Текст книги "Марко Вовчок"

Автор книги: Т. Панасенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Петербург

У середині грудня Опанас Васильович одержав у Немирівській гімназії відпустку через хворобу на один місяць. І Марковичі негайно виїхали в Петербург. Дорогою сім’я завітала до брата Опанаса Васильовича, – пізніше племінник Марії Олександрівни так описував її: «Тітка Марія Олександрівна <…> одрізнялася від Опанаса Васильовича всім, геть усім: блондинка з сірими гарними очима, рівними, плавними і спокійними рухами: в момент різких поривів дядька Опанаса вона дивилася на нього широко розкритими очима не посміхаючись. Я пам’ятаю її високою, з великою русою косою…» Їдучи в столицю, Марковичі зупинилися в Москві в українського історика й фольклориста Михайла Максимовича. Письменницю Марка Вовчка вже знали, читали її твори і з нетерпінням очікували нових оповідань. У лютому в журналі «Русский вестник» надрукували оповідання «Козачка». Прибувши в Петербург, сім’я оселилася в будинку Кавеліна, навпроти друкарні П. Куліша. У місті Марковичі познайомилися не тільки з українськими, а й з російськими та польськими письменниками і громадськими діячами. Збулася давня мрія Марії Олександрівни побачитися з Тарасом Григоровичем Шевченком. Сталося це в січні 1859 року. Як згадував М. Білозерський, «Шевченко від автора “Народних оповідань” був у невимовному захопленні». Вони зустрілися як давні знайомі, задушевні друзі. Їх єднала спільність переконань, любов до України. Були вони подібні і складом характеру: обом притаманна сильна воля, прямота, непоступливість, душевна щедрість, громадянська мужність.

Через якийсь час після першої зустрічі Тарас Григорович написав елегію «Марку Вовчку. На пам’ять 24 генваря 1859»:

 
…Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих. Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
 

Коли в 1860 році вийшов другим виданням «Кобзар», то ця книжка була присвячена Маркові Вовчкові. Крім того, на титульній сторінці подарованого примірника автор написав: «Моїй єдиній доні – Марусі Маркович і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко». Подібний напис зробив Поет і на подарованому рукописі нелегального твору поеми «Неофіти»: «Любій моїй єдиній доні Марусі Маркович на пам’ять 3 апреля 1859 р. Т. Шевченко». Водночас він подарував їй свій портрет з написом: «Марії Олександрівні». Між тогочасними українськими письменниками з такою великою силою і мужністю кріпацьке зло викривала тільки вона, продовжуючи традиції Шевченка в цій боротьбі. До її творів Шевченко ставився з великою пошаною.

Про Шевченка Марія Вілінська могла чути ще в Харківському пансіоні від студентів університету, які пошепки говорили між собою про мужнього Поета, що не побоявся висміяти самого імператора й за це був тяжко покараний. Коли Марія познайомилася з О. Марковичем, він багато розповідав про Тараса Григоровича, декламував його вірші. З сердечним теплом згадувала про нього хрещена мати Богдася – князівна Варвара Рєпніна, яка замолоду особисто знала Тараса Шевченка й закохалася на все життя. Варвара Миколаївна листувалася з Поетом і багато розповідала про нього своїй кумі. Незвичайна особистість Шевченка викликала в Марії Олександрівни не тільки зацікавленість, а й шанобу. Марко Вовчок присвятила Т. Шевченкові повість «Інститутка» та казку «Чортова пригода». Ус е життя берегла як найдорожчу святиню подарований ним золотий браслет і навіть у скруті не допускала й думки продати або закласти коштовну прикрасу.

Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш ввели письменницю в коло Петербурзької громади. Тарас Григорович познайомив Марію Олександрівну з поетом, одним з перших перекладачів творів Шевченка російською мовою Олексієм Плещеєвим (1825—1893), з польськими діячами Едвардом Желіговським (1815—1864), Зигмунтом Сераковським (1826—1863), лікарем Павлом Круневичем (1835—1871). Марковичі у Петербурзі спілкувалися з Миколою Івановичем Костомаровим (1817—1885), Василем Михайловичем Білозерським (1825—1899), Миколою Олексійовичем Некрасовим (1821—1877), Федором Івановичем Тютчевим (1803—1873), Павлом Васильовичем Анненковим (1812—1887), Олексієм Михайловичем Жемчужниковим (1821—1908) та іншими прогресивними митцями, науковцями й громадськими діячами. Одним з письменників, з якими познайомилася в той час Марко Вовчок, був Іван Сергійович Тургенєв. Одного разу, вже після знайомства з Марією Олександрівною і Тарасом Григоровичем, І. Тургенєв запитав у Шевченка, якого автора слід читати, щоб чимшвидше навчитися української мови, і Поет відповів: «Марко Вовчок! Він один володіє нашою мовою». Ставши другом письменниці, Іван Сергійович познайомився з рукописом «Украинских народных рассказов» і висловив своє незадоволення перекладом. Марко Вовчок згодилася, щоб він зробив новий гідний переклад за авторським оригіналом. Великий письменник зробив це за короткий час, старанно відредагував збірку – і книжку було надруковано в 1859 році. У передмові до цього видання І. С. Тургенєв писав про своє прагнення зробити ім’я Марка Вовчка таким же «дорогим і домашнім» для російських читачів, яким воно вже стало для українських. «Автор цих рядків, – продовжував письменник, – бажав дотримуватись у своєму перекладі чистоти і правильності рідної мови й водночас зберегти в міру можливості ту особливу наївну чарівність і поетичну грацію, якою сповнені “Народні оповідання”». Марія Олександрівна дякувала другу за передмову до збірки і дала для перекладу свою повість «Інститутка». І. Тургенєв казав про цей твір: «…я в цілковитому захопленні; такої свіжості й сили ще, здається, не було. <…> Я маю намір перекласти “Інститутку”, хоч і приховую від себе складність цього завдання».

У Петербурзькій громаді Марія Олександрівна займала почесне місце не тільки як письменниця, а й як особистість. Великою вродою вона не відзначалася, хоч мала дуже гарні, незвичайної глибини сірі очі. Була висока, статурна, з довгою русою косою, яку закладала короною навколо голови. Одягалася просто, але зі смаком. Замкнена і стримана, поводилася скромно, трохи холодно, але рухи її були плавні й неквапливі. Належачи до тих людей, які воліють «менше казати, а більше знати», – вона говорила не багато, зате завжди розумно, змістовно, вміла уважно слухати мову інших. Ті, хто добре знав Марію Олександрівну, свідчать, що її характеризувало рідкісне сполучення розуму, таланту, природної чарівності, аристократизму й поетичності натури. При першому ж знайомстві вона викликала симпатію до себе. За словами І. Тургенєва, мала дар «підкоряти людей і робити з ними, що сама хотіла». Однак ніколи не зловживала цим даром. Марія Олександрівна викликала захоплення, де б вона не з’являлася. Описуючи її, друзі та знайомі казали: «обличчя дуже лагідне, але просте», «вона, мабуть, вельми розумна, та дуже соромиться», «вона мені здалася жінкою скромною, без авторського самовдоволення», «дуже мила жінка, котра так виглядає, ніби й не відає, якою рукою береться за перо»…

Живучи в Петербурзі, Марко Вовчок дуже багато працює, її нові твори друкуються в журналах і збірниках, вона робить авторські переклади, в домі Марковичів збираються друзі й знайомі, небайдужі до літератури люди. І таке життя, на жаль, приносить не тільки хвилини щастя й задоволення від захопленої праці й спілкування з однодумцями. Марія Олександрівна час від часу почуває себе так погано, що інколи навіть відмовляється від запланованих прийомів, і то не дарма: на засіданні Цензурного комітету прочитують анонімний донос про величезну шкоду від розповсюдження творів Марка Вовчка. Крім того, стосунки з Пантелеймоном Кулішем стали нестерпними, навіть спільні знайомі помічали, що Куліш «Марку Вовчку так набридає, що вона ладна втекти від нього…».

