Текст книги "Такий він був..."

Автор книги: Софія Парфанович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

ДО ТАБОРУ ВТІКАЧІВ

Тепер уже скитальці зрозуміли: найбільша небезпека загрожує їм, коли живуть вони в розсипці, по господарствах чи приватках. Поодиноких виловити легше, як гурт.

Коли на оленів нападають вовки, вони збиваються в гурт і бороняться рогами й копитами, б’ючи ними кровожадних звірів. Такий мають споконвіку спосіб оборони. Людям, викиненим поза межі права, приходиться боронитися таким самим способом.

Тож їхали й ішли. До гурту! До стада!

Їхали й Жуки. І, як колись з дому, віз їхній котився по дорогах, уже гарних, німецьких дорогах.

Правда, де-не-де ще не вспіли направити того, що поруйнували бомби, але працьовитий німецький народ кинувся відбудовувати батьківщину, отже в першу чергу дороги й мости.

Віз гуркотів, коні вистукували копитами, і Микола злегка поганяв їх, розглядаючись пильно на всі сторони. Небезпека бо загрожувала звідусіль. Василько й Івась біля нього. На задньому сидженні обидві жінки, біля Марії Фік. Як колись у дорозі з дому, і тепер крутився неспокійно, стежачи за всім, що діялося довкола. Гавкав на проїжджих і прохожих, нюшив неспокійно. І, як тоді, дістав наказ лежати. І, як тоді, полежавши трохи, підривався на ноги й заглядав в очі Марії. Вона гладила його й заспокоювала, але в самої серце було тяжке і негаснучий жаль накликав на очі сльози. Минули бо вже лікарню, де лежала місяцями; біля розваленої фабрики Микола проїхав якнайшвидше, щоб не викликати страшного спомину. Але примарою встав з руїн Омелян, тримаючи донечку за руку…

На північ, на північ!

Уже змаліли гори, а віз котився далі. Поширився обрій, обабіч лежали поля, дбайливо оброблені, не зважаючи на війну. Але скільки і слов’янських рук, як оце наших мандрівників, обробляли їх, кидали в них насіння!

Їхали й їхали. На ніч приставали у господарів, звичайно оподалік від дороги та ще й докладно випитавши, чи в селі немає большевиків.

А потім їхали далі, аж поки на рівнинах Швабії не появилося місто. Проїхали центр, що обернувся на купу румовищ, і вибралися знову на широку дорогу, що вибігала в простір піль. По тій то дорозі їхали люди возами, роверами, йшли пішки. Усі з обличчями, поораними журбою, усі з убогим майном. Всі вони мандрували до великої цегельні, де примістився табір утікачів.

Жук спинив коні. Широка площа, обведена дротами, на брамі вартовий з пістолею за поясом.

Бараки розсипались по полю рядками, інші безладно стоять довкола цегельняної печі, що високим комином панує над площею. Розкопані пагорби жовтої глини обабіч.

Поміж бараками і на площі аж роїлося від народу. Різно одягненого, різно відживленого. То були українці з усіх областей просторої, плідної країни. Невже не стало хліба там для них? Невже просторі лани їхньої батьківщини відмовилися годувати господарів своїх?

А може це злочинці? Бо чому ж вони за дротами, під наглядом?

Що за злочин вони поповнили?! Що з ними зроблять завтра ті, що їх доглядають ?

Біля Миколи скупчилося декілька втікачів.

– Що робити? Якось страшно йти до цього табору…

– Самому пхатися за дроти …

– І вартовий на брамі…

– А народ наче в мішку: зашморгнеш, і можеш з ним зробити, що хочеш.

– Е, то не так легко таку масу людей примусити до чогось.

– Большевики на ноги наступають. З сусідніх господарств позабирали всіх, ми перечули та й втекли.

– Страшно самим, ніяк боронитися...

– А тут чим будеш? Маєш зброю?

– Хоч би голіруч, аби в гурті, громадою.

– Ми ж все таки люди. Не мають права нехтувати нами, як худобою.

