Текст книги "Марко Вовчок"

Автор книги: Т. Панасенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Італія

На початку 1861 року Марко Вовчок ще в Парижі – працює, спілкується з І. Тургенєвим, листується з чоловіком. У письменниці виникає бажання поїхати в Італію. У лютому І. Тургенєв знайомить Марію Олександрівну зі Львом Миколайовичем Толстим (1828—1910). У розмовах з нею Л. Толстой викладає свої педагогічні ідеї, розповідає про організовану ним школу для селянських дітей і запрошує до участі в журналі «Ясная Поляна». З Л. Толстим Марія Олександрівна надалі буде листуватися й обговорювати педагогічні питання, які її хвилюватимуть, письменник надсилатиме їй перші книжки «Ясной Поляны» з проханням написати відгук про них.

Врешті-решт Марія Олександрівна з сином і Олександром Пассеком їде в Італію й оселяється в Римі. Листи від Опанаса Васильовича отримує І. Тургенєв і регулярно пересилає письменниці. Мати Олександра Пассека, намагаючись розірвати стосунки Марії Олександрівни з сином, просить допомоги в І. Тургенєва. У листі до друга Марко Вовчок дивується, що він так швидко змінив свою думку про неї і вдався до звинувачень.

Не знаючи про смерть Тараса Шевченка, Марко Вовчок пише йому про свої римські враження, запитує про його поїздку в Україну, радить берегти своє здоров’я і прислухатися до порад людей, які люблять його: «Мій друже дорогий, Тарас Григорович! Чую, що ви усе нездужаєте та болієте, а сама вже своїм розумом доходжу, як-то ви не бережете себе. Прошу вас дуже: бережіть себе. Чи таких, як ви, в мене поле засіяне?» Коли звістка про смерть Поета дійшла до далекого Рима, Марія Олександрівна у розпачі писала чоловікові: «Я ні об чім не можу думати. Боже мій! Нема Шевченка. Се я тоді з ним навіки попрощалася – чи думали ми, прощаючись… Тепер у мене душа болить, болить, і ніколи не побачу його!»

У Неаполі Марія Олександрівна познайомилася з Миколою Олександровичем Добролюбовим (1836—1861), який приїхав до Італії лікуватися від сухот. Вони часто сходилися для тривалих розмов. Пізніше Марія Олександрівна згадувала: «Він повертав мене <…> в свою віру <…>. Особливо гірко й дошкульно висміював І. Тургенєва… Відкрив мені очі на багато що і багато кого». Зустрічі з критиком наблизили письменницю до гуртка «Современника». Однак розповіді М. Добролюбова про Івана Сергійовича не давали Марії Олександрівні спокою і вона у першому ж листі до Тургенєва попросила розповісти про справжні причини його розриву з журналом. Микола Олександрович познайомив її заочно з Миколою Гавриловичем Чернишевським (1828—1889); обидва вони, як і Тарас Григорович, клопоталися про видання її творів. Через місяць Марія Олександрівна повернулася в Париж і більше не бачилася з М. Добролюбовим: невдовзі він помер.

Знову Париж

Опанас Васильович, пропрацювавши якийсь час у Петербурзі на посаді з невеликим окладом, повернувся в Україну й проживав у Чернігові. Міністр внутрішніх справ за поданням чернігівського губернатора затвердив Опанаса Васильовича членом від уряду в з’їздах мирових посередників Стародубського, Новгород-Сіверського і Глухівського повітів. Листування з дружиною не переривалось, Марія Олександрівна розповідала чоловікові про свої мрії повернутися в Росію і заснувати школу для дітей, надсилала Опанасу Васильовичу свої твори для друку в Росії, розповідала про цікавих і видатних людей, з якими їй пощастило познайомитися. Також виданням творів Марка Вовчка почав опікуватися Микола Чернишевський, який домовлявся з видавцем, робив грошові розрахунки, добирав твори для видання. Марія Олександрівна була дуже вдячна йому і розповідала І. Тургенєву: «Справи мої поліпшилися, як то кажуть, бо за них узявся М. Чернишевський. Я його ніколи не бачила, але з усього він має бути дуже доброю людиною». Продовжуючи (листовно) спілкуватися з М. Добролюбовим, Марко Вовчок співпрацює й з журналом «Современник», в який надсилає свої нові твори.

