Текст книги "Лірникові думи"

Автор книги: Степан Руданський

2. ВЕЛЕТНІ

І

 
Були люде – великани,
В півверстви шагали
І руками мало-мало
Неба не сягали.
 
 
Ніпочому для них були
Гори і долини;
Ліси гнулись під ногами,
Як тонкі билини.
 
 
І згордили сильні люде
Із своєї сили,
Загордили і гріхами
Бога прогнівили.
 
 
Рано богу не молились,
Посту не тримали,
Їли, пили і гуляли,
Свят не шанува.
 
 
Стали баби чарувати,
Дочок научати,
Батьки волю синам дали
Пити і гуляти.
 
 
І піднялись син на батька,
А дочка на неньку;
Брат з сестрою проводжали
Ніченьку темненьку.
 
 
Кров, як воду, проливали,
Різали, вбивали
І гріхами все тяжкими
Землю укривали.
 

ІІ

 
І збудили гріхи в небі
Господа святого,
І поглянув господь сильний
З неба високого.
 
 
І поглянув – і задумав
Цілий світ згубити,
Тілько Ной [6]6
  – міфічний біблійний «патріарх». За біблійною легендою, єдиний з своєю сім’єю врятувався в ковчезі під час «всесвітнього потопу» і став родоначальником нового людського роду. Цю легенду запозичено з давньовавілонського епосу про Гільгамеша.


[Закрыть] зачав безгрішний
Господа молити:
 
 
«Не губи їх, сильний боже.
Може, обратяться:
Нехай тілько перед ними
Чуда появляться!»
 
 
І послухав господь Ноя:
Кару відкладає
І на небі ясне сонце
Кров'ю обливає.
 
 
І в полудень ясне небо
Страшно потемніло,
І, як шибка серед неба,
Сонце червоніло;
 
 
І стемніла земля ціла,
Стала, як могила,
І стадами меж хатами
Звірина бродила.
 
 
І говорить Ной правдивий:
«Кайтесь; сильні люде!
Сонце гасне, звірі бродять,-
Кінець світу буде!»
 
 
Но даремнеї грішні люде
Того не вважають:
П'ють, гуляють, розбивають,
Бога прогнівляють.
 

IІІ

 
І задумався бог сильний,
Став думу гадати,
Яку кару грішним людям
За гріхи їх дати.
 
 
І придумав на всім хлібі
Колос стеребити
І всіх грішних нечестивих
Голодом зморити.
 
 
Тогді жито і пшениця
Не такі бували:
Всю стеблину аж донизу
3ерна обливали.
 
 
І зійшов господь із неба,
Зшморгує колосся,
Аж, на щастя, в полі бути
Ною довелося.
 
 
Ухватив він каждий колос
На верху рукою
І говорить: «Ще раз, боже,
Молюсь пред тобою.
 
 
Ми не варті твого хліба,
Ми то добре знаєм,
Но, як схочеш, і без того
Всі ми повмираєм.
 
 
А не буде нас на світі,
Все же будуть люде-
Нехай колос на стеблині
Хоть на жменю буде!»
 
 
І послухав господь Ноя,
Колос оставляє,
Но рід грішний, нечестивий
Й того не вважає.
 

ІV

 
І говорить господь Ною:
«Сину вірний, Ною!
Ти готуйся,– все кінчилось!
Кара над земльою!
 
 
Знаєш рибу, що на собі
Цілий світ тримає?
Тая риба стрепенутись
Штири рази має.
 
 
І раз перший стрепенеться-
Світ весь затрясеться.
І земля вся надокола
З небом розірветься.
 
 
І раз другий стрепенеться,
І перед тобою
Уже кінцями потоне
Земля під водою.
 
 
І раз третій стрепенеться.
І пройде година,-
І сухою в світі буде
Тілько середина.
 
 
І останній раз стріпнеться -
Цілий світ застогне,
І на милю під водою
Вся земля потоне.
 
 
І даремне не молися:
Не зміню я кари.
Лиш тебе спасу з сім'єю
І звірів по парі.
 
 
Ти, лиш Ною, із сім'єю
Будеш в світі жити,
Поспішай лиш до потопу
Корабель зробити».
 

V

 
Повернувся Ной додому,
Всю сім'ю скликає
І з сльозами волю божу
Їм оповідає.
 
 
І сам іде із синами
Дерево рубати.
А жінок послав на поле
Хліб святий збирати.
 
 
І рубає Ной з синами,
Бог їм помагає:
Що сокирою ударить -
Дерево спадає.
 
 
Аж в полудень – що за диво!
Син іде до тата
І приносить на долоні
Сірі мишенята.
 
 
І поглянув Ной старенький,
І говорить сину:
«Перейде наш світ великий
На лиху годину.
 
 
Ото видиш дві комахи -
Такі будуть люди.
А то – сірі мишенята-
Іх худоба буде.
 
 
А то – плуг їх такий буде...
Сину, милий сину!
Перейде наш світ великий
На лиху годину!
 
 
Віднеси іх туда, сину,
Де вони взялися.
Положи іх на то місце
Й богу помолися!»
 
 
І відніс їх, і почали
Карлики орати,
А синок пішов до батька
Дерево рубати.
 

VI

 
Стрепенулась сильна риба,
Страшно загуділо,
Потряслося ціле небо,
Сонце потемніло.
 
 
І покинув Ной рубати,
Став синів скликати,
І казав дилі колоти
І стовпи тесати.
 
 
Тешуть, колють, дошки пилять,
Бог їм помагає,
Но, на лихо, і диявол
Голову стромляє.
 