Після довгих клопотань Опанас Васильович був звільнений з посади молодшого вчителя Немирівської гімназії, і родина почала розмірковувати про поїздку за кордон, бо це конче необхідно було для здоров’я Марії Олександрівни. Хоча у спогадах старшого сина Богдана причину поїздки пояснено по-іншому: «Головною причиною було прагнення духовного світла. Особливо ж І. Тургенєв переконував Марка Вовчка та її чоловіка подивитися, як живуть за кордоном». Саме подивитися, як живуть люди без кріпацтва, й хотілося Марії Олександрівні. Разом з Марковичами за кордон збирається й Іван Сергійович Тургенєв. У цей час виїжджає за кордон і Пантелеймон Куліш, а от Опанас Васильович поїхати не може. Вирушаючи за кордон, Марко Вовчок казала, що їй сумно й тяжко їхати без чоловіка, але вона сподівається, що він приїде вже через кілька місяців.

Прощаючись із письменницею перед її від’їздом за кордон, Т. Шевченко наполегливо радив їй писати якомога більше і звернутись до народних казкових сюжетів: «Гляди ж, доню, щоб ти мені написала копу, дві або п’ять, а то й сім кіп казок…» Виконуючи це побажання Т. Шевченка, вона пізніше напише такі чудові твори цього жанру, як «Невільничка», «Лимерівна», «Кармелюк», «Дев’ять братів і десята сестриця Галя».

Увечері 29 квітня 1859 року Марко Вовчок із сином Богданом, у супроводі Івана Тургенєва вирушили з Петербурга в Берлін.

За кордоном

На початку травня письменниця прибуває в Берлін. Як розповідав І. Тургенєв, який тоді був у дружніх стосунках із Марком Вовчком, її син Богдан «…сидів у нього протягом усього шляху на руках, на ногах і спав на шиї». У цей же час до Берліна прибуває П. Куліш. Припускають, що саме там і відбулася остання зустріч і серйозна розмова Марка Вовчка і її першого видавця, після якої Куліш повернувся додому. Іван Тургенєв потурбувався про влаштування письменниці з сином у Дрездені й поїхав у Париж. У листах письменник цікавився турботами й проблемами Марії Олександрівни, радив, до яких лікарів звертатися. На щастя, у травні Опанас Васильович одержав відпустку на вісім місяців і вирушив у Німеччину, щоб приєднатися до сім’ї. Марія Олександрівна пройшла курс лікування, разом із сином брала уроки німецької мови, причому обоє мали добрі успіхи. Там, на чужині, письменниця листується з Шевченком, який довіряє їй найпотаємніші думки й переживання: «…не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не повіситься часом? Ні, не повішусь, а втечу на Україну, оженюсь і вернуся як умитий в столицю». Іван Сергійович на кілька днів виїжджає до Лондона, де зустрічається з Олександром Івановичем Герценом (1812—1870) і передає йому збірку Марка Вовчка. Марія Олександрівна читала кілька робіт Герцена і дуже цікавилася цією неординарною особистістю, вона просила І. Тургенєва: «Скажіть мені щось про нього, адже Ви, мабуть, побачите його в Лондоні». Сам же Герцен, прочитавши оповідання Марка Вовчка, дуже хотів познайомитися з авторкою. Марія Олександрівна у Дрездені познайомилася з критиком і журналістом Володимиром Михайловичем Майковим (1823—1885), письменником Іваном Олександровичем Гончаровим (1812—1891), професором Петербурзького університету Костянтином Дмитровичем Кавеліним (1818—1885).

У червні 1859 року був надрукований перший іноземний переклад Марка Вовчка, це було оповідання «Одарка», перекладене чеською мовою.

Наприкінці літа Марковичі їдуть у Лондон. Там вони зупиняються в Олександра Герцена, який уже давно сподівався познайомитися з Марком Вовчком. Про гостювання сім’ї Марковичів у Герцена згадувала Наталія Олексіївна Огарьова (дружина О. Герцена): «…пані Маркович не забарилась з’явитись у Лондоні з чоловіком і малим сином. Пан Маркович здавався ніжним, навіть сентиментальним, чутливим малоросом; а вона, навпаки, була розумна, рішуча, різка, на вигляд холодна. <…> Вона розповідала Герцену, що вийшла заміж у шістнадцять років, не кохаючи, а лише прагнучи незалежності. Справді, І. Тургенєв мав рацію, вона була негарна, але її сірі великі очі були непогані, в них світився розум і малоросійський гумор, до того ж вона була струнка і вміла одягатися зі смаком».

