Текст книги "Авіаційний гурток"

Автор книги: Степан Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

XIII. У КИЄВІ

– Де це ми?

Кругом люди, гомін, сміх... Трава. Якісь будови...

Либонь, це той самий аеродром. Так ніби хтось могутній перекинув їх із села аж сюди... Встають, ноги тремтять. Літун гукає на когось:

– Автомобіль у нас вільний?

– А що таке?

– Після скажу...

Гуде автомобіль.

Сіли. Загув.

Летять мимо телеграфні стовпи, крамниці, будинки... люди піші, люди на возах... трамваї, височенні будинки.

Задирчав автомобіль. Став. Перед очима – скляні двері, над ними великими літерами:

СОРОБКОП.

Літун із дідовим мішком з автомобіля – у двері – сховавсь...

Дві-три хвилини – виходить із клунком. Крикнув автомобіль, мчить...

I вже перед очима знову аероплан...

Скілька хвилин і...

«Дрр...»

Затремтів птиця-звір, і вже внизу сади, як бур’яни, Київ, як невеличкий малюнок, менший, менший... зник...

XIV. ДІЛО БУДЕ

В селі не розходились люди, посідали коло школи, дожидали. Повільно гомоніли про міське життя, про сільське, про нові порядки. Позирали на небо, прислухались. Механік вийняв годинника, заклопотано заглянув у нього:

– Двадцять п’ять хвилин пройшло – час би вже...

– Так швидко?! – дивуються.

– Треба, щоб уже вертались,– певно, з тією сіллю забарились.

Жартували з дідом:

– Ні солі, ні мішка...

Аж ось один із школярів:

– Гуде...

Схопились з місця – всі на майдан, попіднімали голови вгору.

Дивляться, шукають у небі очима. Радісно:

– А он же й він!

– Де? Де? Ага! Бачу!

Підлітає аероплан, гуде радісно, весело, бадьоро... Виходять.

Обступили, оточили:

– Ну як? Ну що? Дуже страшно?

Петро й мати сміються, точаться, як п’яні:

– Як тепер чудно тут! Немовби й село не те...

Хтось згадав:

– А солі дідові, мабуть, не купили?

– О, я й забула – єсть.

Передають дідові клунок. Всі до того клунка:

– Гляньте! Справді! Де купували? Почім? Бачте, діду, це б пішки коли б ви доплентались до Києва?

Дід подививсь на аероплан, подививсь на клунок, подумав і до людей:

– А чи знаєте, що я вам скажу, люди добрі? Єй-право, мабуть, з цього діло буде!..

XV. УРОЧИСТІ ЗБОРИ

Перед тим, як одлітати, літун зайшов у шкільну майстерню. Там зібрався весь авіаційний гурток. Члени гурткової президії, Петро й Матвій, закінчили цієї весни школу, і на їх місце треба було обрати інших. Голова гуртка, Петро, одкрив збори. Озирнувся – нема секретаря.

– Секретар! Де ж секретар?

Андрій стояв осторонь, як чужий, чогось невеселий, задуманий.

– Я ж... виписався з гуртка,– стиха промовив він.

Всі якось про це вже й забули були, тепер згадали.

– Як же тепер? Другого вибирати? Чи, може, знову приймемо Андрія? Як ти, Андрію?

– Коли приймете знову, то я...

Загули:

– Прийняти! Прийняти! Він усе ж багато працював коло моделі. Він і моделю догадався, як пустити. Прийняти! Голосуйте!

– Заждіть, товариші,– спинив їх Петро.– Андрієвої заяви ще не розглядали наші загальні збори, і коли він зараз зречеться її, то нам не треба буде й голосувати, я так гадаю.

– Правда,– загули,– сідай, Андрію, на своє місце та більше так не роби!

Андрій, червоний і радісний, швидко сів на своє місце.

Одчинили збори. За почесного голову обрали товариша Миколу. Вітали його бурхливо, радісно. Подякувавши за честь, товариш Микола сказав промову, коротеньку, але щиру й гарячу. Він казав, що сьогоднішній день для нього справжнє свято, що в нього зростає певність і віра у розвиток, у велике майбутнє авіаційної справи у нашому краї, коли він дивиться на ці молоді, ще дитячі, завзяті обличчя. Казав: «Коли ви, діти, змогли вже в своєму селі порушити між дорослими селянами цю великої ваги справу, що ж зможете ви зробити тоді, коли набудете сили й знання й коли з такою любов’ю й завзяттям оддастеся справі авіації». Закликав поширювати свою роботу в школі і в селі, учитися, набирати членів, поширити в селі осередок допомоги авіації. Обіцяв держати з ними зв’язок, допомагати всім, чого буде треба. Радив тепер же накреслити план дальнішої роботи. Андрій відразу загорівся:

– Далі, я гадаю, нам треба збудувати справжній аероплан.

Всі засміялись.

– Ого, куди вхопив!..