 
І що за день бідні діти
3 потом нарубають,-
Чорти ноччю все надпилять,
Другим підміняють.
 
 
А сини собі байдуже:
Того не вважають,
Все новії стовпи тешуть,
Пилять і рубають ..
 
 
І от знову загуділо,
Риба затряслася,
І краями земля всяя
Морем облилася.
 
 
I покинули тесати,
Стали будувати;
Но не знати, як до дошки
Дошку підібрати:
 
 
Все без міри у них було!
А потоп близенько! ..
І Ной сів, і зажурився,
І з дихнув тяженько.
 

VII

 
І поглянув господь сильний
З неба високого,
І до Ноя посилає
Ангела святого.
 
 
І злітає ангел з неба,
І говорить Ною:
«Не журися, вірний Ною:
Сильний бог з тобою!
 
 
Не журися, вірний Ною,
Не велике горе.
Хоть по кінцях цілу землю
Затопило море.
 
 
Ще раз третій не стрясуться
Світові основи,
А у тебе уже буде
Корабель готовий.
 
 
Бери дошку, яку хочеш,
Приклади до дошки,
І котора з них велика -
Стули кінці трошки.
 
 
Як коротка – натягни їх,
І -вона пристане.
А що діти натесали -
На будівля стане.
 
 
Помолись тілько богу,
Щоби дав бог сили! -
І з сим словом віддалився
Ангел яснокрилий,
 
 
І Ной міряє, стуляє,
Кінці натягає
І в суботу до неділі
Корабель кінчає.
 

VIII

 
І в неділеньку святую
Страшно загуділо.
Земля всенька затряслася
Море закипіло.
 
 
Летять птахи, ідуть звірі,
Каждії по парі.
Тілько люде п'ють, гуляють
І не чують кари.
 
 
І зібрався Ной правдивий
Із сім'єю свою,
І по парі бере птахів
І звірів з собою.
 
 
Тілько птаха-носорожець [7]7
  – казковий птах з рогом на носі, який загинув під час потопу, тому що, покладаючись на свою силу, не захотів сісти у Ноїв ковчег.


[Закрыть]
З сили загорділа
І ховатись від потопу
З Ноєм не хотіла.
 
 
А тим часом все кінчилось.
Двері зачинились,
І підземнії основи
Ще раз затрусились.
 
 
Земля з шумом упірнула,
Море розіллялось,
І від страху сонце ясне
В хмари заховалось.
 

ІX

 
Потонули, які були,
Самі вищі гори.
Наступила ніч темненька,
Показались зорі.
 
 
І кровавий місяць сходить,
Сумно поглядає,
Як той батько нещасливий,
Що синів ховає.
 
 
І як гріб, стояло море,
Хвилі не збивало
І, як камінь надмогильний,
Корабель тримало.
 
 
А в повітрі птахи вились,
Вились, утопали,
Но до корабля святого
Приступу не мали.
 
 
От і птаха-носорожець
В морі показався,
І ріг його серед моря,
Як віха, піднявся.
 
 
І проглянули то птахи, -
Звились, полетіли
І на ріг той віддихнути
Раптом всі і сіли.
 
 
І впірнув він головою -
Птиці позлітали.
Тілько вигулькнув наверха
Птахи знов сідали!
 
 
І сідали, і злітали,
Поки не втопили.
Так завсігди тим буває:
Хто гордиться з сили.
 
 
І кінчилась кара божа
Риба підступає
І на собі цілу землю
Знову підіймає.
 
 
Вода сплила; Ной остався,
Вийшов, подивився
І заплакав над землею,
Й господу молився.
 
 
І молився, собі жичив
Лучче умирати,
Ніж такую страшну кару
Другий раз віщати.
 
 
І на теє господь з неба
Дощик посилає;
Дощик сипле,– а до Ноя
Господь промовляє:
 
 
«Не затоплю більше світу.
Ною! не журися.
Годі землю оглядати,
В небо подивися!-
 
 
І поглянув Ной на небо:
Дощик не вгасає,
А веселиця з багорів
Воду випиває.
 
 
То дав господь ознак вічний,
Щоби знали люде,
Що такої в світі кари
Другої не буде.
 
 
Глянув Ной – розвеселився,
Більше не журився
І щасливо жив з сім'єю,
Й господу молився.
 

X

 
А тим часом що день божий
Дощики спадали;
Всюди гори і долини
Зеленіти стали.
 
 
Ліс, травиця і пашниця
Стали виростати.
Но даремне: що минуло
Тому не бувати.
 
 
На аршин трава піднялась -
Да і засихає.
За Адамову травицю
Ліс відповідає.
 
 
То, що мохом називали
Допотопні люде,
Бур'яном у нас зоветься
Да і зватись буде.
 
 
А що люде, бідні люде
На що ізвелися!
Як комахи, комашнями
Тілько завелися.
 
 
Ниньки родиться на радість,
Завтра умирає;
Ранком грає против сонця,
Вечором згниває.
 
 
Но й за теє ми повинні
Господа хвалити,
Що й такими нам позволив
В білім світі жити.
 

Додаток

 
Загорділи великани
Бога прогнівили
І пропали з світу сего,
Ніби і не жили.
 
 
І пропали – як не жили!
Пам'ять стеребилась.
Аж недавно (кажуть люди)
Їх нога з'явилась.
 
 
І у Києві чи Львові,-
Бог то святий знає-
Серед церкви нога тая
Баню підпирає.
 

(14 вересня 1856 р.)

