Текст книги "Авіаційний гурток"

Автор книги: Степан Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

VІІ. ГОТОВО

Далі пішла робота певно й швидко наближалась до кінця. В майстерню почали навідуватись члени гуртка, далі – все більше й більше, і незабаром шуміло вже там, як у вулику. Всі побачили, що справа виходить, допомагали, підбадьорювали, хоч це було вже тепер і зайве. Зайшов якось і Андрій, тихий, змарнілий, прохав, чи можна йому подивитися. Йому, звичайно, дозволили. Дивився Андрій на роботу, і часом було помітно, як у нього загорались очі, щоб вхопити щось зробити чи допомогти, але втримував себе: його ніхто не закликав, а самому було соромно. Часом повертався і рішуче виходив із майстерні, але незабаром вертався знову, так ніби його хто силоміць тягнув сюди... Стоїть, руки на грудях склавши, очей з роботи не зводить, а очі так і їдять роботу... Помітно, хоч і не був давно в майстерні,– все зрозумів уже... Часом, коли що не так робилося, аж кривився, аж тупав на місці – не міг витримати і хоч істиха, боязко підказував, давав коротеньку пораду.

Прийшов день, коли мали скінчити роботу. Ще зранку зібрався увесь до одного авіаційний гурток; поприходило багато з інших гуртків побачити роботу своїх товаришів. Кінчали, коли було повно в майстерні людей.

Приробили підтримну поверхню до подушки, подушку до рамців. Прикріпили стабілізатор, установили стерно...

Петро Михайлович подивився веселими очима на учнів, промовив урочисто:

– Тепер на оці два гачки надінемо резиновий шнур, і наш аероплан буде готовий.

Швидко і напружено, навіть трохи хвилюючись, докінчував Петро останню роботу. В майстерні було так тихо, ніби не було там ні духу... Одступив:

– Готово!

На столі стояв невеличкий чепурненький аероплан – ну зовсім, зовсім такий, як літають, тільки що маленький.

– Слава!.. Слава!..– залунало в майстерні; зашуміли, захвилювались.

– Стійте, заждіть,– спиняв їх Петро Михайлович,– рано ще радіти. Тільки тоді, як аероплан наш полетить, ми можемо сказати, що діло довели до кінця.

– Полетить, полетить,– гукали всі.

– Ну, це ми ще побачимо. Зараз уже вечоріє, крім того, надворі вітер, сьогодні вже пускати не будемо.

Нетерплячі, а особливо менші, аж танцювали, щоб сьогодні пустити, але старші вже мали витримку й казали, що краще пускати аероплан завтра зранку, якщо не буде вітру.

– Рано ми не будемо пускати, пустимо годині о дванадцятій,– радив Петро Михайлович,– об одинадцятій годині прибуває на нашу станцію потяг, а завтра цим потягом обіцяв прибути до нас... знаєте хто?

– Хто, хто такий? – зацікавились школярі.

– Обіцяв прибути до нас товариш Микола, отой літун, що ви бачили його в Києві на аеродромі, пам’ятаєте? Я йому писав у листі про нашу роботу, про те, як вороже поставились до нас у селі, і він обіцяв приїхати до нас і прочитати нашим селянам лекцію про авіацію. Товариші піонери повинні цю справу взяти до своїх рук і оповістити всіх, особливо молодь.

– От добре, от добре,– пораділи школярі, аж у долоні заплескали,– коди наш аероплан не полетить, він нам розкаже тоді, що треба зробити.

– От через те я й радив би не пускати нашу моделю до його приїзду.

Всі погодились на цьому, а піонери з комсомолом взялися оповіщати село про приїзд літуна й авіаційні збори.

