Текст книги "Відродження"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– А кафедра музики не буде проти?

– Кафедра музики не буде знати. Приходь у «Ґранж» у четвер після обіду. Я принесу «Кей». Ти тільки не зламай цю тупу фонилку. Ми все поставимо і проведемо репетицію. Візьми з собою блокнот, записувати акорди.

Задзеленчав дзвінок. Дітлахи загасили цигарки й потяглися назад до школи. Одна дівчина, проминаючи нас, поцілувала Нормана в щоку й попестила по сідницях провислі джинси. А він її наче й не помітив, і мені здалося, що це неймовірно хитрий хід. Він ще більше виріс у моїх очах.

Жоден із моїх новоспечених товаришів по гурту не виказав жодних ознак того, що їм не начхати на дзвінок, тому я рушив до школи в гордій самотності. Та потім згадав про дещо й обернувся.

– А як називається гурт?

– Раніше ми називали себе «Стрільцями», – відповів Норм, – але люди казали, що це, типу, занадто по-воєнному. Тому тепер ми «Хромові троянди». Це Кенні придумав, коли ми були обдовбані й дивилися садову виставку в мого баті вдома. Скажи, круть?

За чверть століття після того я грав із «Джі-Тонзами», з «Робін і Джейз», «Хей-Джейзами» (у всіх солістом був козирний гітарист на ім’я Джей Педерсон). Я грав з «Гарячими», «Задубілими», «Гробарями», «Останнім дзвінком» і «Рокерами з Андерсонвіля». У добу розквіту панк-року я грав з «Помадою Петсі Клайн», «Немовлятами з пробірки», «Плацентою» і «Світом, повним цегли». Я навіть грав із рокабільним гуртом «Дазз, Дазз, дзвони в лабаз». Але такої вдалої, на мою думку, назви, як «Хромові троянди», більше не було ні в кого.

* * * * *

– Ну, не знаю, – сказала мама. Вираз обличчя в неї був не розлючений, а просто такий, наче вона от-от зляже з головним болем. – Джеймі, тобі лише чотирнадцять. Конрад каже, ті хлопці значно старші. – Ми сиділи за обіднім столом, який тепер, коли Клер і Енді поїхали, здавався набагато більшим. – Вони курять?

– Ні, – відповів я.

Мама обернулася до Кона.

– Курять?

Кон, котрий саме передавав Террі кукурудзяний крем-суп, і оком не змигнув.

– Нєа.

Мені хотілося його обійняти. За багато років у нас були свої непорозуміння, як і в усіх братів, але в екстремальних ситуаціях брати мають схильність стояти один за одного горою.

– Мам, це ж не в барах чи ще десь, – сказав я… інтуїтивно відчуваючи, що це саме в барах і буде, і напевно, задовго до того, як наймолодшому учаснику «Хромових троянд» стукне двадцять один. – Лише у «Ґранжі». У нас репетиція в цей четвер.

– Тобі тих репетицій багато треба, – єхидно посміхнувся Террі. – Передайте ще одну відбивну.

– Теренсе, а де твоє «будь ласка»? – неуважно спитала мама.

– Будь ласка, передайте ще одну відбивну.

Тато передав таріль. Він досі нічого не сказав. Добрий чи поганий знак?

– Як ти поїдеш на репетицію? І взагалі, як ти будеш добуватися на ці… на ці виступи?

– У Норма мікроавтобус «фольксваген». Ну, це його тата мікроавтобус, але він дозволив Норму вибити на борті назву гурту!

– Цьому Норму не може бути більше вісімнадцяти, – сказала мама. Їсти вона перестала. – Звідки мені знати, чи добре він водить?

– Мам, я їм потрібен! Їхній ритм-гітарист переїхав у Массачусетс. Без ритм-гітариста вони не зможуть виступати в суботу ввечері! – Зненацька мою голову кометою осяяла думка: на ті танці може прийти Астрід Содерберг. – Це важливо! Це велике діло!

– Мені це не подобається. – Вона потерла пальцями скроні.

Нарешті озвався тато.

– Лоро, нехай. Я розумію, що ти хвилюєшся, але це те, що йому добре вдається.

Вона зітхнула.

– Ну тоді, мабуть, нехай.

– Спасибі, мам! Спасибі, тату!

Мама взяла виделку і знову поклала її на стіл.

– Пообіцяй, що ти не куритимеш цигарок і марихуани. І не питимеш теж.

– Обіцяю. – І тієї обіцянки я дотримувався два роки.

Чи десь так.

