Текст книги "Відродження"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Хочеш, поїдемо звідси? – прокричав я. Мусив кричати, щоб почути самого себе, бо у вухах дзвеніло.

– Ні! – крикнула вона у відповідь. – Туди! – І показала на розвалену халупину.

Я хотів їй сказати, що в машині нам буде безпечніше (у пам’яті спливло якесь давнє висловлювання про те, що гумові шини заземляють і можуть захистити від блискавки), але хатина на Вершині неба пережила тисячі гроз і досі стояла. Ми побігли до неї, тримаючись за руки, і дорогою я зрозумів, що для цього була вагома причина. Залізна щогла притягувала блискавки. Принаймні доти притягувала.

Коли ми вже були біля відчинених дверей, посипав град. Шматки криги завбільшки з гальку тріскотіли по граніту.

– Ай, ай, ай! – заволала Астрід… зі сміхом. Вона прожогом кинулася всередину. Я – за нею, а навздогін нам спалахнула наступна блискавка і вдарила артилерія на якомусь апокаліптичному полі бою. Тільки цього разу їй передував хрясь, а не клац.

Астрід ухопила мене за плече.

– Глянь!

Я проґавив другий напад блискавки на залізну щоглу, але чітко побачив, що сталося далі. Кулі вогню святого Ельма пострибали й покотилися схилом, встеленим гострими уламками породи. Було їх щось із півдюжини. Один за одним вони гасли й щезали.

Астрід обійняла мене, однак цього виявилося мало. Вона сплела руки на моїй шиї і видряпалася на мене, обіймаючи мене ногами.

– Фантастика! – закричала вона.

На зміну граду линув дощ – цілий потоп. Вершина неба зникла за дощовою завісою, але залізну щоглу нам було видно, бо в неї періодично влучала блискавка. Вона розгоралася синім чи фіолетовим вогнем, потім жаріла червоним, потім гасла, та лише для того, щоб після наступного удару все пішло по колу.

Така злива зазвичай довго не триває. Коли дощ уже помалу вщухав, ми побачили, що гранітний схил під залізною щоглою перетворився на річку. Грім усе ще бахкав, та тільки його лють вляглася й тепер він просто сердито буркотів. Скрізь шуміли струмки, неначе сама земля шепотіла навколо нас. На сході, понад Брансвіком, Фріпортом і Джерусалемз-Лотом, досі світило сонце, і там ми побачили не одну чи дві веселки, а півдесятка, переплетених між собою, мов олімпійські кільця.

Астрід розвернула мене лицем до себе.

– Я маю тобі дещо сказати, – тихо промовила вона.

– Що? – Зненацька мною опанувала певність, що от зараз вона зруйнує цю божественну мить, сказавши, що нам треба розійтися.

– Минулого місяця мама водила мене до лікаря. Вона сказала, що не хоче знати, чи в нас із тобою все серйозно, що це не її справа, але їй треба бути впевненою, що я про себе дбаю. Це її слова. «Скажи лікарю тільки те, що в тебе довгі й нерегулярні місячні, тому тобі це потрібно. Коли він побачить, що я сама тебе привела, цього буде досить».

До мене доходило, як до жирафа, тому вона стукнула мене кулаком у груди.

– Протизаплідне, дурнику. «Оврал». Тепер можна, бо відтоді, як я почала їх пити, в мене були місячні. Я все чекала, коли настане час, і якщо не тепер, то вже ніколи.

Ті очі горіли й дивилися на мене. Та потім вона опустила погляд і закусила губу.

– Але тільки… тільки не захоплюйся, добре? Думай про мене і будь ніжним. Бо мені страшно. Керол казала, їй першого разу було страшенно боляче.

Ми роздягли одне одного (нарешті повністю), а над головами в нас розтулялися хмари, крізь них проглядало сонце, а шепіт струмків дощу почав стихати. Руки й ноги в неї вже засмагли. Решта ж тіла лишалася молочно-білою. Її лобкове волосся було золотистим, радше підкреслюючи її стать, ніж завуальовуючи її. У кутку, де дах ще був цілим, лежав старий матрац – ми не перші скористалися хижкою для того, для чого її було використано того дня.

Вона скерувала мене своєю рукою, потім змусила зупинитися. Я спитав, чи можна. Вона сказала, що можна, але вона хоче зробити все сама.

– Милий, просто не рухайся. Не рухайся.

Я не рухався. Хоча це було пекельно важко, але заразом і прекрасно. Вона підняла стегна. Я ковзнув трохи глибше. Вона знову піднялася, і я увійшов ще глибше. Пам’ятаю, я дивився на матрац і бачив його старий потертий візерунок, розмазану грязюку і одного-єдиного мураху, що діловито кудись повз. Потім вона знову підняла стегна. Я увійшов повністю, і вона охнула.