VIII. СМІЙСЯ, ВРАЖЕ, ТА НЕ ДУЖЕ!

Другого дня, як навмисне, зранку погода була на диво гарна; ясно світило сонце, на небі – ні хмариночки: синє, синє, але прозоре; і дерево стоїть тихо, листом не колихне. Цвірінькають горобці, гомонять на майдані діти. Була неділя. Коло школи зібрались мало не всі школярі. Дожидали гостя з Києва, забігали наперед, визирали. Зрештою побачили: од станції верталися Петро й Андрій, що ходили зустрічати літуна. Верталися самі, помалу, невесело.

– Ну що, немає?

– Не приїхав. Кожну людину, що виходила з вагонів, оглядали, не бачили й похожого.

Було досадно: його ж так сподівалися, його так дожидали. Нащо було обіцяти.

Вийшов Петро Михайлович, теж дивувався:

– Мабуть, йому щось перешкодило. Та ще він колись прибуде до нас,– заспокоював.

– Як же тепер – будемо самі пускати? – запитав його Петро.

– Звичайно, спробуємо пустити самі, ідіть винесіть моделю.

Винесли. З галасом, із гамором.

Малі діти, що пасли на вигоні свині та гуси, спершу на школу ніби не звертали уваги; коли ж тільки винесли моделю, один чогось помчав до Латки, а всі інші, як по команді, кинулись до гурту; стали трохи осторонь уряд, позакладали нащось за спину руки, дожидають...

Аж ось рипнула хвіртка у Латки. Іде до гурту прилизаний, черевички аж блищать ради свята, осміхається улесливо й єхидно.

Школярі незадоволено стиха гомоніли:

– О, Латку вже чорт несе сюди. І чого йому треба? Він же сміявся з нашої роботи.

– Того ж і треба, щоб посміятися з нас, коли не полетимо,– казали інші.

Всі нелюбо спідлоба позирали на Латку.

А він ніби того й не помічає: ручки заклав за спину, стулив губки, дивиться такий добрий, улесливий, хоч до болячки клади його.

Андрій стиха:

– І так би й дав по...

Петро Михайлович озирнув свій гурток:

– Ну, хто ж перший?

Зашепотіли схвильовано: «Бери ти, бери ти...» – боялись.

Взявся Матвій. Підійшов, накручує резину.

– Розступіться! – Всі розступились.

Підняв угору, кинув...

Модель задирчала і... носом у землю.

Всі так і зів’яли:

– От так же...

Раптом мала дітвора з-за спин руки, як не затрублять у гарбузові дудки, як не задеренчать у гребінці, як не забряжчать у черепки, ціла оркестра. Гурток людей, що спинився, ідучи з церкви, в регіт. Латка одвернувся, пхикає в руку. Між школярами пішло сумне: «Не полетить, не полетить».

І стоїть дід Назар збоку, журно головою хитає:

– Зарізали, острамили школу...

– Заждіть. Це ще нічого не означає,– чути бадьорий голос Петра,– може, ще він полетить. Здається, Матвій не так кидає його – треба трошки вниз.

Закрутив резину, підняв, кинув...

Упав, як каменюка.

Регіт за спиною дужчий... галас...

Підійшов Петро Михайлович:

– Щоб воно значило,– озирає моделю, пробує рукою всі частини.

Наблизився Латка, теж сумно хитає головою, але в маленьких очицях поблискує задоволення:

– Не летить ваш аероплан, Петре Михайловичу, не летить...

І хитає головою Назар:

– Ех, краще б не страмилися.

Петро Михайлович щось трохи поморочився коло моделі, мовчки підняв, кинув...

Модель теж не полетіла.

Назар махнув безнадійно рукою, повернувся, пішов до школи.

А голоси за спинами сміливішали:

– Вони думали, так то й полетить.

– Якраз ця школа цього й научить. Та ці учителі...

– Та що тепер за школа...

І пішло...

А малі стрибають, верещать, трублять – як малі дикунці.

Зрештою Андрій не витерпів: підбіг до дітей, вихопив у одного гарбузячу дудку й почав їх тіпати нею по плечах. Порозгонив.

