Текст книги "У лісничівці"

Автор книги: Софія Парфанович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

ЇЖАК ІЧОК

1. ІЧОК!

В горах, у нашому славному Розлучі, була хатка. В тій хатці жив Старий Пан і господарили Ганя й Ілько. Ганя старша, Ілько молодший. Була там корова Бинька, свинка Хрунь, безліч псів, що їх рід пішов від Мімі, яка приїхала з старим Паном зі Львова. Була там киця Боя, найважніший звір у господарстві. На літо ми приїздили до Старого Пана. Та про всі справи, ви, певне, читатимете в іншій книжці під назвою: «Звірі Старого Пана». Тепер же про Ічка.

Одного осіннього дня, Ганна приїхала до Розлуча, може, на рижики, може, на підпеньки, а, може, так собі. В неї часом появлялася туга за горами. Ви знаєте, що таке туга? То дуже неприємне почування. Люди кажуть, що вона сидить біля серця та в’ялить його. Це не хвороба, хоч дехто запевняє, що з туги можна вмерти. Так, Ганнина туга за горами не смертельна хвороба, а така собі легша, як у вас, скажімо, грипа: прийде, побуде трохи й піде. А щоб швидше її позбутись, треба поїхати в гори. Так і зробила Ганна. Поїхала до Розлуча, посиділа на лавочці Старого Пана, погрілась на сонечку, пішла на Кізявицю та в Печеру, і від того їй зараз же полегшало.

Одного ранку приніс Ілько щось завинене в мішку. Виглядало воно, наче мала хлібина.

– Оце, видите, ймив у стайні. То їж, ци якесь…

– Покажи, покажи! – попросила Ганна.

Ілько розгорнув свою здобич та поклав па підлогу. Кругле хлібеня лежало, наче неживе. Було наїжене голками, а на них і між ними – Боже ти мій! – скільки було пороху, бруду, соломи, листя, навіть гною! Повзало воно й качалося всюди, тож не диво, що набрало на голки стільки нечистоти. Колір його кільчастого кожуха був брудно-бурий, і запах не дуже приємний. Здавалося, що оця купка бруду нежива, але за хвилину з-поміж голок показався чорний, порепаний ніс, а далі ціле рильце, як у свині, і жваві чорні очі. Ніс нюшив, а очі пильно розглядали хату. При найменшому шерехові голова негайно зникала в кожусі, не бажаючи знайомитись із небезпекою. Так, ціле життя їжака є втечею до власної шкіри, постійним хованням перед ворогами. Коли вже м’який живіт і дорогоцінна голова сховані між голками, тривога минається. Лежить собі таке кільчасте гарбузеня серед дороги, чи де в рові, і що йому зробиш?

Хитра й бойова сучка Боська прискочила до звіряти, та мабуть мала вже сумний досвід, бо тільки гавчала тонко й гостро. В її голосі була якась жалісна скарга. Зараз же вона задкувала й ховалась до кутка. Мабуть, її ніс добре зазнав, чим пахнуть їжакові голки.

– Що з ним вчинити? – питав Ілько. – Бо мовлять, що він коровам молоко відбирає. Може б, його вбити? Рубану два рази сокирою, і по нім!

– Дурень ти! Молока він не має як відбирати й бити його не треба. Він корисний в городі, де поїдає комах, навіть мишей, а шкоди не робить жодної. Хоч який він не гарний, проте це гідна тваринка, і навіть дехто держить його в хаті, бо він полює на тарганів. От і добре, що нагадала! У нас, у Львові, в кухні є таргани. Візьму його до нас, хай виловить.

– Та фе! Хто би таке віз у місто? – здивувався Ілько.

Проте, наступного дня їжак лежав у кошичку на полиці залізничного вагону. Колеса потягу котилися по рейках і вибивали радісну пісеньку: Ічок! Ічок! Чок! Чок! Ічок! Ічок! Ічок!

2. НА НОВОСІЛЛІ

У Львові, ще на порозі стоячи, повідомила Ганна:

– Маємо нового добродія на господарстві!

Всі збіглися до неї, і тоді Ганна викинула з кошичка їжака.

Всі стали розглядати прибулого й розпитувати, яка його історія й що він їсть? Тільки Зоська реготалась, аж сльози ставали в очах: так смішила її паннина охота тримати в хаті такого звіря. Зоська штовхала його держаком щітки, а він загрозливо їжив голки.

