Текст книги "Авіаційний гурток"

Автор книги: Степан Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

І. ДО РОБОТИ

Петро Михайлович, учитель, приїхав з Києва пізнім потягом і прийшов до школи, як у селі вже давно спали. Але на ранок, ще тільки зійшло сонце, ввесь гурток сидів на шкільних східцях. Школа була ще замкнена. Не бігали, не бурушкались, говорили стиха. Петра Михайловича не хотіли будити, бо знали, що приїхав пізно. Дорікали Петрові Ткаченкові, що не додержав слова: умовлялися поки що мовчати про свої заміри – він не вдержався, роздзвонив уже всім у селі.

– І завжди цей Петро...

– Такий вже задавака – може, ще нічого не вийде, а він...

– Як не вийде? Мусить вийти! – рішуче промовив Петро.

– На словах – то ми всі робітники, побачимо, як на ділі.

– А що на ділі? – скипів Петро.

– Що? Перший почнеш вередувати... от що.

– Хто? Я? – схопився Петро.

– Та... годі, Петра Михайловича збудите! – спиняв Матвій.

– Так що ж він бреше!

– Що бреше, а пам’ятаєш, як у драмгуртку підвів з виставою?

– Так, по-твоєму, то я підвів?

– Ну, от! Заведіться. Ніколи в нас без цього не обійдеться. Годі, кажу!

– Так що ж він, хамро!..

Петра Ткаченка поривало посваритися, але він втримав себе, крутнувся, сплюнув, пішов од гурту в садок.

– Куди ти, Петре?

– Ану вас...– пішов поза школою.

– От бачте, який він.

– А ви не знаєте хіба Петра? Не зачіпайте краще його.

– Та доки ми будемо панькатись з ним? Записався в гурток, то й хай по-товариському поводить себе!

– Я пропоную виключити його з гуртка, коли він не вернеться сьогодні на збори! Годі вже!

Із-за другого рогу школи вискочив Петро, радісний, схвильований, мов зовсім не той.

– Товариші!

– Що таке? – сухо спитали його.

– Знаєте, Петро Михайлович сидить уже в майстерні, а кругом нього плани, книги, всяке приладдя...

– Та ну? – Всі підвели голови.

– Слово честі. Я у вікно заглянув. Гайда в майстерню.

Схопились, як табунець горобців, і з веселим гомоном побігли.

– Петре Михайловичу! Петре Михайловичу, можна?

– Можна! – каже.

Упхались гуртом.

– Добридень!

– Добридень! А ви вже тут. Я оце хотів сам трохи роздивитись, а коли прийшли, розглянемо всі вкупі.

На великому столі були порозкидані пилочки, напильники, рубанок, обценьки, бруски дерева і багато іншого приладдя, потрібного для будування моделі аероплана. З другого боку лежала чимала купка новеньких книжечок, посередині був розгорнутий великий аркуш паперу, над яким сидів із олівцем у руках Петро Михайлович, заклопотаний, задуманий. Розсипались кругом столу: той за книжки, другий тягне брусок, інші через плече Петра Михайловича зазирають на папір.

– Що це за риба намальована?

– Е, ні, так не можна, друзі мої. Про все довідаєтесь у свій час, а тепер закликаю до порядку!

Ущухли.

– Покладіть ви речі на місця!

Поклали.

– Перш ніж почати працювати із цим приладдям, мусимо оцю роботу,– показав Петро Михайлович малюнок на папері,– розібрати по кісточках і знову скласти. Це рисунок моноплану!

– То будемо моноплан будувати?

– Моноплан! Моноплан! А що? На моє вийшло! – радів Андрій.

– Прошу посідати – поговоримо до ладу!

Посідали.

– Перш ніж почати з вами працю, мушу сказати вам от що: ви, певне, не гаразд уявляєте собі, яку складну роботу беремо ми на себе: робота має бути морочлива, довга і, може, здаватиметься навіть нудною.

– Ні! Ні! Робота цікава!..– гаряче запротестували з усіх боків.

