Текст книги "Такий він був..."
Автор книги: Софія Парфанович
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)
ЛИСТ І ЙОГО НАСЛІДКИ
Він не прийшов і не приїхав. Він перелетів понад двома суходолами й великим простором Атлантику і залетів до зелено-бурих будинків табору.
Оксана уважно розглядала гостя з далекої країни. Це була синя, тонка коверта, згорнена на червоних боках прямокутника. Окрім її прізвища й адреси, у лівому кутку, нагорі, дрібним письмом було написано:
Mrs. Mary Stavnychy,
1037 – West
Cleveland, Ohio, USA
Лист був від Марії, з Америки.
«… пишу в справі Фіка. В першу чергу щиро дякую, що Ви його передержали після того, як пані Ярема, виїжджаючи, передала Вам. Ви напевно нерадо прийняли його, та ще й в таборових умовах і без надії, що його позбудетесь. Аж оце прийшла пора, коли він має Вас покинути.
Як тільки я дістала працю, негайно почала відкладати гроші, потрібні для покриття коштів його подорожі. Думка ця не покидала мене ніколи. Не дивуйтеся: з моєї сім’ї залишились тільки син і пес.
Він був для нас вірним товаришем, вдома сторожем, опікуном і приятелем в дорозі. Він – живий спомин про моїх дорогих, він – дух нашого житла і жива пам’ятка з України. Я б не могла покинути його, як це зробило багато людей. А ось і чек на п’ятдесят долярів: гроші, потрібні на його спровадження. Дуже прошу цим зайнятися і якмога швидше влаштувати його виїзд.
Щиро вдячна за все, що Ви зробили для нього і для мене.
З привітом. Марія Ставнича
П. С. Посилаю маленьку посилочку для Вас: панчохи-нейлони, хустинку-бабушку і шалик для Пана. М. С.»
Якби Фік умів читати, лист цей приніс би йому велику, дуже велику радість.
Он там, далеко, десь далеко його дорога господиня думає про нього, не забула його. Кінчаються довгі місяці скитання. Десь там є дім і любов, якої так дуже бракує йому.
* * *
Фік збирався в дорогу. Пакувався? Ні, виряджала Оксана. Його власні речі: нашийник із ланцюжком та адресою Ставничої і сітка на мордочку; їх він дістав за два тижні перед від’їздом і мусів до них за той час звикнути. Нашийник – дурниця, але сітки він не зносив, бо вона була для нього рівнозначна з небезпекою. Для оборони себе і господарів він міг потребувати зубів, а сітка позбавляла його можливосте вжити їх. Тому він нервувався, і почуття безборонности супроти ворога збільшувало його хвилювання. Чи й тепер небезпека загрожує господарям? Але де вони, де їхнє житло?
Фіка повели до клініки. Там чекав він у черзі з іншими псами, гавкав з ними і крутився неспокійно. Фік не знав, навіщо всі вони тут. А може це живолупня? Якийсь неприємний, знайомий запах.
Сховався під лавку і, хоч мав на мордочці сітку, готовий був боронитися. Язик звисав із розкритого рота, з якого час від часу скапували крапельки слини. Дихав швидко, переставав, вихиляв голову і з запитом дивився на Оксану. Вона, торгнувши його ланцюжок, наказувала: – «Лежати!» Заскавучавши, ховався під лавку, клав голову на лапи й на хвилину заспокоювався. Але хвилювання підносило його з схованки, напружувало всі м’язи.
Нарешті прийшла його черга. Оксана потягнула його на ланцюжку до сусідньої кімнати. Там приступили до Фіка два в білих халатах чоловіки і, не дивлячись на його спротив та гарчання, поклали на стіл. Третій швидким рухом встромив голку під шкіру. Гострий біль, пронизливий дзявкіт – і Фік уже був за дверима. Так його щепили проти сказу та інших заразливих хвороб.
Перейшовши всі щеплення, Фік був готовий до подорожі.