– Лиши, не страши бідного звірка! – просила Ганна. – Він мусить звикати до людей. Бачиш, який боязкий.

І справді: як тільки на хвилину всі затихли, Ічок виставив ніс, але зараз же сховав його знову; тільки з-поміж голок видно було очко, що дивилося на світ.

Як усі інші, й Мая підійшла до звіряти. Принюхалась до нього здалека, але мабуть його запах був немилий, бо чхнула й стала вилизувати свою шерсть, наче боячись, що до її гарного, чорного кожушка пристане щось брудне. Все ж, за хвилинку підійшла й обережно торкнула новий предмет лапкою. Голки наїжились, і Мая плюнула з пересердя та жалісно нявкнула: її лапка відчула, що таке їжаків кожух. Швиденько стрибнула Зосьці на коліна та стала вилизувати лапку, при чому з обуренням позирала на колючу біду. Вона ж їй нічого не зробила, може, разом би грались. Киця була молода й весела, і товариство б їй придалося. Але яке може бути товариство з таким неввічливим заволокою?!

– Як він називається? – питав Роман, – яка його історія та що він робитиме в нас?

– Це Ічок. Скромний ловець із Кечери. Був там пострахом різної комашні, мишам теж наганяв страху. У нас дістане ловецькі терени в кухні, де запанує над тарганами.

Таке пояснення викликало пошану до гостя, і навіть Зоська погодилась його прийняти.

Філько побачив нового звірка підчас обіду. Його внесли до їдальні й поклали на підлогу. Відтепер він їстиме не в кухні, а в кімнаті, де більше спокою. Як не як, Ічок був нервовий, і від цієї хвороби треба було його лікувати.

– Він дурень, – вирішив Роман.

– Ні, це не глупота, а така в нього вдача. Обережність нікому не зашкодить, і він це знає. Так він відстрашує ворогів. І хоча він не великий, ворог боїться його, як от Бабусина Красуля.

Філько боронив їжа. На доказ, яке це мудре звіря, він розповів історію про їжака Дідка.

ПРО КОРОВУ КРАСУЛЮ Й ЇЖАКА ДІДОЧКА

Вранці бабуся виходила косити траву для своєї корови. Хоч бабуня й старенька, та праця йде в неї справно: косою тільки черк, черк! Аж дивиться – в траві якийсь клубок. Добре, що впору стримала косу, а то бідний їжачок не дожив би до своєї смерти. Своїм звичаєм він з’їжився, склубився, та лежав, мов неживий. Бабуся помітила його в траві і зраділа. Вона любила всіх звірів, то й вирішила забрати їжачка до себе в хату. Кожен господар тішиться, коли худібки прибуває. А бабуся й поготів. Вона була стара й самітна, любила тварин та розмовляла з ними.

– Підеш з бабусею додому? Ти сам, як бачу, а бабуся теж сама. Умер наш господар, і все запустіло з тої пори. Але тепер ти будеш у нас господарем. Ти такий горбатенький та нечепурний, як справжній дідусь. Але біди тобі в мене не буде.

Не відомо, чи Дідочок думав собі те саме, бо він не боронився й спокійно лежав у плахті, якою бабуся його завинула. Не відповів він нічого, бо це не в звичаю їжаків. Бабуся понесла його додому і примістила в стайні, під жолобом. Мабуть Дідочок добре розумів бабусю, бо він не лякався й не збирався втікати. Випорпав собі ямку під жолобом, прикрив її сіном, і там заховався.

Перші дні його й зовсім не видно було. Мабуть звірок він розсудливий, і спочатку розглядає житло та його мешканців. Він ще потроху лякався та ховався між голками. Але згодом перестав боятись, вилазив із своєї хатки та ходив собі по стайні. Тепер уже його боялись. Власне, боялась його Красуля. Коли він бігав по стайні, Красуля їжила шерсть і дивилась неспокійно своїми баньчастими очима. Навіть копала копитом одним та другим, наче обороняючись від чогось немилого й страшного. Бабуся заспокоювала її:

– Не бійся, маленька, він тобі нічого злого не зробить. То наш господар, повиганяє мишей і всяку нечистоту. А те, що він трошки негарний, а, може, й страшний, не біда. На тобі свіжої травички, поїж собі!

Бабуся заклала за драбину скошену траву, що пахла м’ятою, чебрецем, та свіжою зелениною, і була пересипана гарними польовими квітками. Красуля стала їсти, час від часу оглядаючись позад себе. Бабуся приставила стільця, сіла на ньому, та, взявши між коліна дійницю, почала доїти Красулю. Молоко дзюркотіло тонесеньким струмочком та біліло в дерев’яному відерці.