– Ви послухайте мене! – спинив їх Петро Михайлович.– Я ще раз скажу – робота може здатися в який час нудною. Треба буде перечитати і зрозуміти оці книжки, треба гаразд вивчити малюнки, треба багато виконати дрібної роботи. Ви в цій роботі ще нічого не розумієте, я хоч придивлявся до цього в Києві, але теж не зовсім певний у собі – і тому заздалегідь треба приготуватись до всього. Може, по-першу не буде нам удачі. Але я вірю – коли візьмемось за діло терпляче, уперто і уважно, ми доведемо його до краю. Літун обіщався нам допомагати: коли буде потреба – будемо писати йому листи або їздити у Київ.

– А за скільки днів ми зробимо наш аероплан? – спитав Андрій.

– А як ви гадаєте?

– Днів за три!

– За два!

– Добре візьмемось – за день зробимо!

Петро Михайлович усміхнувся.

– А я гадаю, що було б добре, коли б ми його зробили за місяць.

– О-о-о! – загули кругом.– Менше. Це ви навмисне нас лякаєте. Де там тії роботи на місяць.

– Ну, побачимо, а тим часом я все ж таки попереджаю: робота має бути довга і серйозна – хто не почуває в собі досить для цього сили, хто не надіється на себе,– краще завчасу одмовтесь, щоб потім не гальмували справи.

– Всі, всі будемо працювати! – загуло.

– Ну, усі, то й усі! Тоді зберіться сюди по обіді, сьогодні й розпочнемо.

– Як по обіді? Зараз!

– Зараз хочете? Гаразд! Я хотів тим часом дещо сам переглянути, коли ж ваша така охота,– почнемо зараз.

Посідали так, щоб усім було зручно.

– От це буде перша спроба – побачимо, які ми будемо в серйозній праці. Ну, візьмемось до цієї риби.

Петро Михайлович розправив план на столі, всі щільно обсіли його, приготувались. Почали. Петро Михайлович взяв у руки олівець і почав поясняти план:

– Оце має бути рама, або фюзеляж... Чуєте: фю-зе-ляж... До нього прироблюють всі інші частини аероплану. А це – крила, або підтримні поверхні. Аероплан так, як і паперовий змій, тримається в повітрі через те, що повітря тисне на ці його поверхні; отже, ці поверхні мають бути якнайлегші, а разом із тим і міцні... Ми зробимо поверхню з однієї суцільної дощечки або з оцих брусків. Вони звуться лонжеронами.

– Як, Миколо, звуться ці брусочки? – раптом звернувся до малого Миколи, усміхаючись, Петро Михайлович.

Микола на той час позіхав.

– Ло... лоро...

Всі засміялись.

– Лонжеронами, Миколо, не спи,– повторив йому учитель і став говорити далі.

Миколка почервонів, спідлоба озирнув усіх, напружив увагу.

Увійшов дід. Навшпиньки пішов у куток, набрав стружок на рукав... Вертаючись, спинився коло гуртка, заглядає в плани, слухає. Слухав-слухав, далі сумно хитнув головою, зітхнув важко-важко. Петро Михайлович почув, повернув голову:

– Чого це, Назаре, так тяжко зітхаєте?

– Трудно... не полетите!

– Чого трудно? – сміється.– Напевне полетимо, Назаре. Побачите.

– Трудно... вже бачу, кого сюди треба,– показав на план,– тут треба тих, що ходили колись у золотих гудзях, в окулярах і канти на штанах... а куди нам...

Молоді авіатори обурились:

– Що нам золоті гудзі? Що нам окуляри, канти! Ми й без штанів зробимо те, що вони в золотих гудзях робили.

– Не кажіть...

Пішов. Хитає головою, бурчить:

– Трудно... ой трудно...

Учитель поділив своїх «авіаторів» на гуртки, доручив кожному робити ту чи іншу частину моделі та розказав, з якого саме матеріалу що робити.

