Текст книги "Лірникові думи"

Автор книги: Степан Руданський

Руданський С. В.
ЛІРНИКОВІ  ДУМИ
ПРЕСЛІВЛЯ

 
На полудні, де Карпата
Кинула відноги,
Вколо Смотричем повився
Кам'янець убогий.
 
 
Бідне місто! тілько війни
Тяжкі споминає,
А само в собі ні виду,
Ні краси не має.
 
 
Там нема широких улиць,
Пишного палацу,
Для проходки садів славних,
Широкого плацу.
 
 
Доми збились, іспоїлись
Купами-рядами.
І від льоху аж до даху
Всі кишать жидами.
 
 
Малий ринок серед міста -
Тілько-то і плацу.
Старий дім губернаторів -
Тілько і палацу.
 
 
Та ще бульвар над скалою,
Що ніщо дивитись:
Тілько й місця кам'янецьким
Сидням проходитись.
 
 
І все місто комашнею
К скалі припадає,
Ніби згубленого щастя
На нії шукає.
 
 
І над тою комашнею
Тілько храми божі,
Як яснії великани,
Стоять на сторожі.
 
 
І високо на повітря
Верхи підіймають,
І хрестами золотими,
Як зорями, сяють.
 
 
Но найкраща із тих храмів -
Голова висока
Хранителя сего міста
Івана-пророка; [1]1
  – єгипетський пустельник і затворник (?-394).


[Закрыть]
 
 
І будова – так пристойна
Церква і ті бані
Так і кажуть, як хрестився
Господь в Іордані; [2]2
  – річка в західній частині Передньої Азії. З нею пов’язано багато християнських легенд, зокрема легенда про хрещення в ній Ісуса Христа.


[Закрыть]
 
 
І камінная дзвіниця,
Рівна і висока,
Пригадує над водою
Святого пророка;
 
 
А на церкві святій баня
(Нижча тої бані)
Пригадує Христа-бога
В воді в Іордані.
 
 
Наодокола собору
Стиснене подвір'я;
На подвір'ї пригорнулось
Вбогеє будівля.
 
 
І в будівлі того храму
Слуги проживають,
І по колії святому
Службу відбувають.
 
 
Кругом церкви на подвір'ї
Трава зеленіє;
Тілько камінь край дзвіниці
Скругляний біліє.
 
 
І той камінь, як та кістка,
Прахом зітліває
І у храму у святого
Притулку шукає.
 
 
Бідна кістко земляная!
Як життя ти брала?
Чи тебе вогонь виводив,
Чи земля роджала?
 
 
Чиї руки тебе, кістко,
З тіла добували,
І добули, і тесали,
І на що тесали?
 
 
Чи до церкви на підпору
Мали готувати?
Чи до палацу якого
Ґанок підпирати?
 
 
Ти тримав-єсь, підпирав-єсь,
А тепер ізбитий,
Ти білієш, трупом тлієш,
Нічим не покритий.
 
 
Так порою й чоловіка,
Доки силу має,
Всякий любить і вітає,
Всякий поважає.
 
 
А прийде година злая,
Силоньки не стане,
І на него, як на камінь,
Ніхто не погляне ...
 

* * *

 
Много в Кам'янці народу,
Та життя немає,
І від рання до смеркання
Кам'янець дрімає.
 
 
І на вулицях, на ринку -
Всюди пусто, тихо:
Хіба бідну писарину
Перетягне лихо;
 
 
Та школярі, бідні діти
Сердитої долі,
Пройдуть на день штири рази
Дорогу до школи.
 
 
Ще під вечір, як ударить
Сьомая година,
Оживиться на минутку
Бідна бульварина:
 
 
На вулиці, на широкій,
Совітниці ходять,
На них птахи перельотні
Шкелками наводять.
 
 
Після них купецькі дочки:
Тлусті, чорнобриві;
З ними ходять їх коханки,
Совітники сиві.
 
 
Потім ще яка попівна
Несміливо ходить,
І її учитель школи
Або школяр водить.
 
 
Тілько воску, тілько й світла
На тіснім бульварії
Хіба в закутках ще ходять
Школярі по парі.
 
 
Та бідная писарина
У куток заб'ється
І із лиха наб'є люльку,
Димом затягнеться.
 
 
Та і ті, як дев'ять вдарить,
Бульвар покидають.
А всі решта, кілька тисяч,
Носа не являють.
 
 
Много в Кам'янці народу,
Та життя не мають.
І від рання до смеркання
Вулиці дрімають.
 
 
Но й для Кам'янця сумного
Святенько буває,
Коли весь він веселіє,
Життям оживає.
 