– О Боже!

– Боляче? Астрід, тобі…

– Ні, це чудово! Я думаю… тепер ти можеш це робити.

І я зробив. Ми зробили.

* * * * *

То було наше літо кохання. Ми кохалися в кількох місцях – одного разу в Нормовій спальні у трейлері Сісеро, поламали йому ліжко й мусили ремонтувати. Але переважно користалися з кабіни на Вершині неба. То було наше місце, і ми написали свої імена на одній стіни, серед півсотні інших. Але іншої грози не було. Того літа – ні.

Восени я поїхав в Університет штату Мен, а Астрід – в Університет Сафолка в Бостоні. Я припускав, що наше розставання буде тимчасовим – ми бачитимемося на канікулах, а колись у майбутньому, після того, як отримаємо дипломи, одружимося. Та одна з кількох фундаментальних відмінностей між статями, про які я дізнався відтоді, полягає от у чому: чоловіки роблять припущення, а жінки рідко відповідають тим самим.

У той грозовий день, коли ми поверталися на машині додому, Астрід сказала:

– Я рада, що ти був у мене першим.

Я сказав, що я теж радий, навіть не замислившись над тим, що стоїть за цими словами.

Бурхливої сцени розставання не було. Ми просто віддалилися одне від одного, і якщо в цього поступового охолодження був архітектор, то ним виступила Делія Содерберг, симпатична тиха матуся Астрід. Вона завжди була незмінно ввічлива зі мною, проте водночас дивилася на мене так, як власник крамнички вивчає підозрілу купюру в двадцять доларів. «Може, все й у порядку, – думає крамар, – але щось у ній таке є… неправильне». Якби Астрід завагітніла, мої припущення щодо нашого майбутнього могли б виявитися слушними. І слухайте, ми могли б бути дуже щасливими: троє дітей, гараж на дві машини, басейн на задньому подвір’ї, все таке. Але я сумніваюся. Думаю, постійні концерти (і дівки, які повсякчас труться біля рок-гуртів) зрештою розлучили б нас. Озираючись назад, я не можу не думати про те, що підозри Делії Содерберг були виправданими. Я справді був підробною двадцяткою. Доволі непоганою – у більшості крамниць мене б охоче прийняли. Та тільки не в її крамниці.

Із «Хромовими трояндами» ми теж розбіглися по-тихому. У свій перший вікенд удома, коли я приїхав з навчання в Ороно, я відіграв з бандою в Амветах увечері у п’ятницю, а в суботу – в «Скутерз-пабі» в Північному Конвеї. Ми грали так само добре, як і завжди, і тепер за виступ загрібали по сто п’ятдесят. Пригадую, я виконав соло «Потруси своїм добром»[58]58
  Пісня 1961 р., виконана Елмором Джеймсом, яку вважають стандартом блюзу.


[Закрыть] і непогано зіграв на губній гармоніці.

Та коли я приїхав додому на День подяки, то дізнався, що Норм найняв нового ритм-гітариста і змінив назву гурту на «Лицарі Норма».

– Чувак, вибач, – знизав він плечима. – Нам сиплються пропозиції, а я не можу працювати з тріо. Барабани, бас, дві гітари – оце рок-н-рол.

– Та все нормально, – заспокоїв його я. – Я розумію. – І я справді розумів, бо він мав рацію. Ну, майже. Барабани, бас, дві гітари й усе таке починається в ключі Е.

– Ми завтра ввечері граємо в «Сердитому поні» у Вінтропі. Якщо хочеш, приєднуйся. Будеш гостьовим артистом чи що.

– Ні, я пас. – Я чув їхнього нового ритм-гітариста. На рік молодший за мене, він уже грав краще: «куряче дряпання»[59]59
  Техніка, уперше застосована фанк-гітаристом Джиммі Ноленом, яка полягає в тому, щоб заглушувати струни й заповнювати цим звуком паузи в партії гітари.


[Закрыть] виконував, як скажений виродок. До того ж це означало, що вечір суботи я можу провести з Астрід. Так я і зробив. Підозрюю, що тоді вона вже зустрічалася з іншими хлопцями – занадто вродливою була, щоб сидіти вдома. Але вона про це мовчала. І дарувала мені свою любов. То був хороший День подяки. Я не сумував за «Хромовими трояндами» (чи то пак «Лицарями Нормана» – принаймні до назви мені б ніколи не довелося звикати, і це вже само по собі було добре). Зовсім.