* * * * *

Найбільше в тому нашому першому виступі в «Юріка Ґранж № 7» мені запам’ятався сморід мого власного поту, коли ми вчотирьох вибралися на сцену. Щодо поту, то з чотирнадцятилітніми підлітками ніхто не позмагається. Перед своїм ініціаційним виступом я двадцять хвилин приймав душ (поки не скінчилася гаряча вода), та коли нахилився підняти свою позичену гітару, то відчув, як від мене тхне страхом. Зненацька «Кей» став важити щонайменше двісті фунтів, коли я перекидав його ремінь через плече. Причини боятися в мене були вагомі. Навіть якщо брати до уваги притаманну рок-н-ролу простоту, завдання, яке поставив переді мною Норм Ірвін – вивчити між пообіддям четверга і вечором суботи тридцять пісень, – було нереальним. Я так йому й сказав.

Він тільки плечима знизав і дав мені найкориснішу пораду з тих, які я дістав за всю свою кар’єру музиканта: у будь-яких незрозумілих ситуаціях лягай спати.

– Крім того, – він оголив у диявольській посмішці гнилуваті зуби, – я вжарю так голосно, що вони все одно не чутимуть, що ти там робиш.

Щоб привернути увагу публіки, Пол прокотив короткий риф на своїх барабанах і закінчив ударом по тарілках. Глядачі відповіли йому короткими бризками оплесків очікування. Усі ті очі (мільйони очей, як здавалося мені) звернулися до маленької сцени, на якій під прожекторами скупчилися ми. Пригадую, я почувався повним бовдуром у жилеті зі стразами (ті жилети були пережитками короткого періоду, коли «Хромові троянди» ще були «Стрільцями») і думав, чи не виблюю зараз ненароком. Це здавалося не надто реальним, бо я лише пообідав, а вечерю в себе запхнути не зміг, але відчуття було якесь таке. Та потім я подумав: «Не виблюю. Зомлію. От що я зроблю. Зомлію».

І я справді міг знепритомніти, але Норм не дав мені часу.

– Ми «Хромові троянди», ясно? Ану, народ, вставайте і танцюйте. – А тоді до нас: – Раз… два… три… поїхали.

Пол Бушард видав тамтамний барабанний дріб, що відкриває «Тримайся, Слупі»[54]54
  Пісня 1964 р., записана Весом Фарелом і Бертом Расселом.


[Закрыть], і ми почали. Норм співав соло (втім, так було завжди, крім тих кількох пісень, де його підміняв Кенні). Ми з Полом були бек-вокалістами. Попервах я жахливо соромився, але це відчуття минулося, коли я почув, як змінюється мій голос через мікрофон – яким дорослим стає. Згодом я дізнався, що на бек-вокалістів усе одно ніхто не звертає особливої уваги… хоча якби вони зникли, слухачам би їх бракувало.

Я бачив, як парочки йдуть на танцмайданчик і починають танцювати. Вони для цього й прийшли, однак у глибині душі я не вірив, що вони танцюватимуть – тільки не під ту музику, яку частково і я грав. Та коли вже стало зрозуміло, що нас не обсвистають і не проженуть зі сцени, я відчув наростання ейфорії, близької до екстазу. Відтоді я прийняв таку кількість наркотиків, що могла б і лінкор потопити, але навіть найкращі з них не збурювали такого самого за силою відчуття, як той перший приплив. Ми грали. Вони танцювали.

Ми відіграли з сьомої до десятої тридцять, з двадцятихвилинною перервою близько дев’ятої, коли Норм і Кенні поклали свої інструменти на підлогу, вимкнули підсилювачі й вискочили надвір покурити. Для мене ті години спливли, немов уві сні, тому я не здивувався, коли під час одного з повільних танців (здається, ми грали «Хто зупинить дощ»), повз нас провальсували мої мама й тато.

Мамина голова лежала в тата на плечі. Її очі були заплющені, а на губах грала замріяна усмішка. Тато тримав очі розплющеними, і коли вони проминали естраду, він мені підморгнув. Соромитися їхньої присутності не було потреби – на танці в старшій школі й на дискотеки поліцейської спортивної ліги, які влаштовували на ролердромі в Льюїстоні, пускали тільки дітей, але коли ми грали в «Юріка Ґранжі» чи в Ґейт-Фолзі на запрошення ордену Лосів і Амветів[55]55
  Орден Лосів – організація і соціальний клуб, створені 1868 р. Одне з про-відних братств у США, що нібито нараховує близько мільйона членів. Ам-вет (Американські ветерани) – волонтерська організація, що опікується ветеранами Другої світової війни.


