Текст книги "Помститися iмператору"
Автор книги: Тимур Литовченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
Глава 5
Стрілою через степ
– Ваша милосте…
– Що?
Звісно, Паулю було дуже й дуже незручно звертатися з подібним запитанням до самого Великого Магістра… але й утриматись він теж не міг:
– Ваша милосте, скажіть, будь ласка, от що. Ви тільки-но обмовились, що вбивство свого ворога вважали колись єдиним достойним виходом з ситуації. Мабуть, я не надто добре зрозумів усю глибину думки Вашої милості…
Але тут юнак все-таки замовк. Бо відчув, як невидима, але дужа рука залізною хваткою стискає його горло. Справді, коли взяти до уваги, що його запитання звернуто не до якоїсь пересічної людини, а до самого Великого Магістра, тоді, звісно…
– Чом же ти замовк, мій маленький хробачок?
Паулю здалось, що пильний погляд принца зараз пробуравить його чоло у самісінькому центрі. Він весь зіщулився, але промовчав.
– Отакої! Бачу, ти вже зрозумів, що відібрати у ворога життя – то надто легко. А от забрати у ворога все, що для нього найдорожче, й лишити при цьому серед живих, аби він, ошуканий, мучився цим щодня, щогодини, щохвилини, – оце і є найжахливіша кара!
– Так, Ваша милосте, – на знак повної згоди юнак схилив голову.
– Ну-ну, хробачок, не сумуй! Згадай-но, що тоді, давно-давно й у зовсім іншій землі я мислив так само, як зараз мислиш ти. Шкода, звісно, що я обрав найлегший, а відтак і найменш дієвий шлях для помсти. Звісно, ворог мій був таким саме дурником, як і я тодішній, і ти нинішній. Тобто він прагнув убити мене – от і все. Ну, хіба що трішечки помучити перед смертю – але на більше його фантазія та ненависть були абсолютно неспроможні. Так, так, саме так… – Граф посміхнувся трохи голосніше і з несподіваною радістю додав: – От бачиш, наша бесіда біля каміна виявилась корисною навіть для мене нинішнього! Бо зараз я з особливою чіткістю усвідомив, що головною моєю вадою тоді було невміння ненавидіти – як не дивно це звучить.
Почувши таке і справді несподіване зізнання, Пауль не зміг утримати здивованого вигуку:
– Ваша милосте!..
– Саме так, хробачок, саме так, – губи принца скривилися в сухій презирливій посмішці, – адже ненавидів я не так… тобто не тією мірою, що слід було ненавидіти ворога. Та й, зрштою, абсолютно помилково обрав об'єкт для ненависті. Насправді ненавидіти слід було зовсім інших людей і за зовсім, зовсім інші речі! Бо усі біди йшли не від колишнього мого товариша по навчанню, як мені ввижалось на той час. І зовсім не він понівечив моє життя. Тобто він також був винен – але менше від інших! – І побачивши в очах Пауля німе запитання, граф уточнив: – Від тих, хробачок, кому безпосередньо або ж через посередників намагалися прислужитись ми обидва. Бо і він, і я, грішна душа, – коротше, ми намагалися знищити одне одного за будь-яку ціну. Як і тисячі інших маленьких людисьок – от що було найнебезпечнішим! Отакі-от невеселі думки, юний мій хробачок…
Цього разу Великий Магістр замовк надовго. Знадобилось нове обережне кахикання Пауля, щоб вивести його зі стану глибокої замисленості.
– Чого тобі?
– Ваша милосте…
– Ну-ну, я слухаю, слухаю.
– Скажіть мені, будь ласка… А як Ваша милість зрозуміли, хто це – отой справжній ворог Вашої милості?
Після цих слів принц не ворушився так довго, що Пауль вже почав непокоїтися станом його здоров'я: а що, як раптом граф забувся наяву?! Або ще гірше – якщо його шляк трафив?!
Та в останню мить перед тим, як юнак остаточно впав у відчай, Великий Магістр солодко потягнувся, поправив теплий шотландський плед і мовив тихесенько:
– Правда дуже проста, хробачок. Коли я гадав, що все скінчилося, насправді все лише розпочиналось. Так буває у житті, коли тобі ще й двадцяти не виповнилось, а все довкола зруйноване жахливою катастрофою, до якої ти сам устиг прикласти руку… хоча насамперед слід було прикладати думку! На жаль, я порозумнішав значно пізніше, а тоді…
Виникла нова напружена пауза – щоправда, цього разу нетривала.