Ну. Ви ж розумієте.

Майже зовсім.

* * * * *

Одного дня, незадовго до різдвяних канікул, я забіг у «Ведмежу печеру» в Меморіальному корпусі УШМ на бургер і колу. А коли вже виходив, то зупинився біля дошки оголошень. Серед купи сміття – повідомлень про підручники на продаж, машини на продаж і пошук машини, якою підвезуть туди чи туди, – я знайшов таке:

ХОРОША НОВИНА! «Камберленди» знову разом! ПОГАНА НОВИНА! У нас нема ритм-гітариста! Ми ГАЛАСЛИВИЙ І ГОРДИЙ КАВЕР-ГУРТ! Якщо ти граєш «Бітлз», «Стоунз», «Бедфінґера», «Маккойз», «Берберіанз», «Стенделз», «Бйордз» тощо, тощо, приходь у кімнату 421, Камберленд-хол, і принось свою сокиру. А якщо любиш «Емерсон, Лейк & Палмер» чи «Кров, Піт & Сльози», краще, бл*дь, не приходь.

На той час у мене вже був яскраво-червоний «Ґібсон ЕсДжі», тож того дня після занять я потяг його з собою в Камберленд-хол і там здибав Джея Педерсона. Через вимогу дотримуватися тиші в навчальні години ми грали в стилі «тенісна ракетка» в його кімнаті. А пізніше ввечері врубали гітари в гуртожитській зоні відпочинку. Ми півгодини шкварили рок, і мене взяли в гурт. Він грав набагато краще за мене, однак я до такого звик. Зрештою, свою рок-н-рольну кар’єру я розпочав із Нормом Ірвіном.

– Я подумую над тим, щоб змінити назву гурту на «Гарячих», – сказав Джей. – Як тобі?

– Та можеш хоч «Засранцями з пекла» назвати, головне, щоб у мене був час учитися на тижні й ти по-чесному розподіляв бабки.

– Хороша назва, десь така сама, як «Даґ і гарячі яйця», але з нею нас на шкільні танці не зватимуть точно. – Він простягнув мені руку, я взяв її, і ми по-рокерському поручкалися, наче дохлу рибу брали. – Вітаємо на борту, Джеймі. Репетиція в суботу ввечері. Приходь чи будь, як усі.

У мені багато всього було намішано, але «такий, як усі» в цій мішанині не було. Я прийшов. На два десятки років, десяток гуртів і сотні міст. Я прийшов. Ритм-гітарист собі роботу завше знайде, навіть коли він такий обдовбаний, що ледь-ледь на ногах тримається. У принципі, все зводиться до двох речей: ти мусиш приходити на виступ і бути здатним грати Е з баре.

Мої проблеми почалися, коли я перестав приходити.

V. Плинність часу. Портрети блискавкою. Моя наркозалежність

Коли я закінчив Університет штату Мен (з середнім балом 2,9, ще зовсім трохи – і був би потрапив до почесного списку декана), мені було двадцять два. Коли я вдруге зустрів Чарльза Джейкобза, мені було тридцять шість. Він видавався молодшим за свій вік, може, тому, що востаннє, коли я його бачив, він був худим і виснаженим від горя. 1992-го я на вигляд був набагато старшим за свій.

Я завжди обожнював кіно. У 80-ті я передивився цілий оберемок фільмів, переважно сам-один. Часом я куняв (наприклад, на «Смертельному потязі» – там точно заснути від нудьги можна було), та переважно додивлявся до кінця, байдуже, як сильно я накачувався наркотою, плив на хвилях шуму, кольору й неймовірно прекрасних та скупо вдягнених жінок. Книжки – це добре, і я читаю, скільки треба, а телевізор можна дивитися, коли застрягнеш у номері мотелю в зливу, але для Джеймі Мортона не було нічого кращого за фільм там, на великому екрані. Лише я, попкорн і супервелика «кола». Плюс, звісно, мій героїн. Я брав у кафетерії зайву соломинку, розгризав навпіл і втягував порошок із тильного боку долоні. На голку я не сідав до 1990-го чи 91-го, але зрештою я таки на неї сів. Так роблять більшість із нас. Можете мені повірити.

Що мені найбільше подобається у фільмах, то це те, як непомітно плине час. Ви можете почати шлях разом із якимось нудним підлітком – без друзів, без грошей, галімі батьки – і ось раптом він перетворюється на Бреда Піта в цвіті віку. І єдине, що відділяє задрота від бога, – титр на весь екран, який повідомляє «МИНУЛО 14 РОКІВ».

