Текст книги "Сходження Ганнібала"

Автор книги: Томас Гарріс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

21

Ганнібал сидів на пеньку в невеличкій балочці біля річки, перебирав струни лютні і дивився на заклопотаного павука. Красивий жовто-чорний плетільник завзято мережив своє кружало. Павутиння здригалося від його рухів. Здавалося, павука надихали звуки лютні, реагуючи на дзенькіт струн, він схвильовано кидався з одного кутка свого плетива до іншого, перевіряв, чи нема там бранців. Ганнібал уже підібрав японську мелодію, але ще робив помилки. Йому згадалося, який леді Мурасакі має дивний голос, приємний альт із вкрапленнями несподіваних нот незахідної природи. Він бренькав, то наближаючи інструмент до павутиння, то відхиляючись подалі. Якийсь жук у своєму неспішливому леті встряв прямо у тенета, і павук кинувся його в’язати.

Тепле повітря не рухалося, ріка ніби застигла. Біля берега її гладінь міряли водяні комахи і бабки шмигали крізь очерет, мов стріли. Різник Поль у своєму човнику підгріб одним веслом під берег, де верба схилила гілки над водою. У кошику сверготіли цвіркуни, червоноока муха пурхнула з його кремезної руки, коли Поль потягнувся за цвіркуном, щоб насадити на гачок. Він закинув наживку під вербою, й одразу пір’їна поплавка здригнулася, вудка ожила.

Поль витяг рибину і начепив її на кукан, що звисав із борту човника. Захоплений риболовлею, він не завважував якесь віддалене дзенькання. Він злизнув із пальця риб’ячу кров і погріб до маленької гатки на зарослому деревами березі, де стояв його «пікап». Найбільшу рибу він зазвичай тельбушив прямо там, на дерев’яній гатці, і клав до полотняної торби з льодом. Решта рибин, що залишилися у воді на кукані, були ще живі. Шукаючи сховку, вони всією низкою запливли під місток.

Бренькання звіддаля, ламана мелодія, нечувана у Франції. Поль озирнувся на свою машину, ніби це міг бути якийсь механічний звук. Потім вийшов на берег, так і тримаючи в руці ножа з налиплою риб’ячою лускою, оглянув машину, колеса, помацав радіоантену. Впевнився, що дверцята замкнені. Знову долинуло бренькання, тепер ціла серія нот.

Поль рушив на звук і, зайшовши за кущі, побачив долинку і в ній Ганнібала, що сидів на пеньку і бренькав на японській лютні, її чохол був притулений до його велосипеда з моторчиком. Поряд лежав альбом для малювання. Поль мерщій пішов до машини й перевірив, чи нема крупинок цукру під пробкою бензобака. Ганнібал відірвався від музики й підняв голову лише тоді, коли різник повернувся і вже стояв перед ним.

– Поль Момунд, свіже м’ясо, – промовив Ганнібал. Зір у нього загострився, червоні промінчики спалахували в очах, ніби переломлені кригою або краєм лінзи.

– Ти навчився балакати, байстрюче. Якщо ти насцяв мені в радіатор, я відірву тобі твою довбану голову. Тут нема фліків,[46]46
  Флік – зневажливе прізвисько поліцейського у Франції.


[Закрыть] нікому тебе рятувати.

– Вас теж ніхто не спасе.

Ганнібал узяв ще кілька нот.

– Те, що ви зробили, не заслуговує на помилування.

Ганнібал відклав убік лютню й узяв до рук альбом. Глянувши на Поля, він мізинцем, мов гумкою, зробив якусь крихітну правку. Перегорнувши аркуш, підвівся і простягнув Полю альбом із чистим аркушем.

– Ви заборгували одній леді письмове вибачення.

Від Поля на нього тхнуло потом, немитою шкірою й брудним волоссям.

– Хлопче, ти здурів, що явився сюди.

– Напишіть, що ви просите вибачення, що усвідомлюєте, який ви жалюгідний, що ви ніколи більше не промовите слова, не поглянете в її бік на ринку.

– Вибачатися перед японкою? – Поль зареготав. – Найперше, що я зроблю, це вкину тебе в річку і добряче виполощу. – Він узявся за ніж. – А потім, певне, стягну з тебе штани і вставлю дещо туди, куди тобі не хочеться.