– Про право, чоловіче, не згадуй. Бачиш, яке воно: погодились на те, щоб большевики нас забрали – і все.

– Пішли люди до табору та й ми ходімо. Ви он гляньте, скільки їх! Аж чорно, наче мурашки.

– І так нема куди далі їхати. Не маєш, брате, ані хати, ані права жити, як вільна людина. Праці німці не дадуть, врешті самим їм тепер не з медом. А їсти треба.

Втікачі підходили до дротів і радилися. І всі вони, по цей і по той бік дротів, вирішували те саме:

– Будемо боронитись! Не дамося!

Віра прокидалася в серцях зневірених. В’їздили і входили. Кінець мандрівці.

Довкола табору поля житами хвилювали, над ним стояла розіскрена синява літніх днів.

* * *

Тепер були в громаді. Великій громаді. І були бюра, де зголошувалися і де їх приділювано до бараків. Всюди рідна мова. Ставало відрадніше. Роками серед чужих, погорджувані і зневажувані. Тепер свої між своїми. Хоч і в таборах, вони готові боротися за право на вільне життя.

НОВІТНЯ СІЧ

Коли прокидалися люди в таборі – тяжко сказати. Може до сходу сонця, а може тоді, коли воно підносилося вже з-за сизого овиду й цікаво заглядало до невиданих досі людських жител. Одно певне: від сьомої години давали в кухні сніданок. Отже, треба було постояти в черзі, щоб його одержати і занести сім’ї, хто мав. Хто ж ні, сідав снідати поблизу на лавку або на траву. Було ж літо, і мило було посидіти на теплій землі.

Після сніданку Микола йшов до праці в одному з таборових бюр. Хліборобського звання він зрікся, бо й де його тепер хліборобити? Між землею, що її стільки років ці люди орали на чужині, і ними виріс табір. Коні паслися на зарослих травою цегельняних розкопах. Вони, як і їхні господарі, мали за собою далекі дороги, важкі й небезпечні переживання. Пам’ятали – якщо так можна про них сказати, і Полтавщину, і Київщину, і Чернігівщину. Коні з далекої, соняшної України, що пройшли сотні кілометрів у мандрівці на захід.

В одному з бараків відкрито амбуляторію. До неї сходилися хворі, і Стефа записувала їх до книжки, зазначала, яке кому приписано лікування.

Люди працювали в різних ділянках. Але праці не було доволі, а ще тут, в тісноті. Тож роїлися на площі, снувалися біля бараків, готовили їжу на пічках, покладених з цегол, та говорили. Говорили всі, і багато. Дехто з них уперше за кілька років почув рідну мову, але кожен у своєму житті пройшов стільки, що було воно наче прецікава книга. Відчитували її, розгортаючи перед слухачами, оту живу книгу.

Вполудне в одному з бараків дзеленчав дзвінок. То в школі починалася пополуднева перерва. Зараз же парами виходили зі школи діти. Кароока пані Наталя вела їх на обід. Ідучи, співали:

 
Гей на горі там женці жнуть,
Гей на горі там женці жнуть,
А попід горою, попід високою
Козаки йдуть.
 

Дзвеніли дитячі голоси, і рідна пісня, визволена з окови, тремтіла в повітрі, стелилася по суміжних полях, що хвилювали половіючим житом.

Василько й Івась співали теж. Перший раз вони стали ходити до рідної школи. Там, у баварському містечку, вони потрохи вчилися в німецькій школі, а потрохи вчили їх вечорами батьки. І навчили їх основного: читати й писати по-українськи. Інакше діти не знали б рідної грамоти зовсім. Було ж Івасеві несповна чотири роки, коли з батьками покинув рідний край.

Василеві було тепер дев’ять літ, і на свій вік був він кріпкий і здоровий, може завдяки життю в горах, на господарстві. Обидва хлопці носили шкіряні баварські штанята на шкіряних шлейках, прикрашених на грудях оленем, вирізьбленим з кістки. Коли було холодно, носили баварські куртки з сірого сукна, що защіпалися на ґудзики з оленячих рогів. Були справді як два господарські хлопці і ні в чому ні різнилися від своїх ровесників-німців, бо й говорили, як вони, гірським, південнонімецьким діялектом. Таких дітей було немало, і їх тепер треба було згуртувати та вчити рідного. Тож учителям було праці доволі.