3. ЦАР ДАВИД [8]8
  – напівлегендарний староєврейський цар (II ст. до н. е.). Церковники приписують йому авторство Псалтиря (книги псалмів). Насправді ж ця книга складалася протягом багатьох віків.


[Закрыть]

І

 
Був колись-то цар на світі,
Що Давидом звався,
Спав на сріблі, в діамантах,
В золото вбирався.
 
 
Палац в него був на диво:
Стеля вся шкляная,
І над стелею ходила
Рибка золотая.
 
 
Стіни в перлах-діамантах,
В люстрах вся підлога,
І на милю вкруг палацу
Срібная дорога.
 
 
Да і жінка гарна була,
Нічого казати:
Лиш поглянути на нюю,
Гріх не покохати.
 
 
Тілько б жити-поживати
Та молитись богу,
Но Давид пішов з розкоші
Не на ту дорогу.
 
 
Люди охали, стогнали,
З голоду вмирали,
А Давид, що тілько бачив,
Грабив напропали.
 
 
Дівчат гарних й молодиців
Зводив він нінащо.
Через него й його жінка
Пустилась в ледащо.
 
 
Стид і сором, віра й правда
Все то замирало.
Повернулось все в палацах
І пуття не мало.
 

II

 
І задумав бог Давида
До пуття привести.
Нарядився купцем дальнім,
Став товари везти.
 
 
Їздив всюди й до Давида
В місто заїжджає.
Давид чує: «Купець дальній»
В гості запрошає.
 
 
І приїхав купець дальній.
Став Давид питати:
«Звідки, купче чужоземний?
Що маєш продати?»
 
 
Купець каже: «Я з Єгипту.
Найясніший царю,
Но при собі на сю пору
Не маю товару.
 
 
Все-м розпродав меж царями
Що йно мав продати;
Тепер хочу в тебе, царю.
Палац торгувати!»
 
 
«Много грошей, купче, маєш,
В тім надію маю.
Лиш чи будемо сватами.
Того я не знаю.
 
 
Як насиплеш тілько злота,
Що всі мої люде
Наберуться, кілько зможуть,
То твій палац буде!»
 
 
«Все то буде, ясний царю! -
Купець одвічає.-
Нехай тілько цар вельможний
Свій народ скликає!»
 

III

 
Затрубили рано труби,-
Голос розіллявся;
І до ранку до другого
Весь народ зібрався.
 
 
І повів їх купець дальній
Меж високі гори,
І в минуті стали гори,
Як золоте море.
 
 
«Беріть, люде! – купець каже
Доки вволю буде!»
І зачали злото брати
Давидові люде.
 
 
Брали, брали і ховали,
Далі перестали.
«Годі з нас! ми всі довальні!»
Разом закричали.
 
 
Закричали й розійшлися,
Звідки хто узявся.
І з Давидом меж горами
Лиш купець остався.
 
 
«А що, царю! – купець каже.
Не програєсь, може?»
Но Давид йому говорить:
«Не спіши, небоже!
 
 
Чия хата, того й правда.
А не дам нічого.
Та ще дякуй, як тебе я
Випущу живого!»
 
 
«Твоя правда, ясний царю.
Все ж таки годиться
Нам з тобою, ясний царю,
У людей судиться.
 
 
Живі люде не розсудять-
До вмерлих підемо:
Там в півночі на могилах
Правду ми найдемо».
 

IV

 
Наступає тиха нічка,
Світять ясні зорі,
І в тумани, як в намітку,
Завинулись гори.
 
 
От і місяць із-за моря
Череп підіймає
І на цвинтар під горою
Сумно поглядає.
 
 
Було пусто меж гробами,
Вмерці міцно спали,
Лиш купець дивний з Давидом
Через них ступали.
 
 
І приходять в середину
Цвинтаря старого,
І зачав купець будити
Каждого вмерлого.
 
 
І говорить: «Встаньте, люде!
Встаньте, божі діти!
І мене з царем Давидом
Вірно розсудіте».
 
 
І розкрились старі гроби,
Вмерці повставали,
Вмерці встали, в ноги впали
І купцю сказали:
 
 
«Боже вічний, боже дивний.
Праведний ти боже!
Хто тебе, правдивий боже.
Осудити може?!
 
 
Не тебе нам, але нас ти
Будеш всіх судити,
Як захочеш кості наші
З гробу воскресити».
 
 
І пізнав цар, з ким судився.
Богу поклонився,
І відтоді зачав жити,
Мов переродився.
 

V

 
Замовчали у Давида
Скрипка і цимбали,
І в палацах тілько гуслі
Набожно бриньчали.
 
 
І зачав Давид на гуслях
Пісні вигравати,
І в тих піснях силу божу
Дивну вихваляти.
 
 
А часами, як прийшлося,
Грав і не святую,
І списував тії піснін
В книжку у їдную.
 
 
І убралась книга в пісні,
Ніби небо в зорі,
І розрізав Давид книжку,
І кидає в море.
 
 
Їдні листи утопали,
Другі випливали,
І котрі лиш випливали -
Ангели збирали.
 
 
І зібрали, богу дали,
Став господь читати,
Прочитав – і нам, хрещеним,
Казав передати.
 
 
І тепер у каждій церкві
Пісні ті знайдуться
І ті пісні цар Давида
Псавтирою звуться.
 

VI

 
І говорить бог і господь:
«Царю і пророче!
Проси в мене, мій пророче,
Чого серце хоче».
 
 
А в Давида, слава богу
Вволю було всього,
Були й дочки, лиш не було
Сина ні їдного.
 
