Текст книги "Відродження"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Я не хочу, щоб ви їхали. – Мене знову душили сльози, але я не дозволив їм политися.

– Мені дуже приємно це чути, я зворушений, але ти ж знаєш, як приказка мовить: якби бажання були кіньми, злидарі їздили б верхи. – Він розкрив обійми. – Ану, обніми ще раз.

Я обійняв його міцно-міцно й глибоко вдихнув, намагаючись закарбувати в пам’яті запах його мила й тоніку для волосся («Віталісу», такого самого, яким користувався мій тато, а тепер користується Енді).

– Ти був моїм улюбленцем, – промовив він мені на вухо. – Мабуть, це ще один секрет, який тобі не варто нікому розказувати.

Я лише кивнув. Не було потреби йому казати, що Клер уже й так знає.

– У підвалі будинку я дещо для тебе залишив, – сказав він. – Якщо воно тобі треба. Ключ під килимком.

Він поставив мене на ноги, поцілував у лоб і відчинив дверцята водія.

– Маашина так собі, друзяаако, – зізнався він з акцентом янкі, чим змусив мене всміхнутися попри весь біль, який я відчував. – Але нічо, якось та й доїду.

– Я люблю вас, – сказав я.

– Я теж тебе люблю. Але не здумай мені більше плакати, Джеймі. Моє серце вже й так розбите, більше я не витримаю.

Поки він не поїхав, я не плакав. Я стояв на під’їзній доріжці і дивився йому вслід. Дивився вслід, поки його машина не зникла з поля зору. Потім пішов додому. У ті часи на нашому задньому подвір’ї була колонка з ручною помпою, тому перед тим, як заходити в дім, я вмився крижаною водою. Не хотів, щоб мама помітила сліди сліз на обличчі й спитала, чому я плакав.

* * * * *

Вишарувати пасторський будинок, щоб прибрати всі сліди перебування в ньому безталанної родини Джейкобзів і підготувати до приїзду нового священика, буде завданням комітету жіночої допомоги, сказав тато. Але без поспіху. Колеса єпархіального управління церков Нової Англії розкручувалися дуже повільно, і нам би дуже пощастило, якби нам прислали нового священика до наступного літа.

– Хай поки так побуде, – порадив тато, і комітет радо з цього скористався. Узятися за мітли, щітки й пилососи їм довелося вже аж після Різдва (проповідь мирянина того року читав Енді, мої батьки мало від гордості не луснули). А доти пасторський будинок стояв порожній, і деякі діти в моїй школі почали казати, що там живуть привиди.

Але дехто туди все-таки навідався. Я. Однієї суботи після обіду я знову зрізав шлях через кукурудзяне поле Дорранса Марстеллара, щоб уникнути всевидющого ока Мі-Мо Гаррінгтон, і підійшов до пасторського будинку. Узяв під килимком ключ і зайшов усередину. Було страшно. Я лише зневажливо пирхав, коли чув про те, що тут водяться привиди, але вже всередині якось легко уявлялося, що ось я обернуся, а в мене за спиною стоять Петсі й Хвостик Моррі, тримаються за руки й круглими очима дивляться на мене, а на їхніх тілах гниє плоть.

«Не будь дурнем, – наказав я собі. – Вони або пішли в якесь інше місце, або в чорну порожнечу, як і казав преподобний Джейкобз. Тому перестань боятися. Перестань бути маленьким дурним боягузиком».

Але перестати бути дурним боягузиком я не міг так само, як не міг зупинити біль у шлунку після того, що переїв хот-догів у суботу ввечері. Проте я не втік. Я хотів подивитися, що він для мене залишив. Мені потрібно було подивитися. Тому я підійшов до дверей, на яких досі висів плакат (Ісус тримається за руки з парою дітлахів, схожих на Діка та Джейн з моєї старої читанки для першокласників; на табличці написано: «ПРИЙДІТЬ ДО МЕНЕ, МАЛІ ДІТИ»).

Я увімкнув світло, спустився вниз і побачив складані стільці, стосами притулені до стіни, фортепіано з опущеною кришкою, ігровий куточок із маленьким столиком, на якому вже не було доміно, книжок для розфарбовування і кольорових олівців. Але Погідне озеро нікуди не поділося, так само, як і маленька дерев’яна коробочка з Електричним Ісусом усередині. Ось що він для мене залишив, і я був страшенно розчарований. Та все одно відкрив коробку й витяг Електричного Ісуса. Поставив його на краю озера, там, де, як я знав, починалася колія, і хотів було намацати під його мантією вмикач. Аж раптом мене затопила хвиля найбільшої люті, яку я відчував за все своє дитинство і юність. Вона вдарила так несподівано, як одна з тих блискавок, які преподобний Джейкобз споглядав на Вершині неба. Я махнув рукою і вдарив Електричного Ісуса. Той відлетів аж до дальньої стіни.