Але хто думав би, що люди в таборі зажили мирним, лінивим життям, той помилявся б. Були справи, що турбували велику частину, і були такі, що журили всіх. Перша з них – приміщення. Уже виповнилися щільно всі бараки, але люди прибували щодня. Втікали від людоловів, втікали від насильної репатріяції.

Де ж мали подітися? Велику круглу цегельняну піч перегороджували хто чим мав: возами, цеглою, коцами, дошками. Влазили хильцем до тих комірок, піднісши коц, що правив за двері. І піч виглядала тепер як муравлисько. Але згодом не стало вже місця і в печі, а народ плив нестримною річкою. Таборова управа домагалася від американців, щоб табір перенесено до якогось справжнього забудовання, просторішого, щоб було де примістити людей.

Тим часом над усіма висіла тривога. По місті роз’їздили авта з червоними зірками, наближалися до табору, з авт виходили большевицькі старшини, щось говорили з американцями і знову від’їздили. Від тривожних вісток гомоніло в бараках.

Розставлені по місті стійки, як тільки появлявся ворог, повідомляли таборову управу. І тоді табір ставав на ноги в гострому поготівлі. Люди були готові боронитися хоч би й голіруч. Частина ж, що не вірила в успіх оборони, пролазила попід дротами й зникала в недалекому лісі.

Неспокійні були ночі в таборі. Стійки стояли скрізь, готові кожної хвилі піднести тривогу.

Фік із кількома псами, що знайшли тут собі пристановище, теж не дармував. Вони стежили вдень і вночі, разом з господарями обходили табір і заздалегідь повідомляли про небезпеку. Усі вони напевно знали ворога і пам’ятали зло, що його заподіяв він їхнім господарям.

Тож вартували. Вони були в кращому положенні від господарів: в разі потреби могли вжити свою зброю – зуби. Але люди в Новітній Січі стояли голіруч.

НА «РОДІНУ»

Наближалася осінь. Почали перепадати дощі, і людям стало холодно в переповнених бараках. Тож одного дня почалася нова мандрівка: вантажними автами, возами, хто чим міг, а то й міськими трамваями. Знову за місто, на його протилежний кінець, але вже до касарень, де ще недавно вишколювалися німецькі вояки. Тепер стояли пусткою ті ряди зелених мурованих будинків на просторій площі. Але й вони не змогли вмістити всього народу, тож частина мусіла влаштовуватися в стайнях та інших господарських будівлях.

Родина Жуків дістала невелику кімнатку. В більших кімнатах містилося по кілька родин чи самотніх людей, кожне відгородивши свою частину шафою, коцами, чим хто мав.

Микола та Стефа далі працювали, а Марія піклувалася домом і дітьми. Так їхнє життя набрало вигляду ніби нормального. Хлопці ходили до школи, стали завзятими пластунами. І, як колись вдома на Соколі, тепер в далекому чужому краю йшли українські юнаки й дівчатка маршовим кроком, співаючи: «Гей пластуни, гей юнаки!» Не мали вони ціпків, бо такого не було на Заході звичаю. Там, у цегельні, може й придалися б ціпки для оборони, але тут, в касарнях, вони були непотрібні.

Бо таки мали щастя люди в цьому таборі: ні разу ніякого нападу на нього не відбулося. У великому місті не відважувалися большевики чинити насильства, та й рішуча постава людей показала, що легко вони не піддалися б. Вивезення такої маси людей – це не ловля поодиноких. До того ж події в інших таборах голосним гомоном відбилися по світі. Пролилася бо кров людей, які, щоб уникнути репатріяції, кидалися з вікон будинків, вбиваючись на камінні. І не один волів сам собі заподіяти смерть гострою бритвою, як їхати на «родіну».

