Текст книги "Сходження Ганнібала"

Автор книги: Томас Гарріс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

8

Тонкий ланцюг, яким Ґрутас обперезав дитячі шиї, холодив їм шкіру. Кольнас клацнув важкими висячими замками. Ґрутас із Дортліхом примкнули Ганнібала й Мішу до поруччя на верхньому майданчику сходів, там вони не заважали, але залишалися перед очима. Той, що його називали Каструльником, приніс дітям ковдру й нічний горщик зі спальні.

Ганнібал дивився вниз і бачив, як вони кинули до каміна стілець від рояля. Він підсмикав Мішин комір під ланцюг, щоб той не торкався її шиї.

Хату геть завалило снігом, лише крізь вершечки шибок вливалося трохи сірого світла. Сніг летів косо, свистів вітер, і мисливський будиночок здавався великим потягом на повнім ходу. Ганнібал закутався з сестричкою в ковдру й килим, котрим була застелена площадка. Міша глухо кахикала. Щокою Ганнібал відчував температуру її розжареного лоба. Діставши з-під пальта шматок черствого хліба, він поклав його собі до рота. Коли хліб розм’як, віддав його сестричці.

Щогодини Ґрутас виганяв когось зі своїх надвір відкидати сніг од дверей і розчищати стежку до колодязя. Каструльник якось відніс миску недоїдків до клуні.

Під сніговою пеленою час минає повільно, аж боляче. ГІе було їжі, аж раптом з’явилася. Мілко з Кольнасом занесли до хати накриту обсмаленою дошкою мідну ванну й поставили її на піч – книжками й дерев’яними салатницями її розтопив Каструльник. Назираючи впівока за піччю, він дістав зошита й захопився обрахунками. Висипав на стіл купу дрібних речей і сортував їх. На вершечку сторінки він виписав павучим почерком ряд імен:

Владіс Ґрутас

Зигмас Мілко

Броніс Гренц

Енрікас Дортліх

Петрас Кольнас

Останнім він поставив своє ім’я – Казис Порвік.

Проти кожного імені Каструльник записував частку від здобичі – золоті окуляри, годинники, каблучки й сережки, а також золоті зуби, кількість яких він відміряв десь також поцупленою срібною чашкою.

Ґрутас із Гренцем не переставали обшукувати будинок, рилися в шухлядах, обдирали задні обшивки комодів.

Через п’ять днів розпогодилося. Чоловіки повзували снігоступи і гуртом повели Мішу й Ганнібала до клуні. Ганнібал помітив, що з димаря над її житловою частиною в’ється цівка диму. Він глянув на прибиту над дверима підкову Цезаря і подумав, чи ще є десь живий їхній кінь. Ґрутас із Дортліхом штовхнули дітей у клуню й замкнули двері. Крізь шпарину Ганнібал бачив, як вони рушили в бік лісу. У клуні було дуже холодно. На соломі валялася купка дитячого одягу. Двері до житлової комірчини були причинені, але не замкнуті. Вони прочинилися від його поштовху. Замотавшись у шмаття, якомога ближче до пічурки там тулився хлопчик років восьми. Темне обличчя, круглі запалі очі. На ньому було кілька шарів різномастого одягу, подекуди дівчачого. Ганнібал затулив Мішу собою. Хлопчик сахнувся від нього.

Ганнібал промовив: «Привіт». Він повторив це литовською, німецькою, англійською, польською. Хлопчик мовчав. Його обморожені вуха і пальці вкривали червоні пухирі. Протягом довгого холодного дня він таки спромігся пояснити, що сам він з Албанії і знає тільки рідну мову. Назвав своє ім’я – Агон. Ганнібал вивернув перед ним свої кишені, показав, що їжі нема. Торкатися Міші він йому не дозволив. Коли Ганнібал на миґах пояснив хлопчику, що їм із Мішею потрібна половина його шмаття, той не пручався. Малий албанець тремтів від кожного звуку, шугав очима в бік дверей і робив рухи руками, ніби щось рубав.