[Закрыть], то туди завше приходило чимало дорослих. Єдине було паскудно в першому виступі – деякі друзі Астрід прийшли на танці, а її самої не було.

Мої батьки пішли рано, і Норм відвіз мене додому в старому мікроавтобусі. Ми всі були під кайфом від успіху: сміялися й пригадували концерт у всіх подробицях, – тож коли Норм простягнув мені купюру десять доларів, до мене не дійшло, що це.

– Твоя частка, – пояснив він. – Нам платять по п’ятдесят за виступ. Двадцятка мені, бо машина моя і я соліст, а вам по десятці.

Я взяв гроші, досі почуваючись, немов хлопчик уві сні, і до болю натрудженою лівою рукою посунув бічні дверцята вбік.

– Репетиція в четвер, – сказав Норм. – Цього разу музкімната після уроків. Але додому я тебе підкинути не зможу. Батько хоче, щоб я допоміг йому пофарбувати будинок у Касл-Року.

Я сказав, що це не проблема. Якщо Кон не зможе відвезти мене, я зловлю машину. Більшість людей, які їздили трасою 9 між Ґейтс-Фолз і Гарлоу, знали мене й підкинули б додому.

– Тобі треба попрацювати над «Кароокою». Ти відставав.

Я сказав, що попрацюю.

– А ще, Джеймі…

Я подивився на Норма.

– Загалом ти впорався добре.

– Краще, ніж Нюхло, – сказав Пол.

– Набагато краще, ніж те гальмо, – додав Кенні.

Це майже компенсувало відсутність на танцях Астрід.

Батько вже пішов спати, але мама сиділа на кухні з чашкою чаю. Вона перевдяглася у фланелеву сорочку, але макіяжу ще не зняла, і я подумав, що вона дуже симпатична. А коли всміхнулась, я побачив, що в очах у неї стоять сльози.

– Мам? Що з тобою?

– Нічого, – відповіла вона. – Я просто радію за тебе, Джеймі. І трохи боюся.

– Не треба. – І я її обійняв.

– Ти не почнеш курити з тими хлопцями? Пообіцяй мені.

– Мам, я вже обіцяв.

– Пообіцяй ще раз.

Я пообіцяв. Давати обіцянки, коли тобі чотирнадцять, простіше навіть, ніж пітніти.

Нагорі Кон лежав у ліжку й читав наукову літературу. Мені було важко повірити в те, що хтось може таке читати задля власної втіхи (особливо крутий футболіст), але Конні читав. Поклавши книжку, він сказав:

– Ти непогано відіграв.

– А ти звідкіля знаєш?

Він усміхнувся.

– Я підглядав. Одну хвилинку. Ти грав ту кретинячу пісеньку.

«Дикунку». Мені навіть питати не треба було.

* * * * *

Увечері наступної п’ятниці ми відіграли в Амветів, а в суботу – на танцях у старшій школі. Тут Норм поміняв слова з «Я свого серця більше не мучу» на «Я свого перця більше не дрочу». Вчителі-наглядачі не помітили, вони на слова ніколи уваги не звертали, зате помітили діти, і були в захваті. Достатньо великий спортзал у Ґейтс сам по собі був підсилювачем, і звучання нашої музики, особливо по-справжньому гучних пісень, як «Хороша любов», приголомшувало. Перефразовуючи гурт «Слейд», ми, пацани, пошуміли шо треба. На перерві Кенні з Нормом і Полом пішли на місце для куріння, і я подався за ними.

Там уже тусувалися кілька дівчат, і одна з них була Гетті Ґрір, та, яка попестила Нормів зад того дня, коли мене прослуховували. Вона оповила його руками за шию і притислася всім тілом. Він увіпхав руки в задні кишені її джинсів, щоб підтягти поближче до себе. Я старався не витріщатися.

Десь іззаду донісся несміливий голос.

– Джеймі?

Я обернувся. Астрід. На ній була пряма біла спідничка і синя блузка-безрукавка. Розпущене волосся, яке вона раніше збирала у строгий шкільний хвостик, тепер вільно обрамляло її обличчя.

– Привіт, – сказав я. А оскільки цього було якось наче недостатньо: – Привіт, Астрід. Я тебе не бачив у залі.

– Я пізно прийшла, бо довелося чекати Бонні та її тата, вони мене підвозили. Ви так класно граєте.

– Дякую.