Рішення повернутися в Росію, здається, було остаточним, і ніщо не могло стати на заваді цьому поверненню. Марія Олександрівна повідомила чоловікові, що приїде з Богданом у Петербург, звідти – в Чернігів, перед тим зазирнувши в Орел. Опанас Васильович уже потурбувався про навчання свого сина: він мав намір віддати Богдана на виховання в Київський кадетський корпус. Маркович навіть найняв для дружини квартиру в Чернігові.

Листування Марії Олександрівни з М. Добролюбовим тривало до самої його смерті, навіть у свої останні дні критик турбувався про новий твір Марка Вовчка для «Современника», сумував, що досі ще немає грошей для письменниці. У 1862 році був надрукований роман І. С. Тургенєва «Батьки й діти», який обурив М. Чернишевського й, з його слів, призвів до серйозної розмови між Іваном Сергійовичем і Марією Олександрівною. Нібито письменниця дорікала І. Тургенєву, що він помстився покійному М. Добролюбову, вивівши його в образі Базарова. З живим критиком І. Тургенєв не спілкувався, а мертвого ганьбить. Однак І. Тургенєв заспокоїв Марію Олександрівну, що коли він зображував свого Базарова, М. Добролюбов йому на думку не спадав. Але щось зруйнувалося в їхніх стосунках. Якщо раніше І. Тургенєв писав, що спілкується з письменницею мало не щодня, то тепер сумно зауважував: «А проте я бачу її дуже рідко…» Однак довгі дружні стосунки й добре ставлення одне до одного зберігалися, й І. Тургенєв звертався до Федора Михайловича Достоєвського (1821—1881) з запитанням, чи не бажає той вмістити у «Времени» повість Марка Вовчка. Декілька разів І. Тургенєв, прекрасно знаючи, як швидко письменниця витрачає гроші й що вона перебуває у всякчасній скруті, просив видавців надіслати гроші як гонорар за її оповідання. А якщо їх з якихось причин не надрукують, – рахувати борг за ним. Завдяки Івану Сергійовичу письменниця познайомилася і з класиком чеської літератури Яном Нерудою (1834—1891).

Добрі стосунки зберігалися у Марії Олександрівни і з чоловіком. Письменниця завжди цікавилася долею Опанаса Васильовича, листувалася з ним. Вона радо зустрічалася з людьми, які могли розповісти їй щось про життя Марковича. Дізнавшись про перехід Опанаса Васильовича на роботу в акциз, Марія Олександрівна щиро обурилася і навіть висловила чоловіку своє незадоволення.

У 1862 році І. Тургенєв побував у Москві й надіслав звідти Марку Вовчку лист, у якому розповідав про опублікування її творів у російських журналах. Письменник дуже наполегливо радить товаришці: «Повторюю ще раз на прощання: не приїздіть у Росію». І Тургенєв не помилявся: через деякий час було закрито журнали («Современник» і «Русское слово»), в яких друкувалися твори Марка Вовчка. Але для влаштування деяких грошових та видавничих справ письменниці все ж довелося приїхати на якийсь час у Петербург. Також ця поїздка мала з’ясувати, чи повернеться Марія Олександрівна в Росію, чи залишиться за кордоном. Повернення в Росію призвело б до розриву з Олександром Пассеком, про що письменниця відкрито написала йому. Вона вважала, що, залишившись із нею, він остаточно відірветься від рідного дому й не буде щасливий. Але Марко Вовчок не залишилась у Росії, вона повернулася за кордон.

Неприємною новиною для письменниці було закриття журналу «Основа», де вона друкувала свої українські оповідання, але ж Марко Вовчок, як і завжди, не тужила й продовжувала друкуватися в сербському журналі «Даница», львівському «Вечерниці» та ін. Не пориваючи стосунків із чоловіком, Марія Олександрівна просить його про допомогу, коли їй потрібен фольклорний або етнографічний матеріал (як це було під час написання казки про Кармелюка), турбується, чи вистачить чоловікові грошей, щоб навідати сина, який буде влітку в Швейцарії. У 1864 році було видано книжку «Українські приказки, прислів’я і таке інше, збірники О. В. Марковича і других. Спорудив М. Номис (М. Симонов)». Цей збірник став визначною подією в історії української етнографії, в ньому дуже часто згадується ім’я Марка Вовчка, оскільки багато прислів’їв та приказок узято з її оповідань.