Одходили люди, повипрямлялись, ніби їм од цього аж полегшало. Гомонять, сміються, з ними пішов і Латка. І було видко, як він розповідає їм щось смішне, вимахує руками, показує, очевидно, як падала моделя, і сміється, аж до землі присідає.

Один по одному відходили од гурту й школярі, ліниво, скучно.

Коло моделі залишились самі майстри та Андрій із ними.

– Ну, що ж його тепер будемо робити...

– Нічого, не будемо сумувати, товариші,– почав Петро Михайлович,– я гадаю, що діло ми поправимо. Зараз ми не будемо його пускати, щоб не попсувати його зовсім, а пождемо, поки приїде до нас товариш Микола. Я думаю, що він усе ж таки прибуде. Через день, через два, може, через тиждень... Він нам діло поправить. Та, може, тут і поправляти немає чого... Може, тут треба тільки що-небудь одігнути, що-небудь підкрутити... Коли б тут був літун-фахівець...

Його перебив Петро:

– Гляньте, що то Андрій робить?

Андрій вже пригнувся коло моделі, мовчки щось порався коло неї, аж частини рипіли.

– Андрію, покинь! Андрію, моделю зламаєш.

– Та він моделю ламає!!

В Андрія тільки очі горіли... Ніби й мова не до нього.

– Андрію!..

– Одніміть од нього моделю!

Але Андрій вже випрямлявся й піднімав угору моделю. Підняв, кинув із розгону... і стало диво: аеропланчик захурчав і рівно, гарно, як живий великий метелик, пролетів трошки над землею... Петро Михайлович по годиннику налічив п’ятнадцять секунд. Вирвався такий крик радості, що його почули мало не по всьому селі. Діти, що гралися у глинищі в хатки, повистромляли з ями голови, побачили, і з вереском, із галасом, кинувши свої цяцьки, в піску і в глині побігли до гурту, люди, що порозходились із майдану, спинялись, повертали і здалека дивились, що там зчинився за крик.

Моделя, трохи пролетівши, сіла, і Андрій легенько підхопив її, як дитину, на руки. Всі до нього юрмою.

– Що ти зробив із ним? Як ти пустив його?

Андрій аж сяяв од радощів. Розповідає:

– Я тільки одхилив трохи стабілізатора та резину закрутив не так туго, як ви.

– Як же ти догадався?

Андрій і сам не знав; сміється:

– Хто його знає.

Спробували ще раз.

Полетіло ще краще.

Діти шапки, картузи кидають угору, перекидьом...

Швидко вертаються назад ті, що пішли з майдану, аж піт на лобі блищить. Біжить Назар, аж спотикається, з городу, радий, шапкою махає, сміється... Вискочив із хати Латка, в одній жилетці, з ложкою в руках, видно, сів тільки обідати... Очі тепер у нього злякані, великі.

– Товариші,– гукає Андрій, і очі сяють у нього завзяттям і щастям,– підемо тепер із нашим аеропланом по всьому селу, по всіх вулицях.

– Ходім, ходім! – загули.

Збільшувалась за ним юрма, збільшувався гомін: «Що таке? Що таке?» Скрізь по вулиці із тинів, із-за воріт визирали голови, простоволосі, в шапках, заспані, розкуйовджені, молоді – в кольорових стрічках. Забіліли сорочки, заясніли вишивки, спідниці, мов живим цвітом заквітчало всі по шляху тини й загати – це шумко й радісно йшли молоді піонери в селі. І щулиться, ідучи з церкви, якась стара бабуся під тином, прихиляється, хреститься, з острахом позираючи на це диво, що ось завелося в їхньому селі. Стоїть Петро Михайлович один серед майдану, вуса накручує, посміхається.

А молодий гомін дзвенить, шумить десь аж на другому кінці села.

ІХ. ХАЙ ЖИВЕ АВІАЦІЯ!