* * *
Таксі зупинилося. Оксана повела Фіка до просторого будинку, в якому пахло паперами, олією, фарбами та шкіряними кріслами. Окрім того пахло людьми і псами. Це було транспортове бюро. Там відібрали Фіка від Оксани і повели до клітки в сусідній кімнаті, де було багато різних пакунків. Було там також декілька кліток з псами і одна з ангорською кіткою. Пси гавкали і побивалися в клітках. Очевидно, робив це й Фік. Недорозумний, тваринний страх кидав їх на металеві штаби, змушував дерти їх лапами й гризти зубами, вити й скавучати.
Оксана передала службовцеві папери й посвідки і купила квиток. Для Фіка. Якби він міг зрозуміти, що їде до своєї дорогої Пані, він напевно нічого не боявся б, навпаки, почував би себе щасливим. Але тепер він був лише числом 280, яке на металевій бляшці причепили йому до нашийника, мав пашпорт з фотографією і описом своєї особи, мав подорожній квиток. Вправді, не сам він їх мав, але вони належали до нього невід’ємно.
Вони везли його в далекий світ.
ЗЕМЛЕЮ І НЕБОМ
Так, ось, Фік був у клітці і не знав нічого, окрім страху й почуття кривди. За що ж це замкнули його в клітку-тюрму? Що злого він зробив? Він, сторож і приятель людей? Цього він не розумів. Його очі, що так часто усміхалися радісним псячим усміхом, були тепер повні переляку й розпачу.
Над вечір, змучені безуспішним побиванням у клітках, пси почали заспокоюватися. Якийсь чоловік кинув кожному по жмені бісквітів і поналивав у мисочки води. Спрага найбільше мучила в’язнів, бож вони цілий день голосили і дихали відкритими пащами. Тож Фік кинувся до води і випив її всю. Ще й мищинку вилизав. Після того відчув голод, собачий голод. З недовір’ям принюхувався до бісквітів. Треба сказати, що пахли вони привабливо. Тож взявся гризти смаковиті бісквіти, облизуючись і оглядаючись.
Раптом клітка почала підніматися. Рух цей був рвучкий і нерівний, Фіка кидало від однієї стіни до другої, і він знову почав гавкати. Потім Фік відчув різкий поштовх, і клітка почала колихатися й дрижати. Вантажне авто бігло дорогою, скрині й клунки підстрибували, клітка дзвеніла й скрипіла. Фікові здавалося, що він на льоду, що ноги його роз’їздяться, і він ніяк не годен задержати рівноваги.
Авто спинилось біля просторої будівлі. Панував тут гамір і з-поза будівлі долітав рівномірний металевий шум. Фік знав його: так шуміли сталеві птахи, які кидали жахливі, смертоносні бомби. Фік навчився пізнавати їх здалеку і ховався від них у найдальшу, найтемнішу нору. Але де сховатися тут, у тісній клітці? Дрижачи всім тілом, він припав до дна клітки і не важився навіть писнути. А шум зростав, наближався, оглушував. З закритими очима Фік чекав на найстрашніше. Аж нагло затих гук мотора, запанувала тиша, і нічого страшного не сталося. Фік розкрив очі й зідхнув: отже, не всі вони вбивають, оці жахливі сталеві птахи!
Тепер клітку завантажено на невеликий візок і підвезено до страхітливої машини. Крізь щілини Фік бачив зблизька її грізний кадовб, що вдивлявся в нього рядом очей, широкі крила і товстющі ноги-колеса. Вона стояла мирно. Прочунявши з першого переляку, Фік почав нюшити. Запах бензини й олії був знайомий і не мав у собі нічого загрозливого.
І тут сталося несподіване: клітка знову захиталась і враз опинилася всередині кадовба, серед інших кліток і пакунків. Ось так Фік із своїм квитком і пашпортом став пасажиром Trans World Air Lines, призначеним на лет 621, що мав початися о год. 17:45 європейського часу.
Літак рушив поволі, але його ґумові колеса бігли по цементу щораз швидше. І нараз Фік відчув щось страшне: ніби хтось розірвав зв’язки, що прив’язували його до землі, він став легкий і вилетів у простір. Пес втратив рівновагу, його ноги розсунулися і почали втікати кожна в інший бік. Він старався вдержати їх при собі і себе на них, але в голові кружляло, в ухах дзвеніло й тріщало, і він упав, закрив очі і піддався страшній силі, що відірвала його від землі.
