Текст книги "Ренідео Новий Рік"

Автор книги: Тата Астері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Глава четверта. 14 годин – Фіджі і Маршалові острови

Попереду з'явилося безліч островів. Гермес коротко повідомив:

– Фіджі – це острівна держава в південній частині Тихого океану. Тут цілих 322 острови! Але заселена людьми тільки невелика частина. Запам'ятаємо, що головні відомості про країну звичайно передають прапор і герб. На прапорі Фіджі – голуб, який є символом миру, а також цукровий очерет, пальма й банани. Ці рослини – годувальники країни, їх тут вирощують дуже багато.

Хмарина, у якій перебували мандрівники, зупинилася посередині звичайної сільської дороги без асфальту. Трохи далі виднілася чудова блакитна лагуна, поруч – кілька скромних сільських будиночків. Назустріч гостям по дорозі йшла мила дівчинка в блакитному сарафані кольору води в лагуні. У руках вона несла велику зв'язку бананів. Побачивши всю нашу компанію, вона анітрошки не здивувалася, а радісно підбігла ближче й стала кожному дарувати банани зі словами:

– Була! Була!

Гермес відразу ж пояснив:

– Це фіджийське вітання, у буквальному перекладі воно означає Життя. Гостям тут прийнято дарувати подарунки, так що приймаємо банани і дякуємо!

– Мене звати Ані, – так само радісно повідомила дівчинка. –Я рада вітати гостей на нашій землі!

Її радісний стан був просто захоплюючим! Коли всі перезнайомилися, Соня також подарувала Ані одну зі своїх черепашок і потім запитала:

– Скажи, будь ласка, чому ти анітрішки не здивувалася й постійно радієш?

– Як правильно поводитися? Цьому нас учать у школі. – Пояснила Ані. – Треба всіх поважати, бути уважним до іншого і стежити за собою, щоб не підвищити голос, не здатися грубою людиною. І я намагаюся виконувати все, чому нас учать. Я дуже люблю вчитися! І ще люблю банани. Їх у нас усі люблять! Від цих слів усім стало весело, а Блакитна Сніжинка мрійливо посміхнулася:

– О так! Я пам'ятаю, як цей чудесний плід потрапив до Франції! Саме наближався Новий рік, і скрізь лунали поздоровлення з Новим Роком «Bonne Annee». При цьому люди дарували одне одному нові екзотичні плоди зі словами «бон'анэ». Так у Європі й прижилася ця назва.

– Ми можемо пройтися до лагуни і там погуляти, – Запропонувала Ані і зворушливо продовжила: – Це таке внутрішнє озеро, їх тут багато. Люди приїжджають до нас із усього світу, щоб відпочити, подивитися на лагуни, накупатися в океані. У нас часто святкують весілля. І також гості хочуть побачити ходіння по вогню, це такий стародавній звичай. У нас такі гарні світанки, такий прекрасний світ!

Раптом Ані замовкла, дивлячись уперед. Очі її розширилися, і вона закричала:

– Скоріше, скоріше!

Схопивши Соню за руку, вона потягла дівчинку вперед, в укриття під великим каменем, продовжуючи кричати:

– Швидше! Ховаємося всі!

Як тільки всі встигли сховатися, мимо промчав ураганний порив вітру, який вивернув з корінням два дерева, що стояли неподалік.

І знову все затихло.

– Що, що це було? – Запинаючись від страху, запитала Соня.

– Іноді тут бувають урагани, і зараз промчав залишок якогось із них. І здається, що життя закінчилося. – Заплакала Ана.

– Заспокойся. – Ласкаво обійняла дівчинку Желі. – Знаєш, на Планеті багато проблем. Але сьогодні вчені вже довели, що наша Земля – це загальна жива екосистема, і на неї дуже впливає стан людей. Чим більше миру і любові – тем слабкіші урагани, тайфуни, тим рідше бувають повені.

Здалося, уся природа навколо чує цю бесіду друзів. Ущух вітер, завмерла вода в лагуні, що стала рожево-фіолетовою від проміння вечірнього сонця.Саме Небо своєю величезною синьо-золотою чашею відгукнулося на прості й затишні слова: так, так, так!