– Тебе не існує! – заволав я. – Тебе не існує! Це просто фокуси й вигадки! Будь ти проклятий, Ісусе! Будь ти проклятий, Ісусе! Будь ти проклятий, проклятий, проклятий, Ісусе!

Я побіг угору сходами, а з очей так рясно лилися сльози, що я нічого перед собою не бачив.

* * * * *

Іншого священика, як згодом виявилося, нам так і не прислали. Порожнечу намагалися заповнити деякі місцеві падре, але відвідуваність упала майже до нуля, і на той час, коли я вчився в останньому класі старшої школи, нашу церкву зачинили й наглухо забили віконниці. Але для мене це не мало значення. Віру я втратив. Гадки не маю, що сталося з Погідним озером та Електричним Ісусом. Наступного разу, коли я спустився в підвал ЗММ у пасторському будинку (а це сталося багато років по тому), він був цілковито порожній. Порожній, як рай.

IV. Дві гітари. «Хромові троянди». Блискавка на Вершині неба

Коли ми озираємося назад, у минуле, то бачимо, що наше життя складається в певний візерунок. Кожна подія починає здаватися логічною, неначе щось – чи Хтось – накреслює для нас план усіх наших кроків (вдалих і невдалих). Узяти, приміром, матюкливого пенсіонера, котрий, сам того не бажаючи, наперед визначив мені заняття, що стало моєю роботою на двадцять п’ять років. Як це називається: доля чи щасливий випадок? Я не знаю. Та й звідки мені знати? Мене навіть там не було, коли Гектор Цирульник пішов шукати свою сілвертонівську гітару. Колись давно я міг би сказати, що ми обираємо стежки наосліп: сталося те, потім се, потім п’яте і десяте. Та тепер я знаю краще.

Існують сили.

* * * * *

1963-го, до того як «Бітлз» здійснили прорив на сцені, Америку охопила нетривала, проте сильна лихоманка – захоплення народною, чи то пак фолк-музикою. Телепередача, яка з’явилася в слушну годину, щоб нажитися на тому шаленстві, називалася «Як його там». У ній виступали білошкірі інтерпретатори чорношкірого досвіду, такі як «Тріо Чеда Мітчела» та «Нові менестрелі Крайсті». (Причому білих комуняк, таких як Піт Сіґер і Джоан Баез, на виступи не запрошували.) Мій брат Конні був найліпшим друзякою Ронні, старшого брата Біллі Пекета, тож вони дивилися «Як його», як вони її називали, суботніми вечорами вдома у Пекетів.

У той час із Пекетами жив дід Ронні й Біллі. Він був знаний під прізвиськом Гектор Цирульник, бо то була його професія, якою він заробляв майже п’ятдесят років, хоча уявити його в цій ролі й було важко – перукарі, як і бармени, мають вирізнятися приємною балакучістю, а Гектор Цирульник украй рідко щось казав. Він просто сидів у вітальні, перекидав повні ковпачки бурбону собі в каву і курив «типарили»[38]38
  Сорт сигар, коротких, тонких і з м’яким смаком.


[Закрыть]. Їхнім запахом просмердівся весь будинок. Коли Гектор таки розтуляв рота, його слова були густо пересипані лайкою.

Проте «Як його там» він любив і завжди дивився разом із Коном і Ронні. Одного вечора, після того як один білий хлопець заспівав щось про те, що його крихітка покинула його і йому так сумно, Гектор Цирульник презирливо пирхнув і сказав:

– Чорт, хлопці, це ніякий не блюз.

– Діду, ви про що? – спитав Ронні.

– Блюз – це зла музика. А той хлопець наче тільки-но надзюрив у штанці й боїться, шо мамка насварить.

Почувши це, хлопці дружно розсміялися – частково від задоволення, частково від подиву, що в Гекторі помер музичний критик.

– Ану ждіть, – сказав він і повільно піднявся сходами, хапаючись за поруччя вузлуватою рукою й підтягуючись. Його не було так довго, що хлопці вже майже про нього забули. Але зрештою Гектор спустився сходами, несучи за гриф покоцану гітару «Сілвертон». Її корпус був потертий і перев’язаний шматком обстріпаного солом’яного джгута. Кілки настроювання були покривлені. Дід сів, крекнувши і перднувши, та підтягнув гітару собі на кістляві коліна.

– Вимкніть це гівно, – наказав він.

Ронні послухався (все одно щотижневий фолк уже майже підійшов до кінця).

– Діду, я й не знав, що ти граєш, – сказав він.

– Сто років не грав, – відповів Гектор. – Відклав її, коли артрит став гризти. Не знаю, чи зможу цю сучку знов настроїти.