Коли з другої вулиці вертались школярі на майдан, за ними тягнуся вже довгий хвіст. Діти, молодь, дядьки, плентались навіть десь іззаду старі, зігнуті діди з ціпками. А посеред натовпу, над аеропланчиком маяли вже червоні прапори з плакатами: «Хай живе авіація!», «Підтримуйте нашу повітряну флоту!», «Всі на допомогу авіації!». Спинились усі серед майдану. Гуде, як на ярмарку. Підходили нові й нові люди, дивились, руками лапали, прохали, щоб іще раз пустили аероплан. Пускали без ліку. Гомоніли люди:

– От тобі й наші! Яке втяли!

Інші намагались трохи розхолодити людей:

– Та хіба воно справжнє! Це ж тільки виграшки дитячі! Цяцька!

– Зробили маленьке, зуміють зробить і велике! – казали інші.

– Не так-то легко зробити велике: ось у мене є маленький хлопчик, Костик. Він у мене оце колись возика зробив. Зовсім похожий на віз. Ану, хай він зробить великий?

– А ось ти робиш великого воза, а чи зробиш ти отаку птицю, щоб літала, як оце школярі зробили?

Регіт.

– Так бачите... то одна річ.

– Отож-бо то й є!

Дід Назар цілу аудиторію зібрав коло себе:

– Ні, браття, це не пустякове діло! Тут усякі плани треба, всякі науки – фізика, граматика... Це тільки інженери колись робили, та й неабиякі інженери! От скажемо: невр... невр... неврюри, стабі-лі-затори... Що це вам, іграшки?

Крутився у натовпі і Латка.

– А як ви гадаєте? – дехто до нього.

Латка очицями сюди, очицями туди, ручками круть-верть.

X. ГОСТІ З НЕБА

Хтось голосно:

– Так-то воно так, а все ж це тільки маленьке журавленя. Ні, ви отакого мені журавля зробіть, як ото...– І височенний дядько підняв ключку вгору. За гомоном ніхто не чув, як високо над селом гув справжній аероплан.

Всі підвели вгору голови.

– Оце журавель! На цього наклади пудів з півсотні – повезе.

– Ні, мабуть, ним тільки хіба пір’я возити.

– Повезе,– домагався хтось,– бач, як гуде, як добрий бугай.

– Годують, мабуть, добре, то й гуде!

– Та чого це він кружляє на одному місці? Чи він блудить, чи він світом нудить?

– Гляньте! Чи не думає оце він тут сідати?

Всі примовкли.

Чийсь схвильований голос:

– Так і є. Сідає! Чого це він?

Аероплан робив над селом круги, спускався все нижче й нижче, сідав над майданом.

Вже можна було забачити людей на ньому. Хтось із школярів крикнув на все горло:

– Це ж наш літун... Товариш Микола.

– Петро Михайловичу! Гляньте, Петро Михайловичу, де ви?

А Петро Михайлович не чує: сам уже закинув голову вгору, сміявся, щось гукав і махав своїм кашкетом.

Загуло на майдані, загомоніло, замаяли шапки вгорі, затіпались в повітрі чуби. Але гомін на майдані став щух-нути, тонути: могутній і радісний рев велетня птаха все поглушив...

Рівно, ніби з гори по ковзалці, аероплан злетів на землю, легко торкнувся коліщатами землі, трохи прокотився по майдані й став.

Вискочив товариш Микола, веселий, несподіваний, мов із неба прилетів. Звіталися.

– Як же ваша моделя?

Показують.

Якийсь дядько:

– Ану-ну, погляньте, чи ковалівці до чого-небудь здатні, чи, може, тільки їм змії з паперу пускати?

Літун уважно з усіх боків розглядав моделю. Підійшов другий товариш, що коло стерна сидів,– здавався збоку старшим – а справді – таке гарне, симпатичне обличчя, дивиться:

– Робота досить чиста.

Літун:

– Літає?

Всі весело:

– Го-го, ще й як!