Після першого дня роботи всі, одначе, члени авіаційного гуртка побачили, що справа справді не така легка, як їм зразу здавалося. А на третій, на четвертий день дехто зовсім охололи до справи – особливо з менших. Щиро взялися до роботи тільки троє: Петро, Андрій і Матвій, і на них покладав усі надії Петро Михайлович. Та ще Марійка так захопилася думкою про маленьку машину, яка буде літати, що не пошкодувала свого намистечка, оддавши з нього буслинку для упорного підшипника. Ті, що взялися до роботи, особливо піонери, виявили жваву колективну ініціативу: хто ніс матеріал, хто їздив до Києва, коли що треба, хто весь час сидів у майстерні і т. ін. Молоді авіатори, обміркувавши справу, постановили: вибрати відповідальних членів, які будуть робити моделю, всі ж останні можуть не завжди бувати при роботі, але в курсі роботи мусять бути всі. Взялись за роботу ті ж таки троє: Петро, Андрій і Матвій. Згодом пристала до них і Оксана. Морочились із планом довгенько. Не можна сказати, щоб засвоїли його як слід, але всіх брала нетерплячка, щоб як швидше взятися до роботи, і Петро Михайлович, зрештою, згодився в тій надії, що в процесі роботи деякі малозрозумілі деталі будуть вияснені краще. Майстерня зразу поживішала. До роботи! У відповідальних майстрів аж серце забилося: чи вийде ж що з їхньої роботи, чи не осоромлять себе? Бо вже про їхній замір говорили не тільки в школі, почали говорити й на селі. Хтось пускав уже на гурток злі й глузливі жарти: «Наші завіатори плетуть із лози аероплан, щоб летіти на місяць...» Гадали, хто б же це? А ті, що слухали доповідь про авіацію, сперечалися з ними, розвіювали пльотки та нерозумні вигадки.

II. ВОРОГИ

Проти школи через майдан стояла крамничка з вивіскою «Бакалѣйная торговля М. П. Латкина». Крамар Михайло Латка, маленький чоловічок зі злими зеленкуватими очима, часто стояв на порозі своєї крамниці і приглядався до школярського заняття, яке щодня гуло з ранку до вечора в школі й коло школи. Латка всією душею ненавидів цю нову школу. Ненавидів він її за «безбожництво», за нові порядки, за «мужицьку мову», а особливо за кооперативну крамничку, яку заснував при школі гурток учнів. Кооперації боявся він, як вогню, і часом цілими ночами не спав, гадаючи, що з ним буде, коли кооперативний рух охопить село. А розмови про кооперацію із школи справді переходили в село, між дорослих, і більш активні селяни вже гуртували потроху коло цієї думки інших. Латка був певний, що це все йде од школи, і при всякій нагоді ганив її перед селянами, як тільки міг.

Він завжди знав, що робиться в школі, і щодня розмовляв про неї з покупцями, що заходили до нього в крамничку купувати. Довідався він і про авіаційний гурток. Він не йняв віри, щоб із нього щось вийшло, і сподівався, що отут-то він найбільше посміється з школи. Одважує він що-небудь покупцеві, а сам спідлоба озирає його, що воно за людина. Звірившися, що людина плоха і темна, він і починає стиха:

– Ваш хлопчик, здається, ходить до школи, не чули, що воно там робиться тепер?

– А що таке? – турбується селянин.

– Та, кажуть, ніби вже такі стали учені, що аероплани будують, літати збираються...

– Аероплани? Школярі? – дивується селянин.

– Якже, якже, роблять аероплан. Чемберлена [1]1
  – Чемберлен Остін (1863 – 1937) – англійський політичний діяч. У 1927 р. був одним з ініціаторів розриву дипломатичних зв'язків з СРСР.


[Закрыть]воювати збираються!..– Далі Латка сумно хитає головою: – Була колись школа – діло було. А тепер...– махнув рукою.

– І що ж, вийде щось із того, що ото вони аероплана надумали? – питав зацікавлений селянин.

– Та куди там! Разі ето мисленно, щоб якіїсь сопляки такоє дєло здєлали. Очі одводять, що от, мовляв, яка у нас наука у школах. Всього вміють, все знають, що на небі, і на землі, й під землею... а насправді... Охо-хо...

Входять люди, дослухаються. Латка не поспішає їм продавати, і помалу в крамниці набивається повно людей. І починається:

– Таки й правда: яка тепер школа, які тепер учителі... Ось мій п’ятий рік ходить, а що толку, одна розпуста. На святках якось пристав батюшка, питає: «Скажи, мальчик, знаєш тропар [2]2
  – Тропар – в православному богослужінні назва молитовного вірша для співу, що прославляє якесь свято або святого.


[Закрыть]хрещенію», а він йому й пече:

Раз в крещенский вечерок

Девушки гадали... [3]3
  – початкові рядки з поеми В. Жуковського “Світлана”.


