Текст книги "Марко Вовчок"

Автор книги: Т. Панасенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Михайло Лобач-Жученко

У Петербурзі Марія Олександрівна познайомилася з Єлизаветою Водовозовою, згодом відомою мемуаристкою, яка залишила такий опис Марка Вовчка того часу: «Це була жінка середнього зросту, повна, не дуже вродлива, але, як про неї казали, краща за будь-яку красуню. Тоді вона була вже не першої молодості, з надзвичайно густими, широкими чорними бровами, риси обличчя, хоч трохи розпливлися, були дуже рухливі, з розумними темно-сірими проникливими очима. Вдягнута вона була завжди дуже гарно, за модою, але недбало».

1871 рік можна вважати роком зародження й формування стосунків Марії Маркович з майбутнім чоловіком, Михайлом Дем’яновичем Лобачем-Жученком (1850—1927). Вони познайомились у родині полтавчанина Михайла Мамича, де якось узимку гостювала Марія Олександрівна. Михайло Дем’янович на той час закінчував морське училище. Цього року двоє дорогих серцю письменниці чоловіків закінчили певний етап у своєму навчанні: Богдан успішно склав іспити й отримав атестат зрілості, а Михайло Дем’янович закінчив училище й отримав звання гардемарина. Місцем служби Лобача-Жученка став фрегат «Князь Пожарский», однак уже в червні він вирішив піти у відставку і вступити до технологічного інституту. Богдан знав Михайла Дем’яновича і ставився до нього як до приятеля (Богдан був лише на три роки молодшим за Лобача-Жученка), тому рішення гардемарина дуже його порадувало. Стосунки між Марією Олександрівною й Михайлом Дем’яновичем стають ближчими, довірливішими: вони перейшли на «ти», часто навідують одне одного, чоловік виконує різноманітні доручення своєї подруги. У липні Михайла Лобача-Жученка було звільнено від служби й надано чин прапорщика, а Богдан отримав дозвіл вступити до університету, «не складаючи вдруге екзаменів» (син Марка Вовчка стане студентом першого курсу математичного розряду фізико-математичного факультету Петербурзького університету). Також у житті Богдана з’являється Ліза Корнільєва, з якою він познайомився, живучи в Тулі. Обережна й стримана мати пише синові: «Я не знаю Лізи, але як угадую, це дівчина чиста й серйозна, саме така, яка може ощасливити життя людини». Богдан багато часу проводить з Лізою, майже весь час перебуває в Тулі, а Марія Олександрівна попереджає: «Пам’ятай, любий друже мій, що з такими порядними людьми треба обходитися обережно. Якщо і є великий гріх на землі, то це легковажно порушити душевний світ порядної людини».

У день народження дочки Парасковія Петрівна написала Марії Олександрівні: «…всюди ти була для мене ангелом-охоронцем, що оберігав життя моє від усіляких турбот і лиха, частенько від нестачі хліба насущного… І якщо я тепер живу цілком забезпечено і по можливості спокійно, то хіба не тобі завдячую цим?» Ці щирі слова – не просто гарні фрази до дня народження: письменниця з перших років самостійного життя постійно допомагала матері, покинутій другим чоловіком напризволяще.

Листування з Михайлом Дем’яновичем не припиняється, дарма що він вимушений поїхати у справах у Торжок, а чи вона в Париж. Затримання Марії Олександрівни в Парижі викликає сум у Михайла Дем’яновича. А затриматися письменниці було необхідно, бо мала відбутися зустріч з Етцелем, який збирався передати всі свої видавничі справи синові й без нього тепер ні з ким не зустрічався. Крім того, після довгої розлуки Марко Вовчок побачилася з І. Тургенєвим, про якого написала Лобачу-Жученку: «Страшенно постарів. Став білий, як сметана».