 
І то святенько для него,
Та пора кохана,
Наступає щорік божий
Літом, на Івана.
 

* * *

 
Ото раз, недавніх часів,
Свято наступило,
Ціле місто пробудилось,
До світу ожило.
 
 
Всюди гамір, всюди говір,
Повно скрізь народу,
І нема нігде проїзду,
Нема і проходу.
 
 
Вздовж по ринку в рядів кілька
Все вози стояли.
Там всякую усячину
На гурт продавали:
 
 
То полотна у півситках,
То масла діжками,
Сир і бриндзу кадубами,
Вишні коновками.
 
 
Збігся Кам'янець жаденний,
Все то закупає,
В свої нори як в безодню,
Без сліду ховає.
 
 
А поперек того ринку,
Напротив дзвіниці,
З ненабожним і набожним
Сидять молодиці.
 
 
Там обручки і перстені,
Хрести й образочки,
І коралики, й коралі,
Ковтки і ковточки.
 
 
Все так ніби сріблом сяє,
Золотом блищиться,
А набожна молодиця
Ще й не дорожиться.
 
 
І йдуть хлопці, і торгують,
Платять, та купують,
Та дівчатам, молодицям
Жменями дарують.
 
 
Коло них двома возами
Стали пилипони [3]3
  – Пилипони – розкольники, що торгували іконами.


[Закрыть]
І розклали – на папері
Писані ікони.
 
 
Тут і пекло, і суд божий,
І райськая птиця,
І Миколай «літній» голий,
«Зимній» в рукавицях.
 
 
І «Духовная аптека»,
І козаки донські,
А на возі – із ложками
Чашки пилипонські.
 
 
І до них народ збирався
Не так купувати,
Як святого Миколая
Й пекло оглядати.
 
 
І усюди гамір, говір.
Ще й діди співають
І на лірі «Миколая»
То «Варвари» грають.
 

* * *

 
Аж тут бам! В соборі дзвонять,-
Люди зворушились,
Шапки набожно підняли
І перехрестились.
 
 
І знов грішні розпочали
Грішне відправляти,
Купувати, торгувати,
Своє продавати.
 
 
А тим часом у соборі
Дзвонили, дзвонили,
Попи правили молебні -
То воду святили.
 
 
Богомільні уклякали,
Щиро сповідались,
А слабії серед церкви
Крижем крижувались.
 
 
Перед церквою офірки
Баби продавали,
І дідів стояло кілька:
Грошика чекали.
 
 
І церковних пісень голос,
І здохи печалі,
Вічний говір край офірок
І убогих жалі,-
 
 
Все то враз із гудом дзвона
У їдно зливалось
І таємним, і незгадним
Бути видавалось.
 
 
Бам-балам!! – всі дзвони дзвонять
І в ту пору саме
Архирей із свої церкви
Вийшов з образами.
 
 
Співаки йдуть попереду,
Тропарі співають.
В два ряди попи у ризах
Образи тримають.
 
 
Архирей іде позаду,
На нім митра сяє,
А диякон коло него
Кадило тримає.
 
 
І ідуть поважним ступом,
Співаки співають;
Перед ними плац вузенький
Люде заливають.
 
 
От пройшли, у церкву входять;
Дзвони замовчали;
І у церкві службу божу
Правити начали.
 
 
І началась служба божа,
Їдні люде входять,
Помоляться і виходять,
Другії надходять.
 
 
Аж прийшли жебрущі люде,
Хрест святий поклали
І від брами до притвори
У два ряди стали.
 
 
Бідні люди! Хто їх видів,
Серце каменіло:
Всі обшарпані, обдерті,
Аж світиться тіло.
 
 
У їдного криві руки,
Той ноги не має,
Той їдно лиш око має,
І то випливає.
 
 
Той горбатий ізігнувся,
Той старий схилився,
В того рани по всім тілі,
В того рот скривився.
 
 
Їдним словом: всяка нужда,
Яка в світі була,
Десь на себе взяла тіло
Та сюди прибула.
 
 
І так жаль, як спогадаєш,
Що ніяка сила
Тої нужди не улічить,
А їдна – могила!
 
 
За дідами край притвору
Лірник прислонився,
Уклякнув і щиро-щиро
Господу молився.
 
 
Свита вбога, но цілая.
Постоли новенькі,
І волоками привиті
Онучки біленькі.
 
 
На ремені через плечі
Ліра під полою,
І торбина коло него
З жовтою смолою.
 
 
Шмаття чисте, хоч на него
Прядяно і грубо.
Куди глянеш – хоч убогий,
А дивитись любо.
 
 
Сам старий, як голуб сивий,
Літ сімдесят буде,
Борода широка сива
Сходить аж на груди.
 