Постала інституція, яка заопікувалася втікачами. Спершу це була УНРА, а потім ІРО. Була ніби міжнародня, але найбільше коштів і труду поносили американці, головно в тій американській зоні Німеччини.

Отже, нашим скитальцям зажилося мирно. Вранці виїздили з табору вантажні авта з гуртами робітників, з мітлами, застромленими по кутках. Інші їхали до лісу заготовляти дерево на зиму, хто займався постачанням, хто харчуванням, транспортом, школою, лікарнею, працею по різних бюрах і товариствах, що згодом позав’язувалися.

Та як би там їм уже не жилося, непевність завтрішнього дня тяжіла над ними й далі. І питання, що з ними зроблять, хвилювало людей, і вони пильно прислухалися до новин, що їх проголошувано гучномовцем. Біля нього завжди купчився на майдані народ.

А новин завжди було доволі. З них найважливіші і найбільш тривожні були про приїзд до табору репатріяційних комісій. То вони мали вибирати зі списків «своїх громадян», то мали намовляти людей до повороту.

З раннього ранку народ роївся на площі. В розмовах, жестах, ході таборян було хвилювання й рішучість. Вимахували руками, стукали кулаком об кулак, засаджували шапку на вуха чи на потилицю рухом, повним розмаху й готовости. Так, бо знову мала приїхати репатріяційна комісія.

Давно вже позникали зі списків «східняки», до яких большевики нібито мали більше право, як до галичан. Тепер кожен був галичанином. Нашвидку ще повторювали назви міст і вулиць, і де все це є і що там хто робив. Микола мав декількох таких «перероблених», і їм пояснював. І казав те, що вже зранку голосили гучномовці: поводитися спокійно, ніякого насильства, ніякої напасливости.

Десь біля десятої заїхали до табору дві автомашини і з них вийшло кілька большевицьких старшин.

– Здраствуйтє! – гукнули до людей, що купчилися біля входу до таборової управи. Ніхто не відповів. Позирали з-під лоба.

В бюрї, розгостившися наче у себе вдома, стали викликати таборян. Та прізвища на їхньому списку не погоджувалися з прізвищами в таборовому списку, а коли й погоджувались, то такий то і такий «енко» був із Західньої України, зовсім напевно, і свідків мав на те, і папери, які хочете. Народ хитрющий і запопадливий, відомо. От кличуть Катрю Вівчаренко.

– Ти откуда, бабушка? – питає совєтський майор.

Старенька жінка стоїть, витирає носа й прикидається, що нічого не розуміє.

– Не валяй дурака! – вигукує майор. – Сконд ти?

– Та зі Станиславова, прошу пана, – видушує з себе старенька.

– Де той Станіславів?

– Та де ж би, добродію, де ж би, як не в Ґаліції.

– Що там робила?

– Работала, тяжко работала, – «бабушка» забуває своє галичанство.

– Как работала?

– В швейній артілі, товаришу.

– Як їхала до праці?

– Трамбальом, товаришу, трамбальом, дальоко було ногами йти.

– Врьош ти, бабушка, в Станіславе нєт трамвая!

– Та я неграмотна, ваше благородіє. – «Бабушка» сама доброта й щирість.

Службовці як хто: затикають носи хустками й сміються тихцем, інші подаються до сусідньої кімнати і там регочуться аж за животи беруться.

І таких чимало. З ними не договоришся!

Але є й інакші. Є такі, що самі підходять до членів комісії і самі домагаються розмови. Он Олекса Дегтяренко з четвертого бльоку.

– Ти откуда?

– З Полтавщини.

– З міста чи з деревні?

– З села.

– Зовуть?

– Навіщо вам? Ви кажіть, чого хочете.

– На родіну вертайся! Харашо там жити стало після війни. Родіна простить тобі всі провини, влаштуємо на працю, будеш харашо заробляти…

– Знаю я вас і вашу родіну! Десять літ у Сибіру ліс рубав, батьки з голоду померли, жінку з дітьми в тріскучий мороз з хати вигнали, тож погинули з голоду й холоду, брат по сьогодні в Казахстані …

Олекса ніби з книжки читає. Викладає все, чим душа наболіла за ті роки. Майор схоплюється, б’є кулаком об стіл і кричить:

– Довольно! Куркуль ти і буржуазний прислужник! А на родіну однаково поїдеш, по волі чи по неволі!