Після закриття журналу перекладів матеріальний стан письменниці значно погіршився, про це свідчать прохання Богдана Марковича відкласти сплату за слухання лекцій в університеті, які він час від часу писав. Останнє таке прохання було подане у жовтні 1873 року, його відхилили, а Богдана виключили з числа студентів. Марію Олександрівну в цей час більше турбувало інше: країною пройшли арешти, було ув’язнено багато її друзів та однодумців, вилучено книжки, в яких були і її твори. Марко Вовчок відчувала небезпеку, тому письменниця вирішила разом з Богданом і Михайлом Дем’яновичем терміново виїхати за кордон! Для збирання коштів на цю поїздку вона мобілізує всі сили, звертається навіть до товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим. До від’їзду Богдан зумів знову стати студентом Петербурзького університету й отримати відпустку на два місяці для поїздки за кордон супроводжувати хвору матір. У технологічному інституті також задовольнили прохання Михайла Дем’яновича Лобача-Жученка про надання йому закордонної відпустки до початку нового навчального року. У кінці березня 1874 року Марко Вовчок на превелику силу виклопотала собі закордонний паспорт і разом з Богданом та Михайлом Дем’яновичем виїхала в Париж. Однак невдовзі вони повернулися, на початку травня оселилися на дачі в селі Ретені, поблизу станції Плюсса Варшавської залізниці. Там Богдан, перебуваючи на літніх канікулах, мав роботу репетитора. Кілька разів Марія Олександрівна виїжджала в Петербург, щоб вирішити видавничі справи, зустрітися з друзями. У вересні письменниця з сином і другом повернулися в Петербург. Саме там турбота про власну безпеку відступила, бо її місце зайняла турбота про Михайла Дем’яновича: лікарі підозрювали в нього туберкульоз. Через це він вимушений був залишити навчання в технологічному інституті.

Навчання Богдана також висіло на волосинці – він удруге був виключений через несплату за навчання й знову, у березні 1875 року, поновлений. У вересні цього ж року син письменниці скінчив університетський курс. Друг Богдана Опанасовича писав про нього: «Він дуже захоплювався соціалістичними ідеями того часу в їх трохи утопічній і сентиментальній формі, як захоплювалась ними більшість радикальної молоді». Про початок революційної діяльності сина Марка Вовчка відомо з довідки таємного відділу: «Департаменту поліції Маркович став відомий у 1874 році. За агентурними даними, Маркович, буваючи в С. – Петербурзі серед студентів, брав активну участь у заворушеннях, які чинили в 1874 році вихованці вищих навчальних закладів». Богдан Опанасович справді брав активну участь у демонстраціях і всіляких політичних заходах. За діяльністю Богдана уважно слідкували представники жандармського управління. Так само уважно, але з тривогою, що розривала її серце, спостерігала за сином Марія Олександрівна. Час від часу Богданові Опанасовичу доводилося переховуватися від поліції по далеких селах, у друзів і знайомих, розповсюджуючи чутки про свою хворобу.

Стосунки Лобача-Жученка з письменницею вже були такими, що Михайло Дем’янович мав бажання узаконити їх. У листі Марії Олександрівни до Михайла Дем’яновича від 25 серпня 1875 року письменниця, мабуть, відповідаючи на питання друга, зазначає, що не проти оформити шлюб, що про це необхідно буде поговорити, коли він повернеться, а зараз їй терміново треба закінчувати третю частину «В глуши».

Онук? Син!