Ані сумно зітхнула:

– Мені шкода вас залишати, але треба поспішати, вдома на мене чекають батьки. Гермес ласкаво обійняв дівчинку за плечі:

– Не будемо сумувати! Тільки подумаєш – і ми поруч. А зараз нам теж потрібно відправлятися на Маршалові острови.

Ані пустотливо посміхнулася:

– А я знаю, яке там вітання! Іакве! Це значить: Ти – веселка!

– Так, це правда, гарно бути веселкою, – сказала Желі. – І на цьому попрощаємося, щоб знову зустрітися!

По дорозі Гермес пояснив, що Маршалові острови були відкриті європейцями в 16 столітті, і потім у різний час належали різним країнам як колонія, і тільки в 1986 році була проголошена незалежність цієї країни. Її нинішній девіз ось який: «Досягнення через загальне зусилля».

– А що це означає? – Здивувалася Соня.

– Розумієш, – відповіла Блакитна Сніжинка, – Коли в Антарктиді дуже-дуже холодно взимку, і температура повітря падає до 70 градусів нижче нуля, і сонця немає, то здається, начебто життя закінчилося. Але пінгвіни в цей час несуть яйця, і народжуються малята! Щоб вижити самим і зберегти дітей, пінгвіни збиваються в великі групи, і постійно переміщаються за своїм планом, який вони знають інтуїтивно. І ось чудо – завдяки загальному руху всередині групи зовсім тепло, і всі можуть зігрітися. Це і є досягнення: життя збережене й триває завдяки загальним зусиллям!

– А що ще можна робити спільними зусиллями? – запитав Девід.

– Знаєш, будь-яка справу, яка одному не під силу. – Відповіла Желі. – Наприклад, побудувати будинок, човен, корабель.

Із цими словами Хмаринка спустилася до великого навісу в гарному зеленому дворі. Тут стояв стіл з розкладеними картами, малюнками, кресленнями. Темноволосий серйозний хлопчик здивовано підвівся назустріч мандрівникам:

– Ви… Ви хто? Новорічні казкові гості?

– Складно сказати, наскільки ми казкові, – весело відповів Гермес. Ми є – от і все. Ми подорожуємо по планеті, щоб зустріти Новий рік у різних країнах, і побажати всім щастя.

– Тоді і я вам бажаю щастя! – Радісно посміхнувся хлопчик. – Локве юк! Це одне з вітань нашою мовою. Воно означає «З любов'ю до вас!». Мене звати Льюіс.

Коли наші мандрівники також назвали свої імена, Девід відразу діловито запитав:

– Льюіс, а що ти робиш? У тебе так багато різних паперів…

– Я так святкую Новий рік. – Трохи зніяковіло посміхнувся хлопчик. – Сідайте за стіл, я вам усе покажу та розповім. У ці хвилини мені хочеться бути разом з моїми предками. У моєму роді всі чоловіки будували каное ще з Давніх часів.

Льюіс дбайливо взяв зі столу кілька аркушів і простягнув гостям:

– У батька збереглися малюнки, стародавні карти. Я жалкую, що народився вже після відходу мого прадіда в інші світи. Знаєте, він дуже любив Океан, знав його плин, умів знаходити правильний шлях навіть по кольору води. Він розмовляв із зірками, хмарами, птахами. Він учив синів і онуків, і мого батька в тому числі, що необхідно однаково турбуватися про Людину, Птаха, Велику воду, тому що всі на світі – сусіди одне одному. А жінки роду шили вітрила та прикрашали їх вишивкою, щоб вітри були милостиві до моряків, показували шлях, приводили додому.

– Це так чудово! – Затамувавши подих, висловила загальне враження Соня. – А зараз таких моряків уже немає?

