Текст книги "Такий він був..."

Автор книги: Софія Парфанович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Софія ПАРФАНОВИЧ
ТАКИЙ ВІН БУВ...
Історія одного пса

Повість для молоді

* * *

Повість нагороджена першою літературною нагородою СФУЖО 1961

* * *

Літературна і мовна редакція:

Вячеслав Давиденко

Мистецьке оформлення:

Ніна Мудрик-Мріц

* * *

Видавництво «Свобода»

Нью-Йорк, 1964

ПЕРЕДМОВА

Хто не бачив пса, як біжить він заклопотаний вулицею, насторочивши вуха, ні на кого не звертаючи уваги, біжить у своїх песячих справах. Смішно, правда? Бож смішним нам видається, що пес може мати свої приватні справи, і ті справи бере собі близько до серця. Але рідко-хто цікавиться цими його справами, розуміє песячу заклопотаність, співчуває йому в його біді й радості. Пси для нас здебільша або сторожі, яким ми платимо харчами, або іграшки, з якими ми бавимося на дозвіллі, або щось зайве, надокучливе… Любити псів, любити і розуміти тварин – це дано не багатьом.

Софія Парфанович, автор цієї оригінальної і цікавої книжки, має на тваринний світ свій власний погляд. Лікарка за фахом, отже й біолог, вона з дитячих літ спостерігала й вивчала наших чотириногих та пернатих співмешканців і знає їх психологію, їх звички, пристрасті, навіть їхні далеко від людини заховані таємниці. Вона їх любить і досконало знає їх спосіб життя.

У своїх творах «В лісничівці» (1954) і «Вірний приятель» (1961) Софія Парфанович вивела цілу ґалерію своїх улюбленців – кота, сарну, черепаху, цапа, вужа, лиса, ластівку, їжака, борсука, навіть чужоземних пташок-папужок – і всі вони ще раз живуть і ще довго житимуть і тішитимуть читача на сторінках тих її книжок.

Про Софію Парфанович хтось сказав, що вона – український Сетоп-Томпсон (1860-1946), отой улюблений кількома генераціями різнонаціональної молоді канадійський письменник, автор численних реалістичних творів про тварин. Направду, Софія Парфанович – перша, яка заповзялася опрацьовувати цю ще майже незайману ділянку в українській літературі. Тим читачам, які казали, що ці її книжки лише для дітей, авторка відповідала: «Дітьми ми залишаємось назавжди, – дітьми нашого краю, де з роду в рід ми виводились, жили і помирали… дітьми наших звичок, переконань і звання». В цьому багато правди, і тому твори С. Парфанович радо читають наші діти, і тому вона така популярна серед наших старших читачів. А в перекладах напевно захоплювались би її маленькими приятелями і американські чи французькі хлопці та дівчата, дармащо все, що пише С. Парфанович – українське.

Літературний доробок С. Парфанович досить поважний, і годі робити тут йому бодай поверховний огляд. До нього належать, крім згаданих вище книжок, її ранні праці в галузі популярно-медичній і науковій, зокрема її широко відома в Галичині «Гігієна жінки», її численні статті в редагованому нею у Львові журналі «Відродження», її збірка оповідань «Ціна життя» (1936), видана в Німеччині книжка «Інші дні» (1948), а далі – «Загоріла полонина», «Київ у 1941 році», «Люблю Діброву». Зовсім недавно появилась в Чікаґо її чергова книжка «На схрещених дорогах», а оце виходить її найновіша книжка «Такий він був».

У повісті «Такий він був» розповідається про життя і пригоди звичайного собі пса з чорною латкою за вухом, який вірно служив своїм господарям і так, як вони, перейшов в останній війні під кулями й бомбами через ліси і гори, через словацькі та німецькі міста і села, через скитальські табори аж до Америки. Він дізнав усього того найгіршого і найтяжчого, чого дізнали його господарі, а може ще й більше в своїй собачій юності. Але він залишався завжди вірним, відважним і шляхетним псом, хоч не належав до жадної собачої раси. Тож, власне, – це дві повісті, тісно між собою переплетені: повість про пса і повість про його господарів, добрих і щирих людей з теплими українськими серцями.

Авторка має свій оригінальний стиль, який легко пізнати з кожної сторінки її творів: короткі, уривчасті фрази, що звучать ніби розмова її сам-на-сам із читачем, невимушено, без огляду на вигладженість фрази. Багатюща лексика і вміння нею оперувати дають авторці широкі можливості в нюансуванні почуттів, висловів, описів. Ось в одному хоч би такому реченні про Фіка, як то він «таляпався» у воді, «бушував» по кущах, «нюхтів» та «порпався», з тонким гавкотом «гонив» за птаством – скільки тут органічних, з гущі народної мови вихоплених слів!