– Тату, мова, – гукнула місіс Пекет із кухні.

Гектор Цирульник не звернув на неї жодної уваги. Втім, як і завжди, крім випадків, коли хотів, щоб вона передала йому картоплю-м’ячку. Він повільно настроїв гітару, бурмочучи собі під носа матюки, а потім узяв акорд, що трохи змахував на музику.

– Ми чули, що вона розладнана, – пізніше розказував мені Кон, – та все одно це було круто.

– Ого! – вигукнув Ронні. – Діду, а який це акорд?

– Е. Уся ця херня починається з Е. Але ждіть, ви ше нічо не чули. Зара’ побачим, чи я ще пам’ятаю, як грати на цій курвоматері.

Із кухні:

– Тату, мова.

Цього разу він приділив не більше уваги, ніж попереднього, просто бринькав на старій гітарі, водячи по струнах покрученим, жовтим від нікотину нігтем, як медіатором. Спочатку він грав повільно і все бурчав попід носом несхвальні слівця, та потім увійшов у рівний рваний ритм, чим змусив хлопців з подивом перезирнутися. Його пальці ковзали вгору і вниз грифом, спершу незграбно, та потім, коли по нервах поволі потекли давні рефлекси пам’яті, справа пішла трохи більш гладко: від B до А та G, а потім назад до E. Цю послідовність я програвав потім сотні тисяч разів, хоча 1963-го я не зміг би відрізнити акорд Е від спинної хорди.

Високим плаксивим голосом, що так відрізнявся від того, яким він говорив (коли взагалі говорив), дід Ронні заспівав:

– «Щось у тобі, маленька, такого є… тривожиш-турбуєш, татко спокою не знає…»

Із кухні, витираючи руки рушником, вийшла місіс Пекет. Вигляд у неї був такий, наче вона побачила екзотичну птаху – африканського страуса чи ему, приміром, – що з пишним виглядом походжав по трасі 9. Біллі й маленька Ронда Пекет, якій на той час не могло бути більше від п’яти рочків, спустилися з другого поверху до середини сходів, перехилилися через поруччя й круглими від подиву очиськами втупилися в старигана.

– Та мелодія, – згодом розказував мені Кон. – На «Як його там» такого точно ніколи не грали.

Гектор Цирульник тепер пристукував ногою в такт і вдоволено шкірився. Кон сказав, що ніколи раніше не бачив, щоб старий усміхався, і то було трохи лячно, наче він враз перекинувся на якогось співочого вампіра.

– «Мене мамка не пускає гуляти до ранку… боїться, що якась жінка… жінка… – Це слово він протягнув. – Жіііінка щось мені зробить до світанку».

– Давай, діду! – гукнув Ронні, розсміявся і заплескав у долоні.

Гектор перейшов на другий куплет, про те, як бубновий валет сказав виновій дамі, що вона може спускатися й починати повзти, та раптом порвалася струна: ТРЕННЬ.

– От пизда смердюча, – прокоментував він, і на цьому імпровізований концерт Гектора Цирульника скінчився. Місіс Пекет вирвала з його рук гітару (порвана струна просвистіла небезпечно близько до її ока) і сказала йому, хай іде надвір і сидить на ґанку, якщо хоче й далі так розмовляти.

Гектор Цирульник не пішов на ґанок, просто повернувся до своєї звичної мовчанки. І більше ніколи хлопці не чули, щоб він співав і грав. Він помер наступного літа, і Чарльз Джейкобз (1964 року, у рік «Бітлз», він ще був у силі) відправив службу на його похороні.

* * * * *

Наступного дня після тієї скороченої версії «Мене мамка не пускає» Артура «Біґ Боя» Крудапа[39]39
  Крудап Артур (1905–1974) – американський чорношкірий блюзовий спі-вак, гітарист і автор пісень.


[Закрыть] Ронні Пекет знайшов гітару в діжці для помиїв на задньому дворі, куди її викинула розлючена матуся. Ронні відніс її в школу, де місіс Колхаун, учителька англійської, котра також вела уроки музики в середніх класах, показала йому, як натягти нову струну і як наладнати її, співаючи собі під носа перші три ноти «Тепс»[40]40
  Taps – мелодія, яку виконують на духових інструментах під час похоронів (особливо військових), на церемоніях підняття прапора та зборах бойскаутів.


[Закрыть]. А ще вона дала Ронні примірник журналу «Співай!», присвяченого фолк-музиці, де були слова й акорди для пісень, таких як «Барб’рі Аллен»[41]41
  Одна з варіацій назви популярної народної пісні «Барбара Аллен», традиційної балади, яку привезли в Сполучені Штати іммігранти з Англії та Шотландії.


[Закрыть].