– Чемна бабусина коровка дбає про свою господиню. Коди б не твоє молочко, бабусі, певне, вже й на світі не було б. А так бабуся зробить собі сирку, маслечка, та ще й продати щось знайдеться. Годуєш ти бабусю й дбаєш про неї, але й бабуся доглядає тебе, як свою доню.

Коровка повертала голову до бабусі, дивилась на неї великими вогкими очима, й здавалося, хотіла щось відповісти. За неї говорили її очі. О, Красуля розуміла свою господиню!

– Хоч ти й не дуже шануєш отого нашого Дідочка, але молочка йому даси, правда? Він любить молочко й ми зараз його погодуємо.

Закінчивши доїти Красулю, бабуся налила в мисочку свіжого молочка та поставила її біля нірки Дідочка. Спершу він не вилазив, а далі набрав відваги та радо приймав харчі. Їв молочко, мляскаючи голосно язиком.

– Добре молочко, правда? Наша Бурка теж його любить. Де ж вона сьогодні?

Ого, Бурки б не було! Як тільки вона чула скрип дверей від стайні, зараз же прибігала, хоч би як далеко була. Тепер вона також моталася біля бабусиних ніг. Вигинала спину, лащилася та ласково муркотіла.

– Ага, ти тут? Не подаруєш свого молока? Ну, на тобі!

Киця хлептала молоко, помуркуючи від задоволення.

– Молишся? Молись, молись! Треба Бога хвалити за те, що дає нам здоров’я: мені, Красулі й тобі, Бурочко. Ну, та й нашому Дідочкові.

Щоправда, Бурку Дідочок аж ніяк не цікавив. Не від сьогодні вона знала їжаків. На них не можна полювати, тож не варто навіть звертати уваги. А потім киця була чистенька, дбайливо вилизана та зачесана й з таким брудасом вона не могла дружити. Отже, Бурка хлептала своє молоко, Дідочок своє, а коровка жувала жвачку. Бабуся пішла в хату. Тільки чутно було, як порається з мисками та горщиками.

Якщо йде про Дідочка, то він любив не лише молоко. Він був невибагливий і їв усе, що йому давали. Так само голосно мляскав язиком, поїдаючи картоплю, буряки та інше, що приносила бабуся. Не був він і лінивцем, що їсть тільки готове. Обізнавшись з новим житлом, він випорпав собі хідник із стайні в садок. Ходив ним тепер на прогулянки й лови. Часто можна було його бачити в садку, як біг осяяними сонцем стежками. Завжди кудись поспішав, і на обличчі в нього буди наче журба, чи заклопотання. Може й справді у Дідочка була якась своя журба? Може, де занапастились йому жінка й діти? Бабуся не раз пильно слідкувала за ним та не могла дізнатись, куди він біжить і чим займається. Вона б і дізналась, але в неї було мало вільного часу, бо вона мусіла сама вести ціле господарство. Поле, город, корова., курчата, свинка. Тож коли вона могла ходити за Дідочком?

Отже, жив собі Дідочок у стайні. Вже й Красуля звикла до нього, і всі вважали його за свого.

Прийшла осінь. Погідна українська осінь, що палає золотом і червінню листя та капає ними на ситу зелень отав. У садку зажовтіли й забагряніли яблука. В тиші тільки й чутно було: гуп! гуп! Це падали стиглі яблука, налиті соком. Чудова осінь, і благословенні її дари!

Одного дня побачила бабуся в стайні, біля жолобу, червоне яблуко. Хто міг занести його туди? – дивувалась. Бабуся підняла яблуко й подала Красулі. О! Красуля була ласунка, яких мало! Коли паслася в садку, то хоч яка вона велика та тяжка, старалась завжди підстрибнути, чи хоч витягнути шию й поласувати яблуками. Тільки й чутно було, що: хруп, хруп, хруп! При тому текла їй з рота слина – це знак, як дуже їй смакувало яблуко. Бувало й таке, що вона ловила гілку губами, і не задовольняючись одним яблуком, смикала її, як збиточний хлопець. Це, очевидно, як бабуся не бачила. А то воркотіла б та ще й дубця б показала. Красуля ж над усе любить спокій. Вже краще крадькома яблучко погризти.