Марія Олександрівна вже давно познайомилася з коханою дівчиною свого сина Лізою Корнільєвою, про яку Богдан колись так багато писав матері. Кохання Лізи й Богдана було взаємним. Син письменниці вже давно захоплювався Лізою, а в самого Богдана неможливо було не закохатися. Літературознавець Дмитро Миколайович Овсянико-Куликовський (1853—1920) так описував свого друга: «Це був у повному розумінні слова красень. Розумний, добре освічений, жвавий, бадьорий, він усіх зачаровував». Наприкінці липня 1875 року наречена Богдана Опанасовича народила від нього сина, хрещеного Борисом і записаного в метричній книзі Покрово-Коломенської церкви С. – Петербурга. Дитина була дошлюбною, і Ліза дуже боялася реакції своїх батьків, що жили в Тулі, а підтримки Богдана вона не дочекалася, бо вони на той час серйозно посварилися. Шукаючи допомоги, дівчина кинулася до Марії Олександрівни. Майбутня свекруха прийняла Лізу й онука, зрозуміла страх дівчини, її хвилювання й небажання розповідати про все батькам, забезпечила їм підтримку й допомогу. У письменниці Ліза прожила до приїзду з-під Полтави годувальниці Явдохи.

Залишивши дитину Марії Олександрівні, Ліза у 1876 році взяла шлюб з Богданом Опанасовичем, а в 1877 році народила другого сина – Богдана. Цей син був народжений у законному шлюбі, названий на честь батька, а от свого первістка Ліза ніколи більше не бачила… І зовсім не тому, що хтось заважав цій зустрічі чи не дозволяв невістці приїхати до свого сина – на заваді стояли вигадані Лізою умовності, через які її незаконний син назавжди залишився в сім’ї Марії Олександрівни. Чиїм сином є Борис, знали всі в родині, але, зрозумівши точку зору Лізи, письменниця приймає, мабуть, єдине правильне рішення: вони з Михайлом Дем’яновичем усиновлюють Бориса (офіційно це сталося в 1891 році). І дитина, яка могла бути Марії Олександрівні онуком, стає її сином. У родині Бориса Михайловича Лобача-Жученка завжди вважали молодшим сином Марії Олександрівни.

Улітку 1876 року Марія Олександрівна з маленьким сином і Михайлом Дем’яновичем їздили в Марківку під Полтаву. Там письменниця познайомилася з батьками Лобача-Жученка. У цьому ж році Марія Олександрівна переживала й важке горе – померла її мати Парасковія Петрівна.

Маленький Боря наповнює життя Марії Олександрівни новими турботами й радощами: він починає ходити, час від часу хворіє. Заради нього письменниця вирішує зняти кращу, більшу й зручнішу квартиру. Радиться з Лобачем-Жученком, чи не поїхати їй з Борею на ціле літо в Марківку, до його батьків, які були такі милі й чуйні? Лист Етцеля, в якому видавець нагадує, що Марія Олександрівна мріяла доживати віку у Франції і перебратися туди одразу після закінчення Богданом університету, тепер викликає у письменниці посмішку.

Переїзд

Навесні 1877 року Марія Олександрівна востаннє виїхала за кордон. Були нагальні справи у видавництві Етцеля, але був ще й страх через слідство у справі її знайомих з «Товариства друзів». Цілком можливо, що Марку Вовчку загрожував обшук або навіть арешт. Париж був близький і знайомий: старі друзі, що дали притулок, – бо в готелі «Лувр» місць не було; справи у видавництві; записка від І. Тургенєва з проханням відвідати його, бо сам хворіє і прийти не може…

Повернувшись, Марія Олександрівна турбується за кар’єру Михайла Дем’яновича. Письменниця зв’язалася з давнім знайомим, чиновником Федором Лазаревським, написала йому, що Михайлові Дем’яновичу, мабуть, доведеться перебиратися на службу в інше місто, просить допомогти вирвати Лобача-Жученка з Петербурга на службу в Ставрополь. Отримавши позитивну відповідь, Марія Олександрівна просить зберегти в таємниці її втручання у справи друга. Михайло Дем’янович побував у Ставрополі, на місці спілкувався з Ф. Лазаревським, а повертаючись, заїхав до сім’ї Богдана Опанасовича. Марковичі тоді жили в Москві в студентській «комуні». Умовами життя в цій «комуні» Лобач-Жученко був шокований: холод, невлаштованість, а до того ще й злидні переслідували молоду сім’ю з маленьким сином. Зустрівшись із Богданом, Михайло Дем’янович радився з ним щодо вінчання з Марією Олександрівною. Наприкінці 1877 року Лобач-Жученко просить Марію Олександрівну приїхати в Москву, щоб повінчатися там. Сталася ця подія 19 січня 1878 року. А через деякий час Михайло Дем’янович був призначений на службу в Ставрополь.