Протягом наступних двох років (з короткою перервою, коли Лижна Палиця Долі зробила Кона німим) Ронні з Коном розучували пісню за піснею з народного репертуару, передаючи стару гітару з рук у руки й вивчаючи ті самі основні акорди, що їх Свинцеве Пузо[42]42
  Ледбеттер Хадді Вільям (також відомий як «Лід Беллі, Свинцеве Пузо») (1888–1949) – фолковий і блюзовий музикант, що вирізнявся сильними вокальними здібностями, віртуозно грав на дванадцятиструнній гітарі та створив пісенник стандартів для музики в жанрі фолк. Двічі сидів у в’язниці: за вбивство родича і замах на вбивство.


[Закрыть], поза всіляким сумнівом, награвав, поки сидів у тюрмі. Жоден із них ні хріна не вмів грати, але в Кона був непоганий голос (хоч і занадто м’який та солодкий, щоб звучати переконливо в тих блюзових мелодіях, які він так любив), і кілька разів вони виступали на публіці як «Кон і Рон». (Щоб домовитися, чиє ім’я стоятиме першим, кидали монетку.)

Зрештою Кон розжився власною гітарою – акустичною, фірми «Ґібсон», вишневого кольору. Вона була збіса кращою, ніж старезний «Сілвертон» Гектора Цирульника, і на ній вони грали, коли співали щось таке, як «Сьомий син» і «Цукровий край» у «Юріка Ґранжі» на «Вечорі талантів». Наші мама й тато нахвалювали їх, і батьки Ронні теж, але з гітарами, у принципі, так само, як з комп’ютерами: сміття на вході – сміття на виході.

Я мало уваги звертав на спроби Кона і Рона зажити слави місцевого фолк-дуету, тож і не помітив, коли інтерес мого брата до ґібсонівської гітари потроху зійшов на пси. Після того як преподобний Джейкобз поїхав на своїй новій-старій машині з Гарлоу, у моєму житті наче діра утворилася. Я втратив і Бога, і свого єдиного дорослого друга, і ще довгий час по тому мені було сумно і трохи страшно. Мама старалася мене підбадьорити, і Клер теж. Навіть тато – і той пробував. Я намагався знову стати щасливим, і зрештою мені це вдалося, та коли на зміну 1965 прийшов 1966, а потім і 1967, я навіть не помітив, що згори перестали литися погано зіграні мелодії, такі як «Не думай двічі».

На той час Кон захопився найпопулярнішим шкільним видом спорту (і це в нього виходило збіса краще, ніж грати на гітарі), а що ж до мене… до нашого містечка переїхала новенька, Астрід Содерберг. У неї було шовковисте біляве волосся, волошково-блакитні очі й маленькі горбочки під светром, які з часом обіцяли перетворитися на справжні груди. Впродовж перших років, які ми провчилися в школі разом, вона навряд чи хоч раз про мене подумала – звісно, коли їй не треба було списати домашнє. Зате я думав про неї постійно. Мені здавалося, якби вона дозволила торкнутися свого волосся, у мене б серце стало. Одного дня я стягнув із полиці довідкових матеріалів словник Вебстера, відніс його собі на парту й навпроти визначення слова «поцілунок» ретельно вивів друкованими літерами «АСТРІД». Серце важко гупало в грудях, по шкірі бігли мурашки. «Громовиця» – хороше слово для таких захоплень, бо я був мов громом уражений.

Узяти Конову гітару ніколи не спадало мені на думку. Коли потрібна була музика, я вмикав радіо. Але талант – дивна штука. Він має звичку тихо, але твердо нагадувати про себе, коли настає для цього слушний час. Як і певні наркотики, що спричинюють звикання, маскуються під друга, і так триває довго, поки ти нарешті не збагнеш, що це тиран. Я про це дізнався на власній шкурі того року, коли мені виповнилося тринадцять.

Спочатку одне, потім друге, а потім п’яте й десяте.

* * * * *

Мій музичний хист аж ніяк не можна було назвати величезним. Та все одно він був більшим, ніж у Кона… чи в будь-кого з нашої родини, якщо вже на те пішло. Про те, що він є, я довідався однієї нудної затягнутої хмарами суботи восени 1969-го. Уся наша сім’я (навіть Клер, яка приїхала на тиждень з коледжу) подалася в Ґейтс-Фолз на матч з американського футболу. Кон учився в останньому класі й був тейлбеком[43]43
  Гравець, що замикає напад в американському футболі.


[Закрыть] у команді «Алігатори Ґейтс-Фолз». Я залишився вдома, бо живіт болів. Звісно, не так сильно, як я зобразив – просто я не те щоб дуже фанатів від американського футболу, та й надворі наче на дощ збиралося.