[Закрыть]

А Латка додає, а Латка допікає:

– Встане – не молиться, пообідає – лоба не перехрестить.,.. Аероплани, моноплани, чортоплани, а спитай, чи хоч один з них оченашу знає...

Всі так і гунули:

– Де там! Хіба їх цього вчать!..

Дядько високий зауважив:

– Мій почав теж був у ті аеропланчики ходити, ну, та я його швидко одучив. Посилаю його до церкви в неділю, а він мені: «Треба,– каже,– сьогодні в школу – аероплан робимо».– «Як? У неділю?» – Та за лозину, та по плечах, та по спині. О, зразу присмирнів і літати забув.

За ним інші.

– Що це за вигадки? Хіба це боже діло? Рибі велено плавати – плавай, пташці літати – літай. В біблії он сказано...

І пішло:

– На мене – взяв би я того аероплана та потрощив на голові до тріски і школу таку запалив! Нащо вона нам?

– Раніш аеропланів не знали, а хіба так жилося?..

Стоїть Латка, ручки на животі склав, уже мовчить, тільки слухає, та все зітхає, та головою прихитує.

ІІІ. ЩО БУЛО ДАЛІ

Почалася робота. Столи, табурети, навіть підвіконня в майстерні заставлено різними приладдями. Той струже, той клеїть, інший на спиртовій лампочці гріє чайника, згинає у парі перед носком чайника платівки з китового вуса. Петро Михайлович ходить од одного до другого, приглядає, учить, радиться... Роблять саме рамці. Робота кипить, але галасу немає; навпаки – що щільніше, що щиріше бралися до роботи, то коротша була мова. Чути було тільки:

– Подай! Принеси!.. Що далі?..

Приходили інші члени гуртка, дивились, подавали те, інше, хапалися виконати ті маленькі завдання, які часом їм доручали. Розмовляли нишком, хоч ніхто не забороняв говорити вголос. Навідувався дід Назар. Прислухався, як нові майстри вільно кидались невідомими для нього словами: нервюра, стабілізатор, стерно повороту, придивлявся, як горіла в їх руках робота – і вже не грала прихована під сивими вусами у нього усмішка. Працювали з ранку до вечора. Силою вже Петро Михайлович одсилав їх обідати; іноді бувало, що він сам про це забував, тоді всі залишались до вечора без обіду. Приносив хто-небудь хліба, і майстри похапцем, не кидаючи роботи, сяк-так перебивали голод. Всі аж примарніли.

IV. НЕСПОДІВАНИЙ ПРИХИЛЬНИК

Одного дня надвечір увійшла в майстерню якась (із різкою) жінка, ввічливо поздоровкалась, стала коло порога, дивиться.

– А що скажете? – не кидаючи роботи, спитав її Петро Михайлович.

– Оце я прийшла до вас розпитатися, Петре Михайловичу, чи вони таки за ділом сюди щодня ходять, чи, може, тільки пустувати.

Петро чогось почервонів, усміхався...

– Всі, що тут, як бачите, коло праці, а може, де є такі, що й без діла блукають,– сміється Петро Михайлович.– Ваш котрий?

– А отой білоголовий,– кивнула на Петра жінка.

– Е, тітко, цього не руште, цей у нас перший майстер.

– Ну, а я вже думала так,– в жарт не в жарт почала вже весело молодиця,– тільки застану, що він тут отирається без роботи,– так і займу лозинякою: ви ж таки подумайте – схопився зранку, не поснідав, куска хліба не взяв – повіявся. Жду обідати – нема, жду полуднувати – нема. Та що ж це за лихо таке? І це щодня. Давай, думаю, піду хоч лозиною зажену! – До Петра.– Ну, скажи мені, оце ти і їсти не хочеш?

– Ми вже їли тут.

– Видно і по вас, що їли, бач, аж очі позападали.– Озирнула всіх, похитала головою, мовчки вийшла за двері і незабаром уносить: величезний горщик ряжанки й цілу хлібину, ложки. В хлопців аж очі заблищали – раптом почули в собі вовчий голод.

Поставали кругом столу, тьопають, аж виляски ходять по майстерні. Дякують та прихвалюють.

– Та й що ж це таке буде у вас, що он аж люди загомоніли в селі? Літати, чи що, надумались? – розпитує.