Чоловік перший виїхав у Ставрополь, щоб зняти квартиру, владнати інші побутові справи до приїзду дружини з сином. Марія Олександрівна у Петербурзі намагається передати новим жильцям квартиру, відправити всі речі в Ставрополь, дуже хоче взяти рояль. У листі пропонує чоловікові запросити до них жити його матір, Тетяну Андріївну. У перші дні квітня 1878 року Марія Олександрівна з сином Борисом виїхала в Ставрополь. Про свій від’їзд вона не повідомляла друзям і знайомим, усі незавершені справи залишила доброму знайомому, юристу Михайлу Миколайовичу Буткевичу. Тільки йому Марко Вовчок залишила свою кавказьку адресу. Для близьких знайомих письменниці цей від’їзд був цілковитою несподіванкою, хоча Марія Олександрівна казала, що на якийсь час виїде за кордон. За рік до цих подій Марія Олександрівна, розмірковуючи у листі до Ф. Лазаревського про переведення Михайла Дем’яновича у Ставрополь, написала: «…нехай Марко Вовчок зникне, як у воду кане, і нехай там залишається під водою до самої смерті, – це найкращий засіб дожити до неї спокійно і багато працювати».

Ставрополь

У Ставрополі Михайло Дем’янович найняв невеликий будиночок на подвір’ї маєтку ставропольського губернатора генерала Христофора Попандопуло. Саме туди у квітні 1878 року приїхала Марія Олександрівна з меншим сином. Біля будиночка був великий сад, який став улюбленим місцем прогулянок і відпочинку Марії Олександрівни. Як згадував потім Богдан, письменниця вела замкнений спосіб життя: вона дуже рідко ходила до міста, майже не відвідувала знайомих, ні в клуб, ні в театр не ходила. Жінка ніби відпочивала від свого швидкого, жвавого й бурхливого життя. Звичайно, не всі літературні й видавничі справи були завершені, тому Марку Вовчку доводилося деякий час ще щось дописувати, щось відсилати, одержувати якісь гроші за свої твори.

У 1878 році Богдана мали вислати з Москви і поселити в Архангельській губернії під гласний нагляд поліції. Але цього заходу не здійснили, бо Маркович ще у травні цього року сховався в Тульській губернії, де навчався ковальського ремесла. Переховуючись у селі, Богдан Опанасович заразився від хворого селянського хлопчика висипним тифом. Марковича відправили в московську лікарню. Дізнавшись про справжню й дуже важку хворобу сина, Марія Олександрівна з чоловіком відправилися в Москву, звідки вони забрали Богдана до Ставрополя. Але як тільки Богдан трохи одужав, начальник жандармської управи міста Ставрополя зацікавився ним і надіслав запит до Петербурзького університету, бажаючи з’ясувати, чи було йому надано диплом кандидата. Богдан Опанасович не став очікувати арешту, він терміново поїхав. У довідці ІІІ відділу про нього було сказано: «Незважаючи на розшуки по всіх усюдах, місця проживання його до останнього часу не було виявлено; а нелегальним шляхом здобуто відомості, що він у 1878 році був найвпливовішою особою серед с. – петербурзької та московської молоді, водячись здебільшого з фабричним людом як робітник, причому дуже хитро переїздив з міста до міста, не маючи певного місця проживання».