– А це ще буде видно! – Олекса повертається й гордовито виходить з кімнати.

Зараз же на майдані його обступають: а що питав, а що ти говорив? І за ним іде другий, третій, і кожен читає-вичитує, як на машині шиє. І всі вони кажуть: ні, не поїдемо! Большевики покликаються на друковані оповістки-заклик до повороту, розписують блага, які чекають на репатріянтів, а далі – погрожують. Але немає таких, що погодилися б вертатися.

Народу на майдані прибуває, погрози большевиків розбурхують масу.

Пізно по полудні комісія виходить з бюра. Юрба кричить і лається, кулаків у повітрі, кулаків! Відкілясь вибігають два пси, Фік і його приятель Бровко, пізнають гостей. Гаркнувши, Фік кидається до майора і хапає його зубами за ногу. В тій хвилині град цегол сиплеться на автомашини, бряжчить скло, сичать гуми…

Командант табору з трудом опановує ситуацію. Микола відтягує Фіка. Пес з неохотою відступає, в зубах ще кусок закривавленої штанини. Гучномовці закликають народ до спокою, погрожують карами за розбиті автомашини і комісарів.

Лаючись і вимахуючи руками, відступає народ. Марія поклепує Фіка по спині, таборяни хвалять її пса за хоробрість:

– Пізнав їх! Здорово дряпнув зубом большевика!

– Хай не лізе!

– А на родіну таки не поїдемо! Ані по волі, ані з примусу! – кричать люди.

Американці приглядаються цій події, і вона їх теж дечому повчає. Та як би там не було, вони вже самі бачать, що цей народ не поїде туди, куди йому наказують їхати. І що він рішений на найгірше.

Може не зовсім ясно ви собі уявляєте життя в таборі. Хто цього не пройшов, а ще в ту пору, тому тяжко уявити в першу чергу оті потрясения і зворушення, які хитали людьми, наче вітер деревом. Інколи це був легкий вітер, а то зривався він наче буря і грозив зломити дерево.

Але ціллю моєї повісти не є опис життя людей, їхньої історії, хоч як тісно вона в’яжеться з життям Фіка. Ми зацікавлені, як же він, пес, проживав у час воєнної завірюхи, які мав пригоди і який був кінець його скитанню. Одним словом, ми зацікавлені в житті Фіка, і тому про людей довідуємось лише стільки, скільки необхідно для насвітлення нашої теми.

Треба сказати, що в таборі Фікові жилося добре. Якби він міг сам розказувати свою історію і разом з тим бути псом, він напевно відзначив би той час, як приємний. Він зовсім не турбувався репатріяціями, хібащо там когось вкусив за ногу. Він був у щасливому положенні вже тому, що не розумів людських хвилювань, не заходив до хат питатися «що чувати?» і з таким питанням не приставав до людей на таборовому майдані. Коротко: він був псом. Зрештою, може у нього були свої турботи й хвилювання?

Як би не було, його життя пливло вигідно й приємно. Жив він у коридорі, бо кімната була замала, щоб і його примістити. Там мав добре вимощену дерев’яну коробку, в якій смачно спалося, і дві миски – на харч і воду. Усе це біля дверей кімнати господарів. Таке було його житло. Як на нього, то воно було зовсім добре, може й краще, як у людей, яких тиснулося по кілька родин в одній кімнаті. До того мав господарів і доволі їсти. Як і вони, він харчувався тим, що видавали з таборової кухні. Усі таборовики знали Фіка і його історію, любили його, і кухарі не забували кинути йому чи то кістку, чи кусень м’яса. А там траплялася ще шкірка з сала, трохи консервів і що там ще. У кожному разі, в тих роках, у таборі, Фікові ніколи не бракувало харчів, і він мав час забути, що то значить голод.