Петро Михайлович починає розповідати їй про моделю. Слухає, усміхаючись, але очі уважні.

– А вражі люди аж гудуть: нащо воно того вчитися, який із того толк? Щоб колись ото полетів та шию собі зломив. Ну, а я, правду кажучи, люблю, як ото воно гуде над головою. Отак би й полетіла, коли б хто узяв! – Усміхається.

– Ось ми, як колись збудуємо аероплан,– мимрить Андрій з повним ротом,– посадимо вас і полетимо з вами аж за море-окіян.

– Ой не дуже тільки далеко, щоб хоч назад утрапити.

Сміються.

Як виходила, до Петра Михайловича:

– То ви вже, Петре Михайловичу, не дуже томіть їх... Хоч обідати пускайте. А то мій уже зі сну говорить. Оце якось побудив усіх. «Стерно,– кричить,– стерно зламаєш...»

Прощається:

– Ну-ну – побачимо, яке з цього пива та вийде диво... Може, тільки потуманите людей, та й по тому. Тоді й додому не вертайся. Чуєш? – посварилася на сина. Засміялась, пішла. Ніби аж повеселіло, поясніло в майстерні. Петро Михайлович до Петра:

– Ти б свою матір грамоти навчив.

Петро:

– Вони трохи грамотні.

– Ага, тож-бо то й є,– промовив Петро Михайлович.

V. ЩОСЬ НІБИ ВИХОДИТЬ

Минуло кілька днів. Зробили кістяк рами. Наробили поперечин, але ніхто з майстрів якось не був певний того, що їхня робота до діла. Взялися робити підтримні поверхні. Робота, що вимагає пильності, уваги і важкого терпіння... Члени гуртка, що приходили вчитись і допомагати, дивились на роботу з недовір’ям і починали говорити між собою, що з цього нічого, мабуть, не вийде. В селі почали вже глузувати, питали то одного, то другого хлопця: «Коли ж це ви будете вже літати?»

Проходив якось Петро повз крамницю. Латка побачив його, кивав ручкою, сам п’яненький:

– Ну як? Швидко ваш аероплан буде готовий? Я щодня виглядаю...

– А вам нащо?

Латка хитро посміхнувся:

– А я думав музику найняти, щоб марша грали, як ви будете летіти.

І справді, щось таке надумав він. На майдані завжди грались діти – пасли поросят, гуси, качки... Латка гукнув їх до крамнички, щось довго гомонів з ними, сміявся, на школу показував. Після того діти завжди, коли побачать школярів, кидали гратися й починали дражнити:

– Літуни, літуни, ідуть без штанів.

Хтось навіть склав на селі вірші і пустив між люди. Чи не сам, мабуть, Латка:

 
А у нашому селі
Завелися літуни.
До неба літали...
Та в болото впали...
 

Ні Петро, ні Матвій не звертали на це уваги, але Андрій, гарячий і гонористий, турбувався, лаявся, кулаками сварився...

– Ну-ну! Побачимо ще!

Але незабаром почали помічати за ним щось інше.

Руки були в нього умілі, зрозумів він усе швидко, і робота в нього завжди кипіла. Приспівував, сміявся, пританцьовував, а то зразу помітили – чогось осуворів до роботи, став в’ялий,– сам не робить, тільки все крицикує, до всього чіпляється...

Одного дня зовсім не прийшов у майстерню.

Доручили Матвієві довідатись – чому. По обіді прийшов Матвій, сумний, задуманий. Розповідає: переказував Андрій, щоб його виписали з гуртка.

– Чого?

– Казав, що з цього нічого не вийде, тільки слави наробимо. Тепер бігає з малими дітьми та змії пускає. На всьому його кутку змії аж гудуть, цілу повітряну флоту розвів.

Сів коло столу Петро Михайлович, задумався. Пожурилися хлопці... Якось уже й робота не йшла до рук. Скучно без Андрія, та й робота без нього надовго затягнеться... А може, ще й не вийде нічого...

Петро Михайлович ніби догадався про їхні думки:

– Коли й у вас, хлопці, теж є така думка, то кажіть зразу.

– Чи вийде що, чи не вийде, а кінчати, й гадаю, треба,– роздумливо казав Матвій.– Взялися, повинні кінчити!