– Недобре бажати, щоб час швидше минув, – читала нам лекцію мама, коли ми були дітьми – зазвичай коли ми нудили, що хочемо літніх канікул у лютому, або ж чекали, коли вже настане той Геловін. Може, вона й мала рацію, та я все одно не можу позбутися думки, що такі часові стрибки стали б у пригоді людям, які живуть поганим життям, а моє життя між приходом до влади адміністрації Рейґана 1980-го і ярмарком штату Оклахома в Талсі 1992-го було реально поганим. У ньому траплялися провали, і жодних титрів на весь екран. Мені довелося прожити кожен день із тих років, а коли я не міг забалдіти, деякі дні, здавалося, розтягувалися до сотень годин.

Кадри, де різкість поступово наростає, були отакі: «Камберленди» стали «Гарячими», а «Гарячі» стали «Джі-Тоунзами». Нашим останнім виступом у ролі університетського гурту став грандіозний і шикарний випускний бал 78-го у спортзалі Меморіального корпусу. Ми відіграли з восьмої вечора до другої ночі. Невдовзі по тому Джей Педерсон найняв відому в тамтешніх колах вокалістку, яка так грала на саксофоні (тенорі та альті), що вам і не снилось. Її звали Робін Сторз. Для нас вона виявилась ідеальним варіантом, і вже у серпні «Джі-Тоунз» перетворилися на «Робін і Джейз»[60]60
  Гра слів, назву можна перекласти як «Вільшанка і сойки».


[Закрыть]. Ми стали одним з найдрайвовіших гуртів у штаті Мен. Ми бралися за всі виступи, які могли потягти, й життя було прекрасним.

І тут екран потроху тьмяніє і сцена змінюється.

* * * * *

Через чотирнадцять років Джеймі Мортон прокинувся в Талсі. Не в хорошому готелі, навіть не в такому собі мережевому мотельчику. То був справжній блощичник, і називався він «Ярмарковий заїзд». Зупинятися в таких – саме так Келлі Ван Дорн уявляв собі економію. Була одинадцята година ранку, і ліжко виявилося мокрим. Мене це не здивувало. Коли ти спиш дев’ятнадцять годин, не без допомоги Мадам Гери, намочити ліжко – це майже неминуче. Я думаю, ви зробили б це, навіть якби померли в тому наркотичному заціпенінні, хоча, якщо в усьому шукати плюси, то в такому разі вам би не довелося прокидатися в мокрих від сечі трусах.

Я пройшовся ходою зомбі до туалету, хлюпаючи носом і відчуваючи, як сльозяться очі, та дорогою стягуючи з себе труси. Найперше, що я зробив, – зупинився коло свого набору для гоління… але не для того, щоб пошкребти щетину. Моє приладдя було ще там, як і приліплений скотчем бутербродний пакет із парою грамів. Не те щоб я думав, що хтось міг би вдертися до мене в номер і поцупити таку куцу ничку, але перестраховка – друга натура всіх нариків.

Перевіривши це, я повернувся до унітаза й позбавив себе сечі, яка назбиралася з моменту моєї нічної несподіванки. Стоячи там, я збагнув, що повз мою увагу пройшло щось досить важливе. На той час я грав в одному кросовер-гурті, який виконував кантрі, й напередодні ми мали виступати на розігріві у «Соєр-Брауна»[61]61
  Американський кантрі-гурт, заснований 1981 р.


[Закрыть], на великій сцені Оклахомського ярмарку штату в Талсі. Ніштякове замовлення, особливо для таких не-зовсім-готових до Нешвіла[62]62
  Із містом Нешвіл (штат Теннессі) пов’язують перетворення в 1950-х рр. музики кантрі на багатомільйонну музичну індустрію.


[Закрыть] гуртів, як «Біла блискавка».

– Перевірка звуку о п’ятій, – сказав мені Келлі Ван Дорн. – Ти ж прийдеш, правда?

– Звісно, – кивнув я. – Не хвилюйся за мене.

Упс.

Виходячи з ванни, я помітив згорнуту цидулку, що стирчала з-під дверей. Що в ній було написано, я здогадувався, та про всяк випадок підняв і прочитав. Написали коротко й неприємно.

Я подзвонив на кафедру музики в місцевій старшій школі. На щастя, знайшов малого, який уміє лабати на ритм і слайд-гітарі, і ми витягли цей виступ. Він був щасливий загребти твої 600 баксів. Коли ти це прочитаєш, ми вже будемо на шляху до Вайлдвуд-Ґрін. Навіть не думай за нами їхати. Я тебе звільняю. Мені дико прикро це робити, але що вдієш – дістало.