Творам С. Парфанович прикметний своєрідний, тонкий, спокійно-добродушний гумор, якого вживає вона інколи навіть у трагічних ситуаціях. Либонь, і сам Фік посміхнувся б, якби, розуміючи людську мову, почув отаке сказане про нього: «Фік не брав участи в таборовому політикуванні і не готувався до державної діяльности». Або: «А вже найбільше любив Фік свята. Не тому, що був він побожний, а тому, що господарі виходили тоді в поле погуляти і, очевидно, він з ними».

Щирість і безпосередність почувань собаки передає авторка – мабуть уперше в українській літературі з такою переконливістю – в ось такому хоч би уступі: «Фік радісно загавкав, тонко, весело, щасливо. Його очі, його паща раділи великою песячою радістю… Його вуха танцювали довкола голови і з головою, хвіст разом із задом вертівся, а ноги стрибали й гребли руки пані, одяг і повітря».

Повість С. Парфанович «Такий він був» – це не тільки книжка для розваги. Це глибока, сперта на уважному спостереженні розвідка про собачу психіку. Це мистецький трактат про пса, незрадливого друга людини. І це – ще одна мальовнича сторінка у великій, ще не написаній історії новітньої української еміграції, – сторінка, з якої дивиться на нас мудрими очима її авторка.

В. Давиденко

ДО ЧИТАЧА

Старовинна леґенда каже:

На початку світу Бог розкрив затоку між Адамом і тваринами. Між ними стояв пес, сумно дивлячись, як поширювалася віддаль. Але ще заки стало запізно, пес перескочив через водяний діл і спинився біля людини. З тієї пори він завжди стоїть поруч людини.

Філософ-письменник Моріс Метерлінк каже, що з усіх тварин єдиний пес пішов за людиною з власної волі: всіх інших людина підкорила собі. Всі інші – її раби, і вони завжди готові вхопити волю і стати знову дикими, навіть ворожими людині. Навіть дерева, рослини людина примусила рости так, як їй хочеться, обмежила їхню свободу й примусила їх жити згідно з своєю волею. Як тільки вона дасть їм свободу, вони ростуть-буяють дико-нестримно.

Серед природи людина зовсім самітня, хібащо стоїть поруч неї пес.

Наскільки більш самітньою була українська людина серед воєнної завірюхи, серед арештувань, вивозів, людоловлі на чужині. Дуже часто негода зривала геть її житло, руйнувала її життя, і вона стояла віч-на-віч із загибіллю.

В такій порі поруч не одного з нас стояв пес.

Він, як герой моєї повісти, проходив через лихоліття і разом із своїми господарями не раз заглядав у вічі смерти. Він страждав, коли людське житло руйновано, а сім’ю розбивано. Він мандрував із людиною і стеріг її від наїзду ворога.

Разом із нею пішов у мандрівку світами.

Хто візьме мені за зле, коли я скажу, що він – український Пес?

ВІН ВИВ

– Що сталося псові сьогодні?

– Ах, він певно теж має свої турботи.

– Ніч така…

Так, ніч така. І Фік не міг заспокоїтися. Він мотався людям попід ноги, заглядав у вічі своїй господині, пані Олені, терся об ногу господаря. Але Дан – йому шістнадцять літ і пес є його улюбленцем – пестив його й запитував:

– Що сталося, Фіку? Чи ти не хворий?

Фік дійсно виглядав, як хворий. Він дрижав на всьому тілі, й навіть пестощі його приятеля не могли його заспокоїти. Він зараз же ставав серед хати і хвилину наслухував. Його розумні, карі очі дивились з переляком у вікно, за яким лежала ніч. Зимова ніч у малому містечку.

Вуха гладкі, шовкові, темнобронзового кольору підносились і разом з очима ловили щось з-поза вікна: якусь дію на небі чи на землі під зимовими зорями. Вогкий, чорний ніс нюшив неспокійно. Ніздрі роздувались широко. За хвилину вуха повисали, ніс переставав нюшити. Фік опускав хвіст, зіщулювався і, дрижачи на цілому тілі, вив. Спершу він кидав жалісне скавучання, але миттю переходив на довгу, повну скарги мелодію, і тоді, піднісши голову від землі, вив протяжно й неспокійно.

– Що сталося, Фіку? Чого плачеш? – хлопець приклякнув біля пса, водив рукою по його спині, вкритій гладкою шерстю. Але ні голос хлопця, ані звичні пестощі, що їх так любив Фік, не заспокоювали його. Він щулився, його шерсть їжилася. Він забився в куток між шафою і ліжком, і відтіля час від часу доносилося його жалісне скавучання або повне тривоги виття.