 
І зачав Давид молитись
Господа благати
І просити його щиро,
Щоб три сина мати.
 
 
Щоб їден син був найкращий,
Другий – наисильніший,
А щоб третій син у него
Був найрозумніший.
 
 
І вислухав бог Давида
З небесного трона
І дав Йосипа, [9]9
  – один із синів царя Давида.


[Закрыть] Самсона [10]10
  – (староєврейське – Шимшон) – давньоєврейський міфічний герой, син царя Давида. За біблійною легендою, мав надзвичайну фізичну силу.


[Закрыть]
Да й ще Соломона. [11]11
  – (давньоєврейське – Шеломо; близько 976-935 до н. е.) – цар Ізраїльсько-Іудейської держави (близько 960-935 до н. е.). Син царя Давида. За традицією, йому приписують ряд творів, що входять до Біблії: «Книга притч», «Книга премудрості», цикл любовно-весільних пісень («Пісня пісень») та ін. Ім’я Соломона в переносному значенні – синонім мудрості.


[Закрыть]
 
 
І Іосип був найкращий,
Самсон – найсильніший,
Соломон, його– мізинець
Був найрозумніший.
 
 
І найстарший син Іосип
Завідував снами.
І тепер іще остався
Звичай межи нами,
 
 
Що як тілько коли-небудь
Сни страшнії маєм,
Пробудившись, не встаючи,
Тричі примовляєм:
 
 
«Що приснилось, то приснилось,
Нехай святий Йосип
Розтолкує й на все добре
3 злого переносить».
 

VII

 
Середущий син Давида
В війнах лиш кохався
І ходив по цілім світі,
Всюди воювався.
 
 
Наостаток в нашу землю-
Дніпром припливає,
Але тілько з води вийшов -
Аж лев надбігає.
 
 
Самсон кинувся на него,
Наступив ногою,
Роздер пащу, і із пащі
Пішла кров рікою.
 
 
А тим часом йому руки
Й ноги обімліли,
І в минуті лев з Самсоном
Вічне скаменіли.
 
 
А потому зійшлись люди,
Київ збудували,
Но льва того і Самсона
3 місця не рушали.
 
 
І тепер Самсон льва того
Тисне під ногою, [12]12
  – І тепер іще він тисне
  Лева під ногою...– Йдеться про пам’ятку архітектури і гідротехнічного мистецтва «Самсон» на Червоній (колишній Контрактовій) площі у Києві. Збудована у 1748-1749 рр. архітектором Григоровичем-Барським. На початку XIX ст. усередині павільйону було поставлено дерев’яну скульптурну композицію «Самсон роздирає пащу лева». У 1981 р. фонтан було відновлено в первісному вигляді (автор проекту архітектор В. П. Шевченко). З фонтаном пов’язано багато переказів (вважалося, наприклад, що той, хто вип’є води від «лева», залишиться жити в Києві). Переказ про походження цього фонтану використав також І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім’я».


[Закрыть]
Дере пащу, і із пащі
Б'є вода рікою.
 

(4 жовтня 1856 р.)

4. ПРЕМУДРИЙ СОЛОМОН

І

 
Ще цариця Соломона
На світ не родила,
Лиш надію тілько мала,-
По саду ходила.
 
 
І ходила, й говорила
З панею їдною,
Котра з паном, своїм мужем,
Жила не з правдою.
 
 
Аж приходить покоївка
І оповідає,
Що йде пан той до палацу
І пані шукає.
 
 
І цариця тії пані
Дала свою раду:
Ісховатися від мужа
В вишневому саду.
 
 
А сама йде до палацу,
Пана запрошає.
«Що нам скажеш, добрий пане?»-
Весело питає.
 
 
А пан низько поклонився,
Як царям годиться,
І говорить: «Будь здорова,
Ясная цариця!
 
 
Я не маю що казати:
Я прийшов питати,
Чи у тебе мої жінки
Часом не видати?»
 
 
«Ні, нема тут, милий пане!» -
Вона відвічає,
А тим часом голос з неї
Стиха промовляє:
 
 
«Твоя жінка у садочку,
Можеш пошукати.
Яка жінка твоя, пане,
Така й моя мати!»
 
 
Чи почув пан, чи ні теє,
Що дитя казало,
Лиш цариці після того
Дуже кепсько стало.
 

ІІ

 
Пройшов місяць з того часу
Другий іскінчився,
От на третій в першу нічку
Соломон родився.
 
 
І в ту нічку ясне небо
Хмарою обвилось,
І в тій хмарі на схід сонця
Три зорі явилось.
 
 
І Давид-цар обіцявся
Золотії гори,
Хто лиш тілько розгадає
Що ті значать зорі.
 
 
І зібралось много мудрих,
Стали ворожити:
Той – на щастя, той – на долю,
Той – на довго жити.
 
 
А премудрий коло мами
Тілько усміхався;
І, як мудрі замовчали
Він тогді озвався:
 
 
«Ти не слухай їх, мій тату,-
Став він говорити.-
Три зорі – то три лиш роки
Маю в світі жити!»
 
 
І вся тая мудра зграя
З встиду розбрелася,
А Давидові на серце
Туга заляглася.
 

ІІІ

 
А тим часом від дня до дня
Соломон мудрився,
І бог знає – де і в кого
Розуму учився.
 
 
Лиш кінчалося три роки -
А вже був охочий
Розпізнати, кілько важить
Розум весь жіночий.
 