Не дивуйся, Читачу, його поведінці і перелякові. В літаку ми прикріплюємо себе поясами до сидження. Головно при старті і приземлюванні. Наші літаки збудовані так, що забезпечують нас від раптової зміни тиску повітря, зміни насичення його киснем та інших чинників. Приземлюючись ми жуємо гуму, щоб зменшити шум та пронизливий біль у вухах. Врешті, ми розуміємо всі ці зміни і летимо з власної волі.
Але транспортові літаки не мають тих пристосувань, а їхні пасажири, як ось Фік, не вміють жувати ґуми і не підлягають наказові розуму. А шум в ушах і людину позбавляє рівноваги. Тож залишається тільки головкружний страх, який і кинув пса ниць.
Як довго Фік летів? Тричі до клітки підходив стюард, щось говорив заспокійливо, підкидав бісквітів і доливав води. Воду пес випивав швидко, хапаючись, але їжі не торкався.
Прийшов найстрашніший момент: з океану виринула земля, і літак почав спадати вниз. Фікові здавалося, що летить він у безодню, у вухах знову зашуміло, а з пащі потекла слина. Та це тривало коротко : колеса торкнулися землі, машина побігла по рівній цементовій дорозі і спинилася.
Настала тиша. Фік, що втратив був рівновагу, ще декілька разів заточився, але поволі почав прочунювати.
Стояв на всіх чотирьох ногах. Був знову на землі. На Новій Землі.
Ще декілька перевантажувань, декілька струсів і: чий то голос?! хто це?!
Марія стояла біля прилавка, за який звезено вантаж і, побачивши свого друга, крикнула: «Фік, Фіку!»
Так, це була вона, дорога Пані, що простягала до нього руки!
Фік радісно загавкав, тонко, весело, щасливо. Його очі, його паща раділи великою псячою радістю. Крутився у клітці, аж поки її не відкрили. І тоді кинувся в обійми Марії. Його вуха танцювали довкола голови і з головою, хвіст разом із задом вертівся, а ноги стрибали й гребли руки пані, одяг і повітря. Ніс з насолодою вдихав знайомий, дорогий запах, за яким тужив він так довго серед чужих.
Марія пестила пса і приговорювала ніжно й ласкаво, а в її очах були сльози.
ЩЕ ОДНА ЗУСТРІЧ
Добре зажив Фік з того часу. Марія дбала про нього так, як дбають про дитину. Після того, як лікар оглянув його і ствердив, що він зовсім здоровий, йому призначено дієту, щоб не товстів. Так, отже, діставав він відміряну порцію бісквітів, одно яєчко і дві ложки каші на день. Це – щоб була рівновага всякого роду харчів.
Двічі на день водили його на прохід. Інколи йшла з ним Марія, а то Івась, Василь чи хтось із Жуків. Хлопці ходили до школи. Обоє Жуки і Марія працювали, а тому часто Фік залишався у хаті сам, доглядаючи її. Правда, особливого догляду хата не вимагала, бо новоприбулі господарі не мали майна, якого треба було стерегти. Тож більшу частину дня Фік дрімав у своїй дерев’яній коробці. Не знаю, може згадував він свої переживання, може у сні бачив страшні образи минулого. Бож інколи крізь сон гарчав або гавкав, і тоді ноги його дрижали, а голова кидалася з боку на бік.
Також навчився Фік гратися м’ячиком, а може пригадав собі, як то робив у дитинстві. Дехто, дивлячись, як він грається, казав з усмішкою: «Зійшов на дитячий розум». Ходив повільно і не цікавився подіями дня. Марія казала, жартуючи: «Він – пенсіонер». Так, бо, проживши таке життя, Фік мав право на пенсію від людини, яка його любила і до якої він прив’язався всіми нитками свого псячого серця. Все таки десь там у споминах дитячих літ жив привітний дім Диких, гри й розваги з Даном, ліс і прогулянки, лови на малих звірів, погоня за воронами й горобцями. Як швидко минули щасливі дні і настали тяжкі-претяжкі воєнні! Для нього, як і для нас.
Та хоч на старості літ доля була для нього ласкава, дуже ласкава, і, якби він умів говорити, напевно не нарікав би. Бо ще дуже велику радість пережив Фік на просторій Новій Землі.