Норм і Гетті затято цілувалися. Норм це робив шумно, і звук трохи нагадував мамин «Електролюкс». Неподалік лизалася ще одна, тихіша парочка, однак Астрід наче й не помічала. Її сяючі очі не відривалися від мого обличчя. У вухах у неї були сережки-жабки. Сині жабки, під колір її блузки. У такі моменти помічаєш усе.

Вона тим часом нібито чекала, коли я щось скажу, тож я підсилив свою попередню ремарку:

– Дуже дякую.

– Ти будеш курити?

– Я? – Раптом подумалося, що вона шпигує за дорученням моєї мами. – Я не курю.

– То, може, проведеш мене до зали?

Я провів її до зали. Між місцем для куріння та запасним виходом спортзали було чотириста ярдів. Я шкодував, що не чотири милі.

– Ти прийшла з кимось? – спитав я.

– Лише з Бонні й Карлою, – відповіла вона. – Не з хлопцем. Мама й тато не дозволяють мені ходити з хлопцями, поки не буде п’ятнадцять.

І немов бажаючи показати мені, що вона думає про цю дурну заборону, взяла мене за руку. Коли ми підійшли до чорного ходу, вона подивилася на мене знизу вгору. Я мало не поцілував її тоді, але не наважився.

Хлопці бувають гальмонутими.

* * * * *

Коли після танців ми завантажували барабанну установку Пола в мікроавтобус, Норм заговорив зі мною суворим, мало не батьківським тоном.

– Після перерви ти тупо лажав. Що з тобою було?

– Не знаю. Вибач. Наступного разу буде краще.

– Сподіваюся. Добре граємо – кличуть виступати. Погано граємо – не кличуть. – Він погладив борт мікроавтобуса. – Петсі на повітряних бульбашках не їздить, і я теж.

– То через ту дівчину, – сказав Кенні. – Гарненька блондиночка в білій спідничці.

Норм просяяв. Поклав руки мені на плечі й, так само, як і з голосом, по-батьківському злегка мене струсонув.

– Пацан, поцілуй її взасос. Якнайшвидше. Ти гратимеш краще.

І дав мені п’ятнадцять доларів.

* * * * *

У новорічний вечір ми грали у «Ґранжі». Йшов сніг. Астрід була в залі, вдягнена у парку з каптуром, облямованим хутром. Я завів її під пожежні сходи й поцілував. Її губи з помадою на смак були як полуниця. Коли я відсторонився, вона подивилася на мене своїми великими очима.

– Я думала, ти ніколи цього не зробиш. – І захихотіла.

– Ну як, нічого?

– З першого разу не зрозуміла, давай ще раз.

Ми стояли й цілувалися під пожежними сходами, поки Норм не постукав мене по плечу.

– Дітки, закругляйтеся. Пора трохи пограти.

Астрід цмокнула мене в щоку.

– Зіграй «Дикунку». Я від неї фанатію. – І вона побігла до чорного ходу, ковзаючись на снігу у взутті для танців.

Ми з Нормом пішли за нею.

– Що, яйця зсудомило? – спитав він.

– Га?

– Забудь. Її пісню зіграємо першою. Що робити, ти в курсі, правда?

Я був у курсі, бо наш гурт грав багато пісень на замовлення. І я був щасливий це зробити, бо тепер уже набагато впевненіше тримав перед собою «Кея», увімкненого в електромережу й готового до драйву.

Ми піднялися на сцену. Пол, як завжди, дав барабанний програш, сигналізуючи, що гурт повернувся й готовий ушкварити. Регулюючи гітарний ремінь, який не потребував регулювання, Норм кивнув мені. Я підійшов до центрального мікрофона і проревів у нього:

– Ця пісня на прохання Астрід, а ще тому… дикунко, здається, я тебе ЛЮБЛЮ! – І хоча зазвичай то була робота Норма (його прерогатива, як лідера гурту), я почав відлік: – Раз, два, три, поїхали! – Друзі Астрід на танцмайданчику тицяли її кулаками в бік і верещали. Її щоки пашіли. Вона послала мені повітряний поцілунок.

Астрід Содерберг послала мені повітряний поцілунок.

* * * * *

Отже, у хлопців із «Хромових троянд» були дівчата. А може, фанатки. Чи дівчата-фанатки. Коли граєш у рок-гурті, зрозуміти, де ця межа, досить важко. У Норма була Гетті. У Пола – Сюзан Фурньє. У Кенні – Керол Пламмер. А в мене – Астрід.