– Коротше, сталося так, що у моєму житті несподівано з'явився Вчитель.
– Так само, як Ваша милість з'явились у житті всіх нас – таємних «каменярів» та учнів Вашої милості? Нашої таємної ложі? – очі Пауля одразу ж спалахнули величезним ентузіазмом.
– Ні-ні, трішечки не так, – ледь помітно всміхнувся принц. – Ви всі поприходили до мене добровільно, за власним вибором. Та на відміну від вас, я якраз жодного вибору не мав.
– Чому, Ваша милосте?..
– Бо полонені долю не обирають – цей вибір роблять за них поневолювачі…
Ранок 28 червня 1709 року від Р. X., неподалік Полтави
Ще півгодини тому над землею стелилися вологі пасма сивого туману, і добре роздивитись мертві тіла, якими було вкрите вчорашнє поле битви, було неможливо. Але нарешті промені вранішнього сонця розігнали навіть легкий серпанок, тож слід було розпочинати пошуки Степанового тіла.
І вони рушили на пошуки: Іван Богданович попереду, за ним двоє підпитих ще з вечора солдатів з ношами – щоб перетягнути труп зрадника до табору московитів, – і один зі шпигунів позаду всіх.
– Эй, казак, долго нам еще тут околачиваться?! – з погано прихованою нетерплячістю запитав останній.
– Нет, недолго: во-он за тем горбочком…
– Ну так давай пошевеливайся! – прикрикнув шпигун на солдатика, що посковзнувся на чиїхось випущених кишках.
– Так я ж, вашш-блаародь…
– Ма-а-алча-а-ать!!!
– Слушаюсь!
Іван потайки всміхнувся, відвернувшись в інший бік. Не дивно, що шпигун рознервувався: ніч була теплою, тіл небіжчиків та кінських трупів вистачало, тож у вологому повітрі вже почало розливатися не надто приємне амбре. Та що поробиш: зарубаного особистого порученця з особливих питань потрібно було упізнати на місці, тому «мисливець за шпигунами» неохоче плентався за Іваном та солдатами, бридливо затуляючи ніс хусточкою. Така вже його паскудна робота!
Хоча це вонидло – ще сяк-так. Це ще тільки одна-єдина ніч минула, а от коли трупи пролежать ще пару діб – отоді смердіти почне!.. Лишається сподіватись, що вдень добре попрацюють слабосильні команди. Така вже штука – війна: спочатку небезпека, потім бруд і лайно, а слава… А що таке слава?! Хмарка гарматного диму, розпатлана легеньким вітерцем й віднесена у небо, – от що вона таке!
Та ось четвірка шукачів оминула горбочок, і Богданович побачив ту саму картину, що й учора під вечір…
* * *
– Хто ж насмілився полонити Вашу милість? – здивувався Пауль.
Принц лише зітхнув.
– Не забувай, хробачок, тоді я був ще зовсім молодим та зеленим, самовпевненим юнаком, не знав і сотої часточки з того, про що відаю зараз… і до того ж, тяжко поранений.
– І ніхто не став захищати Вашу милість?!
– Я навіть сам себе не міг захистити, що вже казати про інших!..
– І щоб якийсь покидьок… ворог Вашої милості!.. – Пауль ледь стримував гнів.
– Ну-ну, хробачок, прибережи зайвий запал для більш корисних справ, аніж нікому непотрібний гнів, – холодно процідив граф. – До того ж, мені поталанило. Тобто тоді я думав так само, як і ти зараз, – що потрапив до рук затятого ворога.
– Але ж Вашу милість полонили!!!
– Та я навіть уявити не міг, що то робилось для мого ж блага!
– Тобто?..
– Тобто ця людина знаходилась поруч із моєю сім'єю багато років поспіль, але я не знав і знати не хотів, хто вона така насправді! А також яку роль ще відіграє у моєму житті…
Ранок 28 червня 1709 року від Р. X .,неподалік Полтави
– Ну от, ми й дійшли…
Тільки-но Іван сказав се, як одразу ж пошкодував про нестриманість свого язика. Бо побачив, що протягом сьогоднішньої ночі тут сталася дуже й дуже суттєва зміна…
Тобто картина була не зовсім такою, як вчора під вечір, а лише майже такою. І от у цьому «майже» проглядалась жахлива, незбагненна таємниця: тіла чотирьох вбитих драгунів та піхотинців лежали на землі, як і напередодні, тоді як труп Степана Раковича…
Так, саме його труп зник невідомо куди!!!