Мародери повернулися в присмерку. Ганнібал почув їхнє наближення і дивився крізь шпарину у подвійних дверях клуні.

Вони привели з собою живу дику кізочку, вона була худюща, спотикалася, у боці у неї стирчала стріла, а шия була обв’язана звідкись украденим покривалом із китицями. Мілко підняв сокиру.

– Не марнуй крові, – сказав йому Каструльник із кухарською розважливістю.

З мискою підбіг сяючий Кольнас. Зойк долетів знадвору, Ганнібал затулив Міші вуха, щоб не чула гепання сокири. Албанець плакав і молився.

Пізно ввечері, коли вже всі там наїлися, Каструльник приніс дітям кістку, на якій було трошки м’яса і жил. Ганнібал недовго погриз, а потім жував для Міші. Якщо передавати жуйку пальцями, втрачається сік, тож він годував її з рота в рот. Брата з сестрою перевели до будинку і там знову припнули до балюстради на балкончику, албанський хлопець залишився у клуні сам. Мішу трясло в гарячці, шмаття, яким її міцно укутав Ганнібал, тхнуло холодною порохнявою.

Застуда повалила усіх. Чоловіки лежали якомога ближче до вогню, що лиш жеврів, і кашляли один на одного.

Мілко знайшов Кольнасового гребінця й висмоктував із нього жир. Козячий череп лежав у сухій ванні, з нього давно виварили геть усе.

Потім знову з’явилося м’ясо, і чоловіки пожирали його з гарчанням, не піднімаючи поглядів. Каструльник налив Ганнібалу й Міші юшки з хрящами. До клуні він не поніс нічого.

Погода не мінялася на краще, сіре гранітне небо висіло низько, з лісу не чулося звуків, хіба що інколи озивалася тріском заледеніла гілка.

Коли небо розчистилося, їжі вже не було давно. Вітер ущух, посеред ясного тихого дня кашель лунав голосніше.

Ґрутас і Мілко кудись вирушили на лижах.

Ганнібал виринув із довгого гарячкового марення і почув, що вони вже повернулися. Голосна лайка й удари. Між балясини він бачив, як Ґрутас вилизує кров із пташиної шкірки, потім жбурляє її іншим і вони кидаються на неї, мов собаки. Писок у Ґрутаса вимазаний кров’ю й пір’ям. Він обертається кривавим обличчям угору до дітей і мовить: «Або ми поїмо, або помремо».

Це останній чіткий спогад Ганнібала про лісовий будинок.

Через дефіцит гуми гусениці російського танка повзли по сталевих котках без амортизаційних бандажів, у башті можна було зомліти від вібрації і майже нічого неможливо було роздивитися крізь тряський перископ. Важкий КВ-1 дерся замерзлою лісовою дорогою, німці з кожним днем відкочувалися далі на захід. На задній палубі танка двоє піхотинців у зимовому камуфляжі тулилися до радіаторів, роззираючись по боках, чи не причаївся десь німецький вервольф із тих, що їх залишили за лінією фронту з протитанковими панцерфаустами.[19]19
  Panzerfaust («броньовий кулак») – легкий одноразовий протитанковий гранатомет, що прийшов на заміну фаустпатрону, пробивав сталевий лист завтовшки 200 мм.


[Закрыть] Вони помітили порух у кущах. Командир у танку почув, що зверху стріляють його солдати, і розвернув машину в напрямку вогню, щоб націлити свій коаксіальний кулемет. Крізь перископ він побачив дитину, хлопчика, що з’явився з кущів, кулі зривали сніг навкруг нього, солдати мазали, стріляючи з вібруючої броні. Командир виринув із люка і припинив вогонь. Вони вже вбили так кількох дітей, то були прикрі помилки, і тепер раділи, що цей хлопець залишився живим.