Коли ми їздили на свої концерти, Гетті, Сюзан і Керол іноді втискалися в мікроавтобус разом із нами. Астрід це робити забороняли. Та коли Сюзан могла взяти в батьків машину, Астрід дозволялося їздити з дівчатами.

Іноді вони виходили на майданчик і танцювали одна з одною, але здебільшого стояли своєю тісною маленькою компанією і просто дивилися. Усі перерви ми з Астрід цілувалися, і з часом я став відчувати у її віддиху запах цигарок. Але я не заперечував. Коли вона це зрозуміла (у дівчат є свої способи), то почала курити, коли я був поряд, і кілька разів видихнула хмарку диму мені до рота, коли ми цілувалися. Це викликало в мене такий стояк, що ним можна було довбати бетон.

Через тиждень після того, як Астрід виповнилося п’ятнадцять, їй дозволили поїхати з нами в мікроавтобусі до Льюїстона, на дискотеку ПСЛ[56]56
  Поліцейська спортивна ліга


[Закрыть]. Усю дорогу додому ми цілувалися, а коли я запустив руку їй під пальто, щоб охопити долонею груди (тепер уже значно опукліші за горбочок), вона не відштовхнула мене, як це було зазвичай.

– Приємно, – прошепотіла вона мені на вухо. – Я знаю, що не можна, але це так приємно.

– Може, тому й приємно, – сказав я. Іноді хлопці бувають не гальмонутими.

Минув ще місяць, перш ніж вона дозволила мені ковзнути рукою їй у ліфчик, і ще два, перш ніж мене пустили дослідити, що в неї під спідничкою, та, коли я нарешті туди дістався, вона визнала, що це теж приємно. Але більше нічого робити не дозволяла.

– Я знаю, що з першого ж разу завагітнію, – прошепотіла вона мені на вухо, коли ми паркувалися й обоє вже були дуже збуджені.

– Я можу щось купити в аптеці. Можна поїхати в Льюїстон, мене там ніхто не знає.

– Керол каже, що іноді ці штуки рвуться. Одного разу, коли вона була з Кенні, це сталося, і вона місяць трусилася від страху. Каже, думала, місячне ніколи не почнеться. Але ми можемо зробити щось інше. Вона мені розказала.

Щось інше теж було доволі непоганим.

* * * * *

Права я отримав, коли мені виповнилося шістнадцять, єдиний з-поміж братів (і сестри), кому з першого разу вдалося скласти практику. Частково я завдячував цим державній школі водіння, але здебільшого – Сісеро Ірвіну. Норм жив із матір’ю, м’якосердою фарбованою блондинкою, яка володіла будинком у Ґейтс-Фолз, але вихідні переважно проводив із татом, котрий жив у зачуханому трейлерному парку за межею міста Гарлоу в Моттоні.

Коли в нас були виступи суботніми вечорами, наша банда (разом з подружками) часто збиралася в трейлері Сісеро в суботу вдень і їла піцу. Там скручували та розкурювали косяки, і після цілого року відмов я нарешті здався та спробував. Спершу було важко втримати дим, але (багато моїх читачів самі знають) з часом стає легше. У ті дні я ніколи не курив багато наркоти, рівно стільки, щоб розслабитися перед концертом. Коли в голові лишалося трохи кайфу, я грав краще, і ми завжди багато сміялися в тому старому трейлері.

Коли я сказав Сісеро, що наступного тижня складаю на права, він спитав, де мені призначено – в Касл-Року чи «в городі», тобто в районі Льюїстона-Обурна. Я відповів, що в Л-О, і він з розумінням кивнув.

– Це значить, що тобі дадуть Джої Кеферті. Він двадцять років іспити приймає. Я колись пив із ним у касл-рокському «Пухкому тигрі», я там тоді констеблем був. Ну, ще до того, як Рок розрісся й обзавівся своїм поліцейським відділком.

Мені важко було уявити Сісеро Ірвіна, посивілого, з червоними очима, худого, як тріска, майже завжди вдягненого в старі штани кольору хакі та майки, у правоохоронній сфері, але люди міняються – іноді підіймаються вгору сходами, та часом бува й таке, що спускаються вниз. А тим, хто спускається, часто помагають різноманітні речовини, такі, як та, яку він так полюбляв скручувати й пускати по колу з друзяками свого підлітка-сина.

– Старий Джої рідко кому видає права отак з першого разу, – сказав Сісеро. – Він такого не любить, як правило.