Я трохи подивився телевізор, але на двох каналах показували той самий футбол, а на третьому – гольф (ще гірше). Колишню кімнату Клер віддали Конні, але в комірчині досі були складені стосами її книжки в м’яких обкладинках, і я вирішив почитати Аґату Кристі. Клер казала, вони легко читаються, а ще це весело – вести розслідування разом з міс Марпл чи Еркюлем Пуаро. Я зайшов у кімнату й побачив у кутку Конового «Ґібсона», а поряд – купу старих журналів «Співай!» Я подивився на гітару, притулену до стіни й давно забуту, та подумав: «Цікаво, чи зможу я на ній зіграти «Черрі, Черрі»[44]44
  Пісня американського співака Ніла Даймонда, 1966 р. стала великим хітом.


[Закрыть]?»

Ту мить я запам’ятав так само чітко, як свій перший поцілунок, бо ця думка була мов екзотичний незнайомець, цілковито не пов’язана з усім, що крутилося в мене в голові, коли я зайшов у Конову кімнату. Я можу заприсягтися в цьому на стосі Біблій. То була навіть не думка. То був наче голос.

Узявши в руки гітару, я сів на Конове ліжко. Спочатку я струн не чіпав, просто трохи поміркував про ту пісню. Я знав, що на братовій акустичній гітарі вона звучатиме добре, бо «Черрі, Черрі» побудовано навколо акустичного рифу (звісно, тоді я ще цього слова не знав). Я прокрутив її в голові й на превеликий свій подив збагнув, що не лише чую акорди, а й бачу, як вони змінюються. Я знав про них усе, крім того, де вони ховаються на грифі.

Я навмання схопив якесь число «Співай!» і пошукав блюз, будь-який блюз. Знайшов один, під назвою «Зроблю твої гроші зеленими»[45]45
  Блюзова пісня, записана 1928 р. американським блюзменом Феррі Льюїсом.


[Закрыть], побачив, як узяти Е («Уся ця херня починається з Е», – сказав Кону й Ронні Гектор Цирульник), і зіграв його на гітарі. Звук був притлумлений, але правильний. «Ґібсон», як по-справжньому хороший інструмент, не розладнався з часом, хоч і стояв давно забутий. Я натиснув сильніше трьома пальцями лівої руки. Було боляче, та я не зважав. Бо Е був правильним. Е був божественним. Він досконало накладався на звук у моїй голові.

Кону знадобилося півроку, щоб вивчити «Дім сонця, що сходить»[46]46
  Американська народна пісня.


[Закрыть], та й то він ні разу не зміг перейти від D до F без затримки, коли переставляв пальці. Я ж вивчив трьохакордний риф «Черрі, Черрі» (від Е до А, D і назад до А) за десять хвилин, потім зрозумів, що на тих самих трьох акордах можу зіграти «Ґлорію» від «Шедоуз ов зе Найт»[47]47
  Американський рок-гурт із передмістя Чикаґо, сформований 1960 р.; у тво-рчості поєднував британський блюз із мотивами рідного міста.


[Закрыть] та «Луї, Луї» «Кінгсменів»[48]48
  Гурт гаражного року, що сформувався у 1960-ті, найбільше відомий своїм синглом «Луї, Луї» (1963).


[Закрыть]. Я грав, поки кінчики пальців не завили від болю і я не міг розігнути ліву руку. А коли нарешті зупинився, то не тому, що хотів, а тому, що мусив. І не міг дочекатися, коли почну знову. Мені не було діла до «Нових менестрелів Кристі» чи «Яна та Сильвії» та інших народноспівних засранців, але «Черрі, Черрі» я міг грати весь день, вона пробуджувала в мені якісь почуття.

Я думав: якби навчитися гарно грати, то Астрід Содерберг могла б побачити в мені не тільки джерело для списування домашнього. А втім, навіть це було другорядним, тому що гра на гітарі заповнювала в мені порожнечу. То була якась річ у собі, емоційна істина. Граючи, я наче знову ставав справжньою людиною.

* * * * *

Через три тижні, знову суботнього дня, Кон прийшов додому з футболу раніше, бо не лишився після гри на традиційний пікнік, який влаштовували фанати. Я сидів на горішньому майданчику сходів і бренькав «Дикунку». Я думав, він сказиться і вирве в мене гітару, може, навіть звинуватить мене у блюзнірстві за те, що граю триакордовий ідіотизм «Троґів»[49]49
  «The Troggs» – британський рок-гурт, утворений 1964 р. під назвою «The Troglodytes» («Троглодити»), грав так званий печерний рок.


[Закрыть] на інструменті, призначеному для таких витончених пісень протесту, як «Відповідь носить вітер».