Однак, про його життя не можна сказати, що пливло воно бездільно й без користи для людей і для нього самого. Як знаємо, він разом з господарями вартував, коли була небезпека нападу большевиків на табір, брав участь в обороні і навіть налякав членів репатріяційної комісії. Це такі найвизначніші події з Фікового таборового життя.

Про його будні можна сказати також, що не були вони змарновані. Отож, головним предметом його зацікавлення була стайня. Там стояли коні. Здавна Фік дружив із кіньми, а зокрема з Шпаком.

Тож на ніч часто залишався в стайні доглядати коней. Пам’ятав, як тяжко було їх відшукати, коли пропали. Підходив до одного чи другого, спинався на задні ноги і, радісно виляючи хвостом, щось ніби говорив до них. Тоді Шпак нахиляв голову, і його розумні, карі очі дивилися на пса з доброзичливістю.

Коли коні йшли пастися, Фік ішов з ними. Мабуть, теж вважав це за свій обов’язок, за службу, яку повинен віддавати людям. І робив це радо. Людина, що доглядала коней, з радістю приймала його послуги. Був з Фіка милий товариш і розумний пес, тож під його оком можна було спокійно залишити коней, а самому лягти в полі подрімати.

Мав Фік і іншого приятеля, ямника Бровка з бльоку С. Колись ми згадували, що Фік не любив псячого товариства ще з часів, коли гризся з псами за кожну гнилу кістку тієї лютої, безпритульної зими. Потім була гризня за одну чи другу сучку, бож котрий кавалір не має любовних пригод? Про них ми й не згадували, бо часи були повні небезпек, то де вже нам думати про любовні авантюри? Тим більше, що Фік не переживав великої, трагічної любови, а обмежувався малими пригодами, з яких виходив інколи з покусаними вухами чи карком. Так, це звичайна річ. Але псів-суперників не було за що, зрештою, й любити.

Треба знати, що взаємновідносини між псами досить дивні. З одного боку пес любить псяче товариство, і ви не раз бачите, як вони граються разом, помічаєте, як просто непоборно тягне вашого пса до котрогось зустрічного. З другого ж боку пес повний ненависти до псячого роду і завжди готовий до бою.

Є такі пси, що без надуми кидаються на кожного зустрічного пса і гризуться з ним не на життя, а на смерть. Якби їх люди не розбороняли, вони зажерли б один одного. Таке то псяче плем’я. Та вертаймось до Фіка.

Отож він здружився з Бровком. Той чорний ямник з жовтими латками на підборідді і над очима був надзвичайно привітний і веселий. Зустрівши Фіка, він скавулів радісно, підстрибував на своїх смішних, кривих ніжках, а його довгий червоний язик гойдався разом з головою й вухами і з нього скапувала слина – доказ, що він має апетит, як не на харчі, то на те, щоб побавитися. Тому, що ніхто не обмежував їхньої свободи, вони гасали по табору, борюкалися, гаркалися й перевертали один одного, торгали ганчірки, авантюрилися з іншими псами і вганяли за котами. Ех, життя – одна радість!

Тільки ж із таких герців Фік приходив часто замазаний болотом, і тоді мусів вислухувати дорікань від Марії. Не любив їх, бо хто любить? Марія брала шматину, витирала його і говорила:

– Ах, ти брудасе, ти смаровозе! Розволочився чисто, геть розлайдачився! Давай сюди другу лапу! Чекай, чекай, я тобі ще нагадаю ланцюжок! Ти добре його пам’ятаєш з Гогенальпу, правда? Одного дня прив’яжу пса – і буде кінець ледарюванню! Задня лапа!

Так Марія погрожувала. Але Фік не дуже її погрозами переймався. Замість того він уважав, що трохи псотливости з господинею не зашкодить, тож вертівся й старався її лизнути раз чи другий язиком. Кожен пес любить, коли до нього говорять. На людську мову він завжди відповідає виляючи хвостом, крутячи задом та підстрибуючи. До того ж уживає своєї, псячої мови. Так і робив Фіїс.

Як і давніше, Фік додержував товариства Миколі, Івасеві та Василеві.