Отже, Красуля дістала яблуко. Видоївши її, бабуся хотіла побалакати з Дідочком. Відхилила сіно, зирк у його хатку, а там… що таке?! Яблук з двадцятеро, поскладених одне біля одного, рівненько, по господарському. Зверху прикриті сіном. Аж сплеснула долонями бабуся. Так це Дідочок заніс? А ви скажіть мені, яким чудом він це робить?

Тут уже бабуся не мала спокою, аж доки не довідалась. Увечорі вона вийшла потихеньку в садок і стала під яблуньку, що з неї були яблука в їжаковій хатці. І от побачила: Дідочок крутиться, вертиться, вовтузиться. Біля нього велике, червоне яблуко. Котить його носом, аж доки не припер до яблуньки. Тоді кидається спиною на яблуко, і – гляньте, ще діється! Надів яблуко на голки, швидко повертається і йде гордовито стежкою. На спині несе яблуко й зникає з ним у тайному ході до стайні. А там – шусть до своєї ямки! Так дбайливий господар забезпечує себе на голодний час.

Ну й скажіть тепер: дурний він? Ви знаєте, війна вибухла в тому роді. Прийшли голодні часи, сталося навіть таке, що бабусю примусили покинути село. Але Дідочок залишився на господарстві й не боявся голоду. Хто знає, може й далі там живе і господарить.

Вислухавши де Фількове оповідання, Роман, завжди недовірливий, дивиться на Ганну й питає: чи то правда, бо наш Філько любить часом підбріхувати.

4. ДАЛЬША ІСТОРІЯ ІЧКА

Ічок жив у кухні. Вдень він більше спав, згорнувшись клубком, десь у кутку. Був тоді схожий на неживу річ, якусь іграшку. Коли прокидався, простував до мисочки й їв усе, що там приготовили, не розбираючи. Був дуже скромний, на харчі зовсім не вибагливий, не так, як Роман, що його не можна було допроситися, щоб їв.

Наївшись, бігав швидко, наче був чимсь заклопотаний, і тупав ногами. Його копитці стукотіли. Носом він фукав голосно, найголосніше тоді, коли хвилювався. Так і чути: шкряб, шкряб, шкряб! – це ногами, і фу, фу, фу! – рильцем. Треба сказати, що в таку пору він залишав позад себе щось, що не пахнуло приємно…

Найбільше оживлювався під вечір, і тоді бігав і шукав чогось по кутках. Вночі він найрадше полював на тарганів, і жив собі своїм нічним життям. І все було б гаразд, якби можна було його привчити до порядку. Та він з погордою ставився до всіх спроб примусити його ходити до скриньочки з піском, як це робила Мая.

Зоська спершу мовчала, а далі каже:

– Не можу я вже довше терпіти! З Маїної скриньки теж не фіялками пахне, а від цього смердюха хоч гинь! Не можу! Або я, або він! – Так сказала Зоська, що прибирала хату й готовила їжу. А що вже смачні варенички робила! Як же ж без неї? Ічок не відзначався жодними геройськими вчинками, не зробив ніяких винаходів. От такий собі звичайний громадянин.

Тож довелось Ганні вирішувати, що з ним зробити.

– Бачиш? – говорила вона до Ічка, – скільки ти промандрував, доки сюди дістався, а тепер тебе хочуть викинути. Чи не ліпше б тобі було ходити до скриньки з піском та жити собі в нас спокійно, їсти борщ, картопельку та м’ясо? Тільки одного від тебе вимагають: щоб ти ходив у пісочок.

Ічок мабуть слухав цю промову, але так, як і всі ми, не любив докорів. Одним чорним очком він дивився з-під кожуха, а врешті й його заплющив та й задрімав. От і договоришся з таким! Тож не було іншого способу, як викинути його. Самі знаєте, це не страшна кара: Ічок повернеться на поле. Не буде це Розлуч і гори, тільки Стрийський парк у Львові. Але ж і там можна жити, ми його відвідаємо та ще принесемо чогось доброго поїсти. В парку ж живе і Павло Слимак.

Отже, поклали його до коробки, причому він не боронився й мовчав, та винесли до парку. Зажив там Ічок над ставком, і живе досі, здоровий і цілий. Навіть жінку придбав і двоє малих – Іченят. Не вірите? Підемо зі мною відвідати його!