Келлі

P.S. Ти, Джеймі, мабуть, і уваги на це не звернеш, але краще зав’язуй, бо за рік загримиш у тюрму. Це якщо пощастить. А якщо ні – у могилу.

Я спробував запхати папірець собі в задню кишеню, але він плавно приземлився на лисуватий зелений килим – я забув, що на мені нема одягу. Я підняв записку, викинув у смітник і визирнув у вікно. Парковка на внутрішньому дворі була зовсім порожня, за винятком старого «форда» і роздовбаного фермерського пікапа. «Експлорер», у якому їздив гурт, і фургон з інструментами, за кермом якого завжди сидів наш звукач, зникли. Келлі не жартував. Ці шизики-різнограї мене покинули. Хоча це, мабуть, і на краще. Я іноді думав: ще одна пісня про бухло та зради – і я втрачу рештки розуму, які в мене ще лишилися.

Я вирішив, що пріоритетом у моєму списку справ буде подовжити проживання в номері. Я не мав ні найменшого бажання провести ще одну ніч у Талсі, особливо з ярмарком штату, що бушував трохи далі по вулиці, але мені потрібен був час, щоб обдумати свій наступний кар’єрний хід. А ще треба було затаритися, а якщо ви не можете знайти продавця наркоти на ярмарку штату, то ви навіть не пробуєте.

Я жбурнув мокрі труси в куток («чайові для покоївки», подумав єхидно) і розстебнув змійку на сумці з речами. Усередині нічого не було, крім брудного одягу (я збирався знайти пральню напередодні, але це теж якось вислизнуло з моєї уваги), та принаймні то був сухий брудний одяг. Я вдягнувся і поплентався через подвір’я з потрісканим асфальтом у контору мотелю. Моя зомбі-хода потроху набирала обертів і переростала в зомбі-човгання. Коли я ковтав слину, боліло горло – ще один маленький штрих до загальних веселощів.

Дама-адміністратор виявилася сільською дівчиною років п’ятдесяти з грубими рисами обличчя. Своє поточне життя вона вела під вулканом рудої гриви з начосом. На екрані її маленького телевізора ведучий ток-шоу без угаву базікав із Ніколь Кідман. Над телевізором висіла картинка в рамці – Ісус дарує хлопчику й дівчинці цуценя. Мене це ну нітрохи не здивувало. У глибокому задуп’ї мають звичку плутати Христа і Санту.

– Ваш гурт уже виїхав, – повідомила вона мені, знайшовши моє прізвище у реєстраційному журналі. Її місцевий акцент звучав, як погано настроєне банджо. – Кілька годин тому. Сказали, що поїдуть аж у Північну Ках’ліну.

– Я в курсі, – відповів я. – Ми з ними розбіглися.

Вона підняла одну брову.

– Не зійшлися в творчих поглядах, – пояснив я.

Брова піднялася ще вище.

– Я залишуся ще на одну ніч.

– Угу, добре. Готівка чи кредитна картка?

У мене було щось із двісті доларів готівкою, але більшу частину цього капіталу було призначено для купівлі дози, на яку я розраховував на ярмарку, тому я простягнув жінці свою «БанкАмерикарту». Вона набрала номер і чекала, затиснувши слухавку між вухом і м’ясистим плечем, а тим часом на екрані показували рекламу паперових рушників, які могли всотати розлиту рідину об’ємом з озеро Мічиган. Я дивився разом із нею. Потім повернулося ток-шоу, до Ніколь Кідман приєднався Том Селлек, а проста сільська дівчина все ще чекала. Здавалося, її це не парить. Зате парило мене. Почалася сверблячка, і заболіла ушкоджена нога. І лише коли почалася друга реклама, сільська дівчина пожвавилася. Вона розвернулася в поворотному кріслі, виглянула у вікно на палюче небо Оклахоми й коротко переговорила. Потім повісила слухавку і віддала мені кредитку.

– Відмовили. І я вже починаю сумніватися, чи брати готівку. Якщо, звісно, вона у вас є.

Це було жорстоко. Але я все одно подарував їй свою найосяйнішу усмішку.

– З карткою все в порядку. Помилилися просто. Таке постійно стається.

– Тоді ви зможете застосувати її в якомусь іншому мотелі. – (Застосувати! Яке слово для сільської дівчини!) – Там далі є ще чотири, але вони не фонтан.

«Не те, що твій придорожний “Ріц-Карлтон”», – подумав я, але вголос сказав:

– Перевірте ще раз картку.

– Любчику, – сказала вона. – Я з твого вигляду бачу, що не треба.