Слава Марка Вовчка поширюється: у серпні 1859 року французький письменник, друг І. Тургенєва, Проспер Меріме (1803—1870), який читав в оригіналі книжки російських авторів, написав письменниці Жанні Дакен, що чекає на книжку оповідань Марка Вовчка, яку переклав І. Тургенєв. Письменник зазначав, що цей шедевр, за словами І. Тургенєва, перевершив роман Г. Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома». Пізніше Меріме напише І. Тургенєву: «Оповідання Марка Вовчка дуже сумні. <…> У нас їх сприйняли б як проповідь соціалізму, і добродії, які воліють не бачити кривавих ран, жахнулися б».

Олександр Іванович Герцен, який кілька днів спілкувався з Марковичами, щиро заприятелював з Марією Олександрівною. Коли він, їдучи в Брюссель, заїхав до неї, то зустріли його дуже радо, він навіть писав: «Марія Олександрівна дуже зраділа, а я вважаю це за велике щастя, коли є люди, що радіють зустрічі…». У Дрездені Марія Олександрівна познайомилася з близькими О. Герцена – Тетяною Петрівною Пассек, її синами Олександром Вадимовичем та Володимиром Вадимовичем і небожем дипломатом і журналістом Іполитом Пашковим. Між Марією Олександрівною та Олександром Пассеком виникає почуття, що, на думку оточуючих, призведе до розриву її з Опанасом Васильовичем і довготривалого перебування письменниці за кордоном аж до смерті Марковича. У листі до Марії Олександрівни Олександр Вадимович розповідає про глибоке почуття до неї і запитує: «…та невже ми з Вами більше не побачимося?» Пізніше він запросив її в Гейдельберг, повідомив свою адресу. О. Герцен, знаючи, що Марковичі збиралися в Росію, цікавиться, чому Марія Олександрівна досі в Дрездені. Рішення письменниці залишитися на зиму в Німеччині було для нього несподіванкою. У листопаді Марія Олександрівна разом з чоловіком і сином переїжджають в Гейдельберг і оселяються в пансіоні.

Живучи за кордоном, Марія Олександрівна опікувалася долею свого брата Дмитра, який жив і навчався у Чернігові. Письменниця постійно пересилала й передавала йому частину своїх гонорарів.

Мандри-мандри…

У Гейдельберзі Марковичі часто навідувалися до Тетяни Петрівни Пассек, познайомилися там з Дмитром Івановичем Менделєєвим (1834—1907), Марія Олександрівна листувалася з О. Герценом, регулярно читала «Колокол», який він їй постійно надсилав. Цікаво, що у спогадах ученого-фізіолога Івана Михайловича Сєченова про Марка Вовчка написано таке: «…зустрічали пані Марко Вовчок, уже письменницю, котру й відрекомендовано, як таку, у вічі, а позаочі як бідну жінку, що потерпає від суворої вдачі чоловіка». Коли й чому в Опанаса Васильовича з’явилася «сувора вдача», можна тільки здогадуватися. Знайомі чоловіки Марії Олександрівни не переривали спілкування з письменницею в листах: О. Герцен запрошував на острів Уайт і дуже хотів прочитати їй частини з «Минулого й дум», актор Михайло Щепкін розповідав про видання «Рассказов из русского народного быта», І. Тургенєв радив читати Гете, Гомера, Шекспіра, П. Куліш повідомляв про вихід українського альманаху «Хата», в якому було вміщено її оповідання «Чари».

З Гейдельберга Марковичі переїжджають в Невшатель, а потім в Лозанну. У готелі «Рішемон» вони опиняються у скрутному матеріальному становищі, бо гроші за «Рассказы из русского народного быта» до них ще не дійшли. Опанас Васильович дуже турбується за дружину: «Чи та обставина безгрошів’я, чи гірське повітря, а чи те й друге вплинуло дуже кепсько на Машине здоров’я». У листі до літератора Івана Аксакова він зазначає: «Мені здається, Маша страждає від сумнівів щодо самої себе. Бідна, як мені її шкода». Незадоволеність собою і деяку невпевненість Марії Олександрівни помічав не лише її чоловік, Іван Тургенєв писав: «Це прекрасна, розумна, чесна й поетична істота, але заражена пристрастю до самознищення: ну так-таки себе обробляє, що шмаття летить!»