– Ні, справа таки вийде,– після задуми гаряче промовив Петро, мало не стукнув рукою,– мусить вийти! Будемо кінчати.

– А до того я ще скажу вам, хлопці, от що,– промовив Петро Михайлович,– не будемо варті ми доброго слова, коли будемо кидати на половині свою роботу. Путящого робітника так із нас ніколи й не вийде. Ні характеру, ні волі, ні витримки... Так і будемо цілий вік починати і не кінчати. І вийде з нас не активна людина, а якась ганчірка. Тому моя думка теж така: що б не було, а діло довести до краю. Хай протягнеться ще місяць, два – все одно. Зразу не вдасться робота, розпитаємось у тямущих людей, почнемо наново, а не будемо кидати, не будемо розкисати. Під боком у нас Київ, а в Києві люди, які нам охоче допоможуть: чого самі не доберемо – поїдемо, повеземо до Києва; не буде за що – пішки підемо... І коли твердо захочемо, я певний у тому, ми справу доведемо до бажаного краю. Кажіть, не покинете діла, поки на половині?

– Не покинемо, хіба вже не знаю що.

Гаряче стиснули один одному руки.

Незчулися, як у роботі пролетіло скілька днів.

Зробили нервюри, приготували поперечини, подушку.

Коли нервюри стабілізатора й підтримні поверхні були прироблені до своїх поперечин, почали натягувати на них полотно... Прийшлось добре – діло йде як слід.

Приходили рано, розходились на ніч. Часом при світлі працювали. Вже й не чули, що там і говорили про них на селі. Часто то один, то другий і ночувати залишались у школі. Зробили стерно поворотів, стабілізатор... Озирнули свою роботу – повеселіли, підбадьорились. Зразу якось почули, що діло на лад іде, що в них щось вийде.

– А знаєте що, хлопці? Коли буде у нас справа і далі так іти,– радо потираючи руки, казав Петро Михайлович,– через два-три дні у нас моделя буде готова.

У хлопців аж серце забилось:

– Невже так швидко? Не може бути!..

– Ага,– засміявся Петро Михайлович,– тепер швидко, а пам’ятаєте, як ви спочатку хотіли всю моделю за один день зробити.

Пригадали хлопці, теж стали сміятися. Погомоніли, посміялися і знову до роботи.

VI. ПІЗНЬОЇ НОЧІ

Звечора Петро Михайлович довго писав листи. Зранку дід Назар збирався на базар у місто, і треба було скінчити їх сьогодні. Написавши листи, Петро Михайлович пішов до діда Назара, щоб передати їх. Переходячи через клас, він побачив, що двері в майстерню одчинено, там горить світло. Лунав голос у порожніх класах. Підійшов ближче. На стільці коло столу сидів Назар, перед ним в одній сорочці, босий стояв Петро, в одній руці кусок черствого хліба, другою вимахує, очі аж блищать. Щось говорить... Прислухався:

– І не тільки, діду, вона буде світити нам у хаті, електричність – це такий кінь, що коли ми зможемо його запрягти, він усе буде нам робити: орати, молотити, возити. Село наше засяє вночі, удень загудуть електричні млини, на полях забігають трактори... О, тоді, діду, заживемо...

Мимоволі заслухався Петро Михайлович, не хотів перебивати, пішов посидіти на ганок. Думав собі: як цей хлопець швидко зростає розумово, міцніє – недавно ще був дитина.

Сів на ганку. Ніч була темна, зоряна. Село спало. Через майдан рипнула хвіртка, почулися веселі, п’яні голоси, безладна пісня. «Либонь, це од Латки,– подумав Петро Михайлович,– чого це вони?» Далі догадався: «Еге, голубчику, це ж ти самогончиком підторговуєш».

– Де...е ...я...я...– п’яним затягнув хтось голосом, далі зразу перестав, кричить – голос лине до школи: – Гей, ви, інженери, подавай мені зараз той самий чортоплан, хай везе додому...

– Завтра, завтра, Федоре Івановичу!.. Не гвалтуйте!.. Вставайте, біда мені з вами! – чути коло нього улесливий голос.

– Ні! Я докажу їм, безштанькам!

– Завтра, завтра, Федоре Івановичу!.. Не гвалтуйте!..

«Так і є!» – подумав Петро Михайлович.