Дідько б його ухопив!..
А може, і справді тут дідько втрутився?! Бо хто ж іще, як не лихий…
– Ну и где ж тот предатель? – нетерпеливо спитав «мисливець за шпигунами».
Іван же завмер на місці, заломивши шапку набік і здивовано шкребучи потилицю. Він не знав, що відповісти імперському «мисливцю за шпигунами». Та й справді, що тут скажеш?!
Може, таки справді варто усе звалити на нечисту силу? Бо як іще викрутитися з несподіваної ситуації!..
Поза часом і простором
…Для бідолашного Степана Раковича ця запекла битва перетворилась на справжнісінький жах. Смертельний його ворог Іван Богданович сидів на коні на пагорку зовсім неподалік і нахабно, глузливо всміхався, хвацько вперши руки в боки. При цьому – подумати тільки!!! – навіть пальцем не поворухнув, щоб захищатися. Та й навіщо?! Адже захищали його незліченні орди кінних драгунів і піших солдатів, котрі неслися назустріч Степанові нестримним потоком, здатним змести, безслідно злизати все, що тільки стане на їхньому шляху.
Степан бився, скільки вистачало сил. Під ним було вбито півдюжини коней, але маючи надію прорватися якнайближче до ненависного вилупка Богдановича, він таки зміг добути сьомого. Тепер і сьомого коня вбито! Швиденько виборсавшись з-під важкої туші, Степан скочив на ноги та перш за все оглянув поле битви: чи не летить на нього хоч один вершник, якого можна було б вибити з сідла?! Ні, на жаль, окрім недосяжного Івана Богдановича на пагорку, інших вершників щось не видно. Тільки піхотинці сунуть суцільною стіною, ворожі солдати у блідо-зелених мундирах, з перекошеними від люті пиками, з роззявленими ротами й завитими вусами…
– Іване, Йване, сучий сину!!! Я проб'юся до тебе! Проб'юся, так і знай!..
А піхотинці все сунуть, і кожен намагається ткнути Степанові під ребра багнетом. Ракович хвацько рубав на всі боки, махав шабелькою ліворуч і праворуч, але потоку солдатів, здавалось, не було кінця.
– Іване, Йване!!! Ти від мене не сховаєшся! Ніколи!!! Нізащо!!!
Вже гора трупів навкруг Степана досягла пояса, піднялась до грудей – а ворожі солдати все сунуть і сунуть, а він все продовжує відбивати удари багнетів закривавленим уламком шаблі…
А може, Богданович прагне зробити нечуване – завалити, задушити його трупами піхотинців?!
– Ах ти ж, зраднику паскудний, – що собі надумав!.. Стривай-но, зараз дістану тебе самого!
Не припиняючи бійки, Степан спробував вилізти з «вирви», що утворилась посеред гори трупів. Дертися нагору по слизьких від крові тілах – справа нелегка, та ще й вороги при цьому атаку не припиняють. Але Ракович борсався, борсався – і все ж поступово видерся з «вирви». Похитуючись, розпрямився, здійняв догори руки й заволав:
– Іване!!! Ось я! Зараз же йду до тебе! Готуйся, паскуднику, до наглої смерті!..
Та що це?! Не перестаючи огидно всміхатись, Богданович і собі звів руки догори – от тоді затрусилась, заходила на всі боки земля, переобтяжена вантажем мертвих людських тіл. А далі луснула вздовж і впоперек та й почала просідати, всмоктуючи в себе і мертвих, і конаючих, і ще живих…
І його – Степана Раковича, що всім серцем рвався вступити у двобій з Іваном Богдановичем… та чи встигне тепер?!
– Іване, Йване!!! Це тобі не допоможе!.. Я от зараз!..
Та все дужче трясеться земля, все швидше всмоктує тіла мертвих, конаючих і ще живих.
І йому теж не вибратися з жахливої трясучої пастки посеред поля…
А смертельний його ворог Іван Богданович сидить собі на конику на вершині пагорка – і хоч би що! Сидить, нагло, глузливо всміхається. Та ще й руки у боки впер…
Літо 1709 року від Р. X., український степ
Трясіння землі несподівано перейшло у трясіння критої брички, що підскакувала на камінчиках та вибоях під колесами. Дзеленчала кінська упряж, і якийсь незнайомий хрипкий голос час від часу покрикував:
– Н-но!.. Н-но!..