 
Чоло ясне, твар черствая,
Ще в нім краска грає,
Ніби в небі як під вечір
Сонечко згасає.
 
 
Лиш сліпий він, невидющий,
І очей не має;
І як сплили його очі,
Лиш бог їдей знає.
 
 
Коло него стоїть разом
Літ семи дівчина,
Вона старця цього водить,
Бідна сиротина.
 
 
Вона водить, із ним ходить,
Його шапку носить
І в набожних перехожих
Милосердя просить.
 
 
Вона дбає за старого,
Старий за ню дбає
І як рідную дитину
Людяно вбирає.
 
 
На ній біла нова свитка,
Крамна спідничина,
Фартушок крамний, чорненький,
Біла сорочина.
 
 
Коралики з образочком
Шию обвивають,
І червонії кісники
Коси уплітають.
 
 
Сама мила, невеличка,
І очі сивенькі,
Коси довгії русяві,
Личенька повненькі.
 

* * *

 
Стоять діди край притвору,
Служба закінчилась,
І високая дзвіниця
Дзвонами залилась.
 
 
Вийшов архирей, поїхав.
Пани розійшлися.
Коло старців тілько прості
Люде осталися.
 
 
Осталися прості люди,
Старців обділили
І лірника запинили,
Кругом обступили.
 
 
Обступили і просили
Думу їм заграти.
І зачали в його шапку
Мідяки кидати.
 
 
І взяла за руку старця
Дівчинонька мила,
І на камінь край дзвіниці
Стиха посадила.
 
 
І дід сів, настроїв ліру
І зачав співати,
Зачав співи їм співати
І на ліру грати.
 

1. ПОЧАТОК СВІТУ

І

 
До початку сего світа,
Ще до чоловіка,
На престолі бог великий
Жив із-перед віка.
 
 
І престолом було небо,
Невидиме нами.
І то небо в нас, хрещених,
Зветься небесами.
 
 
Під ним друге було небо,
Що зоветься раєм;
І коли воно почалось,
Того ми не знаєм.
 
 
Тілько знаєм, що в тім небі
Ангели літали
І святії пісні богу
День і ніч співали.
 
 
І Сатанаїл-архангел
Був їх старшиною
І у бога називався
Правою рукою.
 
 
Все він відав, всім він радив,
Всім розпоряджався,
І рай цілий його власним
Небом називався.
 
 
А під раєм, його небом,
Наше небо було,
Но по нему ані разу
Сонце, не мигнуло.
 
 
Лиш по нему чорні хмари
Громом розривало,
А під ними тьма стояла
Й море клекотало.
 

II

 
І задумав бог і наше
Небо освітити,
І під небом нашу землю
Грішну сотворити.
 
 
І приходить він до раю,
Взяв Сатанаїла,
І пішов під синє небо,
Де бездна кипіла.
 
 
Синє небо туманіло,
Вітри бушували,
І під небом чорні хмари,
Громи розривали.
 
 
Все чорніло і темніло ...
Аж бог появився! -
Розійшлися чорні хмари,
І грім запинився.
 
 
Засиніло небо наше,
Сонце засіяло.
Стало тихо, лиш глибоко
Море клекотало.
 
 
І зійшов господь над море-
Море утихає;
І Сатанаїла в бездну
Господь посилає.
 
 
Посилає його в бездну
Піску жменю взяти,
Щоб на морі, як на камні,
Землю збудувати.
 
 
«І як вложиш,-господь каже,-
Руку у безодню,
Скажи: беру тебе, земле,
На славу господню».
 
 
І пішов він попід море,
Ходить, розважає:
« А ну, й себе пом'яну я!
Хто теє пізнає?!»
 

III

 
І зпустився в саму бездну,
Руку опускає,
Бере землю і до бездни
Тихо промовляє:
 
 
«Ти poзкрийся, розвернися,
Темная безодне!
Беру землю в ім'я своє
І в ім'я господнє!»
 
 
І узяв; іде водою,
Жменю істискає.
Но даремная робота:
Вода все змиває!
 
 
Поки вигулькнув із моря,
Змило все подою,
І явився він до бога
З голою рукою.
 
 
«Не хитрися,– господь каже,-
Не задумуй злого!
Іди знову, тілько ім'я
Не приточуй свого!»
 
 
Пішов знову й під водою
Знов над богом кпився.
І знов з голими руками
Наверху з'явився.
 
 
І розгнівався бог сильний:
Небо задрожало,
Море вспінилось, забилось
І заклекотало.
 
 
І в минуті він іщезнув
В морі під водою.
Найшов бездну, бере землю
Правою рукою.
 