Шанувальник таланту Марії Олександрівни художник Карл Гун (1830—1877) познайомив з письменницею свого друга композитора Едуарда Мертке (1833—1895), який виявив бажання перекласти на музику українські народні пісні. Марко Вовчок мала приємний голос (контральто) й дуже любила співати, – вона наспівала композитору близько 210 пісень. Співала Марія Олександрівна з пам’яті понад два тижні – від одинадцятої години до четвертої, часом по двадцять пісень на день. Повернувшись до Люцерна, Е. Мертке впорядкував свої записи й зумів видати 25 оброблених українських пісень: «Двісті українських пісень. Співи і слова зібрав Марко Вовчок. У ноти завів Е. Мертке». Цей перший (із задуманих восьми) і, на жаль, останній зошит пісень мав обсяг у 57 сторінок. Музикант планував продовжити роботу над цим виданням і доопрацювати всі пісні, але чи то через цензурні утиски, чи то за браком коштів пісні більше не видавалися.

У 1865 році Марія Олександрівна за порадою І. Тургенєва звернулася до відомого й впливового у Франції видавця П’єра-Жуля Етцеля (літературний псевдонім П.-Ж. Сталь (1814—1886)). Письменниця подала йому для дитячого видання кілька своїх казок в авторському перекладі французькою мовою, а видавець запропонував їй перекласти російською мовою твори французьких письменників, що виходитимуть у його видавництві для петербурзького видавця Вольфа, з яким він налагодив ділові стосунки. Ознайомившись із творами Марка Вовчка, Етцель зазначав, що талант письменниці безперечний, і просив письменницю приїхати до нього, щоб разом вибрати щось для друку. Видавець пообіцяв зробити все можливе, щоб проторувати письменниці дорогу у французьку літературу. Етцель дуже ретельно взявся до справи, уважно прочитав казки «Про дев’ять братів-розбійників та десяту сестрицю Галю» й «Невільничку» і дав авторці поради щодо того, які твори французький читач сприйме, а які – ні, і як бажано переробити ці твори. Також видавець попросив надіслати йому все, що у Марка Вовчка було перекладене французькою мовою. У першому випуску IV тому «Журналу виховання й розваги», що його видавав П.-Ж. Етцель, уперше було написане ім’я Марка Вовчка як постійного співробітника. Навколо цього паризького видання групувалися провідні французькі письменники: Жуль Верн (1828—1905), Жан Масе (1815—1894), Гектор Мало (1830—1907), Александр Шатріан (1826—1890), Еміль Еркман (1822—1899) та інші. Ім’я письменниці стояло на титульній сторінці протягом сорока років, аж до закриття журналу. Саме в цьому виданні в 1866 році було надруковане оповідання «Melasia», що є третім варіантом казки «Ведмідь», – це була перша публікація Марка Вовчка французькою мовою. А ось із Батьківщини приходили сумні новини: у тому ж році останньому видавцеві книжок Марка Вовчка у Росії, Василю Яковлєву, було відмовлено в посвідченні на право книжкової торгівлі. Перебуваючи в Парижі, Марко Вовчок заприязнилася зі славетним французьким фантастом Жулем Верном. Наслідком їхнього спілкування було те, що один з основоположників жанру науково-фантастичного роману надав українській письменниці виключне право перекладу його творів російською мовою.

Російська письменниця Аполлінарія Суслова, познайомившись із Марією Олександрівною, писала, що вона жінка холодна, обережна й пильно придивляється до людей, ніби побоюється. Можливо, це було саме так: поруч із письменницею завжди було багато людей, однак ті, кого вона називала друзями, ладні були прийти на допомогу за будь-яких обставин. Такою ж була й сама Марко Вовчок. Коли у її друзів, родини художника Якобі, настали скрутні часи і вони звернулися до письменниці, щоб позичити грошей, Марія Олександрівна дала свого золотого годинника для застави, а пізніше сама заставила три золоті браслети, щоб мати змогу допомогти родині Якобі. Це подружжя серед усіх інших паризьких знайомих було найближчим до Марка Вовчка, через них Марія Олександрівна познайомилася з широким колом російських художників у Парижі (Василь Верещагін (1835—1909), Григорій Мясоєдов (1835—1911), Василь Перов (1833—1881), Іван Шишкін (1832—1898) та ін.).