– Щось сталося псові, – говорила пані Олена, дивлячись допитливо на чоловіка, – його поведінка сьогодні зовсім інакша, як завжди.

– Навіть пси поводяться інакше, як досі. Усе змінилося…

– Алеж це не тільки він, послухай!

Родина Диких замовкла, дивлячись у вікно.

Відтіля з глибин зимової ночі долітало таке ж саме виття, така ж неспокійна скарга інших псів.

– Пси передчувають нещастя, – Олена відчула неприємний холод. Він збігав тремтінням уздовж спини і, присівши десь біля серця, давив його. Вона підійшла до шафи і, вийнявши пухкий, білий шаль, накинула на себе.

– Холодно… страшно…

Пан Дикий закурив цигарку і, дивлячись у вікно, щось міркував.

– Вийду подивлюсь, що діється в містечку.

– О, прошу, не йди! Я боюся!

– Ах, це тільки непотрібна тривога! Дурна поведінка одного чи другого пса так непокоїть.

– Давніше цього не бувало. Пси передчувають нещастя. Вони попереджають людей. Фік поводиться якось дивно. Вони можуть…

Зорі перестали світити в вікно. Вони й небо відвернулись від землі, покинувши и власній долі. А на землі вили пси, віщуючи нещастя.

Тишу ночі сполохав гуркіт автомашин. Пан Дикий підійшов до вікна.

– Їдуть вантажники, багато вантажників. Та може вони везуть який військовий матеріял чи що там, – він обкинув оком сім’ю.

Олена сиділа в кріслі, закутана в шаль, і дрижала, наче від великого холоду. Хлопець клячав біля пса, стараючись заспокоїти його. Пан Дикий наслухував. Автомашини зупинились серед площі й порозділювались. Тепер уже чулося, як вони розбігалися вулицями міста.

– Роз’їхалися! – пан Дикий кинув у попільницю недокурену цигарку й заходив по хаті.

Фік дрижав щораз більше. Він то лизав Данові руку, то знову підходив до господині і, дивлячись на неї, жалібно скавучав. Але зараз після того підходив до дверей і, піднісши голову, вив.

– О, Боже, перестань, Фіку, змилуйся! Чого вони їздять вулицями міста поночі?

Перед вікнами спинилась автомашина. На сходах загомоніли кроки. В двері застукали прикладом рушниці.

– Відчиняй!

Фін з гавкотом кинувся до дверей. На порозі стояли два большевицькі вояки в ґранатових уніформах і плескатих шапках із синім денцем.

– Собирайся!

Родина Диких збилась докупи серед хати, чоловік пригорнув до себе дружину й сина, немов стараючись їх захистити. Фік підбіг до вояків з голосним гавканням.

– Пошол вон! – крикнув один і підкованим чоботом ударив собаку.

Фік підлетів у повітря й з скавулінням упав біля вікна.

– Собирайся! За двадцять хвилин маєте бути на автомашині! – Вояки стояли біля дверей з настромленими багнетами, в руці одного з них револьвер, готовий до стрілу.

– Алеж чого? Алеж куди?! – пан Дикий хотів вияснення.

Та вояки стояли мовчки. Їхні обличчя були як з каміння: байдуже непорушні. Один тільки вийняв з кишені годинник і подивився на нього.

За вікном панувала зловісна тиша, навіть пси вже не вили.

* * *

Сірий, зимовий ранок прокидався над містечком. Ще де-не-де перед домами стояли вантажні автомашини, на які докінчувано вантажити людей. Одних в тому, в чім були в хаті, в легеньких черевиках і хатньому одягу: вони не встигли чи не змогли одягнутися; інших у теплих кожухах з валізками чи рюкзаками. Жінки, чоловіки, діти. Люди стривожені, злякані. На рогах плятформ вояки з револьверами в руці.

Навантажені автомашини гуркотіли тяжко по бруках міста.

Фік лежав біля дверей і дивився на них, наче дожидаючи приходу своїх господарів. Але вони не приходили. Вони не прийшли ані вполудне, щоб нагодувати його, ані ввечері, щоб зварити харчів. Фік вив і скавулів так довго, доки не змучувався і не западав у півсон отупіння. З нього прокидався час від часу, розглядав порожню хату, ходив по кутках, обнюхував. Всюди пахнуло його господарями, його дотеперішнім життям. Але он там, біля дверей, гострий запах чужих чобіт. Обнюхуючи його, Фік їжив шерсть і гарчав. Він кидався на двері, бив об них лапами і гавкав.