 
І говорить: «Ти розкрийся.
Темная безодне:
Беру з тебе тепер землю
Во ім'я господнє!»
 
 
І щаслива йому була
Дальняя дорога,
У минуті він з землею
Вийшов перед бога.
 

ІV

 
І взяв господь тую землю,
Ходить, розсіває.
А Сатанаїл невдячний
Думоньку гадає.
 
 
Щоб землі у бога вкрасти,
Вкрасти, заховати,
А потому в своє ім'я
Землю збудувати.
 
 
І роздумав свою думу
На взиск чи на згубу:
Тілько господь відвернувся,
Хвать землі у губу!
 
 
А бог ніби і не знає:
Решту досіває.
І розсіяв, як годиться,
І благословляє:
 
 
«Рости, рости, моя земле.
Куди зглянуть очі:
Від восхода до полудня
І до полуночі!»
 
 
І земля рости начала
І кінця не мала;
І зеленая травичка
Землю устеляла.
 
 
Да і тая, що у губі,
Свого бога знає:
Росте живо, виростає,
Губу розпирає.
 
 
І зачав він, нечестивий,
Хоркати, плювати,
I зачали і того скали
Й гори виростати.
 
 
І земля землею стала,
Тілько посвятити.
Но І нічка наступала:
Тра було спочити.
 

V

 
Закотилось сонце красне
За високі гори.
І синіє небо ясне,
Як синєє море.
 
 
І тихенько в небі ходять
Ангели святії
І засвічують над небом
Свічі восковії.
 
 
І ті свічі, ясні зорі,
Світять на все поле,
Доки господь, милосердний
Виспиться доволі.
 
 
І спить господь серед поля,
Сили відновляє.
А Сатанаїл над богом
Думоньку гадає.
 
 
І поглянув кругом себе:
Пишно було всюди.
І, як камінь, йому зависть
Падає на груди.
 
 
«Не буду я більше з богом! -
Став він говорити,-
Хоть сам згину, розсядуся,
Хоть йому не жити!
 
 
Но він спить, не має сили,-
Що ж я туманію?!
Возьму втоплю його в морі,
Світом завладію».
 
 
І підняв на руки бога,
І води шукає,
Але земля розрослася
І границь не має!
 
 
Вдарився на штири боки,-
Моря не видати!
І вернувся він, і з богом
Положився м спати.
 

VI

 
Рано сонечко піднялась,
Позгасали зорі,
І у росу, як в діамант,
Повбирались гори.
 
 
І Сатанаїл піднявся,
Бога став будити
«Вставай, боже! годі спати!
Землю тра святити».
 
 
Пробудився господь сильний,
І, здихнувши, каже:
«Що хитришся предо мною.
Вічний ти мій враже?!
 
 
Був я всюди сеї ночі,
Від края до края,-
I нема чого святити:
Вся земля святая.
 
 
Ти хотїв мене, невдячний,
В морі утопити.
За то вічне будеш змієм
Під землею жити».
 
 
Ізвинулись його руки,
І звинулись ноги.
Довге рило натягнулось,
Висунулись роги.
 
 
І Сатанаїл невдячний
Став навік змією,
Зашипів – наперед бога
Слизнув під землею.
 
 
І тогнала земля дуже,
Де змій пробирався,
І там всюди ліс дрімучий
Поверх неї взявся.
 

VII

 
І зняв господь з себе ризу,
І махнув направо-
І, як маку, різних птахів
Всюди залітало.
 
 
Махнув вліво – і, на диво,
Всюди гадь завилась.
Розстелив на землю ризу -
Звірина з'явилась.
 
 
І пішов господь над море,
ризу опускає-
І в годині ціле море
В рибі закипає.
 
 
Так з'явились в білім світі
Звірина і птахи,
Різні гади, різні жаби,
Риби й черепахи.
 
 
Лиш медведі, свині, коні
І кроти не були;
Та ще боцяна не було,
Скойки і камбули.
 
 
І став господь над водою,
Ризу убирає
І із моря зсередини
Рибу визиває.
 
 
І сказав господь тій рибі
Землю підпирати,
Щоб земля на своїм місці
Все могла стояти.
 
 
І та риба держить землю;
І як стрепенеться,
І застогне земля наша,
І вся затрясеться.
 

VІІІ

 
Повернувся бог до неба,
На престол сідає
І всіх ангелів до себе
З раю призиває.
 
 
І злетілось перед бога
Ангелів без ліку,
І настало свято в бога,
Перше з-перед віку.
 
 
Триста тисяч пісні піли,
А сімсот кадили,
А тьма-тьмуща через небо
Бога проносили.
 
 
І горіло небо в славі,
Тухнуло кадило,
І все воїнство небесне
Богові служило.
 