Літун накрутив, підняв, кинув – полетіло.

Засміявся літун:

– Чудово! Ніхто не допомагав? До літуна ніякого не звертались за допомогою?

– Ні, ні, самі!

– Це навіть дивно, це дуже рідкий випадок, щоб при таких умовах зразу моделя удавалася. Признаюсь, моя перша моделя не полетіла!

Розповіли йому, як спершу моделя теж не хотіла летіти, як сміялись з них, як потім Андрій догадався, що зробити, усе, як було далі.

– Молодці, товариші! Браво! – аж очі засяяли в літуна.– Далі до людей: – Ну, як же тепер ви скажете, громадяни, путяще це діло – авіація, чи це тільки одна забавка?

– Та хто його знає... Одні так кажуть, другі інакше. Воно нам, правду кажучи, без діла, то ми не дуже до нього й доскіпуємось. Нам на ньому не літати.

– Ні, громадяни, так не можна ставитись до цієї справи, це діло наше спільне. Це ви так кажете, що мало знаєте або й зовсім нічого не знаєте про авіацію. Чув я, як дехто з вас вороже зустріли ваших сільських молодих піонерів, що почали учитися цього діла, і навмисне прибув сюди, щоб побалакати з вами про цю справу. Мені здається, коли ви мене уважно послухаєте, то самі побачите, що авіація і не така пуста справа, як вам здається, і не така вже далека вам, як ви про це думаєте. Будете слухати мене?

Загули:

– О, а чому не слухати? Просимо дуже.

– Нам треба, щоб з нами говорили.

– Давно вже треба.

XI. ПРО АВІАЦІЮ

Збились тісніше. Ті, що стояли далі, підійшли до гурту. Малеча посідала спереду, на моріжку, дорослі стали стіною. Літун став на аероплані, щоб усіх бачити, й почав:

– Перш за все,– запитав він селян,– для чого, на вашу думку, потрібні нам аероплани?

– Звісно для того, щоб воюватись,– одповіли селяни.

– Так,– підтвердив літун,– це правда, авіація може бути великою й могутньою зброєю під час війни. Буржуазні держави це добре розуміють і хапаються, як можна більше, набудувати військових літаків. Отже, й ми – хочемо чи не хочемо,– але мусимо мати свою військову повітряну флоту. Але це все тільки до якогось часу. Справжнє ж велике значення авіації – не в тому! – Далі він говорив про те, що авіація, яка служила до останніх часів для військових потреб, незабаром буде служити культурним і науковим цілям.– Вже й тепер,– казав він,– почали будувати аероплани й дирижаблі для перевозки вантажу й пасажирів, для наукових дослідів. Прийде час, і вони будуть служити для зносин між далекими країнами, що між ними лежать пустелі та непроходимі ліси й болота...– Казав про те, що і в сільському господарстві теж авіація буде мати значення, що вже й тепер в Європі і у нас навіть із аеропланів фотографують землю й роблять межові плани, труять сарану на полях...– Зразу навіть трудно уявити собі,– казав він,– скільки всякого полегшення, скільки користі принесе людині авіація.

Слухають уважно, але погляд гострий – помітно, не дуже ймуть вони цьому віри. Зітхає хтось:

– Ехе-хе. Коли то тільки буде цеє...

– Та чи й буде...

– Як же воно не буде, коли вже воно майже є в людей. В Німеччині після війни вже почали будувати пасажирські й грузові дирижаблі, які хоч і не так швидко літають, як аероплани, зате можуть піднімати до 2000 пудів вантажу.

– 2000...– загуло в натовпі.– Ой щось мені того...

– Авіація росте неймовірно швидко,– казав далі літун,– ще недавно вважали, що найбільше без перепочинку аероплан може літати 25-26 годин, але в Америці вже літають більше 37 годин. Тепер аероплан без перепочинку може пролетіти до 3000 верстов, а за одну годину може пролітати мало не 400 верстов.