– Аероплан не аероплан, а планер, я гадаю, ви могли б тут збудувати,– промовив літун.

– Планер! Планер! – загули збори.– Щоб літати, як Яковчук!

– Стійте,– спинив усіх Матвій,– будувати, то будувати, але з чого ми будемо будувати? На які кошти?

Всі примовкли.

– Справді. Це питання цілком слушне, і його треба уважно обміркувати,– сказав товариш Микола.

Далі товариш Микола запропонував, щоб хто-небудь із членів гуртка списав усю роботу гуртка коло моделі, всі пригоди, які довелося пережити гурткові, й одіслав у редакцію авіаційного журналу «Повітряна флота», що видає його Центральне правління товариства авіації та повітроплавства у Харкові. Зрештою вийняв авіаційні значки і роздав членам гуртка. Дійшовши до маленької Марійки, він спинився здивований.

– Невже й ця дівчинка – член вашого гуртка?

– Аякже. Член, та ще й активний. Це наш бібліотекар!

Погладив по голові, дав і їй значок. Так і спалахнула вся з радощів, а очиці так і прикипіли до блискучого значка.

Коло дверей стояло душ і-з п’ять учнів, не беручи участі в зборах.

– Це теж із вашого гуртка?

– Ні, це прийшли записуватися у гурток.

– Ого, зразу п’ять душ!

– Е, це ще не всі...– Почали рахувати, хто ще казав, що хоче записатись у гурток.

– ...І Микита, і Петренко, і Кошіль, і Гончаренко, і Василь Підгірний, і Макар Підгірний...

– Дивіться, який урожай у вас сьогодні,– сміється літун. Тим часом Андрій щось гаряче почав шепотіти між товаришами, показував значок, махав руками, доводив щось, позираючи на Петра Михайловича.

– В чім річ? – помітивши це, спитав товариш Микола.

– Петро Михайлович теж член нашого гуртка.

– А, правда. Я й забув.– І товариш Микола, сміючись, подав значок і Петрові Михайловичу. Той теж засміявся, а потім поважно пришпилив значок до тужурки. Поруч Петра Михайловича стояв дід Назар; товариш Микола подивився на нього, подивився на учнів. Всі зрозуміли: «Дати й дідові?» – «Дайте! Дайте!» Дід почервонів, засоромивсь – тікати; придержали, до свити причепили.

Посипались оплески, вигуки, радісний сміх...

Товариш Микола сказав, що, на великий жаль, він мусить зараз одлітати, і став прощатись. Веселою гурмою висипали із школи, пішли до машини. Як одлітав аероплан, кричали:

– До побачення! До побачення!

XVI. В НЕВІДОМІ СВІТИ

Зайшла ніч, але село ще не спало. Чути було сміх, гомін, парубочі вигуки, десь у вербах дівочі співи. Зайва, не витрачена за день сила дзвеніла й гула, шумувала в селі, розгонила сон і тишу. А вгорі без ліку блискучі далекі світи зоріють. Все небо, здається, двигтить і тремтить такою незміримою силою енергії, такими могучими невідомими законами-таємницями, що з давніх-давен хвилюють людину, будять думку; зорі тягнуть до себе, надихають бажанням піднятись до них... На горі за селом росте над ровом стара груша, що її знають в селі і що на ній побували малими теж, мабуть, усі. Спереду темніє смуга: через поле стояв ліс. Над лісом жевріє Марс, як жарина. Під грушею чути тиху, спокійну розмову...

– А я читав, що один вчений подавав таку думку: зробити таку гармату, щоб стріляла на сотні верстов, і зробити велике ядро, в якому можна було сидіти людям.

– Зажди, а чим би вони дихали там?..

– А дихали б вони он як...

З біноклем у руках, з блискучими значками на грудях сиділи на рові Петро й Андрій. Дивились у бінокля на Марс, говорили про те, що, певне, живуть там якісь живі створіння, можливо, розумні, що колись людський розум дійде до того, що знайде спосіб, як завести зносини з цією планетою, що невпокійний людський дух, раз пробудившись, вже ніколи не перестане пориватися туди.

– Може, багато буде невдач, катастроф, жертв, але це не спинить уже людину! – казав Петро.

– А ні! – згодився Андрій.– Ти ж таки подумай побути там, де ще ніхто ніколи в світі не бував! Дізнатись про таке, про що, поки світ стояв, поки жили люди, ніхто не знав, не відав!..

– Подумаєш – аж мурашки полізуть... Здається, все б за це віддав, все покинув...

– Так... є за що хоч би і вмерти!..

Затихли, задумались.

– Я тепер розумію того Ікара, що не послухався батька і полетів до сонця...

– Якого Ікара?

– А ти хіба не читав? Це є така стародавня казка...

І Петро почав розповідати одну з відомих найкращих старогрецьких легенд про того відважного хлопця, що рискнув життям, щоб побачити сонце, полетів до нього і впав у море.

А Марс вибирався над лісом все вище й вище.