 
Змудрував шайки як треба,
Дістав чепець з мами,
Набрав клоччя повну жменю
І пішов до брами.
 
 
І на брамі на желізній
Він шайки чіпляє,
Кладе чепець, кладе клоччя
Да і розважає.
 
 
Розважає і регоче.
Аж приходить мати.
«Що ти дієш, Соломоне?» -
Почала питати.
 
 
А Соломон все регоче,
Її каже в очі:
«Важу, мати, жменю клоччя
І розум жіночий.
 
 
Та дивися: сама бачиш,
Голова жіноча
Не заважить да й не варта
Сеї жмені клоччя!»
 
 
І цариця злютувалась,
І пішла від него:
«Чекай, сину,– розважає,-
Не дарую сего!»
 

ІV

 
І приходить до покою,
Слугів закликає,
Оглянулась кругом себе, -
Стиха промовляє:
 
 
«Ой ви, слуги мої, слуги,
Вчиніть мою волю:
Вчиніть волю, щоб не було
Мому серцю болю,
 
 
Возьміть сина Соломона,
Одягніть, умийте,
Виведіть його до лісу,
Серед лісу вбийте.
 
 
Вбийте й серце принесіте
І мізинній палець,
Най загине з сего світу
Соломон-поганець».
 
 
Взяли слуги Соломона
І ведуть убити,
А Соломон вірним слугам
Почав говорити:
 
 
«Ой ви, слуги, вірні слуги,
Душі не вбивайте,
Хоть ще місяць до трьох років
Пережити дайте.
 
 
Я вам дам мізинний палець;
Ріжте, добрі люди.
А із нами єсть собака,-
3 неї серце буде!»
 
 
Відрубали слуги пальця,
Серце в суки взяли,
І принесли до палацу,
І цариці дали.
 
 
І не стало Соломона,
І ніхто не знає,
Лиш Давид по нім, нещасний,
З жалю умліває.
 

V

 
А Соломон серед лісу
Став думу гадати:
Днів лиш десять оставалось
Білий світ видати.
 
 
І умився, він, залився
Гіркими сльозами,
І на землю сировую
Впав межи дубами.
 
 
І ті жалі, і ті сльози
Небеса пробили
І усіх святих і бога
В небі розбудили.
 
 
І зачали святі люде
Господа молити,
Щоби господь Соломону
Дав ще літ прожити.
 
 
«Соломона,– господь каже,-
Щиро я кохаю
І своїх літ йому дав би,
Но я літ не маю.
 
 
Ви, святії мої люди,
Ви на землю йдіте
І для него кілька років
У людей просіте!»
 
 
І зійшли святі із неба,
Стали скрізь ходити.
І ходили, й літ просили
Соломону жити.
 

VI

 
Цілий день вони ходили...
Закотилось сонце.
І приходять святі люде
Під їдно віконце.
 
 
Там старая баба жила,
Що сто літ прожила,
А ще других сто прожити
Доля їй судила.
 
 
І зачали святі люде
Бабу ту питати,
Чи не схоче тая баба
Своїх літ віддати.
 
 
«Нащо маю віддавати? -
Баба говорила,-
Коли мені літа тіі
Доля присудилаї»
 
 
«Старість, бабко, нам – не радість,
Як старому жити-
Хіба тілько свої кості
Жовтії сушити.
 
 
А на світі єсть дитина,
Бідна сиротина,
Літ не має і вмирає,
Як тая билина!»
 
 
І здихнула стара баба,
І стала казати:
«Коли так, то вже я мушу
Тридцять літ вам дати.
 
 
Лиш нехай дитина тая
Гайом не гайнує:
Нехай літа дорогії
І себе шанує ...»
 

VII

 
Три і штири проминуло,
П'ятий наступає,
Соломон жиє на світі
Да й, не умирає.
 
 
В, літ п'ятнадцять і шістнадцять
Виріс він, на диво.
Хто поглянув, то сказав би-
Двадцять літ пробило.
 
 
І згадав він свою неньку,
Шо хотіла вбити.
І задумав, чим не було б,
Неньці відплатити.
 
 
Лиш Давид їдного часу
Виїхав з столиці,-
Взяв товару штири вози,
Іде до цариці.
 
 
Приїжджає під ворота,
Коні випрягає,
Лиш виходить і цариця,
Купчика вітає.
 
 
Роздивилася товари:
Всі до сподобання.
Да й сам купчик молоденький
Здався б до кохання.
 
 
«Що ти хочеш за товари?» -
Цариця питає.
«Тілько дівчину на нічку»,-
Купчик відвічає.
 
 
І цариця попросила
Сутки почекати.
А тим часом йому стала
Дівку добирати.
 

VІІІ

 
От настала ніч темненька.
Постіль застелили
І на постіль на пухову
Купчика вложили.
 
 
Йде дівчина, як калина,
Серце страшно б'ється:
Хто то знає, що там буде?
Що там доведеться?
 
 
А купець лиш тілько глянув -
Каже: «Не годиться!»
Да і просить, щоб прислала
Другую цариця.
 
 
Входить друга, як та ружа,
Серце обкипає:
Хто там знає, що там буде,
Що її чекає!
 
 
Но купець собі байдуже:
Не пускає спати,
А в цариці таки просить,
Щоби дівку дати.
 
 
Щой не слала лиш цариця,
Все то не годиться.
На остаток – що робити?
Йде сама цариця.
 
 
Йде цариця, чепуриться,
Б'ються мило груди:
Вона знає, що чекає,
Що там з нею буде.
 
 
Лиш приходить – гарний купчик
Став до себе звати.
І цариця коло него
Положилась спати.
 