Смерть друга

Олександр Пассек тяжко хворів на туберкульоз і почувався дуже погано, він писав братові, що про його повернення в Петербург не може бути й гадки, що лікування коштує дуже дорого і всі колись заощаджені гроші вже давно витрачені. Тільки завдяки підтримці, допомозі й турботі Марії Олександрівни він ще лікується і взагалі живе. Коли брат приїздив у Париж і якийсь час жив у Марії Олександрівни й Олександра Пассека, він писав матері в Москву, що ці двоє дуже люблять одне одного й дуже сумують, що не знаходять спільної мови з нею. Незабаром письменниця й Олександр Пассек виїхали в Ніццу, де на руках у Марії Олександрівни Пассек помер. Бажаючи поховати кохану людину на Батьківщині, письменниця з тілом Олександра Пассека вирушає в Москву. Маршрут був складним і довгим: Париж – Ганновер – Берлін – Ейдкунен – Вільна – Дінабург – Петербург – Москва. Іван Тургенєв випадково зустрівся з Марком Вовчком під час цього сумного переїзду і, бувши неприємно враженим цим вчинком своєї товаришки, писав Етцелю: «…і ось тепер вона, сильна й здорова, приїхала разом з цими останками…». Письменник вважав за краще поховати людину там, де її спіткала смерть. Етцель у листі висловив свої співчуття письменниці й радив повертатися на Батьківщину, щоб працювати в нормальних умовах і виховувати сина вдома.

Олександра Пассека поховали у Москві на початку жовтня 1866 року. Марія Олександрівна вирішила владнати деякі справи в Росії й повернутися в Париж до сина, якого залишила, від’їжджаючи в Ніццу. Перебуваючи в Росії, письменниця зустрілася з далеким родичем (троюрідним братом) Дмитром Івановичем Писаревим (1840—1868), якому розповіла про свій намір переїхати до Росії, – до того необхідно було сплатити всі борги і влаштувати всі справи в Парижі. Мабуть, у цей час Марія Олександрівна зустрічалась і з Опанасом Марковичем. Ніяких даних про це немає, але ж вони не переривали листування, письменниця весь час турбувалася, щоб Богдан відчував батьківську любов і турботу, тому, можливо, перебуваючи на Батьківщині, Марко Вовчок заїхала й до чоловіка.

На початку грудня Марія Олександрівна повернулася в Париж. І першою її справою стало написання великого листа Тетяні Петрівні Пассек, матері Олександра, в якому розповіла про свої стосунки з її покійним сином. Письменниця розповіла про їхнє щасливе життя, сповістила деякі деталі його смерті, написала, що відіслала їй речі Олександра. Жінки не знайшли спільної мови, коли Олександр Вадимович був живий, але спільне горе їх примирило. Через деякий час, на свій день народження, Марко Вовчок одержала листа від Т. Пассек – так почалося їхнє листування.

У Росії

Мабуть, через горе й душевну напругу взимку Марія Олександрівна захворіла, однак рішення повертатися в Росію не змінила. У лютому 1867 року Марко Вовчок з сином Богданом виїхали у Варшаву. Етцель, дізнавшись про це, був задоволений і зауважив: «Ви на шляху, якого я Вам зичив». Хоча в подальших листах видавець, мабуть, підсвідомо сподіваючись на повернення письменниці, час від часу повідомлятиме, де буде перебувати найближчим часом, на випадок, якщо Марко Вовчок вирішить знову поїхати за кордон. Із Варшави письменниця вирушила в Петербург, потім у Москву і знову в Петербург. Незабаром до неї з Варшави приїжджають мати й син. Етцель листується з письменницею, запитує, чи може вона дізнатися, що треба зробити, аби вільно надсилати в Росію свій журнал, цікавиться творчими планами й новими творами Марка Вовчка. Марія Олександрівна писала видавцеві: «Я багато працюю. Я почала твір, який лежить у мене на серці. Це моя вранішня робота, коли тільки одна я прокидаюсь. Потім починаються уроки з сином, диктант, історія, читання. Я це виконую, як можу. Уроки скінчуються, я беруся за свою роботу переписувачки. <…> Потім урок музики з сином. Після цього беру переклад, який мені також не нудно робити. Іноді я сідаю за фортепіано…» Також письменниця уклала угоду з видавцем Іваном Івановичем Папіним про видання зібрання її творів у трьох томах. Мабуть, відчуття якоїсь постійності й осілості з’явилося в Марії Олександрівни, коли вона переїхала у будинок на Невському, у власну квартиру.