Незнайомець, що правив бричкою, сипав ще якимись малозрозумілими, лише віддалено знайомими словами, але в Степана не вистачало сил, аби напружитись і спробувати бодай присісти. Він почувався абсолютно знесиленим і розбитим, все тіло огидно скніло від самісінької маківки до кінчиків пальців на ногах… Ні, все ж треба спробувати підвестись і з'ясувати, що ж це відбувається.
Та як Ракович не напружувався, але бодай рукою поворухнути так і не зміг. Попри те, що біль та свербіння відчувалися по всьому тілу, воно, це кляте заслабле тіло, що від немічі перетворилось майже на труп, абсолютно не бажало підкорюватись ув'язненій у ньому душі! Що ж це коїться таке?!
І від безсилля та огиди до себе, такого безсило-безпомічного, Степан тужливо застогнав. Одразу ж іззовні, з місця візника почулося: «Тпру-у-у-у!..» Бричку добряче трусонуло, але її брязкітливе хитання вмить припинилося, Степанові очі різонуло яскраве сонячне проміння, і віддалено знайомий картатий голос спитав:
– Що, молодий панич нарешті отямився? О-о-о, то є добре, добре…
Незважаючи на знесиленість та гудіння у хворій голові, Ракович напружився, аж зубами скрипнув, аби пригадати, де чув той картатий голос. Але поступово звикнувши до яскравого світла, Степан просто перед собою розрізнив чіпкі сірі очі на худорлявому обличчі, кучеряву бороду та чорну ярмулку.
«Мошка?!» – намагався скрикнути він, та замість цього із занімілих губ злетіло лиш невиразне мугикання.
– Так, це я, Мошка. Якщо ж буде на те ласка молодого панича, то нехай він зватиме мене Моше… як тільки зможе говорити знов!
«Що це ти верзеш, свиняче вухо?! І що це з моїм язиком?!» – хотів крикнути Степан, але натомість лише застогнав.
– Вейз мір! [2]2
Боже мій! (Ідиш)
[Закрыть]Нехай молодий панич не хвилюється, – всміхнувся єврей, зглянувшись на його зусилля, – так діє особливий трав'яний настій, що я давав пити молодому паничеві. Настоянка полегшує страждання пораненого, але в той же час не тільки дозволяє заснути, а й наводить на тіло заціпеніння. Це спеціальні такі ліки – о!
Почувши це, Степан напружився щосили, намагаючись гаркнути: «Ти що, отруїв мене, треклятий жидюго?!» – і покликати когось на допомогу. Та хто ж почує нерозбірливе слабеньке мугикання…
Що б там не замислив Мошка, але він дуже стурбувався, побачивши марні потуги молодого Раковича, одразу схопив його обома руками за голову, почав плескати долонями по щоках і примовляти:
– Нехай молодий панич не прогнівається на мене, та все це робиться задля його ж блага! Молодому паничеві краще спокійно полежати у возі на ряднині, доки Моше відвезе його куди слід. Прошу молодого панича змиритися з цим, бо здоров'я в ньому не лишилося навіть на ламаний шеляг, тому все, що робить Моше, – це все для його ж блага, тільки для його блага!..
Степан продовжив безпорадно мугикати. Він переривчасто дихав і закочував очі. Зваживши на таку поведінку, Мошка посунувся трохи убік, розкидав якесь ганчір'я, витягнув звідти ретельно заткнутий жбан, відкоркував його й налив у невеличкий кухлик трохи світло-брунатної рідини.
– Нехай молодий панич вип'є це – йому одразу полегшає.
Не зводячи з кухлика вирячених очей, Степан відчайдушно мугикнув.
– Це тільки й виключно для блага молодого панича, прошу, – наполягав Мошка.
Степан щосили зціпив зуби й відчайдушно засичав крізь них: мовляв, давай-но спробуй! Але він явно недооцінив єврея, бо той миттю затиснув і ніс, і рот безпомічного пораненого, а коли Ракович почав задихатися – відпустив руку. Степан одразу ж широко відкрив вуста, намагаючись ковтнути повітря, та клятий Мошка скористався цим і перехилив вміст кухлика йому до рота. Мало не захлинувшись, але все ж проковтнувши зілля, поранений відчайдушно кахикнув, та єврей рвучко підняв його тулуб, майже посадив у бричці.