Він зробив крок до Ганнібала, і той позадкував до свого велосипеда, де стояв чохол з-під лютні. Там і застиг.

– Вас цікавила її піхва, наскільки пам’ятаю. Напрямок її розташування?

– Вона тобі що, мати? У японок піхва поперек! Трахни малу японку і сам переконаєшся.

Поль кинувся вперед, здійнявши вгору важкі кулаки, готовий мотлошити, та Ганнібал єдиним рухом вихопив із чохла для лютні кривий меч і різонув Поля поперек черева.

– Отак поперек?

Вереск різника майнув відлунням між дерев, аж злякані птахи спурхнули.

Поль ухопився за живіт, підніс до очей руки, вимазані густою кров’ю. Він глянув униз на рану, спробував її прикрити, нутрощі сковзнули йому крізь пальці, вивалюючись геть. Ганнібал зробив крок убік і в оберті різонув Полю ззаду по нирках.

– Чи, може, трохи навскіс відносно хребта?

Меч тепер літав, роблячи перехресні штрихи у формі «X», різник з очима, вибалушеними від шоку, спробував тікати, дістав удар по ключиці, шипіння артерії, бризки на Ганнібаловому обличчі. Наступні два удари припали на щиколотки, і Поль, підрубаний, звалився, мукаючи, мов бичок.

Різник Поль сидить, притулений спиною до пенька. Він не в змозі підняти рук.

Ганнібал заглядає йому в обличчя:

– Хочете побачити мої малюнки?

Він гортає альбом. На малюнку голова Поля на великому блюді, до волосся прив’язано іменний ярлик. На ньому напис: «Поль Момунд, свіже м’ясо». Зір Поля туманиться по краях очей. Ганнібал змахує мечем – і для Поля все моментально біжить за край, вгасає тиск крові і надходить суцільна темрява.

У своїй власній темряві Ганнібал чує Мішин голос при наближенні лебедя і сам промовляє лунко: «О Анніба!»

День догорів. Ганнібал із заплющеними очима посеред глибокого сумороку прихилився до пенька, на якому стояла різникова голова. Він розплющив очі і сидів так кілька довгих хвилин. Нарешті підвівся і пішов до гатки. Кукан на рибу було зроблено з тонкого ланцюжка, його вигляд змусив Ганнібала торкнутися шраму в себе на шиї. Риба на кукані ще була жива. Він змочив руку, перш ніж торкнутися риб, потім почав відпускати їх одну по одній на волю.

– Пливіть, пливіть… – приказував. Порожній ланцюг він закинув далеко в річку. Випустив і цвіркунів. – Геть, геть! – казав їм.

Потім зазирнув до полотняної торби, побачив велику чищену рибу й відчув дикий апетит.

– Смакота, – промовив до себе.

22

Жахливу смерть різника Поля не сприйняли за трагедію більшість поселян, чий мер і кілька достойників були взяті в заручники й розстріляні нацистами у відповідь на дії руху опору під час окупації.

Більша частина Поля лежала на цинковому столі в бальзамувальному залі «Салону похоронних урочистостей Роже», де його попередником нещодавно був граф Лектер. Надвечір чорний «Citroën Traction Avant»[47]47
  Перший передньоприводний автомобіль фірми «Сітроен», що випускався у 1934—1957рр. Особливість машини підкреслена назвою: «Traction Avan» – «передня тяга». За швидкість і слухняність до керма ця машина була улюбленою у поліційних служб. У західних фільмах на такій часто їздять гестапівці.


[Закрыть] підкотив під дім скорботи. Жандарм, що стояв на ґанку, поспішив до дверей машини, щоб відкрити.

– Доброго вечора, інспекторе.

Чоловіку в елегантному костюмі, що вийшов з авто, було близько сорока. На хвацький салют жандарма він відповів дружнім жестом, обернувся до машини і проказав шоферу й іншому офіцеру, котрий сидів на задньому сидінні:

– Захопіть із собою документи в поліцейську дільницю.

Інспектор знайшов власника похоронного салону мсьє Роже і начальника місцевої поліції у бальзамувальній залі серед кранів, шлангів і накритих скляними покривками емальованих бляшанок із необхідним начинням. Начальник поліції зрадів, побачивши поліцейського з Парижа.