ІX

 
Положилася цариця
Без жадного фуку,
І купець підняв над нею
Свою праву руку.
 
 
І підняв він свою руку,
Положив на груди
І промовив: «Ой, колись-то
Грав я в сії дуди».
 
 
Потім знову синок каже
До рідної мами:
«Ой, колись-то я виходив
Через сії брами!»
 
 
Но цариця того всього
Та й не розважає;
Чи зшаліла, чи заснула,
Чи бог її знає!
 
 
От цариця захропіла,
Соломон піднявся,
Зібрав все своє, що було,
І приладнувався.
 
 
І цариця не проспиться,
Спить і тяжко дише.
А купець на стінах всюди
Діамантом пише:
 
 
«Коли мати з сином спала,
Голова жіноча-
Видить бог і видять люде -
Не варт жмені клоччя!-
 
 
Написав він і поіхав,
Куди – сам лиш знає.
Аж тут рано, до схід сонця,
Давид приїжджає.
 

X

 
Спить– цариця, не проспиться.
Давид походжає,
Походжає, поглядає
І письмо читає:
 
 
«Коли мати з сином спала,
Голова жіноча -
Видить бог і видять люде -
Не варт жмені клоччя!»
 
 
І забились його жили,
І ожили кості: -
Давид зразу догадався,
Хто приходив в гості.
 
 
Догадався, що ще в світі
Соломон гуляє.
І як сина відпитати -
Думоньку гадає.
 
 
«Га! – подумав,– зроблю плуга,
Плуга золотого.
Може, плугом відпитаю
Соломона свого!»
 
 
І зібрав він своє злото,
Казав збити, злити
І із того злота всього
Цілий плуг зробити.
 
 
І зібралися цигане,
Золото– стопили
І, на диво всьому світу,
З него плуг зробили.
 
 
І послав Давид по світі
Той плужок возити,
І питати, і писати,
Як будуть цінити.
 

XI

 
І цінили того плуга,
І ціну писали:
Скрізь від тисячі червоних
Менше не давали.
 
 
От додому повертають,-
Видять: під горою
Парубок якийсь обдертий
Ходить з чередою.
 
 
І ходить він з чередою,
Чорний хліб жвакає
І череду на дорогу
З поля виганяє.
 
 
Слуги й того не минули: -
Зачали просити
Подивитись на їх плуга,
Ціну йому збити.
 
 
І прийшов він. Зачинає,
Плуга оглядати.
«Да, плуг гарний, – промовляє,-
Нічого казати.
 
 
І чересло, і полиця,
І леміш хороший.
Кого злидні їдять три дні,
Дав би купу грошей.
 
 
І як дощики, на щастя,
В маю перепадуть,
Тогді плуг йому придасться,
Й гроші не пропадуть.
 
 
А не будь дощу ні разу-
Він не варт нічого:
І не тілько хліба сего -
Сухарця цвілого!»
 
 
Записали й се ті люде
На папері свому
І поїхали, сердиті,
До самого дому.
 

XII

 
І приїхали додому.
Став Давид питати:
«Що там, люде, в білім світі
Про мій плуг чувати?»
 
 
Слуги низько поклонились,
Стали говорити:
«Даруй боже тобі, царю,
Многі літа жити!
 
 
Ісходили ми всю землю,
Скрізь людей питали,-
Скрізь від тисячі червоних
Менше не давали.
 
 
Лиш пастух їдей поганий
З пантелику збився:
Не цінив він твого плуга,
Тілько з него кпився.
 
 
Оцінив лиш на дві копи
І сказав до того,
Що, як в маю дощ не буде,
Він не варт нічого!»
 
 
«Ой самі ви,– Давид каже,-
3 пантелику збились,
Да і тії разом з вами,
Що в ціну гонились.
 
 
З вас усіх пастух убогий
Єсть найрозумніший.
І пастух той – видно діло -
Син мій наймудріший.
 
 
Беріть, люде, коні в стайні,
Каждий вороного,
Поїжджайте, доганяйте
Соломона мого!..»
 
 
І зачали люди всюди
Їздити, питати.
Лиш да ремне – в чистім полі
Вітру не піймати!
 

XIІІ

 
І Давид-цар зажурився,
Став думу гадати,
Як би свого Соломона
В світі відпитати.
 
 
«Га! – подумав,– видам баль я,
І зійдуться люде.
Межи ними непремінно
Соломон мін буде!»
 
 
А в Давида – треба знати -
Все робилось живо:
Загадав лиш,– і вродився
В него баль на диво.
 
 
Трублять труби, ідуть люди,
Сіли за столами.
І дубові столи гнуться,
Гнуться під мисками.
 
 
І миски всі срібні були,
Тарілки із злота.
Гостям тілько із ложкамі
Кепськая робота:
 
 
На два локті кажда ложка,
Як тут скажеш брати?
За кінець возьмеш рукою -
Губі не дістати.
 
 
Ближче возьмеш – друге горе,
Бо, як набираєш,
Держаком сусіду свому
Очі вибираєш.
 
 
І задумалися гості,
Страва застигає;
Душа рада б попоїсти,
Та пуття не знає.
 

XІV

 
І Давид думу гадає:
«Гостей в мене много,
Но нема ще межи ними
Соломона мого.
 
 
Де ж ти, сину Соломоне?
Де ж ти так довгенько?»,-
І поглянув кругом себе,
І здихнув тяженько.
 
 
І прийшла сама цариця
З панею їдною,
Царя взяли попід руки,
Повели з собою.
 
