджету був складений ним самим лист. Лист мав підпис «Д-р Жоліполі, алерголог», у ньому стверджувалося, що в Ганнібала важка реакція на крейдяний пил, тож йому треба сидіти якомога далі від класної дошки.

Оскільки оцінки в нього були прекрасні, він розумів, що вчителів не надто цікавить, чим він насправді займається, поки про це не прознали інші учні й не почали наслідувати поганий приклад.

Отримавши привілей сидіти в самісінькому кінці класної кімнати, він тепер мав можливість, слухаючи упіввуха лекцію, продукувати рисунки птахів аквареллю й тушшю в стилі Мусасі Міямото.[64]64
  Мусасі Міямото (1584–1645) – легендарний фехтувальник, майстер бойових мистецтв і тонкий художник.


[Закрыть]

Париж переживав моду на все японське. Він малював картини маленькі, саме вони пасували до невеликих площ стін у затісних квартирах, їх також зручно було пакувати у туристичну валізу. Підписував він їх символом, що зветься «Вічність вісьмома штрихами».

Ринок цих малюнків процвітав у Латинському кварталі, їх брали невеличкі галереї на вулицях Сен-Пер і Жакоб, хоча в деяких із них вимагали, щоб він приносив їм свої роботи після закриття закладу, аби клієнти не знали, що малюнки створює дитина.

Влітку після школи, коли світло сонця ще пронизувало Люксембурзький Сад,[65]65
  Старовинний парк із природними, архітектурними й скульптурними пам’ятками на південній околиці Латинського кварталу.


[Закрыть] він замальовував кораблики на ставку. Після закриття саду йшов на бульвар Сен-Жермен попрацювати в галереях – наближався день народження леді Мурасакі, а він примітив одну цікаву річ з жадеїту на площі Фюрстенберг.[66]66
  Фюрстенберг – площа в кварталі Сен-Жермен де Пре, названа на честь кардинала XVII століття Егона де Фюрстенберга, наступника кардинала Мазаріні.


[Закрыть]

Малюнки моделей вітрильників у нього купував декоратор з вулиці Жакоб, але свої картини в японському стилі він приберігав для напівлегальної галереї на Сен-Пер. Він їх детальніше пророблював і оправляв у рамки, Ганнібал знайшов гарного багетника, котрий надав йому кредит.

Він ніс роботи у наплічнику по бульвару Сен-Жермен. Столики відкритих кафе були вщент заповнені, вуличні клоуни чіплялися до перехожих, розважаючи завсідників «Кафе де Фльор».[67]67
  Завсідниками кафе в ті часи були Сартр, Симона де Бовуар, Камю та інші відомі екзистенціалісти.


[Закрыть] Ближче до річки, на маленьких вуличках Сен-Бенуа та Абатській, джазові клуби ще не відкрилися, але ресторани вже працювали.

Намагаючись забути свій шкільний сніданок, страву, яку прозвали «мощі мученика», Ганнібал із живим інтересом вивчав ціни виставлених на тротуари меню. Скоро в нього назбирається достатньо коштів для святкового обіду, тож він шукав морських їжаків.

Господар галереї «Леет» голився перед вечірнім побаченням, коли Ганнібал подзвонив у його двері. Світло в галереї сяяло, хоча жалюзі вже були опущені. Мсьє Леет відзначався подвійною франко-бельгійською дратівливістю й захланним бажанням оббирати американців, котрі, на його думку, здатні купити будь-що. Його галерея пропонувала досконалі роботи майстрів фігуративного мистецтва, малу пластику і трохи антикваріату, але спеціалізувалася на марині – морських краєвидах.

– Доброго вечора, мсьє Лектер, – привітався Леет, – Радий вас бачити. Сподіваюся, у вас все добре. Мушу попросити вас зачекати, доки я запакую одну картину, її сьогодні треба відправити до Філадельфії, в Америку.

Ганнібалів досвід підказував, що таке тепле привітання зазвичай слугує для маскування холодного розрахунку. Він віддав мсьє Леету свої малюнки і аркушик із твердо виписаними цінами на них.

– Я можу у вас роздивитися?

– Будь ласка.

Приємно перебувати подалі від школи, розглядати гарні картини. Після цілого вечора малювання вітрильників на ставку Ганнібалові думки витали навкруг проблем із зображенням води. Він думав про тумани Тернера,[68]68
  Джозеф Мелорд Вільям Тернер (1775–1851) – геніальний англійський живописець-романтик, передвісник імпресіонізму.


[Закрыть] про його кольори, які неможливо зімітувати, переходячи від пейзажу до пейзажу, він придивлявся до води, до повітря над водою. Так і наблизився до невеличкої, встановленої на пюпітрі картини – Гранд Канал у яскравому світлі сонця, на задньому плані Санта Марія делла Салюте.[69]69
  Santa Maria della Salute – венеційський собор, побудований у 1631–1681 pp. на березі Гранд Каналу на острові Джудекка, напроти палацу Дожів.


[Закрыть]

Робота Гварді[70]70
  Франческо Гварді (1712–1792) – уславлений художник-ведутист, майстер міських краєвидів, родом із Венеції.


[Закрыть] з замку Лектер. Ганнібал впізнав її раніше, ніж це усвідомив, яскравий сполох на очній ретині, і ось знайома картина в рамці перед ним. Можливо, це копія. Він взяв картину до рук і придивився уважніше. Плямка з крихітних брунатних крапочок у лівому верхньому куті. Малим він якось почув, як хтось із його батьків сказав, що на полотні з’явилася «руда», й багато часу тоді витратив, щоби розгледіти в кутку картини образ лисиці чи принаймні відбиток лисячої лапи. Це не копія. Рамка мов розжарилися в його руках.

Мсьє Леет ввійшов до зали. Спохмурнів.