– Інспектор Попіль! Я радий, що ви змогли приїхати. Ви мене не пам’ятаєте, але…

Інспектор зупинив начальника.

– Якраз пам’ятаю. Командант Бальмен. Ви конвоювали де Реца[48]48
  Де Рец – узагальнене прізвисько для жорстокого вбивці у Франції, походить від імені Жиля де Реца, багатого аристократа XV ст., котрий спершу уславився як бойовий соратник Жанни д’Арк, «творець королів», а по війні проявив себе як садист, що закатував на смерть безліч людей, здебільшого хлопчиків, заради сексуальної втіхи.


[Закрыть] в Нюрнберг і сиділи за його спиною на процесі.

– А ви тоді привезли докази. Для мене це була честь.

– Що ми маємо тут?

Асистент господаря похоронного салону Лорен зняв покривало. Тіло Поля-різника лежало поки ще одягнуте, довгі смуги червоними діагоналями пересікали його там, де тканина не просякла кров’ю. Голови в нього не було.

– Поль Момунд, чи радше частина його, – доповів комендант. – Це його у вас досьє?

Попіль ствердно кивнув.

– Коротке і бридке. Він відправляв євреїв з Орлеана. Інспектор оглянув тіло, обійшовши його кругом, підняв татуйовану руку Поля, вишенька тепер виглядала яскравою на тлі загальної блідоти. Промовив стиха, ніби сам до себе:

– На долонях захисні порізи, але зап’ястки в нього були розсічені кілька діб тому. Він бився не так давно.

– Та часто, – докинув похоронщик.

– Минулої суботи він учинив бійку в барі, – уточнив асистент Лорен, – він вибив зуби одному чоловіку й дівчині.

Лорен хитнув назад головою, ілюструючи силу ударів, аж напомаджений кок на його вутлому черепі заскакав.

– Складіть, будь ласка, список його останніх опонентів, – сказав інспектор. Він нахилився до тіла, принюхуючись. – Ви щось робили вже з ним, мсьє Роже?

– Ні, мсьє. Командант мене попередив і заборонив…

Інспектор Попіль покликав його до столу. Лорен теж підійшов.

– Чи має щось із того, що ви тут використовуєте, такий запах?

– Я чую ціанід, – сказав Роже, – його спершу отруїли!

– Ціанід має запах підсмаженого мигдалю, – уточнив Попіль.

– Пахне чимсь схожим на краплі від зубного болю, – сказав Лорен, несвідомо торкаючись власної щелепи.

Похоронщик обернувся до свого асистента:

– Кретин! Де ти бачиш у нього зуби?

– Так. Це гвоздична олія, – сказав інспектор Попіль. – Команданте, а чи не знайдеться в тому його списку фармацевт?

Користуючись порадами шеф-кухаря, Ганнібал засмажив чудову рибу, пересипану темною бретонською морською сіллю зі спеціями, прямо в лусці, і зараз виймав її з печі. Кірка тріснула від одного дотику руків’ям кухарського ножа і розпалася, луска залишилася на ній, кухнею поплив чарівний аромат.

– Вітаю вас, Ганнібале, – промовив кухар. – Найсмачніше в риби – щічки. Та й у більшості істот, треба сказати. Коли розбиратимете її на столі, подасте одну щічку мадам, а другу почесному гостю. Ну, а якщо розкладатимете по тарілках у кухні, можете з’їсти все самі.

Серж повернувся з ринку. Почав розпаковувати й виймати куплене. За ним до кухні тихо ввійшла леді Мурасакі.

– Я зустрів Лорена в «Petit Zinc»,[49]49
  «Маленький прилавок» – один із найстаріших стильних ресторанів у Сен-Жермен де Пре, але так само часто називаються будь-які маленькі кнайпи.


[Закрыть] – промовив Серж. – Вони ще не відшукали ту бридку голову чортового різника. Він сказав, що його тіло пахне отим, як його, ага – гвоздичною олією. Він ще сказав…

Ганнібал помітив леді Мурасакі й перебив Сержа:

– Вам треба щось з’їсти, моя пані. Ось, тут є вельми смачна річ.