– Розумієш, світ став іншим. – Розважливо відповів Льюіс. – Тепер усе розраховують комп'ютери, а в океані – сучасні надійні кораблі. І все-таки в нашій сім'ї зберігаються традиції пращурів, і ми з батьками і старшими братами вміємо робити каное за стародавніми зразками! Для справжнього каное необхідна деревина хлібного дерева. А каное бувають трьох видів. Перше – маленьке, для лагун, воно називається каркар і вміщає не більш трьох людей. Другий вид – типнол, для більш далеких запливів, і вміщає таке каное десять людей. Третій вид – уапап, призначений для далеких походів і може вміщати сорок-п'ятдесят людей.

– І що, ви вже зробили такі каное? – З інтересом запитав Гермес. – Я б вийшов в океан!

– Поки тільки перше, на трьох людей. Ми мріємо створити сімейний музей мореплавців. Хочемо, щоб усе в ньому було діючим. Адже в нас збереглися стародавні карти. Для навчання мореплаванню наші предки використовували карти, які створювали тільки чоловіки з кореня пандануса або жилок листа кокосової пальми, і це був ритуал. Острови на карті позначалися черепашками каурі.

– Так, я все це пам'ятаю. – Замріяно всміхнулася Блакитна Сніжинка. – Я часто бувала Крапелькою Води й разом з іншими сестричками допомагала відважним морякам знайти правильний шлях. Цікаво, що вони не брали карти із собою в океан. Вивчивши їх вдома, уже сподівалися тільки на Любов і допомогу Неба та Великої Води, а також на свою пам'ять.

– А знаєш, Льюіс, – твердо сказав Девід. – І ми хочемо допомагати вам у створенні такого музею! Адже у нас дідусь – моряк. Він дуже розумний і добрий. Ми всі разом об'єднаємо зусилля для досягнення! Адже це саме той випадок, коли необхідно загальне зусилля, я так розумію?

– Так, – ми просто чудово із цим питанням розібралися! – Зрадів Гермес. – а поки тимчасово прощаємося з Льюісом і Маршаловими островами. Рушаймо далі!

Глава п'ята. 15 годин – Австралія і Соломонові острови

Зеленкувата сяюча Хмаринка зупинилася на дивовижно гарній площі прямо біля входу до Трамвая. Він був напрочуд симпатичний – увесь прикрашений повітряними кулями, квітами, дуже затишний і старовинний. Всередині на широкій дерев'яній лаві сиділи Червоний Кенгуру, Ему, декілька черепах і їжаків.

– О! У нас новорічні гості! – Приязно посміхнувся Ему. – Заходьте до нас! Ми якраз відправляємося у святкову нічну подорож по місту, ви вчасно встигли! Давайте знайомитися!

Коли все назвали свої імена, Гермес пояснив, що довго гостювати немає можливості, і тому важливо побачити найголовніше!

– Супер! –вигукнув Ему. – Ви потрапили в точку. Ви в Мельбурні, культурній столиці Австралії. Мельбурн так і називають: "дивовижне місто".

– Що це значить? – Здивувалася Соня.

– Це значить, що тут усе дивовижне. – Розважливо пояснив Червоний Кенгуру. – От, наприклад, ми з Ему – щитоутримувачі, і це дивовижно.

– Щито… хто? – розгублено перепитав Маленький Червоний Крабик.

– Ну, розумієш, в Австралії є герб, а на гербі щит, а ми з Ему стоїмо й тримаємо цей щит. – Терпляче пояснив Червоний Кенгуру. – Така честь нам за те, що кенгуру і Ему живуть тільки на цьому континенті. І от, ми постійно тримаємо щит і цим зайняті, а сьогодні подвійне свято, і у нас маленький вихідний. Трамвай запросив нас на святкову прогулянку, він теж місцевий, йому вже виповнилося сто років, і він теж знаменитість.

– А яке друге свято, крім Нового року? І чому Трамвай знаменитість? – Запитала Пташка Ківі, ледь схиливши свою милу голівку.

– Така маленька, а задаєш такі розумні питання! – Задоволено похвалив Пташку Ківі Червоний Кенгуру. – Розумієш, саме 1 січня 1901 року була проголошена незалежність Австралії як окремої країни. А трамвайна мережа в нашому місті – найбільша у світі й дуже знаменита. У нас є навіть трамваї-ресторани! А ми вирішили прогулятися з нашим другом, звичайним Трамвайчиком, щоб зручніше було співати і грати!