Різкий рух полум'ям розкотився по всіх закутках тіла, і тільки-но Степан встиг здивуватися кількості болючих ран, у яких відлунювало те внутрішнє полум'я, як раптом побачив, що вдягнений він не у звичні сердюцькі строї, а у чорний єврейський каптан. Хотів гнівно крикнути: «Ти що, пограбував мене, мародере клятий?!» – але знов-таки невиразно застогнав.
– Ну-ну, все гаразд, усе йде дуже-дуже добре, – заспокоїв його Мошка. – Вейз мір! Нехай молодий панич заспокоїться і трохи поспить, а Моше тим часом візьме віжки в руки. Вже час їхати, бо нас можуть наздогнати, тож молодому паничеві краще не заважати мені правити кіньми…
Останні слова Мошки розчинилися у ватяній пітьмі, що раптом почала звідусіль насуватися на Степана. Попри його побоювання, питво мало приємний м'ятно-солодкий присмак і справді подіяло заспокійливо.
– Нехай молодий панич не турбується ні про що. Молодому паничеві треба багато відпочивати і якнайбільше спати – бо це найкращі та найголовніші ліки для скаліченого панського тіла. Варто поглянути на жахливі рани, щоб уявити, якою жорстокою була та битва. Але молодий панич тримався добре. М-м-м, як він тримався! Просто як найсміливіший у світі герой – отак…
Останні слова єврея збурили у Степановій душі безліч запитань. Насамперед йому кортіло дізнатися, чим завершилась битва між шведами та московитами? Чим насправді був відхід шведів: панічною втечею з поля бою чи всього лише тактичним маневром? Що сталося з його господарем – з гетьманом Яном Мазепою? Що з його товаришами-сердюками? Куди усі вони поділися?
І нарешті: чому це єврей Мошка везе його у своїй бричці? І куди, власне, везе?!
Але чорна ватяна пітьма остаточно заволоділа його розумом, тож численні запитання лишились (принаймні, поки що) без відповіді. Вони тільки матеріалізувалися в довгий в'язкий сон-мару…
* * *
…Куди не кинь оком від заходу до сходу, від півдня до півночі – всюди земля рівна-рівна, без єдиної гірочки чи пагорка. Ніде немає ані деревця, ані кущика – всюди тільки чорна земля, вкрита чорною, немовби погорілою стернею і травою. Вітер ганяє туди-сюди хмари сивого попелу та брудного пороху.
І посередині цього безрадісного чорно-горілого степу – невеличкий натовп із декількох десятків людських фігурок. У центрі натовпу стоїть, опустившись на коліна й низько схиливши сиву голову, сам ясновельможний гетьман Ян Мазепа, довкола нього збилися вірні сердюки, вони теж похмуро схилили голови, зім'явши в руках смушкові шапки. Далі за сердюками – якісь, у більшості своїй незнайомі люди. Втім, між ними трапляються і старі добрі знайомі: чи то сусіди з Прилук, чи колишні співучні з Києво-Могилянської академії. Але всі однаково похмурі та мовчазні.
Степан повільно, неквапом підходить то до одного, то до іншого й вітається, якщо чоловік знайомий. Але ніхто не відповідає на його привітання, всі – і знайомі, й незнайомці – поглядають на нього скоса, немовби на чужинця якогось. Нарешті Степан опиняється поруч із гетьманом і вітається з ним:
– Доброго здоров'я, ясновельможний мій пане гетьмане!
– Здоров був, чоловіче, якщо не жартуєш, – відповідає Ян Мазепа, не відриваючи погляду від вкритої чорною стернею землі.
– Чи впізнали мене хоча б ви, мій пане? – питає далі юнак.
– Ні, не впізнав, – відповідає гетьман. – А чому це мушу впізнавати тебе?
– Бо то я – Степан Ракович, вірний ваш сердюк!
– Ні, – заперечно хитає головою Мазепа, – ти не мій сердюк. Його тіло вже прийняла чорна земля… Саме Степана Раковича ми тільки-но поховали і от зараз прощаємось із нашим товаришем.
– Що-о-о?! – від переляку бідолашний Степан здатен вимовити лиш оце єдине слово.
– А ондо він. Дивись-но сам…
Гетьман вказує рукою на землю перед собою, і впавши як підкошений, Степан бачить немовби з високої-високої дзвіниці, але ж глибоко під землею три відкриті домовини.
Дивиться на ліву домовину – і серце холоне від болю: бо лежить там Гелена Капля, нещасна його наречена, збезчещена і вбита ворожими солдатами. Лежить у такому ж вигляді, як її, подейкують, знайшли – напівроздягнена, у роздертому лахмітті, зі страшними синцями на синювато-білім тілі та з розкроєною головою. Який сором, який жах!!!