Одного разу (в 1879 році) чорні хмари зійшлися й над головою Марії Олександрівни. У перлюстрованому у ІІІ відділі листі одного зі студентів Петербурзького університету необережно згадувалося ім’я Марії Олександрівни, і її особою зацікавився сам Олександр ІІ. Начальник ІІІ відділу, генерал-ад’ютант Олександр Дрентельн терміново повідомив царю, що Маркович – відома письменниця Марія Олександрівна Маркович (Марко Вовчок), що вона належала до гуртка пропагандистів «Товариство друзів», що коло її інтересів обмежувалося літературою й зустрічалася вона найчастіше з представниками літератури. Так, вона була близько знайома з тими, хто в 1877 році відвідував вечори у Єракових, але ж у самої письменниці ніяких зібрань не проводилось. Зараз Марко Вовчок перебуває за кордоном.

Абрау-Дюрсо

На початку літа 1880 року Михайло Дем’янович виїхав у справах до Абрау-Дюрсо. Знайомий Лобачів-Жученків так гарно розповів їм про Абрау, що Марія Олександрівна терміново захотіла поїхати туди. Хвилюючись, збираючи гроші й турбуючись, що їх не вистачить, Марія Олександрівна пише чоловікові: «Мені Абрау часом уявляється обітованою землею…» І бажання письменниці здійснилося: у середині червня вона з сином Борисом переїжджають зі Ставрополя до Абрау-Дюрсо. Діяльна й енергійна натура Марії Олександрівни не могла залишатися без великої кількості термінових справ. Письменниця й далі щось робила для видань, але тепер, маючи якийсь вільний час, вона дедалі більше вникала в службові справи чоловіка, допомагала йому порадами у складанні паперів, листуванні. В одному з листів Марія Олександрівна дала чоловікові сумну пораду не довіряти своїм співробітникам. Письменниця знала багатьох людей, які належали до світу мистецтва, світу краси й гармонії, але скільки ж розчарувань зазнала вона, спілкуючись з ними! Зі скількома стосунки припинилися назавжди, коли розкривалися їхні справжні, зовсім не шляхетні риси характеру! Марія Олександрівна бажала сама вчитися на своїх помилках і застерігала від хибних висновків і вчинків чоловіка.

В Абрау письменниця зовсім облишила літературну діяльність, весь свій вільний час приділяла вихованню сина й справам Михайла Дем’яновича. У листі до Бориса, написаному десь через шістнадцять років, Марія Олександрівна буде згадувати, як вона в Абрау-Дюрсо читала синові Жуля Верна у своєму перекладі: «Може, ти й не пам’ятаєш, як в Абрау ти, хворий, а потім і дужий, ще не вміючи сам читати, годинами слухав моє читання про всяких наутілусів, дивовижні береги, чудові острови і т. ін. і т. ін. Пам’ятаєш, як ми сіяли пшениченьку, занесену, здається, з Великого океану в розколину земної печери? <…> Наче зараз бачу весь берег, відчуваю те повітря, наче доторкаюся до непокірних ночов, з якими можна було впоратися, тільки забрівши у воду». Родина вирішує залишитися в Абрау-Дюрсо. Михайло Дем’янович на якийсь час виїжджає у справах до Ставрополя, і це дає йому можливість зібрати залишені речі, дещо розпродати. З усіх сімейних речей Лобача-Жученка найбільше хвилювала доля рояля та меблів, привезених із Парижа, він дуже хотів забрати їх до нової домівки. На жаль, справджуються сумні відчуття письменниці про людську підступність та нещирість: стосунки Михайла Дем’яновича й Ф. Лазаревського дуже погіршуються. Людина, яка допомогла Лобачам-Жученкам перебратися в Ставрополь, яка була чуйною й уважною, тепер більше й більше нагадувала чиновника-бюрократа. Він виявився дріб’язковим, причепливим, а іноді просто жорстоким. Приїжджаючи в Петербург, він намагався показати себе з найкращого боку, з великою повагою ставився до Марії Олександрівни, але після її переїзду в Ставрополь, коли її чоловік став його підлеглим, перестав на неї навіть зважати! Письменниця була спокійною й мудрою людиною, але останньою краплею для неї стала поведінка Ф. Лазаревського, коли хворів маленький Борис. Саме того дня, коли хлопчик лежав з високою температурою, чиновник привів до кімнати столяра і стукав, відчиняв вікно, голосно розповідав, що і як треба полагодити, абсолютно не зважаючи, що турбує й будить хвору дитину. Коли Михайло Дем’янович через якийсь час їхав у Петербург, дружина попросила його розповісти петербурзьким друзям про справжнє обличчя Ф. Лазаревського, аби ніхто більше не мав ніяких ілюзій стосовно цієї людини.