– Співати і грати! – Зачаровано повторила Желі. – Це мої улюблені заняття!

– І на чому ж ви тут граєте? – Оглянувся довкіл Маленький Червоний Крабик.

– Дивися! – Ему дістав з-за сидіння довгу яскраво розписану трубу. – Це диджериду, головний музичний інструмент Австралії. У нього є більш десяти різних назв – різні народи називають його по-різному. Але суть завжди одна: це довга труба довжиною від одного метра до трьох, в яку можна дуже захоплююче дудіти!

– А як його придумали? – Діловито запитав Девід, оглядаючи диджериду.

– О, це було дуже, дуже давно! – мрійливо відповів Ему, піднявши очі до неба. – Вирішальну роль у цьому зіграли терміти!

– Терміти? Але це ж такі білі мурахи, наскільки я знаю. При чому вони до музики? – здивувалася Соня.

– Все просто. – Авторитетно заявив Червоний Кенгуру. – Терміти виїдають серцевину евкаліпта. Виходить порожня трубка. У прадавні часи люди помітили: якщо подудіти в неї, звук виходить дуже гарний. Тоді ще придумали зробити мундштук, це така насадка із бджолиного воску. Багато століть вдосконалювася спеціальна техніка гри. Щоб грати на диджериду, треба навчитися безперервного подиху, коли вдих поєднується з видихом.

Червоний Кенгуру розповідав дуже натхненно, від захвату постукуючи хвостиком по сидінню. Було видно, що він дуже, дуже любить грати! Потім, опустивши очі, він запитав трохи зніяковіло:

– Втім, може, ви хочете послухати наші пісні? У нас з Ему творчий дует. Я граю на диджериду, а Ему за допомогою свого природного надувного мішка на шиї видає звуки – він може бумкати, рохкати і свистіти.

– Звичайно! Так, дуже хочемо! – Навперебій запевнили мандрівники артистів.

– Дуже просимо. – Із граціозною жіночністю додала Желі. Її мудра некваплива мова славно прикрасила бесіду, Трамвай і все сяюче святковими вогнями місто.

Тим часом Трамвай уже їхав вулицями. Він як справжній старожил посміхався старим друзям – деревам, вітринам, переходам… Червоний Кенгуру почав свою гру на диджериду, і Ему дуже серйозно і натхненно вів свою партію, видаючи бумкання й рохкання в належному місці! Це була дивовижна подія – у дивовижному місті дивовижні друзі співали свою дивовижну пісню Любові. Ось яка це пісня:

У космічних світах є невелика

і дуже гарна Блакитна Планета.

Так, адже це наша Земля!

А на Землі є багато води.

Так, адже це наші океани!

А серед океанів є чудесний материк.

Так, адже це наша Австралія!

Її раніше називали

Невідома Південна Земля.

А тепер вона стала відомою та улюбленою.

Так, адже вона наша улюблена земля!

І на цій землі є найпівденніше місто на всій Планеті.

Так, адже це наш Мельбурн!

А в місті є старі друзі.

Так, адже це Кенгуру й Ему, щитоутримувачі,

і старий Трамвай, і диджериду, і морські їжаки.

Так, ще тепер є у нас нові друзі,

які прибули з інших країн у зеленій сяючій Хмаринці.

І тепер нові друзі вже стали старими друзями,

тому що дружба є завжди.

У кожному новому подиху диджериду

Звучить океан Дружби і Любові,

і його краплинок вистачить на всіх, так!

Ця Пісня лилася так натхненно, її звуки піднімалися так високо, прямо до зірок, і було ясно, що увесь світ прислухається до нової Пісні, щоб знову і знову повторювати її!

На очах у Соні з`явилася сльозинка:

– Ми завжди будемо вас пам'ятати!