Дивиться Степан на праву домовину – і аж дихання перехоплює: бо у тій домовині його батько, старий прилуцький сотник Ракович. Причому лежить він не горілиць, а чомусь долілиць. Шкіра на його ногах почервоніла й облупилася, замість п'ят – тільки чорні вуглики. Руки розкидані так, що за край труни позвішувались – бо всі суглоби вмілим катом вивернуті. Уздовж всієї спини вузенькі смужки шкіри зідрані, на ранах кров запеклася. І голова теж якось дивно вивернута…
– А чому батько мій долілиць покладений? – питає Степан Ракович гетьмана.
– Бо інакше не можна. В нього і половина ребер видерта, й серце козацьке теж, – сумовито каже Ян Мазепа, – немає сил на те дивитись. Але чому ти кажеш, що це нібито твій батько?
– Як це – чому?! – дивується Степан. – Бо я син його єдиний.
– Тобто Степан Ракович?
– Так, то я! А хіба ж ваша світлість не впізнають вірного свого слугу?..
– Ні.
– Чому?!
– Бо Степан Ракович – он він!
При цьому вказує гетьман на середню домовину. А там!..
Господи Боже всемогутній!!!
Адже у домовині тій лежить він сам – гетьманський сердюк у повному вбранні й зі зламаною шабелькою в посинілих руках. А ще глибше під його домовиною – ворожі драгуни та солдати, життя яких він забрав в останньому своєму бою.
– Не може бути, не може бути!.. – немов зачарований, повторює Степан.
І тут його несподівано питає сам гетьман, що підводиться при цьому з колін:
– А ти хто такий, чоловіче? І чом розпитуєш мене про сердюка мого невірного, про зрадника, що покинув свого гетьмана на полі бою, – про Степана Раковича?!
І всі його товариші-сердюки питають:
– Хто ти такий, чоловіче?
І Гелена Капля, наречена його бідолашна, запитує зі своєї труни:
– Ти хто такий?
І навіть мертвий батько теж хрипить, щосили намагаючись повернути голову:
– Хто він такий?..
– Як це хто?! – перелякано белькоче Степан… та цієї миті нарешті оглядає себе, починає також вдивлятись у своє віддзеркалення у чорній-чорній глибині підземного озера, що сховало свої мертві води на незмірній глибині…
…І з подивом бачить, що він – то зовсім не він, а якийсь худющий кістяк, обтягнутий блідою шкірою та ще й одягнений у єврейський каптан, з ярмулкою на голові, з величезними пергаментними сувоями в руках!!!
– Це ж я, Степан Ракович!!! – перелякано кричить він, роняє пергаментні сувої й падає на коліна. Та цієї ж миті небіжчик у центральній домовині (себто він сам!!!) теж розплющує мертві очі, простягає до нього, до «земного», мертву руку й повільно промовляє:
– Ні, ти – це не я. Бо я загинув у славетній битві між шведами та московитами року тисяча сімсот дев'ятого від Різдва Христового. А ти – самозванець! Ти – бозна-що!! Ти – тінь моя!!! Зрадник!!! Зрадник!!! Зрадник!!!
Тут раптом з'являється Мошка зі своїми одноплемінниками, всі вони кривляються, підстрибують і, витанцьовуючи дивний танок, поступово оточують Степана. Потім хапають його попід руки та, попри шалений спротив юнака, примушують його теж танцювати, підстрибувати й кружляти разом із ними…
Й уводять все далі й далі від його господаря – гетьмана Яна Мазепи, все далі від товаришів-сердюків, від юрби інших знайомих та незнайомих людей, від трьох домовин, у яких лежать Гелена Капля, старий його батько… та й він сам у вигляді сердюка!
Ведуть до небокраю, уводять аж за небокрай…
* * *
…Бричку трусонуло так, що жахливе марення миттю відлетіло від Степана, і перед очима юнака знов з'явився невеличкий шматочок реальності – грубе, темно-сіре від пилюки рядно пологу. На його тихий стогін Мошка відреагував миттєво:
– Молодий панич прокинувся? Ой, вейз мір, вейз мір!.. Краще б молодий панич спав собі та й спав, бо зараз нас дехто наздоганяє. Я гадав, нам вдасться утекти – та де там!.. Але то нічого, все минеться. Недарма ж кажуть: гам зе ле тойв… [3]3
Все, що робиться, – на краще… (Ідиш)
[Закрыть]Нехай тільки молодий панич лежить собі тихесенько, мовчки – і все буде добре, все буде добре…
Спросоння Ракович не второпав одразу, кому ж це може бути потрібно – єврейську бричку наздоганяти. Тим паче, він і досі не розумів, куди й навіщо везе його Мошка… І чому саме Мошка, а не хтось інший – адже в батька, здається, служників вистачає!.. Та недовго Степанові довелося мучитись цими запитаннями – бо спочатку здалеку й нерозбірливо, а потім все ближче почали долинати дедалі голосніші вигуки:
– Сто-о-о-ой!!! Сто-о-о-ой!!!
