Текст книги "Циганка"

Автор книги: Степан Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

– І я не думав, що він такий... грубий, – промовив Грицько.

Гали схилилася ближче до Грицька і промовила стиха на адресу вчителя:

– Чорт носатий!

– Руда собака! – таким же тоном додав Грицько. Коли б мені якось хоч до екзаменів доходити, а тоді – хай йому враг – і на екзамени не з'явлюся.

Грицькові стало чогось шкода. Пригадалось, що й він останній рік у школі.

– Куди ж ви тоді думаєте? – спитав він.

– Мене одвезуть у город держати екзамен до гімназії.

– Напишете мені листа, як будете в городі? – спитав він.

– Безпремінно напишу, тільки ж і ви пишіть. А тоді колись знімемося й карточками обміняємося. Добре?

Так розмовляючи й доїдаючи пиріжки, дійшли вони до того місця, де дороги розходилися: Галі треба було звернути до станції, Грицькові – до своєї будки. Прощаючись, обоє спинилися.

«Чого ж це ми ні слова про «теє» не споминаємо?» – подумав Грицько. Галя стояла й теж щось думала.

«Ні, мабуть, не вміємо ще ми кохатися!» – думав Грицько.

Аж тут сталося щось таке, чого він ніяк уже не дожидав: очі в Галі засвітилися якоюсь рішучістю, лице до ушей почервоніло; заплющивши очі, вона раптом нахилилася до Грицька і ткнула чимсь м'якеньким і ніжним чи в ніс, чи в губи. Од несподіванки Грицько навіть одкинувся назад.

Потім, зрозумівши, до чого це воно йде, він і собі простяг губи, щоб одповісти тим же, та було пізно: Галя вже одхилила голову, і його губи цмокнули в пустому повітрі.

Галя, закутавшись хусткою й схиливши голову, пішла швидко. Перші хвилини Грицько навіть не розумів добре, що саме сталося. Потім буйна радість хвиля за хвилею стала огортати його.

«Це ж вона поцілувала мене!» – подумав він, і йому захотілось закрити очі й стрілою побігти улицею, покотитись колесом з якими-небудь дикими вигуками. Йшов він, і здавалося йому, що дороги він не доторкається. Про те ж, що сьогодні він, перший ученик, сидів у карцері, в його вийшло з голови.

Що ж, немає без колючок рож...

Над Мар'ївкою спочивала ніч. Могутні дуби, що густою лавою стояли понад озером, повилися густими тінями. В небі сіялися зірки й виблискували в темній, як криця, воді. В гаю цвіли весняні квітки і пахли. На березі озера, в траві, лежали Грицько і Яків, коло їх валялися розкидані по траві книжки, жмутики конвалій. Яків лежав горілиць, курив цигарку й дивився на небо. Грицько лежав до його спиною й, зіп'явшись на лікоть, дивився мрійно на воду. Лінь і втома окутала їх.

– Яків! – після довгої паузи звернувся до товариша Грицько.

Той щось муркнув собі під ніс, кинув у воду цигарку й ще пильніше став вдивлятися в небо.

– Яків! Хочеш говорити? – спитав Грицько.

– Н-не хо... – ліниво протяг той.

Замовкли. Із-за дубів став здійматися на небо місяць, червоний, великий, як червоного золота діжа; вирізалися над темною масою гаю вершечки дубів, огневими шпильками пронизалася вода. Серед тиші часом поверх води випліскувала риба, лишаючи по собі на тихому лоні розпливчаті круги. Десь скрипів віз; за гаєм, у хуторі, співали дівчата.

– Яків!.. Про що ти думаєш? – спитав знов Грицько.

– Ось глянь сюди! – промовив Яків, дивлячись на небо. – Он, бач, на небі зорі, а що там, над тими зорями?

– Там інші зорі.

– Ну, а за іншими?

– Там знов зорі.

– Зорі, та й зорі, та й зорі... а краю немає?

– Немає краю.

– От штука!.. – Яків зітхнув і замовк.

Грицько глянув на небосхил, і йому стало здаватися, що він сидить не в гаю над водою, під темним небом, а в великій-великій хаті. Стеля в тій хаті – блакитне, убите срібними бляшками небо, діл – блискуча вода в озері, темні дерева – то вінки, розвішані по стінах, а місяць, мов лампадка, тихо освітлює всю хату.

За кущами щось зашелестіло, і через місток скоро промайнуло дві тіні з тихим сміхом і боязкою, короткою мовою. Хлопці глянули їм услід.

– На гуляння побігли, – трохи помовчавши, промовив Грицько.

Умгу... – буркнув Яків.

– Цілуватися будуть...

– Нн-да...