Про це я вже знав. Клер, Енді й Кон безславно провалилися у Джої Кеферті. Террі випав хтось інший (може, офіцер Кеферті того дня захворів), та хоча він прекрасно водив із першого ж разу, коли сів за кермо, в день іспиту Террі був суцільним клубком нервів і примудрився в’їхати задом у пожежний гідрант, коли показував паралельне паркування.

– Три речі, якщо хочеш скласти, – сказав Сісеро, простягаючи косяк, який щойно скрутив, Полу Бушарду. – Перше – не кури цього лайна, поки не складеш практику.

– Добре. – Насправді мене попустило. Я ловив кайф від травки, проте з кожною затяжкою пригадував обіцянку, яку дав матері й тепер порушував… хоча я заспокоював себе тим, що не курю сигарет і не п’ю, а це означало, що я відбив майже всі подачі.

– Друге – зви його «сер». «Спасибі, сер», коли сядеш у тачку, і «спасибі, сер», коли з неї вийдеш. Він таке любить. Січеш?

– Січу.

– Третє і найважливіше, обстрижі свої блядські патли. Джої Кеферті ненавидить хіпі.

Мені це дуже не сподобалось. Відколи я приєднався до гурту, вимахав на три дюйми, та що стосувалося волосся, тут я гальмував. Знадобився цілий рік, щоб воно відросло до плечей. А ще ми багато сварилися з батьками через те волосся – вони мені казали, що я схожий на шаромижника. Вирок Енді був ще тупіший: «Джеймі, якщо ти хочеш бути схожим на дівчисько, чому зразу сукню не надінеш?» Блін, нема нічого кращого за аргументовану християнську дискусію, правда?

– Ой ні, якщо я відріжу волосся, то буду схожий на задрота!

– Ти вже схожий на задрота, – сказав Кенні, і всі розреготалися. Навіть Астрід (хоч потім вона поклала руку мені на стегно, щоб загладити гостроту).

– Ага, – кивнув Сісеро Ірвін, – ти будеш схожий на задрота з водійськими правами. Полі, та запалиш ти вже нарешті той косяк чи так і сидітимеш, милуватимешся ним?

* * * * *

Я відмовився від косяка. Я називав офіцера Кеферті «сером». Я підстригся під Містера Бізнесмена, від чого сильно занепав духом, а моя мама навпаки – ним піднеслася. Під час паралельного паркування я зачепив бампер машини, що стояла позаду, але офіцер Кеферті таки видав мені права.

– Синку, я тобі довіряю, – сказав він.

– Дякую, сер. Я вас не підведу.

* * * * *

Коли мені виповнилося сімнадцять, у нашому будинку, який тепер стояв на асфальтованій дорозі (прогрес ішов семимильними кроками), влаштували свято. Астрід, звісно, запросили теж, і вона подарувала мені светр, який сплела сама. Я миттю його натягнув, хоча то був серпень і погода стояла спекотна.

Мама подарувала мені цикл історичних романів Кеннета Робертса в палітурці (які я справді прочитав). Енді презентував Біблію в шкіряній палітурці (яку я теж читав, здебільшого як навмисне йому), з моїм іменем у золотому тисненні. На форзаці був припис з Об’явлення, розділу третього: «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду». Натяк на те, що я збився зі шляху, був наче й не зовсім недоречним.

Від Клер (якій тепер було двадцять п’ять і вона вчителювала у нью-гемпширській школі) я дістав стильний спортивний піджак. Кон завжди був трохи скупердяєм, тому подарував мені шість комплектів гітарних струн. Ну нічого, принаймні всередині в них лежали доларові монетки.

Мама принесла іменинний торт, і всі заспівали традиційну пісню. Якби з нами був Норм, він би задмухав усі свічки силою свого рок-н-рольного голосу. Але його не було, тож їх загасив подмухом я. Коли мама роздавала тарілки, до мене дійшло, що я нічого не отримав від тата й Террі. Навіть квітчастої краватки.

Після торта й морозива (ван-шок-полун, звісно) я помітив, як Террі перезирнувся з татом. Тато глянув на маму, і вона нервово йому всміхнулася – ледь-ледь. Лише тепер, озираючись назад, я усвідомлюю, як часто я бачив на маминих губах ту нервову усмішку, поки підростали і йшли у великий світ її діти.

– Джеймі, ходімо з нами до комори, – підводячись, сказав тато. – Ми з Теренсом приготували для тебе маленький подарунок.

«Маленьким подарунком» виявився «Форд Ґелексі» 1966 року, вимитий, відполірований і білий, мов місячне сяйво на снігу.

– О Боже, – тремтячим голосом промовив я, і всі розсміялися.