Я чхнув, повернувши голову, щоб зловити бризки рукавом футболки «Гурт Чарлі Деніелза»[63]63
  Американський співак, музикант і композитор (нар. 1936 р.), який зробив великий внесок у розвиток музики в стилі кантрі й сазерн-рок.


[Закрыть]. І це було нічого, бо футболку не прали останнім часом. Досить давнім часом.

– І що б це могло значити?

– Це значить, що я пішла від свого першого чоловіка, коли він і обоє його братів підсіли на крек. Не ображайся, але я знаю, на що дивлюся. За минулу ніч заплатили – кредиткою гурту, але тепер ти, як то кажуть, виступаєш із сольною програмою, час виїзду – перша година.

– На дверях написано «третя».

Вона тицьнула обламаним нігтем у табличку ліворуч від календаря з цуцикодайним Ісусом: «ПІД ЧАС ЯРМАРКУ ШТАТУ, З 25 ВЕРЕСНЯ ДО 4 ЖОВТНЯ, ЧАС ВИІЗДУ – 1 ГОДИНА ДНЯ».

– «Виїзду» написано неправильно, – сказав я. – Застосуйте виправлення.

Вона зиркнула на табличку й перевела погляд на мене.

– Ну так, але там, де написано «перша дня», нічо’ виправляти не тре’. – Вона глянула на годинник. – У тебе півтори години. Не змушуй мене викликати поліцію, серденько. Коли тут ярмарок, копів на нього злітається більше, ніж мух на свіже собаче лайно, тому вони приїдуть в момент.

– Це повна херня, – сказав їй я.

Той час я пам’ятаю досить розмито, але її відповідь врізалася в пам’ять так, неначе вона прошепотіла її мені на вухо дві хвилини тому.

– Угу, любчику, це реальність.

І повернулася до телевізора, де танцював степ якийсь ідіот.

* * * * *

Я не збирався йти шукати собі дозу вдень, навіть на ярмарку штату, тому залишався в «Ярмарковому заїзді» рівно до першої тридцять (просто щоб подратувати сільську дівчину). Потім узяв в одну руку сумку, в іншу – чохол з гітарою і пішов собі пішки. На станції «Тексако», там, де Північне Детройтське авеню повертає на Південне, зробив зупинку. На той час моя хода переросла в кульгання з креном на правий борт, а стегно з кожним ударом серця відлунювало болем. У чоловічому туалеті набодяжив собі дозняк і вколов половину того добра через ямку біля лівої ключиці. Накотила м’якість. Біль у горлі й нозі відступив.

Моя здорова ліва нога стала моєю хворою лівою ногою одного сонячного літнього дня 1984-го. Я їхав на «кавасакі», а старий козел, який гнав по сусідній смузі, сидів за кермом «шевроле» завбільшки з катер для прогулянок. Він виїхав на мою смугу, залишаючи мені два варіанти на вибір: або ґрунтове узбіччя, або лобове зіткнення. Я вибрав очевидне і нормально прослизнув повз дебіла. Помилкою було спробувати вернутися на дорогу на швидкості сорок. Моя порада вам, новачкам-байкерам: повертати на гравії, коли їдеш зі швидкістю сорок миль за годину, – це жахлива ідея. Я розкурочив байк і зламав ногу в п’яти місцях. А ще розтрощив собі стегно. І невдовзі по тому відкрив для себе Радість морфію.

* * * * *

Коли нога вже боліла менше, а сверблячка й смикання вляглися, я відчув у собі трохи більше сили й міг крокувати з автозаправної станції жвавіше. На підході до автовокзалу «Ґрейхаунду» я вже запитував себе, нащо взагалі так довго валандався з Келлі Ван Дорном і його кантрі-жменькою невдах. Я не був заточений під те, щоб грати сльозливі балади (у ключі С, Господи Боже). Я був рокером, а не гівнозмішувачем.

Я купив квиток на автобус, який вирушав опівдні наступного дня до Чикаго, що давало мені право залишити сумку і «Ґібсон ЕсДжі» (єдиний мій цінний пожиток) у камері схову. Квиток потягнув на двадцять дев’ять доларів. Сидячи в туалетній кабінці, я порахував те, що лишилося. Вийшло сто п’ятдесят дев’ять баксів – десь приблизно стільки, на скільки я й розраховував. Майбутнє засяяло новими барвами. Затарю товару на ярмарку, знайду місце для пересипу (може, в тамтешньому притулку для бомжів, може, надворі), а завтра поїду на великій сірій собаці в Шайтаун[64]64
  Назва автобусної компанії «Ґрейхаунд» перекладається як «сірий гончий пес». Шайтаун (Шитаун) – жартівливо-саркастична назва Чикаго.