Відпроваджував їх, першого до праці, а тих до школи, і, наче б мав годинник, виходив їх зустрічати. Івась і Василь були досконалі товариші, завжди готові до забави, як звичайно хлопці. А котрий пес не любить хлопців? Коли ви дивитесь, як вони граються, часто не завважуєте різниці, і вам здається, що то граються два пси або два хлопці. Для пса хлопець наймиліший приятель, друг, учасник ігор і витівок.

А вже найбільше любив Фік свята та неділі. Не тому, що був він побожний, а тому, що господарі виходили тоді в поле погуляти і, очевидно, він з ними. А ще їхали на річку ловити рибу. От була розкіш! Плавати Фік любив ще змалку, і тепер він таляпався у воді, бушував по кущах та лозах, нюхтів та порпався, з тонким гавкотом гонив за птаством. Ех, веселі дні літнього дозвілля!

І, за старою звичкою, носив Фік у зубах чи то ціпок господаря, чи Маріїну торбинку з харчами, чи Василів фотоапарат. І, як колись, люди приставали, доброзичливо всміхалися й хвалили пса. І господарям було приємно, і Фік ішов гордовито, наструнчивши хвоста, бо він був поважною особою!

Так жилося Фікові. Неначебто лихо забулося, начебто в безвісти пірнули давні й недавні суворі дні. Може й забув уже він своїх двох попередніх господарів: Дикого і Омеляна? Одного, що десь пропадав по Сибірах, і другого, що згинув під руїнами фабрики.

Зрештою, люди теж переживають утрату дорогих осіб і мусять звикати до нових обставин життя. Тож не дивуйтеся Фікові. Він же тільки пес.

Час біг, час минав. Утікачів, що жили в таборах Західньої Німеччини, Австрії, подекуди й Франції, стали називати Д. П. – переміщеними особами, з чого не раз люди робили собі жарти. Назагал стали їх усіх звати «діпісти», без огляду на те, чи вони були українці, поляки, білоруси, москалі, балти чи французи й італійці, навіть греки й болгари. Тільки ж люди тих країн, що не знали ще комунізму, повернулися на батьківщину. З музикою, прапорами, квітами. Повернулася й частина слов’ян, повернулося й багато українців, головно молодь, вихована в колгоспах, роджена вже в комуністичному устрою і насильно вивезена до Німеччини на працю. Правда, вони пізнали, що, не зважаючи на війну, людям на Заході живеться куди краще, як під большевиками, і що вся та пропаганда, якою їх большевики дурили, була брехнею. Але вони рішили вертатися додому раз їх насильно вивезли, а війна скінчилася. То ж природне: вертатися до батьків, чоловіків, жінок.

Щойно згодом довідувалися по таборах з крадькома передаваних листів, яка доля спіткала отих репатріянтів. Їх зачислили до німецьких коляборантів та ворогів батьківщини і майже поголовно вивезли на Сибір, на каторгу.

Отже, зосталися лише ті, що ніяк не хотіли їхати на «родіну», хоч вона й посилала їм часто запевнення, що житимуть «харашо» і що ними доброзичливо заопікуються. По правді, більшість з них виїхала добровільно, втекла. Коляборантами вони не були, бо й що могла робити звичайна, рядова людина в устрою, що визнавав німця за надлюдину, а решту за рабів. Працювали по селах, господарствах, по фабриках і варстатах…

Роки йшли. Зникли репатріяційні комісії і припинилась людоловля. Час від часу ще різні вище або нижче поставлені люди приїздили оглядати ніколи не бачені чудища-діпістів та намовляли їх до повороту, мовляв, немає можливости для них емігрувати. Був навіть і сам Ля Ґвардія, присадкуватий панок у чорній пелерині актора. І питався, чому не вертаються, і йому розказували про свої кривди. Зводив плечима, виходив на майдан, займав зустрічного одного чи другого, випитував те саме, бо міг би думати, що тих в бюрі намовили. Але кожна, рядова людина говорила про знущання, голод, винищування людей, про Сибір і тюрми. Зводив плечима, і німецький вітер розвівав поли чорної пелерини. А Фікові і його друзям скапувала з пащ слина: от би такого панка та за литку! Але не дозволяли.