Далеко на озері, з-за очеретів, виринула під проміння низка човників: рибалки розставляли ятери.

Яків потягся, сів, осміхнувся й заспівав чудовим дзвінким альтом:

 
Чорнії очі, чорнії очі,
Темні, як ночі, нені, як день.
Ой очі, очі, очі дівочі.
Де ж ви навчились зводить людей!..
 

Тихою, чарівною тугою понеслася пісня над водою, луною оддалася десь за озером і стихла.

– Знаєш, що я скажу тобі, батьку! – обірвавши пісню, раптом звернувся Яків до Грицька; лінь зразу зникла з його лиця. – Пам'ятаєш, як допікав я тобі Галею?.. Все брехав я тоді! їй-богу, брат, брехав!

– Та ну! – здивувався Грицько.

– Брехав – вибачай! Маю сам гріх – і тепер покутую тобі його. Раз колись на вечерні в церкві Галя стояла в темному куточку; недалеко од неї ти: і я підстеріг, як вона глянула на тебе... Ех, брат, і глянула ж!.. Мені чогось зробилось тоді так гарно і смутно чогось... і я позавидував тобі. Люби її, брат, плюнь на все, що там хто каже: вона гарна дівчина. Виростеш – поженишся з нею... З вас гарна вийде пара!

Грицько зітхнув і, трохи перемовчавши, промовив:

– Усе теє треба забувати... Ех, Яків, не знаєш ти, що в мене на думці! – ближче присуваючись до його, почав він щирим голосом. – Галя – то так собі... не важне... а головне у мене зовсім не те.

– Ну, а що ж? – тихо спитав Яків.

– Мені, знаєш, перш усього хочеться вчитись та й учитись, знати все, а тоді що-небудь зробити таке, щоб усі здивувалися, щоб... ех... не вмію я вимовити тільки! – прибавив він, зітхнувши.

– Колись був у нас на станції жандар, – після паузи задумливо казав Грицько, – він розказував про якогось студента. Як його брали в тюрму за те, що він правди все шукав. Такий гордий, казав, сміливий; начальству всю правду ріже у вічі, скрізь, каже, неправда... Все за бідних людей стає, а сам – пан! Каже – заховали правду та й держать під замками!

– Яка ж то правда? – тихо-тихо спитав Яків...

Високо піднявся над Мар'ївкою місяць. І в хуторі, і в гаю все змовкло, заснуло, а хлопці сиділи над озером і тихо розмовляли. Очі горіли у їх, уші палахкотіли. Новий, чарівний світ, світ героїв, страждання за ідею, за правду починав розкриватися перед їхніми очима й вабив своєю могутньою красою... А в грудях тремтіло і замирало бажання сміливо вступити у той і жагучий, і страшний, і непереможно привабливий, прекрасний світ...

Другого дня в школі був акт. До школи поприходили хлопці з більш поважним виглядом, зодягнені по-празниковому, і навіть менше, ніж завжди, на дворі пустували. Старші школярі, особливо ті, що цього року кінчали школу, навіть зовсім не брали участі в гульні.

Збившись окремим гуртком, вони обмірковували свої справи; поділялися думками, хто куди думає поїхати по школі. Либонь, усі намірялися роз'їхатися по школах: по фельдшерських, по семінаріях, по технічних.

Один Макар тільки одставав од товаришів: його батьки одсилали кудись у приказчики, Макар жартував, називав себе майбутнім купцем. І тільки після того, як, одержавши похвальний лист з рук учителя, заплакав він, як дитина, схилившись на лаву, – усі побачили, як боляче було йому розлучатися з мріями про вище вчення.

Всім випускним було смутно. Шкода було товариства, школярського життя, шкода шкільних стін, де збігло стільки років і де пережито стільки вражень, добуто стільки знання.

Краще за всіх, здається, почував себе Піхтір: він боявся, що в цьому році його виженуть зовсім з школи, бо він був второгодник, аж йому дали дві передержки – і він ходив по двору мало не догори ногами.

Коли розходилися хлопці по домівках, Грицька наздогнав Андрій і перший раз за скілько місяців подав руку.

– Ну, батьку, годі вже нам сердитись – може, я винний трохи, може...

– Е, що там згадувати! – міцно стискаючи йому руку, радо сказав Грицько. – Що було, те минулося...

– Але ж, батьку, признайся, – осміхаючись, казав Андрій, – таки гарна була капосна циганка, коли задурила голову навіть старому Тарасові Бульбі!..

Перед хлопцями зринула постать чорноокої веселої дівчинки, що ясною зіркою пройшла на фоні їх школярського життя, і колишні вороги глянули один одному в вічі й засміялися.