[Закрыть]. Там, як і в більшості великих міст, була така собі біржа праці для музикантів – виконавці сиділи на дупах, травили анекдоти, розказували плітки й шукали замовників. Для декого (приміром, акордеоністів) це було нелегко, але гурти завжди потребували грамотних ритм-гітаристів, а я був на дещицю більш ніж грамотним. 1992-го я вже навіть міг трохи грати на соло, якщо в цьому виникала потреба. І якщо я не був занадто вмазаний. Головне було – дістатися Чикаго й вписатися до когось, перш ніж Келлі Ван Дорн пустить поголос, що на мене не можна покластися, а той вилупок цілком міг.

До темряви лишалося вбити мінімум шість годин, тому я набодяжив собі решту ширки і відправив її туди, де вона зробила б найбільше добра. Подбавши про це, я купив із розкладки вестерн у паперовій обкладинці, сів на лавці, розгорнув книжку десь на середині й забалдів. А коли прокинувся від потоку власного чхання, була вже сьома вечора й настав час для колишнього ритм-гітариста «Білої блискавки» пошукати собі хорошого товару.

* * * * *

Коли я потрапив на ярмарок, сонце стало пронизливо-помаранчевою смугою на заході. Я хотів заощадити більшу частину грошей на наркоту, але все-таки розв’язав калитку й витратився на таксі, щоб доїхати, бо почувався вже геть кепсько. І то були не звичні посмикування й болі, що накочували, коли дія наркотику слабшала. Знову боліло горло. У вухах стояло високе сердите дзижчання, і я відчував жар. Я сказав собі, що це останнє – нормально, бо вечір був спекотний, як сучка. Що ж до решти, я був певен, що шість-сім годин сну – і я знов буду як огірок. Я міг відіспатися в автобусі. Хотів стати на ноги, перш ніж знову записатися в лави армії рок-н-ролу.

Я проминув головний вхід на ярмарок, бо лише ідіот шукатиме продавця героїну на виставці ремісників чи скотарів. Трохи далі був вхід у парк розваг «Белз». Тепер цього відростка ярмарку штату в Талсі вже не існує, але у вересні 1992-го «Белз» гудів, як доменна піч. Крутилися-вертілися обидві «американські гірки» (дерев’яна «Зінґо» і більш сучасна «Дика кішка»), а за кожним крутим поворотом і карколомним спуском лунали радісні верески. Біля водяних гірок, «Гімалаїв» і темного атракціону «Фантасмагорія» шикувалися довгі черги.

На них я навіть не глянув і неквапом пройшовся головною алеєю повз ятки з їжею, з яких пливли запахи смаженого тіста й сосисок – зазвичай такі привабливі, проте тієї миті мені від них трохи скрутило шлунок. Поблизу атракціону «Лови, поки не виграєш» крутився тип відповідної зовнішності, і я вже хотів був до нього підійти, але вже поблизу зловив нариківську вібрацію. Його футболка (КОКАЇН! СНІДАНОК ЧЕМПІОНІВ!) була якась трохи занадто показова. Я не зупинився й пішов повз тир, дерев’яну будку з пірамідою молочних пляшок, скібол[65]65
  Міні-боулінг.


[Закрыть], «Колесо фортуни». Мені ставало дедалі хріновіше, шкіра горіла вогнем, а дзижчання у вухах наростало. Горло боліло так, що я кривився від кожного ковтання слини.

Попереду виднілося ретельно розбите поле для міні-гольфу. На ньому було повно підлітків, які хихотіли, і мені здалося, що я потрапив на Ґраунд-Зеро[66]66
  Назва ділянки землі, яка стала епіцентром вибуху чи іншої великої катаст-рофи – наприклад, у Нью-Йорку, на якій до 11 вересня 2001 р. стояв Всес-вітній торговий центр.


[Закрыть]. Там, де є тінейджери, які хочуть весело провести вечір, поблизу завжди тиняються дилери, що радо їм допоможуть довести веселощі до максимуму. І, о так, я побачив кількох чуваків, у яких був якраз той вигляд. За їхніми верткими поглядами й немитим волоссям впізнаєте їх.

Центральна алея закінчувалася Т-подібною розвилкою за полем для міні-гольфу. Одна віднога вела назад на ярмарок, а інша – до треку для перегонів. Я не мав ні найменшого бажання йти ні туди, ні туди, але до моїх вух доносилося електричне потріскування праворуч, за ним лунали оплески, сміх і вигуки подиву. Підходячи ближче до розвилки, я вже міг бачити, що за кожним тріском спалахував яскраво-синій вогонь, який нагадував мені блискавку. Блискавку на Вершині неба, якщо бути достеменно точним. Я про неї не згадував багато років. Яким би не був той балаган, юрбу він зібрав чималу. Я вирішив, що бариги, які зависали біля поля для гольфу, ще кілька хвилин почекають. Такі, як вони, ніколи не йдуть геть, поки всі неонові вивіски не згаснуть, а я хотів побачити, хто створює блискавки того жаркого й безхмарного вечора в Оклахомі.