Діпісти звикли до таборів з їхньою тіснотою, звикли до непевности. Організувалися. Таборові управи, школи, лікарні, театри й концерти, часописи й журнали, видавані на циклостилі, безліч товариств, організацій і політичних партій, як маком, засипали нашу дійсність.

І стали один одного питати, що ліпше: М. чи Б? Стали політикувати, а то й воювати. Збруч, що його присипали були спільні небезпеки, знов час від часу виринав з підземних ходів і набирав води, набирав буйности. Буйний бо народ наш і готовий завжди до свар і міжусобиць. Ще з княжих часів…

Врешті в кожному громадянстві, в кожній державі є партії, є зрізничкованість. З того постала демократія! Тож і ми стали творити державу в наших таборах. Раз, що надіялися емігрувати, переїхати в одне місце і там побудувати міста-села з питомим нам устроєм. Але також вірили в поворот. Недарма читали газети, слухали вісток, надаваних через гучномовці, і, розклавшись на траві, політикували. Ось-ось в Росії почнеться революція, ось-ось союзники посваряться і – вибухне війна. А ми тоді додому і давай творити Україну! Але таку, яку хочемо, таку, яку я хочу, а не ти!

Іноді весело бувало в таборах!

Фік і його друзі не брали участи в наших дискусіях і не готувалися до державної діяльности. Для них існувала тільки теперішність, були свої політично-бойові партії, свої партійні порахунки і своя міжнаціональна ворожнеча. Бо, наприклад, оті німецькі голодомори, пуці, міці, штуці, частенько залазили попід огорожею і витягали дбайливо позапорпувані кістки. Так, про запас. Вони певно вважали, що тут Дойчлянд і що вони мають право й на таборові кістки. Але кістки ці були екстериторіальні, вони були під опікою ІРО, і до них німецьким псами не було ніякого діла. Тож не раз приходилося показувати їм, що мрія про Ґросдойчлянд і для них пропала і що вони не надпси, а таки прості собаки, хоч і розуміють по-німецьки «ком гер! ліґен!», чого жаден порядний таборовий пес не розумів. Правда, було погане слівце «равс!» і його навчила біда наших приятелів. Але воно теж мало право там, поза табором, а не тут, де ми були повними панами, ми, діпісти.

Однак, війни за сучки велися переважно поза таборами. Туди тічкою вибігали наші хоробрі песичі і не раз верталися, вкриті всіми ознаками бонової слави, почавши від обгризених вух, а на переломаних ногах і спинах кінчаючи. Що ж, війна, і тих швабпсів треба трохи повчити. Щождо сучок, то, як і в давнину, бранки бували нагородами для переможців…

Але люди дивилися на своїх псів з журбою й похитували головами. Кожної хвилини шваби можуть їх винищити, мовляв, розносять хвороби, або й прийдеться самим їх позбутися. Було їх лише кілька, але кожен мав за собою не менше славну історію, як Фікова, і коли вже вони але сюди примандрували, то, очевидно, господарі були до них дуже прив’язані.

А що буде з кіньми? Їх же на еміґрацію не пустять. І ними ж ми маємо вертатися додому. Бо чекай-дочікуйся транспортів! А ми запряжемо Карого й Шпака чи двох Гнідих, батіжок в руки і:

– Вйо, мої коники, вйо, діти! Як приїхали, так і повернетеся! До вільної, соборної, незалежної, бандерівської, мельниківської, гетьманської, демократично -революційної багрянівської, доленківської… Вйо, гайта, вісьта, соб і цабе, ти, борозний, і ти, підручний!

Чи не про це говорили між собою Фік і Бурцьо, і Босий, і коні, їхні приятелі, коли зустрічалися чи то в стайні, чи на пасовиську? Може й вони надіялися кожної хвилини вертатися до власних стаєнь, хоч там і не буде консерв і хліба, масного й смачного, не буде вигідного, бездільного життя. Але дім – домом. Рідний.