 
Служба божая кінчалась,
Бог благословляє
І всіх ангелів до себе
Ще раз призиває.
 
 
І всі ангели злетілись,
Богу помолились
І святому його трону
Низько поклонились.
 
 
І махнув бог своїм слугам
Правою рукою,
І сказав їм: «Будьте, діти.
Вічне ви зо мною.
 
 
Де ви були, там поставлю
Жити чоловіка.
А Сатанаїл невдячний
Проклят будь довіка!»
 
 
І основи світовії
Страшно задрожали.
Но на небі тихо-тихо
Ангели співали.
 

IX

 
І співали, і скінчили
Пісню ту святую.
І бог каже їм принести
Чашу золатую.
 
 
І говорить: «Ви зберіться.
Ангели святії,
І стріпніте над ту чашу
Крила золотії».
 
 
І стріпнулись над ту чашу.
Бог їх посилає
На схід сонця в праву руку,
Де роса спадає.
 
 
Полетіли слуги божі,-
I їх ясні крила
Роса чиста, як діамант,
В десені [4]4
  – Десені – узори.


[Закрыть] покрила.
 
 
І до бога прилетіли
З чистою росою,
І іще раз стрепенулись
Над чашею тою.
 
 
І зійшов бог з свого трону,
І зачав місити.
Замісив – і чоловіка
З того став ліпити.
 
 
Виліпив, зачав стругати.
Дивне боже діло!
І обстружки пригодились
На грішнеє тіло.
 
 
І дихнув господь на него,-
І він відживився.
Підняв очі свої к богу,
Щиро помолився.
 
 
І повів бог його всюди
По небеснім краю,
І заводить наостаток
До самого раю.
 

X

 
Серед раю йшла дорога
Меж двома садами.
Ту дорогу замикали
Дві желізних брами.
 
 
Їдна брама – на схід сонця
В небо підіймалась.
Друга вліво – на заході -
В землю опускалась.
 
 
При дорозі – два садочки,
Що вбирають очі:
Їден прямо на полудень,
Другий к полуночі.
 
 
І садок той, що к полудню,
Річка вперезала,
І місточок через річку
Брамка замикала.
 
 
А за річкою дерева
Цвіли, відцвітали,
І родили, й опадали,
Знову зацвітали.
 
 
В сім садочку на початку
Ангели спасались;
І спаслися, і на небо
Вище підійнялись.
 
 
Тут Адам і Єва їли
Золотії груші.
(І тепер туда відходять
Праведнії душі).
 
 
Да й у другім у садочку,
Що на полуночі,
Досита було усього,
Чого серце хоче.
 
 
Тілько пахнуло від него
Не добром – бідою:
Кругом него так і лилось
Полум'я рікою.
 

XI

 
І привів господь Адама,
Ходить, походжає,
І як жити він повинен -
Його научає.
 
 
Повернули в праву руку,
Перейшли місточок:
Відімкнулась перед ними
Брамка у садочок.
 
 
І в садочку бог зриває
Грушку золотую,
Дав Адаму половинку,
А собі другую.
 
 
І промовив: «З сего часу
Я буду з тобою,
Як сії дві половинки
Були меж собою».
 
 
Да і вийшли з того саду,
Пішли до другого;
Розділилось на дві часті
Полум'я пред богом.
 
 
Походили й там доволі.
То був сад ще кращий;
Но хто тілько їв із него,
Був навік пропащий.
 
 
І сказав господь Адаму,
Щоб остерігався,
І Адам в тім перед богом
Клятвою заклявся.
 
 
І по клятві розійшлися.
Бог пішов до неба,
А Адам пішов шукати,
Чого серцю треба.
 

XII

 
І ходив Адам по раю,
Всюди находився
І в шовковії травиці
Спати положився.
 
 
Сонце в захід закотилось,
Спить і не блищиться,
І заснуло все навколо -
Адаму не спиться!
 
 
Йому душно; йде до річки,
На берег сідає,
Схилив голову на руку
І думу гадає.
 
 
І просидів так до ранку,
День зазолотився.
Адам сидить коло річки,
Аж бог появився.
 
 
«Що, Адаме, так сумуєш? -
Каже бог до него.-
Чого тобі недостало
Ще до того всего?»,
 
 
Адам глянув, поклонився
І говорить: «Боже!
Що йно тілько ти содіяв.
Все то мені гоже.
 
 
Но я тужу, і сумую,
І в раю журюся:
Я їден тут як той палець,
Де не повернуся».
 

XIII

 
«Не журися! – бог говорить,-
Будеш друга мати:
Взавтра вийди до схід сонця
Руки умивати.
 