Старший син Марії Олександрівни з дружиною й дітьми в цей час жили в Майкопі на Північному Кавказі. Ліза утримувала приватний навчальний заклад, у якому працював викладачем Богдан. Не вірячи, що Марко Вовчок може замовкнути, Богдан Опанасович у листах до матері обережно питав: «Чи не написала що-небудь?» Марії Олександрівні було добре в Абрау, але ж… тут не було ніякого товариства, лікарської допомоги, телеграфного зв’язку, тому довелося перебиратися до Новоросійська й оселитися в невеличкому будинку на тихій вуличці. А у Михайла Дем’яновича стосунки з Ф. Лазаревським так загострились, що Марія Олександрівна вирішила втрутитися, згадати про свої петербурзькі зв’язки й шукати допомоги в столиці. У жовтні 1881 року письменниця вирушила в Петербург клопотати про переведення чоловіка, аби він не був підлеглим Ф. Лазаревського. Під час пересадки в Харкові Марія Олександрівна відвідала книгарню й була там зустрінута овацією. Письменниця так описувала цей випадок: «…несподівано була зустрінута овацією в магазині Куколевського. Я якось ненароком сказала хлопчикові, що шкода так дорого давати йому за свої ж книжки. І враз вискочив звідкись літній чоловік: “Що Ви, пані, сказали?” Відмовлятися було незручно, й овації закінчилися тим, що він просив книжок на комісію…»

У Петербурзі Марія Олександрівна звернулася до чиновника високого рангу, колишнього журналіста й громадського діяча Миколи Макарова (письменниця так характеризувала старого знайомого, роздумуючи, до кого звернутися по допомогу: «Він колись був чесною людиною»). Марко Вовчок мала ділові зустрічі з Миколою Макаровим, професором права Московського університету, гейдельберзьким знайомим Петром Редкіним, державним чиновником високого рангу Петром Ріхтером. Усі чоловіки запевнили Марію Олександрівну, що Михайла Дем’яновича переведуть від Ф. Лазаревського. Повернувшись до сім’ї, письменниця, яка вже відійшла від активної літературної і громадської діяльності, годинами розповідала про Петербург, про зустрічі, про домовленості, про давніх знайомих.

Однак із переведенням чоловіка зволікали, чиновники не могли (про те, що не хотіли, навіть думати було неприємно) знайти йому іншу роботу. Марія Олександрівна листувалася з М. Макаровим і П. Ріхтером, які запевняли її, що невдовзі справу буде вирішено. Михайло Дем’янович виявив багато грубих, якщо не злочинних, порушень у діяльності Ф. Лазаревського, про які повідомив вище керівництво. Чоловік письменниці хотів навіть сам їхати в Петербург, але у липні 1882 року Ф. Лазаревського було звільнено зі служби за станом здоров’я. Михайло Дем’янович став підлеглим нового управляючого, який призначив його наглядачем 1-ї Сергіївської округи Ставропольського удільного маєтку. Родина переїжджає у с. Сергіївське, де Михайло Дем’янович найняв маленький будиночок на три крихітні кімнатки з протікаючим дахом. Найсумнішою для Марії Олександрівни була відсутність саду. У всьому селі було лише кілька миршавеньких акацій, а письменниця дуже любила працювати в саду.