Ему розчулене закашлявся:

– Е-е, ну ось, кашляю після бумкання. Ну, плакати навіщо? Приїздіть хоч коли завгодно!. Ми до вас у гості навряд чи зможемо вибратися, нам треба щит тримати, ми особи службові. Ось вам на згадку листочки Золотої Акації. Вона у нас теж символом служить. Тому Золотий і Зелений кольори – це кольори Австралії. Тільки побачите золото і зелень – знайте, ми поруч із вами! І Ему вручив кожному з нових друзів маленький листок Золотої Акації. Коли мандрівники знову опинилися у своїй Хмаринці, Гермес звернувся до всіх з такими словами:

– Мої дорогі, ми з вами чудово подорожуємо, і в нас усе славно виходить. Прошу вас запам'ятати: крім загальних правил ввічливості, у кожній країні, у кожного народу й навіть у кожному селищі можуть бути свої правила. Щоб усе було добре, гостям слід вивчати звичаї тих місць, куди вони прямують. Наступна наша зупинка – Соломонові острови, і тут є особливо важливе правило: на все треба запитати дозвіл.

– И навіть на те, щоб увійти, наприклад, у селище? – Уточнив Девід.

– Обов'язково. – Підтвердив Гермес. – И навіть на те, щоб зірвати квітку або банан. Людям на Соломонових островах довелося багато воювати, боротися за незалежність, і тому склалися строгі вимоги до прибульців.

– Зрозуміло. – Погодився Маленький Червоний Крабик. – Порядок має бути в усьому. Наприклад, у мене вдома є суворе правило для всіх – берегти крабів під час їхньої подорожі до моря і назад. І це правильне правило! Так, а чому острови називаються Соломонові?

– У давні часи був такий знаменитий і мудрий цар, по імені Соломон. – Відповів Гермес. – Він збудував дуже гарний, дуже величний храм. За легендами, золото для храму царю привозили із загадкової країни Офір. Коли європейські мореплавці відкрили ці острови, вони сподівалися, що це і є країна Офір. Тому й назвали острови на честь царя Соломона.

– Тоді, напевно, тут живуть мудрі люди? – Запитала Соня.

– Знаєш, мудрі люди є скрізь, просто їх буває більше або менше. – Відповів Гермес. – А мудрість тутешніх жителів насамперед у тому, що вони зберігають звичаї своїх предків.

Тим часом Хмаринка зупинилася на околиці невеликого селища у тропічному лісі. Біля маленького будиночка, який, мабуть, більш доречно назвати хатиною, сиділа на пеньочку Молода Мама. Вона плела сумку із трав різного кольору. Поруч грався хлопчик років п'яти. Він ловив чудового метелика із крилами кольору прозорого золота. Було помітно, що дитина швидше ласкаво грається з метеликом, ніж просто хоче його спіймати. Гермес звернувся до Молодої Мами:

– Вітаємо вас! Чи можна нам увійти на територію вашого дворика? Ми мандрівники.

Молода Мама оглянула компанію ласкавим поглядом:

– Ви прибули в чудовий час, коли моя сім'я зібралася вечеряти. Уже прийшов з моря мій Чоловік, і зараз я запитаю його дозволу прийняти гостей.

– Так, я чую вашу розмову, – з'явився у дверях хатини Чоловік. – Прошу вас повечеряти з нами. Сьогодні в нас велика радість – моя дружина уві сні почула голос нашої Донечки. Дівчинка сказала, що вибрала нас своїми батьками, і скоро народиться в нашій сім'ї. А Синочок у нас вже є. Коли він підросте, він піде до Будинку Каное, щоб там навчитися ловити рибу, бути мисливцем і моряком. А Дівчинка буде співати пісні, саджати ямс та інші рослини, плести сумки та циновки, як її Мама.

– Так, ми плетемо багато. – Посміхнулася Молода Мама. – Адже в нашому будиночку на палях – плетені стіни, дах з пальмового листя. У нас бувають землетруси, і розливи гірських рік, тому ми завжди готові сплести все нове! А зараз прошу до столу!

Молода Мама застелила пальмове листя і поставила в дерев'яних тарілках частування – печений ямс із рибою, печені банани і тертий мигдаль. Настав вечір. У небі засвітилися яскраві зірки. Повітря було напоєне пахощами квітів, трав. Просте частування видалося казковим – так незвичайно поєднувалися аромати їжі, квітів і трав.