 
Тут в минуті, ніби з неба,
Соломон напався:
«Чом не істе, добрі люде?» -
Живо запитався.
 
 
«Чи ж не видиш, яка ложка?-
Стали бормотати, -
Возьмеш страви,– очі видать,
Губі не дістати!»
 
 
А він живо людям каже:
«Ціхо! угамуйтесь!
Ложки – в руки! і, як діти,
Через стіл годуйтесь!»
 
 
«О, спасибі тобі, хлопче!» -
Люде закричали,
Ложки в руки і на чудо
Балювати стали.
 
 
Давид входить, догадався,
Сина скрізь шукає.
А син, бог лиш тілько знає,
Де вже опирає!
 

XV

 
Вже двадцята Соломону
Осінь наступає.
Соломон сидить над морем,
Думоньку гадає:
 
 
«Віють вітри, віють буйні.
Страшно хвилі б'ються;
Тяжко, тяжко мому серцю.
Що аж сльози ллються.
 
 
Наймудріший я на світі,-
Що ж мені із того?
Як приблудний ходжу, блуджу
Коло дому свого!
 
 
Ходжу, блуджу коло дому
І рідні не бачу.
Тілько неньку проклинаю,
Тілько долю плачу.
 
 
Нене ж моя, рідна нене!
Що ж ти починила?
Нащо мене Соломоном
На світ породила?
 
 
Нащо мене Соломоном
На світ породила -
Нащо мене сиротою
По світі пустила?
 
 
І пустила, і від батька
Сина відганяєш,
Нене ж моя, злая нене,
Чом не умираєш?»
 

XVI

 
Почорніло синє море,
Сонечко згасає,
І на небі чорна хмара
Каменем звисає.
 
 
Як склепіння гробовеє,
Небо сумне стало,
І, як гроби, з себе, море
Хвилі підіймало.
 
 
І по світі білім тихо,
Тілько ворон кряче,
Тілько вітер повіває
І жалібно плаче.
 
 
Вдруг півнеба загорілось,
Запалахкотіло ...
І, як оком промигнути,
Страшно загриміло.
 
 
Загриміло, загуділо,
Земля затряслася,
І по небі громовая
Стрілка пронеслася.
 
 
Бах на землю! Стало тихо.
Небо замовчало.
Лиш дрібненькими сльозами
Землю устеляло.
 
 
Плаче небо й перестало,
Небу легше стало;
Чорні хмари розійшлися;
Сонце засіяло.
 
 
Любо, мило в білім світі,
Пташечки співають.
В полі люде хліб збирають
В морі риби грають.
 
 
Любо, мило в білім світі,
На душі миленько.
Лиш їдному Соломону
Сумно та тяженько.
 

XVII

 
І сидить він під скалою,
І сидить, і плаче.
Аж тут ворон чорнокрилий
Понад морем кряче:
 
 
«Ой, літав я кажду нічку
Помежи горами,
Кажду нічку доглядав я
Соломона мами.
 
 
Ой, коли ж ти, злая ненько.
Будеш умирати?
Ой, коли ж я над тобою
Сяду балювати?
 
 
І літав я надаремне,
І не маю жалю:
Серед тучі, серед грому
Я дождався балю.
 
 
Общипав я твоє тіло
Виссав твої жили,-
Нащо ж серце твоє чорне
Громи розкришили! ..»
 
 
І літав він понад море,
Просив моря пити:
Тяжко стало після балю
Ворона палити.
 
 
I зачав він воду пити,
Пив і не напився
І без духу в синє море
3 берега звалився.
 
 
А Соломон розважає,
Сльози утирає
І до батька, до Давида,
Весело вертає.
 

XVIIІ

 
Давид плакав у палацу,
Тяженько журився.
Аж тут раптом перед него
Соломон з'явився.
 
 
«Здоров, батьку мій Давиде!
Ой, як ся ж ти маєш?
Чи за неньку, чи за сина
Сльози проливаєш?»
 
 
І упав йому у ноги,
Низько поклонився,-
I, як сонечко на небі,
Цар розвеселився.
 
 
«Здоров, сину Соломоне,
Рідная дитино!
Де ти був до сего часу?
Сядь-но, розкажи-но!»
 
 
І Соломон сів із батьком.
Все став говорити:
Як-то його рідна ненька
Думала згубити;
 
 
Як він смерті відкупився
Від рідної мами;
Як потому став він жити
Чужими літами.
 
 
Розказав він все Давиду.
Давид розридався:
«Слава богу, Соломоне,
Що хоть ти остався!
 
 
Я старий; уже не можу,
Будеш помагати,
А як смерть пошле мні господь,
Будеш царювати!»
 

XІX

 
І почули зараз люде,
Да і світ дочувся,
Що Соломон – у Давида,
Що він повернувся.
 
 
І зібрались до Давида
Царі і цариці,
Мужі, хлопці і дівчата,
Й гарні молодиці.
 
 
Давид видав баль на диво,
Гості їли, пили,
Напослідок Соломона
Видіти просили.
 
 
І явився син Давидів,
Лиш не в кармазині:
В простих чоботях пасових,
В простії свитині.
 
 
І говорить: «Добрі люде!
З розумом судіте:
Як що шиєте, то перше
Гудза зав'яжіте!»
 
 
Тілько всього було й мови,
Всякий розважає,
Як, куди і против чого
Соломон стріляє.
 
 
Розважали і гадали,
Сили не добились,
Поклонилися Давиду,
Сину поклонились.
 