– А я привіз свіжих персиків і персикового морозива, – приєднався Серж.

Леді Мурасакі довго не відводила погляду від очей Ганнібала.

Він посміхнувся їй, абсолютно спокійний. І промовив:

– Персик!

23

Пізня ніч, леді Мурасакі лежить у своєму ліжку. Вікно прочинене, свіжий бриз доносить аромат мімоз, що квітнуть унизу, у кутку двору. Вона скинула з себе покривало, щоб відчувати на руках і ногах повив повітря. Очі її розплющені, дивляться в темряву стелі, коли вона моргає, чути тихесеньке цокання її вій.

Внизу, у дворі, стрепенулася стара собака, її ніздрі розширені, вона глибоко вдихає вітерець. Шкіра на лобі в неї наморщилася, та ось вона знов розслабилася, поринула у сновидіння, де є погоні й смак крові у неї в роті.

У темряві над леді Мурасакі рипнули двері горища. Певно, дошки прийняли чиюсь вагу – це не мишачий писк. Леді Мурасакі глибоко вдихнула і різко опустила ноги на холодну кам’яну долівку. Одягла легке кімоно, торкнулася свого волосся, взяла квіти з вази в холі і, тримаючи в руці свічну лампу, рушила вгору сходами на горище.

Вирізана на дверях маска посміхнулась їй. Вона розправила плечі, поклала долоню на дерев’яне обличчя і штовхнула. Протягом їй на спині напнуло кімоно, ніби хтось злегка підштовхнув її вперед. Попереду, в темряві горища, вона помітила блимання неясного світла. Леді Мурасакі пішла до того світла, її лампа виривала з темряви маски Но, вони спостерігали за нею, і ряди висячих маріонеток ворушилися під вітерцем її ходи. Повз плетені короби й поцяцьковані наліпками валізи з їхніх із Робертом подорожей, до родинного олтаря і обладунку, де горіли свічки.

Щось темне стояло на олтарі перед зброєю й обладунком. Поки вона бачила тільки силует у світлі свічок. Вона поставила свою лампу на ящик поряд з олтарем і уважно подивилася на голову різника Поля, що покоїлася на суїбані.[50]50
  Суїбан – неглибоке овальне або прямокутне блюдо для аранжування квітів і магічних речей перед олтарем.


[Закрыть] Його лице було чистим і блідим, губи зімкнуті, але щік не було і трохи крові витекло в нього з рота на блюдо, там вона зібралася в калюжку, немов вода на початку приготування квіткової композиції. До волосся Поля причеплено ярлик. На ярлику напис каліграфічним почерком: «Момунд. Досконале м’ясо».

Обличчя Поля було обернуто до обладунку, його очі спрямовано вгору на самурайську маску. Леді Мурасакі підвела свої очі і почала по-японському казати в темряву:

– Доброго вечора, Високославний Пращуре. Прошу, вибачте це неадекватне підношення. З усією моєю повагою, це не той різновид допомоги, яку я мала на увазі.

Механічно вона підняла зів’ялу квітку й стрічку з підлоги і заховала їх собі до рукава, не відводячи очей від олтаря. Довгий меч був на місці, бойова сокира також. На стійці не вистачало короткого меча.

Вона зробила крок назад, підійшла до віконця і прочинила його. Глибоко вдихнула. Биття серця відлунювало їй у вухах. Бриз ворушив її кімоно і полум’я свічок.

Тихе шарудіння серед костюмів Но. В одної з масок були живі очі, вони дивилися на неї.

Вона промовила японською:

– Доброго вечора, Ганнібале.

– Доброго вечора, моя пані, – пролунала японська відповідь із темряви.

– Ми можемо продовжити англійською, Ганнібале? Є речі, які я воліла б не розголошувати перед моїм предком.

– На вашу ласку, моя пані. У будь-якому разі, мій запас японської вичерпано.

І він увійшов у світло лампи з коротким мечем і шматою, якою його чистив.

Вона наблизилась до нього. Довгий меч залишався в обладунку, у разі потреби вона встигала б його ухопити.