Необхідно зауважити, що не всі відгуки на твори Марка Вовчка були однозначно захопливі. Наприклад, про повість «Червонный король» О. Герцен писав: «геніальна річ», І. Аксаков: «…дуже хороша, краща за інші її повісті», а старий добрий друг І. Тургенєв: «слабкий і не досить продуманий твір». Насмілився був критикувати творчість Марка Вовчка й російський критик Олександр Дружинін, але на сторінках «Колокола» зазвучав голос Герцена, який гостро й блискуче виступив проти позиції автора статті. Після цього П. Анненков писав І. Тургенєву: «Я одержав відповідь від Герцена й новий “Колокол”, де він лає Дружиніна за статтю про Марка Вовчка. Це означає двічі пропустити крізь стрій через тисячу чоловік курча». На той час О. Герцен дізнався про стосунки Марії Олександрівни й Олександра Пассека, але не засуджував їх, вважаючи, що це наслідок «раннього шлюбу й неглибокого вивчення одне одного».

Соден, Франкфурт, Вісбаден, Швальбах… Марія Олександрівна з Богданом подорожують Європою, письменниця лікується, зустрічається з друзями, листується, продовжує працювати. Разом з І. Тургенєвим вона здійснює подорож пароплавом по Рейну, О. Герцен наполегливо запрошує її на острів Уайт. Олександр Іванович мав плани все ж таки прочитати письменниці розділи з «Минулого й дум», зацікавлюючи її зібраннями російських літераторів, проектом Товариства грамотності, справами журналу «Колокол». Марія Олександрівна у цей час перебувала в Гейдельберзі, спілкувалася з поляками. Тоді ж час у місті наклав на себе руки молодий талановитий хімік Олевінський: казали, що він зробив це через серйозний конфлікт з польськими колами. Однак дружина Д. Менделєєва була впевнена, що застрелився молодий чоловік через нещасливе кохання до Марка Вовчка. Сама ж письменниця у листі сумно зауважувала про своє життя: «Я мандрую-мандрую тепер…»

Париж

Друзі бажали бачити її поруч і наполегливо запрошували до себе. І Марія Олександрівна таки наважилася поїхати в Лондон, сподіваючись і сповіщаючи І. Тургенєва, що потім повернеться в Росію. Опанас Васильович залишився в Гейдельберзі і листувався з дружиною. І. Тургенєв переїжджає в Париж і просить Марка Вовчка навідати його. Письменниця на цей час чекала гонорар за видані в Росії твори, але гроші чомусь затримувались. Вона вагалася, куди податися: в Лондон чи в Париж, адже грошей не було ні копійки, а їхати до будь-якого з цих міст без грошей було однаково недобре… Остаточний вибір Марко Вовчок зробила на користь Парижа і разом з Богдасем приїхала до Франції. Її радо зустрів і допоміг влаштуватися в доброму пансіоні Іван Сергійович. Радіючи приїзду доброго друга, І. Тургенєв попросив її переписати проект Товариства для поширення грамотності.

Від чоловіка Марія Олександрівна отримувала сумні листи, бо було зрозуміло, що остаточний розрив уже близько. Тому у вересні 1860 року Марко Вовчок, сплативши невідкладні борги й рахунки та зібравши необхідну суму для від’їзду Опанаса Васильовича в Росію, поїхала в Гейдельберг. Чому розірвалися ці стосунки? Чи цьому сприяла велика кількість талановитих, сильних і захоплених чоловіків поруч із Марією Олександрівною? Чи постійні згадки про бурхливі почуття до Олександра Пассека? Чи це сталося через те, що, як писала одна з сучасниць письменниці, «…розумові обрії Марії Олександрівни розширилися від часу опублікування її українських оповідань, і в пошуках ідеалів вона пішла далі, ніж думав Опанас Васильович»? У будь-якому разі справжні причини цього знають лише двоє. Опанас Маркович восени 1860 року вирушив через Берлін у Росію. У цей час І. Тургенєв писав О. Герцену про важкий душевний стан Марії Олександрівни і зауважував: «Чоловік її людина не лиха і навіть чесна, та гірша від будь-якого лиходія своїм дрібним, дражливим, самозакоханим і нестерпно тяжким егоїзмом». Однак письменник, як справжній друг Марії Олександрівни, звертається до П. Анненкова з проханням: «Влаштуйте, тобто допоможіть влаштувати <…> Марковича. Дружина його тут, не зовсім здорова й сумує». У листі від О. Герцена письменник дізнається про зв’язок Марії Олександрівни з Олександром Пассеком: «…мати його у відчаї, неначе всі ми не винні перед царем та не грішні перед Богом. Він поїхав за нею в Париж». На що Іван Сергійович реагував спокійно й розсудливо: «Я можу тебе запевнити, що Марія Олександрівна зовсім не Цирцея – і не думає спокушати юного Пассека. Чи закоханий він у неї – цього я не знаю, але вона ніяк не заслуговує бути предметом материнського відчаю». У листопаді 1860 року І. Тургенєв написав О. Герцену: «Ти знаєш, я перебуваю щодо Марії Олександрівни на становищі дядька чи наставника і говорю з нею дуже відверто. Я цілком певен, що між нею і Пассеком нема анічогісінько – і ця певність ґрунтується саме на тих психологічних даних, про які ти згадуєш: але ж les apparences – справді проти неї. <…> Та лихого в цьому всьому немає нічого; вона так само вдячна тобі, як і мені, за дружнє застереження».