– Я вперше в житті пробую ямс. – Тихо сказала Соня. – Раніше тільки читала, що ці плоди вирощують в Океанії, Африці. Але хто міг уявити, як це чудово!

Молода Мама уважно подивилася на Соню, намагаючись зрозуміти почуття дівчинки. Потім, подумавши, посміхнулася і відповіла:

– Велике значення має спосіб готування їжі. Ми готуємо так, як наші предки, – у земляній печі, яка називається уму, з гарним, мирним настроєм, з добрими думками, з піснями. Так найпростіша їжа буде смачною. Смак дуже залежить від думок того, хто готує страву… Після частування гості подякували господарям і почали прощатися. Молода Мама простягнула Соні нову плетену сумку:

– Візьми, прошу, цю сумку. У ній живуть вітри, води, хмари, квіти, птахи, метелики наших островів. Нехай вони бережуть вас на всіх дорогах!

У відповідь Соня трішки почервоніла від хвилювання й простягнула черепашку зі свого маленького кошика. Маленька скромна черепашка раптом дивовижно засяяла. Їй хотілося виглядати гідним подарунком такій чудовій сім'ї.

– Який сьогодні прекрасний день! – Засміялася Молода Мама. – Наша Донечка тільки вперше з'явилася уві сні, а вже разом з нею прийшли гості та Сяюча Раковина! Ми завжди будемо вас пам'ятати!

– І це взаємно. – Шанобливо і ласкаво схилила маленьку голівку Зелена Черепаха Желі. Так вона висловила загальну думку.

Глава шоста. 16 годин – Штат Клівленд (Австралія) і Папуа-Нова Гвінея

Всередині Хмаринки замерехтіло золотаве світло.

– Якби ми летіли в літаку, це могло б означати слова "Не палити, пристебнути ремені!", – пожартував Гермес.

– Але ми й так ніколи не палимо, – зазначила Соня. – Отже це якийсь інший сигнал.

У відповідь на одній зі стінок Хмаринки явно висвітилося гарне відео: крізь білі хмари проглядали блакитні води і якісь мережива!

– А-а, зрозуміло! – З ентузіазмом відгукнувся Гермес. – Наша Хмаринка показує вид з космосу! Ми в австралійському штаті Клівленд, його називають також "Штат сонячного сяйва", "Розумний штат".

– Чому? – Одночасно запитали всі мандрівники й засміялися від такої одностайності.

– Тут багато сонця, багато розумних жителів, багато вчених! – загалом, багато сонячного й розумного! – Засміявся у відповідь Гермес. – Ми наближаємося до Великого Бар'єрного Рифа. І це найбільший у світі об'єкт природи, який створюють живі організми – коралові поліпи. В 1979 році тут був створений Морський національний парк, і він включений у список Всесвітньої природної спадщини ЮНЕСКО. Будьте обережні, не виходьте з Хмаринки, зараз пірнаємо прямо під воду!

– Яка неймовірна наша Хмаринка! – Мрійливо сказав Девід. – Я давно мріяв про такий транспорт, який переміщає куди хочеш, який швидкий-швидкий… загалом, такий, як у нас.

– Мрії збуваються. – Резонно відзначила Желі. – Так завжди буває.

– Будьте уважні. – Попередив Гермес. – Ми вперше подорожуємо під водою. Правила тут такі: ми можемо вільно спілкуватися з усіма мешканцями, але за межі сфери виходити не можна, тому що потрапляєш у підводну реальність з усіма наслідками!

Сфера поступово опускалася під воду. Світ коралів був дуже яскравим. Ніжно-рожеві, жовті, червоні фарби на глибинах набували більш темних відтінків.

– Так, коралів тут понад 400 різних видів. Така різноманітність і дає цю неповторну красу. – Пояснила Блакитна Сніжинка. – Для них дуже важлива температура, найбільш сприятливо – від 26 до 28 градусів. Коли я буваю Краплиною Води і подорожую в цих місцях, завжди намагаюся грітися разом з усіма, щоб коралам було затишне й добре. Адже вони можуть навіть загинути від ураганів, від холодної води! Бачите, ось цілі ділянки рифів білого кольору? Це корали не витримали випробувань і завмерли.