– Я міг би скористатися різницьким ножем, – промовив Ганнібал. – Я використав меч Масамуне-доно[51]51
  Масамуне (1567–1636) – знаменитий одноокий самурай, видатний полководець початку періоду Едо, засновник міста Сендай, правитель сьогунагу Токугава. Заохочував торгівлю християнських купців і розвиток технологій у Японії, зав’язав контакти з Римським Папою, був покровителем мистецтв.


[Закрыть] тому, що це здалося мені доречним. Сподіваюся, вас це не образило. Ані плями не залишилося на лезі, я вам гарантую. Різник був, як масло.

– Я вас боюся.

– Прошу, не варто перейматися, я приберу… це.

– Ви не мусили робити це заради мене.

– Я зробив це заради себе, заради поваги до вашої особистості, леді Мурасакі. Жодних зобов’язань це на вас не накладає. Вірю, що Масамуне-доно дозволив мені використати його меч. Це дійсно пречудовий інструмент.

Ганнібал встромив короткий меч у його піхви й урочистим жестом поклав до обладунку, на належне йому місце.

– Ви тремтите, – промовив він. – Ви цілком володієте собою, але тремтите, як пташка. Я не мав права з’являтися перед ваші очі без квітів. Я кохаю вас, леді Мурасакі.

Внизу, ще за межами двору, почувся двотонний плач французької поліцейської сирени, вона проквилила тільки раз. Прокинулася собака й почала гавкати.

Леді Мурасакі схопила Ганнібала за руки, притулила їх до свого обличчя.

Поцілувала його в лоб й одразу ж енергійно прошепотіла:

– Мерщій! Почистьте собі руки! У Чійо є лимон у комірчині.

У дальньому кінці будинку вже гатили в двері.

24

Леді Мурасакі змусила інспектора Попіля почекати, доки її серце не зробить ста ударів, і тільки після цього з’явилася на верхньому майданчику сходів. Він зі своїм помічником стояв посеред фойє під високою стелею і дивився вгору на неї. На тлі плетива віконних перетинок він здався їй упевненим у собі й сторожким, схожим на красивого павука. А за вікнами вона бачила безкінечну ніч.

Попілю на мить перехопило дихання при появі леді Мурасакі. Відлуння в куполі фойє підсилювало звуки, тож вона це почула.

Вона, ступаючи непомітно, єдиним рухом плавно спливла сходами. Руки сховані в рукавах. Серж із почервонілими очима відступив убік.

– Леді Мурасакі, ці панове з поліції.

– Доброго вечора.

– Доброго вечора, мадам. Я перепрошую за пізній візит. Маю поставити вам кілька запитань стосовно вашого… племінника?

– Так, племінник. Чи можу я побачити ваші посвідчення?

З рукава, повільно оголюючись, простягнулася її рука. Леді Мурасакі прочитала все, що було написано в його посвідченні, уважно пригледілася до фотографії.

– Інспектор ПОП-іль?

– По-ПІЛЬ, мадам.

– На фотографії у вас знак Почесного легіону, інспекторе.

– Так, мадам.

– Дякую за персональний візит.

Невловно свіжим ароматом майнуло на Попіля, коли вона віддавала йому документ. Вона уважно дивилася йому в обличчя й помітила, як відгукнулися на це його зіниці та ніздрі.

– Мадам…?

– Мурасакі Шікібу.

– Мадам – графиня Лектер, але зазвичай до неї звертаються еквівалентно її японському титулу як до леді Мурасакі, – проказав Серж, набравшись хоробрості щось пояснювати поліцейському.

– Леді Мурасакі, я волів би поговорити з вами приватно, а потім окремо з вашим племінником.

– Зо всією моєю повагою до вашої інституції, боюся, що це неможливо, інспекторе, – відповіла леді Мурасакі.

– О мадам, це цілком можливо, – відреагував інспектор Попіль.

– Ми вітаємо вас тут, у нашому домі, і раді запросити вас спілкуватися з нами разом.

– Доброго вечора, інспекторе, – промовив зі сходів Ганнібал.

Той обернувся до хлопця.

– Юначе, ви мусите поїхати зі мною.

– Безперечно, інспекторе.

Леді Мурасакі звернулася до Сержа:

– Подайте мені шаль, будь ласка.

– У цьому нема необхідності, – сказав Попіль. – Ви не поїдете. Я розпитаю вас завтра тут, мадам. Я не скривджу вашого племінника.