Світлим променем стала надрукована в журналі «Современник» стаття Миколи Добролюбова («Риси для характеристики російського простолюду») про творчість Марка Вовчка. Дуже довго М. Добролюбов і М. Чернишевський боролися за цю статтю, яку цензори вздовж і впоперек порізали й повиправляли, але все ж таки вона була надрукована!

Кінець 1860 року був важким і напруженим для Марка Вовчка. У листопаді дуже сильно захворів і ледве не вмер від крупу син Богдан. Грошей, як завжди, не вистачало. Добрий знайомий письменниці Микола Янович Макаров робив усе можливе, щоб якомога швидше гонорари письменниці долітали до неї, але і їх не вистачало на прожиття. І. Тургенєв дуже дякував Макарову й так характеризував це становище: «Надіслані Вами 200 крб. пролетіли, як мрія, як “дим у небесній блакиті”, і Марія Олександрівна знову у своєму звичайному становищі, тобто без копійки». Умінню Марії Олександрівни феноменально швидко й невідомо на що витрачати гроші дивувалися всі її друзі й знайомі. Тургенєв писав Анненкову: «Марія Олександрівна й досі тут живе, і мила, як і раніш; але скільки витрачає ця жінка, сидячи на сухому хлібі, в одній сукні, без черевиків, – це неймовірно. <…> За півтора року розтринькала 30 000 франків зовсім невідомо на що!» Анненков, згадуючи про цей лист у своїх «Літературних спогадах», дасть таку характеристику письменниці: «Це була дивовижна натура, без потрібних засобів для підтримування своїх звичок, але з чудовою майстерністю винаходити засоби для добування грошей, що, у поєднанні з поважністю, якої надають людині праця, хист і гіркий досвід життя, додавало особливого колориту особі пані Маркович і утримувало біля неї багатьох розумних і талановитих шанувальників досить тривалий час». Відсутність грошей підштовхувала до наполегливої роботи. Письменниця працювала багато й захоплено, писала двома мовами, годинами просиджувала за письмовим столом, навіть І. Тургенєв помітив, що у неї тепер немає часу «гризти себе». Також вона брала уроки англійської та італійської мов, багато читала. За дуже короткий строк Марко Вовчок написала три повісті й надіслала якісь частини для друку Білозерському. П’ять оповідань були відправлені в журнал «Основа». Однак такий напружений режим роботи турбував друзів та знайомих письменниці. «Не можна протягти довго, коли спиш по дві години на добу і обідаєш часом раз на два-три дні», – зазначав у листі до дружини приятель Марії Олександрівни.

У цей час у Петербурзі самотній Опанас Васильович часто зустрічається з давнім знайомим Тарасом Шевченком. Маркович завжди любив музику й запрошував до себе друзів, що розділяли його уподобання. Пізніше, вже після смерті Тараса Григоровича, навесні 1861 року Опанас Васильович влаштує в Петербурзі концерт української музики, весь збір з якого піде на придбання земельного наділу для родичів Шевченка. У Парижі Марко Вовчок знайомиться з медиком Карлом Бенні (1843—1916), який там навчався, й з російським студентом петербуржцем Володимиром Чуйковим (1839—1899), які стали її близькими друзями на довгі роки.