– Корпус був хорошим, а от над двигуном довелося попотіти, – повідомив Террі. – Ми з татом заново відрегулювали клапани, поміняли свічки, вставили новий акумулятор… коротше, все, що можна.

– Нова гума, – додав тато й показав на шини. – Прості, зате нові, не відновлені. То як, синку, подобається?

Я обійняв його. Обійняв їх обох.

– Ти тільки пообіцяй нам з мамою, що ніколи не сідатимеш за кермо після того, як вип’єш. Не роби так, щоб одного дня ми подивилися одне одному в очі й сказали, що це ми подарували тобі машину, в якій ти скалічився чи скалічив когось іншого.

– Обіцяю.

Астрід (разом із котрою я докурюватиму останній дюйм косяка перед тим, як відвезти її додому у своїй новій машині) стиснула мою руку.

– Я простежу за тим, щоб він виконував.

Після того як я двічі зганяв до Гарріз-Понду й назад (щоб усіх розвезти), історія повторилася. Я відчув, як хтось торсає мене за руку. То була Клер. Вона відвела мене на веранду, як і того дня, коли преподобний Джейкобз повернув Конні голос за допомогою свого електричного стимулятора нервів.

– Мама хоче, щоб ти дав їй ще одну обіцянку. Але їй незручно про таке просити. Тому я запропонувала зробити це замість неї.

Я чекав.

– Астрід – хороша дівчинка, – сказала Клер. – Вона курить, я відчуваю це у її віддиху, але це не робить її поганою. А ще в неї хороший смак. Доведено тим, що вона три роки зустрічається з тобою.

Я все ще чекав.

– І вона розумна дівчинка. Попереду в неї навчання в коледжі. Тому обіцянка, Джеймі, буде така: гляди не зроби їй дитину на задньому сидінні тієї машини. Можеш це побіцяти?

Я мало не всміхнувся. Якби мої губи розійшлися в усмішці, вона була б наполовину здивована, наполовину болісна. Упродовж останніх двох років у нас із Астрід було кодове слівце: перерва. Це означало взаємну мастурбацію. Я кілька разів після першого разу заїкався про презервативи, ба більше – я навіть наважився купити пачку з трьома «Троянами» всередині (один тримав у гаманці, а інші два заникав за плінтусом у себе в кімнаті), але вона твердила, що перший презерватив, яким ми спробуємо скористатися, або порветься, або протече. Тож… ми робили перерву.

– Сердишся на мене? – спитала Клер.

– Ні, – відповів я. – На тебе не можна сердитися, Клерчик-Еклерчик. – І я справді ніколи не лютував на сестру. Уся моя лють чекала на те чудовисько, за яке вона вийшла заміж, і після того ніколи не вщухала.

Я пригорнув її до себе й пообіцяв, що не зроблю Астрід дитини. І цієї обіцянки дотримався, хоча ми підійшли доволі близько до цього перед тим днем у хижці на Вершині неба.

* * * * *

У ті роки мені часом снився Чарльз Джейкобз. У снах я бачив, як він штрикає пальцями в мою буцімто-гору й робить у ній заглибини для печер, або як читає Кошмарну проповідь, а довкола голови в нього палахкотить, наче електрична діадема, синє полум’я. Але загалом він вислизнув з моєї свідомості, і так тривало до одного дня в червні 1974-го. Мені було вісімнадцять. Астрід теж.

Школа скінчилася. Концерти у «Хромових троянд» були розписані аж до кінця літа (декілька з них мали відбутися в барах, і мої батьки неохоче, проте підписали дозвіл на мої виступи там). Удень я мав працювати на фермерських угіддях у Марстеллара, так само, як і за рік до того. У «Рідкого палива Мортона» справи йшли добре, й батьки могли собі дозволити платити за моє навчання в Університеті штату Мен, проте від мене очікували, що я докладу свою частку. Перед тим як заступити на роботу, я мав вільний тиждень, тож ми з Астрід багато часу проводили разом: то в неї вдома, то в мене. Часто пообідь ми їздили на моєму «ґелексі» різними путівцями. Ми знаходили місце, щоб поставити машину, і… робили перерву.

Того дня ми зупинилися в закинутому гравійному кар’єрі на трасі 9 і розкурили на двох косяк не-дуже-доброї місцевої трави. У повітрі стояла задуха, на заході вже збиралися грозові хмари. Бурчав грім, і напевно, десь спалахували блискавки. Мені їх не було видно, але в гучномовці радіоприймача на панелі приладів потріскувала статична електрика, миттєво заглушивши «Куримо в кімнаті для хлопчиків», пісню, яку «Троянди» грали того року на кожному своєму виступі.