– Все гаразд, моя леді, – додав Ганнібал.

Її хватка на прихованих у рукавах зап’ястях трохи послабилася.

25

У бальзамувальній залі застигла темрява і тиша, лише потроху капала вода з крана. У дверях стояли інспектор із Ганнібалом, краплі дощу блищали на їхніх плечах і черевиках.

Там був Момунд. Ганнібал почув його запах. Він чекав, коли ж Попіль увімкне світло, цікаво було побачити, якого ефекту очікує цей поліцейський від своєї драматичної паузи.

– Ви змогли б упізнати Поля Момунда, якби побачили його знову?

– Я намагатимуся, інспекторе.

Попіль увімкнув світло. Трунар, як йому й було наказано, вже роздягнув Момунда і спакував його одіж до паперових мішків. Грубо зашите черево трупа він прикрив шматком прогумованої тканини, а обрізану шию рушником.

– Ви пам’ятаєте татуювання різника?

Ганнібал обійшов навкруг тіла.

– Так, але я його не бачу.

Хлопець подивився на Попіля поверх трупа. В очах інспектора він побачив прихований слід розуміння.

– Що там було написано?

– «Ось моє, а де твоє?»

– Можливо, там тепер доречнішим було б «Ось твоє, а де моє?» Ось твоє перше вбивство, а де моя голова? Як ви вважаєте?

– Я вважаю такі слова не гідними вас. Мені так здається. Ви очікували, що його рани почнуть кровоточити в моїй присутності?

– Що цей різник сказав леді такого, що ви оскаженіли?

– Я не оскаженів, інспекторе. Його рот заподіяв образу всім, хто його почув, і мені зокрема. Він був брутальний.

– Ганнібале, що саме він сказав?

– Він спитав її, чи правда, що піхва у японок поперек, інспекторе. Він звернувся до неї «гей, япошка!»

– Поперек… – Попіль провів рукою вздовж порізів на череві Момунда, майже торкаючись шкіри. – Отак поперек?

Інспектор вдивлявся Ганнібалові в обличчя, ніби чогось шукаючи. Не знайшов. Нічого. Тож поставив наступне запитання.

– Що ви відчуваєте, дивлячись на нього мертвого?

Ганнібал зазирнув під рушник на обрубку шиї.

– Відтятість, – сказав він.

* * *

Встановлений у поліцейській дільниці поліграф сільські жандарми бачили вперше, тож навкруг нього роїлися домисли. Оператор, що прибув із Парижа разом з інспектором Попілем, дещо театрально налаштовував машину, її ізоляція, розігріваючись, додавала запаху гарячої вати в просяклу цигарками й потом тутешню атмосферу. Нарешті інспектор, що вдивлявся в Ганнібала, поки той розглядав детектор брехні, виставив із кімнати всіх, окрім хлопця, себе й оператора. Поліграфіст приєднав контакти до Ганнібала.

– Назвіть ваше ім’я, – наказав оператор.

– Ганнібал Лектер.

Голос хлопця звучав різко.

– Ваш вік?

– Тринадцять років.

Пера поліграфа рисували на папері рівні чорнильні лінії.

– Скільки часу ви живете у Франції?

– Шість місяців.

– Де ви познайомилися з різником Момундом?

– Ми ніколи не знайомилися.

Пера не дриґнули.

– Проте ви знали його.

– Так.

– Ви мали сутичку, тобто бійку, з Полем Момундом на базарі в четвер?

– Так.

– Ви школяр?

– Так.

– У вашій школі школярі носять уніформу?

– Ні.

– Ви маєте якусь осудну інформацію стосовно смерті Поля Момунда?

– «Осудну інформацію»?

– Відповідайте тільки «так» або «ні».

– Ні.

Гори й долини в чорнильному пейзажі малювалися плавно. Ані підвищення тиску крові, ані пришвидшення серцебиття, дихання рівномірне й спокійне.

– Ви знаєте, що різник мертвий?

– Так.

Поліграфіст щось підкрутив у своїй машині.

– Ви вивчали математику?

– Так.

– Ви вивчали географію?

– Так.

– Ви бачили мертве тіло Поля Момунда?