Нарешті й солдати розгледіли його – худого, блідого, шия хлопця була обв’язана ланцюгом на замку, кінець ланцюга тягся за ним порожньою петлею. Коли вони посадовили його біля радіатора й зрізали йому з шиї ланцюг, разом відпали й шматки дитячої шкіри, що приросла до заліза. Хлопець нашорошено притискав до грудей гарний бінокль у чохлі. Вони торсали його, намагалися розпитувати російською, польською і трохи литовською мовами, аж поки не впевнилися, що він зовсім не вміє говорити.

Солдати соромилися один одного й не забрали у хлопця бінокль. Натомість дали йому пів’яблука, примостили за баштою в теплому диханні радіаторів і так довезли до першого села.

9

Моторизований радянський підрозділ із протитанковою гарматою і важкою ракетною установкою зупинився на ніч у порожньому замку Лектер. Вони поїхали звідти вдосвіта, залишивши по собі на снігу подвір’я темні масні плями. Лише одна легка вантажівка ще стояла у воротах, двигун її працював на холостих обертах.

Ґрутас із чотирма компаньйонами в уніформах медиків дивилися на неї з лісу. Минуло чотири роки, як Ґрутас застрелив на замковому подвір’ї кухаря, і чотирнадцять годин відтоді, як мародери залишили палаючий мисливський будиночок, покинувши там всіх своїх мертвих.

Удалині гупали бомби й трасуючі черги зеніток шарували небо.

Останній солдат, задкуючи, вийшов із дверей, він розмотував із котушки бікфордів шнур.

– Чорт, – вилаявся Мілко, – зараз полетить каміння завбільшки з товарні вагони.

– Ми мусимо туди неодмінно попасти, – сказав Ґрутас.

Солдат відмотав шнур до нижньої сходинки, обрізав його і присів напочіпки.

– Нащо нам туди, там усе вже давно розграбовано, – мовив Гренц. – C’est foutu.[20]20
  Гаплик (фр.).


[Закрыть]

– Tu dâbandes?[21]21
  Ти всрався? (фр.)


[Закрыть] – поцікавився Дортліх.

– Va te faire enculer! – огризнувся Гренц.

Вони нахапалися французьких слів, коли разом із «мертвими головами» перебували на перепочинку поблизу Марселя, і тепер хизувалися ними один перед одним, коли напружено на щось очікували. Лайка нагадувала їм приємні дні у Франції.

Радянський солдат біля сходів розщепив шнур на десять сантиметрів від кінця і засунув сірника головкою в розщепу.

– Якого кольору шнур? – спитав Мілко.

– Точно неясно, якийсь темний, – відповів Ґрутас, дивлячись у свій бінокль.

З лісу вони могли бачити, як освітилося обличчя бійця, коли другим сірником він підпалив шнур.

– Він помаранчевий чи зелений? – спитав Мілко. – Чи є на ньому смужки?

Ґрутас не відповів. Солдат неспішно почвалав до машини, посміюючись із товаришів у кузові, котрі кричали йому, щоб не барився, шнур позад нього сипав іскрами по снігу.

Мілко рахував, затамувавши подих.

Щойно вантажівка зникла з очей, як Ґрутас із Мілком кинулися вперед. Вогонь вже переповзав поріг, коли вони добігли до шнура. Смужки вони розгледіли тільки зблизька. Згорає двіхвилиниметер двіхвилиниметер двіхвилиниметер. Ґрутас перерубав його своїм великим викидним ножем.

Мілко пробурмотів «нахер хутір» і кинувся вгору замковими сходами вздовж шнура, видивляючись, шукаючи інших шнурів, інших зарядів. Він промчав через центральну залу вздовж шнура до вежі і побачив те, що шукав: шнур закінчувався великою детонаторною петлею. Неспішно повернувшись до зали, він доповів:

– Там головне кільце. Це єдиний шнур. Усе гаразд.

Вибухівку було закладено навкруг основи вежі, обхопленої єдиним кільцем детонаторного шнура.

Радянські солдати покинули двері відчиненими, у каміні центральної зали ще горіли їхні дрова. Голі стіни було обписано, а біля каміна, де вони наостанок у відносно теплому замку висралися, по підлозі валялися гівна й брудні папірці.