Як і завжди, того пополудня Марія заклала Фікові нашийник. Той самий, з яким він приїхав, з її адресою. Тільки до нього прикріплено бляшку з числом, знак, що за пса господарі заплатили і що він не безпанський.
– Підемо трохи пройтися, Фіку, – сказала Марія. – Я змучилася, цілий день сидячи й закручуючи ту саму шрубку. А машини гудуть, гудуть! Не промовиш ні слова, бо однаково ніхто не почує. І спина болить. Ходім трохи, надворі так пахне весною.
Ішли. По вулиці Марія вела Фіка на ремінці. Але незабаром вони вийшли поза доми над кручу, зарослу буряном і засипану паперами. Внизу бігла дорога. Тут Марія спустила Фіка з ремінця, кажучи: «Побігай собі!» Фік крутнув задом, замаяв хвостом і побіг обнюхувати телеграфічні стовпи. Марія йшла поволі, дивилася, як над містом западає вечір. З рафінерій вибухали полум’яні смолоскипи і палахкотіли під вечірнім небом, викидаючи стовпи диму й заповнюючи смоляним запахом весняне повітря.
– Промисл і промисл. Погоня і поспіх. Усі і все тут так. Машини і мотори, бензина й олія. Але якби не вони, ми не мали б тут що робити. А так для кожного знайдеться якась шрубка.
Зупинилась біля бар’єру, що відгороджував схил. Сперлася на дерев’яні поручні й дивилася, як їхали авта, засвітивши світла. Бігли, наче разок світляних жучків.
Біля неї затримався молодий чоловік. Як і вона, задивився на безконечну дорогу й рух на ній.
– Три місяці я тут. Майже щовечора виходжу й дивлюся; біг цих машин, і ритмічний танець світел, це велика поезія Нової Землі, – заговорив чи то до себе, чи до Марії.
– І ми недовго тут, півроку. А здається, неначе роки пройшли з тої пори, як покинули Рідний Край.
Ішли вздовж огорожі, і Марія розказувала, як згинули її чоловік і донька, як вони обоє з Івасем проходили табори й емігрували.
В той час Фік вибігався й наздогнав свою господиню. Марія нахилилася й поклепала його по спині.
– Він пройшов те саме, що й ми, а може ще гірше: большевики вивезли його господарів, і він зазнав доволі нужди, голоду та скитання.
– Фік. Дивна назва! У нас теж був Фік! Чекайте, алеж ваш пес дуже подібний до мого: такі ж самі клапаті вуха, чорна плямка над оком і біла зірка на шиї. Невже можливе?
Молодий чоловік нагнувся, розглядаючи пса.
– Фік, Фік! – скрикнув несамохіть.
Що це сталося з Фіком? Усе його тіло насторожилося, вуха нашорошились і він підніс ліву передню ногу, як це роблять пойнтери. Здавалося, він з великим зусиллям старався собі щось пригадати.
– Фік, Фік, Фічок!
Пес наблизився до незнайомого й почав його обнюхувати. Тільки хвилину. Десь здалеку, з-поза років прилинув знайомий запах. І голос, той голос!
Дан!
Фік загавкав тонко, радісно, затанцював довкола молодого чоловіка. Наче забув свій вік і знову став цуценям. Він стрибав і бігав. Задня частина його тіла крутилася й вертілась, хвіст виляв, вуха стрибали. І радісно, тонко погавкував. Нагло спинявся, передні лапи ставив на ноги чоловіка і язиком намагався лизнути його обличчя.
І знову з великою радістю танцював і скавучав, кидався чоловікові під ноги і стрибав угору.
Марія стояла нерішена: хто ж це перед нею?
Дан!
Ідуть тепер разом, і Фік бігає від Дана до Марії, вертиться між ними, підстрибує й гавкає. Він знайшов свого пана, приятеля своїх молодих літ.
Дан розказує, як батьки його згинули в Сибіру, як по роках його звільнили і як повернувся він до родинного міста. Не застав нікого із знайомих, самі чужинці. Розказує, які там бачив зміни і порядки, як виїхав до Польщі до дядька, що там учителював ще до війни, і як уже відтіля вдалося йому емігрувати. Розказуючи, нахиляється, пестить пса і приговорює до нього щось пестливе, як це робив колись вдома.