– Нехай молодий панич не хвилюється… – вже вкотре пробурмотів Мошка, як крики пролунали зовсім поруч:
– Сто-о-о-ой!!! Ста-а-ая-а-а-ать!!! Тпр-р-ру-у-у-у!!!
Заіржали коні, задзеленчала збруя. Бричку знов добряче трусонуло, і незнайомий голос гукнув до Мошки:
– Ах ты, жидюга проклятый! По какому праву ты, сатанинское отродье, посмел удирать от нас, точно заяц от лисицы?! А?! А-а-атвеча-а-а-ать!!!
Роздираючи повітря, свиснула нагайка, Мошка аж верескнув від болю й миттю заголосив:
– Ваша милость! Ваша милость! Да не прогневается ваша милость на недостойного его высочайшего внимания презренного жида…
Новий свист нагайки, знов жахливе верещання Мошки, знов суворий, тепер уже короткий рик:
– Н-н-на-а-а?!
– Ваша милость, ваша милость! Вейз мир, я не остановился лишь затем, чтобы не причинять никакого возможного вреда вашей милости и его спутникам, а также…
Перелякані зойки бідолашного єврея зупинив голосний розкотистий регіт. А Степан із розчаруванням подумав: «І що це за супутника мені Бог послав?! Це ж боягуз, яких іще пошукати треба! Та такий продасть не те що за тридцять срібників – за три мідяки! О Господи, Господи, не дай лиш загинути козацькій душі від рук безжальних переслідувачів, що нас наздогнали!..»
Між тим нареготавшись досхочу, невидимий московит спитав насмішкувато:
– Ну и чем же ты, свинячье отродье, собрался навредить нам?!
– Я?! Я – и собирался навредить вашей милости?! Ой-вей, да что это такое ваша милость говорить изволит?! Я – и вдруг навредить!..
– Да как же так?! – здивувався другий голос, що належав, очевидно, іншому московиту. – Разве ж не сказал ты только что: «дабы не причинить вреда вашей милости и его спутникам»?! Сказал, а, свинья ты шелудивая?! А ну, сознавайся!..
І знов свист нагайки, знов верещання Мошки.
«Здасть, їй же богу – здасть!!! Пропала моя душа…» – і не в змозі втримати відчай, Степан слабко застогнав.
– А?! Что?! – миттю сполошились невидимі з-за рядна московити. – А ну сказывай, харя ты поросячья, кто это там у тебя?!
– Так я ж, ваша милость!..
– Сказывай сей же час, черт рогатый!!!
– Сказывай, не то!..
– Вейз мир, дайте же презренному жиду поведать вашей милости!..
– Н-ну-у-у-у?!
– Там лежит Хаим – сын моего меньшого брата!
Якби Степан мав сили та здоров'я, то неодмінно плюнув би від розчарування та образи. Ще б пак: подумати тільки, назвати його сином молодшого брата Мошки! Його, гетьманського сердюка, єдиного сина прилуцького сотника Раковича!..
– Н-ну, и какого ж нечистого ты, дьявольское отродье, удирал от нас вместе с пархатым твоим племянником?! А?!
– Так я ж!..
– Н-ну-у?!
– Так я ж только заради вашей милости и его высокочтимых спутников!!!
– Как это – заради нас?!
– Ты, что ль, смеешься над нами, а?!
– Издеваешься?!
– Не извольте гневаться, ваша милость…
– А ну-ка покажь нам свого племянника! Ну?!
Чиясь тінь миттю виросла на рядні пологу брички. Степан хоч і перебував під дією трав'яної настоянки, а відтак був зовсім безпомічним і безпорадним, подумки вирішив, що при першій-ліпшій нагоді, тільки-но скінчиться вплив дурману, треба буде накинутись на московитів… Звісно, якщо вони повезуть його із собою, а не вб'ють тут же, на місці!!! Але тільки-но юнак встиг це подумати, як вуха різонув страшенний крик Мошки, що одразу перейшов у нестерпний для людського вуха виск:
– Не-е-е-е-ет!!! Не-е-е-е-ет!!!