Мілко, Кольнас і Гренц обшукували верхні поверхи.

Ґрутас махнув Дортліху, щоб той ішов за ним, і рушив до входу в підземелля.

Ґратчасті двері у винницю були розчахнуті навстіж, замок виламано.

Вони мали одного ліхтарика на двох. Жовтий промінь зблискував на скляних скалках. Долівку вкривали порожні пляшки з-під дорогих витриманих вин, вони були без шийок, повідбиваних пожадливими пияками. Перекинутий мародерами-конкурентами дегустаційний стіл валявся під задньою стіною.

– Курва, – вилаявся Дортліх, – ані ковтка не залишилося.

– Допоможи мені, – позвав Ґрутас. Трощачи підошвами скло, разом вони відсунули стіл від стіни. Їм трапився недогарок свічки, і вони його запалили.

– Тепер потягни шандал, – наказав Ґрутас довшому за нього Дортліху. – Просто потягни прямо вниз.

Стелаж посунувся від стіни. Дортліх ухопився за пістолет, коли полиці ворухнулися. Ґрутас зайшов до секретної кімнати. За ним Дортліх.

– Боже праведний! – вигукнув Дортліх.

– Дістань машину, – наказав Ґрутас.

10

Литва, 1946

Тринадцятирічний Ганнібал Лектер самотньо стовбичив на валуні під берегом рову і кидав крихти хліба у чорну воду. Живопліт, яким було обсаджено город, добряче розрісся. Тепер це був «Колективний город народного сирітського будинку», де вирощували переважно ріпу. Рів і все з ним пов’язане багато значили для Ганнібала. Рів був незмінним, у його воді відбивалися хмари, вони, як завжди, пропливали повз зубчасті вежі замку Лектер.

Поверх сирітської уніформи на Ганнібалові зараз була штрафна сорочка з написом «БЕЗ ІГОР». Заборона грати в сирітський футбол на полі за воротами замку не засмучувала його. Гра припинилася, коли битюг Цезар потягнув через поле навантажену дровами бричку з їздовим-росіянином на передку. Цезар радів Ганнібалові, коли той мав можливість зайти до стайні, але ріпа його не цікавила.

Ганнібал дивився на птахів, що пливли ровом, пара чорних лебедів пережила війну. У них було двійко лебедят, ще пухнастих, одне їхало на спині в матері, а друге пливло позаду. Троє старших хлопчаків на березі понад ровом висунулися з живоплоту й дивилися на Ганнібала й лебедів.

Лебідь-тато вибрався на берег проганяти Ганнібала.

Білявий хлопець на ім’я Федор прошепотів приятелям:

– Подивимося, як цей чорний чорт задасть німому – він виб’є з нього пилюку, як ото тоді з вас, коли ви хотіли поцупити яйця. Побачимо, чи вміє німий плакати.

Ганнібал розчепірив вербові гілки, й лебідь повернувся до води.

Розчарований Федор дістав рогатку з вирізаною з автомобільної камери рожевою гумкою й поліз пальцями в кишеню сорочки по камінця. Камінь поцілив у берег рову, заляпавши Ганнібалу ноги грязюкою. Той безвиразно подивився вгору на Федора і похитав головою. Наступний камінь чвиркнувся у воду поряд із плаваючим лебедятком, Ганнібал підняв свої гілки, зашипів, відганяючи лебедів подалі звідси.

Від замку почувся удар дзвона.

Федор і його приятелі обернулися на звук, сміючись зі своєї забави, за ними й Ганнібал виступив із живоплоту з довгим жмутом водяної трави, затиснутим у руці, жмут закінчувався великим кавалком мулу. Брудна куля влучила Федору в лице, Ганнібал погнав на голову вищого за себе хлопця крутим берегом вниз, зіштовхнув, очманілого, прямо у чорну воду, притопив, і знову й знову бив його держаком його ж рогатки в потилицю, на обличчі в Ганнібала при цім залишався відсутній вираз, тільки його очі були живі, світилися червоним у кутиках. Ганнібал натужився, щоб перекинути Федора, дістати його обличчя. Федорові товариші теж зісковзнули вниз, але уникали бійки у воді, натомість вони кричали, гукаючи вихователя. Старший вихователь Петров поперед інших спустився берегом, вимазавши в багно свої начищені чоботи і довгі поли розстебнутої шинелі.