 
І поїхали додому,
Стали розважати:
Що б то було, як він каже,
«Гудза зав'язати»?
 

XX

 
Якось живо після балю
Цар Давид скончався,
І Соломон сів на троні,
І коронувався.
 
 
Сів на троні й зачинає
Думоньку гадати:
Як би небо розгадати,
Море згрунтувати.
 
 
Соломону треба було
Тілько захотіти.
Захотів лиш,– і на крузі
В небо став летіти.
 
 
І летів він, і чи довго -
Бог то святий знає.
Наостаток аж під самі
Хмари підлітає.
 
 
В хмаpax густо, круг оперся
Нічого діяти!
І зачав він помаленьку
Хмари розгортати.
 
 
Розгортає чорні хмари,
Круг свій підіймає,
Аж по самій середині
Голуба стрічає.
 
 
«Здоров, мудрий Соломоне!
Де ж ти так спішишся?
Не ізміряєш ти неба,
Даром не трудися.
 
 
Може ще як ти на милю
Хмарою проб'єшся.
Но як дальше йти захочеш,
Там і останешся.
 
 
Повертайся ж ти додому
Та пантруй усюди:
Під тобою синє поле
І п'ятно лиш буде.
 
 
І п'ятно – то земля наша,
Синє поле – море! ..»
І вернувся він із неба,
Мале йому горе.
 

XXI

 
«Га, не міряв же я неба,-
Став він промовляти,-
Ану, стану ланцюгами
Море грунтувати!»
 
 
Ізробив він шкляну хату,
Ланцюги чіпляє
І із нею кораблями
В море виїжджає.
 
 
І на самій середині
Увійшов до хати,
І казав себе помалу
В море опускати.
 
 
І от в море щораз глибше
Соломон спускався,
І що море в собі має-
Все то роздивлявся.
 
 
Опускався ... ба вже й мало
Ланцюга бог має,
Аж тут рак до него лізе
І його вітає:-
 
 
«Здоров, царю Соломоне!
З моря підіймайся:
Дно побачити морськеє
Ти не сподівайся.
 
 
Двадцять літ жию я в морі
І донизу йду я,
Но дна моря не дістати,
Поки не умру я.
 
 
Може, ти і дна достанеш,
Як ланцюг урветься,
Но вже світу повидати
Більше не прийдеться!.»
 
 
І не зміряв він і моря,
Як не зміряв неба,
І пізнав він, що тих річів
Міряти не треба.
 

XXII

 
Но не так-то швидко, люде,
Теє все робилось,
Як писалось на папері,
Як нам говорилось.
 
 
Соломон прийшов до себе
Да і нагадався,
Що йому на світі жити
Тілько рік остався.
 
 
А тут він іще давненько
Мав то на предміті,
Що безсмертна гора їдна
Єсть на білім світі.
 
 
Що до неї лиш достатись -
Вічне можна жити.
Давай туди доставатись -
Нічого робити!
 
 
Узяв хліба, узяв солі,
Помолився богу.
Вийшов тихо із палацу
І пішов в дорогу.
 
 
І іде він, а бог з неба
Тілько поглядає:
«Соломоне. Соломоне! -
Стиха промовляє,-
 
 
Хоть крутися, не вертися,
Нічого діяти:
Видно діло, годі жити,
Треба умирати.
 
 
Хоть крутися, не вертися,
Смерть перед тобою,
Ти якраз зійдешся з нею
Під горою тою».
 

XXIІІ

 
Де стоїть гора безсмертна -
Колись люде знали,
Лиш тепер – нещастя наше -
Всі позабували.
 
 
На горі тій жили люде
І не умирали.
Били камінь під горою,
Хмари будували.
 
 
І явився до них господь,
Каже все лишити і,
як тілько можна скоро,
Домовину збити.
 
 
Каже збити домовину
Да і гріб копати:
«Скоро син сюда Давидів
Прийде умирати!»
 
 
І пішли всі, дошки пилять,
Тешуть і рубають,
Незабавом під скалою
Й яму начинають.
 
 
Аж приходить син Давидів,
Сумно поглядає:
«Що то, люде, з того буде?» -
Він людей питає.
 
 
«Єсть на світі цар премудрий,-
Став їден казати. -
Він зоветься Соломоном
І іде вмирати.
 
 
І ми робим домовину,
Да і гріб копаєм,
А який він, коли прийде,-
Ми й самі не знаєм!»
 

XXІV

 
От тобі й гора безсмертна!
Думав вічне жити,
Аж приходиться на нії
Голову зложити.
 
 
Що Ж робити? ЯК зложити,
Не буду втікати!
Мудрий вміє в світі жити,
Вміє і вмирати.
 
 
«А чи маєте ви міру?» -
Соломон питає.
«А бог її святий має»,-
Хтось відповідає.
 
 
«Соломон із мене ростом,-
Беріть з мене міру!»
І узяли з него міру
На чистую віру.
 
 
Зняли міру і по нїї
Домовину збили,
А по тії домовині
Й яму припустили.
 
 
Припустили і скінчили,
«Почекайте, люде!
Ану, ваша домовина
Чи до міри буде?»
 
 
«Ану, справдії – кажуть люде,-
Ляж у домовину.
Чи якраз вона пристане
Давидову сину?»
 
 
І пристала домовина,
Ніби вона сама.
«Ану, в яму опустіте:
Чи пристане яма?»
 
 
Опустили його в яму:
«Ну, спасибі, люде,
Засипайте Соломона,
Другого не буде!»
 

(5-7 листопада 1856 р.)