Повз пропливали чудові рибки, які нагадували метеликів, папуг, сніжинок!

– Вони насправді такі, або мені це сниться? – Прошепотіла Соня і про всяк випадок протерла очі.

– Так, насправді. – Авторитетно підтвердив Маленький Червоний Крабик. – Це ж підводний світ, а він абсолютно дивовижний, можеш мені повірити.

– Я так щаслива побачити все це… – Посміхнулася Пташка Ківі. – Раніше мені здавалося, що якщо в тебе маленькі крила, то й світ маленький.

Під водою то тут, то там плавали дайвери у кольоровому спорядженні. Було помітно, що вони старанно обминають рифи, з особливою обережністю.

– Чому вони такі обережні? – Здивувалася Соня.

– Справа в тому, що раніше люди не знали, що таке шкода природі. Вони ламали корали, полювали без міри на риб і на китів. Тепер, коли настав час нових знань, до рифів заборонено навіть доторкатися, щоб уникнути можливої шкоди екосистемі. – Пояснила Желі.

У цей час під водою пролунали якісь нові звуки. Вони наростали у своїй могутній силі, і були водночас дуже ласкавими і ніжними. Це була, мабуть, пісня, і належала вона комусь дуже сильному. До того ж, це був колективний спів! Мандрівники завмерли. Та-акого ніхто з них ніколи не чув!

– Зараз усе довідаємося, одну хвилину! – Ледве заклопотано сказав Гермес і зупинив сферу біля великої раковини. Це була Тридакна-Жемчужниця, яку всі кликали просто Три.

– З Новим роком, дорога Три! Можна в тебе довідатися, що це за звуки? – Звернувся Гермес.

– Ну як же! – Ледь здивовано відповіла Три. – Це співає хор китів-горбачів! По-перше, вони всім бажають щасливого Нового року. По-друге, цієї хвилини виповнюється рік від дня народження маленького китеняти Горі. Він народився в Новорічну ніч точно о 12 годині, і всі мешканці нашого рифа вирішили, що це щасливий знак! Горі та його Мама не відпливали нікуди, і цілий рік залишалися на батьківщині. І час цей, треба сказати, був дуже благополучним для всіх мешканців Рифа. А тепер, коли повернулися додому з подорожі всі кити-горбачі, лунає Вітальна Пісня!

Поки Три говорила, Пісня все підсилювалася. Її підхоплювали всі мешканці Рифа – 400 видів коралів ( тобто, мільярди живих клітинок!), 1500 видів риб, 30 видів китів, незліченна кількість водоростей, квітів, актиній, рачків, черв'ячків, мідій… Співали всі. І навіть Китова Акула, яка зазвичай тримається особняком, піддалася загальному пориву натхнення й стала широко відкривати свою величезну пащу: уперше в житті вона не полювала, а співала! Хмаринка мандрівників теж змінилася у загальному пориві натхнення. Вона ледь витягнулася догори, розкрилася пелюстками кольорового лотоса, заіскрилася живим золотом, сріблом, сотнями відтінків усіх кольорів! Оце так!

І звичайно ж, усі наші герої теж заспівали, підтримавши величезний загальний хор!

– А тепер ми потихеньку, щоб не заважати Вітальній пісні, прямуємо до Нової Гвінеї. – Сказав Гермес.

Сфера зринула в дуже гарному місці. Тут велика ріка впадала прямо в море. Води різних відтінків змішувалися, освітлені сонцем. Так утворювалися потоки блакитного, зеленого, синього, срібного, рожевого кольорів. Вони змінювалися в одну мить.

– Нам терміново потрібен художник. Тобто, інакше кажучи, мені б сюди фарби! – Схвильовано зітхнув Девід. Усі вже трохи звикли до чудес, незвичайної зміни пейзажів. Настав час не дивуватися, а розуміти, що робити в чергових нових умовах.