Вечір у центральній залі замку Лектер, давно позбавленій своєї розкішної ошатності і натомість прикрашеній великим портретом Йосипа Сталіна. Сотня хлопчаків в уніформі, упоравшись із вечерею, стоять біля довгих столів і співають «Інтернаціонал». Трохи п’яненький директор диригує виделкою.

Недавно призначений старший вихователь Петров і його заступник у заправлених у чоботи галіфе ходять між столів, назираючи, чи кожен співає. Ганнібал не співав. Половина лиця в нього посиніла, одне око запухло. Біля іншого столу стояв Федор із подряпаним обличчям і пов’язкою на шиї. На додачу в нього був поламаний палець.

Вихователі зупинилися перед Ганнібалом. Ганнібал затиснув у руці виделку.

– Надто ти благородний, щоб співати разом із нами, малий хазяйчику? – промовив старший вихователь Петров, перекриваючи спів. – Ти тут більше не хазяїн, ти звичайний сирота, і, їй-бо, ти таки співатимеш!

Старший вихователь ляснув текою Ганнібала по щоці. Вираз обличчя в того не змінився. І співати він не почав. Цівка крові з’явилася в кутику його рота.

– Він німий, – пояснив заступник старшого вихователя. – Нема сенсу його бити.

Пісня закінчилася, і голос старшого вихователя пронизав раптову тишу:

– Як для німого, він дуже гарно кричить ночами. – І вдарив із другої руки.

Ганнібал блокував удар кулака виделкою, її шпичаки встряли старшому вихователю у зап’ясток. Той погнався за Ганнібалом, а хлопець бігав навкруг столу.

– Стійте! Не бийте його. Мені не потрібно на ньому слідів.

Хай директор був п’яним, але керував тут він.

– Ганнібале Лектер, марш до мого кабінету!

У кабінеті директора стояв завалений паперами розхитаний письмовий стіл і два армійські ліжка. Саме тут Ганнібала найбільше вразила зміна замкових запахів. Замість парфумів та лимонної політури для меблів, тепер тут тхнуло холодною сечею з каміна. Зяяли голизною вікна, і єдине, що залишилося з прикрас – дерев’яне різьблення стінної панелі.

– Ганнібале, це була кімната твоєї матері? У ній відчувається щось жіноче, – спитав директор грайливо. Він умів бути добрим або жорстоким, коли зривався. Очі в нього були червоні, він чекав на відповідь.

Ганнібал кивнув.

– Тобі, напевне, важко жити в цьому будинку?

Мовчання.

Директор взяв зі столу телеграму.

– Ну, ти недовго тут залишатимешся. Скоро приїде твій дядько, він забере тебе до Франції.

11

Вогонь у кухонному коминку був єдиним джерелом світла. З темряви Ганнібал дивився, як спить, пускаючи слину, на стільці біля вогню помічник кухаря, поряд із ним порожня склянка. Ганнібалові потрібен був ліхтар, що стояв на полиці за кухарчуком. Відблиски вогню грали на скляному ковпаку лампи.

Чоловік дихав глибоко, ритмічно похропував із катаральним гарчанням. Ганнібал стулив на кам’яну долівку і потрапив в атмосферу горілки з цибулею, що огортала куховара, до нього він наблизився зі спини.

Дротяний держак ліхтаря може рипнути. Краще взяти його одночасно за низ і за верх, притримуючи скло лампи, щоб не деренчало. Підняти з полиці прямо вгору. Аж ось ліхтар у його руках.