– Так.

– Ви вбили Поля Момунда?

– Ні.

Жодних примітних стрибків у чорнильних лініях. Оператор зняв окуляри – це був сигнал інспектору, що допит завершено. Відомий грабіжник з Орлеана, за яким тягнувся довгий шлейф розслідуваних поліцією злочинів, зайняв місце Ганнібала. Інспектор Попіль радився з поліграфістом у бічній кімнаті. Попіль розмотав паперову стрічку.

– Пустота.

– Хлопець ні на що не реагує, – сказав поліграфіст. – Він або отупілий сирота війни, або в нього монструозні запаси самоконтролю.

– Монструозні, – погодився інспектор.

– Ви спершу допитаєте грабіжника?

– Він мене не цікавить, займіться ним самі. А я влуплю йому пару разів на очах у хлопця. Ходімо?

На пригірку, на схилі дороги, що веде до села, застиг мотовелосипед із вимкнутим двигуном і фарою. Їздець був у чорному комбінезоні й чорній масці-балаклаві. Мопед беззвучно виринув з-за рогу в дальньому кінці порожньої площі, зник на мить за поштовим фургоном, що стояв перед поштовою конторою, знову з’явився і поїхав геть, їздець напружено крутив тугі педалі, мотор він завів лиш за горбом, подалі від села.

Інспектор Попіль і Ганнібал сиділи в кабінеті начальника дільниці. Попіль прочитав напис на командантовому флакончику – «Clazoflat»,[52]52
  Clazoflat – препарат у пігулках, що впливає на моторику шлунка, зокрема має протиблювотну дію, відомі у нас аналоги – клебоприд, фамотидин, гастридин.


[Закрыть] і вирішив прийняти дозу.

Потім поклав паперовий рулончик поліграфічної стрічки на стіл і дав йому щигля. Стрічка розмоталася, показавши довгу лінію невеличких пагорбків. Пагорбки виглядали, мов підніжжя якогось затягнутого хмарами гірського хребта.

– Ви вбили різника, Ганнібале?

– Можу я поставити вам питання?

– Так.

– Від Парижа неблизький шлях. Ви спеціалізуєтесь на смертях різників?

– Моя спеціалізація – воєнні злочини, і Поль Момунд підозрювався у кількох. Воєнні злочини не закінчуються з війною, Ганнібале.

Попіль зробив паузу, щоб прочитати рекламний напис на обох боках попільнички.

– Можливо, я розумію ваш досвід краще, ніж будь-хто.

– Який мій досвід, інспекторе?

– Ви осиротіли під час війни. Ви жили у казенному закладі, ховаючись сам у собі, ваші рідні загинули. І раптом, раптом ваша красуня-мачуха компенсувала все.

Шукаючи контакту, Попіль поклав руку Ганнібалові на плече.

– Один лиш її запах проганяє геть табірний дух. А тут якийсь різник виливає на неї бруд. Якщо ви вбили його, я можу це зрозуміти. Скажіть мені. Разом ми зможемо пояснити магістрату…

Ганнібал відхилився на стільці, подалі від Попілевої руки.

– «Один лиш її запах проганяє геть табірний дух?» Пане інспекторе, можу я вас спитати, чи ви часом не складаєте віршів?

– Ви вбили різника?

– Поль Момунд убив себе сам. Він умер від глупства й хамства.

Інспектор Попіль мав чималий досвід, бачив багато жахливого, але цей голос, що він зараз його слухав, мав трохи інше забарвлення, так дивно було чути його від істоти в тілі підлітка.

Хоча такої специфічної інтонації він ніколи не зустрічав раніше, але він упізнав у ній Інше. Небагато йому знадобилося часу, щоби відчути мисливський азарт, чіпку силу супротивного йому мозку. Він відчував її присутність шкірою голови і кінчиками пальців. Він жив заради цього відчуття.

Хотілося б йому, щоб це отой грабіжник, котрий сидить за стіною, був убивцею різника. Також він уявляв собі, яким самотнім стане життя леді Мурасакі, якщо хлопця вдасться посадити.

– Різник рибалив. На його ножі була кров і луска, але десь ділася його риба. Кухар каже, що ви принесли чудову рибину. Де ви її взяли?