Так робив не тільки Фік, так робили й інші пси містечка, що їм большевики вивезли цієї ночі господарів. Вони прийшли на ці землі й наводили свій лад.

Пізно ввечері до хати Фікових господарів прийшли нові мешканці: сім’я одного з большевиків, що вивозили тубільців. Побачивши пса, що з гарчанням кинувся на чужих, вояк прикладом рушниці вигнав його за двері. Фін злетів сходами вниз і, гнаний тривогою, вибіг на вулицю.

Ніч застала його й багато інших псів бездомними. З неба, на якому не було зірок, сіяв сніг, Фік був на вулиці. Нюхаючи сліди автомашин, він біг за ними. Автомашини збігали з вулиць на велику площу, де була школа, ратуш і тюрма. Там вони змішалися, а потім усі влились на широку дорогу, що вела на схід.

Ще якийсь час пес міг уловити слід і біг за ним. Але швидко свіжий сніг присипав сліди, і вітер розвіяв їх по пустих полях.

Фік зупинився на роздоріжжі, підніс голову і завив жалібно, протяжно.

ТАКИЙ БУВ ФІК

Фік дістався до своїх господарів малим цуценям. Був круглий і біготливий, вкритий лискучою яснобрунатною, короткою шерстю, з чорною цяпкою над лівим оком. Вуха мав темніші. Його вогкий ніс був у постійному русі, і ним він нюшив і пізнавав світ. На шиї мав малу білу зірку, що надавало йому більшої привітности й м’якости. На ногах – білі шкарпетки. Хоч цуценя не належало до жадної раси, було воно дуже гарне й миле, і Дан мав з ним багато розваги та забави.

Перші місяці Фік лише грався. Торгав папір чи шматини, забирав капці господарів і, втікаючи, відносив їх у куток. Очевидно, що їх йому відбирали, заміняючи старою господаревою шкарпеткою. Нею міг гратися досхочу. Дан віднімав шкарпетку, але пес цупко держав її у зубах і гарчав. Так він скріплював свої молоді зуби і вчився боронити свою здобич. Грався м’ячиком, ловив його і, прикуцнувши на задніх ногах, погавкував радісно, тонко, по-щенячому.

Так поволі гра ставала наукою життя. Господарі вчили його бути охайним, проситися надвір, слухати наказів. Коли минув рік, Дан навчив його служити: носити й віддавати різні речі. Це називають «апортувати». Коли Фікові давали в зуби якусь річ, він носив її, доки не прикликували його й не наставляли руку або не показували пальцем на землю. Тоді клав ту річ, сторожко наставляв вуха і пильнував здобичі. Це вже була вища школа.

Згодом «апортування» стало найбільшою Фіковою чеснотою. Мавши два роки, він збуджував подив усього містечка. Вранці вибігав на вулицю, заходив до крамниці, де продавець давав йому звинену газету, і ніс її в зубах додому. Таким способом, лежачи в ліжку, господар міг прочитати газету.

Ще більший подив у сусідів збуджував вигляд пса, коли, міцно тримаючи в зубах шнурок, він ніс загорнену в папері ковбасу. Ішов самовпевнено, гордовито наставивши вуха і звільна виляючи хвостом.

На купно ходив Фік із господинею, і, хоч вона не потребувала такого помічника, завжди щось ніс у зубах, бо це справляло йому приємність, а людям розвагу.

Коли господарі йшли на прогулянку в ліс, брали з собою пса. Тоді вже він ганяв по лісі, витроплював усяких тваринок, вигрібав жуків, ловив мишей. Кожен рух збуджував у нього ловецький інстинкт. Любив гребтися в землі, добуваючись до нірок хом’яків та мишей. Зловивши котресь із них – загризав. Таке бо право в лісі. Здобич приносив господарям. На поклик «фуй» Фік кидав дичину і чекав на похвалу і пестощі: хтось чейже поклепає по голові, полоскоче за вухами і скаже пару слів. Виляв тоді хвостом, крутив задом, і його очі були повні собачої радости. Інколи Дан назбирував квіток і, зв’язавши в китицю, давав Фікові. Пес, не потребуючи наказу, знав, що квіти треба віднести господині. Швидко вишукував її в лісі й передавав китицю.

Ось такий то був Фік. Люди казали, що він мудрий, що розуміє кожне слово і кожний наказ господарів. І, мабуть, знав він дещо таке, чого ми, люди, не знаємо.

Добре годований і догляданий, жив у домашньому затишку Диких і був щасливий.

І було б так завжди, коли б не війна, коли б большевики не вивезли його господарів і він не залишився сам на вулицях міста.