Але того дня на Коновому рахунку було три тачдауни, він поставив шкільний рекорд із набраних ярдів у пробіжці з м’ячем і «Алігатори» прямували в плейоф класу С. Тож він лише сказав:

– По-моєму, це найтупіша пісня з тих, які колись крутили по радіо.

– Ні, – заперечив я. – Найтупіша – «Птах перелітний»[50]50
  Пісня американської серф-групи «Трешмен» («The Trashmen»), випущена 1963 р.


[Закрыть]. Її можу теж заграти, якщо хочеш послухати.

– Блін, Господи, ні. – Він міг лихословити, бо мама була в садку, тато й Террі в гаражі доводили до пуття Ракету Доріг-ІІІ, а наш поведений на релігії братик на той час уже не жив удома. Як і Клер, Енді навчався в Університеті штату Мен (де, як він стверджував, було повно «нікчемних хіпі»).

– Коне, але ти не проти, якщо я буду на ній грати?

– Валяй, – сказав він, проходячи повз мене на сходах. На щоці в нього пишався яскравий синець, і від нього пахло важким футбольним потом. – Але гляди не зламай, бо за свої ремонтувати будеш.

– Не зламаю.

Гітара залишалася цілою, але чимало струн я таки порвав. Рок-н-рол безжальніший до них, ніж фолк.

* * * * *

1970-го я перейшов у старшу школу, яка стояла на іншому березі річки Андроскоґін у Ґейтс-Фолзі. Кон, котрий вже навчався в останньому класі й був по-справжньому Великим Цабе завдяки своїй майстерності в спорті й високим оцінкам, що подарували йому місце на дошці пошани, не звертав на мене жодної уваги. І це було добре. Це було чудово. На жаль, так само поводилась і Астрід Содерберґ. Вона сиділа через ряд за мною в класній кімнаті й зовсім поряд на «Англійській для старших класів». Волосся вона збирала у хвостик, а спіднички вдягала щонайменше на два дюйми вище коліна. Щоразу, коли вона схрещувала ноги, я вмирав. Моя закоханість зашкалювала, але якось я випадково підслухав її розмову з подружками, коли вони сиділи на лавках спортзалу під час обіду, тож знав, що дивилися вони тільки на хлопців із випускних класів. А я був ще одним прохідним персонажем у грандіозному епічному романі їхнього новоспеченого життя старшокласниць.

Але й на мене дехто таки звернув увагу. Довготелесий і довговолосий випускник, схожий на одного з тих нікчемних хіпі, про яких розводився Енді. Він підійшов до мене одного дня, коли я собі їв свої бутерброди в спортзалі, за дві лавки від Астрід та її команди хихотух.

– Ти Джеймі Мортон? – спитав він.

Я сторожко з цим погодився. На ньому були мішкуваті джинси з латками на колінах, а під очима чорніли кола, наче він перебивався двома-трьома годинами нічного сну. Або часто дрочив.

– Ходімо в музкімнату, – сказав він.

– Навіщо?

– Бо я так сказав, малий.

Я пішов за ним, прокладаючи шлях крізь учнівську юрбу, що сміялася, кричала, штовхалася і грюкала дверцятами шафок. Я сподівався, що мене не поб’ють. Я міг легко уявити, як мене за якусь дрібницю дубасить десятикласник (цькувати дев’ятикласників десятикласникам було в принципі заборонено, але на це всі чхати хотіли), але не випускник. Випускники взагалі рідко помічали, що дев’ятикласники існують, мій брат був тому найкращим підтвердженням.

Музкімната була порожня. Вже легше. Якщо цей пацан і збирався нам’яти мені боки, то принаймні йому в цьому не допомагатиме ватага друзяк. Та замість почати заміс, він простягнув мені руку. Я її взяв. Пальці на дотик були кволі, холодні й липкі.

– Норм Ірвін.

– Дуже приємно. – Правда це чи ні, я не знав.

– Малий, я чув, ти на гітарі лабаєш.

– Хто тобі таке сказав?

– Твій братуха, Містер Футбол. – Норм Ірвін відчинив шафку, в якій стояли гітари в чохлах. Витяг одну, клацнув защіпками й дістав розкішну матово-чорну електричну «Ямаху». – СА 30, – коротко прокоментував він. – Два роки тому купив. Все літо з батею хати фарбували. Врубай підсилювач. Ні, не той здоровецький, «Булноуз» прямо перед тобою.

Я підійшов до міні-підсилювача, пошукав кнопку чи вимикач і нічого не побачив.

– Ззаду, малий.

– А. – Знайшовши тумблер, я ним клацнув. Засяяло червоне світло, підсилювач тихо загудів. Те гудіння мені сподобалось одразу. То був звук потужності.

Норм пошукав у шафці для гітар кабель і вставив у розетку. Його пальці пройшлися по струнах, і з маленького підсилювача почувся звук БРОНК, атональний, немузичний і абсолютно прекрасний. Норм простягнув мені гітару.