 
Вмочи в росу малий палець
І тріпни рукою,
Лиш павідворіт не тріпай,
А перед собою».
 
 
І з сим словом віддалився,
А Адам став ждати,
Коли час йому наступить
Руки умивати.
 
 
І от нічка проминула,
Ранок наступає,
І він, бідний, чи забувся,
Чи бог його зщає:
 
 
Як помочив усі пальці
Ранньою росою.
Так навідворіт і тріпнув
Цілою рукою!
 
 
І з'явилось п'ять чортяків.
Адам – утікати.
А вони давай всі разом
Пазури мачати.
 
 
І мачають, і махають
Обома руками,-
Другі родяться чортяки,
Роблять теє ж саме.
 
 
І робота не кінчалась,
І роси ставало,-
І намножилось чортяків -
Аж небо тріщало!
 

XIV

 
Аж з'явився бог до раю.
І все затихає.
І усіх чортів із раю
В бездну виганяє.
 
 
І чорти, як тая хмара,
3 неба полетіли
І, де бога спом'янули, -
Там вони і сіли;
 
 
Хто на небі, хто під небом,
А хто над водою;
Много на землі осталось.
Много під земльою.
 
 
Но хоть зразу з переляку
Бога споминали,
Та потому всі до змія
Як їден пристали.
 
 
І тепер чорти на світі
Лихо виробляють:
Домовії всіх у хаті
До гріха склоняють.
 
 
Лісовії й польовії
Водять бог де знає;
Водяний до ніг частенько
Камінці чіпляє.
 
 
А хто вішатися хоче -
Тому помагають
Ті чортяки, що в повітрі
Над землей літають.
 

XV

 
Піднебеснії чортяки
Бога не бояться
І, як в хмарі господь ходить,
З господом дражняться.
 
 
Господь на них і пускає
Громовії стріли;
І стріла їх скрізь находить,
Де б вони не сіли.
 
 
Часом мухою чорт стане,
Налетить на кого,
Грім тут чорта забиває
Й чоловіка того.
 
 
(Не впевняю, чи то правда,
Но говорять люде,
Кого грім лиш забиває,
Той безгрішний буде).
 
 
А як в небі загоряться
Свічі восковії,
Ті чортяки, що на небі,
Світять смолянії.
 
 
Тоді ангели там ходять
Свічі відіймають
І на землю їх з чортами
З неба іскидають.
 
 
І не раз в ясненьку нічку
Видно, як спадає.
І де впаде – там смолою
Травка запливає.
 

XVI

 
І говорить бог Адаму:
«Сину мій, Адаме!
Нащось тріпав позад себе
Мокрими руками !?
 
 
ОЙ! від сего стережися,
Поки будеш жити.
Да і дітям своїм теє
Закажи робити!»
 
 
(І тепер то пам'ятають
Всі хрещені люде,
Да і послі мир хрещений
Пам'ятати буде).
 
 
Знав то господь милосердний,
Що Адаму гоже,
Знав він добре, що для серця
Жінка лиш поможе.
 
 
І в минуті сон на него
Господь насилає,
І над сонним чоловіком
Думоньку гадає.
 
 
І гадає, і не знає,
Звідки що почати:
«З голови возьму,– подумав,-
Буде за лоб брати;
 
 
Возьму руку – жінка мужу
Ввік не дасть покою;
Возьму ногу – но муж буде
В неї під п'ятою.
 
 
Тра, щоб жінка чоловіка
Лиш могла кохати».
І роздумав – і ребро став
Лівеє ламати.
 

XVII

 
І в минуті з ребра того
Жінка із'явилась.
Поглянула на Адама,
Збоку положилась.
 
 
І іде господь до неба,
Їх благославляє,
А тим часом із Адамом
Єва засипає.
 
 
І Адаму сниться, сниться,
І все так миленько,
І обняв рукою Єву,
І здихнув легенько .
 
 
І здихнув – і пробудився ...
Милая годинаї
Коло него, як калина,
Сонная дівчина.
 
 
Билось мило його серце,
Душа веселилась,
Тут і Єва потягнулась,
В чарах пробудилась.
 
 
І обоє меж собою
Щиро поглянули,
Поглянули, обійнялись,
І за все забули.
 
 
І пройшла для них минута
Першого кохання -
І приніс Адам для Єви
Яблук на снідання.
 
 
І поснідали обоє,
І пішли вздовж раю,
І їм сонечко спочило
У самого краю.
 
 
І обоє разом стали,
Богу помолились,
І під деревом крислатим
Спати положились.
 

XVIII

 
Спить Адам, но змій лукавий
Сну чогось не має
І до себе на пораду
Всіх чортів скликає.
 