У відповідь на слова Девіда на стінці Хмаринки була показана довга ріка. На живій карті гори переходили в рівнини, скрізь було багато птахів, риб, трав. Блакитне небо відбивалося в блакитних водах. На вільному місці, тут же, поруч, з'явилася палітра фарб, що повторюють кольори природи.

– Ого! Невже так швидко збуваються бажання? – Зрадів Девід.

– Звичайно. Адже ми в Новорічній подорожі, у чудесній Капсулі-Сфері-Хмаринці . – Спокійно відповіла Желі. – Звичайно, якщо дитина хоче фарби, вони повинні відразу з'явитися!

– Це місце, де найдовша в країні ріка Сепік впадає в море, – пояснив Гермес. – Ця ріка – можна сказати, сестра ріки Амазонки, що в Південній Америці. Вони обидві довгі, звивисті й протікають у різних районах, як гірських, так і рівнинних. Зараз ми перебуваємо в державі Папуа Нова Гвінея. Тут багато островів, гірських рік, тропічних лісів, боліт. Уявіть, тільки уявіть, 20 тисяч видів різних рослин! Багато, багато чудес на цих землях… Та найвідоміше явище тутешньої природи – райські птахи.

Усього науці на сьогодні відомі 42 види райських птахів, з них 38 живуть у лісах Нової Гвінеї. За старих часів райських пташок буквально знищували заради надзвичайно яскравих різнобарвних пір`їнок. А сьогодні туристи дістаються в гори, щоб побачити райських птахів, зробити фото. Та від цього птахам теж неспокій. Зараз ми піднімемося в гірський ліс. Просто побудемо там недовго. Якщо птахи захотять, вони самі вийдуть нам назустріч. У густому лісі було дуже волого. Безліч переплетених гілок, ліан, квітів, листя створили свій об'єднаний світ, у якому, здається, нікому сторонньому не може бути місця.

Мандрівники трішки засумували. Тут вони навряд чи можуть побачити райських птахів, тим більш, якщо ті ховаються від усіх у гущавині лісу. Раптом над ними спалахнув невеликий смолоскип жовто-рожевого кольору із золотавим переливом. Він сказав ніжним голосом:

– Вітаю вас, дорогі мандрівники! Я – Птаха Кумул. Люди називають мене Птахою Щастя, Добробуту. І я намагаюся підтримувати цей титул. Я вийшла вам назустріч, тому що знаю: ваші серця чисті і сонячні, а щастя живе саме в серцях! Ви подорожуєте в ім'я Любові до нашої Планети. І я розповім вам маленьку правдиву історію про те, що може зробити навіть одне чисте і сонячне серце. На нашій землі було багато боїв, втім, як і скрізь. І ось одного разу, в ім'я миру і поліпшення життя, уряд оголосив конкурс на кращий ескіз прапора всієї держави. Було це в 1971 році. 15-річна дівчинка по імені Сьюзен Харехо Каріке намалювала прапор із птахою Кумул, що несе світові і її народу добробут і щастя. Саме цей прапор був прийнятий урядом, і всі дуже раділи, що зовсім юна дівчина змогла в простому малюнку передати почуття й надії всього народу. Тому прошу вас запам'ятати цю історію, і якщо вам одного разу хтось скаже, що одна людина не може нічого, розповідайте про дівчину по імені Сьюзен, яка створила державний прапор. Запам'ятайте: щастя живе в серцях!

– Також я прошу вас передати усім від мене великий привіт. – Продовжувала Птаха Кумул. – Особливо нашим родичам: горобцям, воронам, сорокам. Адже ми з однієї великої родини горобців та їм подібних, хоча наше пір`я дуже відрізняється. І ще я хочу передати їм трішки наших улюблених ласощів – мускатних горішків.

Із цими слова Птаха Кумул простягнула Соні горіхи, загорнені в пальмовий лист.

– Величезне спасибі! – Не розгубилася Соня. – У нашому дворику якраз багато горобців!

Птаха Кумул змахнула крилами на прощання, і раптом усе відчули себе дуже, дуже щасливими. Адже щастя живе в серцях!