Загомоніли гаряче, замахали руками:

– Не було цього й не буде!.. Що він морочить голову, 3000 верстов... Де це видано? Це він уже трохи теє...

– Товариші, я не байки прибув вам провадити. Кажу те, що люди давно вже знають. А це видано було, щоб до вас у село прилітали з Києва? Що це, байка?

Тож і школярі:

– А пароплав – байка, а машина – байка, а оце-о – байка? – показують на свою моделю.

Притихли. Стриманіше:

– Не знаю, хто тільки буде на ньому літати?

– Хто буде літати? Будьте певні, всякий полетить. Колись, як повелися були залізниці, хіба наші діди не виходили з попами та з корогвами проти потяга, як проти нечистої сили, а тепер що ми бачимо – часом не дотовпишся і в вагон. Що? Може, неправда?

Сміються. Пом’якшали.

– Ми їздимо по залізниці, плаваємо пароплавом, любісінько будемо літати в повітрі. Та коли зважити добре, то на аероплані далеко менше буде небезпеки, ніж, скажемо, в потязі. Вже й тепер кажуть, що з аеропланами менше буває катастроф, ніж із потягом.

Повеселіли, жартують.

– Воно, правда, тут гайки вже не одкрутиш.

– І моста не зірвеш...

– І насипу ніякого, й ремонту не треба – вигода видима...

– Треба сказати, що тепер будують такі аероплани, що можуть сідати не тільки на землі, а й на воді. Так звані гідроаероплани. Лети, куди хочеш – через моря, через пустелі, через непроходимі хащі...

Один не втерпів, здвигнув плечима, усміхнувся:

– Це зовсім, як у тій казці. Оце якось мій школяр купив книжечку про Іванушку-дурачка, так там те ж саме: сів на горбоконика, не вспів озирнутись, як уже і в столицю дім-чав!..

Сміх. Хтось додає:

– А я читав, як один іще на такому килимку летів...

Почали гомоніти, сміятись. Сміявся й літун.

– Бач, про це ви знаєте всі, а про справжні чудеса ніхто й не чув! А я ще скажу,– казав він далі,– що й у казці не вигадано нічого кращого од аероплана. Навпаки, на аероплані, мені здається, далеко зручніше літати, ніж на різних кочергах, мітлах, жлуктах та килимах. Там сиди, та й трусись, та держись.

Сміються всі.

– Та ще й добре держись,– уставив хтось.

– Що? Мо' доводилось? – Сміх.

Інші:

– Та годі! Тут діло, а вони...

– Інше діло на аероплані. От, скажемо, тепер у Парижі: треба вам у Лондон, купуєте собі квиток, увіходите, як у вагон... Повно людей, в кріслах, на канапах порозсідалися, книжки, газети читають. Підняло, понесло вас – вам байдужісінько. На протязі всієї аеролінії, що тягнеться на 380 кілометрів, у різних місцях прив’язані аеростати, що вказують дорогу – вже не зблудить. Кожних 60 кілометрів – аеродром; там – станції, полустанки з сигналами, з маяками. Про якусь небезпеку вам і в голову не приходить. Подорожуючи, розмовляєте радіом з тими станціями, над котрими пролітаєте, розпитуєте передні станції про погоду чи слухаєте концерти – чи то з Парижа, чи Лондона. Поки те-се – незчулись, вже й у Лондоні. Ні, я все ж таки з більшою охотою полетів би на аероплані, ніж на якомусь жлукті,– додав він, сміючись.

Довго ще говорили, часом жартували, сміялись, але помітно вже було – думніші стали очі в людей, більш довірливий голос. Кінчив літун побажанням:

– Хай же живе наша червона авіація, хай росте, шириться вона у нашому багатому, талановитому краї! – Шукав очима школярів-авіаторів.– Хай живуть молоді піонери, що кинули у вашому селі перше проміння свідомості щодо цієї великої, для всякої країни необхідної справи!