Сам узимі, на снігу і на морозі.

БЕЗДОМНИЙ

Понуривши голову, Фік повернувся додому. Ходив же він постійно цією дорогою за своїми господарями, входив до цієї ж хати і жив у ній досі. Із звички повернувся й тепер.

Поблизу дому старанно обнюхував землю. Там уже не було слідів його господарів: вони увірвалися нагло зараз по виході з дому. Але ще свіжий запах житла спонукав його подряпати лапою двері, як це робив завжди.

Наслухував, настороживши вуха. За дверима гомоніли якісь голоси, зовсім не подібні до голосів його господарів. Все таки пошкрябав ще раз і заскавучав. Двері відчинилися і разом з гнівним «вон!» Фік відчув болячий удар і злетів униз по сходах. Голодний, з гострим болем під лопаткою, поволікся перевулком. На розі побачив знайомий склад дощок. Подався туди, шукаючи захисту. Під дошками вигріб у тринні нору, скулився і, вилизавши болюче місце, заснув. Перший раз надворі.

Нора під дошками відтепер стала йому домівкою. Пролежав у ній два дні в тяжкій дрімоті; коли прокинувся, його огорнула туга за господарями, і він тонко, жалісно заскавучав. Тоді підвівся і пішов у напрямі до дому господарів, все ще сподіваючись, що хтось його покличе. Але підійти ближче вже не зважився. Попивши води з придорожньої калабані, вернувся назад до своєї нори. І знов заснув.

Так проминуло декілька днів. Голод ставав щораз дошкульніший. Він і примусив Фіка покинути нору і шукати будь-яких харчів.

Він знову пішов у напрямі до дому господарів. Пам’ятав, що кухонні відпадки вони викидали до скрині, яка стояла на подвір’ї. Але, крім попелу, паперів та сміття, не було там нічого їстівного. Нова хвиля жалю-туги огорнула Фіка, і він завив протяжно й глухо.

З хати ніхто не вийшов.

Перед ніччю Фік знайшов серед відпадків у якомусь кутку окраєць спліснілого хліба. Але це не заспокоїло голоду. Навпаки, ще загострило його. Тож шукав далі по смітниках.

Треба знати, що в ту пору людям не легко було за харчі. Картоплю варили в лушпині. Так само й іншу городовину. Тож Фік вигрібав в одному чи другому смітнику зварене лушпиння, рідко коли кістку, і, хоч у господарів ніколи не пробував нічого такого, поїдав усе з жадобою. Запивши водою, вертався до своєї нори. І знову спав.

Так минали дні, тижні, місяці… Майже щодня пес заходив під хату господарів, обнюхував її і наслухував голосів. Мабуть, його розум не міг погодитися з тим, що хтось забрав його господарів,

Що він, їхній вірний улюбленець, вже не побачить їх.

Як багато інших псів, що їм вивезли господарів, і Фік став волоцюгою. Інколи знаходив кістку, і цей убогий харч підкріплював його трохи. Часом щастило зловити мишу. За кістки приходилося не раз боротися з псами, перемагаючи слабшого або відступаючи від сильнішого противника, та ще й з болючими ранами від його зубів.

Фік схуд, а його ще недавно блискуча шерсть помервилася і забруднилася. Був ще недавно гарним, яснобронзовим, пещеним песиком з чорною латкою над лівим оком та білою зіркою на шиї. Нічого тепер не залишилося з його огрядности. Їжу знаходив щораз рідше. До того ж мороз міцнів. Вихований у людському житлі, він не зносив холоду. Разом з голодом швидко зуживав сили, бож відомо, що голод і холод – два найстрашніші вороги всього живого.

Більшу частину дня і ночі Фік спав. Може так заснув би назавжди, коли б одного вечора не прокинувся, охоплений тривогою. Інстинкт наказував йому покинути нору й рятувати життя, шукаючи якогось іншого притулку.

Останками сил поволікся за якимсь возом. І так покинув місто. Може долетів до нього знайомий запах людського житла, а може гнали його туга та голод.

Обабіч дороги розкинулись присипані снігом поля. Віз котився швидко, і знеможений Фік почав відставити від нього. Вкінці віз зник, і пес, сівши край дороги, жалібно завив. Його скарга під зимовим небом летіла у вечірній сумерк.

Опустивши вуха, рушив навмання невідомою дорогою.

Біг і біг, часом приставав і нюшив. Відкілясь долетів до нього запах диму. І ще чогось знайомого. Поволікся в тому напрямі.

Пристанув біля воріт якогось дому й заскавучав. Тонко, тужно, боляче.

Морозна ніч стояла над світом.