Саме тоді в мою свідомість, мов гість, якого вже давно не було, повернувся преподобний Джейкобз. І я завів двигун.

– Гаси траву, – сказав я. – Поїдемо покатаємось.

– Куди?

– В одне місце, про яке мені розказали давно-давно. Якщо воно ще є.

Астрід сховала залишки косяка в коробку з-під «сакретсів»[57]57
  «Сакретс» – льодяники від кашлю.


[Закрыть] і поклала під сидіння. Я проїхав трасою 9 з милю чи дві, потім звернув на захід по дорозі, що вела до Козячої гори. Тут дерева з обох боків підступали близько до шляху, і останні промені тьмяного сонця того дня розчинилися в грозових хмарах.

– Якщо ти думаєш про той клуб, то нас не пустять, – сказала Астрід. – Мої предки відмовились від членства. Сказали, треба заощаджувати, якщо я хочу вчитися в коледжі в Бостоні. – Вона зморщила носика.

– Не про клуб.

Ми проминули Лонґмедоу, де щороку смажила сосиски молодь із ЗММ. Люди, що поз’їжджалися на пікнік, нервово зиркали на небо, збирали ковдри, холодильнички і квапливо йшли до машин. Грім гуркотав тепер гучніше, вантажні вагони котили по небу, і десь на іншому боці Вершини неба я побачив, як вжарила блискавка. Я відчув, як у грудях наростає хвилювання. «Це прекрасно, – сказав того останнього дня Чарльз Джейкобз. – Прекрасно і дуже страшно».

Ми проїхали повз знак, на якому було написано «ПРОПУСКНИЙ ПУНКТ КОЗЯЧА ГОРА 1 МИЛЯ. ПРИГОТУЙТЕ ПЕРЕПУСТКУ».

– Джеймі…

– Тут має бути поворот, який веде на Вершину неба, – сказав я. – Може, його вже й нема, але…

Поворот ще існував, і та бічна дорога досі була посипана гравієм. Але я повернув трохи зашвидко й зад «Ґелексі» вихнуло в один бік, потім в інший.

– Сподіваюся, ти знаєш, що робиш. – Астрід, здавалося, зовсім не було страшно від того, що ми їдемо прямісінько назустріч літній грозі. Її голос звучав зацікавлено і трохи схвильовано.

– Я теж на це сподіваюся.

Дорога пішла в гору. Час від часу задні колеса «ґелексі» ковзали на гравії, але зчеплення з поверхнею було більш-менш хорошим. Через дві з половиною милі після повороту дерева розступилися і ми побачили Вершину неба. Астрід охнула і випросталася на сидінні. Я вдарив по гальмах і під хрускіт гравію зупинив свою машину.

Праворуч від нас стояла стара хижка під проваленим і порослим мохом дахом та з побитими шибками. По її сірих боках, з яких давно вже злізла фарба, танцювали графіті, ледь видимі від старості в бур’янах. Попереду над нами випинався величезний гранітний виступ. А на його вершині, як і розказував мені Джейкобз пів мого життя тому, до хмар стриміла залізна щогла, а хмари вже були чорні й висіли так низько, що здавалося, їх можна торкнутися. Ліворуч, у той бік, куди дивилась Астрід, до океану тяглися пагорби, поля й сіро-зелені милі лісів. Над ними ще й досі сяяло сонце, і світ під ним світився.

– О Господи, а тут завжди так було? І ти ніколи мене сюди не привозив?

– Я й себе сюди не привозив. Наш колишній священик…

Договорити я не встиг. З неба вжарила яскриста блискавка. Астрід заверещала й накрила голову руками. На одну мить – дивну, страшну, дивовижну – мені здалося, що повітря зникло, а замість нього стала наелектризована олія. Я відчув, як волосся на всьому тілі, навіть тоненьке в носі та вухах, стає сторч. Потім пролунав клац, неначе клацнув пальцями невидимий велетень. Сяйнула друга блискавка і вдарила в залізну щоглу, охопивши її тим самим ясно-блакитним вогнем, який танцював довкола голови Чарльза Джейкобза в моїх снах. Довелося заплющити очі, щоб не осліпнути. Коли я знову їх розплющив, то щогла світилася вишнево-червоним вогнем. «Наче розжарена підкова в печі», – сказав він тоді, і то був дуже точний опис. Оглушливо вдарив грім.