На початку осені 1867 року в чернігівській лікарні від сухот помер Опанас Васильович Маркович. Чоловік Марії Олександрівни давно був безнадійно хворий і мріяв перед смертю побачити сина. Про це Марку Вовчку написав знайомий чиновник Федір Лазаревський уже після смерті Опанаса Васильовича. Марія Олександрівна в цей час перебувала в Петербурзі й сама була хвора, не могла поїхати по сина, який ще не знав про смерть батька. Богдан із бабусею приїхали в Петербург тільки у грудні.

У Росії Марко Вовчок продовжувала активну працю: виходить друком перший том її творів, у журналі «Отечественные записки» публікується роман «Живая душа», письменниця друкується в польському часописі «Noviny», сербському журналі «Вила», час від часу з’являються її переклади, виконані на високому професійному рівні.

Дмитро Писарев

Після повернення Марії Олександрівни в Росію міцнішають її зв’язки з Дмитром Івановичем Писаревим. Вони листуються, часто зустрічаються й спілкуються, удвох працюють над перекладом книг англійського природодослідника Чарлза Дарвіна (1803—1882) «Походження видів» і німецького зоолога Альфреда Брема (1829—1884) «Життя тварин». На підготовленому окремим виданням романі «Живая душа» Марко Вовчок написала посвяту: «Дмитру Івановичу Писареву. На знак глибокої поваги. 29 квітня 1868 р.». Дмитро Іванович дуже високо цінував талант Марії Олександрівни. Після першого видання її «Народних оповідань» Писарев, відгукуючись на цю подію, писав, що Марко Вовчок в оповіданні «Горпина» «…щодо грації і ніжності барв… не поступається перед великим англійцем», маючи на увазі, звичайно, Шекспіра.

Улітку 1868 року письменниця з сином і Писаревим виїжджають на кілька днів до Риги, а потім перебираються в Дуббельн, де наймають дачу. Саме там сталася трагедія… На очах Богдана Дмитро Іванович потонув. Приголомшена горем Марія Олександрівна очікувала на дозвіл поховати Писарева в Петербурзі, а в цей час труна з тілом стояла у православній капличці на узбережжі. Варвара Писарева не знала про смерть сина – до неї дійшли тільки чутки про його нібито тяжку хворобу, – і стурбована жінка просила знайомих переслати її листа з проханням розповісти, що сталося, до Марії Олександрівни. А з Петербурга на допомогу Марку Вовчку виїжджають письменник Василь Слєпцов (1836—1878) і видавець Флорентій Павленков (1839—1900). Нарешті, дозвіл на перевезення тіла Д. Писарева був підписаний, і на пароплаві «Ревель» його було відправлено з Риги в Петербург. Супроводжували його Марко Вовчок і Ф. Павленков. Під час цієї сумної подорожі здійнялася страшна буря й забобонні матроси вже збиралися викинути труну за борт. Марії Олександрівні довелося довго прохати, умовляти, благати їх не робити цього, дати можливість рідним і близьким поховати людину в рідній землі, мати можливість прийти на могилу. Дмитра Івановича, рідного й дорогого Марії Олександрівні Митю, поховали в Петербурзі, а Микола Некрасов, вражений глибиною горя Марка Вовчка, присвятив їй вірш «Не рыдай так безумно над ним…». Потім буде багато листів з проханнями розповісти про останні дні Писарева, переслати його рукописи, і кожен буде боляче краяти серце письменниці, турбувати свіжу рану. Вона вже знала, як це – втрачати близьку людину, а потім скріпивши серце знову й знову згадувати про неї. Після смерті Олександра Пассека Марія Олександрівна зуміла добитися опублікування його праці про перебудову в’язниць. І тепер вона відповідала на всі листи, турбувалася про збереження й видання праць свого щирого друга Миті.