– У нас не дозволяється торкатися речей, якщо ви не збираєтеся їх купувати. Ось ваш чек. – Тут Леет розсміявся. – Проте його сума не покриє ціну Гварді.

– Так, не сьогодні. Почекаємо наступного разу, мсьє Леет.

29

Інспектор Попіль, не довіряючи слабкому дзеньканню дзвоника, загупав у двері галереї «Леет» на вулиці Сен-Пер. Відчинив господар, і Попіль одразу поставив питання руба:

– Звідки у вас Гварді?

– Я викупив його у Копніка, коли ми ділили наш спільний бізнес.

Леет витер обличчя, йому подумалося, який же гидотний вигляд має цей француз інспектор у своєму невентильованому прогумованому плащі.

– Він казав мені, що купив його в якогось фіна, імені не називав.

– Покажіть мені інвойс, – наказав Попіль. – Також ви мусите мати на цю картину сертифікат MFAA.[71]71
  MFAA (Monuments, Fine Arts and Archives) – Союзна комісія з охорони історичних пам’яток, творів мистецтва й архівів, створена на початку 1943 p. СРСР відмовився на пропозицію приєднатися до MFAA.


[Закрыть] Покажіть мені також його.

Леет порівняв список розшукуваного зі своїм каталогом.

– Погляньте, тут вкраденого Гварді описано інакше. Роберт Лектер позначив картину як «Вид на Санта Марія делла Салюте», а я купив її як «Вид на Гранд Канал».

– Я маю виписаний судом ордер на вилучення картини, хай там як вона не називається. Знайдіть мені того Копніка, мсьє Леет, і ви убезпечитися від багатьох неприємностей.

– Копнік мертвий, інспекторе. Він був моїм компаньйоном у цій фірмі. Ми називалися «Копнік і Леет». Хоча «Леет і Копнік» виглядало б незрівнянно милозвучніше.

– Ви маєте якісь його записи?

– Його адвокат має.

– Поцікавтеся його паперами, мсьє Леет, добре поцікавтеся, – порадив Попіль. – Я хочу знати, яким чином ця картина потрапила із замку Лектер до галереї «Леет».

– Лектер, – промовив галерейник, – це той хлопець, що малює?

– Так.

– Феноменально.

– Так. Феноменально, – погодився Попіль. – Упакуйте мені картину, будьте такі ласкаві.

Леет з’явився на набережній Орфевр[72]72
  На набережній Орфевр-36 розташоване управління кримінальної поліції.


[Закрыть] через два дні з паперами. Попіль улаштував так, щоб чекати тому довелося в коридорі напроти кімнати з табличкою «Авдісьон № 2», де саме відбувався допит підозрюваного у зґвалтуванні, тож звідти долітали звуки ударів і скиглення. Попіль промаринував Леета там хвилин із п’ятнадцять і тільки потім запросив його до свого кабінету.

Галерейник показав йому документ, що стверджував, ніби Копнік купив Гварді в якогось Емппу Макінена за вісім тисяч англійських фунтів.

– Ви вважаєте цей папірець переконливим? – спитав Попіль. – Я – ні.

Леет кашлянув і втупився у підлогу. Минуло не менше двадцяти секунд.

– Прокурору не терпиться відкрити проти вас кримінальну справу, мсьє Леет. Він кальвініст найсуворішого ґатунку, розумієте, про що я?

– Картину було…

Попіль зупинив його піднятою рукою.

– Хвилинку, давайте наразі забудемо про ваші проблеми. Зробимо припущення, що мені заманулося вас прикрити. Мені потрібна ваша допомога. Погляньте ось на це.

Він вручив Леету грубезну пачку аркушів тонкого лощеного паперу, видрукуваних щільними рядками.

– Це реєстр речей, які Комісія мистецтв привозить до Парижа з накопичувального пункту в Мюнхені. Всі речі в цій колекції були в когось украдені.

– Для показу в музеї Жьо де Пом.[73]73
  Колишній зал для гри в м’яча, потім Музей імпресіонізму, тепер Національна галерея Jeu de Paume.


[Закрыть]

– Так, можливо, ті, хто розшукує свої речі, знайдуть їх на цій виставці. Друга сторінка, посередині, я зробив там позначку.

«Міст зітхань», Бернардо Белотто,[74]74
  Бернардо Белотто (1720–1780) – венеційський живописець і графік, прозваний Каналетто на честь свого дядька і вчителя Джованні Антоніо Каналя-Каналетго.


[Закрыть] тридцять шість на тридцять сантиметрів, олія на дошці.

– Ви знаєте цю картину? – спитав Попіль.

– Звісно, я чув про неї.

– Якщо це оригінал, її було вкрадено із замку Лектер. Ви мусите знати, що в неї є пара, інша картина, на якій теж зображено Міст зітхань.[75]75
  Побудований у 1600 році невеличкий критий міст через канал Ріо де Палацо, по якому виводили засуджених з венеційського Трибуналу.


[Закрыть]

– Так, робота старшого Каналетто, намальована того ж самого дня.

– І також вкрадена із замку Лектер, імовірно, в один день і тою самою персоною, – доповнив Попіль. – Наскільки більше грошей ви заробили б, якби продавали їх не поодинці, а в парі?

– Учетверо більше. Ніхто при здоровому глузді їх не розпаровував би.

– Отже, їх було розпаровано або через недоумкуватість, або випадково. Два «Мости зітхань». Якщо той, хто їх украв, володіє ще однією картиною, чи не захочеться йому повернути собі й іншу? – висловив припущення Попіль.

– Цілком можливо.

– Коли цю картину повісять у Жьо де Пом, про неї піде розголос. Ви підете зі мною на виставку, і ми побачимо, хто тинятиметься навкруг неї.