Судячи з передзвону кінської збруї, шаленого іржання та тупотіння, коні московитів дуже злякалися цього вищання. Одразу ж один з переслідувачів гаркнув на єврея:
– А ну заткни пасть, окаянный! Заткни пасть, не то я тя щас саблей!..
– Пусть ваша милость не изволит…
– Ма-а-а-ал-л-л-ча-а-а-а-ать!!!
– Слушаюсь, ваша милость!..
– Что визжишь, точно твой боров под ножом?!
– Потому что вашей милости ни в коем разе нельзя туда заглядывать.
– Эт-то еще почему?!
– Так ведь для блага вашей милости!..
– Ты будешь наконец говорить или нет?!
– Буду, ваша милость, буду!..
– Н-ну-у?!
– То Хаим лежит…
– Н-ну-у?!
– Сын брата моего меньшого…
– Это мы уже слышали! А чего на него смотреть нельзя, ты, кобылячья голова?..
– Потому что он… Ой-вей!
– Н-ну-у?!
– Так у моего же Хаима проказа, ваша милость!..
«Я-а-а-а-ак?! Що це він верзе?!» – здивувався Степан. Затьмарений хворобою та трав'яною настоянкою розум не встиг оцінити хитрого виверту, до якого вдався Мошка. Та нове кінське іржання, дзеленчання збруї й перелякані голоси московитів довели, що вони-то чудово зрозуміли слова єврея…
– Ах ты ж, напасть какая! Господи Иисусе, спаси и сохрани! Свят-свят-свят-свят!.. – долинуло іззовні. Втім, переслідувачі швидко отямились, якщо судити за наступною брутальною лайкою та розлюченим вигуком одного з них:
– Так чего ж ты, свинья шелудивая, сразу не сказал нам всего?! Я вот те!..
– Так ваша милость мне ведь и сказать-то ничего толком не дали…
– Я т-те!..
– А ну погодь, – уже значно тихіше та спокійніше мовив інший московит. – Давай-ка лучше уберемся от проклятого жидовина с прокаженным его племяшем подобру-поздорову.
– Я ему!.. – все не вгамовувався перший. А третій несподівано запропонував:
– А что, может статься, порубаем их обоих, свиней этих пархатых, сей же час вот на этом самом месте да и спалим вместе с проклятущей их бричкой? А?!
– Давай, давай!!! – схоже, першому московиту така ідея сподобалась. Степан внутрішньо весь зіщулився від переляку, приготувавшись до найгіршого. Але другий переслідувач радісно вигукнув:
– Не-е-е-е, погодьте, погодьте! Я тут та-а-акое удумал…
– Что?..
– А вот что: отпустим этот шарабан – пущай себе едут!
– Ну?..
– А вот тебе и «ну» – баранки гну! Куды они едут, ты-то знаешь?
– Не-ет… – розгубився московит.
– Вот то-то же, что «нет»! И я не знаю.
І з цими словами московит суворо звернувся до Мошки:
– Жидовин, а, жидовин? Отвечай нам сей же час: ку-ды-ть вы путь держите-то?
Степан притамував дихання, намагаючись не пропустити ані слова.
– Так прямо ж и едем себе, ваша милость…
У відповідь московити вибухнули презирливим реготом:
– Га-а-а-га-а-ага-а-а!!! Го-о-о-го-о-о-го-о-о!!! Вот уж насмешил, так насмешил!!! Ну, до чего же глуп этот жид!!! Мы видим, что прямо, – а вот куды это? А?!
– Да прямо во владения султана. Ой-вей, там есть наш лекарь, а он такой знаменитый, такой знаменитый – у-у-у-у, какой знаменитый!.. Да будет известно вашей милости, что только этот лекарь и может вылечить несчастного моего Хаима.
– Да плевать мне и на Хаима твово, и на тебя вместе с ним, чертово отродье! – весело гукнув московит і звернувся до товаришів: – Так вот, едут эти жиды от нас подале к таким же нечестивым басурманам, как и они сами! И Хаима этого прокаженного к басурманам везут!
– Ну-у-у?..
– Ну вот, я ж не зря сказал: давайте отпустим пархатых! Пущай они проказу свою басурманам проклятым в подарок привезут. А?! А?!