 
І злетілися чортяки,
Бездну всю зайняли,
І, як слуги перед паном,
Перед змієм стали.
 
 
І говорить їм лукавий:
«Діти мої, діти!
Полетіть мені до раю,
Вісті принесіте.
 
 
Чогось скучно мені стало,
Нічого робити,-
Тра щось думати, гадати.
Щоб людей згубити!»
 
 
І сто тисяч підійнялось,
З бездни полетіло,
Полетіло, понеслося,
Де сонечко сіло.
 
 
І в годині повернулись,
Змію розказали,
Що у раю край дороги
Адам з Євой спали.
 
 
І піднявся змій лукавий,
Зо всіма простився,
І ще до світу, до рання,
У раю з'явився.
 
 
І звинувся – й перескочив
Річку вогневую,
І в садочку обвинувся
На яблуньку злую.
 

XIX

 
Сонце встало, засіяло,
Єва пробудилась,
Пішла, стала під-рікою,
Як годиться, вмилась.
 
 
Вмилась, перейшла місточок,
Вийшла на дорогу
І ходила меж садами,
І молилась богу.
 
 
І поглянула наліво,
Де вогонь палився:
Цілий сад там в золотії
Яблучка облився.
 
 
Стала думати-гадати,
Як би їх достати,-
Коли слухає: до неї
Хтось почав казати:
 
 
«Не журися, молодице!
Хто устане зрання,
Тому з саду можна дати
Яблук на снідання!»
 
 
І до неї пара яблук
Золотих скотилась.-
Єва взяла, скуштувала -
Ніби похмелилась.
 
 
Тут і муж десь показався,
З нею поділився.
Розжували і ковтають,
Аж бог появився.
 
 
Ніщо діяти! ковтати!
Єві теє вдалось.
А Адаму в самім горлі
Яблуко осталось.
 
 
І про теє, що осталось,
Люде добре знають,
Бо всі мають знак на горлі,
Лиш жінки не мають.
 

XX

 
Согрішив Адам невинний,
Єва согрішила,
Но всему змія виною:
Змія підкусила.
 
 
І вона ще була в раю,
Як господь з'явився,
І на нюю, на лукаву,
Перший гнів ізлився.
 
 
Кругом саду із канави
Полум'я піднялось,
Підійнялось і, як море,
По саду розлялось.
 
 
І зайнявся сад нещасний,
І не угасає,
І вогонь, той мир хрещений
Пеклом називає ...
 
 
Там навік змія палиться
І палитись буде,
І із нею всі чортяки
І грішнії люде.
 
 
Незабаром відімкнулась
І північна брама,
І промовив бог до Єви -
Єви і Адама:
 
 
«А ви, люде, не хотіли
В раю шануватись:
Тепер мусите сльозами
Хліба дороблятись».
 
 
І дає господь насіння,
Заступ, дві лопати,
І зачав Адама й Єву
З раю виганяти.
 
 
Вийшли з раю бідні люде
І сльозами вмились:
Вони чули, як за ними
Брами зачинились.
 

XXI

 
Виміняв за шило швайку!
Нічого діяти,-
Давай заступ і лопату,
Треба працювати!
 
 
І працює, і горює
Адам серед поля,
Та не просить, щоби в поміч
Стала божа воля.
 
 
А диявол тому й радий:
Що Адам скопає-
То він за ніч вверх травою
Поперевертає.
 
 
І працює, і горює,
А все зиску мало.
Далі видить: кепське діло!
Силоньки не стало.
 
 
Болять крижі, болять руки,
Голова не може,-
I сказав він, іздихнувши:
«Поможи мні, боже!»
 
 
І поміг господь небесний
Поле іскопати.
І узяв Адам насіння,
І став засівати.
 
 
І засіяв, і волочить,
Із-під шкури пнеться.
А чорт ззаду на бороні
Сидить та сміється.
 
 
Аж тихенько з обротею
Ангел появився:
Схватив чорта – і в минуті
З него кінь зробився.
 
 
І запріг Адам коняку,
І став волочити,
І за роміч за велику
Господа хвалити.
 

XXII

 
От уже Адам із Євой
Кілька літ прожили,
Позабули свої жалі,
Землю полюбили.
 
 
А тим часом дав бог діти,
Сини хліб збирали,
Дочки вдома коло мами
Шили, вишивали,
 
 
Тілько жити, поживати
Та богу молитись.
Аж тут раптом на Адама
Тра біді звалитись!
 
 
Була осінь, і зачали
Дощики спадати,
І поїхали два сина
Сіно забирати.
 
 
І зачали меж собою
Очередуватись;
Кому сіно подавати,
А кому остатись.
 