– Вловив, інспекторе. У нас за човнярнею завжди висить закинута наживка. Я покажу вам, якщо цікаво. Інспекторе, ви самі вибрали собі спеціалізацію у воєнних злочинах?

– Так.

– Тому що втратили рідних під час війни?

– Так.

– Можу спитати, яким чином?

– Когось у боях, когось відправили на схід.

– Ви зловили тих, хто це зробив?

– Ні.

– Але ж вони були вішістами – такими, як цей різник.

– Так.

– Ми можемо бути цілком щирими один з одним?

– Абсолютно.

– Вам жаль було Поля Момунда, коли ви побачили його мертвого?

З тінистої бічної вулички на дальньому кінці площі для виконання регулярного нічного обходу з’явився сільський перукар М. Рубін зі своїм малим тер’єром. Проговоривши цілий день зі своїми клієнтами, М. Рубін продовжував увечері балакати до свого пса. Він потягнув собаку подалі від засіяної травою клумби перед поштовою конторою.

– Краще б ти зробив це у Феліпе на галявині, де нас ніхто не бачив, – проказав М. Рубін. – Тут ти можеш заробити штраф. А грошей у тебе катма. Платити доведеться мені.

Перед конторою на стовпчику стояла поштова скринька. Пес потягнув хазяїна на шворці до неї і підняв ногу. Побачивши над скринькою обличчя, Рубін привітався:

– Доброго вечора, мсьє. – І звернувся до собаки: – Дивись, не забризкай мсьє!

Пес заскиглив, от тоді вже Рубін усвідомив, що під поштовою скринькою немає ніг.

Мопед мчав вузькою мощеною дорогою, наздоганяючи пляму приглушеного світла своєї фари. Раз, коли назустріч показалася машина, мопедист з’їхав на узбіччя й перечекав між придорожніх дерев, поки задні вогні автомобіля не зникли з поля зору.

У темряві сараю за шато фара погасла, клацав, вичахаючи, двигун. Леді Мурасакі стягнула з голови чорну балаклаву[53]53
  Поширена сьогодні назва шапочки, що залишає відкритим лице або тільки очі, походить із часів Кримської війни 1853–1856, коли патріотичні англійки в’язали такі головні убори і надсилали взимку своїм солдатам до містечка Балаклава під Севастополем.


[Закрыть] і навпомацки поправила волосся.

Промені поліцейських ліхтарів освітили голову Поля Момунда на дашку поштової скриньки. По його чолу, прямо під лінією волосся, йшов напис печатними літерами: «БОШ».[54]54
  Бош – у Франції традиційне презирливе прізвисько німця.


[Закрыть] Неподалік уже збиралися роззяви – купка нічних робітників і п’яниць.

Інспектор Попіль підвів Ганнібала впритул і дивився на нього у віддзеркаленому від мертвого обличчя світлі ліхтаря. Йому не вдалось побачити жодної реакції в очах у хлопця.

– Нарешті партизани вбили Момунда, – промовив перукар і розказав усім присутнім, як він його знайшов, завбачливо не згадуючи про правопорушення свого песика.

Дехто з натовпу вважав, що не варто Ганнібалові дивитися на таке. А одна літня нічна нянечка заявила про це голосно й поспішила геть.

Попіль відправив його додому у поліційному автомобілі. Ганнібал прибув до шато на тлі рожевої світанкової зорі, але, перш ніж зайти в будинок, нарізав трохи квітів і підрівняв їх по висоті в затиснутому кулаку. Доречний вірш склався, коли він рівняв стебла. У студії леді Мурасакі він знайшов ще вогкого пензля і скористався ним:

 
Нічний чапля явив себе
На сходження місяця-повні.
Хто з них гарніший?
 

Ганнібал солодко проспав до полудня. Йому наснилася Міша влітку перед війною, нянечка приготувала їй ванну в саду біля хатки, Міша сиділа у нагрітій сонцем воді, а метелики-капустянки мерехтіли навкруг неї. Він зрізав для неї баклажан, і вона обхопила руками гарячий від сонця пурпуровий овоч.

Прокинувшись, він побачив під своїми дверима аркушик і квітку гліцинії. Почитав написане: «Вибираєш чаплю, коли наповзають жаби».