* * *

В хаті у Ганни тим часом прибрали та добре вивітрили, а потім Роман пішов до ставка й приніс щось у склянці. До великої скляної бутлі налляв води та висипав те, що приніс. Це було нове життя, новий світ під водою. Наверху була ряска, потім три малюсенькі рибки, водяний павук Ткач, а на дні трохи водяних рослин. На одній з них проживав водяний павук Ткач. Він сидів на гілці й мав над собою срібну кульку повітря, завинену в павутиння. Інколи ця кулька була більша, інколи менша. Потребував її, щоб дихати. Дуже розсудливе сотворіння. Вміє навіть у воді жити, чого не вміємо ми, люди. Вже не казати про котів; Мая взагалі води не зносить.

Так оце замість смердюха Ічка був підводний світ. Рибки їли ряску, павук Ткач сидів собі на гілці, Зоська робила добрі вареники, і в хаті панував порядок та спокій. Для таких громадян, як Павло Слимак і їжак Ічок у хаті немає місця. Краще хай собі живуть на дворі.

ПІСЛЯСЛОВО

Нема другої України,

Немає другого Дніпра.

Тарас Шевченко

Велика буря розігнала нас по світі. Промандрували ми майже через цілу Европу, дехто побував і в Азії чи Африці, тепер же доля загнала нас у Новий Світ – Америку. Бачили ми красу різних країн і вміли її оцінити; ми навіть захоплювалися нею. Альпи – чудові, альпійські квітчасті луки – одна радість. Озера альпійські сині, прозорі чи молочно-зеленаві – гарні. Океан – незміряний, потужний. Моря сині, глибокі, визолочені сонцем – чарівні, Ніягарський водоспад – могутній. Оцінювати їхню красу – ми навчилися, але не навчилися любити їх. їхня краса залишила нас холодними і не зворушувала нас глибоко. Вона була, як скарби чужої людини, чи її розкішні палати. Ми оглядаємо їх і – йдемо далі. І що далі йдемо, то кращою, чарівнішою й дорожчою видається нам Україна, батьківщина наша. Ми любимо її, ми тужимо за нею.

Оце ліси наші, там, у Болехівщині, де стоїть лісничівка. Які потужні дерева, як вони шумлять – моляться при вітрі, і як грізно ревуть у бурю! Яка таємно-чарівна лісова гущавина, і як пахне живицею і сухими шпильками чатина!

Оце наші луки. Ви пригадуєте їх? Які вони розквітлі, які запашні! Це одна велика радісна китиця різнокольорового квіття. А коси тільки – шмаг! шмаг! Лежать свіжі покоси, а ви йдете і вибираєте відтіля незабудьки, ромен, дзвоники, зозулинець, і всі оці жовті й білі, червоні й рожеві квітки, як кольори веселки. Ви складаєте їх у китицю, і на них ще сяє роса. Ні, немає таких луків ніде!

В тих лісах, на тих луках – наші села, там і наша лісничівка з її людьми й звірями. Оце біля стін горбка – село, а там і церківця з старим цвинтарем, і стежечка до неї серед піль. Іде нею старий ловець Рибак, і його губи шепочуть благословення всьому, що живе. А там знову пан лісничий і його сім’я. По той бік річки стоїть Сільва, що забула стежку до хати, де виросла, і Цапуньо готовий кожної хвилини забігти туди й наробити шкоди.

Але що це?! Буря розігнала всіх. Помер старий Рибак, кудись на захід помандрували Вірстюки, а Славко, що вже є лісним інженером, заїхав з дружиною й донею до Америки, до Дітройту. Оце одного дня я захворіла, і він прийшов та розказав мені деякі історії про звірів. Інші я й сама знала. Потім прийшла його дружина, сіла біля мого старого друга Ремінгтона, – і я диктувала їй про всіх звірів – їхніх і моїх знайомих. їм обом – вони тепер називаються панство Ярослав і Ірина Вариводи – я й ми всі дякуємо за те, що причинилися до появи цієї книжки.

Що діється в селі, де стояла лісничівка, і в лісах, що ними Славко ходив з батьком, вивчаючи життя лісу й його мешканців?

Може, нам пощастить колись вернутися туди, знову дихнути рідним повітрям наших луків і лісів та зустрінути хоч дітей людей отих, що там залишилися. І дітей Сільви, Двох Матерів, малих ластовеняток, борсучаток, лисеняток, і синів гарного дятеля Стукача. Вони і ми знаємо: яке б не було гарне життя в неволі – воля найцінніша. Тому й з лісничівки відходять усі звірі – на волю. Тому пішли й ми, хоч і як любимо наш край!