– Що? – Мене це стривожило і водночас кинуло в захват.

– Твій брателло каже, ти граєш ритм. То зіграй якийсь ритм.

Я взяв гітару, і з маленького підсилювача «Буллноуз» біля моїх ніг знову долинув звук БРОНК. Ця гітара була набагато важча за братову акустичну.

– Я ніколи не грав на електричній, – зізнався я.

– Різниці нема.

– А що мені зіграти?

– Може, «Зелену річку». Зумієш? – З кишеньки для годинника в джинсах він витяг медіатор і простягнув мені.

Мені вдалося його взяти, не впустивши.

– Ключ тут – Е? – Міг би й не питати. Уся ця херня починається з Е.

– Сам вирішуй, малий.

Я перекинув через голову ремінь і прилаштував його на плечі. «Яммі» висіла низько (Норман Ірвін був набагато вищим за мене), але я сильно хвилювався й навіть не думав про те, щоб відрегулювати довжину ременя. Я взяв акорд Е й аж підскочив від того, як гучно він прозвучав у закритому просторі музкімнати. Норм широко всміхнувся, і ця усмішка (що оголила його зуби, які в майбутньому мусили завдати йому чимало клопотів, якби він не почав за ними доглядати) поліпшила моє самопочуття.

– Малий, двері зачинені. Врубай звук і лабай.

Гучність звуку стояла на 5. Я підняв до 7, і УАНННГ, що прозвучав внаслідок цього, був приємно гучним.

– Я ні хріна не вмію співати, – знову зізнався я.

– Співати тобі не треба. Співаю я. Ти просто грай ритм.

У «Зеленій річці» був базовий рок-н-рольний ритм, не зовсім такий, як у «Черрі, Черрі», але схожий. Я знову вжарив Е, паралельно прокручуючи в голові першу фразу пісні й розуміючи, що граю правильно. Норман почав співати. Його голос майже губився на тлі звуку гітари, але я чув достатньо, щоб зрозуміти – горлянка в нього така, як треба.

– «Забери мене туди, де тече холодна вода, так…»

Я перейшов на А, і він замовк.

– Хай лишається Е? – спитав я. – Вибач, вибач.

Перші три рядки всі йшли під Е, та коли я знову перейшов на А, з яким здебільшого має справу рок, все одно було не так.

– Де? – спитав я в Нормана.

Він просто дивися на мене, запхавши руки в задні кишені. Я прокрутив пісню подумки, потім знову почав. А коли дійшов до четвертого рядка, то перейшов на С, і цього разу все було як слід. Мені довелося почати спочатку, але тепер це було завиграшки. Все, що нам потрібно було, – барабани, бас… і, звичайно, соло-гітара. Джон Фоґерті з «Кріденс»[51]51
  Ідеться про «Кріденс Клірвотер Рівайвел» (скорочено «Кріденс» чи «ККР»), американський рок-гурт, що був популярним наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр.


[Закрыть] давав такого жару на тому соло, що мені й у найшаленіших снах приснитися не могло.

– Давай сокиру, – сказав Норман.

Я простягнув йому гітару, жалкуючи, що треба віддавати.

– Дякую, що дав на ній пограти. – І я пішов до дверей.

– Мортоне, стій. – Набагато краще не стало, та принаймні мене підвищили від «малого» до «Мортона». – Прослуховування ще не скінчилося.

Прослуховування?

З шафки він витяг менший чохол, відкрив його і дістав подряпану Кей, напівакустичну (900-Джі, якщо ви ведете рахунок).

– Врубай її у великий підсилювач, тільки прикрути до чотирьох. Цей «Кей» нехріново так фонить.

Я зробив так, як мені сказали. «Кей» підходив моїй комплекції краще, ніж «Яммі», мені не треба було нахилятися вперед, щоб на ньому грати. Медіатор був вплетений між струн, і я його витяг.

– Готовий?

Я кивнув.

– Раз… два… раз-два-три і…

Я був весь на нервах, поки силкувався відтворити просту ритмічну послідовність «Зеленої річки». Та якби я знав, як круто грає Норман, то взагалі б не починав – я би просто втік звідти. Він класно зіграв вступ Фоґерті [52]52
  Фоґерті, Джон – американський музикант, композитор і гітарист, соліст і головний гітарист гурту «Кріденс Клірвотер Рівайвел».


[Закрыть], з тими самим фішками, що в тому старому синглі «Фантазія». І мене підхопило хвилею.

– Гучніш! – закричав він на мене. – Врубай, пофіг, хай фонить!