Голос крізь гучномовець закричав:

– А тепер, коли ви побачили, на що здатен мій Творець блискавок – єдиний у світі, запевняю вас, – я покажу вам, як можна зробити дивовижний портрет, і це буде вам коштувати лише одного портрета Александра Гамільтона[67]67
  Перший міністр фінансів США, чий портрет присутній на десятидоларовій банкноті.


[Закрыть] з вашої сумочки або ж гаманця. Одна-єдина неймовірна демонстрація перед тим, як я відкрию свою електростудію і запропоную вам єдиний у житті шанс побачити унікальну фотографічну репрезентацію! Але мені потрібен доброволець, щоб ви пересвідчилися в тому, що саме матимете за найкращу в житті нагоду витратити десять доларів! Доброволець? Хто бажає? Запевняю вас, це абсолютно безпечно! Не бійтеся, люди, я чув, що сунери[68]68
  Жартівлива назва жителів штату Оклахома.


[Закрыть] славляться з усіх нижніх сорока восьми[69]69
  48 штатів США, за винятком Аляски й Гаваїв.


[Закрыть] своєю хоробрістю!

Перед зведеною сценою зібралася чималенька юрба, людей п’ятдесят-шістдесят. На брезентовому заднику (шість футів завширшки та щонайменше двадцять футів заввишки) була фотографія, майже така сама велика, як і зображення на кіноекрані. Вродлива молода жінка стояла на підлозі бальної зали (принаймні так здавалося). Підібране чорне волосся здіймалося над головою каскадом хитромудрих локонів і переплетень, на створення яких, напевно, пішли години копіткої праці. Її вечірня сукня без бретельок мала глибокий виріз, і над ним звабливо випиналися півкулі грудей. У вухах у неї були діамантові сережки, а на губах – криваво-червона помада.

На гігантську дівчину в бальній залі дивився старомодний фотоапарат, такий, як у дев’ятнадцятому сторіччі, на тринозі й з чорною попоною, яку фотограф накидав собі на голову. З того, як він був розташований, ви сказали б, що сфотографувати дівчину у бальній сукні він зможе лише нижче колін. Поряд на стовпі стояв на таці порох для спалаху. Фотоапарат притримував однією розслабленою рукою гофмейстер у чорному костюмі та циліндрі, і я одразу ж його впізнав.

Усе це я пам’ятаю чітко, однак спогади про те, що сталося далі, хисткі – я спокійно це визнаю. Я був наркошею зі стажем, який за два роки до тих подій пересів на голку: спочатку просто під шкіру заганяв, але далі все частіше цілився у вену. Я погано харчувався, і вага моя була набагато меншою за норму. До всього цього додайте те, що в мене піднявся жар. То був грип, і він розганявся дуже стрімко. Прокинувшись того ранку, я подумав, що в мене звичайне героїнове чхання, щонайгірше – застуда, однак на той час, коли я побачив Чарльза Джейкобза біля старомодного фотика на тринозі перед брезентовим задником, де над головою в гігантської дівчини йшов напис «ПОРТРЕТИ БЛИСКАВКОЮ», я почувався, немов уві сні. Мене зовсім не здивувало, що я бачу свого колишнього священика, тільки тепер його скроні торкнула сивина, а обабіч рота пролягли зморшки (тонкі). Мене не здивувало б навіть, якби до нього на сцену піднялася моя покійна мати й сестра в костюмах кролика «Плейбоя».

У відповідь на заклик Джейкобза підняли руки кілька чоловіків, але він тільки розсміявся і показав на вродливицю, що маячила в нього за плечем.

– Хлопці, я не сумніваюся, що ви хоробрі, як диявол у суботу ввечері, але жодному з вас не личитиме сукня без бретельок.

Його слова зустріли добродушним сміхом.

– Потрібна кралечка, – сказав чоловік, який показував мені Погідне озеро, коли я ще пішки під стіл ходив. – Гарненька дівчина! Гарненька оклахомська дівчинка! Що скажете, народ? Годиться?

Люди заплескали в долоні, щоб показати, що їм дуже навіть годиться. А Джейкобз, котрий уже напевно вибрав свою мішень, показав бездротовим мікрофоном на когось у натовпі близько сцени.