 
І сварилися, і бились,
Далі вила взяли
І в півночі помеж очі
Вилами совали.
 
 
І брат брата взяв на вила...
Ллється кров рікою!
І господь підняв їх внебо
Правою рукою.
 
 
І місяцем стали браття,
І пішли по небу,
І ще досі в небі світять
Людям на потребу.
 
 
І тепер на місяць гляньте:
(Дивна божа сила!)
На нім видно як два брати
Взялися за вила.
 

ХХІІІ

 
Гірко було для Адама,
Що сини пропали.
І довгенько Адам з Євой
Плакали, ридали.
 
 
І ридали, й переслали:
Тра було забути,
Бо вмерлого, як-то кажуть,
З гробу не вернути.
 
 
І забули свої жалі,
І весело жили,
Працювали, їли, пили,
Господа хвалили.
 
 
І розжився наш прапрадід,
Вмирати байдуже,
І говорить: «Не умру Я,
Бо я сильний дуже!»
 
 
А бог з неба йому каже:
«Сину, не хвалися!
Хоч ти сильний, а зі смерті
Ти даремне кпишся.
 
 
Надійде година злая:
Руки заболіють,
Голова вся розійдеться,
Ноги обімліють.
 
 
Пожовтіють твої кості,
Помертвіють жили,
І тогді ти, як дитина,
Будеш край могили».
 
 
Трудно було віру дати:
Сила бушувала.
Но от раптом годинонька
Чорная настала.
 

ХХІV

 
Заболіло всеньке тіло,
Ноги защеміли,
Засушило його кості,
Жили оніміли.
 
 
Голова вся розійшлася,
І смерть наступає.
Адам видить, що не жарти,-
Сина закликає.
 
 
І чуть дихає й говорить:
«Сине, вірний сине!
Піди; сину, на край світу,
Вийди в небо синє.
 
 
І скажи там слугам божим,
Котрі коло раю,
Oj слабий я, на постелі,
Що я умираю.
 
 
Попроси їх з того раю
Що-небудь подати.
ОЙ мій сину! то-то гірко,
Гірко умирати».
 
 
І заплакав наш прапрадід.
Сльози проливає
І в далекую дорогу
Сина посилає.
 
 
І враз з батьком син заплакав,
Помолився богу,
Поклонився батьку й неньці
І пішов в дорогу.
 
 
І Адаму ніби легше:
Він надію має,
Що достануть йому з раю,
Чого він бажає.
 

ХХV

 
А синок пішов Адамів,
Куди вели очі,
І приходить на край світу
Близько полуночі.
 
 
І злипалось ясне небо
З темною земльою,
А за небом спочивало
Сонце над водою.
 
 
І говорить він до сонця:
«Сонце, боже сонце!
Покажи ти мені, сонце,
До раю віконце!»
 
 
Показало йому, сонце
То віконце скраю,
І проліз синок Адамів,
І пішов до раю.
 
 
І приходить він до раю:
Брами під замками,
Коло брами херувими
З гострими мечами.
 
 
І говорить син Адамів:
«Ангели святії!
Поступіться, відімкніте
Брами віковіі.
 
 
І що-небудь з раю дайте:
Батько умирає!»
А їден із херувимів
Йому одвічає:
 
 
«Раді б ми, Адамів сину,
Брами відчинити.
Да ключі не в нас, а в бога -
Нічого чинити.
 
 
Їднаково для Адама:
А віддам, що маю!..» -
І дав прут, що бог Адама
Виганяв із раю.
 

XXVI

 
Повернувся син додому:
Вся сім'я встрічає,
А Адам посеред хати
Дух свій іспускає.
 
 
І кивнув на свого сина,
І став говорити,
Щоб йому із того прута
Обручі зробити.
 
 
І на троє прут розтяли,
Обручі зробили
І на голову Адаму
Міцно наложили.
 
 
І, говорять, перестало
Голову ломити.
Но даремне наш прапрадід
Думав вічне жити.
 
 
Надаремне й син таскався
В далеку дорогу:
Ще до рання Адам бідний
Віддав душу богу.
 
 
І зібрались його діти,
Правнуки і внуки,
І зробили домовину,
Підняли на руки.
 
 
І понесли, поховали,
В землю закопали,
І на першії могилі
Гірко заридали.
 
 
Заридали і могилу
Слізьми оросили.
І ті обручі з могили
Паростки пустили.
 
 
І з тих паростків потому,
Де Адам і Єва,
Стали кипарис, кедрина,
Й триблаженне древо. [5]5
  – легендарне дерево, що мало подобу хреста; за легендою, на нім було розп’ято Ісуса Христа.


[Закрыть]
 

(19-22 серпня 1856 р.)