Я підняв гучність великого підсилювача до вісімки і знов увімкнувся. На тлі обох гітар і підсилювача, що фонив, як свисток поліцейського, Нормів голос загубився. Але це не мало значення. Я тримався хвилі й дозволив йому мене вести. То було наче ковзати скляною хвилею, що котила безперестанку дві з половиною хвилини.

Та от вона скінчилася, і знову з гуркотом впала тиша. Мої вуха дзвеніли. Норм втупився поглядом у стелю, розмірковуючи, потім кивнув.

– Не фонтан, але й не кошмар. Трохи практики – і ти будеш кращий за Нюхла.

– Хто такий Нюхло? – спитав я. У вухах дзвеніло.

– Чувак, який переїжджає в Ассачусетс. Спробуймо «Голки-булавки». Ну, «Шукачів», знаєш?

– Е?

– Ні, ця з D починається, але не з прямого D. Треба в обхід. – Він продемонстрував, як я маю зіграти високий Е мізинцем, і я миттю підхопив. Звучало не зовсім як на платівці, але близько до того. Коли ми дограли, з мене градом лився піт.

– ОК, – сказав він, знімаючи з плеча гітару. – Ходімо на перекур. Тре’ подиміти.

Місце для куріння було в нас позаду будівлі профтехучилища. Саме там зависали стукачі й хіпі, з дівчатками, які вбиралися в обтислі спіднички, сережки-дармовиси й накладали на обличчя забагато косметики. Біля дальнього краю металевої майстерні присіли навпочіпки двоє хлопців. Я їх бачив у школі, як і Нормана, але знати не знав. В одного було піcково-світле волосся й купа прищів. Інший мав на голові химерну руду шевелюру, яка стирчала в дев’ять різних боків. Вони були схожі на невдах, але мені було байдуже. Норман теж скидався на невдаху, але він найкрутіше грав на гітарі з усіх, кого я чув не на платівках.

– Ну як він? – поцікавився пісковий блондин. Потім виявилося, що його звуть Кенні Лафлін.

– Кращий за Нюхла, – відповів Норман.

– Це ні хріна не говорить, – вишкірився в усмішці скажено-рудий.

– Ага, але хтось нам по-любому треба, бо не зможем грати в «Ґранжі» в суботу ввечері. – Він витяг пачку «Кулз» і нахилив у мій бік. – Куриш?

– Ні, – сказав я. І додав, відчуваючи, що це абсурдно, але не в змозі себе зупинити: – Вибач.

Норман не звернув на це уваги й підкурив від «Зіппо», на боці якого була вигравіювана змія і напис «НЕ НАСТУПАЙ НА МЕНЕ».

– Це Кенні Лафлін. Бас-гітарист. Рудоголовий – Пол Бушард. Барабани. А цей шкет – брат Конні Мортона.

– Джеймі, – сказав я. Мені відчайдушно хотілося сподобатися цим хлопцям, щоб вони мене прийняли, але я не хотів зав’язувати стосунки з ними, якими б вони не були надалі, у ролі меншенького братика Містера Футбола. – Я Джеймі. – Я простягнув руку.

Рукостискання в них були такі самі мляві, як і в Норма. З того дня, як Норман Ірвін прослухав мене в музкімнаті СШҐФ, я поручкався з сотнями музикантів, і майже в кожного, з ким я працював, був такий самий потиск – нагадував дохлу рибу. Неначе рокери вважали, що всю силу треба берегти для роботи.

– То що скажеш? – спитав Норм. – Хочеш бути в банді?

Чи я хотів? Та якби він сказав мені, що пройти ініціацію я зможу, лише з’ївши свої шнурки, я б негайно витяг їх з вічок і почав жувати.

– Авжеж. Але я не зможу грати там, де продають випивку. Мені лише чотирнадцять.

Хлопці здивовано перезирнулися. І розсміялись.

– Подумаємо про те, як зіграти в «Холлі» й «Двадцять чотири», коли репу відлабаємо, – сказав Норман, випускаючи дим крізь ніздрі. – Поки що ми лише граємо на танцях для підлітків. Таких, як ті, які в «Юріка Ґранжі». Ти ж звідти, так? З Гарлоу?

– Ґав-Лов, – гигикнув Кенні Лафлін. – Так ми його називаємо. Типу «У Ґав-Лов уже переколупали всі кізяки й ловлять ґав».

– Слу, ти ж хочеш грати, правда? – спитав Норм. Він підняв холошу штанів, щоб забичкувати недопалок об свій черевик «Бітлз»[53]53
  Назва походить від шкіряних напівчобіт Джорджа Гаррісона, які називали-ся «черевиками Челсі», проте їх перейменували на черевики «Бітлз». Це взуття 1964 року стало синонімом поняття «бітломанія».


[Закрыть]. Твій братан каже, ти лабаєш на його «Ґібсоні», у якому нема звукознімача, але ти можеш брати «Кей».