Дехто аж загорівся:

– А що? Хай і наших знають! Наша Ковалівка теж не абищо. Молодці школярі.

– Слава! Слава! – Вхопили на руки Петра, Андрія, Матвія, далі всіх членів авіаційного гуртка, більших і малих, гойдали вище голови.

XII. В КИЇВ ПО СІЛЬ

– Громадяни! Товариші! – махає руками літун.– Увага! Маю ще вам сказати дещо.

Помалу затихли. Усміхаються.

– Хто хоче проїхати на аероплані до Києва й назад? Можна взяти двох – одного з більших школярів, другого – коли із дорослих хто охочий. Хто сміливий? Хто на голову міцний?

Зашуміли, загули, і незабаром із членів гуртка вийшов наперед Петро, якого товариші вибрали одноголосно, схвильований, радісний. З дорослими справа улагодилась не так швидко. Всі хотіли, але всі боялись.

– Хай ось Максим Мичка летить: він на морях плавав.

– Ні, Мички шкода – дітей багато, хай летить Григор – він бурлака, у нього ні жінки, ні дітей...

Регіт.

– А жінкам можна?..

– Можна!

Зацокотіли, тоненько загомоніли жінки:

– Марусю! Бабу Грибиху! Тетяну! Москалівну?..

Веселий чоловік:

– Люди добрі. Прошу вас слізно: беріть мою!.. Хай голови не гризе мені!

– Тетяну! Тетяну!..

Мало не силоміць випхали наперед високу, струнку молодицю, ту саму, що приносила хлопцям у майстерню горщик ряжанки. Засоромлена, червона, аж пасмо коси вибилося з-під очіпка, а очі сяяли сміливо й весело. До Петра:

– Ну, сину, коли гинути, то гинути разом. Що там не буде – полетимо!

– Оце так! Мати з сином... Оце молодиця!

Тим часом літун заохотив собі на допомогу кілька душ людей, школярів, нашвидку поясняв їм, як треба буде пускати аероплан. До матері й сина:

– Ну, тепер, сідайте! Сюди ось...– Вийняв годинника.– Без чверті чотири!

Тетяна, сідаючи, весело й схвильовано до людей:

– Ех, хоч раз у житті вирвуся з цього пекла! Прощавайте, люди добрі, не згадуйте лихом!

Кругом загоготіло:

– Це родимий літун! Вона й дівкою була угара!

– Гляньте, то їх прив’язують, чи що б то?

– Аякже, щоб часом перекидя не полетіли!

Матір і сина поприв’язували, наділи на голову шапки з довгими ушима, літун дав їм поради, як себе тримати під час літання, тоді заліз у аероплана, покрутив стернами й крикнув щось механікові. Той декілька разів повернув пропелер... Зашумів двигун, загув гвинт. Механік з допома-гачами вхопили аероплан, держали, як дикого крилатого коня, що поривався летіти...

– Пускати?..

– Заждіть! Заждіть! – наузбіч проштовхувався якийсь дід з мішком під пахвою. Кричить: – Купіть мені, коли вже таке, то, будь ласка, півпуда солі у Києві! Там дешевше, ніж у нашого Латки! Купите? Все одно дурно будете літати!

Сміються кругом, сміється літун, рукою махає – давай, мовляв. Дід кинув мішок, літун підхопив його, поклав на аероплан. Гукнув:

– Півпуда солі? Добре!

Перегукнувся знову з механіком... Крикнув:

– Пускай!

Пустили. Аероплан покотився по землі, одірвався од неї, помчав угору.

Глянув Петро униз – серце замліло.

Механік, люди, майдан, школа – все шугнуло вниз, як у провалля... І здається, що аероплан гуде, дирчить у повітрі на одному місці, а під ним тоне, летить кудись усе: і ліс, як бур’янець, і озеро, як чорна на штанах латка, і все село маленьке, як малюночок на папері.