Переклади

Після знайомства з Етцелем Марко Вовчок невтомно працювала над перекладами. Видавець навіть писав їй, що її годилось би увінчати «золотою короною» за корисну перекладацьку діяльність у його фірмі. З 1868 по 1876 рік. Марко Вовчок перекладає російською мовою твори Жуля Верна («Діти капітана Гранта», «Подорож навколо світу за 80 днів», «П’ятнадцятирічний капітан», «Подорож до центру Землі», «Навколо Місяця», «Вісімнадцять тисяч верст під водою» та ін.). Перекладає твори В. Гюго, Г.-Х. Андерсена. Саме через переклади казок Андерсена у Марка Вовчка почалася запекла боротьба з перекладачками й громадськими діячками Н. Стасовою і М. Трубниковою, які звинуватили письменницю у використанні їхніх перекладів, зроблених раніше. Марко Вовчок відкрито й сміливо відстоювала оригінальність своїх перекладів, вимагала створити третейський суд, що звірив би переклади. Суперечка точилася у 1872 році в газеті «С. – Петербургские ведомости». На жаль, висновок зібраної комісії був не на користь Марка Вовчка, хоча її переклади вирізнялися вищим художнім рівнем.

Також Марія Олександрівна написала й надрукувала серію нарисів «Письма из Парижа», а пізніше створила серію публіцистичних творів про англійських письменників «Мрачные картинки». Літераторка не сиділа на місці, вона постійно їздила у справах у Париж, де зустрічалася з Етцелем, допомагаючи встановити міцні й взаємовигідні зв’язки з російськими видавцями; зустрічалася в Парижі з Герценом; час від часу відвідувала своїх знайомих у Москві, інколи навідувалася в Орловську губернію. У 1869 році Марко Вовчок намагалась почати видавати свою газету «Стрела», але остаточного дозволу на це не отримала. Резолюція була такого змісту: «Вбачаю багато незручностей у дозволі редагування жінці, а тому визнаю за потрібне прохання відхилити». Може, саме через таке ставлення до слабкої статі Марія Олександрівна й взяла собі колись чоловічий псевдонім?.. Але в 1870 році Марії Олександрівні разом із книговидавцем і власником книгарні Семеном Васильовичем Звонарьовим удається отримати дозвіл на видання щомісячного ілюстрованого журналу «Переводы лучших иностранных писателей». Марко Вовчок була в ньому редактором і перекладачем. У головному управлінні у справах друку склали чітку програму журналу: «1. Перекладні романи, повісті й оповідання і 2. Подорожі. 3. Твори для дитячого читання. Журнал виходитиме щомісяця, книжками від 15 до 20 аркушів». Поет і перекладач Олексій Миколайович Плещеєв (1825—1893), який колись давно познайомився з Марком Вовчком, дізнавшись про відкриття журналу перекладів і сподіваючись на плідну й цікаву працю, одразу запропонував свої послуги. Письменниця жваво відгукується на лист Плещеєва, але в першу чергу вона знаходить освічених, активних, талановитих, емансипованих жінок, яких залучає до роботи як перекладачок. Перше число журналу вийшло на початку 1871 року, перекладачами у виданні були самі жінки. Сама Марія Олександрівна вмістила в щомісячнику початок своєї повісті «Маруся», перекладеної російською мовою. На сторінках журналу з’являлися імена талановитих перекладачок – Надії Білозерської, Анни Буткевич, Олександри Кутузової, Зінаїди Ген, Аделаїди Піге, Юлії Корнільєвої, Віри й Надії Єракових, Олени Лихачової, Катерини Щигльової та багатьох інших. Забігаючи наперед, треба сказати, що журнал проіснував тільки півтора року й за цей час вийшло сімнадцять книжок щомісячника. Обсяг роботи, яку виконувала письменниця, був такий великий, що давній друг Марка Вовчка учитель гімназії Петро Гаврилович Барщевський у листі запитував: «Скажіть мені, Бога ради, як Ви встигаєте? Видання ростуть, як гриби».