Торох! Вибухнула дровиняка у вогнищі, запарувала, зашипіла, сипонула іскри й жарини по каміну, одна жарина впала за сантиметр від повстяної підошви битого валянка кухарчука.

Що тут є під рукою? На полиці стояла гільза від 150-міліметрового снаряда, з якої стирчали всілякі дерев’яні ложки й лопатки. Ганнібал поставив лампу на підлогу й лопаточкою відкинув жарину на середину кімнати.

Двері до сходів у підземелля були в кутку кухні. Ганнібал штовхнув – і вони тихо прочинилися, він увійшов в абсолютну темряву, запам’ятовуючи форму полишеної кімнати, і зачинив двері за собою. Чиркнув сірником об кам’яну стіну, запалив ліхтаря і рушив униз знайомими сходами. Що нижче, то прохолодніше повітря. Світло ліхтаря перестрибувало зі склепіння на склепіння, поки він спускався під низькими арками до винного погреба. Залізні ворота стояли прочинені.

Давно розграбовані вина на полицях замінили коренеплоди, здебільшого ріпа. Ганнібал нагадав собі, що треба покласти до кишень трохи цукрових буряків – Цезар за відсутності яблук і їх їстиме, хоча від них у нього стають червоними губи, наче намазані помадою.

За весь час у сиротинці, бачачи, як ґвалтують його дім, розкрадають, конфісковують, опоганють майно, це вперше він зазирнув сюди. Ганнібал поставив ліхтар на високу полицю й відтягнув кілька мішків із картоплею й цибулею від дальнього стелажа. Він виліз на стіл, вчепився за шандал і потягнув. Марно. Відпустив шандал і знову спробував. Тепер він повис на ньому всією своєю вагою. Шандал піддався трохи з рипінням, з нього посипалася пилюка, відтак почувся стогін колишньої винної стійки.

Ганнібал зіскочив зі столу. Тепер вже можна просунути в щілину пальці й тягнути.

Стелаж відхилився від стіни, голосячи завісами. Ганнібал повернувся по ліхтар, готовий задути його, щойно почує якийсь звук. Тихо.

Це тут, у цій кімнаті, він востаннє бачив кухаря, і на секунду велике кругле обличчя ясно постало перед його очима, без тієї павутини, яку накладає час на образи мертвих у нашій пам’яті.

Ганнібал із ліхтарем у руці ввійшов до потаємної камери за винницею. Там було порожньо.

Тільки одна велика лакована рама залишилася, обривки полотна стирчали в тих місцях, де з неї було вирізано картину. То була найбільша картина в замку, романтизоване зображення битви при Жальгирисі, де акцентувалося геройство Ганнібала Лютого.

Ганнібал Лектер, останній у роду, стояв у пограбованому замку свого дитинства, вдивлявся у порожню раму й розумів, що він і свого роду, і водночас не свого роду. Він пам’ятав свою матір із роду Сфорца, а також нащадків зовсім іншої традиції – кухаря і пана Якова. У порожній рамі він бачив їх усіх разом перед каміном у мисливському будиночку.

Ніякою мірою він не був Ганнібалом Лютим, це він чітко розумів. Він міг би прожити ціле життя під тонкою помальованою стелею свого дитинства. Але вона виявилася крихкою, як небеса, і майже так само не мала сенсу. Так йому здавалося.

Все пішло геть, картини з обличчями, такими ж знайомими, як обличчя його рідних.

У центрі підвалу був старовинний люк, сухий кам’яний колодязь, куди Ганнібал Лютий запроторював своїх ворогів, щоб назавжди про них забути. Пізніше його обгородили, щоб ніхто туди ненароком не впав. Ганнібал підняв ліхтар над дірою, освітив початок шахти. Батько розповідав йому, що коли він сам був малий, на дні ще було видно купу кістяків.

Раз, на випробовування, Ганнібала спустили в той колодязь у кошику. Біля дна на стіні було видряпане якесь слово. Зараз він його не бачив при світлі цього ліхтаря, але знав, що воно там є, надряпане кривими літерами людиною перед смертю: Pourquoi?